Історія української культури

Світогляд українського народу формувався на грунті давньоязичницьких уявлень і вірувань, християнських переказів та апокрифічних сказань. Вони втілювались у формі легенд, колядок і щедрівок, народних звичаях і обрядах, традиційних нормах моралі. У цьому світогляді поєднувався власний досвід народу, а запозичення від інших народів набували нових народних рис, втрачали чужі властивості.

Псевдорелігія комуністичного колективізму мала свою «священну» гробницю (мавзолей), свої ритуали (обрання; почесної президії урочистих зборів, покладання вінків до, пам'ятників тощо), свою інквізицію, систему покарання «єретиків» і покаяння «грішників».

Наші предки прийняли християнство з Візантії ще до поділу християнської церкви на православну і католицьку. Після втрати Україною незалежності серед вищих соціальних верств посилилась тенденція переходу на латинський обряд у зв'язку з нерівноправним становищем православних християн і католиків у Речі Посполитій. Аби врятувати від занепаду рідну церкву, частина українського духовенства вирішила піти на унію з католицькою церквою при збереженні традиційної обрядовості. Брестська унія (1596 р.) запобігла латинізації українського народу і сприяла збереженню його самобутності, що підтвердив майже півтисячолітній період.

У той же час Московська держава докладала зусиль для того, щоби підкорити собі український народ. Цар відмовився від зобов'язань поважати самостійність України як держави за Переяславською угодою 1654 р. У 1686 р. Українська православна церква була підпорядкована московському патріархові, що посилило духовне гноблення нашого народу, бо московська церква проводила політику русифікації України.

Після більшовицького перевороту і загарбання України радянською Росією була ліквідована Українська автокефальна православна церква, а відтак і Українська греко-католицька церква на західноукраїнських землях. Московський патріарх, який вдруге підпорядкував собі українську церкву, здійснював політику, що була вигідна атеїстичній державній владі.

Не лише католики були протиставлені православним, але й власне православні України розмежовувались на три конфесії. Така роз'єднаність негативно позначилася на національно-духовному відродженні українського народу.

10. Особливості християнського світогляду

Важко викласти сутність християнського світогляду в усіх його основних положеннях та у всій його переконливості. Не звертаючись до історичного минулого, ми і сьогодні маємо декілька тисяч ворогуючих між собою церквів, розколів, сект та груп віруючих в рамках всього християнства. Кожна з цієї тисяч утворень вважає лише себе істинним християнством, а всю решту християн - заблукалими, схибленими християнами або й злісними антихристами. З проблем християнського світогляду між церквами, розколами і сектами немає взаєморозуміння. Важко навіть назвати такий елемент християнського світогляду, який би однозначно, бодай в головних деталях, сприймався усіма християнськими віровченнями (конфесіями, демномінаціями). Католики, православні, лютерани, англікани, баптисти, п'ятидесятники, адвентисти, єговісти, назарени, євангелісти, духобори, молокани, скопці, мальованці, реформати, методисти, квакери, мормони, унітаріани, уніати, інокентіївці, (а у нас ще й - Українська православна церква, Українська автокефальна православна церква, Українська православна церква - Київський патріархат, Українська греко-католицька церква) та багато інших дружно сповідують лише виключно свою віру. Для них єдиним істинним християнством є лише те, в рамках якого знаходяться вони самі. Все інше в християнській релігії, що виходить за рамки їх віросповідання вважається ними спотворенням християнства, наслідком підступних дій диявола, а то і - справжніми “плевелами сатани”.

Віруючі християни - як колись, так і зараз - християнство в цілому усвідомлюють через призму свого віросповідання. А тому важко словами самого християнства розповісти про особливості його світогляду. Скажемо про це лише в побіжному історичному констатуючому плані.

Перші християни другої половини 1 століття всі були євреями по крові та іудеями за релігійними переконаннями. Вони вважали своєю релігією іудаїзм, але на відміну від решти іудеїв додатково вірили в Христа як Месію (Мошіаха), якого Бог у відповідності з біблійними пророцтвами має ось-ось надіслати євреям. Християни початку другого століття вірили, що Бог уже виконав свої біблійні обіцянки і послав було їм Месію в образі Ісуса, що називав себе (його називали) Христом.

На початку 2-го століття християнство, організаційно остаточно відокремившись від іудаїзму, устами своїх творців і проповідників стало усвідомлювати себе, як говорив святий Юстин Філософ(†166р.) , “єдиною істиною релігією і в той же час єдиною істиною філософією”. Церковний соратник імператора Костянтина Великого Євсевій Кесарійський (4 століття) на виправдання оголошення християнства державною релігією писав, що воно є “єдиною першою, єдиною істиною та єдино рятівною релігією людства”. Блаженний Августин (†430 р.) в своїх багаточисельних творах доводив: що християнська релігія “ є такою ж давньою, як давнім є і Всесвіт”.

Відокремившись від іудаїзму, християнство тут же розпалося на велике число ворогуючих між собою церквів. Так, уже в найдавнішій книзі святого письма християнства Апокаліпсисі згадуються ніколаїти, шанувальники нечестивої Єзавелі, шанувальники вчення Валаама. Потім в християнстві появилися нові єресі, розколи, течії, число яких лише за описами та критикою святого Ірінея, єпископа ліонського, наближалося до двох сотень. В 4-му столітті зусиллями церковних верхів та імператорської влади християнство консолідувалося в єдину церкву. На Вселенських та помістних соборах протягом 4-8 століть з понад півтора сотні святих книжок було відібрано менше 30, що їх було канонізовано, зведено в єдиний збірник і названо Новим Заповітом. На соборах же вперше було сформульовано і канонізовано стислий виклад християнського віровчення, що його було названо Символом віри. Рішенням тих же соборів та декретами імператорської влади було утворено адміністративні одиниці об'єднань віруючих християн: парафії (приходи),благочинні округи, діацезії (вікаріати), єпіскопії (архієпископії) митрополії та патріархати. Об'єднання всіх патріархатів було названо Вселенською Християнською церквою. Пізніше на цих же соборах було канонізовано вчення про те, що Ісус Христос був одночасно і справжньою людиною і справжнім Богом; запроваджено поклоніння святим та іконам, форма ритуального одягу священиків тощо. Всі християни та громади, що не визнавали рішень та дій Вселенських соборів, оголошувалися єретиками, ворогами Господа Бога і Святої Церкви та нещадно знищувались. Знищувалися з такою запопадливістю, що до нашого часу не дійшло навіть решток жодного опозиційного, що існувало до утворення Вселенської церкви. Від цього часу і до наших днів сутність християнства сприймається всіма і різного роду християнами через призму Символу віри (Нікео-Цареградського) та текст Святого письма (Біблії), що їх було затверджено на соборах протягом 4 століття. В часи неподільного панування християнської церкви в рамках Римської імперії сутність християнського віровчення влучно висловлена католицьким богословом 5 столітті Вінсентом Лірінським: “Християнство - це те, в що вірують скрізь, завжди і всі!”

В історичному аспекті релігія була перехідним етапом в розвитку світогляду. Вона сформувалася на грунті і після світогляду наївного реалізму і міфології та передувала виникненню світогляду філософського. Але релігійний світогляд поруч з світоглядом наївного реалізму та міфології не відійшов у минуле.

В духовному плані кожна людина, як ми вже знаємо, до народження в згорнутому вигляді проходить через етапи своєї біологічної еволюції від клітини до біологічного виду Homo sapsens, а після народження - в згорнутому вигляді (шляхом засвоєння побуту, мови, навиків праці, елементів духовного життя та людського спілкування) пробігає соціально-культурну еволюцію людства від родового устрою кроманьйонця-троглодіта до сучасної цивілізації. В процесі такого прискореного повторення біологічної та соціальної еволюції в долі кожної людини залишаються рудименти біологічної та соціальної еволюції. Таким рудиментом, пережитком минулого, є і релігія з усім її комплексом вірувань в надприродні істоти (боги, чорти, ангели, духи), спілкування з ними (поклоніння жертвоприношення, молитви, заклинання, медитації) та релігійні почуття. До того ж в кожній релігії загалом до цього часу утримуються вірування, почуття і культи, що виникали 2, а то і 20 тисяч років тому назад.

Світогляд - це духовна основа особи людини. Який світогляд така і особа. Без людини не може бути світогляду, але й без світогляду немає людини. Світогляд з одного боку виглядає і як прояв суті особи людини, а з другого - як неодмінні потреба її духовного життя. У людина така ж потреба на вирішення світоглядних питань, як у неї існує потреба на їжу, дихання, розмноження, самозбереження. І як людина їсть будь-яку їжу, п'є будь-яку воду, спілкується з будь-якою самкою (самцем), коли для неї недоступні високого гатунку якісні страви, води та напарники, так вона змушена задовольняти свої світоглядні потребі тими світоглядними ідеями, які існують в тому суспільстві, в якому формується і живе особа.

Світоглядні потребі людини безмежні. Сукупність цих потреб висловлена в змісті вирішенні смисложиттєвих ідеалах, найбільш обширними з яких є ідеали Істини, Добра, Краси і Справедливості.

11. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі

Просвітництво -- широка ідейна течія, яка відображала антифеодальні, антиабсолютистські настрої освіченої частини населення у другій половині XVII --XVIII століття. Представники цієї течії, вчені, філософи, письменники, вважали метою суспільства людське щастя, шлях до якого -- переустрій суспільства відповідно до принципів, продиктованих розумом, були прихильниками теорії природного права. Просвітники мали широкий світогляд, в якому виділялися концепція освіченого абсолютизму, ідея цінності людини, критика церкви, патріотизм, осуд експлуатації людини людиною, утвердження самосвідомості й самоцінності особи. Цим просвітники відрізняються від просвітителів, якими є всі носії освіти і прогресу.

Просвітництво зародилося практично одночасно в країнах Західної Європи: Британії, Франції, Нідерландах, Німеччині, Італії, Іспанії, Португалії, але швидко поширилося у всій Європі, включно з Річчю Посполитою і Російською імперією. Велику роль в його становленні відіграв швидкий розвиток природознавства та книгодрукування.

В українській філософській думці виділяється етап раннього Просвітництва, яке виникає в епоху зародження капіталізму (перша чверть XVIII століття.). Соціально-економічні фактори зумовили його своєрідність як синтезу ідей гуманізму й Реформації, не затушовуючи і його специфічних рис: вивільнення філософії з-під опіки теології, інтерес до природознавства, відхід від спекулятивного мислення тощо. На цьому етапі зароджуєься одна з основних ідей Просвітництва -- ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти.

Українське Просвітництво мало своїм ідейним підґрунтям як власні, так і запозичені ідеї французьких енциклопедистів -- Вольтера, Дідро, Руссо, Ламетрі, Монтеск'є, Маблі та ін. Власні традиції - це гуманістичні ідеї діячів братств та Києво-Могилянської академії. Випускники Києво-Могилянської академії стали в Україні першими носіями ідей Просвітництва. Вони ж створили у Петербурзі гурток під назвою «Зібрання», який дбав про переклад іноземних книг російською мовою, (керував Г. Козицький). За 15 років (1768-83) видали 173 томи (112 назв) творів французьких просвітників, «Енциклопедію» Дідро.

Своєрідність українського Просвітництва в тому, що тут ще не було середнього класу - носія ідей Просвітництва в Європі, тому українські просвітники - це дворяни й міщани, об'єднані вірою у перетворюючу силу освіти. Критикуючи існуючий суспільний лад, вони вимагали пом'якшення експлуатації селян, раціоналізації сільськогосподарського і промислового виробництва, звільнення селян із кріпацтва, демократизації суспільства. У своїх маєтках просвітники організовували гуртки учених, де обмірковували ідеї суспільного прогресу. Це трактувалось особливо під час правління «філософа на троні» - Катерини II, коли роль Києво-Могилянської Академіі в Україні було зведено до звичайного училища «єпархіальних євреїв», закрито Харківський, Переяславський і Чернігівський колегіуми. Члени «Попівської академії» (у с. Попівка на Сумщині) в маєтку О. Паліцина вивчали твори французьких просвітників. Тут виникла ідея створення Харківського університету, яку здійснив у 1805 член гуртка Василь Каразін. Подібний гурток діяв у маєтку В. Пасенка в Кременчуці. Василь Каразін виділявся серед просвітників глибоким інтересом до природничих наук, впровадженням їх досягнень у життя. У своєму маєтку він налагодив технологію виробництва спирту, макаронів, консервування продуктів, які швидко псуються, а також вивчав вплив лісосмуг на клімат і родюість ґрунтів. Сучасники називали його «українським Ломоносовим».

В. Капніст -- відомий поет, боровся за покращення моралі в суспільстві, викривав у своїх творах суспільне зло і жорстоку експлуатацію підданих, лицемірство, фальш, хабарництво та підлабузництво. Серед просвітників -- випускників Києво-Могилянської Академії були літератори, перекладачі, публіцисти, зокрема М. Мотоніс, Василь Рубан, Григорій Полетика, Яків Козельський та ін. Свій суспільний ідеал просвітники формували на основі ідей свободи, рівності і власності.

Висувалася концепція розумного егоїзму або доброчесності, філософське підґрунтя якої розробив Я. Козельський у своєму творі «Філософські речення». Вищим законом державного управління вважали загальну вигоду. Цікаві ідеї, які висловили просвітителі у своїх творах, торкаються суспільного прогресу. Зокрема, С. Десницький сформулював ідею, що в основі суспільного прогресу лежить вкладене в людину від природи «повсякчасне прагнення до вищого стану». Здібності й сили в людині зосереджуються на єдиній меті -- прагнення досконалості. С. Десницький, який працював професором Московського унту, розробив теорію членування історії, на основі тези, що змінюється не природа людини, а її господарська діяльність. У зв'язку з цим розробив концепцію чотирьох станів людства: 1 - полювання, живлення плодами землі; 2 -- пастуший стан; 3 -- хліборобський стан; 4 -- комерційний стан. Із своєї філософії історії автор цієї концепції робить висновок, що суспільні явища треба досліджувати відповідно до стану народів. Природа -- основа і мета суспільного розвитку, суспільні закони повинні випливати із природного права. Справедливі лише ті закони, які підтверджуються природним правом. При феодалізмі, робить висновокпросвітник, це неможливо, тому цей лад необхідно змінити на засадах розуму або природного права.

До українських просвітників зараховують і Петра Лодія -- першого викладача філософії відкритого для українців у 1787 при Львівському університеті Studium Ruthenum. Він був професором логіки, метафізики і моральної філософії, переклав українською мовою твір Хр. Баумейстера «Моральна філософія». Із ряду праць просвітників виділяється «Історія Русів».

Суттєвою відмінністю епохи Проствітництва від попередніх було те, що в цей час почало складатися громадське життя. Надалі питання суспільства обговорювалися в пресі, дискусійних клубах, кав'ярнях, салонах на асамблеях, у масонських ложах. Хоча держава та церква намагалися стримувати вільнодумство, часто зробити це було неможливо, оскільки заборонені цензурою праці часто можна було опублікувати за кордоном, у країнах із ліберальнішими поглядами, таких як Англія та Нідерланди.

До другої половини 17 ст. Західна Європа втратила релігійну цілісність. Унаслідок Реформації і періоду тривалих релігійних воєн у частнині європейських країн панівною християнською конфесією став протестантизм, тоді як у інших державах католицизм зберіг домінантне становище. Між державами із різними релігіями встановився модус вівенді, що означало толерантне ставлення до релігійних розбіжностей хоча б у межах усієї Європи, якщо не окремих країн. Релігійна боротьба продовжувалася у вигляді полемік і дискусій, а це сприяло розширенню діапазону висловлюваних думок.

12. Християнство і розвиток літератури у Київській Русі

Введення християнства значно прискорило розвиток писемності і літератури на Русі. Ще в 60-70-х роках IX століття візантійський імператор Михайло III відправив до слов'ян двох братів-священиків з Фесалонік (Солуні) -- Костянтина (в чернецтві -- Кирило) і Мефодія. Незважаючи на переслідування німецького духовенства, зацікавленого в поширенні латинської мови серед слов'ян, брати проповідували християнство в Моравії та інших слов'янських землях старослов'янською мовою. Вони упорядкували слов'янський алфавіт і переклали на церковнослов'янську (староболгарську) мову Євангеліє. На початок XI століття на Русі використовувалися дві системи письма -- кирилиця, що базувалася на грецькому алфавіті, і глаголиця -- розроблена Кирилом фонетична система, яка була менш популярна. Причому ще до ІХ століття місцеве населення користувалося абеткою з 27 літер, тоді як класична кирилиця нараховує 43 літери.

Давньоруська література мала певну перевагу перед католицьким Заходом і мусульманським Сходом: вона розвивалася рідною мовою. На Заході бути письменним означало знати латинь, на Сході -- арабську. Арабська для багатьох мусульманських країн була чужою мовою, як і латинь для Європи, і тому національні літератури європейських держав тієї епохи майже невідомі. У цьому розумінні українська література старша за німецьку, французьку та англійську.

До особливостей писемної культури Русі треба віднести утворення двох типів літературної мови: церковнослав'янської і близької до просторіччя давньоруської. Першою писалася церковно-повчальна і житійна література, близькою до розмовної велося ділове листування, складалися юридичні акти («Руська правда»), літописи, пам'ятки світської літератури («Слово о полку Ігоревім»). У сучасному перекладі М. Т. Рильського «Слово про Ігорів похід»). Обидві мови активно впливали одна на одну, взаємно збагачувалися. Обидві вони були близькі і зрозумілі народу, і сам факт введення богослужіння слов'янською мовою гідно був оцінений «Повістю временних літ»: «І раді були слов'яни, слухаючи про велич божу своєю мовою», а «словеньська мова і руська одне є».

Писемна література, яка сформувалася в Київській Русі на початку XI століття, спиралася на два найважливіших джерела -- усну народну творчість і християнську традицію, що прийшла з сусідніх держав, насамперед Візантії.

У творах літераторів того часу широко використовувалися героїчні й обрядові пісні, загадки, прислів'я, приказки, замовляння і заклинання. За свідченням автора «Слова о полку Ігоревім», народні мотиви лягли в основу творчості «віщого Бояна», якого він назвав «солов'єм старого часу». Народні пісні і перекази широко використовувалися літописцями. Від усної народної творчості древньої Русі у фольклорі українського народу збереглися найяскравіші зразки обрядової поезії -- колядки і щедрівки.

Вершиною усної народної творчості став героїчний билинний епос, що склався до Х столітті і розвивався в XI--XIII століттях. Головною темою билин київського циклу стала боротьба з іноземними загарбниками, ідея єдності і величі Русі. У найдавніших билинах народ ідеалізував своє минуле, коли селяни ще не були залежні від феодалів. Оратай Микула Селянинович вільний і багатий, богатир Микита Кожум'яка -- безстрашний захисник Батьківщини. Істинно народними героями стали пізніше Ілля Муромець похований у печерах Києво-Печерської лаври, завзятий галичанин Дунай, волинець Михайло Казарин, ростовець Альоша, рязанець Добриня, новгородець Садко. Їх імена збереглися в пам'яті народу як символ відваги, молодецтва, доблесті і слави древніх русичів. Усна творчість народу безпосередньо впливала на писемну літературу.

З утвердженням християнства велику роль починає відігравати перекладна література. За літературними зв'язками Київська Русь тяжіла до Візантії, яка була центром античних і східносередземноморських цінностей. З Константинополя в Київ незабаром після введення християнства стали надходити церковні і світські твори грецькою та іншими мовами. Одним з перших був переклад Євангеліє, виконаний у Києві дияконом Григорієм для новгородського посадника Осторомира -- Остромирове Євангеліє. Також поширювалися апокрифічні твори -- твори релігійного змісту, неканонізовані церквою.

Ще однією характерною рисою тогочасної літератури Київської Русі були короткі зведення життєвих правил -- «Прологи» та такі ж щомісячні зведення -- «Мінеї». Світський характер мали збірники «золотих думок», запозичених з різних джерел, -- так звані «Бджоли», а також почасти перекладні повіті «Варлаама і Йосафата», «Александрія», «Індійське царство», «Троянська війна» та ін.

Говорячи про зліт давньоруської літератури після прийняття християнства, не треба забувати, що вона багата насамперед своїм національним світовідчуттям. Давньоруські книжники закликали любити Батьківщину, виховували патріотизм і прагнення до виправлення недоліків суспільства. Вершиною художньої творчості, в якій об'єдналися складні і досить суперечливі світоглядні уявлення (язичництво з його тілесно-почуттєвим світосприйняттям, де людина «розчинена» в природі, і християнство з його закликом до відмови від грішного буття та орієнтація людини на «божественні цінності»), стала героїчна поема «Слово о полку Ігоревім». В ній широко представлені народна символіка, міфологія, звичаї, на основі яких формулюються основні моральні вимоги, які висувалися до борців проти кочівників, утверджувалася рицарська доброчесність захисників держави. На прикладі невдалого походу князя Ігоря Святославича автор показує, якими можуть стати наслідки роздробленості. Зі всією художньою переконливістю проведена думка про необхідність єдності всіх земель. Тонким ліризмом овіяний образ Ярославни. «Слово о полку Ігоревім» яскраве свідчення того, що і після політичного роздроблення країни в літературі продовжувався і поглиблювався розвиток традицій і ідей, закладених на етапі єдиної Київської держави.

13. Архітектура доби Київської Русі

Протягом сторіч у східних слов'ян нагромаджувався багатий досвід архітектури, склалася національна традиція містобудування. Довгий час як головний будівельний матеріал використовувалася деревина, що була в достатку доступна. У центрі поселень знаходилися «гради», які служили для захисту від ворогів, проведення племінних зборів і культових обрядів. Більшість споруд у слов'янських «градах» споруджувалася зі зрубів -- колод, укладених в чотирикутні вінці. Зі зрубів будувалися і прості хати, і 2-3-поверхові тереми, зруби закладалися в основу кріпосних валів.

Якісно новий рівень розвитку архітектури пов'язаний з переходом від дерев'яного до кам'яного і цегельного будівництва. З прийняттям християнства почалося спорудження храмів, які являють собою самостійну давньоруську переробку візантійських зразків.

Перші кам'яні споруди були створені в період князювання Володимира Великого. На центральній площі древнього Києва звели церкву Успіння Богородиці. Церква була прозвана Десятинною тому, що Володимир спеціальною грамотою відписав їй десяту частину великокняжих прибутків. Доля церкви склалася трагічно: в 1240, коли до Києва увірвалися орди Батия, вона стала останнім рубежем оборони і була вщент зруйнована. У наші дні розчищений і зберігається її підмурівок.

Найбільше поширення на Русі отримало хрестово-купольне планування соборів. Така композиція храму базувалася на християнській символіці, підкреслюючи її призначення. Відповідно до цієї системи склепіння з центральним куполом спиралися на чотири стовпи, утворюючи хрестоподібну композицію. Кутові частини покривалися також купольними склепіннями. Зі східного боку, в вівтарній частині, до храму прибудовувалися апсиди -- напівкруглі виступи, покриті половиною купольного або зімкненого склепіння. Внутрішні стовпи ділили простір храму на нефи (міжрядні простори).

Особливого значення надавалося куполу, який, з точки зору богослов'я, виконував не тільки естетичну, але й культову функцію. Його призначення концентрувати духовну енергію людей, «молитовне горіння» і направляти в небо. Вважалося, якщо молитва окремої людини може «не дійти» до Бога, то молитва багатьох людей, сконцентрована куполом, буде обов'язково почута. Згідно з візантійською традицією куполи покривали свинцевими, позолоченими або забарвленими в зелений колір листами. Обидва кольори -- золотистий і зелений -- вважалися у Візантії священними.

Древньоруські майстри удосконалили візантійський тип кладки. Стіни соборів викладалися з рядів каменю, які чергуються, і плінфи (плоска цегла, близька до квадратної форми). Будівельники застосовували метод так званої «утопленої плінфи», коли ряди цегли через один були заглиблені в стіну, а проміжки, які утворилися, заповнювалися цем'янкою (розчин вапна, піску і товченої цегли). У результаті стіни були смугастими. Сірий граніт і червоний кварцит у поєднанні з оранжево-рожевим кольором плінфи та рожевим відтінком цем'янки надавали фасаду ошатного вигляду. Кладка виконувалася на високому художньому рівні і була однією з головних прикрас будівлі. Пізніше київську кладку запозичила і Візантія.

Втіленням головних архітектурних досягнень Русі став Софійський собор у Києві, який зберігся до наших днів, але в дуже перебудованому вигляді. Він був споруджений при Ярославові Мудрому на місці його перемоги над печенігами і задуманий як символ політичної могутності Русі. Софіївський собор став місцем посадження на князівський стіл і поставляння на митрополичий престол, місцем прийому іноземних послів, зустрічей князя з народом.

За назвою Софійський собор у Києві повторює константинопольський, але являє собою абсолютно оригінальну, самостійну архітектурну споруду. У своєму первинному вигляді собор являв собою п'ятинефну хрестокупольну будівлю з тринадцятьма куполами (символ Христа і дванадцяти апостолів). Всі п'ять нефів на сході закінчувалися апсидами, а в центральній апсиді розташовувався вівтар. Дванадцять малих куполів сходинками підіймалися до великого центрального купола. Зовні до будівлі з трьох боків примикала арочна галерея, що загалом створювало пірамідальну композицію. Вся споруда була розрахована так, щоб при порівняно невеликому обсягу створити відчуття величі і гармонії.

Багатоглав'я, пірамідальність композиції, оригінальна кладка, шоломоподібна форма куполів -- ось те нове, що давньоруські майстри привнесли у візантійську школу, спираючись на традиції дерев'яної архітектури. Київський Софійський собор став зразком при будівництві соборів у Новгороді та Полоцьку.

Пам'ятником архітектури світового значення є й ансамбль Києво-Печерської лаври. Споруда головного собору -- Успенська церква -- була важливим етапом у розвитку київської архітектури. З неї почалося поширення однокупольних храмів, основного типу храму в період феодальної роздробленості. Церква була зруйнована в 1941, а сьогодні вона відновлена. Трохи пізніше в тому ж монастирі була побудована вражаюча своєю красою і пропорційністю надбрамна церква.

На межі XI--XII століттях недалеко від храму Святої Софії був споруджений собор, присвячений архангелу Михаїлу, який увійшов в історію під назвою Золотоверхий. Михайлівський собор, який пережив всі пожежі і війни попередніх епох, зруйнували за часів радянської влади в 30-і рр. ХХ століття Незалежна Україна відновила свою святиню. Тогочасна влада причину руйнування Михайлівського собору сформулювала так: «у зв'язку з реконструкцією міста». Зараз український уряд здійснює ряд заходів для повернення унікальних мозаїк Михайлівського собору з Росії, куди вони були раніше вивезені.

Найкраще архітектура XI--XIII століття збереглася у «стольному граді» Сіверської землі -- Чернігові, мальовничо розташованому на березі Десни. У головному Спасо-Преображенському соборі можна побачити риси, близькі до західноєвропейського романського стилю: масивність об'єму, вузькі вікна, кругла сходова вежа. Подальша переробка візантійської системи знайшла своє вираження в однокупольній церкві Параскеви П'ятниці. Існує припущення, що ця будівля зведена видатним архітектором того часу Петром Милоногом. Він уперше застосував «сходинкові» арки, які набули надалі значного поширення. Петро Милоног також побудував у Києві складну інженерну споруду -- кам'яну підпірну стіну під горою, яка розмивалася водами Дніпра. Літописець пише, що кияни дуже любили це місце, де вони «немовби ширяли у повітрі».

Галицько-Волинське князівство, яке знаходилося на крайньому заході, мало тісні культурні зв'язки з Угорщиною, Чехією і Балканами, сприймало, освоювало і переробляло елементи архітектури цих країн. Тут активно розвивається замкова архітектура, отримує поширення такий варіант церковної споруди, як кругла в плані ротонда. На жаль, багата архітектура цієї землі практично не збереглася.

Загалом у мистецтві Київської Русі, як і в мистецтві Західної Європи, архітектурі належало провідне місце. Живопис, різьблення по каменю, художнє лиття перебували у залежності від архітектурно-художнього задуму.

14. Специфіка художньої культури Київської Русі

Культура Київської Русі постала на ґрунті матеріальних і духовних здобутків тих народів, що протягом попередніх тисячоліть заселяли нашу землю. Часті міграції населення, які відбувалися у стародавні часи на її теренах, сприяли жвавому культурному обміну між народами. Але водночас вони призводили й до значної руйнації окремих культурних утворень, які інколи й зовсім зникали внаслідок асиміляції або знищення.

У мистецтві Київської Русі значного розквіту набуває монументально-декоративний живопис.

З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя.

Ще до запровадження християнства на Русі існувала певна традиція живопису, а з християнізацією вона розвивається і стає важливим елементом культури середньовічної держави. Невід'ємною частиною споруд київської держави Х-ХІІІ ст. були розкішні прикраси, зокрема в церквах. Візантійська церква, а за нею і українська прагнули викликати у віруючих сильні емоції, переживання. І тому зовнішня архітектура і внутрішня декоративність, прикраси і увесь молитовно-літургійний обряд мали служити цій меті. Ідеолоіія візантійського православ'я була втілена найяскравіше у храмовому розписі в його двох найголовніших формах І його двох найголовніших формах: іконописанні та стінописів.

Живописні зображення в храмах були своєрідною Біблією для тих, хто не знав грамоти. Візантійський живопис поширився у Київській Русі в X ст. у формі монументальних стінних розписів (фресок) і мозаїк. Оздоблення Десятинної церкви започатковує київську мистецьку школу. Мозаїки Десятинної церкви не збереглися, а від фресок залишилися лише уламки.

Мозаїки і фрески Софіївського собору в Києві належать до найвизначніших пам'яток українського і світового мистецтва. Вціліла лише третина всього живопису (260 м² мозаїк і близько 3000 м² фресок). Мозаїчна палітра нараховує 177 відтінків. Фрески мали як релігійний сюжет, так і цілком світський зміст.

Вражає виняткова насиченість кольору софіївських мозаїк, що досягалася використанням величезної кількості відтінків смальт (усього 177 відтінків). Найбільш вживаними кольорами були золотий, зелений, коричневий, синій, жовтий, червоний, пурпуровий, срібний та ін. Кубики втискувалися під різними кутами, завдяки чому зображення переливалося у світлі сонця і лампад. До X ст. у візантійському мистецтві склалися певні правила і порядок викладання мозаїк, але на Русі вони мали свою специфіку. І сьогодні, як і багато віків тому, милують око справжні шедеври мистецтва: образи "Пантократора", "Оранти", "Деісуса", "Благовіщення" Київської Софії та інших соборів.

Проте основним видом давньоруського образотворчого мистецтва був фресковий живопис. Специфіка його полягає в тому, що він робиться на вологому тиньку, а завершується і підправляється згодом. Художній ефект від фрескового живопису надзвичайний, тому не дивно, що у XII ст. він витіснив мозаїку. У Київській Русі впродовж X-XI ст. поширювалася техніка живопису візантійських художніх шкіл. Однак, місцеві майстри вносили нове, і з кожним десятиліттям давньоруський фресковий живопис набуває самобутніших національних рис. Кольорова гама фресок здебільшого стримана. Домінують оливкові, рожеві, блакитні, зелені та коричневі тони.

Це можна простежити на прикладі софіївських "Воскресіння", "Зішестя в пекло" та ін.

Київська Русь, засвоївши кращі досягнення народів східних слов'ян, протягом ІХ-ХІІ с. відбудувала самобутню і високу культуру, яка посіла визначне місце серед культур країн Європи та Азії.

Щодо скульптури, то православна церква засуджувала статуарну скульптуру. Тому з прийняттям християнства у 988 р. було знищено значну кількість язичницьких скульптур. На сьогодні найвідомішою з них є статуя Святовида (знайдена у 1848 р. на р. Збруч Тернопільська обл..), яка нині зберігається в Польщі. Та все ж скульптура була важливим елементом християнських церков: це рельєфи, огорожі хорів, капітелі колон, рельєфи антаблементів тощо. Основним матеріалом був мармур та рожевий шифр.

Цікавою пам'яткою давньоруської дрібної пластики є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям. Його знайшли в руїнах Десятинної церкви. Як вважають дослідники, він був виготовлений місцевими майстрами для оздоблення фасаду церкви.

Збереглися шиферні плити в Спаському соборі Чернігова, Михайлівському Золотоверхому монастирі та в Киево-Печерській лаврі. Рельєфи на плитах виконані з великою майстерністю, що свідчить про високий рівень розвитку різьбярства. Визначним досягненням київських різьбярів на камені є невеличкі іконки. Найчастіше на них зображені перші руські святі Борис і Гліб, а також Дмитрій Солунський, Богородиця, Спас та ін.

Високого рівня розвитку досягло на Русі І декоративно-ужиткове мистецтво. У ньому виявилися риси давньоруської естетики, а також багатовікові традиції східних слов'ян. Особливістю давньоруського прикладного мистецтва було співіснування елементів язичницької та християнської ідеології.

Давньоруські майстри добре володіти технікою склоробства, майолікове кераміки. Цьому сприяло будівництво кам'яних храмів, для внутрішнього декору яких використовували смальту, керамічні плитки. Ними викладали підлоги в храмах і палацах Києва, Білгорода та інших міст. У галицьких монументальних будівлях широко використовували рельєфні плитки із зображеннями грифонів, орлів, соколів.

Склороби, крім смальт, виготовляли різноколірні браслети, намиста, персні, кубки, чари, інші предмети побутового призначення Головним центром їх виробництва був Київ. Як вважають дослідники, давньоруські майстри знали секрет виготовлення кришталю.

Поширеним видом ремесла на території Русі були також різьба по дереву і кості. Різьбярі по дереву прикрашали фасади зрубних будівель, речі домашнього вжитку, човни, сани тощо. Різьба по кості, особливо північних регіонів Київської держави, здобула визнання не тільки у себе в країні, але й міжнародне.

Таким чином, культурний розвиток Русі ІХ-ХПІ ст. перебував на високому європейському рівні. Про це свідчить розвиток оригінальної місцевої літератури, певний рівень освіти та наукових знань. Вироби декоративно-прикладного мистецтва, що вийшли з руських майстерень, дивували технікою виконання та художньою досконалістю. На жаль, несприятливі зовнішньополітичні чинники наступних століть перервали яскравий і неповторний культурний процес Київської держави.

15. Літопис як винятковий жанр давньоруської літератури

Літопис - це історичний жанр давньоруської літератури, що існував у 11 - 17 століттях. Літопис являє собою запис подій, що вноситься рік за роком, у міру їх події. Текст літопису ділиться на статті, які відповідають тому чи іншому році. Літопису є найважливішими і часто єдиними джерелами наших знань про Давньої Русі. Складали літописи, як правило, вчені ченці.

Літописи Київської Русі є одним з найпримітніших історико-культурних явищ середньовіччя. На відміну від хронік більшості країн Європи, написаних латиною, вони викладені рідною мовою, якщо й не цілком ідентичною розмовній народній, то дуже близькою до неї. Саме цим і зумовлена надзвичайна популярність літописного жанру на Русі. Літописи були надбанням не лише давньоруської книжної еліти, а й широкого загалу грамотного населення. Вони читалися й переписувалися впродовж кількох століть, завдяки чому дійшли до нашого часу.

Академік XVIII ст. Г. Міллер, вражений широтою літописної інформації та рівнем її систематизації, писав, що літописець Нестор та його послідовники створили систему руської історії, яка настільки повна, що жодна інша нація не може похвалитися таким скарбом.

Традиція літописання склалася в Києві у X ст., але згодом поширилася практично на всі райони Русі. Літописи писалися в Новгороді, Переяславі, на Волині, у Галичі, у Володимирі на Клязьмі, в інших удільних князівствах, їхніми авторами були ченці, ігумени придворних монастирів, представники князівської адміністрації і навіть князі. Практично усі літописи в своїй основі мають спільний київський літописний звід, відомий під назвою "Повість минулих літ", де широко подані загальноруські історичні явища і події. Близько середини XII ст. відбувається розгалуження єдиного літописного стовбура на ряд хронік, головним змістом яких стає місцева історія.

І все ж літописання різних центрів Русі часів феодальної роздрібненості, незважаючи на відмінності у складі повідомлень і конкретній ідейній спрямованості, успадкувало від попереднього періоду загальноруські традиції, притаманні "Повісті минулих літ". В обласному літописанні, зокрема, набула розвитку головна ідея "Повісті", яку Б. Д. Греков визначив як гордість за своє минуле, занепокоєність майбутнім і заклик до захисту цілісності батьківщини ¹.

Поступово окремі хронікальні записи, повісті, сказання, повчання об'єднувалися в літописні зводи -- своєрідні історичні хрестоматії. Вони мали різних авторів, неоднакові стиль викладу і характер інформації, але завжди несли на собі відбиток їхніх упорядників. Останні не тільки редагували своїх попередників, а й доповнювали їхні повідомлення новими фактами, скорочували або й вилучали небажану інформацію, осучаснювали виклад згідно з існуючими політичними уподобаннями. Робота ця виконувалась переважно не з власної ініціативи книжників-ченців, а на замовлення князівської влади. Про це ми довідуємось, зокрема, із повідомлень Никонівського літопису: "Первии наши властодержцы без гнЂва повелЂвающе вся добрая и не добрая прилучившаяся... написывати"

З огляду на це неможливо чекати від давньоруських літописів незворушливої безпристрасності на зразок пушкінського Пимона. їхні "правдиві сказання" залежали від міри "гніву" сюзерена, діяння якого належало занести на скрижалі історії, від власних політичних симпатій і бажання вплинути на перебіг подій, від рівня громадянського самоусвідомлення авторів.

Джерелознавчі можливості літописних матеріалів ускладнені ще й тим, що вони дійшли до нас не в своєму початковому вигляді, а в складі пізніших збірників. Останні являють собою переплетіння різних епох, політичних позицій і тенденцій, використання різних стилів літописання, літописів різних земель, які передають ті самі події з різних позицій. Необхідно також рахуватися з неминучими помилками пізніших переписувачів.

16. Наукові знання у Київській Русі

Поширення освіченості відбувалося в тісному зв'язку із зміцненням держави, впровадженням християнства. Під час князювання Володимира Великого були створені перші державні школи, в яких вчилися діти знаті. Набір в школи, як свідчить літопис, здійснювався примусово, оскільки справа була нова, незнана і добровольців було мало. А держава гостро потребувала грамотних адміністраторів, дипломатів, здатних підтримувати зв'язки з Візантією та іншими країнами. Князь Ярослав Володимирович, вважаючи освіченість важливою умовою успішної діяльності на будь-якому терені, вводить обов'язкове навчання для молодих з князівських і боярських родів. Нові школи відкривалися у Києві, Новгороді, Володимирі-Волинському та інших містах.

Джерела дозволяють зробити висновок, що у Стародавній Русі школи були двох видів. У одних, при монастирях, готували церковнослужителів. У них викладали читання, письмо, спів, богослов'я. Школи вищого типу, для «дітей кращих людей», давали, крім того, знання з філософії, риторики, граматики. Найпоширенішим, очевидно, було індивідуальне навчання. Літописець пише: «Як бджолу бачимо, що по всіх садах і зіллях літає, з кожного з них збираючи корисне, так і юнаки, які вчаться філософії й хочуть увійти на висоту мудрості, всюди збирають що краще». Онука Ярослава Мудрого Анна Всеволодівна у 1086 році заснувала у Києві при Андріївському монастирі жіночу школу.

Багато представників привілейованих верств були знайомі не тільки з елементарною грамотою. Князі, бояри, дружинники, не кажучи вже про книжників, володіли іноземними і древніми мовами. Освіченістю, любов'ю до книг славився князь Ярослав Мудрий. Галицький Ярослав Осмомисл отримав своє прізвисько саме за те, що знав їх цілих вісім. Щонайменше п'ять мов знав Володимир Мономах. Обидва вони були знайомі з грецькою і латинською книжністю, самі написали блискучу публіцистику -- «Повчання».

Талановитий письменник та філософ Климент Смолятич писав, що у ХІІ столітті в Україні-Русі було 300--400 вчених, які добре володіли грецькою мовою.(примітка видавця)

У дослідженнях, присвячених культурі Русі, як у вітчизняних, так і особливо зарубіжних, довго існувала думка про культурну відсталість нашої батьківщини, про ніби загальну неписьменність її населення. Ця помилка розвіялася після 1951, коли археологи відкрили перші берестяні грамоти. Сьогодні на східнослов'янських землях їх знаходять у Чернігові, Новгороді, Пскові, Смоленську, Полоцьку, Вітебську, Києві та інших містах. «Вікном у світ, що зник», назвали вчені ці послання з минулого. Серед авторів берестяних послань до нас, їх нащадків, -- прості городяни, торговці і ремісники, жінки і навіть діти. Нові докази досить значного поширення писемності були отримані в ході реставраційних робіт у Софійському соборі у Києві, на стінах якого розчистили різноманітні написи (графіти), зроблені у XI столітті.

Поширення писемності супроводжувалося створенням бібліотек. Перші бібліотеки створювалися при церквах і монастирях. Найбільша (її заснував Ярослав Мудрий) знаходилася у Софійському соборі, і спочатку там нараховувалося біля 1000 примірників книг. Тут же було організовано переписування книг. Завдяки цій роботі книжковий фонд Русі складав щонайменше 130--140 тисяч томів. Переписана від руки, зроблена з пергаменту, багато оформлена книга коштувала дуже дорого -- приблизно стільки ж, скільки невеликий маєток або міський будинок.

За Київської держави розпочався принципово важливий процес виділення науки в самостійну галузь духовної культури. Дуже важливими були зв'язки з Візантією -- головною берегинею античної спадщини, майже втраченої в Західній Європі. Отримали популярність окремі фрагменти з творів Платона, Аристотеля та Іоанна Дамаскіна (візантійський релігійний письменник). Знання про природу давали підручники, перекладені з грецької мови: «Фізіолог» -- популярна зоологія, основана на реалістичних і фантастичних описах тварин, і «Шестиднев» -- тлумачення 6 днів створення світу, відомостей з Біблії в образних, казкових формах. Частіше за все вчені були одночасно релігійними діячами. Так, знаменитий письменник і філософ Ілларіон був митрополитом, відомий письменник, лікар Агапіт -- ченцем Печерського монастиря тощо філософ, оратор Климентій Смолятич -- митрополитом, письменник і проповідник Кирило Туровський -- єпископом.

У накопиченні математичних знань провідну роль відігравали практичні потреби. Це обумовило вивчення чотирьох арифметичних дій, дробів, обчислення процента, площі круга. Причому у вимірюваннях використовувалися засоби, дані людині від природи: долоня, п'ядь (відстань між витягнутими великим і середнім пальцями), лікоть, сажень (відстань між витягнутими руками).

Першими медиками на Русі були всілякі знахарі, відуни, волхви, чарівники, проти яких виступало духовенство. Але в XI--XII століттях місце знахаря займає лічець, або лікар. Лікарі були, як правило, з ченців. Приступаючи до лікування хворого, вони зверталися з молитвою до святого Пантелеймона -- заступника медицини і лікарів (у 2000 році, коли мощі святого Пантелеймона були ненадовго привезені в Київ, до них розпочалося багатотисячне паломництво). В XI столітті в Печерському монастирі лікували Дем'ян (Даміан)-Пресвітер і Агапіт -- «безмездний лічець» Русі, як його називає «Києво-Печерський патерик». Зараз на пам'ять про Агапіта у Києво-Печерській лаврі встановлена меморіальна дошка. Широке визнання лікарською практикою за часів Київської держави здобули також ченці Антоній, Пимен, лікарі Іоан Смера, Петро Сіріанин, Февронія.

Головними в арсеналі їх лікувальних методів були настої і відвари з лікувальних трав, зокрема привезених з Єгипту, а також молитви і взагалі вплив словом на хворого -- те, що сьогодні належить до психотерапії. Агапіт був прекрасним діагностом. Консультуючи князя Володимира Мономаха, який перебував у Чернігові, через систему кур'єрської пошти він зумів поставити правильний діагноз на відстані і дав рекомендації щодо лікування. Княгиня Євпраксія Мстиславівна уклала лікарський трактат «Мазі».

Підсумком накопичення даних в різних галузях знань стало створення енциклопедій. Першою енциклопедією на Русі став «Ізборник» митрополита Ілларіона (1073 р.).

Треба виділити такі принципи, характерні риси вітчизняної освіти і науки доби, яка розглядається. Це відкритість до світу, активне запозичення і використання набутків інших народів, що виражалося у вживанні грецької та латинської мов, широкій перекладацькій діяльності освітніх центрів. Чітко простежується європейська орієнтація, прив'язка до християнських цінностей. У освіті поряд з домінуючими церковними існували сильні світські компоненти. При високому рівні історико-літописної, релігійно-філософської думки сфера природничих наук ще не розвинена.

17. Культура Галицько-Волинської Русі

Культура Галицько-Волинської Русі -- одна з найяскравіших сторінок в історії української культури. Одним з перших звернувся до її дослідження Д.Зубрицький, який у 1852--1855 pp. опублікував наукову розвідку "История древняго Галичско-руського княжества" у 3 частинах. У Львові 1863 р. була видана праця І.Ша-раневича "Історія Галицько-Волинської Русі від найдавніших времен до року 1453". Дослідник провів ґрунтовні археологічні розкопки у Галичі, велику увагу приділив вивченню топоніміки західноукраїнських земель, глибоко проаналізував Галицько-Волин-ський літопис. Багато архівних пам'яток, грамот часів Галицько-Волинської Русі описав учений-джерелознавець А.Петрушевич. Глибоким знавцем західноукраїнського іконопису цієї доби був І.Свєнціцький. Він започаткував колекцію Національного музею у Львові, патроном якого став митрополит А.Шептицький. Ґрунтовні дослідження культури Галицько-Волинської Русі належать М.Грушевському, М.Возняку, І.Крин'якевичу, Б.Грекову, В.Пічеті, В.Пашуто, Я.Кісю, Я.Ісаєвичу. Про стійкий інтерес до цієї теми свідчать і численні публікації, що з'явилися останніми роками у вигляді монографічних досліджень і статей у журналах "Пам'ятки України", "Українська культура", "Дзвін".

Розглянемо основні риси культурного феномену, який пов'язаний з добою існування Галицько-Волинської Русі.

Галицько-Волинська Русь після послаблення й спустошення Київської держави золотоординською навалою стала її політичною і культурною наступницею. Впродовж кількох століть вона, за словами М.Грушевською, залишалася головним резервуаром української державності та культури, виробленої київською добою. Образ "багатого Волиня -- красного Галича" зберігся у старовинних літописах, історичних джерелах, народних переказах. Наприкінці .XIV ст. митрополит Кипріян так описує землю Волинську: "Тогда бо бяше въ своей чести и времени земля Волинская, всяким оби-лієм і славою преимуща, аще ньші по многих ратехъ и не такова".

Вже в VI -- VII ст. на широких просторах між ріками Горинем і Вепром утворилося об'єднання слов'янських племен на чолі з дулібами. В ньо>гу вбачають один із виявів початкового етапу фор>гування державності у східних слов'ян. Однак про подальший розвиток племінних утворень на Волині й у Прикарпатті збереглося небагато відомостей. Не пізніше ніж у X ст. на більшу частину цих земель поширився вплив Київської Русі, а з 981 р. Червенські міста та Перемишльська земля остаточно увійшли до складу Київської держави. В середині XII ст. у Волинському князівстві покладено початок місцевій династії. її родоначальником став онук Володимира Мономаха Ізяслав Мстиславич. Галицькому князівству довелося обстоювати своє право на існування у кривавих війнах з половцями, Польщею, Угорщиною. Найвищого розквіту воно досягло при сині Володимира Ярославові Осмомислі, батькові оспіваної у "Слові о полку Ігоревім" Ярославни.

В історії Галицько-Волинської Русі у зв'язку з певними історичними обставинами релігійному питанню належала особлива роль, що позначилося на подальшому розвитку культури західноукраїнських земель.

Західноукраїнські землі, які межували з традиційно католицькими державами -- Польщею, Чехією, Угорщиною, -- мали тісні контакти з Західною церквою. У багатьох містах Галицько-Волинської Русі поряд з православними жили "латиняни", існували "лядські божниці" (католицькі храми).

Відомо, що католицькі місіонери проводили активну проповідницьку діяльність на східнослов'янських землях.

Традиційно міцними були її зв'язки з Києвом, що пояснюється потребами економічного життя і політичними інтересами княжих династій. Про це, зокрема, свідчить те, що Київський літопис наводить точні відомості про події на Волині й у Галичині, а Галицько-Волинський літопис -- про події у Київській землі. Зі західних земель вийшли київські митрополити -- Йоасаф, Кирило, Петро. На галицько-волинських теренах знайшли притулок утікачі зі спустошеного татарами Києва.