По-друге, банк для ведення інвестиційних операцій повинен володіти значними надлишками ліквідності, що пов'язано із самою природою інвестицій (трансформація короткотермінових залучених ресурсів у більш тривалі вкладення), а також з великим ризиком і часто неліквідністю самих інвестицій, що була характерною для українського фінансового ринку початку 90-х років і кінця 1997 р.

По-третє, регулююча діяльність НБУ, спрямована на обмеження ризику і встановлення пріоритетних об'єктів інвестицій (створення резервів під знецінення цінних паперів).

По-четверте, на масштаби інвестиційної діяльності впливає організаційна структура банку. Очевидно, що інвестиційний банк активніший на фондовому ринку, ніж універсальний.

Сьогодні перед банками стоїть актуальне завдання збереження і примноження грошових коштів своїх клієнтів. Кредитні ресурси використовуються банком по-різному і з відомим ступенем ризику. Затяжна інфляція першої половини 90-х років крім високих доходів забезпечила українським банкам можливість недбало ставитись до проблеми “поганих” боргів. Прострочена заборгованість швидко знецінювалась. Свідомо йдучи на ризик при розміщенні грошових коштів, керівники банків часто не готові додатково залучати грошові кошти, бо залучення цих грошових коштів і ризик при їх розміщення призводить до збільшення зобов'язань банку, що, в свою чергу, при ризиковій політиці може призвести до банкрутства. Виходячи з вище неведеного, кожний банк для залучення грошових коштів повинен розробляти свою концепцію розміщення грошових коштів у високодохідні, але безризикові операції і фондові інструменти.

Одним з основних елементів розміщення грошових коштів повинен стати інвестиційний банківський портфель.

Банк, як інституційний інвестор, здійснює різноманітні передбачені законодавством операції з цінними паперами. Об'єднуючи кошти вкладників (фізичних і юридичних осіб), банк шукає можливість їх розміщення у дохідні цінні папери. Сформувати інвестиційний банківський портфель - значить зібрати воєдино придбані в ході активних операцій фондові інструменти.

Дохід, отриманий банком від свого інвестиційного портфеля, повинен сприяти виконанню зобов'язань перед вкладниками і клієнтами. Таким чином, створюючи інвестиційний портфель і вкладаючи кошти в різні фінансові інструменти, банк старається покрити частину своїх процентних витрат. Частина, яка залишилась, повинна покриватись за рахунок доходів від кредитування реального промислового сектора, комісійних та інших операцій.

Активні операції банку, пов'язані з кредитуванням, не завжди можуть задовольняти вимогу про мінімізацію ризику. У випадку, коли банк використовує для довготерміного кредитування “короткі пасиви”, він зменшує свою ліквідність.

Є багато напрямів розміщення вільних коштів банку, причому не тільки з метою отримання великого доходу і мінімального зниження ліквідності, а й для здійснення диверсифікації ризику втрат від тих чи інших інвестицій.

Зменшення рівня інфляції приведе до збільшення попиту на середньотермінові й довгострокові кредити. Короткотермінові кредити будуть приносити дедалі менше доходів.

Розвиток середньотермінового кредитування дасть змогу банкові увійти в новий період української економіки, коли його прибутковість буде визначатися роботою з реальним сектором економіки.

Зменшення вартості ресурсів при зміні терміну їх залучення буде вимагати від банку зниження питомої ваги зобов'язань до запитання і підвищення частки платних термінових зобов'язань.

Розвиток фондового ринку в Україні ставить нові вимоги в сфері планування інвестиційної діяльності. На відміну від кредитної політики банку портфель цінних паперів наділений великою ліквідністю і мобільністю, які дають змогу інвестору при необхідності конвертувати фінансові інструменти в грошові кошти. В межах інвестиційного портфеля банк може дозволити собі використати короткотерміновий депозит для операцій на фондовому ринку.

В умовах стрімкого розвитку ринку, якому, як правило, відповідає достатньо високий рівень інфляції і ризику, очікування інвесторів будуються на можливості отримання максимальної дохідності. Завдання формування портфеля зводиться до пошуку такого розподілу інвестованої суми між фінансовими інструментами, коли після закінчення терміну “життя” портфеля можлива (при найсприятливіших обставинах) дохідність буде максимальною. Таким чином, цільову функцію завдання формування портфеля потрібно визначити як максимізацію можливої дохідності портфеля після закінчення терміну його “життя”.

Необхідно зазначити, що портфельне інвестування дозволяє поліпшити умови інвестування, надавши сукупності цінних паперів такі інвестиційні характеристики, які недосяжні з позиції окремо взятого цінного паперу і можливі тільки при їх комбінації.

Тільки в процесі формування портфеля досягається нова інвестиційна якість із заданими характеристиками. Таким чином, портфель цінних паперів є тим інструментом, за допомогою якого інвестору забезпечується потрібна стійкість доходу при мінімальному ризику.

Як я вже зазначала раніше, при формуванні інвестиційного портфеля інвестор повинен чітко сформувати свою стратегію управління і визначити майбутній тип портфеля.

На фондових ринках обертається велика кількість цінних паперів і число їх можливих комбінацій - велике. Інвестори можуть формувати портфелі з різним рівнем ризику. Різні інвестори мають відмінні цілі. В економічній ліетратурі зустрічаються такі класифікації і принципи створення інвестиційного портфеля

агресивний (ризиковий) - націлений переважно на отримання доходу від приросту курсової вартості цінних паперів (в основному акцій), які входять у портфель цінних паперів. Власник даного портфеля схильний до високого ступеня ризику. Такий інвестор прагне якнайбільшої дохідності і вкладає капітал у ризикові папери.

поміркований (ринковий) - дохід буде складатися за рахунок приросту курсової вартості, процентів за твердодохідними державними цінними облігаціями, а також із дивідендних виплат. Інвестори з поміркованою стратегією у якості основного пріоритету вибирають величину доходу, не обмежуючись жорсткими рамками періоду інвестування.

консервативний - портфель формується з державних облігацій. Інвестор схильний до меншого ступеня ризику. Інвестор, який дотримується консервативної стратегії управління портфелем, зацікавлений в отриманні стабільного доходу протягом тривалого періоду часу. Тому для нього кращим є безперервний потік платежів у вигляді процентних виплат по цінних паперах. Він згідний на меншу дохідність, яка компенсується високою надійністю.

Вищенаведена класифікація не єдина інвесторів можна класифікувати і за рядом інших ознак. Найважливішою з них можна вважати статус, тобто інвестори можуть бути індивідуальними (фізичні особи), інституційними (колективними) і професіоналами (професіонали ринку).

Відтак, при здійсненні своєї інвестиційної стратегії банки можуть орієнтуватися на різні цільові установки отримання більш або менш високого і стабільного поточного доходу або дивідендів, зростання вартості самих цінних паперів, тобто збільшення вкладеного капіталу. Нарешті, можливе поєднання обох цілей.

Разом із цим, у будь-якому випадку при формуванні стратегії інвестування необхідно виконувати так зване “золоте правило інвестування”, воно полягає у тому, що дохід від вкладів у цінні папери прямо пропорційний ризику, на який готовий пійти інвестор заради бажаного доходу. Звязок між ступенем ризику і нормою прибутку визначається так мінімально необхідна для інвестора норма прибутку дорівнює нормі прибутку за безризикованими інвестиціями плюс премія за ризик по даній інвестиції.

Процентне співвідношення в інвестиційній політиці різних інвесторів наведено в таблиці 3.1.

Таблиця 3.1.

Співвідношення в інвестиційній політиці інвесторів

Види цінних паперів	Портфель агресивного інвестора	Портфель консервативного інвестора
Акції	70	20
Облігації	20	50
Короткотермінові цінні папери	10	30
Разом	100	100

Портфелі цінних паперів можуть бути двох типів фіксовані і змінні. Фіксовані портфелі зберігають свою структуру протягом встановленого періоду, тривалість якого визначається терміном погашення облігацій, які входять до нього. Змінні або керуючі портфелі, відповідно до своєї назви, мають змінну структуру цінних паперів, склад яких постійно оновлюється з метою отримання максимального економічного ефекту.

Розглянемо відмінності варіантів банківської інвестиційної політики (табл 3.2.).

Інвестиції у цінні папери та інші обєкти можуть складати десятки позицій, обчислюватися великими сумами й охоплювати багато контрагентів банку. У випадку, коли виникає проблема професійного управління активами і залученими під них ресурсами як єдиним цілим, мова йде про інвестиційний портфель. Разом із цим, як регульоване ціле може виділятися сукупність джерел коштів, які формують інвестиційний портфель. Відтак, виникає можливість розглядати відносно замкнутий оборот коштів банку із залучення і вкладання грошових ресурсів для формування такого портфеля.

Таблиця 3.2.

Види банківської інвестиційної політики

Критерії порівняння	Види інвестиційної політики
	Консервативна	Поміркована	Агресивна
1. Характеристика інвестора	Консервативний (мінімальний ризик, висока надійність і ліквідність цінних паперів)	Поміркований (середній ризик, достатня ліквідність і прибутковість цінних паперів)	Агресивний (високий ризик, низька ліквідність і висока прибутковість цінних паперів)
2. Методи інвестування коштів	Переважно державні цінні папери. Портфель стабільний, обіговість паперів низька, частка вкладів у них не зростає	У портфелі зявляються високоризикові спекулятивні папери. Намагання інвестицій потрапити в нові компанії. Частка вкладів у цінні папери стабільна або повільно зростає	Фінансові іновації, намагання оволодіти контрольними пакетами спекуляції. Великі щоденні обороти, доля вкладів у цінні папери активно зростає
3. Цілі інвестування	Безпека вкладів	Дохідність, зростання вкладів, ліквідність	Зростання вкладів

Стан ринку і можливості банку як інвестора визначають вибір його інвестиційної стратегії. На розвинутому фондовому ринку портфель цінних паперів - це самостійний продукт, і саме його продаж цілком або частково задовольняє потребу інвесторів при здійсненні вкладів коштів на фондовому ринку. Під інвестиційним портфелем потрібно також розуміти деяку сукупність цінних паперів, яка є цілісним продуктом управління. При здійсненні портфельного інвестування перш за все приваблює то, що воно дає змогу планувати, оцінювати і контролювати кінцеві результати всієї інвестиційної діяльності в різних секторах фондового ринку.

Портфель цінних паперів - це сукупність зібраних воєдино різних фінансових цінностей, які служать інструментом для досягнення конкретної мети інвестора. У портфель можуть входити цінні папери одного типу (наприклад, державні цінні папери) або різні інвестиційні цінності (акції, облігації, ощадні і депозитні сертифікати тощо). Формуючи портфель, інвестор виходить зі своїх “портфельних міркувань”, або з бажання власника портфеля мати кошти в такій формі і в такому місці, щоби вони були безпечними, ліквідними і високодохідними.

Перевагою портфельного інвестування є можливість вибору портфеля для вирішення специфічних інвестиційних завдань. Для цього використовуються різні види портфелів цінних паперів, у кожного з яких буде власний баланс між існуючим ризиком, прийнятним для власника портфеля й очікуваною віддачею (доходом) у певний період часу. Співвідношення цих чинників дозволяє визначити тип портфеля цінних паперів.

3.2. Впровадження нової технології трансформації пасивів для подальшого фінансування інвестиційних ресурсів.

У цьому підрозділі я розглядаю питання стабілізації змінної, або “пульсуючої”, частини поточних пасивів шляхом короткострокових запозичень на міжбанківському ринку. Це дасть змогу збільшити обсяг дешевих ресурсів для використання в строкових активах банків для фінансування інвестиційної діяльності.

Ефективність діяльності банків значною мірою визначається двома головними чинниками стабільністю ресурсів та ціною їх залучення і запозичення. Чим вони стабільніші, з більш визначеним терміном перебування в розпорядженні банку, тим результативнішим може бути їх розміщення. Але, з іншого боку, стабільніші ресурси дорожчі, їх підвищена ціна (ставка залучення) здатна поглинути значну частину доходів. Відтак проблема пошуку дешевих ресурсів, які відповідали б вимогам щодо стабільності, постає перед кожним банком.

Важливу роль у вирішенні проблеми пошуку стабільних і досить дешевих грошей відіграє формування депозитів до запитання чи залишків коштів на поточних рахунках клієнтів. Значимість використання цієї складової ресурсів загальновизнана, однак відсутні кількісні залежності й моделі, які б описували процеси трансформації ресурсів.

Мета - простежити трансформацію найнестабільнішої, чи “пульсуючої”, частини поточних пасивів (ППvar) і вивчити можливості використання її як інвестиційного ресурсу. Для досягнення цієї мети розглядаються задачі опису процесу формування поточних пасивів і їх поелементного дослідження.

Необхідно зазначити, що ресурси банку за критерієм керованості розглядаються, з одного боку, за характером надходження, а з іншого - за характером їх залучення в активи банку. Розміщення всіх ресурсів в активи є результатом управління банківського персоналу, але залежно від якості цього управління за інших рівних умов можливі різні результати. Формування ж ресурсів, характер надходження і порядок вилучення з банку визначають їх керованість як здатність впливати на зміну обсягу і термінів перебування коштів ресурсів банку у розпорядженні банку.

У теорії банківського менеджменту ресурси банку за прогнозованістю динаміки їх формування поділяються на постійні, стабільні і некеровані. Постійні ресурси - це капітал банку в грошовій формі, тобто капітал за винятком коштів, вкладених у матеріальні та нематеріальні активи, а також його частина, зв'язана у резервах. Ці ресурси передаються банку його акціонерами (учасниками) для ведення банківської діяльності без обмеження у термінах використання і тому є їх постійною складовою. Вони не можуть бути вилучені з капіталу банку без встановлених НБУ обмежень.

До стабільних ресурсів відносять строкові депозити юридичних і фізичних осіб та позикові кошти, отримувані від інших банків у вигляді міжбанківських кредитів або в результаті емісії та розміщення цінних паперів власного боргу. Оскільки терміни перебування цих ресурсів у розпорядженні банку визначені, є змога розміщувати їх у найдохідніші строкові активи з урахуванням диверсифікованості портфеля активів і оптимізації параметрів “ризик - прибутковість”. Стабільні ресурси банку, які знаходяться в його розпорядженні протягом досить тривалих періодів, називають “довгими” грошима. Це цілком обгрунтовано, оскільки тривале перебування під впливом банківського менеджменту є їх важливою перевагою, - це дає змогу не лише отримувати досить високі доходи, а й підтримувати в необхідних межах ліквідність балансу банку, адже строкові зобов'язанння власники коштів можуть вимагати тільки по закінченні зазначених у договорах термінів. Це, у свою чергу визначає стабільність ресурсів банку, можливість їх ефективного розміщення і надійність самої установи.

Однак “довгі” ресурси є дорогими - процентні ставки за ними досить високі. Не безплатний і банківський капітал - вимоги акціонерів (учасників) щодо нього дуже істотні по-перше - це дивіденди, а крім того - вимоги щодо капіталізації прибутку та до отримання великими акціонерами додаткових доходів з використанням переваг розпоряджатися банківськими коштами, у тому числі й у рамках обмежень чинного законодавства. Отже, ресурси банку, які складаються з капіталу та строкових залучених і позикових коштів, дають змогу сформувати найдохідніші строкові активи, але їх висока ціна поглинає значну частину доходів і обмежує можливості нарощування прибутку.

До нестабільних ресурсів банків відносять кошти до запитання, тобто гроші клієнтів на їх рахунках (поточних, розрахункових, бюджетних, кореспондентських рахунках “Лоро”). Вони поповнюються залежно від надходжень і зменшуються залежно від потреби клієнта. Для банку щоденний залишок коштів на кожному такому окремому рахунку є величиною випадковою, яка змінюється від нуля до максимальної величини коштів на рахунку залежно від індивідуальних особливостей діяльності клієнта. Депозити до запитання на окремих рахунках нестабільні - кошти їх власники можуть вимагати в будь-який час, і тому говорити про керованість, про розміщення конкретного депозиту до запитання в строкові активи не доводиться. Депозити до запитання на окремих клієнтських рахунках формуються як “короткі” й нестабільні ресурси.

Однак депозити до запитання в їх сукупності за всіма зобов'язаннями банку створюють поточні пасиви, які відкривають якісно нові можливості для розміщення цих коштів у строкові активи. З огляду на випадковий характер зміни залишків на кожному з рахунків і неможливість “обнуління” одночасно всіх рахунків при нормальній роботі банку поточні пасиви в сукупності створюють постійну, незнижувану частину коштів, яка використовується банками як стабільна складова ресурсів. Так частина “коротких” коштів до запитання трансформується в “довгі” ресурси. Вивчення процесів формування стабільної, постійної частини поточних пасивів і теоретичне обгрунтування розрахунку їх значень підтверджує можливість і доцільність їх використання як керованих ресурсів при збереженні стабільності клієнтської бази банку та стійких оборотів на поточних рахунках клієнтів.

Важливою особливістю цієї частини поточних пасивів є те, що при якісних характеристиках, схожих з характеристиками керованих, тобто “довгих” ресурсів, вони є дешевими, оскільки юридичних особам за депозитами до запитання банки сплачують зазвичай до двох відсотків річних (щоправда, іноді з метою залучення клієнтів на розрахунково-касове обслуговування і нарощування обсягів поточних пасивів практикують і підвищення цих ставок - до 10 відсотків річних). Залучення на розрахункове обслуговування якомога більшого числа клієнтів (особливо зі значними середніми залишками коштів на їх поточних рахунках) збільшує відносно стабільну частину поточних пасивів, оскільки величина їх умовно постійної частини прямо залежить від кількості клієнтів і середнього значення (математичного очікування) залишків коштів на їх рахунках.

На рис 3.1., де відображено процес формування поточних пасивів банку протягом трирічного періоду, бачимо, як у міру збільшення загальної величини поточних пасивів зростає й величина їх умовно постійної частини.

Рис 3.1. Формування поточних пасивів і їх умовно постійної частини

Природно, що постійність цієї складової поточних пасивів є досить відносною. Вона залежить від кількості клієнтів, від рівня ділової активності в державі й конкретному регіоні, від оборотів на рахунках та інших факторів, у тому числі й сезонності, що наочно відображено на рисунку. Однак грамотний банківський менеджмент забезпечує не лише підтримку рівня стабільної частини поточних пасивів, а й прогнозування динаміки обсягів поточних пасивів та можливих змін їх стабільної частини (ППconst), що прирівнює цю складову банківських коштів до керованих, але дешевих ресурсів, здатних формувати значний прибуток.

Із рисунка 3.1. випливає, що поточні пасиви складаються з двох різних частин. Перша - стабільна, представлена умовно постійною їх частиною (ППconst). Друга - змінна, чи “пульсуюча, частина поточних пасивів (ППvar), - не підлягає “самостабілізації внаслідок взаємодії депозитів до запитання як сукупності випадкових величин і зберігає свою нестабільну, випадкову природу. Причому банк не може заздалегідь визначити конкретну величину “пульсуючих” пасивів, яка фактично складається на кінець кожного банківського дня. Процес формування поточних пасивів, схематично зображений на рисунку 3.2., засвідчує, що банк може розмістити наявні в його розпорядженні “пульсуючі” ресурси (які непередбачено з'явилися на кінець банківського дня понад рівень, необхідний для підтримання ліквідності) на міжбанківському короткостроковому ринку як кредити овернайт (МБК акт) і одержати відповідний дохід.



Рис 3.2. Формування і використання банком “пульсуючих” пасивів без їх трансформації у стабільні ресурси

Однак різниця у процентних ставках за короткостроковими міжбанківськими кредитами та строковими активами змушує шукати можливості для нарощування керованих ресурсів, припустимо, до рівня К - К (рис. 3.3.). За тимчасової відсутності чи при дефіциті коштів у межах цього рівня їх можна поповнити або перекрити дефіцит за рахунок відповідних запозичень на короткостроковому міжбанківському ринку (МБК пас). Причому на величину АК збільшуються “довгі” ресурси для кредитування суб'єктів господарювання та фізичних осіб і відповідно зменшуються ресурси для розміщення на корокостроковому міжбанківському ринку (МБК акт).



Рис 3.3. Трансформація “пульсуючих” пасивів з їх частковою стабілізацією шляхом блокування короткостроковими міжбанківськими запозиченнями

Залучення короткострокових ресурсів і заповнення ними дефіцитних періодів дає змогу ніби блокувати “пульсуючі” пасиви на заданому рівні, тобто підтримувати їх у стабільному стані на рівні К - К протягом тривалих періодів. Відтак забезпечується стабільність частини “пульсуючих” пасивів при їх доповненні запозиченнями овернайт на міжбанківському ринку. У цьому разі стабілізація некерованих ресурсів забезпечується трансформацією короткострокових пасивів методом, який можна назвати методом “часткового блокування “пульсуючих” пасивів”. При цьому “короткі” й нестабільні пасиви перетворюються в “довгі” й дешеві ресурси.

Використання цього методу пояснює наявність стійкого попиту на короткострокові ресурси на міжбанківському ринку. Прийнято вважати, що короткострокові запозичення застосовуються для регулювання ліквідності балансу банку чи підтримання в заданих межах рівня обов'язкового резервування залучених коштів. Це справді так, але питання регулювання ліквідності постає після того, як фактичне використання ресурсів перевищує рівень А - А “пульсуючих” пасивів (рис 3.3.), внаслідок чого виникає нестача коштів у періоди, що збігаються з дефіцитними областями в "пульсуючих" пасивах, які змінюються. Вихідним, первинним моментом є розміщення банком коштів у строкові активи в обсягах, які перевищують величину наявних у його розпорядженні стабільних поточних пасивів, а проблеми з ліквідністю є вторинними - вони з'являються як природний прояв використання “пульсуючих” пасивів для фінансування строкових активних операцій.

Ранжирування цих дій, правильне визначення причин і наслідків при вивченні та використанні у практичній діяльності банків закономірностей формування ресурсів та їх стабілізації дають змогу організувати цілеспрямоване використання частини “пульсуючих” пасивів у процесі банківського менеджменту для розміщення в найдохідніші строкові активи. Це у свою чергу потребує прогнозування ресурсного потенціалу, з одного боку - для найповнішого його використання, а з іншого - для запобігання можливим ризикам. “Пульсуючі” пасиви в кожному банку мають індивідуальний характер розподілу, але, як правило, проявляються у вигляді двох типових схем (рис 3.4. а) і б)).

При нормальному розподілі величина “пульсуючих” пасивів визначається межами діапазону розсіювання (ППvar = 2 * 3, де - середньо квадратичне відхилення). Стабілізація доцільна до середнього рівня, чи рівня математичного очікування М , і визначається також співвідношенням величин ставок за активами та пасивами. Виграш у тому, що “довгі” ресурси створюються за рахунок дешевих “пульсуючих” поточних пасивів додатково блокованих дешевими короткостроковими запозиченнями на міжбанківському ринку.



Рис 3.4. Приклади формування “пульсуючих” пасивів банків

а) при нормальному (симетричному) характері розподілу;

б) при асиметричному характері розподілу.

Ризик при використанні “пульсуючих” пасивів як стабільних ресурсів проявляється у двох формах. По-перше, це ризик втрати ліквідності балансу банку, який призводить до порушення платоспроможності й виникає в разі неправильного врахування динаміка ресурсів даної установи (у тому числі й при помилковому врахуванні сезонних коливань). По-друге це ризик зменшення доходів унаслідок підвищення рівня трансформації вище рівня математичного очікування М, причому втрачається економічна доцільність застосування методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів, що викликано зростанням процентних ставок у міру збільшення обсягів і термінів залучення ресурсів.

Якщо в межах рівня М (математичного очікування) необхідним є залучення коштів на доволі короткі терміни і в невеликих обсягах (області МБКпас на рис 3.3.), то при підвищенні рівня трансформації обсяги й терміни залучення коштів істотно збільшаться. При цьому відповідно зростуть процентні ставки за залученими коштами (МБКпас) до рівня ставок за терміновими депозитами й позиками. Витрати на залучення міжбанківських короткострокових позик, необхідних для забезпечення процесу трансформації, збільшаться, і в результаті це може привести не тільки до скорочення доходів, а й до збитків.

Щоб отримати додаткові доходи при використанні частини “пульсуючих” пасивів як керованих ресурсів, необхідно вдосконалювати управління короткостроковими ресурсами, прогнозувати їх величину, постійно робити оцінку додатково одержуваної процентної маржі. Ця діяльність у процесі банківського менеджменту повинна мати постійний характер і потребує наявності кваліфікованого персоналу. Аналіз фактичних даних свідчить, що для банку, який має поточні пасиви в розмірі 40 млн. грн., ( у тому числі їх умовно постійну частину - 25 млн. грн.) і “пульсуючу” складову в розмірі 15 млн. грн., річний додатковий дохід при використанні методу часткового блокування “пульсуючих” пасивів у межах їх математичного очікування становить 800 тис. грн.

Застосування даного методу трансформації доводить, що банківській діяльності притаманна не лише посередницька функція. Банки в процесі своєї діяльності, використовуючи відповідні технології, створюють, генерують “довгі” й дешеві інвестиційні ресурси з одержуваних від клієнтів нестабільних залишків коштів на їх рахунках до запитання.

Цей процес трансформації змінної частини поточних пасивів розкриває

технологію трансформації яку банки повинні застосовувати для збільшення стабільної складової ресурсів і яка може використовуватися для фінансування строкових інвестиційних активів.

1) Запозичення, необхідні для стабілізації “пульсуючих” пасивів у межах математичного очікування на рівні 77 млн. грн. (невеликі обсяги й терміни).

2) Запозичення, необхідні для стабілізації “пульсуючих” пасивів на рівні 120 млн. грн. (значні обсяги й терміни).

3) Рис 3.5. Залежність обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для блокування пасивів від рівня їх стабілізації.



Рис 3.5. Залежність обсягів і термінів залучення короткострокових запозичень для блокування пасивів від рівня їх стабілізації.

3.3. Шляхи зниження інвестиційних ризиків у банках України

Інвестиційний ризик - вірогідність виникнення непередбачених фінансових втрат в невизначених умовах інвестиційної діяльності.

Існують таки методи оцінки інвестиційних ризиків:

1) за середньоквадратичним відхиленням;

n - кількість спостережень;

Pt - ймовірність, що відповідає розрахованому доходу;

- розрахований доход по проекту при різних конюнктурах інвестиційного ринку;

_R - середній очікуваний доход за проектом;

Коефіцієнт варіації - рівень ризику в умовах, коли показники середніх очікуваних доходів відрізняються між собою.

Cv = / _R

Умови вибору min Cvi

2) коефіцієнта, що дозволяє оцінити ризик конкретного інвестиційного проекту по відношенню до рівня ризику інвестиційного ринку в цілому;

= р * ц / ф

p - кореляція між доходом від конкретного виду цінних паперів й середнім рівнем дохідності фондових інструментів в цілому;

ц - середньоквадратичне відхилення дохідності за конкретним видом цінних паперів;

ф - середньоквадратичне відхилення дохідності по фондовому ринку в цілому.

3) експертним шляхом - опитування кваліфікованих спеціалістів.

Далі розглянемо системи оцінок та методи обмеження ризиків іноземних інвестицій.

Ситуацію в країні, яку оцінює іноземний (і національний) інвестор з погляду своїх інтересів, називають інвестиційним кліматом. Він складається з багатьох факторів ризику, що обєднуються в певні групи. Кожний чинник має свою частку й оцінюється в балах. У звязку з цим стає можливим кількісне оцінювання як окремих груп ризику, так і інвестиційного клімату в цілому. Загальна оцінка визначається як середньозважена за трьома групами.

Рівень ризику, спеціалістами в різних країнах, оцінюється неоднаково. Московська аналітична лабораторія “ВЕДИ - ЦЄМИ” застосовує 10-бальну шкалу оцінювання ризику, де 1 - найкраща оцінка, а 10 - найгірша. Всі фактори ризику за цією системою зводять у три групи:

соціально-політична ситуація в країні та перспективи її розвитку;

внутрішньоекономічна ситуація та її перспективи;

зовнішньоекономічна діяльність та її перспективи.

Досить поширеною в США є система “International Business Company USA (Publications) - Inc”. Вона виділяє такі групи ризиків:

політичні;

фінансових транспортів;

експорту;

прямих інвестицій.

Групи ризиків оцінюються за 12-бальною системою від “А+” (найкраща оцінка) до “С” (найгірша). Загальна оцінка не виводиться.

Деякі американські, а також німецькі фірми використовують систему економічного оцінювання інвестиційних ризиків “BERI”. Ця система дає кількісну оцінку як окремого, так і зведеного ризику, оцінюючи їх за 100-бальною школою, де 100 балів - найкраща оцінка.

Оцінювання ризиків - справа надзвичайно важлива для будь-якого інвестора. Для іноземного інвестора її значимість зростає, оскільки, потрапляючи в незнайоме середовище, він важче орієнтується, ніж вітчизняний інвестор. Саме тому для нього важливо знати недоліки та переваги різних систем оцінювання інвестиційного клімату. Аналізуючи фактори ризику, доцільно приділяти особливу увагу тим чинникам, з якими інвестор буде стикатися найчастіше і які мають найсильніший вплив на його інтереси.

Усі наведені системи недостатньо конкретні та слабко спеціалізовані за галузями, в які фірма прагне інвестувати капітал. І, зрештою, підбір факторів ризику і частка їх у будь-якій системі завжди містять у собі елемент субєктивного.

Отже, системи оцінок інвестиційних ризиків не забезпечують потенційному інвестору можливості уникнути небезпеки. Вони покликані допомогти йому на початковій стадії інвестиційного проекту при вирішенні проблеми прийняття рішення стосовно того, “куди” (в яку країну, галузь і т.п.), “як” (спосіб проникнення на ринок) та “коли” (залежно від тривалості проекту) слід чи не слід спрямувати свій капітал.

Інвесторам, які вже діють за кордоном, важливо знати системи оцінок для вирішення проблем: варто чи не варто розширювати свою діяльність на певному ринку, збут якої продукції слід планувати, варто залишатись на цьому ринку чи ні.

Управління ризиком передбачає застосування певних обмежувачів збиткового впливу ризику на інвестиційний проект.

До методів обмеження ризиків відносять:

1) Підвищення вартості проекту на величину премії за ризик. Наприклад, якщо рівень інвестиційного ризику дорівнює за 10-бальною системою 1-2 балам, а за 100-бальною - 90 - 100 балам, то інвестор у вартість інвестиційного проекту не закладає премії за ризик. У міру зростання ризику від 2 до 3 балів (за 10-бальною системою) або від 80 до 90 балів (за 100-бальною) реальну ставку дисконту збільшують, як правило, на 3 процентні пункти. За умови, що рівень ризику перевищує 5 балів (менший 60 балів), дають 11 процентних пунктів дисконту і т.д.

Корекція ставки здійнюється двома методами:

а) додаванням премії за ризик до вартості початково авансованого капіталу:

б) додаванням його до внутрішньої норми дохідності.

2) Створення (або розширення) резервного фонду як страховки від можливих втрат в інвестиційній діяльності.

3) Страхування політичного ризику через державні та напівдержавні організації.

Фондовий ринок ґрунтується на зобов`язаннях і відповідальності. Спеціалізованими учасниками фондового ринку є такі інвестиційні інститути:

фінансові посередники (брокери):

інвестиційі консультанти:

інвестиційні компанії:

інвестиційні фонди.

Фінансовий брокер - юридична особа, яка виконує посередницькі функції при купівлі-продажу цінних паперів за рахунок і за дорученням клієнтів.

Інвестиційні консультанти - юридичні та фізичні особи, які надають консультаційні послуги з проблем інвестування на основі підряду або договору. Вони виконують такі функції:

аналіз ринку ЦП (експертиза конкретних угод, вивчення та прогнозування конюнктури ринку);

надання консультацій з питань права;

консультації з організації та методичного забезпечення емісії ЦП;

організація та супровід ЦП на біржу;

розробка нормативної документації з операцій із ЦП;

професійне забезпечення розробки проекту випуску ЦП та реалізації завдань інвестиційного проекту;

оцінювання портфеля (пакета) ЦП;

інформаційне обслуговування клієнтів;

підготовка і проведення робіт з приватизації державної власності та робіт, повязаних з формуванням ринку цінних паперів.

Інвестиційні компанії (інвестиційні дилери) - юридичні особи, які діють на ринку ЦП не за рахунок клієнтів, а за рахунок своїх власних засобів. Вони виконують такі функції:

організація та гарантування випуску ЦП:

вкладення засобів у ЦП;

купівля-продаж ЦП (як дилери).

Інвестиційний фонд - юридична особа, яка займається залученням засобів за рахунок емісії власних цінних паперів та інвестування власних засобів у ЦП інших емітентів. З метою зменшення ризику вкладень в акції фонду, держава, певним чином, регламентує діяльність інвестиційних фондів.

Інвестиційні фонди дають доручення банкам-депозитаріям здійснювати розрахункові кредитні та касові операції. Але банк-депозитарій не може виступати як управляючий інвестиційного фонду, а фонд не може інвестувати в банк-депозитарій свої активи.

Інвестиційний фонд ще називають кінцевим інвестором. Інвестиційний консультант або інвестиційний брокер чи дилер несуть чітко визначену законом відповідальність перед інвестором.

Згідно з наведеною вище структурою інвестиційних інститутів та розмежуванням відповідальності може виникнути, як мінімум, два різновиди страхування відповідальності:

страхування інвестора від помилкових дій інвестиційного консультанта та посередника;

страхування інвестиційного консультанта і брокера від власних помилок і повязаних з цим претензій до них з боку інвестора та інших осіб.

Страхові компанії, які беруть на себе зобовязання за цим видом страхування, пропонують такі варіанти страхового покриття, тобто страхують:

річний дохід інвестора на рівні, що забезпечується безризиковим вкладенням капіталу;

величину, яка дорівнює різниці між оголошеним розміром дивіденду і фактичним його розміром;

ризик втрати капіталу, вкладеного в купівлю акцій, у розмірі номінальної вартості акцій або фактично сплачених сум;

втрачений прибуток у розмірі прибутку з безризикового вкладення капіталу або фактичних виплат за попередній рік;

дохід за 3 - 5 і більше років, поки фактично отриманий дохід інвестора з цінних паперів не досягне 3-, 5-ти кратного безризикового доходу на вкладений капітал.

Різні варіанти страхового покриття передбачають різну міру відповідальності страховика і впливають на розмір страхової премії, яка визначається як добуток страхової суми (сума, на яку застраховано обєкт) на ставку процента за цим видом ризику.

Розмір же ставки процента залежить від:

виду цінних паперів;

їхньої номінальної ціни;

котирування на момент купівлі;

фінансового стану емітента;

обсягу перестрахування за даним видом ризику;

розміру франшизи і т. ін.

Для того, щоб виробити прийнятний для страховика і для страхувальника механізм захисту інтересів учасників фондового ринку, інвестор мусить володіти методологією та методикою оцінювання ризику.

РОЗДІЛ 4 ВИКОРИСТАННЯ ІНФОРМАЦІЙНИХ СИСТЕМ І ТЕХНОЛОГІЙ У БАНКІВСЬКІЙ СФЕРІ

4.1. Характеристика та стан інформаційних систем і технологій у сфері інвестиційних операцій банку, основні протиріччя та їх аналіз

Iнформацiйно-технологiчний простiр банку є фундаментом його успiшної дiяльностi. Потенцiал розвитку банку визначається рiвнем технологiй, iнформацiйним забезпеченням, прозорими процедурами прийняття рiшень. Iнформацiйно-технологiчна система забезпечує кожного учасника бiзнес-процесу всiєю необхiдною iнформацiєю для прийняття рiшень на кожному етапi процесу, а також контролює хiд його виконання. Для подальшого аналiзу та аудиту бiзнес-процесiв вiдбувається накопичування iнформацiї та документування виконання етапiв.

Iнформацiйно-технологiчна система надає можливiсть керувати взаємодiєю при виконаннi внутрiшнiх операцiй та дозволяє будувати рацiональнi взаємовiдносини з партнерами i клiєнтами. Управлiння iнформацiйними потоками, чiтке їх проектування та реiнжинiрiнг з урахуванням зв'язкiв з ресурсами, необхiдними для виконання процесiв, та середовищем, в якому цi процеси будуть використанi, знижують ризики дiяльностi банку, дозволяють оптимiзувати собiвартiсть та забезпечувати єдиний рiвень обслуговування в усiх вiддiленнях банку.

Iнформацiйнi технологiї вiдiграють одну з вирiшальних ролей у розвитку банкiвського бiзнесу, мають усе бiльший вплив на його конкурентоспроможнiсть та якiсть, оперативнiсть прийняття рiшень, швидкiсть розрахункiв та рiвень iнформацiйної захищеностi.

У 2003 роцi велика увага придiлялась подальшому розвитковi автоматизованої банкiвської системи (АБС), архiтектура якої базується на iнтеграцiї передових рiшень в областi банкiвських послуг, iнформацiйних технологiй i телекомунiкацiй. Прийнято стратегiю i план розвитку АБС банку «Надра» на перiод 2003-2005 рокiв. При розробцi АБС враховуються тенденцiї переходу до iнтелектуальних методiв обробки даних, розвитку технологiй електронного бiзнесу та прагнення до централiзованого зберiгання даних.

Використання стандартiв побудови вiдкритих систем i принципiв модульностi дозволяє виконувати iнтеграцiю власних розробок та пiдсистем, розроблених стороннiми виробниками, а наявнiсть iнтерфейсу взаємодiї пiдсистем АБС дає можливiсть запровадити єдиний клiєнтський простiр в банку та втiлювати комплекснi банкiвськi продукти. Впроваджена у всiх вiддiленнях банку АБС дозволяє забезпечити використання єдиної технологiї реалiзацiї послуг у всiй мережi банку, пiдвищувати якiсть послуг при зниженнi операцiйних витрат. АБС розробляється на базi промислових стандартiв створення, впровадження та супроводження програмного забезпечення, проводиться пiдготовка до сертифiкацiї системи управлiння якiстю процесiв виробництва програмного забезпечення протягом всього життєвого циклу на основi мiжнародного стандарту ISO 9001.

З метою подальшого нарощення можливостей АБС, реалiзовано проекти з розробки та вдосконалення внутрiшньої платiжної системи, фронт-офiсних пiдсистем (картковий бiзнес, споживче кредитування, депозити), банкiвських термiналiв самообслуговування, мобiльного банкiнгу, управлiння фiнансами, впровадження комплексних банкiвських продуктiв тощо.

Торiк було продовжено розширення та розвиток можливостей корпоративної мережi передачi даних. У мережу передачi даних було об'єднано 30 фiлiй за допомогою технологiї Frame Relay, реалiзовано проекти з пiдключення фiлiй до корпоративної мережi на основi супутникового зв'язку та бездротових технологiй. Продовжувалося впровадження IP-телефонiї у корпоративнiй мережi, що забезпечить iстотне зменшення витрат на мiжмiський телефонний зв'язок у системi банку «Надра». Виконано роботи зi створення системи гарячого резервування каналiв зв'язку на Український процесинговий центр та Центральну розрахункову палату, якi забезпечують постiйне i безперервне обслуговування клiєнтiв-держателiв пластикових карток та надiйний зв'язок iз Системою електронних платежiв Нацiонального банку України.

Бурхливий розвиток систем на базi Iнтернет-технологiй викликав необхiднiсть гарячого резервування каналiв доступу до мережi Iнтернет та впровадження системи промiжного зберiгання iнформацiї, що дозволило незалежно вiд стану каналiв одного з провайдерiв мережi Iнтернет проводити обслуговування клiєнтiв та своєчасно доставляти необхiдну iнформацiю до користувача. З метою пiдвищення вимог до захищеностi та конфiденцiйностi банкiвської iнформацiї при використаннi Iнтернет-технологiй виконувалось регулярне оновлення системи захисту вiд стороннього доступу та антивiрусних програм.

Нашi клiєнти та партнери вибирають для роботи з банком рiзнi канали. Вони отримують iнформацiю про банк або проводять операцiї через Web-сайт, телефонний банкiнг або Call-центр. Цiлодобова пiдтримка клiєнта була б неможливою без чiтко спроектованої та якiсно побудованої iнформацiйно-технологiчної системи.

Усі операції, пов'язані з формуванням й управлінням інвестиційним банківським портфелем, повинні ґрунтуватись на фундаментальному аналізі фондового ринку і фінансових інструментів. Допомогу у проведенні такого аналізу можуть надати спеціальні інформаційні мережі і комп'ютерні програми. Наприклад, система оптимізації інвестиційного портфеля “Money Maher 2.0”. На основі сучасної теорії інвестування “Money Maher” с пакетом оптимального управління інвестування, який розрахований на спеціалістів інвестиційних компаній, фондів, бірж, банків, пенсійних фондів, страхових компаній, аналітичних і консалтингових фірм.

Банк активно надає своїм клієнтам консалтингові послуги з широкого кола питань, які пов'язані з інвестуванням капіталу в ті чи інші фінансові активи. Консультаційне обслуговування опирається на висококваліфікований персонал, внутрішню інформаційну систему банків і на багаторічний досвід роботи на фінансових ринках. Усе це дозволяє проводити глибокий аналіз співвідношення між доходами і ризиком різних активів і складати для клієнтів алгоритми купівлі і формування портфеля цінних паперів з урахуванням динаміка їх дохідності.

4.2. Перспективи створення та розвитку сучасних інформаційних систем і технологій у банківський сфері, оцінка переваг та можливостей створення

Дедалі більше вітчизняних банків упроваджують сучасні методології управління, формулюють місію, визначають стратегічні напрями розвитку. Завдяки цьому формується система зовнішніх обєктивних критеріїв удосконалення інформаційних технологій. Оскільки вкладення в розробку програмного забезпечення та засобів автоматизації не є безпосередньою метою банку, його інформаційні технології розбудовуються задля досягнення загальної стратегії банку. Так, обгрунтуванням необхідних змін у програмному, технологічному, методологічному чи апаратно-технічному забезпеченні можуть бути рішення банку про вихід на нові ринки, розширення територіальної мережі, запровадження нових видів послуг тощо. Щодалі частіше використовуються економічні методи обгрунтування, наприклад, розраховуються собівартість відкриття й експлуатації торгової точки, прибутки від конкретного бізнес-продукту і таке інше.

У західних банках витрати на інформаційні технології становлять у середньому близько 14 відсотків, а в країнах СНД - від 1% до 10% від загального кошторису, хоча у перспективних, розвинутих банках вони мають стійку тенденцію до зростання.

Характерною для країн СНД тенденцією, яка збережеться і в майбутньому, є зростання інтересу банків до роздрібних продуктів та послуг. Ця сфера ще не насичена, банки надають обмежене коло послуг і продуктів, не досягли високої якості обслуговування, мають багато невідпрацьованих технологій та обмаль комплексних продуктів. Впровадження нових Базельських угод (так званого Базеля-ІІ) у перспективі також позначиться на формуванні стратегії банків, спрямованої на розвиток роздрібних продуктів. Адже у цьому проекті знижено вимоги щодо мінімальних рівнів капіталу для забезпечення багатьох видів роздрібних активних банківських операцій, зокрема з іпотечного кредитування. Розвиток роздрібних продуктів в Україні має свої особливості.

Порівняно з економічно розвинутими західними країнами в Україні такі канали доставки банківських послуг у роздрібній сфері, як Інтернет, пластикові картки, WAP не надто популярні. Ними користується ще дуже мало людей. Це пояснюється низьким рівнем компютерізації населення, недостатнім розвитком інфраструктури для проведення електронних платежів, слабкою мережею звязку. Тож банки, які прагнуть охопити послугами широкі верстви населення, мусять розвивати територіальну мережу, щоб забезпечувати свою фізичну, а не віртуальну присутність у певному регіоні.

Слід зауважити, що вимоги до засобів автоматизації роздрібних операцій суттєво відрізняються від вимог до аналогічних продуктів не роздрібного характеру. Так, наприклад, якщо оформлення кредиту на суму в 15 млн. доларів якійсь корпорації сукупно потребує витрати сімнадцяти годин робочого часу і виконуватиметься протягом кількох тижнів, - це не матиме вирішального значення для корпоративного клієнта, а собівартість оформлення документів, обліку та обслуговування покриється комісійними, навряд чи дуже великими порівняно з очікуваними вигодами. І коли банк здійснює час від часу роздрібне споживче кредитування - наприклад, на придбання побутової техніки для своїх працівників чи керівників підприємств - постійних клієнтів, - відпрацьованість елементів технології також не дуже важлива, оскільки йдеться про унікальні або нечасті операції. Але якщо банк планує масове впровадження продукту, визначаючи конкретні його напрями у своїй стратегії, - питання технологічності стають дуже важливими, адже вони можуть визначити доцільність та конкурентоспроможність певного виду послуги чи всього бізнес-напряму. Організовуючи роботу за таких обставин, слід скористатися принципами серійних технологій у промисловості. Всі складові масового продукту мають бути виважені, а види забезпечення відповідних бізнес-процесів враховані й оптимізовані. Адже кожна деталь процесу примножиться на кількість операцій, тож будь-які негативні ефекти будуть мультипліковані. Треба враховувати, як ті чи інші чинники вплинуть на собівартість операції, на ризики, на якість обслуговування клієнта, а отже, на конкурентоспроможність продукту чи послуги.

Впроваджуючи роздрібні продукти й послуги, насамперед беруть до уваги архітектуру і конкретні можливості програмного забезпечення, адже цими факторами визначаються вимоги до конфігурації технологічних процесів, до кваліфікації операціоністів. Важливо також оцінити рівні операційних та інших ризиків. Собівартість у перерахунку на одну операцію є важливим критерієм для визначення бізнес-доцільності послуги чи продукту та його конкурентоспроможності. Безумовно, впровадження нових технологій, у тому числі й роздрібних, - царина діяльності не лише для спеціалістів із програмного забезпечення, а й для технологів, методистів, юристів, спеціалістів із ризик-менеджменту, з управлінського обліку, фахівців з податкового обліку тощо.

Компанія R-Style Ukraine пропонує спеціалізовані продукти RS-Retail та RS-Loans для автоматизації роздрібних операцій. Це програмне забезпечення дає змогу автоматизувати технології таких операцій, як поточні та строкові депозити фізичних осіб, ведення карткових рахунків, у тому числі овердрафти за картковими рахунками, операції з банківськими металами та цінними паперами для фізичних осіб, із кредитування та обслуговування кредитних угод тощо. Передбачено можливість конфігурування на основі цих програмних продуктів конкретних технологічних процесів. Вказаним програмних продуктам притаманні не надто жорсткі вимоги до всіх видів апаратно-технічного забезпечення. Вони сприяють здешевленню технологічного процесу з огляду на низькі вимоги до операційного персоналу - операціоністи лише вводять потрібні атрибути відповідних операцій, уся облікова модель налагоджується технологами банку заздалегідь. Таких підхід допомагає забезпечити мінімізацію операційного та деяких інших видів ризиків.

Привертає увагу ще одна важлива тенденція, роль якої дедалі зростає в усьому світі, - це поява і розвиток у банках технологій сховищ даних. Цей напрям певною мірою революційний, оскільки йдеться про розробку нового класу інформаційних систем для підтримки управлінських рішень. Починається масове вторгнення спеціалізованих засобів автоматизації у процеси управління. Безпосередніми користувачами інформації сховищ даних є вищий менеджмент банку.

Розвиток технологій сховищ даних у найближчій перспективі визначатимуть, очевидно, такі основні напрями, як аналіз ризиків та ефективності діяльності і повязаний із ними аналіз якості активів і пасивів. Інтерес до розвинутих аналітичних методик розрахунку доходів та витрат у розрізі підрозділів, продуктів, клієнтів уже виявляє переважна більшість банківського менеджменту в Україні. До ризиків висуваються поки що в основному зовнішні вимоги, зокрема, їх активно формулюють наглядові органи Національного банку. Але просвітницька, методологічна робота НБУ, ряд міжнародних організацій та консультаційних компаній дає свої результати. Все більше банків упроваджує різні, часом досить складні та розвинуті елементи методологій оцінки ризиків. Якісного прориву буде досягнуто, певно, тоді, коли оцінка ризиків органічно ввійде до відповідних управлінських процедур, посяде належне місце у повсякденній практиці банківських спеціалістів. У далекій ще для країн СНД перспективі передбачається значний вплив на ризик-менеджмент нових Базельских угод, оскільки банки шляхом упровадження розвинутих моделей оцінки кредитного та операційного ризиків безпосередньо впливатимуть на розмір мінімальних вимог до капіталу та, внаслідок цого, - на свої рейтингові позиції, а отже, - на можливість проведення відповідних міжбанківських операцій та їх обсяги, на доступність коштів на відповідних ринках.

Найрозвинутіші українські банки вже починають запроваджувати технології сховищ даних. Деякі з них планують це зробити найближчим часом, розробляють вимоги до таких систем, упроваджують та тестують елементи своїх моделей чи адаптують загальновідомі методики, готують відповідних спеціалістів тощо.

Компанія R-Style Ukraine пропонує в цьому класі продуктів багатофункціональну інформаційно-аналітичну систему RS-Data House, що підтримує технологію сховищ даних. Система базується на основі СУБД Oracle 9i. Вона складається з широкого спектра інструментальних засобів для побудови сховища даних та управління процесом наповнення його інформацією, інструментів для аналізу даних, а також багатьох базових прикладних комплексів, які відображають основні інформаційні обєкти банківської аналітики, показники, звіти, деякі популярні методики тощо.