Історія української культури

Побут, звичаї, релігія у давніх слов’ян. Християнство і розвиток просвітництва у Київській Русі. Суспільно-політичні й історичні обставини розвитку української культури XIV-ХХ ст. Ідеї ренессансу в Україні, музика та театр. Кирило-Мефодіївське товариство.

Рубрика Культура и искусство
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 02.01.2012
Размер файла 348,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Слідом за українськими письменниками та поетами, професійні музиканти ХІХ століття почали звертатися до народної тематики, обробляти народні пісні, які виконувалися талановитими аматорами у супроводі народних інструментів - кобзи, бандури, цимбали, скрипки, ліри та ін. На початку XIX століття в українській музиці з'явилися перші симфонічні і камерно-інструментальні твори, серед авторів яких - І. М. Вітковський, А. І. Галенковскій, Ілля та Олександр Лизогуб.

Основоположною для розвитку національної професійної музики стала діяльність Миколи Лисенка, який створив класичні зразки творів у різних жанрах: 9 опер, фортепіанні та інструментальні, хорові та вокальні твори, твір на слова українських поетів, у тому числі на слова Тараса Шевченка. Він же став організатором музичної школи в Києві (1904; з 1918 - Музично-драматичний інститут ім. Лисенко).

На початку XX століття всесвітню популярність здобула плеяда українських виконавців. Серед них співачки Соломія Крушельницька, О. Петрусенко, З. Гайдай, М. Литвиненко-Вольгемут, співаки М. Е. Менцинський, А. Ф. Мишуга, І. Паторжинський, Б. Гмиря піаніст Володимир Горовиць, хоровий диригент А. А. Кошиць. За межами України стали відомі хорові обробки Н. Д. Леонтовича.

На період Української революції (1917-1918гг.) Припадає створення ряду художніх колективів і поява нового покоління українських культурних діячів. Уряд Української Держави послідовно підтримувало культурне життя, у тому числі музичне мистецтво, про що свідчить Постанова Ради Міністрів про мобілізацію літературних, наукових, артистичних і технічних сил України. Також указом Павла Скоропадського в 1918 році був заснований Державний симфонічний оркестр України, першим диригентом якого став Олександр Горілий, Українська державна капела, Перший і другий національні хори. Київська опера була перейменована в Український театр драми і опери. Значне число всесвітньо відомих опер була перекладена українською мовою. Також в 1918 році був заснований кобзарський хор, пізніше відомий як Національна заслужена капела бандуристів України ім. Г. І. Майбороди.

Прихід радянської влади на землі України ознаменувався кількома трагічними подіями. У 1921 році агентом ВЧК було вбито М. Леонтовича, а в 1928 році була заборонена діяльність товариства його імені. У 1930-ті роки радянська влада знищила кілька сот бандуристів, кобзарів і лірників, а в 1938 був розстріляний музикант і етнограф Гнат Хоткевич. У цілому двадцяті й тридцяті роки в українській культурі називають "розстріляним відродженням"

У той же час радянська влада відкрила ряд музичних установ у різних містах України. Серед них театри опери та балету в Харкові (1925), Полтаві (1928), Вінниці (1929), Дніпропетровську (1931), Донецьку (1941), хорові та симфонічні колективи. Починаючи з другої половини 1930-х років музичне мистецтво радянської України розвивалося в основному в руслі соцреалізму, який став єдиним офіційно дозволеним в СРСР творчим методом літератури і мистецтва. Діячі культури, яких відходили від цього методу піддавалися жорстокій критиці та переслідуванням.

У той же час на Україні виникла масова радянська пісня, одним з перших творців якої став Костянтин Богуславський. У 1930-і роки з'явилися перші опери радянської тематики, у тому числі "Щорс" Б. Лятошинського (1930), "Перекоп" Ю. Мейтуса (1937). Пісні, присвячені комуністичної партії та її вождям, закріпилися в репертуарах професійних і аматорських колективів.

Вагомий внесок у розвиток українського музичного мистецтва зробив композитор і педагог Микола Вілінський (учень Вітольда Малишевського), який працював спочатку в Одеській, а потім у Київській консерваторії.

У повоєнний час серед видатних українських композиторів - Григорій Верьовка, брати Георгій і Платон Майбороди, Костянтин Данькевич, А. Я. Штогаренко та ін.. Серед відомих виконавців - український тенор Іван Козловський. Широко відомою завдяки виконанню фронтових пісень стала уродженка Харківщини Клавдія Шульженко. 1960-і роки стали часом прориву української музичної школи на світову арену, проникнення в українську музику новітніх напрямів європейської музики. У Києві була створена група "Київський авангард", до якої увійшли Валентин Сильвестров, Леонід Грабовський та Віталій Годзяцкий. З-за розбіжностей з офіційними музичними колами СРСР члени "Київського авангарду" піддавалися тиску різного роду, у зв'язку з чим група зрештою распалась. Мірове визнання отримала національна школа вокального мистецтва. Паралельно з формуванням поп-музики в західних країнах, в Україні, як і в інших країнах досягла розквіту радянська естрада. Особливо виділяється творчість Володимира Івасюка, автора понад 100 пісень, життя якого трагічно обірвалося в 1979 році.

Серед композиторів-піснярів тих років також відомі А. І. Білаш, В. Верменич, пізніше - І. Карабиць. У ті ж роки популярність завоювали естрадні виконавці - Софія Ротару, Назарій Яремчук, Василь Зінкевич, Ігор Білозір, Тарас Петриненко, Алла Кудлай та інші.

36. Український живопис ХІХ століття

ХІХ - початок ХХ сторіччя - час, за світовими вимірами не вельми великий, проте в історії українського мистецтва, він позначений таким розмаїттям високих художніх досягнень та видатних імен, що по-праву може вважатися його „золотою добою”.

Багатовікові художні традиції народу формували національну самобутність українського живопису тієї епохи, оволодіння надбаннями інших культур сучасності - визначали його адекватність загальномистецьким процесам.

Українському малярству, як і російському та європейському, притаманна відповідність часові з його політичними та соціальними зрушеннями, із здобутками науково-технічного прогресу та еволюцією естетичних ідеалів, що й обумовило таку велику полярність між мистецтвом початку та кінця доби. ХІХ сторіччя в Україні зачиналося прагненням художників осягнути реальність навколишнього світу, ХХ - пошуками новітньої образної мови, яка, заперечуючи зовнішню ілюзорність, прагнула розкрити глибинну сутність всесвіту. І хоч би як не оцінювали український класичний живопис, його стилістику, художню мову, слід відзначити найголовніше - його гуманістичну спрямованість, високу духовність, поетичність, цілісність світосприйняття. Це і є та першооснова, що йде від витоків народного менталітету.

Альбом репрезентує вибрані твори з колекції Національного художнього музею України. Вони яскраво віддзеркалюють й ті засадничі процеси, що були притаманні культурі ХІХ - початку ХХ сторіччя, й характер самого зібрання, яке за своєю художньою вагомістю є найзначнішим в Україні. Фундація його розпочиналася із становленням музею. Відкритий 1899 року, як Музей старожитностей і мистецтв, він від самого початку запрограмував найважливішою формою своєї діяльності колекціонування й експонування художніх творів. На ранішньому етапі комплектування мистецької збірки відбувалося переважно за рахунок дарунків, які надходили від приватних осіб1. Певну роль у її формуванні відіграли й малярські виставки, що проходили у залах музею. Протягом 1899-1917 років їх було понад 40. Крім експозицій місцевих майстрів тут представляли твори Товариство пересувних художніх виставок, «Мир искусства», «Союз русских художников». Ініціатором створення багатьох виставок був директор музею Микола Біляшівський. Саме він репрезентував глядачам пейзажі молодого, ще маловідомого художника А.Маневича (1909). Він організував посмертну виставку М.Врубеля (1910), яка базувалася на чималій музейній колекції робіт майстра, й виставку творів Т.Шевченка (1911) з нагоди 50-річчя від часу смерті Кобзаря. Вона залучила так багато відвідувачів (2000 осіб), що музей вперше на зароблені кошти зміг придбати експонати - сім офортів Т.Шевченка. Значного резонансу набула й Перша українська артистична виставка (1911), де, крім художників, котрі жили в Україні, було представлено українських митців з Парижа, Москви, Петербурга. Це розширювало обрії національної культури, позбавляючи її провінційної зашореності, сприяло осмисленню важливих загальних мистецьких процесів, що відбувалися на межі ХІХ - початку ХХ сторіч.

З виставок почали надходити роботи українських художників - відтак характер комплектування набував цілеспрямованого напрямку. „Дуже цінною треба вважати насамперед установку на збирання творів саме українського малярства за умов, коли робити це було досить небезпечно»2, - зазначав Ф.Ернст, маючи на увазі національну політику Російської імперії.

Таким чином, основи сучасного фонду класичного живопису були закладені ще у дореволюційні роки. М.Біляшівський плекав ідею на його базі створити в Маріїнському палаці картинну галерею, приєднавши її до загального музейного комплексу. І в часи Центральної Ради та Директорії, й набагато пізніше його намірам не судилося справдитися. Проте за кошти, виділені на придбання експонатів для майбутньої галереї, директор закупив сім офортів Т. Шевченка і два чудових портрети пензля київського художника середини ХІХ сторіччя Г.Васька - й на сьогодні окрасу колекції.

Перші пореволюційні та 1920-і роки були періодом напруженої роботи щодо формування колекції. Багато факторів сприяло активізації цього процесу. «1923 року Національним комісаром освіти збільшено штат музею спеціальною посадою завідувача художнім відділом, завдяки чому відтепер уперше і почалося не тільки елементарне упорядкування збірки, але й планова робота щодо дальшого збирання, вивчення, систематизації збірок з царини українського малярства»5.

Причому саме поняття «українське малярство» розглядалося досить широко, про що свідчить програма його вивчення та збирання. Насамперед ішлося про українських митців, до яких належали художники всіх національностей, котрі жили на теренах України. Далі - «2) творчість українських майстрів, які з тих чи інших причин працювали поза межами України»; 3) творчість чужих майстрів на Україні; 4) окремі художні твори, сюжети яких зв'язані з Україною, т. з. «Ukrainika»6. Відповідно до зазначеної спрямованості й здійснювалася комплектація колекції. І нині, завдяки правильно визначеній ще за тих далеких часів програмі, національна культура ХІХ - початку ХХ сторіччя репрезентована в музеї розмаїттям імен митців, які зробили чималий внесок у її розвиток.

Швидке поповнення зібрання відбувалося різними шляхами. До музею потрапляли речі з націоналізованих панських маєтків (наприклад, з родового помешкання князів Рєпніних у Яготині), з відомих у Києві приватних колекцій, серед них - цукрозаводчика І.Терещенка, ахітектора Г.Шлейфера, від окремих осіб, зокрема - тридцять полотен від сина М.Ге, родинні портрети від нащадків Дараганів.

Виходячи з певної орієнтації мистецького зібрання, з метою його упорядкування, широко застосовувався метод перерозподілу творів між музеями. З нашої колекції передавали до інших музеїв так звані «непрофільні» речі, в основному західних і російських майстрів. Натомість до музею надходили експонати української класики і не лише з республіканських закладів (Київської картинної галереї - нині Музей російського мистецтва, Музею мистецтв Всеукраїнської Академії наук - нині музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків), а й з Російського музею Ленінграда, Державної Третьяковської галереї в Москві. Цей перерозподіл, одначе, мав і негативні наслідки. З музейної колекції було вилучено роботи М.Врубеля та І.Рєпіна, живописні полотна й малюнки М.Ге, тобто тих художників, життя і творчість яких були тісно пов'язані з Україною. Таким чином національне мистецтво штучно позбавляли визначних імен, обмежуючи та збіднюючи його історію.

1920-і роки позначилися організацією двох важливих виставок - «Український портрет XVII - XX століть» (1925) та «Українське малярство XVII - XX ст.» (1929), основу яких склало музейне зібрання. На той час воно було настільки фундаментальне, що стало можливим показати національне мистецтво в його історичній ретроспекції, визначити особливості його еволюційних процесів, досить повно розкрити творчість окремих митців. Виставки були першою сходинкою у систематизації та вивченні живопису XIX - початку XX ст. Велика заслуга в цьому належить завідувачеві художнього відділу Ф.Ернсту, визначному досліднику і справжньому подвижникові музейної справи.

37. Харківський університет та його роль в українській культурі

У 1805 р. відкритий Харківський університет. У першій чверті XIX в. виникнули привілейовані навчальні заклади, що сполучили курс середніх і вищих шкіл: Кременецкий ліцей (1803), Ришельевский ліцей в Одесі (1817), Гімназія вищих наук князя И.А. Безбородко в Ніжині (заснований у 1820 р.). Після польського повстання 1830-1831 р. Кременецкий ліцей був закритий. У 1834 р. створений Київський університет. Крім привілейованих чоловічих навчальних закладів, відчинялися станові жіночі навчальні заклади - інститути шляхетних дівиць у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1828), Керчі (1835), Києві (1838). У 1865 р. відчинився Новоросійськ університет в Одесі.

Харківський університет заснований у 1805 р. з ініціативи В.Н. Каразина. До революції в його складі було 4 факультету: фізико математичний, історико-філологічний, медичних і юридичний, 8 наукових товариств, астрономічна обсерваторія, фундаментальні бібліотеки. Численні наукові школи, що виникнули в Харківському університеті, сприяли становленню вітчизняної науки. У університеті училися і працювали відомі вчені: математики М.В. Остроградский, А.М. Ляпунов, В.А. Стеклов, поет П.П. Гулак-Артемовский, біолог И.И. Мечников, історик Н.И. Костомаров, композитор Н.В. Лисенко, письменник М.П. Старицький і ін. Харківський університет зіграв важливу роль у розвитку національної культури українського народу. У 1816-1819 р. видавав часопис «Український вісник», у 1824-1825 р. - «Український часопис». За роки Радянської влади університет виростив в одне з найбільших науково-навчальних закладів. На його базі існували Академія теоретичних знань (1920-1921), Інститут народного утворення (1921-1930), Інститут фахового утворення і Фізико-хіміко-математичний інститут (1930-1933). Медичний і юридичний факультети були перетворені в самостійні інститути.

Новоросійськ університет був заснований з ініціативи Н.И.Пирогова в Одесі в 1865 р. на базі Ришельевского ліцею. Після 1917 р. реорганізовувався в ряд самостійних вузів. З 1933 року має ім'я Одеського. З Новороссийским університетом пов'язана діяльність видатних учених: И.И.Мечникова, И.М.Сєченова, А.О.Ковалевского, Е.Н.Щепкина й ін.

Нежинский історико-філологічний інститут був створений у 1875 р. на базі Нежинского ліцею. Інститут готував учителів класичних мов, російської мови й історії для середніх навчальних закладів. Серед студентів були представники селян, мещан і інших прошарків населення. Закінчили його історик Н.С. Державін, художник Н.С. Самокиш, педагог П.К. Волинський і ін. У 1920 р. реорганізований у Нежинский інститут народної освіти.

Варто підкреслити, що з початку XIX в. у вітчизняному університетської освіти починає набирати силу утворювальна тенденція. У першу чергу це пов'язано з формировавшейся в 1-й половині XIX в. концепцією державного утворювальної політики, що у якості головної задачі вітчизняної вищої школи визначила підготування висококваліфікованих кадров для обслуговування державного апарата. Підтвердженням цього є вишедший у 1809 р. знаменитий указ, що потребував від усякого що желали одержати чин колежского асессора «видержания іспиту в університеті». Університети поступово починають утрачати положення заснувань «чистої науки», а на перше місце виходять функції керування системою народного просвітництва, підготування педагогічних кадров, інтелектуальної і державної еліти.

Університети як центри навчальних округів сприяють швидкому розширенню мережі гімназій, ліцеїв, повітових і комерційних училищ, шкіл. Створені при університетах педагогічні інститути вперше в історії університетської педагогічної освіти порушили питання про спеціальне підготування вчителів як в умовах очної форми, так і экстерном. Вчені і головні викладачі університетів активно допомагають школі, просвітництву народу. При університетах організуються курси для вчителів гімназій, проводяться перші вчительські з'їзди. Створені вченими університетів наукові товариства об'єднують не тільки викладачів університетів, але і вчителів, широку педагогічну громадськість. Харківський університет у період із 1805 по 1834 р. був, по істоті, центром організаційно-методичного керівництва народним просвітництвом в Україні і на півдні Росії. До початку 60-х років XIX в. Харківський університет підготував більш 3200 лікарів, юристів, педагогів. Серед його випускників більш 550 працювали викладачами в середніх навчальних закладах, біля 80-ному прямуванню. Так, у 1849 році в університеті була заснована кафедра української мови і літератури, завідувати котрої початків український філолог, поет, етнограф і історик Я.Головацкий. У цьому ж році він був призначений ректором університету.

38. Кирило-Мефодіївське товариство та його роль у культурному розвитку України

Киримло-Мефомдіївське брамтство (товариство: Кирило-Мефодіївське братство) -- українська таємна політична організація, що виникла в грудні 1845 -- січні 1846 у Києві.

Ініціаторами створення братства виступили Василь Білозерський, Микола Гулак, Микола Костомаров, Пантелеймон Куліш, Опанас Маркевич.

Організація була названа іменами відомих слов'янських просвітителів Кирила і Мефодія.

Знаком братства став перстень з написом «Св. Кирило і Мефодій, січень 1846»

Крім організаторів, до братства незабаром увійшли: Георгій Андрузький, Олександр Навроцький, Дмитро Пильчиков, Іван Посяда, Микола Савич, Олександр Тулуб.

У квітні 1846 року до братства вступив Тарас Шевченко.

Восени 1846 року загальна кількість членів братства, за даними слідства, становила 12 осіб.

Програмні положення братства були викладені у «Книзі буття українського народу» і «Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія», основним автором яких був Микола Костомаров, та у «Записці», написаній Василем Білозерським. В основу документів лягли ідеї українського національного відродження і панславізму.

Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури і освіти.

Кирило-мефодіївці, єднаючись на основі спільних політичних поглядів, бачили різні шляхи проведення їх у життя -- від ліберально-поміркованого реформізму (Микола Костомаров, Василь Білозерський, Пантелеймон Куліш) до революційних методів боротьби (Тарас Шевченко, Микола Гулак, Георгій Андрузький).

Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін.).

Кирило-Мефодіївське братство проіснувало 14 місяців. У березні 1847 року за доносом провокатора Олексія Петрова діяльність братства була викрита, а члени заарештовані. Напередодні цієї події у будинку на Подолі, власником якого був протоієрей Андріївської церкви Завадський, з'явився новий мешканець - дев'ятнадцятирічний Олексій Петров, студент юридичного факультету Київського університету св. Володимира. Батько Петрова, жандармський офіцер Михайло, помер рано, втім устиг виховати сина. Напівсироті постійно не вистачало грошей, часом він голодував, й тому мав доволі жалюгідний вигляд. Вірогідно, це стало однією з причин, що колезький секретар Микола Гулак, який мешкав у цьому ж таки будинку, вирішив посвятити Петрова у таємниці товариства.

Якось Петров почув, як гості Гулака, а це були поміщик Микола Савич, студент Олександр Навроцький і професор Микола Костомаров, вели мову про республіканський устрій Росії. Олексій познайомився з сусідом, виявив цікавість до теми, і Гулак схибив, він довірився йому. Повідомив малознайомій особі основи конспірації товариства. Зокрема, показав Петрову золоту каблучку, на внутрішньому боці якої були слова: «В ім'я св. Кирила і Мефодія». Крім того, Гулак розповів Петрову про засади й цілі товариства, прочитав «Закон Божий» і навіть дозволив його переписати. Згодом цей документ став одним з основних доказів обвинувачення. Що не дивно, адже там містилися несумісні з імперською ідеологією думки. Наприклад, § 97: «І пропала Україна - але так тільки здається»; § 100: «Лежить в могилі Україна але не вмерла».

На момент доносу Гулак уже проживав у Санкт-Петербурзі і служив у канцелярії ради університету. Арешт відбувся у його помешканні. У Гулака вилучили вже згадувану каблучку. Під час обшуку він попросився до туалету, де спробував викинути рукопис. Але слідчі знайшли його: це був «Закон божий». Серед паперів Гулака знайшли листи колишнього вчителя петербурзької гімназії Куліша, колишніх студентів Київського університету Бєлозерського і Марковича. На допитах Гулак мовчав. Його помістили до камери-одиночки Олексіївського равеліну.

20 березня 1847 року Петров у Києві робить повторний донос. Повідомляє, що студент Маркович також читав рукопис Гулака «Закон божий» і висловлювався позитивно щодо його змісту. Почалися арешти інших членів товариства. Коли жандарми прийшли до Костомарова, той сам пред'явив каблучку з написом. У квітні в Києві арештували Шевченка і відправили до Петербургу з усіма паперами та малюнками. У записах поета не знайшли жодних доказів його участі у таємному товаристві. Тоді чиновники Третього Відділення звернули увагу на зміст віршів Шевченка, особливо на «Сон». Затримали й інших учасників Кирило-Мефодіївського товариства. [1]

Слідство у справі кирило-мефодіївців тривало з 18 березня до 30 травня 1847 року в Петербурзі. Тоді ж Орлов представив Миколі І доповідь у справі, яку нарекли справою «Україно-слов'янського товариства». Найтяжче було покарано Тараса Шевченка, якого віддали у солдати Окремого Оренбурзького корпусу з забороною писати і малювати. На трирічний термін було ув'язнено у Шліссельбурзькій фортеці Миколу Гулака, Микола Костомаров перебував в ув'язненні один рік, а Олександр Навроцький -- півроку у В'ятській тюрмі. Інших членів братства царський режим вислав у віддалені губернії імперії під нагляд поліції, заборонивши повертатися в Україну.

Діяльність братства достовірно висвітлена у різних публікаціях самих кирило-мефодіївців, а також у працях Олександра Кониського, Сергія Єфремова, Дмитра Багалія, Михайла Грушевського, Михайла Возняка та ін.

Історичне значення Кирило-Мефодіївського братства полягає у тому, що воно було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Принципово важливим було і те, що Кирило-Мефодіївське братство стало самостійним і самобутнім політичним формуванням, яке організаційно не підпорядковувалося, а ідеологічно не повторювало політичних настанов жодної з загальноросійських суспільних течій.

39. Т.Г.Шевченко - видатний український митець

Тарамс Григомрович Шевчемнко (відомий також як Кобзар, *9 березня 1814 -- 10 березня 1861) -- український поет, письменник, художник, графік, громадський діяч, філософ, політик, фольклорист, з точки зору багатьох українців -- духовний батько сучасного українського народу, людина, яка присвятила своє життя збереженню і поширенню самобутньої народної мудрості тісно пов'язаній з стародавньою православною християнською козацькою культурою і звичаями України.

Член Кирило-Мефодіївського братства. У творах на історичну тему показав боротьбу українського народу проти соціального й національного поневолення.

Шевченко народився у селі Моринці Київської губернії, в закріпаченій селянській родині козацького походження. Згідно родинних переказів його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь у визвольних війнах і повстаннях, які відбувалися на Україні XVII--XVIII ст., які були жорстоко придушені і призвели до порушення нормального суспільного життя у цьому регіоні (Черкащина, Полтавщина, Київщина, Чернігівщина) на тривалі роки, призвели до голоду, холоду і значного зубожіння і закріпачення основної частини місцевого населення. Як свідчить минуле людства, саме такі нелюдські умови часто стають середовищем для формування сильних і непересічних особистостей, завдання яких полягає у боротьбі за кращу долю свого народу. Одним з таких людей для українського народу у той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.

Рано втративши матір, а потім і батька, він з дитинства зазнав багато горя і знущань. Працюючи і навчаючись у дяків, Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури, а відчуваючи великий потяг до малювання, уже тоді робив перші спроби розпочати навчання у маляра. Коли Шевченкові минуло 14 років, його зробили дворовим слугою поміщика П. Енгельгардта в маєтку Вільшані. З осені 1828 року до початку 1831 року Шевченко побував зі своїм паном у Вільні, де, можливо, відвідував лекції малювання у професора Віленського Університету Й. Рустемаса. У Вільні Шевченко був очевидцем революційних подій і міг читати патріотичні прокламації повстанців. З цього періоду зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки», що свідчить про майже професійне володіння олівцем.

Тарас Шевченко у своїй творчості відобразив саме ті думки і настрої, які були важливими в житті українців його часу. Про те, що його творчість знайшла відгук у серцях людей, свідчить те, що в другій половині XIX і на початку XX ст. чи не єдиною книжкою у більшості сільських хат України був «Кобзар», вірші з нього вчили напам'ять, за ним училися читати. На той час твори Шевченка об'єднали українській народ, особливо жителів Лівобережної України. За ставленням людини до творчості Шевченка відразу стає видно, наскільки людина знайома і як ставиться до життя українського народу XIX ст.

В історичному розвитку України Шевченко -- явище незвичайне як своєю обдарованістю, так і місцем у літературі, мистецтві, культурі. Походженням, становищем та популярністю Шевченко -- виняткове явище також у світовій літературі. З 47 років життя поет пробув 24 роки у кріпацтві, 10 на засланні, а решту -- під наглядом жандармів. Трагічно важкий шлях Шевченка до творчих висот визначив в образній формі І. Франко: «Він був сином мужика і став володарем у царстві духа. Він був кріпаком і став велетнем у царстві людської культури. Він був самоуком і вказав нові, свіжі і вільні шляхи професорам та книжним ученим». Революційна творчість Шевченка була одним із головних чинників формування національно-політичної свідомості народних мас України. Впливи Шевченка на різні сторони духовно-національного життя нації відчуваються до сьогодні.

Творчість Шевченка -- багатогранна, як його талант. Він був і глибоким ліриком, і творцем епічних поем, і видатним драматургом та різнобічно обдарованим митцем. Літературна спадщина Шевченка обіймає велику збірку поетичних творів («Кобзар»), драму «Назар Стодоля» і 2 уривки з інших п'єс; 9 повістей, щоденник та автобіографію, написані російською мовою, записки історично-археологічного характеру («Археологічні нотатки»), 4 статті та понад 250 листів. З мистецької спадщини Шевченка збереглося 835 творів живопису і графіки, що дійшли до нас в оригіналах і частково у гравюрах та копіях. Її доповнюють дані про понад 270 втрачених і досі не знайдених мистецьких творів. Натомість у літературі про його мистецьку спадщину безпідставно приписувано йому чимало творів живопису і графіки інших авторів (досі зареєстровано 263 такі твори).

У духовній історії України Шевченко посів і досі беззастережно посідає виняткове місце. Значення його творчої спадщини для української культури важко переоцінити. Його «Кобзар» започаткував новий етап у розвитку української літератури і мови, а його живописна і граверська творчість стала визначним явищем не тільки українського, а й світового мистецтва. Поезія Шевченка, при всьому зв'язку з усною народною творчістю, попередньою українською та європейською літературами, була явищем наскрізь оригінальним і новаторським. Літературознавець О. Білецький, редактор академічних видань творів Шевченка, справедливо підкреслив у нього особливий тип художнього пізнання, не повторений ніким і не повторюючий нікого у всій історії світової літератури. Творчість великого поета внесла в українську літературу незнане багатство тем, жанрів і формальних особливостей. Вивівши українську літературу на шляхи, якими йшов розвиток великих європейських літератур, Шевченко надав їй загальноєвропейського, а разом з тим і світового значення.

Поєднавши у своїх поетичних творах живу розмовну мову з словесно-виразовими засобами книжної мови, Шевченко підніс українську літературну мову на новий, якісно вищий ступінь. У поетичних творах Шевченкова українська мова набула незвичайного багатства барв та відтінків, а також можливостей передачі не тільки найтонших настроїв, почуттів і думок, а й глибоких філософських та політично-суспільних узагальнень. Широко користуючись лексикою різних галузей науки й мистецтва, Шевченко заклав основи термінологізації української лексики, підносячи цим самим українську літературну мову до рівня найрозвиненіших мов світу.

Провідним мотивом творчості Шевченка, що пронизує також весь його життєвий шлях, була самовіддана любов до України і нерозривно пов'язана з нею ненависть до всіх її гнобителів. Його революційний заклик «… вставайте, кайдани порвіте і вражою злою кров'ю волю окропіте» був зовсім новим словом не лише в українській літературі. У розвитку національної і соціальної самосвідомості українського народу творчість Шевченка відіграла величезну роль.

40. Класицизм і романтизм в українській культурі ХІХ століття

Два європейської культури притаманна була послідовна зміна трьох основних художніх напрямків: класицизму, романтизму, реалізму, і лише наприкінці століття дають про себе знати перші ознаки модернізму, що згодом вилилися в буйне розмаїття художніх течій на початку ХХ ст.

Такий поширений раніше у культурному процесі Західної Європи напрям, як класицизм, на початку ХІХ ст. відходить у минуле, поступаючись місцем романтизму, який заполонив творчу уяву багатьох митців. Але саме в цей час класицизм дав людству такі шедеври мистецтва слова, як твори німецьких мислителів Й.В.Гете (1749-1832) та Й.Ф.Міллера (1759-1805 рр.). В стилі класицизму творили і видатні французькі художники Жак Луї Давид (1748-1825 рр.) та його учень Жан Огюст Доменік Негр (1780-1867 рр.) Давід був першим живописцем Наполеона.

Давід створив величезну школу учнів. З його майстерні вийшов і великий художник Жан Огюст Доменік Негр, який також змалював ряд знаменитих портретів, а також художніх полотен. Однією з головних його праць є вівтарний образ для церкви його рідного міста Монтована, де Негр навмисне подає образ мадонни близьким до Сікстинської мадонни, виражаючи своє захоплення Рафаелем і намагання бути вірним заповітам великого художника.

Якщо ж вести мову про романтизм, що прийшов на зміну класицизмові, то його поява в значній мірі була зумовлена бурхливими подіями Французької революції 1789-1794 років, які змінили не тільки соціальний устрій Франції, риси її побуту і станові відносини, а й пред'явили мистецтву нові вимоги: служити не вибраній публіці, а революційним масам.

І воно дійсно вийшло із стін палаців на вулиці і площі, заговорило могутньою і в той же час доступною для всіх мовою. Разом з тим поява романтизму пояснюється і певним розчаруванням в результатах революції, в ідеології Просвітництва і в буржуазному прогресі.

Саме тому основою романтичного світосприймання став болючий розлад ідеалу і соціальної дійсності, а романтичний герой - це герой гордої одинокості і неприйняття світу через його недосконалість. Він часто виявляється поставленим в надзвичайні умови, в яких розкривається могутність його духу. Своєрідність цього методу - напруженість подій, велика роль фатальних випадковостей, широке використання фантастичних і легендарних образів і мотивів, гротеск і контраст як улюблені засоби зображення. В своїх художніх узагальненнях романтики тяжіють до символіки, уникаючи побутової конкретизації характерів.

Головними представниками романтизму в німецькій літературі були: Нова ліс (Фрідріх фон Харденберг), Е.Т.А.Гофман; в англійській - У.Вордсфорт, В.Скотт, Дж.Байрон, П.Б.Шеллі, В.Гюго, А.Ламартін, Жорж Санд та інші.

Геніальний англійський поет Джордж Гордон Нобель Байрон (1788-1824 рр.), проживши всього 36 років, залишив людству багатющу духовну спадщину: вірші, поеми, драми, роман у віршах “Дон Жуан”. Особливе місце в творчості Байрона займає його твір “Паломництво Уайльд Гарольда”, яким відкрилася нова смуга в духовному житті англійського і європейського суспільства, що побачило конкретне втілення свого протесту в пристрасних ліричних монологах поеми.

Борючись з класицизмом, романтики вимагали повної свободи і розкріпаченості людських почуттів, вважаючи, що предметом мистецтва повинні бути перш за все людські пристрасті. Показовою щодо цього є творчість французької письменниці Аврори Дюдеван, що більше відома під псевдонімом Жорж Санд (1804-1872 рр.). Перший роман письменниці “Індіана” приніс їй заслужену популярність.

За своє довге життя Жорж Санд випустила біля дев'яносто романів і повістей, серед яких виділяються: “Орас”, “Консуело”, “Гріх пана Антуана”, “Мірошник з Анджібо”, “Графиня Рудольшдадт”. Кращі твори письменниці не втрачають свого значенні і для нас: вони хвилюють своїм демократизмом, оптимізмом, своєю любов'ю до людини праці.

Під впливом літературного романтизму: в 20-ті роки оформився романтизм у музиці. Композитори-романтики: К.М.Вебер, Р.Вагнер, Ф.Ліст, Дж.Россіні та інші створили справжній культ музики. ХІХ століття ознаменоване появою багатьох романтичних оперних творів, в яких оспівувався народ, благородні людські діяння, боротьба за свободу, щастя, справедливість.

Завершив розвиток німецької романтичної опери і своєю творчістю вніс значний вклад в історію світового музичного мистецтва Ріхард Вагнер (1813-1883 рр.). Центральне місце в спадщині Вагнера займають опери (всього їх тринадцять), в яких відображено національний склад характеру, відтворені легенди і перекази німецького народу, величаві картини природи.

В образотворчому мистецтві романтизм найбільш яскраво проявився в живописі і графіці, менш чітко - в скульптурі і архітектурі. Найбільш значною на початку ХІХ ст. стала англійська пейзажна школа живопису, головними представниками якої виступили Джон Констебл (1776-1837 рр.) та Джозеф Меллорд Уільям Тернер (1775-1851 рр.).

Як вважають дослідники творчості Джона Констебла, саме цей художник справив найбільш суттєвий вплив на живопис ХІХ ст.. Художник досягає майстерної передачі ефектів освітлення, які швидко змінюються, відчуття свіжості зелені. Життя кожного предмета неначе на очах глядача оживає завдяки тому, що художник одним з перших почав писати етюди на планері, на відкритому повітрі, випередивши таким чином в пошуках незвичайної свіжості колориту і безпосередності враження художників французької школи (“Собор в Солсбері із саду єпископа”; “Підвода для сіна”; “Кінь, що скаче”).

Більше 21 тисячі творів залишив по собі видатний англійський художник Уїльям Тернер. Стихією Тернера було море, насичене вологою повітря, рух хмар, злет вітрил, розбурхані стихії всілякого роду, від феєричних сніжних ураганів до лютих морських бур (“Загибель корабля”). Передача світла і повітря, фантастичних світлових ефектів, що виникають у вологій атмосфері, були його головним завданням (“Морозний ранок”).

Переважно живописом займався і один з найвизначніших німецьких художників-романтиків Каспар Давид Фрідріх (1774-1840 рр.) мрійливий, схильний до філософських роздумів, він зображував в основному околиці Дрездена, в них присутнє відчуття вічності і нескінченності буття і незмінного суму від усвідомлення неможливості пізнання його таємниць.

Підсумовуючи сказане про розвиток романтизму в Західній Європі, можна стверджувати, що він потужним струменем влився в русло художньої культури, збагатив її новизною тем і жанрів, удосконалив форми творчості, здійснив відчутний вплив на все суспільне життя.

З 30-х років ХІХ ст. засвоюючи найбільш плідні ідейно-естетичні традиції класицизму, романтизму та інших напрямів, в художній культурі утверджується реалізм (від лат. realis - суттєвий, дійсний).

41. Основні етапи в історії української культури ХХ століття

ХХ сторіччя в історії української культури, повне протиріч, досягнень і втрат. Особливістю розвитку національної культури є визначальна роль політичного чинника. Основні його етапи співпадають з основними етапами політичної історії

Загальною закономірністю суспільного розвитку є тісний взаємозв'язок основних сфер життя суспільства - економіки, політики, культури. Що стосується основної парадигми української культури ХХ ст., то однією з її принципових особливостей є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури.

Поворотне значення мали Перша світова війна, Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917-1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності.

У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську “відлигу”, брежнєвський “застій”, горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 р. відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-і і 70-і роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку - в Україні і в діаспорі.

В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні - Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові - Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство ім. Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні - православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, напр., капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Початок нашого сторіччя характеризувався прогресом в галузі музичної культури. Формується національний стиль, який об'єднує динаміку фольклорної виразності і кращі традиції класики. У цьому напрямі розвивалася творчість М.Леонтовича, К.Стеценка, Я.Степового, які по-новаторському осмислили творчу спадщину М.Лисенка.

В Україні в галузі живопису і графіки активно працювали такі майстри, як О. Мурашко, О. Новаківський, І. Трут, П. Ковжун, М. Сосенко, М. Бойчук. Більшість з них мали європейську освіту і перебували під впливом сучасних їм художніх тенденцій. Міжнародного визнання досяг український скульптор О. Архипенко - творець нового напряму в мистецтві.

У цей час значні досягнення характерні для розвитку національного театру. У 1904 р. М. Лисенко започаткував у Києві музично-драматичну школу, з 1907 р. там же функціонував український стаціонарний театр М. Садовського, у 1915 р. І. Мар'яненко заснував Товариство українських акторів. Театри і трупа Наддніпровської України і Галичини ставили п'єси Л. Українки, О. Олеся, В.Винниченка, вони прагнули освоїти світову класику, зверталися до творів європейських авангардистських авторів. У 1916 р. Л. Курбас став організатором "Молодого театру" у Києві, в якому на високому художньому рівні вирішувалися завдання оновлення українського сценічного мистецтва.

Національний театр передреволюційного періоду виховав таких видатних акторів, як М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та ін. Представники українського театрального мистецтва були справжніми патріотами. Так, М. Заньковецька на пропозицію переїхати у Росію для того, щоб зробити кар'єру, відповіла, що Україна дуже бідна, щоб її покидати.

З'являється український кінематограф. Перші українські хронікальні фільми були відзняті у Харкові. Там же актор О. Олексієнко ставить фільми за творами І. Котляревського, М. Гоголя, М. Старицького. Перший український постановник і оператор Д.Сахненко був творцем таких фільмів, як "Наталка Полтавка", "Запорозька Січ", "Богдан Хмельницький", в яких брали участь видатні українські актори - М. Садовський, М. Заньковецька, Л. Лінницька.

В Україні продовжувався прогрес науки. В умовах піднесення національно-визвольного руху активізувалися історики, етнографи, філологи. Д.І. Яворницький пише історію Запорозької Січі, історію періоду козаччини - І. Крип'якевич, ряд визначних праць зі сходознавства - А. Кримський. Наукове товариство ім. Т. Шевченка, яке очолив М. Грушевський, випустило з 1892 по 1917 роки понад 100 томів "Записок наукового товариста", 35 томів "Етнографічного збірника", 15 томів "Матеріалів з української етнології", 15 томів були підготовлені історико-філософською секцією.

Початок ХХ ст. - час бурхливого розвитку повітроплавальних апаратів, перші кроки авіації. В 1909 р. виникає Київське Товариство повітроплавання, де працював видатний український авіаконструктор, киянин Ігор Сікорський, один з піонерів авіації, основоположник важкої авіації, автор одного з перших у світі проектів гелікоптера, побудованого в 1910 р у Києві. В 1913-1914 рр. І. Сікорський на важких літаках своєї конструкції “Руський витязь” та “Ілля Муромець” встановлює світові рекорди з тривалості польоту (1 год., 54 хв) та вантажопідйомності літака.

Після повалення царату в Україні почався новий етап національно-визвольного руху, створювалися умови для прискореного розвитку національної культури. Вже в березні 1917 р. у Києві були відкриті дві українські гімназії. За активною участю Генерального секретаріату освіти Центральної Ради здійснювалося переведення шкіл на українську мову викладання, в різних регіонах України було створено понад 80 українських гімназій. Почала працювати

Українська педагогічна академія, історико-філологічний факультет у Полтаві, відкритий український університет у Кам'янці-Подільському. У період гетьманства заснована Українська Академія наук, яку очолив видатний український вчений В.Вернадський; восени 1918 р. стала функціонувати

42. Тенденції національно-культурного відродження в Україні XX ст

Розвиток української культури XX ст. можна характеризувати як період її національно-державного відродження, започаткований демократичними перетвореннями з 1917 р., що має відносно різні за змістом етапи: а) національного відродження (1917 -- 1933 рр.)ї б) тоталітарного панування "соцреалізму" (1933 -- 1956 рр.); в) стихійного піднесення духу національного опору (1956 -- 1987 рр.); г) національно-духовного оновлення (з 1987 р.).

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У І Універсалі Центральної Ради сутність національного відродження було визначено словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час, у 1917--1921 рр., сформувалися соціально-політичні та національно-духовні цінності, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної державності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позначився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу й тих народів, що жили на території України. З 1923 р. бере початок нова хвиля українського відродження, відома під назвою "українізації". Ідеологи та організатори цього процесу -- українські націонал-комуністи, передусім О. Шумський та М. Скрипник, розглядали українізацію як залучення широких мас до національної освіти та культури, як "дерусифікацію пролетаріату". Закінчився швидкоплинний період національного відродження трагічно. Уже в 1926 р. Й. Сталін та його підручні в Україні почали наступ на національну культуру, що супроводжувався переслідуванням, а далі й фізичним знищенням найкращих сил творчої інтелігенції. "Розстріляне відродження" під такою назвою увійшла в українську історію ця сторінка національної культури.

Для другого етапу (початок 30-х -- середина 50-х рр.) у історії української культури XX ст. був характерний монопольний диктат соціалістичної бюрократії, що призвело до приниження і врешті-решт морального занепаду духовної культури в її різних формах: від літератури до образотворчого мистецтва, від філософії до релігії. Офіційний, "салонний" соціалістичний реалізм орієнтувався на штучну ідею диференціації єдиної національної культури на культуру "соціалістичну, демократичну, народну" з одного боку, та культуру "буржуазно-націоналістичну, реакційну" -- з другого. Насильно привнесені ідеологічні постулати естетики соціалістичного реалізму, далекі від потреб розвитку української національної культури, мали принаймні два негативні наслідки: по-перше, сприяли формуванню кількох поколінь денаціоналізованих бездуховних конформістів; по-друге, призвели до поширення кон'юнктури в мистецтві, філософії, гуманітарних науках, фронтального знищення національних шкіл у мистецтві тощо. Основний наслідок цієї доби -- фізичне й духовне знищення найскравіших представників національної інтелігенції. Тільки в 1934 -- 1938 рр. було репресовано більше ніж половину членів та кандидатів у члени Спілки письменників України.

Тенденція до денаціоналізації та дегуманізації культури в пост-сталінську добу знайшла своє продовження та логічне завершення в масовій поп-культурі, зорієнтованій на міщанина, що за своєю антинаціональною спрямованістю поєднувалось з ідеологією доби соціалістичного реалізму. Розвести ці два явища важко. Вони співіснували довший час. Поп-культура поширювалась на рівні масової свідомості населення, соцреалізм -- на офіційному. Проте в 70--80-ті рр. ортодоксальний, заідеологізований соцреалізм здає свої позиції під тиском так званого арт-бізнесу, який виникає на хвилі бездумного запобігання перед чужинською культурою. Пошук власних, національних творчих резервів відходить на другий план, поступається місцем численним кліше та стереотипам комерційної спрямованості.

Проте й за умов ідеологічного диктату та поширення денаціоналізованої масової культури зберігалася тенденція до відродження української духовності й культури. її розвиткові сприяли передові українські громадські діячі. Так, у період політичної відлиги (1956--1961 рр.) відбулась відносна лібералізація політики КПРС щодо національних культур, зокрема української. Під впливом громадської думки, яка, зокрема, створювалась зусиллями таких провідних діячів української культури, як М. Рильський, А. Хижняк, М. Шумило, П. Плющ, П. Тимошенко, трохи поліпшилася мовна ситуація, зокрема, було перевидано "Словник української мови" Б. Грінченка, зроблено деякі кроки в напрямі українізації системи вищої та середньої спеціальної освіти, передусім у західних областях України. Проте головним наслідком "відлиги" було формування генерації молодих українських письменників, поетів, публіцистів, митців, так званих шістдесятників, які прагнули відновити втрачену національну традицію, боролися усіма доступними засобами проти тоталітарної системи. Творча та громадська діяльність І. Світличного, Є. Сверстюка, В. Стуса, В. Марченка, Л. Костенко, В. Симоненка, І. Драча, М. Вінграновського, М. Руденка, Є. Гуцала, В. Мороза, В. Чорновола, М. Осадчого, П. Заливахи та багатьох інших, яка була спрямована на відродження національної самосвідомості та гідності, становить одну з героїчних сторінок в історії української культури. "Відлига" скінчилась трагічно для покоління "шістдесятників". Більшість із них репресували, а В. Стус, В. Марченко, О. Тихий, Ю. Литвин загинули в ув'язненні.

У другій половині 80-х рр. відбувається значне оновлення національної культури, пов'язане з протестом проти ідеологічної регламентації культурного життя, з орієнтацією на загальнолюдські цінності світової культури. Розпочинається нове відродження, передусім як заперечення штучних догм соціалістичного реалізму, а також космополітичних вартостей комерційної поп-культури. Цей, четвертий, етап у історії української культури XX ст. органічно пов'язаний із відродженням національної державності.

43. Національне відродження (1917-1933 рр.)

Етап національного відродження початку XX ст. був логічним продовженням процесу, започаткованого наприкін ці XIX ст. і тісно пов'язаного з утворенням національної державності. У Першому Універсалі (23.07.1917 р.) ново утвореного українського парламенту -- Центральної Ради сутність національного відродження була визначена сло вами: «Віднині самі творитимемо наше життя». За корот кий час, у 1917--1921 рр., сформувалися соціально-полі-тнчні та національно-духовні вартості, які протягом усього XX ст. визначали тенденцію розбудови національної дер жавності та культури. Під час національного відродження створився той особливий клімат, який благотворно позна чився на розвитку усієї нації і багато в чому визначив усю подальшу історію України. Це відродження відбувалося за умов проголошення національної суверенної держави при повному дотриманні демократичних засад рівності українського народу і тих народів, що жили на території України.


Подобные документы

  • Поняття і сутність культури, напрямки та проблеми її дослідження. Передумови виникнення української культури, етапи її становлення та зміст. Особливості розвитку української культури періоду Київської Русі, пізнього Середньовіччя, Нової, Новітньої доби.

    учебное пособие [2,1 M], добавлен 11.02.2014

  • Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.

    реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011

  • Збереження, розвиток української національної культури. Духовний розвиток Київської Русі. Релігія. Хрещення Русі. Мистецтво: архітектура, монументальний живопис, іконопис, книжкова мініатюра, народна творчість. Вплив церкви на культуру Київської Русі.

    реферат [20,1 K], добавлен 02.10.2008

  • Розвиток освіти та науки в Україні. Українське мистецтво XIX ст. Розвиток побутової української пісні у XIX ст. Особливості та етапи національно-культурного розвитку України у XX столітті. Основні тенденції розвитку сучасної української культури.

    реферат [18,6 K], добавлен 09.05.2010

  • Концепція культурно-історичного розвитку Кирило-Мефодіївського братства. Архітектура та образотворче мистецтво Київської Русі. Основні завдання на шляху культурного реформування України та вдосконалення форм і методів управління на європейському рівні.

    контрольная работа [82,1 K], добавлен 14.05.2014

  • Формування світогляду давніх українців, їх духовне життя. Національна культура і ментальність. Дохристиянські вірування давніх слов’ян. Давня праслов'янська міфологія. Календарно-обрядова творчість. Розвиток ремесел. Внесок скіфів у культуру України.

    лекция [54,4 K], добавлен 17.12.2009

  • Особливості формування та розвитку української культури, її зв'язок з культурою всіх слов'ян. Язичництво як основне вірування древніх українців, вплив даної релігії та образ їх життя та побут. Поховальні обряди. Різновиди святилищ, оздоблення і значення.

    реферат [23,4 K], добавлен 25.11.2010

  • Роль мови та культури різних етносів, особливості їх менталітету. Аналіз змісту рядка із пісні сучасного автора і співака Тараса Чубая. Русифікація українського міста як феномен української культури. Характерні риси українського бароко, поняття щедрівки.

    контрольная работа [32,4 K], добавлен 08.03.2013

  • Характерні особливості загальнослов’янської культури, історичний огляд та передумови їх формування, відображення в танцювально-музичній сфері. Специфіка танцювальної музики слов’янських народів на прикладі української коломийки, її структура та значення.

    контрольная работа [23,4 K], добавлен 13.12.2015

  • Історія виникнення в Україні шкільного театру як різновиду театрального мистецтва. Художнє відображення життя за допомогою сценічної дії акторів перед глядачами. Особливість вертепу як народного театру ляльок. Розвиток української національної культури.

    презентация [924,9 K], добавлен 17.12.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.