Культурологія

Актуалізація проблематики культурологічних знань та їх характер. Добро і зло основні поняття моральних стосунків. Вплив релігії на архітектуру, музику та образотворче мистецтво. Основні фактори культурної динаміки. Концепції поняття цивілізації.

Рубрика Культура и искусство
Вид шпаргалка
Язык украинский
Дата добавления 01.04.2009
Размер файла 649,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Элита -- по Ортеге -- это не родовая аристократия и не привилегированные слои общества, а та часть общества, которая обладает особым «органом восприятия». Именно эта часть общества способствует общественному прогрессу. И именно к ней должен обращаться своими произведениями художник. Новое искусство и должно содействовать тому, «...чтобы «лучшие» познавали самих себя, ...учились понимать свое предназначение: быть в меньшинстве и сражаться с большинством» (Там же. С. 221--222).

Культурологические теории, противопоставляющие друг другу массовую и элитарную культуры, являются реакцией на сложившиеся в искусстве процессы. Типичным проявлением элитарной культуры является теория и практика «чистого искусства» или «искусства для искусства», которая нашла свое воплощение в ряде течений отечественной и западноевропейской художественной культуры. Так, например, в России на рубеже XIX--XX веков идеи элитарной культуры активно развивало и внедряло художественное объединение «Мир искусства». Лидерами «мирискусников» были редактор одноименного журнала С. П. Дягилев и талантливый художник А. Н. Бенуа. Дягилев прямо и открыто заявлял о «самоцельности» и «самополезности» искусства, считая одновременно «правду в искусстве», декларируемую Л. Толстым, проявлением односторонности. Акцентируя внимание на человеческой личности, лидеры «мирискусничества» в духе элитарных культурологических концепций К. Леонтьева и Ф. Ницше приходили к абсолютизации личности творца. Считалось строго обязательным наличие в любом живописном и музыкальном произведении особого авторского видения действительности. Причем это воззрение понималось как совестливое понимание художественного в человеке (Астафьев Б. В. Русская живопись. Мысли и думы. -- Л-М., 1966. С. 29). Под совестью искусства, однако, подразумевалась лишь субъективная искренность индивидуального творца в выражении им красоты. Именно отсюда берет свое начало «мирискусническая» декадентская претензия на внеклассовость и надклассовость своей идеологической позиции.

Лидер «мирискусников» А. Бенуа многое сделал для пропаганды нового русского искусства и у нас в стране и за рубежом. При всей элитарной деятельности членов этого объединения оно получило мировое признание. Аналогичных идейных установок придерживались представители западноевропейского модернизма и постмодернизма, о которых пойдет речь в соответствующем разделе данного пособия.

13.Субкультура. Контркультура/ Маргінальна культура

Типи відтворення і культури -- теоретико-методологічні поняття, з допомогою яких можна членувати, диференціювати культуру на, так би мовити, внутрішньому рівні. Коли ж ідеться про її емпіричне осмислення, вчені звертаються до конкретніших понять, які уможливлюють вивчення реальностей процесу. На цьому шляху теоретиками культури, соціологами, соціальними психологами, етнографами все частіше використовується поняття "субкультура". Логічним підґрунтям його виникнення є те, що культура -- концентрований, організований досвід діяльності конкретно-історичної, соціальної, етнічної спільноти людей в обмеженому часом і місцем розміщення просторі, об'єднаних спільними інтересами, потребами, цінностями, установками, стереотипами. Суб'єктом культури можуть бути: суспільство в цілому як виразник певно визначеної культури; особа -- носій специфічних уявлень, свого "особистісного" культурного досвіду; група як сукупність особистостей з подібними культурними характеристиками. Згідно з цим можливі три рівні культурно-теоретичного аналізу: загально-соціальний, локально-груповий і особистісний.

Будь-яке співтовариство -- носій певної субкультури. Суб'єкт у співтоваристві завжди формується як суперечлива єдність суспільства і особи, ієрархії співтовариств. Традиції, звичаї тієї чи іншої людської спільноти, зразки, норми, вірування, засоби й цілі власної діяльності є важливими характеристиками культури людини, безпосереднім змістом її свідомості і поведінки. У цьому контексті діяльність людини завжди культурно зумовлена, має культурний смисл. Колена складова цієї зумовленості і цього смислу -- цілеспрямована на той чи інший елемент людської діяльності культура.

Виділення поняття "субкультура" має важливе методологічне значення. Передусім воно підкреслює внутрішню диференційованість культури. У ньому відбивається і необхідність, і потреба в культурному розмежуванні та самовизначенні людей як членів певно окреслених соціальних груп. Кожна група має специфічні ознаки, які можна узагальнити поняттям "спосіб" і "стиль" життя. "Субкультура" як методологічна категорія дозволяє також відрізнити соціальне прийнятні форми соціально-культурної диференціації (професійні, молодіжні, наукові, релігійні субкультури, субкультури національних меншин) від антисоціальних (фашистських рухів, терористичних угруповань, злочинних груп тощо).

Коли йдеться про субкультуру, передбачається не лише диференціація груп людей у суспільстві за певними ознаками, але й за їхньої стійкістю в часі. Форми організації різних субкультур неоднакові. Вони можуть достатньо чітко визначитись нормами формальної (статутної, кодифікованої) соціально-структурної одиниці -- наприклад, політичні партії, професійні об'єднання тощо. Деякі інші субкультури напівформальні (соціокультурні чи соціополітичні рухи). Нарешті, можуть утворюватись групи за інтересами.

Поняття "субкультура" не тотожне поняттю "соціальна група", будучи лише частковим виявом останнього. Соціальна група визначається фундаментальними ознаками соціального розмежування: відношенням до власності, до влади, місцем у системі суспільного розподілу праці. Члени соціальної групи не обов'язково пов'язані прямими контактами. З погляду соціокультурної характеристики цих людей уможливлюються такі аспекти їхньої життєдіяльності, як уклад, рівень, якість життя. При аналізі субкультур увага дослідників акцентується більше на безпосередніх зв'язках між тими, хто їх складає, на їхній об'єднаності спільними інтересами, ніж на виконанні ними соціальне значущих функцій.

Субкультура як складник культури визначається специфікою змісту таких загальних ознак, як предмети, що складають умови і об'єкт інтересів її членів; способи регуляції взаємодій і відношень між ними; критерії оцінки взаємодій і станів субкультури в цілому. Особливу увагу слід звернути на соціальну значущість розмежувань в оцінках будь-якої субкультури її членами та членами інших субкультур. Такі розмежування зумовлюються неоднаковістю соціокультурних наслідків функціонування і розвитку коленої з них. У цьому контексті слід розрізняти внутрішньогрупові і міжгрупові (важливо й загальносоціальні) наслідки. Так, деякі субкультури, зокрема, злочинні, можуть цілком вдовольняти своїх членів, але в той же час бути надзвичайно небезпечними для суспільства.

Існуючі субкультури оцінюються не лише їхніми представниками, але й представниками інших груп. Від того, які оцінки домінуватимуть -- позитивні, негативні, нейтральні -- залежить доля субкультури, її стійкість, напруга відношень у ній, можливості розвитку тощо. Як складник культури, її неодмінний елемент з певними груповими оцінками і перевагами, оцінюваний іншими членами суспільства, субкультури стають нерівнозначними: одні користуються більшою, Інші -- меншою повагою; одні більше, інші менше впливають на культурний поступ. Ціннісний релятивізм у співвідношенні субкультур неефективний -- як у сфері суспільної практики, так і в сфері соціального чи наукового пізнання.

Важливо звернути увагу на пізнавальні можливості категорії "субкультура", аналізуючи динаміку культури і суспільства. Такий аналіз дозволяє:

-- на структурно-функціональному рівні виявити змістовне відбиття тих меж, які в суспільстві встановлюються між його членами як представниками певних груп (вікових, професійних, за інтересами тощо), і специфіку способу, стилю їхнього життя та сповідуваних ними цінностей;

-- осмислити генезис кожного з типів субкультур за рахунок виявлення фундаментальних передумов (економічних, соціальних, демографічних), на яких вони грунтуються, і факторів, що зумовлюють їхню специфічну якісну визначеність. Вибудувана у такий спосіб типологія субкультур дозволить вийти на наступний рівень їхнього вивчення.

Динамічний рівень культури і суспільства характеризується типами субкультур і формами їхнього вияву в широкому соціокультурному контексті. Це дозволяє конкретизувати культурний рівень досліджуваних субкультур певного типу. Звернімо увагу, наприклад, на молодіжну субкультуру. У цьому випадку, з погляду вивчення культурної динаміки, особливої важливості набувають такі напрямки аналізу:

-- вияв найбільш представницьких -- у розумінні соціальної значущості, з одного боку, і привабливості для учасників, -- з другого, -- молодіжних субкультур, особливостей їх соціально-групового складу;

-- визначення світоглядних основ, властивих цим субкультурам: уявлення про природу людини, про характер фундаментальних зв'язків людини з світом, про природу, суспільство, культуру, про межі можливостей людини в них;

-- встановлення рейтингу і меж аналізованих субкультур у суспільстві та прогнозування їх можливих змін (розвиток, згасання, стійке відтворення, трансформація), а також соціокультурних наслідків цих змін.

Отже, субкультура є видовим поняттям, похідним від родового "культура" і означає культурну спільність з деякими особливими рисами та ознаками, виділеними з тієї чи іншої культури. Власне ж культура розуміється як щось ціле, утримуючи в собі множину субкультур. При цьому було б невірним уявляти субкультури якимись механічними складниками культури. Вони в реальності перехрещуються, зливаються, незначно розмежовуються або ж різко відрізняються за деякими параметрами аж до протистояння основному масиву культури, будучи його альтернативою.

Уявімо собі площину кола основним масивом культури. Біля його центру, в ущільненому "ядрі", зосереджуються субкультури, які складають основу, їх деякі дослідники називають базовими. Далі від центру розміщуються субкультури з характерними відмінностями, розмежуваннями. Щоб розглянути культуру і динаміку культури з допомогою поняття "субкультура", важливо не лише аналізувати окремі конкретні субкультури, але також вивчати їхні взаємозв'язки однієї з одною і з базовими субкультурами. При цьому особливого значення набуває осмислення можливостей і здатностей субкультур до розвитку та трансформації.

У центральних субкультурах формуються найбільш стійкі утворення, які зберігають систему цінностей даної культури, її традиції, її різноманітні історичні здобутки. Одначе структура базових субкультур не обов'язково монолітна. Вона завжди має складну будову і втілює в собі можливість протистоянь субкультур, навіть в межах центрального загальнокультурного ядра, мірі традиційності та інноваційності. Порушення цієї міри зумовлює драматичні конфлікти.

Периферійні субкультури культивують риси, які менш розвинені або зовсім не розвинені в центральних субкультурах. Інновації периферії підтримуються або не підтримуються центром. Рівень засвоєння субкультурної різноманітності зумовлюється інтегративними можливостями культури.

Субкультури, віддалені від центру, несуть в собі різний зміст. Одні з них виконують функції "нагромаджувачів" раніше відкритого, історично усталеного. Ці субкультури -- архаїчні моделі збереження і реставрації тих культурних надбань, які для суспільства в цілому уявляються анахронізмом. Такими, наприклад, можуть бути субкультури, що культивують старі вірування і культури. Своєрідні секти, закриті співтовариства старанно відмежовуються від взаємодії з іншими культурами і субкультурами, від зовнішнього світу. Інші -- уособлюють в собі інновації, культивують нове, виявляють себе як "лабораторії майбутнього", як стихійні "експериментальні" структури культурного поступу.

Інноваційні субкультури заслуговують уважнішого розгляду. Очевидно, вони не завжди визнаються потрібними, не завжди несуть у собі прогресивне начало, часто-густо не приживаються. Не може бути й мови, правда, щоб "прижилась" і розвинулась інновація, ворожа загальнокультурному "ядру", базовій субкультурі конкретного суспільства. Скоріш за все вона буде непоміченою або ж енергійно заперечуватиметься, або ж піддаватиметься рішучій трансформації під впливом оточення. Для впровадження і розповсюдження відповідної інновації необхідна доволі потужна соціальна підтримка. Цим пояснюється неможливість прийняття далеких від центру інновацій: чим більше людей повинні їх прийняти і перебудуватися в своїй діяльності і мисленні, тим складніше це здійснити.

У розвитку суспільства бувають періоди, сприятливі для впровадження і розповсюдження інноваційних субкультур, і періоди, коли культура змінам не піддається. Здатність до змін зумовлюється станом центральних субкультур. Той час, коли з якихось причин вони знаходяться в кризовому становищі, а в суспільстві назріває здійснення якихось зрушень, сприятливіший для розповсюдження впливу інноваційних субкультур, ніж час, коли центральні субкультури перебувають у стійкій фазі.

Одначе, щоб здійснилась назріла суспільна потреба в інноваціях, в культурі повинні існувати субкультури з інноваційним потенціалом, тобто ті природні лабораторії, через які і з допомогою яких здійснюється процес розвитку. Якщо культура володіє значним числом інноваційних субкультур, то при соціальному запиті вона "реагуватиме на виклик" висуванням необхідної в даний момент і випробуваної в тій чи іншій субкультурі інновації. Коли ж суспільство збіднене субкультурами з інноваціями, з новими, незначними ідеями й ідеалами, в ньому відчувається недолік реформаторських сил.

Природну динаміку субкультур коректують їхні відношення з соціальними інститутами. Останні, особливо ті з них, що володіють владою (наприклад, держава), підтримують необхідні для свого існування культурні сили, прагнуть посилити одні субкультурні спільноти і придушити або навіть усунути інші культурні об'єднання.

Слід наголосити, що субкультури не виникають в рамках соціального інституту. Вони з'являються як неформальні об'єднання людей, які культивують деяку культурну особливість. У подальшому, однак, субкультура, утворена як вияв і розвиток вільної людської активності, вступає в певні відношення з соціальними інститутами суспільства. При цьому вона може ними підтримуватись аж до набування інституціоналізованої форми. Деякі субкультури принципово протилежні позитивним соціальним цілям будь-якого суспільства і не можуть ним визнаватись (кримінальні і криміногенні субкультури). У деяких випадках суспільством можуть інституціоналізуватися загрозливі субкультури, розповсюдження яких призводить до різких негативних соціальних наслідків (нацистські рухи і їх інституціоналізація).

Члени субкультурних об'єднань можуть виявляти як прагнення до інституціоналізації своєї субкультури, так і намагатись обійти її з метою збереження власної неповторності, ідентичності тощо. Учасники політичних рухів, стверджуючи певні цінності, як правило, намагаються розповсюдити свої переконання на все суспільство, найшвидше втілити знайдене ними в соціальне і культурне ціле. Деякі ж альтернативні молодіжні рухи намагаються відокремитись від "офіційної" культури, зберігаючи власні цінності недоторканими з боку інших субкультур.

Сучасні вчені значно посилили інтерес до осмислення проблем субкультури. У трактовці цього соціального феномену виникли принципово нові позиції. Більш того, сама тема перестала бути периферійною, частковою. Дослідники прийшли до переконання, що саме це питання, нарешті, дозволить наблизитись до осягнення культури як важливого соціального феномену, зумовлюючого соціальний поступ. Звідси своєрідний дослідницький бум, перші ознаки якого спостерігаються на початку 80-х років.

Чим пояснюється факт, що в проблемі субкультури, яка цікавила філософів і соціологів як засіб соціалізації особистості, раптом чітко викристалізувався світоглядний зміст? Чому дослідники побачили в цій проблемі особливий науковий потенціал?

Слід звернутись, передусім, до досвіду, нагромадженого західними спеціалістами в осмисленні молодіжних субкультур 60-х років. Вчені помітили, що цінності й ідеали ліворадикальної молодіжної свідомості у боротьбі з істеблішментом при згасанні молодіжних рухів не зникли, а влились у сучасну західну культуру. Звідси здогад: чи не володіють субкультури деяким культуротворчим зарядом? Чи не приховують у собі можливості перебудови культури, її удосконалення? Нарешті, чи не уособлюють в собі нових орієнтацій, провісників культури майбутнього?

Не важко зрозуміти, що така логіка переміщує акценти в осмисленні самої теми "культура". Субкультура стає по суті висхідним началом не лише в побудові теорії культури, але і в філософській трактовці історії. Вона є своєрідним запереченням попереднього начала з утриманням основних сил для розвитку нового, ще не існуючого, для радикального прориву в світ нових духовних параметрів, культурних установок. Пізнати суть і призначення субкультури -- означає осягнути таємниці культурного творення, пізнати секрети історії.

Відомий канадський дослідник Е. Тирьякан ще на початку 80-х років, аналізуючи езотеричні субкультури, звернув увагу на те, що вони утримували в собі потужні каталізатори культурно-історичної творчості. "Глибоке вивчення езотеричної культури, -- писав він, -- яка вважається архаїкою західної культури, на нашу думку, висвітлює головні джерела ідеаційних змін у структурі сучасного суспільства, які визначають колективні уявлення про природну і соціальну реальності".

Нагадаємо, що згідно з трьома типами світосприймання, а отже й культури, які виділяв П. Сорокін, ідеаційний передбачає диктат раціонального мислення на відміну від "почуттєвого" й "ідеалістичного", коли у пізнанні панує інтуїтивізм. Думка Тирьякана зводиться до того, що "окультні" й "езотеричні" субкультури є певною проміжною ланкою між патріархальною і сучасною культурою.

Процвітання езотеричних і окультних співтовариств, як пише канадський соціолог, свідчить: криза панівної культури настільки глибока, що, можливо, відбувається формування її нової парадигми. Більш того, субкультури і викликали "теургійну турботу" європейської цивілізації, надали їй динамізму. Субкультури несуть постійне оновлення культурного життя, без них західна цивілізація не набула б властивого їй культурно-історичного життєвого запалу.

XVII Всесвітній філософський конгрес у Монреалі (1983 р.) показав, наскільки сприйнятлива культурологія до подібного розуміння субкультур. Виступаючи з пленарною доповіддю, канадська дослідниця Л. Марсіль-Лаксот намагалась проаналізувати цю проблему з погляду єдності і плюралізму культур. Вона поставила питання: що має більшу цінність -- сама культура чи народжені нею субкультури? Є всі підстави, на її думку, стверджувати, що субкультури своїм творчим пориванням перевершують значення панівної культури.

Не слід обходити увагою й іншу концепцію субкультур, висловлену відомим західним соціологом К. Мангеймом. Справа в тому, що традиційно проблема субкультури розглядалась в межах концепції соціалізації. Передбачалось, що прилучення до культурних стандартів, входження у світ панівної культури -- процес складний і суперечливий, він постійно натикається на певні психологічні та інші труднощі. Це й зумовлює особливі життєві устремління молоді, яка з духовного фонду суб'єктивує лише те, що відповідає її життєвим пориванням. Так народжуються певні культурні цикли, зумовлювані зміною поколінь. Юність втілює в собі нову історичну реальність, але не перетворює культуру, не удосконалює її, не змінює її стандарти. Йдеться лише про те, що духовні шукання, ціннісні вияви неминучі в силу вікової адаптації. Минає вік бродіння, і культура знову повертається до свого русла.

Інакше кажучи, мангеймівська концепція пояснює, чому люди творять особливий світ цінностей, життєвих орієнтацій, але разом з тим констатує: субкультури хоч постійно і відтворюються в історії, все ж їхнє призначення -- пристосувати людей до панівної культури. Субкультурам не надається основоположного значення. Вони є епізодом в історичному становленні буття.

На наш погляд, варто поєднати обидві концепції і на їх стикові намагатись осмислити основні інваріанти культурного поступу і культурного занепаду, культурного розвою і культурної обмеженості. Безсумнівно те, що талант, як генератор культури, здобуває визнання лише через своїх прихильників, цілеспрямовано розвиваючи власну субкультуру, пробиваючись до субкультурного центру, несучи до нього інноваційну розруху. Цей процес може розвиватись і від центру до периферії, несучи в собі певну стабільність та очікуючи в майбутньому інноваційних руйнувань. У цьому чітко виявляється діалектика життя.

Звичайно, рано підводити підсумки, бо ще не повністю виявились основні тенденції в теоретичному аналізі субкультур і їхнього місця в прогресивному поступі культури. Одначе відзначимо: проблема субкультур сьогодні -- найвагоміший аргумент у переосмисленні цілісної концепції культури. Вона дозволяє в несподіваному ракурсі прослідкувати генезис культури, її динаміку. Безсумнівно, що в усі часи свого становлення та розвитку культура зумовлювалась множиною субкультур, переважальними впливами одних і войовничими, часто-густо непомітними претензіями інших. Найпрогресивніші претензії, які закликали до заміщення відсталих або віджилих складників субкультур, як правило, замовчувались або знищувались панівними субкультурами. Це закономірно, бо панівні субкультури обслуговують владні кола.

Складовими субкультури, а одночасно й ознаками є знання (картина світу у вузькому сенсі); цінності; стиль та спосіб життя; соціальні інститути як системи норм; процедурне знання: навички, уміння, способи здійснення, методи; потреби та схильності.

КОНТРКУЛЬТУРА - понятие в совр. культурологии и социологии; используется для обозначения социокультурных установок, противостоящих фундаментальным принципам, господствующим в конкр. культуре, а также отождествляется с молодежной субкультурой 60-х гг., отражающей критич. отношение к совр. культуре и отвержение ее как "культуры отцов".

Термин "К." появился в зап. лит-ре в 60-е гг. и отражал либеральную оценку ранних хиппи и битников; принадлежит амер. социологу Т. Роззаку, к-рый попытался объединить разл. духовные веяния, направленные против господствующей культуры, в некий относительно целостный феномен - К.

В к. 20 в. культурологи обратили внимание на феномен К., его роль в истор. динамике; тема эта перестала восприниматься как периферийная, частная, затрагивающая боковые сюжеты общекультурного потока. К обсуждению проблемы присоединились не только социологи и культурологи, но и культурфилософы. Многие исследователи пришли к убеждению, что именно данный вопрос позволяет наконец приблизиться к постижению самой культуры как специфич. явления, к распознаванию механизмов ее обновления и преображения.

В истории культуры складываются такие ситуации, когда локальные комплексы ценностей начинают претендовать на некую универсальность. Они выходят за рамки собств. культурной среды, возвещают новые ценностные и практич. установки для широких социальных общностей. В этом случае это уже не субкультуры, а скорее контркультурные тенденции.

Стойкость и возобновляемость молодежных субкультур как будто делает излишним термин К. Между тем в контексте совр. исканий он обретает глубокий культурфилос. смысл. Культура вовсе не развивается путем простого приращения духовных сокровищ. Если бы процесс культурного творчества шел плавно, без поворотов и мучительных мутаций, человечество располагало бы сегодня разветвленной монокультурой. В Европе, в частности, все еще экспансионистски развертывала бы себя античная культура.

Культурный процесс, как и научный, рождает новые культурные эпохи, отличающиеся друг от друга радикально. В культуре постоянно происходят парадигмальные сдвиги. Эти глубинные преобразования порождает - К. Культурфилософия не располагает другим понятием, к-рое указывало бы на общесоциол. характер такого рода преображений.

В истории постоянно меняются социальные реалии, рождаются новые духовные ценности. Распад старых форм жизни и появление новых ценностных мотивов приводят к интенсивному брожению, которое требует своего выражения. Далеко не всегда эти искания рождают новую культуру. Но чтобы возникла принципиально иная эпоха, нужны новые ценностные ориентации, меняющие структуру всей жизни.

К., в культурфилос. истолковании, постоянно проявляет себя в виде механизма культурных новаций. Она, следовательно,-обладает огромным потенциалом обновления. Рождение новых ценностных ориентиров есть провозвестие новой культуры. Общим местом стало повторение мысли, что К. - уже истор. факт, архаика. Офиц., господствующая культура устояла, сумев вобрать в себя элементы контркультурных тенденций и сохранить собств. ядро. Натиск новых ценностных ориентации оказался недолговечным.

В совр. мире произошла радикальная переоценка этики труда, смысла жизни, отношений между полами, традиций рациональности. Д. Белл, напр., отметил, что традиц. протестантская культура замещена теперь новой культурой, к-рую он в соответствии со своими неоконсервативными убеждениями называет модернистской.

В контексте подобных исследований понятие "К." обретает совсем иной смысл, нежели понятие "субкультура". Контр культур ным значением в совр. мире обладают не отд. феномены, а вся совокупность субкультур. Сохраняя и возобновляя себя, они вместе с тем провоцировали настоящую ценностную революцию. К., следовательно, есть совокупный эффект поисков нового ценностного ядра совр. культуры.

Противостояние господствующей культуре, рождение новых ценностных и практич. установок - процесс, постоянно воспроизводящий себя в мировой культуре. Рождение христианства есть по сути своей контркультурный феномен в столкновении нарождающейся христ. Церкви с Рим. империей.

История христианства в Европе началась с противостояния господствующей культуре, с провозглашения новых святынь и жизненных установлений. В той же мере отход от христ. культуры предполагает вначале смену ценностных установок. Не только религ., но и светская культура, как правило, при своем становлении исповедует отречение от офиц. канонов, идет ли речь о мировоззренч., этнич. или эстетич. установках.

Всякая новая культура, культура конкр. эпохи возникает в процессе осознания кризиса предшествующей социокультурной парадигмы. С этой т.зр. "первое осевое время" (Ясперс) есть своеобр. выход из кризиса культуры эпохи возникновения мировых религий. Христианство возникло как разрыв в языч. сознании античности. Контркультурными были движение киников в античности, движение романтиков в конце просветит. эпохи в Европе.

Э. Тирьякян (Канада) еще в сер. 70-х гг. разглядел в контркультурных феноменах мощные катализаторы культурно-истор. процесса. Зарубеж. публикации к. 80-нач. 90-х гг. свидетельствуют о том, что в совр. мире происходит "революция сознания". Она знаменует собой рождение новой культуры. Понимание К. как ядра будущих культурных парадигм становится в зап. культурологии традиционным.

Криминальная и маргинальная культура тех, кто не нашел достойного и легального места в существующем социальном порядке и потому предпочитает жить, нарушая его, или демонстративно не замечать его правил и норм. Это культура целенаправленного нарушения господствующей идеологии и социальных порядков. В ней наблюдается множество специализаций: от воровства, убийства, хулиганства, проституции, алкоголизма, наркомании, нищенства и т.п. до социально опасных форм психического отклонения. Такая культура существовала всегда и связана с особенностями человеческой психики протестовать против абсолютной регламентированности, насаждаемой элитарной культурой. Основные параметры этой культуры весьма противоречивы: а) встречаются как высокоспециализированные проявления (терроризм, киллерство), так и совершенно неспециализированные (хулиганство, алкоголизм); б) выраженной тенденции, ведущей к разрыву и повышению уровня специализированности, не наблюдается; в) имеются свои особые институты воспроизводства (воровские притоны, места заключения, публичные дома, революционное или террористическое подполье, тоталитарные секты и т.п.); г) социальные амбиции колеблются от предельно низких (бомжи, попрошайки) до предельно высоких (лидеры экстремистских движений и сект, политические и финансовые аферисты).

14. Культура і цивілізація

Поняття “культура” і “цивілізація” мають органічний зв'язок. Але переважна більшість соціальних філософів вважає, що культуру і цивілізацією необхідно розрізняти. У свій час це підкреслював ще видатний німецький філософ І. Кант. Він поставив питання: що таке людська цивілізація й чи може людина відмовитись від неї? З його точки зору, цивілізація починається зі встановленням людиною правил людського життя й людської поведінки. Цивілізована людина - ще людина, яка не зробить неприємного іншій людині, вона ввічлива, тактовна, люб'язна, привітна, поважає людину в іншій людині. Культуру ж Кант пов'язував з моральним категоричним імперативом (про нього йшла мова раніше, при розгляді філософії І. Канта), який мав практичну силу і був зорієнтованим головним чином на розум самої людини, її совість.

Виходячи з сучасних розумінь, доцільно підтримати одну з поширених точок зору на співвідношення культури і цивілізації, не розглядаючи детально саме поняття цивілізації, оскільки про нього йшла мова раніше, при розгляді цивілізаційного і формаційного підходів до історії.

Цивілізація відображає рівень розвитку культури і суспільства в цілому і водночас - спосіб освоєння культурних цінностей, і матеріальних, і духовних, які визначають все суспільне життя, його специфіку.

Такий підхід дозволяє побачити відмінність цивілізації від культури. Розглянемо їх детальніше.

Перша ознака цивілізації - рівень розвитку культури - досліджена в етнографічній, історичній, соціологічній та філософській літературі. Але саме при вивченні даної ознаки найчастіше відбувається ототожнення культури і цивілізації.

Друга ознака - спосіб освоєння культури - ще недостатньо досліджена як у західній, так і вітчизняній літературі, хоча знання цієї ознаки надзвичайно важливе: світовий досвід, історія людства свідчать, що який спосіб освоєння культурі, така і цивілізація.

Звернемось до такого прикладу - відмінності Західної і Східної цивілізацій. Цінності у них ті ж самі, способи ж освоєння - різні: на Заході переважав раціоналістичний підхід до цінностей, сприйняття їх функціонування через науку, на Сході освоєння цінностей здійснюється на основі релігійно-філософських традицій.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов'язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері - орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту - Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику - імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії - буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї - буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім'ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв'язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність

Водночас сьогодні не викликає сумніву взаємодія східних і західних типів цивілізацій, результатом чого є виникнення так званих “гібридних” суспільств, які на основі своєї культури засвоюють нову культуру.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування - ідея єдності, цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

15. Схід - Захід: протистояння чи діалог культур

Проблема "Схід-Захід", на думку багатьох дослідників культури, є однією з наскрізних для людства. Уже давньогрецькі історики зафіксували її у своїх творах, привертаючи увагу до суттєвих відмінностей між Сходом і Заходом у способах життя, характері політичного правління і, головне, у способі світоосмислення. Упродовж тисячоліть людської історії Схід і Захід досить конфліктно протистояли один одному, і напруження цього протистояння значною мірою визначало розвиток культури та політичних процесів суспільства. Водночас їх взаємодія і взаємовпливи ніколи надовго не переривалися. Врешті-решт суть проблеми “Схід-Захід” полягає у тому, що людство, будучи єдиним анатомічно та фізіологічно, постає разюче відмінним і несхожим у своїх східних і західних соціокультурних проявах.

Дослідження свідчать, що з самого початку специфіка цих цивілізацій була пов'язана з особливостями трудової діяльності, на яку впливали географічне середовище, густота населення та інші чинники. Зокрема система зрошування вимагала управління постачанням води з одного центру, вона багато в чому стимулювала розвиток азійського способу виробництва, характерними рисами якого були єдиноначальність і “суспільний” характер праці, ієрархія соціальних привілей, а в духовній сфері - орієнтація на підпорядкування свідомості людини світовому абсолюту - Богу (Небу, Сонцю) і його наміснику - імператору чи феодалу.

На розвиток і особливості цивілізацій впливав зміст релігійних та філософських форм суспільної свідомості, їх використання як найважливіших засобів оволодіння всіма іншими цінностями суспільства в Індії - буддизм, брахманізм, філософія йоги, в Китаї - буддизм і конфуціанство зробили значний вплив на регламентацію всієї людської діяльності.

Західна цивілізація розвивалась під меншим впливом монолітних культових структур і єдиноначальства, вона активніше змінювалась під впливом науки, мистецтва, політики.

Далі, для Східної цивілізації характерне засвоєння матеріальних і духовних цінностей в умовах авторитаризму, всезагальної слухняності, особливого особистісного сприйняття держави, старшого в общині та сім'ї тощо. Тому формування людини як слухняної і доброчесної, відобразилося на всій життєдіяльності людини східних країн, на самій культурі і способах її засвоєння.

Для Західної цивілізації характерні прискорений розвиток науки і техніки, швидкі зміни предметного світу і соціальних людських зв'язків, оскільки в її культурі домінувала й домінує наукова раціональність як особлива самодовліюча цінність.

І ця несхожість змушує, з одного боку, розширювати і збагачувати наші уявлення про людину та її можливості, а з іншого -- намагатися зрозуміти її причини, шукати шляхів людського взаємоприйнятного спілкування.

Основні відмінності між східними та західними типами цивілізацій можна показати в такому їх порівнянні:

Західні цивілізації:

- Відносна автономність різних сфер суспільного життя (політики, економіки та ін.).

- Відданість новаціям, цінування нового, орієнтація на майбутнє (прогресизм).

- Активізм, прагнення змінювати дійсність

- Домінування індивідуального над загальним.

- Раціональне, аналітичне, логічно послідовне мислення.

Східні цивілізації:

- Наявність єдиного духовного канону життя, якому підпорядковані всі основні сфери життя.

- Відданість традиціям, цінування старого, освяченого віками, орієнтація на минуле (традиціоналізм).

- Самозаглиблення, прагнення віддатись природному ходу речей.

- Домінування цілого (загального) над індивідуальним.

- Образний, притчовий, афористичний стиль мислення.

Наведене порівняння засвідчує існування досить контрастних відмінностей у самому фундаменті того способу життя, який сформувався та розвинувся у вигляді різних типів цивілізації. Зазначені відмінності приводять врешті до дещо іншої, а інколи - принципово іншої людської поведінки. Усі зазначені характеристики можна віднести і до особливостей західної і східної філософій. Так, східна філософія орієнтується на вихідні канонічні джерела, що регламентують функціонування усіх сфер суспільного життя (Коран, Веди, Китайське п'ятикнижжя), цінує найбільше те, що освячене віками, намагається підпорядкувати індивідуальне цілому або навіть розчинити індивідуальне у світовому цілому. При тому стиль східної філософії ближчий до художньо-образного, ніж до наукового, а сама філософія максимально наближена до морального повчання та навіть техніки людського удосконалення у певному способі життя. Західна філософія, навпаки, тяжіє до раціонально-логічних та аналітичних досліджень, теоретичних систематизацій, має абстрактно-понятійний характер і виходить із певної автономності основних сфер як індивідуального, так і суспільного життя. У зв'язку із цим західна філософія має переважно індивідуальне спрямування і постає саме індивідуально-особистісним засобом життєвого самоутвердження.

Слід враховувати, що вказати в наш час країни із “чисто” східним або західним цивілізаційним типом практично неможливо, але є сенс виділяти в їх житті панівні риси або тенденції. Крім того, протистояння "Схід--Захід" не вичерпує усієї строкатої картини життя сучасного людства, але воно є найвпливовішим і контрастним. Певною мірою із цим протистоянням пов'язана й історія України: чим далі ми йдемо в минуле, тим тіснішими виявляються її зв'зки зі східною культурою (контакти з хозарами, половцями, кримськими татарами, Туреччиною та ін.), але вже в епоху Нового часу і далі Україна все більше наближалась до західноєвропейської культури. Отже, розуміння проблеми "Схід-Захід" дає нам змогу уважніше придивитись до певних аспектів української культури.

Сьогодні починає домінувати розуміння цивілізації як єдиного, спільного для всього людства явища. В основі такого обґрунтування - ідея єдності, цілісності та взаємопов'язаності сучасного світу, спільного для всього людства, наявності глобальних проблем та загальнолюдських цінностей.

16. Культура людини як засіб інтеграції людини в соціальну сферу

Культура, як спосіб організації суспільного, групового та індивідуального життя, припускає можливість найрізноманітніших вирішень людських проблем, пристосування до умов соціального часу і простору. Які ж функції повинна виконувати культура, щоб забезпечити, з одного боку, стабільність суспільного буття людей, а з іншого - нові підходи до мінливого світу?

У зв'язку з структурною складністю культури її соціальні функції численні і системно взаємопов'язані. Провідними серед них є функції комунікації, трансляції і трансмутації. Інші завдання культури підпорядковані цим функціям або доповнюють і конкретизують їх.

Комунікативна функція культури. Суть цієї функції полягає в тому, що поруч з біологічними формами спілкування, а потім замість них або перебудовуючи їх, люди створюють все нові й нові способи обміну даними, думками, почуттями. Передача культурної інформації не забезпечується автоматично, на відміну, скажімо, від генетичної організації в природі. Спілкування як процес повинно постійно підтримуватися творчими зусиллями його учасників по оформленню змісту власної свідомості та розумінню інших людей. Найвеличніший продукт культури, який забезпечує комунікацію, - Слово. Мова, усна і письмова, є древній і вічно молодий працюючий винахід культури. І нехай поет сказав колись, що “думка проречена є неправдою”, потенціал словесно-знакового способу спілкування людство ще не вичерпало. Значною мірою воно підпорядкувало собі і перетворило наочно-образну комунікацію (показ, передачу образів та почуттів через навіювання, співпереживання і т.ін.).

Трансляційна функція культури. Це, по суті, та ж комунікація, але розгорнута в соціально-історичному часі і просторі. Під трансляцією потрібно розуміти передусім функцію передачі соціального досвіду від одного покоління людей до іншого, від епохи до епохи. Культура забезпечує спадкоємність людського існування для багатьох поколінь, створюючи більш або менш надійний захист від екологічних законів регулювання життя. Це пояснює, зокрема, постійне зростання населення Землі, серйозний вплив на яке може мати тільки культурний чинник.

Трансляція культури надзвичайно багатопланова. Частіше за все в ній виділяють духовний і матеріальний компоненти. Духовна, або суб'єктна трансляція іноді називається людинотворчою функцією культури, бо вона спрямована на формування особистості в діапазоні, прийнятному для даного суспільства. На цю сторону трансляції працюють всі соціальні інститути і відносини, які ми звикли називати системою виховання і освіти.

Матеріальна, або предметна сторона культурної трансляції виражається в тому, що ми успадковуємо і приймаємо як такий світ штучно створених предметів, споруд, механізмів. Середовище існування людини все більшою мірою завдяки механізмам культурної спадкоємності перетворюється на техносферу. Особливе значення для культурного виживання людства мають механізми успадкування технологічних знань. Саме передача “мозаїки технологій” від покоління до покоління сформувала потребу не просто у словах, а в поняттях про предмети і процеси, залучені до людської діяльності.

Функція трансляції, разом з тим, має свої особливості у передачі інформації. Очевидно, що об'єм соціокультурної пам'яті постійно зростає, але і він не безмежний. Виходячи за рамки комунікації, ця функція передбачає обов'язковий вибір та відбір матеріалу, який передається. А оскільки життєві цілі і потреби людей мінливі, накопичений культурний багаж постійно зазнає переоцінки, переусвідомлення. Не можна заперечувати і можливість втрати культурної інформації.

Функція трансмутації може бути визначена як творча функція культури. Мутацією називають реорганізацію структур відтворення інформації, перебудову самого апарату носіїв інформації. Щоб життя людей в суспільстві було стійким, необхідна різноманітність форм культурної спадкоємності. Збереження соціальної системи через посилення різноманітності елементів і зв'язків між ними - таке основне призначення даної функції культури. Наприклад, у примітивних суспільствах ім'я людини або предмета ніколи не було випадковим, оскільки в них втілювалася передбачувана “програма” поведінки, дій. Однак відомості, які нагромаджуються, у зв'язку з їх значущістю для людського співтовариства, не могли залишатися надбанням лише індивідуального досвіду. Тому виникли нові, надіндивідуальні канали передачі культурної інформації, зокрема міф, а значно пізніше - наука.

Додатково можна вказати такі функції культури, як нормативно-регулятивна, сигніфікативна, ігрова, рекреативна, стилеформуюча. Деякі дослідники вважають, що культура виконує також “репресивну” функцію - через придушення біологічної агресивності людини соціальними засобами або перетворення її у соціально прийнятні форми.

Крім цього, серед інших слід назвати пізнавальну (гносеологічну, мислетворчу), експресивну (яка дає можливість “побачити” внутрішній світ індивіда), етичну, ідентифікативну та консолідаційну функцію культури.

18. Наука і техніка: еволюція взаємовідносин

Понятие «техника» во всем многообразии определений всегда опиралось на греческое понимание техники как искусства, умения, мастерства. В античности под техникой понимались и внутренняя способность человека к созидательной деятельности, и законы самой этой деятельности, и, наконец, механизмы, помогавшие человеку в ее продуктивном осуществлении. В этом определении ясно просматривается связь предметов деятельности и самих ее субъектов. Причем, имеется ввиду связь не внешняя, когда орудиям отводится только вспомогательная роль, а на уровне акта продуктивной деятельности.

Следующей характерной чертой техники является ее социальная сущность. Орудия труда в эпохи штучного производства сами были произведением искусства. Они отражали логику создателя, его индивидуальные трудовые навыки. В этом случае социальную значимость орудию труда придавали использованные при его создании знания и умения, выработанные человечеством, а также «участие» самого орудия труда в производстве социально значимого продукта.

Со времени превращения науки в непосредственную производительную силу человечество поставило производство орудий труда на поток, создало систему искусственных органов деятельности общества. В этой системе опредмечиваются уже коллективные трудовые навыки, коллективные знания и опыт в познании и использовании природных сил. Машинное производство орудий труда позволило говорить о формировании системы техники, которая не отвергает, наоборот, включает в себя человека. Включает потому, что техника может существовать и действовать только по логике человека и благодаря его потребностям.

Систему Человек-техника» традиционно относили к производительным силам общества. Однако с развитием производства два названных компонента дополнил третий, не менее важный -- природа. позже -- вся окружающая среда. Случилось так потому, что человек создает технику по законам природы, для производства продуктов труда использует природный материал, и, в конечном счете, продукты человеческой деятельности сами становятся элементами окружающей среды. В наше время последняя формируется целенаправленно по логике потребностей человека. Таким образом, в современном понимании технику можно определить как элемент системы, несущей на себе отпечаток ее многочисленных закономерностей.

Теперь обратимся к рассмотрению техники с точки зрения ее активных и пассивных проявлений. пассивная техника включает в себя производственные помещения, сооружения, средства связи (дороги, каналы, мосты и др.), средства распространения информации (телерадиосвязь, компьютерная связь и т. д.). активную технику составляют орудия труда (как ручного, так и умственного), обеспечивающие жизнедеятельность человека (например, протезы), аппараты управления производственными и социально-экономическими процессами.

В истории техники можно выделить ряд этапов. В современной философской и социологической литературе переход от одного этапа к другому принято связывать с передачей от человека к техническим орудиям определенных функций, с новыми способами соединения человека и технических средств. Развитию техники способствует также трансформация природных процессов в технологические. В этой ситуации, как метко заметил М. Хайдеггер, раньше Рейн кормил людей и выступал одновременно объектом эстетического чувства, сегодня же знаменитая река видится лишь производственным объектом, поскольку ее главными задачами стали судоходство и поставка электроэнергии.

Успехи современной техники в первую очередь зависят от развития науки. Технические новшества базируются на научно-технических знаниях. Но не следует забывать, что и техника ставит перед наукой все новые и новые задачи. Не случайно уровень развития современного общества определяют достижения науки и техники.

С функционально-производственной точки зрения для нынешнего этапа научно-технического прогресса характерны следующие черты:

· наука превращается в ведущую сферу развития общественного производства,

· качественно преобразуются все элементы производительных сил -- производитель, орудие и предмет труда,

· интенсифицируется производство благодаря использованию новых, более эффективных видов сырья и способов его обработки;

· снижается трудоемкость за счет автоматизации и компьютеризации, повышения роли информации и др.

С социальной точки зрения современное научно-техническое развитие вызывает потребность в людях с высоким уровнем общего и специального образования, в координации усилий ученых на международном уровне. Сегодня затраты на научные исследования столь велики, что очень немногие могут позволить себе роскошь вести их в одиночку. К тому же такие исследования часто оказываются бессмысленными, потому что их результаты очень быстро массово тиражируются и не служат для авторов долгосрочным источником сверхприбылей. Но как бы там ни было, автоматизация и кибернетизация высвобождают и время работников, и саму рабочую силу. Появляется новый вид производства -- индустрия досуга.

С общественно-функциональной точки зрения современный этап научно-технического прогресса означает создание новой базы производства (новых технологий), хотя систему производительных сип по-прежнему составляют «человек-техника-окружающая среда».

Таковы некоторые основные характерные черты развития современной техники. А в чем же состоит специфика всей производственно-социальной системы на рубеже XX-XXI вв.?

Длительное время вклад техники в цивилизацию не дискутировался. Технику и научно-технический прогресс люди шаблонно оценивали как несомненные достижения человеческого разума. Столь явно прагматическая оценка этих социальных явлений не способствовала интенсивному философскому осмыслению данных проблем, не порождала философских вопросов. Зато художественное восприятие техники и научно-технического прогресса не выглядело столь благостным. Здесь, видимо, решающую роль сыграло не рациональное осмысление, а интуиция.

Так какие же конкретные социальные вопросы подняли ученые и философы, когда активно взялись за рассмотрение этой темы? Что взволновало и озаботило их?

Они установили, что реализация идеи бесконечного прогресса в развитии цивилизации натолкнулась на реальные трудности существования человека, связанные с исчерпанием ресурсов, влиянием побочных его продуктов на экологию Земли и многим другим. Философы поняли, что при оценке научных достижений люди должны руководствоваться не только их происхождением (оно всегда кажется благостным), но и их включенностью в контекст сложнейших и зачастую противоречивых социальных процессов. При таком подходе традиционное понимание науки и техники как безусловного блага для человечества нуждается в серьезной корректировке.


Подобные документы

  • Предмет і основні завдання культурології. Специфіка культурологічного знання. Структура культурологічного знання. Категорії та методи культурологічних досліджень. Основні концепції культурології. Сутність та генезис культури. Розуміння культури.

    методичка [770,6 K], добавлен 24.05.2008

  • Вплив бароко на українську архітектуру та образотворче мистецтво другої половини XVII-XVIII ст. Визначальні прикмети бароко та основні українські барокові споруди: Андріївська церква, Маріїнінський палац, Михайлівський собор, Іллінська церква тощо.

    презентация [20,3 M], добавлен 04.01.2013

  • Сучасний погляд на проблему антропосоціогенезу. Сутність культурної еволюції та її відмінність від біологічної. Виникнення мистецтва як механізму культурної еволюції. Критерії виділення культурно-історичних епох. Поняття "цивілізація" в теорії культури.

    реферат [34,8 K], добавлен 26.02.2015

  • Найстаріша культура світу. Вірування й релігії Індії і їх значна роль для Південної та Південно-Східної Азії. Специфіка та культурні особливості Індії. Планування якнайдавніших міських поселень Індськой цивілізації. Образотворче мистецтво та архітектура.

    реферат [29,7 K], добавлен 26.02.2012

  • Зміни, що відбувалися у мистецькому житті українських земель упродовж другої половини XVI – першої половини XVII ст., трансформований характер культури та його основні і сторічні причини. Становлення художньої системи іконопису, книжкової гравюри.

    статья [64,4 K], добавлен 15.07.2009

  • Суть і характеристика поняття знання, цінності, регулятиви, їх когнітивний, ціннісний і регулятивний смисл. Історичний аспект та визначення розвитку поняття "культура". Методика підготовки і проведення дискусії на уроках з культурологічних дисциплін.

    шпаргалка [10,1 K], добавлен 01.04.2009

  • Теоретичні основи та суть поняття "культурна сфера", її територіальна організація. Загальна характеристика культурної діяльності в Україні та основні заклади комплексу культури. Перспективи розвитку високоефективної культурної сфери в Україні.

    курсовая работа [510,0 K], добавлен 13.10.2012

  • Нерозривність культури і цивілізації. Цивілізація - спосіб виживання людини у світі. Культура як підтримка стабільності суспільства, зміна особи і її мислення про світ. Характеристика міфу, релігії, мистецтва, філософії, науки, ідеології, моральності.

    контрольная работа [52,2 K], добавлен 20.11.2010

  • Унікальність мистецтва Стародавньої Індії та соціально-економічні чинники, які вплинули на розвиток цього мистецтва: архітектуру, живопис, музику. Економіка і суспільний лад. Розвиток ремісничого виробництва та сільського господарства в Стародавній Індії.

    реферат [1,3 M], добавлен 03.10.2014

  • Сутність культурної еволюції як процесу формування поведінки людини та її генезис. Елементарний засіб передавання досвіду, які мають тварини. Мистецтво як самосвідомість культури. Етапи культурної еволюції людства. Дослідження цивілізації Тойнбі.

    реферат [17,8 K], добавлен 18.03.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.