Серед користувачів інформаційних ресурсів ДСМД виділяють три основні категорії:

1) постійні, інформацію яким надають згідно з узгодженим регламентом, що враховує їхні інформаційні потреби; це державні та місцеві органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування, суб'єкти ДСМД та їх регіональні структури;

2) користувачі, що звертаються за нерегламентованим запитом;

3) засоби масової інформації.

2.5 Принципи побудови ДСМД

Державна система моніторингу довкілля функціонує за такими принципами:

* узгодженості нормативно-правового та організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного й програмного забезпечення її складових частин;

* систематичності спостережень за станом довкілля та техногенними об'єктами, що впливають на нього;

* своєчасності отримання, комплексності оброблення та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в системі моніторингу;

* об'єктивності первинної, аналітичної й прогнозної екологічної інформації та оперативності її доведення до органів державної влади, органів місцевого самоврядування, громадських організацій, засобів масової інформації, населення України, заінтересованих міжнародних установ та світового співтовариства.

Методологічне забезпечення функціонування складових частин державної системи моніторингу покладено на Міністерство охорони навколишнього природного середовища України. Воно ґрунтується на єдиній науково-методичній базі щодо визначення й вимірювання показників стану довкілля, зокрема біоти та джерел техногенного впливу на неї, упровадження уніфікованих методів аналізу та прогнозування якості НПС, загальних правил формування й ведення окремих баз і банків екологічної інформації, картографування екологічних ситуацій, побудови відповідних геоінформаційних систем (ГІС).

Основа методологічного забезпечення ДСМД - єдина науково-технічна політика щодо стандартизації, методології та сертифікації вимірювального, комп'ютерного, комунікаційного обладнання, єдина нормативно-методична база, що забезпечує достовірність і узгодженість вимірювань, а також результатів обробки інформації в усіх складових частинах системи.

Відносини суб'єктів ДСМД ґрунтуються на таких принципах:

* координації дій під час планування, організації та проведення спостережень і спільних заходів з моніторингу;

* взаємній інформаційній підтримці рішень у галузі охорони НПС, екологічної безпеки та раціонального використання природних ресурсів;

* ефективному використанні в ДСМД наявних організаційних структур, засобів спостережень і сучасних інформаційних технологій;

* сприянні ефективному розв'язанню спільних завдань моніторингу й екологічної безпеки;

* відповідальності за повноту, своєчасність і достовірність даних спостережень та наданої інформації;

* колективному використанні інформаційних ресурсів ДСМД;

* інформаційному обміні в рамках ДСМД.

Державна система моніторингу довкілля має на меті інтеграцію екологічних інформаційних систем, що охоплюють певні території, і ґрунтується на принципах узгодженості нормативно-правового й організаційно-методичного забезпечення, сумісності технічного, інформаційного та програмного забезпечення її складових частин, систематичності спостережень за станом довкілля та техногенними об'єктами, що впливають на нього, своєчасності отримання, комплексності обробки та використання екологічної інформації, що надходить і зберігається в ДСМД, об'єктивності первинної, аналітичної та прогнозної екологічної інформації й оперативності її розповсюдження.

3. Впровадження європейських стандартів і нормативів у державну систему моніторингу довкілля України

3.1 Організація охорони навколишнього середовища в ЄС, правові основи співпраці між Україною та ЄС

У сучасних умовах для вирішення завдань охорони природного середовища, узгодження стратегічних і оперативних дій України з країнами ЄС великого значення набуває адаптація і гармонізація національних природоохоронних стандартів і нормативів до міжнародних, що особливо актуально для моніторингу довкілля.

Головна мета політики ЄС у цій сфері полягає в досягненні високого ступеня охорони навколишнього середовища. Основні органи ЄС, що беруть участь у розробці й реалізації екологічної політики, такі:

– Екологічна рада, яку іноді називають Радою міністрів навколишнього середовища, що діє в рамках Ради ЄС;

- Генеральний директорат з питань навколишнього середовища, очолюваний одним із членів Європейської Комісії;

– Комітет з питань навколишнього середовища й захисту споживача Європейського Парламенту.

Політику і принципи у сфері охорони навколишнього середовища розробляють також інші органи.

Спеціалізованою установою ЄС у сфері охорони навколишнього середовища є Європейська агенція з охорони навколишнього середовища (ЄАНС), основна функція якої - збір, аналіз і поширення інформації для сприяння в розробці й реалізації політики ЄС у сфері охорони довкілля.

У своїй роботі ЄАНС спирається на три ключові інструменти: моніторинг і звітність, обмін у мережі EIONET, а також роботу інформаційного центру.

У рамках EIONET діють дев'ять європейських тематичних центрів: спостереження за викидами в атмосферу, якістю повітря, внутрішніми водними об'єктами, земельними ресурсами, морським і береговим навколишнім середовищем, ґрунтами і водними ресурсами, охороною природи, а також реєстрації джерел інформації.

ЄАНС тісно співпрацює з іншими організаціями як усередині, так і за межами ЄС, зокрема з Організацією ООН з питань навколишнього середовища (ЮНЕП) і Організацією економічної співпраці і розвитку (ОЕСР).

Важливість узгодження національних і міжнародних стандартів в умовах глобалізації економіки й ведення господарської діяльності пов'язана з тим, що стандарти, зокрема ISO, забезпечують узгодженість вимог до охорони природного середовища, організації моніторингу як складової частини управління довкіллям та інформування громадськості. А це, у свою чергу, дає можливість створювати спільні бази даних про стан навколишнього середовища, розробляти стратегію його поліпшення, моделювати глобальні процеси, прогнозувати можливості виникнення кризових ситуацій та розробляти спільні дії щодо збереження природних ресурсів, створення оптимальних умов для життєдіяльності людини та отримання безпечних продуктів харчування.

Основою реалізації вирішення цього питання стало підписання у червні 1994 р. Угоди про партнерство і співпрацю між Євросоюзом, державами-членами і Україною.

Стаття 63 Угоди визначає співпрацю України та ЄС у сфері навколишнього середовища.

Мета такої співпраці - ефективний моніторинг рівнів поліпшення навколишнього середовища, який охоплює насамперед такі питання, як забруднення й оцінка стану навколишнього середовища та створення ефективної системи інформації про стан довкілля; боротьба з локальним, регіональним і транскордонним забрудненням атмосферного повітря та води; відновлення природного стану навколишнього середовища; стале й екологічно безпечне виробництво та використання енергії тощо. Ця Угода стала основою узгодження чинного законодавства України зі стандартами ЄС.

Верховна Рада України затвердила загальнодержавну програму адаптації законодавства України до законодавства ЄС (2003 р.). Базовим документом для підготовки програми стала Стратегія інтеграції України до Європейського союзу 1998 року.

Проте адаптація природоохоронної законодавчої бази України до правових норм ЄС та їх гармонізація не вирішує проблему формування основних напрямів державної політики в галузі без конкретних вимог до підзаконних документів нормативного характеру.

В основі реалізації вимог, навіть гармонізованої законодавчої бази України із законодавчою базою ЄС, лежить якісна характеристика стану екологічних об'єктів. Вона, у свою чергу, базується на якості і кількості вимірів, за допомогою яких контролюють якість довкілля, здоров'я й життя, формують економічний інструмент екологічної політики.

Отже, основною має бути метрологічна база, що складається в результаті розвитку методик і засобів вимірювальної техніки. В Україні прийнято низку законів і постанов з питань метрології, стандартизації і сертифікації в галузі природокористування й охорони довкілля. Їх гармонізовано на міжнародному рівні.

Гармонізація національних стандартів, зокрема й у сфері охорони навколишнього середовища, - неодмінна умова приєднання України до Генеральної угоди про тарифи і торгівлю (ГАТТ) та вступу до Світової організації торгівлі (COT). Гармонізація національних стандартів має відбуватися відповідно до Кодексу стандартів ГАТТ.

Країни-члени ЄС поставили перед собою завдання домогтися одностайності в екологічній політиці за допомогою розробки стандартів, норм і правил. На відміну від інших міжнародних організацій, програми яких ґрунтуються винятково на добрій волі урядів, ЄС у разі потреби підтверджує свої рішення санкціями, що забезпечують їх виконання.

3.2 Способи вдосконалення моніторингу навколишнього середовища з урахуванням вимог міжнародних організацій у рамках ЄС

Удосконалення моніторингу навколишнього середовища з урахуванням вимог міжнародних організацій у рамках ЄС насамперед потребує інтеграції зусиль усіх суб'єктів ДСМД, спрямованих на координацію моніторингових робіт, виключення дублювання, оптимізацію мереж згідно з міжнародними стандартами, програмами спостережень, уніфікацію та постійне вдосконалення технічного, науково-методичного, метрологічного забезпечення функціонування мереж спостережень.

Необхідно відмітити, що мережі спостережень у системі ДСМД України побудовано без урахування вимог щодо створення Європейської мережі спостережень та накопичення отриманої інформації про стан навколишнього природного середовища, зокрема мереж Euro Water Net, EuroAirNet та ін. Тому слід переглянути і удосконалити як мережу спостережень за неповним середовищем, так і відповідні програми та набір індикаторів щодо їх відповідності міжнародним стандартам і нормативам, а також визначити пріоритетні показники забруднення. Сучасний стан організації моніторингових спостережень не задовольняє повною мірою інформаційні потреби ДСМД відповідно до вимог, які застосовуються у ЄС. Тому слід створити оптимізовану просторово та за програмами спостережень моніторингову мережу, адаптовану до європейських принципів, стандартів і нормативів.

Зараз інформацію, отриману в результаті моніторингу довкілля, розміщено у відомчих базах даних, не завжди структурованих для використання в ДСМД. Крім того, ретроспективну інформацію зазвичай нагромаджено на паперових носіях. Такий стан не дає можливості в повному обсязі використовувати масиви даних для комплексної оцінки екологічного стану довкілля, взаємовпливу окремих його складових, прогнозування змін екологічного стану екосистем. Підходи та методи оцінки окремих складових об'єктів довкілля також не узгоджено між собою. Неможливість зіставлення даних, у свою чергу, ускладнює прогнозування виникнення негативних явищ та підготовку науково обґрунтованих рекомендацій щодо створення моделей розвитку ситуацій, прогнозування та прийняття оптимальних управлінських рішень у сфері охорони навколишнього природного середовища та раціонального природокористування.

Отже, методичне забезпечення виконання екологічного моніторингу, накопичення, зберігання і надання інформації в усіх його складових потрібно уніфікувати для всіх суб'єктів ДСМД. Їх основою мають бути загальноєвропейські принципи побудови моніторингової мережі та стандарти, зокрема національні, але розроблені з урахуванням міжнародних принципів і вимог. Методи та методики, що використовують у системах спостережень ДСМД, у перспективі мають забезпечувати відповідний рівень достовірності результатів спостережень і відповідати специфіці вимог інформаційного забезпечення користувачів різного рівня - від загальнодержавного, регіонального рівнів та соціально-виробничої сфери до громадськості.

Слід підкреслити, що технічне забезпечення визначає загальний рівень спостережень, тому важливо постійно вдосконалювати його на засадах системного підходу. Цьому сприятимуть впровадження системи аналізу технічного забезпечення і стану засобів вимірювальної техніки, які використовують у мережах спостережень ДСМД, та розробка рекомендацій щодо напрямів її вдосконалення на засадах послідовного оновлення засобів вимірювальної техніки та обладнання лабораторій відповідно до сучасних вимог загальноєвропейського рівня. У цьому відношенні на особливу увагу заслуговує впровадження багатофункціональних приладів, уніфікація засобів вимірювальної техніки, впровадження автоматизованих постів спостережень та використання засобів дистанційного аерокосмічного зондування.

У сфері метрологічного забезпечення слід досягти єдності, відповідної точності та достовірності результатів спостережень, єдиної методології їх збору, нагромадження, аналізу, узагальнення, надання інформації як на рівні управлінських рішень, так і громадськості. Способи досягнення мети:

* аналіз методів, програм, індикаторів, які використовуються у ДСМД України, і приведення їх відповідно до міжнародних стандартів, їх уніфікація для використання суб'єктами ДСМД;

* удосконалення методичних підходів щодо моніторингової мережі, забезпечення необхідного набору спостережень і індикаторів, які відповідали б сучасним міжнародним вимогам;

* використання сучасних засобів вимірювальної техніки, що мають метрологічні характеристики відповідного рівня;

* забезпечення збору, зберігання і передачі інформації згідно з міжнародними вимогами і стандартами;

* застосування постійного внутрішнього, зовнішнього та міжнародного контролю за якістю результатів моніторингових спостережень;

* підвищення рівня кваліфікації щодо вимог із метрології для спеціалістів, які виконують спостереження.

Для реалізації всіх цих питань потрібно об'єднати зусилля відомчих метрологічних служб суб'єктів ДСМД, а також забезпечити постійний контроль за дотриманням міжнародних вимог, зокрема щодо акредитації підрозділів, які спостерігають і перевіряють засоби вимірювальної техніки, відповідності застосування методик та якості аналітичного процесу міжнародним стандартам і нормативам.

Мережі спостережень в ДСМД України побудовано без урахування методологічних принципів створення мереж в європейських країнах. Тому слід уточнити існуючі мережі моніторингу, програми спостережень та набір індикаторів, щоб встановити пріоритетні показники забруднення, методи їх визначення, особливо щодо відповідності міжнародним стандартам і нормативам. Стан організації ДСМД не задовольняє повною мірою інформаційні потреби державних структур управління і громадськості, тому потрібно вдосконалити як просторову організацію мережі спостережень, так і програми спостережень, адаптованої до європейських стандартів і нормативів.

У переліку контрольованих показників, використовуваних у мережі EuroWaterNet і ДСМД України, є розбіжності. Національні програми спостережень, перелік показників значно ширші за європейські, але вони не забезпечують певних параметрів та індикаторів, які застосовують у мережі EuroWaterNet. Так, у річках і озерах за програмою Держгідромету спостерігають до 40 показників, за програмою Держкомводгоспу - до 30, а за програмою EuroWaterNet тільки 17; у морях Держгідромет спостерігає 20 показників, а за програмою EuroWaterNet тільки 16.

Щоб удосконалити систему моніторингу України, слід перейти на європейські стандарти і нормативи у створенні мережі моніторингу, відбору, транспортування, збереження зразків і виконання аналітичних робіт з обов'язковим міжлабораторним і міждержавним контролем якості аналітичних робіт. Слід завершити формування баз даних стану об'єктів моніторингу та інформаційної системи з урахуванням сучасних вимог геоінформатики і створити горизонтальні й вертикальні зв'язки між користувачами інформації з відпрацьованими механізмами передачі інформації, правами на використання та взаємними зобов'язаннями суб'єктів моніторингу і міжвідомчої координації.

4. Державне управління охороною праці та організація охорони праці

Охорона життя і здоров'я людини є пріоритетним напрямом соціальної політики держави.

Законодавство України про охорону праці складається із загальних законів України та спеціальних законодавчих актів. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці є Конституція України, Закон України «Про охорону праці», Кодекс законів про працю (КЗпП), Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Крім загальних законів України, правові відносини у сфері охорони праці регулюються спеціальними законодавчими актами, указами і розпорядженнями Президента України, рішеннями Уряду України, нормативними актами міністерств та інших центральних органів державної виконавчої влади.

Сьогодні проводиться робота з вдосконалення законодавчої бази з питань охорони праці, адаптації українського законодавства з охорони праці до вимог Європейського Союзу. Актуальність цих завдань визначається тим, що на сьогодні в Україні складається дуже небезпечна ситуація у сфері охорони праці, життя та здоров'я людини. Велика кількість законів залишається на папері і не виконується. Багато працівників не мають офіційного оформлення за місцем роботи, що призводить до втрати можливості законного захисту їх прав.

Державне управління охороною праці в Україні здійснюють Кабінет Міністрів України; Національна рада з питань безпечної життєдіяльності населення; Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду; міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації та органи місцевого самоврядування. Їхня компетенція та повноваження у сфері охорони праці визначені Законом України «Про охорону праці».

Кабінет Міністрів України забезпечує реалізацію державної політики в галузі охорони праці; подає на затвердження Верховною Радою України загальнодержавну програму поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; спрямовує і координує діяльність міністерств, інших центральних органів виконавчої влади щодо створення безпечних і здорових умов праці та нагляду за охороною праці; встановлює єдину державну статистичну звітність з питань охорони праці.

З метою координації діяльності органів державного управління охороною праці створено Національну раду з питань безпечної життєдіяльності населення, яку очолює віце-прем'єр-міністр України. Національна рада:

а) розробляє та здійснює заходи щодо створення цілісної системи державного управління охороною життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму, вносить на розгляд Кабінету Міністрів України пропозиції про вдосконалення цієї системи;

б) організує і забезпечує контроль за виконанням законодавчих актів і рішень Уряду України, подає Кабінету Міністрів України пропозиції щодо вдосконалення законодавства з цих питань;

в) координує діяльність центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у галузі охорони життя людей на виробництві та профілактики побутового травматизму;

Рішення Національної ради та її бюро, прийняті в межах їх компетенції, є обов'язковими для центральних і місцевих органів державної виконавчої влади, підприємств, установ, організацій та громадян.

Державний комітет України з промислової безпеки, охорони праці та гірничого нагляду (Держгірпромнагляд) є спеціально уповноваженим центральним органом виконавчої влади з промислової безпеки, охорони праці, державного гірничого нагляду та державного регулювання у сфері безпечного поводження з вибуховими матеріалами промислового призначення, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Основними завданнями Держгірпромнагляду є:

а) формування та забезпечення реалізації державної політики у сфері промислової безпеки та охорони праці;

б) здійснення комплексного управління у сфері промислової безпеки та охорони праці, а також контролю за виконанням функцій державного управління охороною праці міністерствами, іншими центральними органами виконавчої влади, Радою міністрів Автономної Республіки Крим, місцевими держадміністраціями та органами місцевого самоврядування;

в) організація та здійснення державного нагляду за додержанням законів та інших нормативно-правових актів з питань охорони праці в частині промислової безпеки, безпечного ведення робіт юридичними та фізичними особами, які відповідно до законодавства використовують найману працю.

Міністерства та інші центральні органи виконавчої влади проводять єдину науково-технічну політику в галузі охорони праці; розробляють і реалізують галузеві програми поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища за участю профспілок; здійснюють методичне керівництво діяльністю підприємств галузі з охорони праці; організовують навчання і перевірку знань з питань охорони праці; створюють у разі потреби аварійно-рятувальні служби; здійснюють відомчий контроль за станом охорони праці на підприємствах галузі.

Рада міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації у межах відповідних територій: забезпечують виконання законів та реалізацію державної політики в галузі охорони праці; формують за участю представників профспілок, Фонду соціального страхування від нещасних випадків і забезпечують виконання цільових регіональних програм поліпшення стану безпеки, гігієни праці та виробничого середовища; забезпечують соціальний захист найманих працівників; здійснюють контроль за додержанням суб'єктами підприємницької діяльності нормативно-правових актів про охорону праці.

Органи місцевого самоврядування у межах своєї компетенції затверджують цільові регіональні програми поліпшення стану безпеки, умов праці та виробничого середовища, а також заходи з охорони праці у складі програм соціально-економічного і культурного розвитку регіонів; приймають рішення щодо створення комунальних аварійно-рятувальних служб для обслуговування відповідних територій та об'єктів комунальної власності.

Виконавчі органи сільських, селищних, міських рад забезпечують належне утримання, ефективну і безпечну експлуатацію об'єктів житлово-комунального господарства, побутового, торговельного обслуговування, транспорту і зв'язку, що перебувають у комунальній власності відповідних територіальних громад, додержання вимог щодо охорони праці працівників, зайнятих на цих об'єктах.

4.1 Конституція України щодо питань охорони праці

Конституція України, прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року, визначає у статтях 43, 45 та 46 право на працю, її фізичних умов та відшкодування збитків у разі нещасного випадку.

Так, стаття 43 визначає: «кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб. Використання примусової праці забороняється… Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом…».

Стаття 45 Конституції України обумовлює не тільки умови праці, а й право на відпочинок: «кожен, хто працює, має право на відпочинок. Це право забезпечується наданням днів щотижневого відпочинку, а також оплачуваної щорічної відпустки, встановленням скороченого робочого дня щодо окремих професій і виробництв, скороченої тривалості роботи у нічний час. Максимальна тривалість робочого часу, мінімальна тривалість відпочинку та оплачуваної щорічної відпустки, вихідні та святкові дні, а також інші умови здійснення цього права визначаються законом».

Стаття 46 Конституції України затверджує право людини щодо соціального захисту в разі нещасного випадку. «Громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел соціального забезпечення; створенням мережі державних, комунальних, приватних закладів для догляду за непрацездатними. Пенсії, інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом».

4.2 Кодекс законів про працю України

Кодекс Законів про працю України був затверджений 10 грудня 1971 року Законом №322-VIII. Сьогодні він існує з рядом змін та внесень, останні зміни були внесені 18 травня 2010 року. (Закон України «Про внесення зміни до статті 24-1 Кодексу законів про працю України» http://zakon.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi? nreg=2266-17)

Кодекс законів про працю України регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і зростанню на цій основі матеріального і культурного рівня життя працюючих, зміцненню трудової дисципліни.

Відповідно до статті 141 глави X власник або уповноважений ним орган повинен правильно організувати працю працівників, створити умови для зростання продуктивності праці, забезпечити трудову і виробничу дисципліну, неухильно виконувати вимоги законодавства про працю та правил охорони праці, уважно ставитися до потреб і запитів працівників, поліпшувати умови їх праці та побуту.

Глава XI Кодексу Законів про працю України присвячена охороні праці, вона відображає створення безпечних і нешкідливих умов праці (ст. 153); додержання вимог щодо охорони праці при проектуванні, будівництві (виготовленні) та реконструкції підприємств, об'єктів і засобів виробництва (ст. 154); заборону введення в експлуатацію підприємств, які не відповідають вимогам охорони праці (ст. 155); заборону передачі у виробництво зразків нових машин та інших засобів виробництва, впровадження нових технологій, що не відповідають вимогам охорони праці (ст. 156); державні міжгалузеві та галузеві нормативні акти про охорону праці (ст. 157); обов'язки власника або уповноваженого ним органу щодо полегшення і оздоровлення умов праці працівників (ст. 158); обов'язки працівника виконувати вимоги нормативних актів про охорону праці (ст. 159); контроль за додержанням вимог нормативних актів про охорону праці (ст. 160); заходи щодо охорони праці (ст. 161); виділення коштів на заходи по охороні праці (ст. 162); умови видачі спеціального одягу та інших засобів індивідуального захисту (ст. 163); компенсаційні виплати за невиданий спеціальний одяг і спеціальне взуття (ст. 164); видачу мила та знешкоджуючих засобів (ст. 165); видачу молока і лікувально-профілактичного харчування (ст. 166); забезпечення працівників гарячих цехів газованою солоною водою (ст. 167); перерви в роботі для обігрівання і відпочинку (ст. 168); обов'язкові медичні огляди працівників певних категорій (ст. 169); переведення на легшу роботу (ст. 170); обов'язки власника або уповноваженого ним органу щодо розслідування та обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві (ст. 171); застосування праці інвалідів (ст. 172); відшкодування шкоди в разі ушкодження здоров'я працівників (ст. 173).

4.3 Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності»

Цей Закон відповідно до Конституції України та основ законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування визначає правову основу, економічний механізм та організаційну структуру загальнообов'язкового державного соціального страхування громадян від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які призвели до втрати працездатності або загибелі застрахованих на виробництві. Страхування від нещасного випадку є самостійним видом загальнообов'язкового державного соціального страхування, за допомогою якого здійснюється соціальний захист, охорона життя та здоров'я громадян у процесі їх трудової діяльності.

Дія цього Закону поширюється на осіб, які працюють на умовах трудового договору (контракту) на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від їх форм власності та господарювання, у фізичних осіб, на осіб, які забезпечують себе роботою самостійно, та громадян - суб'єктів підприємницької діяльності.

4.4 Основні вимоги Закону України «Про охорону праці»

Закон прийнятий 14 жовтня 1992 року і визначає основні положення щодо реалізації конституційного права працівників на охорону їх життя і здоров'я у процесі трудової діяльності, на належні, безпечні і здорові умови праці, регулює за участю відповідних органів державної влади відносини між роботодавцем і працівником з питань безпеки, гігієни праці та виробничого середовища і встановлює єдиний порядок організації охорони праці в Україні.

Дія цього Закону поширюється на всіх юридичних та фізичних осіб, які відповідно до законодавства використовують найману працю, та на всіх працюючих.

Державна політика в галузі охорони праці базується на принципах:

* пріоритету життя і здоров'я працівників, повної відповідальності роботодавця за створення належних, безпечних і здорових умов праці;

* підвищення рівня промислової безпеки шляхом забезпечення суцільного технічного контролю за станом виробництв, технологій та продукції, а також сприяння підприємствам у створенні безпечних та нешкідливих умов праці;

* комплексного розв'язання завдань охорони праці на основі загальнодержавної, галузевих, регіональних програм з цього питання та з урахуванням інших напрямів економічної і соціальної політики, досягнень в галузі науки і техніки та охорони довкілля;

* соціального захисту працівників, повного відшкодування шкоди особам, які потерпіли від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

* встановлення єдиних вимог з охорони праці для всіх підприємств та суб'єктів підприємницької діяльності незалежно від форм власності та видів діяльності;

* адаптації трудових процесів до можливостей працівника з урахуванням його здоров'я та психологічного стану;

* використання економічних методів управління охороною праці, участі держави у фінансуванні заходів щодо охорони праці, залучення добровільних внесків та інших надходжень на ці цілі, отримання яких не суперечить законодавству;

* інформування населення, проведення навчання, професійної підготовки і підвищення кваліфікації працівників з питань охорони праці;

* забезпечення координації діяльності органів державної влади, установ, організацій, об'єднань громадян, що розв'язують проблеми охорони здоров'я, гігієни та безпеки праці, а також співробітництва і проведення консультацій між роботодавцями та працівниками (їх представниками), між усіма соціальними групами під час прийняття рішень з охорони праці на місцевому та державному рівнях;

* використання світового досвіду організації роботи щодо поліпшення умов і підвищення безпеки праці на основі міжнародного співробітництва.

Згідно зі статтею 5 «Права на охорону праці під час укладання трудового договору», умови трудового договору не можуть містити положень, що суперечать законам та іншим нормативно-правовим актам з охорони праці.

Під час укладання трудового договору роботодавець повинен проінформувати працівника під розписку про умови праці та про наявність на його робочому місці небезпечних і шкідливих виробничих факторів, які ще не усунуто, можливі наслідки їх впливу на здоров'я та про права працівника на пільги і компенсації за роботу в таких умовах відповідно до законодавства і колективного договору.

Стаття 6 стосується прав працівників на охорону праці під час роботи: умови праці на робочому місці, безпека технологічних процесів, машин, механізмів, устаткування та інших засобів виробництва, стан засобів колективного та індивідуального захисту, що використовуються працівником, а також санітарно-побутові умови повинні відповідати вимогам законодавства.

Стаття 7 передбачає право працівників на пільги і компенсації за важкі та шкідливі умови праці: працівники, зайняті на роботах з важкими та шкідливими умовами праці, безоплатно забезпечуються лікувально-профілактичним харчуванням, молоком або рівноцінними харчовими продуктами, газованою солоною водою, мають право на оплачувані перерви санітарно-оздоровчого призначення, скорочення тривалості робочого часу, додаткову оплачувану відпустку, пільгову пенсію, оплату праці у підвищеному розмірі та інші пільги і компенсації, що надаються в порядку, визначеному законодавством.

Норми управління охороною праці та обов'язки роботодавця відображені в статті 13.

Роботодавець зобов'язаний створити на робочому місці в кожному структурному підрозділі умови праці відповідно до нормативно-правових актів, а також забезпечити додержання вимог законодавства щодо прав працівників у галузі охорони праці.

З цією метою роботодавець забезпечує функціонування системи управління охороною праці, а саме:

* створює відповідні служби і призначає посадових осіб, які забезпечують вирішення конкретних питань охорони праці, затверджує інструкції про їх обов'язки, права та відповідальність за виконання покладених на них функцій, а також контролює їх додержання;

* розробляє за участю сторін колективного договору і реалізує комплексні заходи для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці;

* забезпечує виконання необхідних профілактичних заходів відповідно до обставин, що змінюються;

* впроваджує прогресивні технології, досягнення науки і техніки, засоби механізації та автоматизації виробництва, вимоги ергономіки, позитивний досвід з охорони праці тощо;

* забезпечує належне утримання будівель і споруд, виробничого обладнання та устаткування, моніторинг за їх технічним станом;

* забезпечує усунення причин, що призводять до нещасних випадків, професійних захворювань, та здійснення профілактичних заходів, визначених комісіями за підсумками розслідування цих причин;

* організовує проведення аудиту охорони праці, лабораторних досліджень умов праці, оцінку технічного стану виробничого обладнання та устаткування, атестацій робочих місць на відповідність нормативно-правовим актам з охорони праці…;

* розробляє і затверджує положення, інструкції, інші акти з охорони праці, що діють у межах підприємства, та встановлюють правила виконання робіт і поведінки працівників на території підприємства, у виробничих приміщеннях…;

* здійснює контроль за додержанням працівником технологічних процесів, правил поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, використанням засобів колективного та індивідуального захисту, виконанням робіт відповідно до вимог з охорони праці;

* організовує пропаганду безпечних методів праці та співробітництво з працівниками у галузі охорони праці;

* вживає термінових заходів для допомоги потерпілим, залучає за необхідності професійні аварійно-рятувальні формування у разі виникнення на підприємстві аварій та нещасних випадків.

Роботодавець несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Обов'язки працівника щодо додержання вимог нормативно-правових актів з охорони праці приведені в статті 14. У ній зазначено, що працівник зобов'язаний:

* дбати про особисту безпеку і здоров'я, а також про безпеку і здоров'я оточуючих людей в процесі виконання будь-яких робіт чи під час перебування на території підприємства;

* знати і виконувати вимоги нормативно-правових актів з охорони праці, правила поводження з машинами, механізмами, устаткуванням та іншими засобами виробництва, користуватися засобами колективного та індивідуального захисту;

* проходити у встановленому законодавством порядку попередні та періодичні медичні огляди.

Працівник несе безпосередню відповідальність за порушення зазначених вимог.

Державний нагляд за додержанням законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, відповідно до статті 38, здійснюють:

* спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади з нагляду за охороною праці;

* спеціально уповноважений державний орган з питань радіаційної безпеки;

* спеціально уповноважений державний орган з питань пожежної безпеки;

* спеціально уповноважений державний орган з питань гігієни праці.

Органи державного нагляду за охороною праці не залежать від будь-яких господарських органів, суб'єктів підприємництва, об'єднань громадян, політичних формувань, місцевих державних адміністрацій і органів місцевого самоврядування, їм не підзвітні і не підконтрольні.

Діяльність органів державного нагляду за охороною праці регулюється законами України «Про охорону праці», «Про використання ядерної енергії і радіаційну безпеку», «Про пожежну безпеку», «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», іншими нормативно-правовими актами та положеннями про ці органи, що затверджуються Президентом України або Кабінетом Міністрів України.

Громадський контроль є невід'ємною частиною законодавства про охорону праці (ст. 41).

Громадський контроль здійснюють професійні спілки, їх об'єднання в особі своїх виборних органів і представників, які контролюють додержання вимог законодавства про охорону праці: створення безпечних і нешкідливих умов праці, належні виробничі та санітарно-побутові умови, забезпечення працівників спецодягом, спецвзуттям, іншими засобами індивідуального та колективного захисту.

Професійні спілки також мають право на проведення незалежної експертизи умов праці, а також об'єктів виробничого призначення, що проектуються, будуються чи експлуатуються, на відповідність їх нормативно-правовим актам про охорону праці, брати участь у розслідуванні причин нещасних випадків і професійних захворювань на виробництві та надавати свої висновки про них, вносити роботодавцям, державним органам управління і нагляду подання з питань охорони праці та одержувати від них аргументовану відповідь. У разі відсутності професійної спілки на підприємстві громадський контроль за додержанням законодавства про охорону праці здійснює уповноважена найманими працівниками особа.

Стаття 44 стосується відповідальності за порушення вимог щодо охорони праці. За порушення законів та інших нормативно-правових актів про охорону праці, створення перешкод у діяльності посадових осіб органів державного нагляду за охороною праці, а також представників профспілок, їх організацій та об'єднань винні особи притягаються до дисциплінарної, адміністративної, матеріальної, кримінальної відповідальності згідно із законом.

4.5 Служба охорони праці Міністерства охорони навколишнього природного середовища України

Сектор охорони праці є структурним підрозділом центрального апарату Міністерства охорони навколишнього природного середовища. Він підпорядковується безпосередньо одному із заступників Міністра охорони навколишнього природного середовища.

У своїй діяльності сектор керується Конституцією, актами Президента України та Кабінету Міністрів України, Законами України «Про охорону праці» та «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності», міжгалузевими і галузевими актами з охорони праці, Положенням про Міністерство охорони навколишнього природного середовища України (Мінприроди України), наказами та розпорядженнями міністерства, а також Положенням про сектор охорони праці Мінприроди.

Сектор здійснює свою роботу у тісній взаємодії з усіма структурними підрозділами та територіальними органами міністерства.

Основними завданнями сектору є:

Організація роботи в підрозділах Мінприроди з питань створення належних здорових і безпечних умов праці, попередження виробничого травматизму, професійних захворювань та аварій.

Розроблення і реалізація спільно з підприємствами, установами та організаціями, що входять до сфери управління Мінприроди комплексних заходів, спрямованих на поліпшення охорони, гігієни праці та виробничого середовища для досягнення встановлених нормативів та підвищення існуючого рівня охорони праці.

Співробітництво з державними, громадськими та міжнародними організаціями з питань охорони праці.

Підготовка матеріалів для підведення підсумків роботи зі створення безпечних і нешкідливих умов праці та розгляду найважливіших питань охорони праці на засіданнях колегії, нарадах і семінарах.

Забезпечення додержання вимог стандартів, норм, правил, а також виконання вимог приписів і постанов органів державного нагляду та профспілок, направлених на поліпшення та вдосконалення роботи з охорони праці.

Організація навчання працівників з питань охорони праці та пропаганда заходів щодо їх забезпечення.

Участь у розробленні нормативно-правових актів з питань охорони праці, які діють в системі міністерства.

Розгляд питань про внесення змін до списків виробництв, робіт, професій, посад і показників, що дають право на пільги і компенсації згідно з чинним законодавством.

Участь у спеціальному розслідуванні нещасних випадків згідно з Положенням про порядок розслідування та ведення обліку нещасних випадків, професійних захворювань і аварій на виробництві.

Сектор відповідно до покладених на нього завдань:

контролює стан охорони праці на підпорядкованих Мінприроди підприємствах, реалізацію комплексних заходів, галузевих угод, науково-дослідних робіт щодо поліпшення безпеки, гігієни праці і виробничого середовища;

здійснює відомчий контроль на підпорядкованих Мінприроди підприємствах за своєчасним проведенням навчання та інструктажів працюючих, атестацією та переатестацією з питань охорони праці посадових осіб та осіб, які виконують роботи підвищеної небезпеки, а також дотриманням вимог безпеки при виконанні цих робіт;

контролює забезпечення працюючих на підпорядкованих Мінприроди підприємствах засобами індивідуального захисту, санітарно-побутовими приміщеннями, наданням працівникам відповідних пільг і компенсацій, пов'язаних з важкими та шкідливими умовами праці;

здійснює відомчий контроль щодо виконання заходів, наказів, розпоряджень з питань охорони праці, а також заходів щодо усунення причин нещасних випадків, аварій та профзахворювань, які визначені в актах розслідування;

контролює дотримання чинного законодавства, міжгалузевих, галузевих та інших нормативно-правових актів з охорони праці, виконання працівниками посадових інструкцій.

Сектор має право отримувати у встановленому порядку від підприємств інформаційно-аналітичні матеріали необхідні для виконання службових обов'язків; представляти міністерство в державних та громадських організаціях при розгляді питань з охорони праці; безперешкодно відвідувати підпорядковані Мінприроди підприємства, їх виробничі об'єкти, оглядати виробничі, службові приміщення, ознайомлюватися із статистичними звітами, та іншими документами з питань охорони праці.

Керівництво сектором здійснює завідувач сектором, який призначається на посаду та звільняється з посади міністром охорони навколишнього природного середовища України в установленому законодавством порядку.

Повноваження завідувача сектором відповідно до визначених задач та функцій сектора у межах його компетенції:

перевіряє стан безпеки, гігієни праці та виробничого середовища на підприємствах, підпорядкованих Мінприроди;

вимагає та одержує від керівників підприємств письмові чи усні пояснення, висновки експертних обстежень, аудитів, матеріали та інформацію з відповідних питань, звіти про рівень і стан профілактичної роботи, причини порушень законодавства про охорону праці та вжиті заходи щодо їх усунення;

вимагає від керівників підпорядкованих Мінприроди підприємств усунення від роботи працівників, які порушують законодавство з питань охорони праці.

Висновки

Система моніторингу довкілля в Україні побудована на відомчому принципі. Кожне з відомств має власну мережу спостережень, методику, засоби збору, обробки й аналізу інформації. Інформацію збирають за відомчими вертикалями, що ускладнює комплексний і оперативний аналіз екологічного стану природного середовища. При цьому користувачі отримують дані, які не відповідають сучасним вимогам щодо оперативності, достовірності та детальності як для потреб підготовки управлінських рішень, так і для доступу до екологічної інформації громадськості.

Удосконалення моніторингу навколишнього середовища з урахуванням вимог ЄС потребує інтеграції зусиль усіх суб'єктів ДСМД, які мають бути спрямовані на координацію моніторингових робіт, виключення дублювання, оптимізацію мереж згідно з міжнародними стандартами, узгодження програм спостережень, уніфікацію та вдосконалення технічного, науково-методичного і метрологічного забезпечення.

Мережі спостережень в ДСМД України побудовано без урахування методологічних принципів створення мереж в європейських країнах. Тому слід уточнити існуючі мережі моніторингу, програми спостережень та набір індикаторів, щоб встановити пріоритетні показники забруднення, методи їх визначення, особливо щодо відповідності міжнародним стандартам і нормативам. Стан організації ДСМД не задовольняє повною мірою інформаційні потреби державних структур управління і громадськості, тому потрібно вдосконалити як просторову організацію мережі спостережень, так і програми спостережень, адаптованої до європейських стандартів і нормативів.

Потрібно запровадити систему аналізу технічного забезпечення і стану засобів вимірювальної техніки, використовуваних у мережах спостережень ДСМД, та розробити рекомендації щодо її вдосконалення відповідно до сучасних загальноєвропейських вимог і зокрема щодо впровадження багатофункціональних приладів, уніфікації засобів вимірювальної техніки, автоматизованих постів спостережень та використання засобів дистанційного спостереження.

У переліку контрольованих показників, використовуваних у мережі EuroWaterNet і ДСМД України, є розбіжності. Національні програми спостережень, перелік показників значно ширші за європейські, але вони не забезпечують певних параметрів та індикаторів, які застосовують у мережі EuroWaterNet. Так, у річках і озерах за програмою Держгідромету спостерігають до 40 показників, за програмою Держкомводгоспу - до 30, а за програмою EuroWaterNet тільки 17; у морях Держгідромет спостерігає 20 показників, а за програмою EuroWaterNet тільки 16.

Аналіз розглянутої мережі спостереження за водними ресурсами показав, що репрезентативних станцій спостереження, які повною мірою відповідають усім критеріям EuroWaterNet, нині немає. З мережі станцій таких, що відповідають контрольним вимогам EuroWaterNet, одиниці й лише після детального вивчення їх технічного стану можна розглянути питання про можливість їх включення до міжнародної мережі. Разом з тим слід зазначити, що всі станції, які виконують транскордонні спостереження, відповідають міжнародним вимогам як за виконуваними функціями, так і за розміщенням.

Потрібно проаналізувати й оптимізувати національну мережу спостережень, ураховуючи методичні вимоги розміщення спостережної мережі EuroWaterNet, і переглянути підхід до розміщення станцій та розподілу функцій контролю між різними відомствами, а також розширити мережу станцій, технічно забезпечити мережі спостереження й аналітичні лабораторії, щоб одержати якісну інформацію.

Порівняльний аналіз Державної системи моніторингу із вимогами загальноєвропейської системи моніторингу свідчить про потребу суттєво удосконалити мережу моніторингу України. Специфіка організацій моніторингу екологічного стану в Україні полягає у відомчому підході до його виконання. При цьому більшість суб'єктів моніторингу виконують його за стандартами і нормативами, які не повністю узгоджуються з міжнародними. Це насамперед стосується принципів створення спостережної мережі, набору обов'язкових індикаторів, методів аналізу, створення баз даних, обміну інформацією, її надання та інших напрямів діяльності.

Щоб удосконалити систему моніторингу України, слід перейти на європейські стандарти і нормативи у створенні мережі моніторингу, відбору, транспортування, збереження зразків і виконання аналітичних робіт з обов'язковим міжлабораторним і міждержавним контролем якості аналітичних робіт. Слід сформувати базу даних стану об'єктів моніторингу та інформаційної системи з урахуванням сучасних вимог геоінформатики і створити горизонтальні й вертикальні зв'язки між користувачами інформації з відпрацьованими механізмами передачі інформації, правами на використання та взаємними зобов'язаннями суб'єктів моніторингу і міжвідомчої координації.

Для реалізації всіх поставлених завдань потрібно удосконалити єдину Державну службу ведення моніторингу довкілля України, одним з основних завдань, якої має бути організація і ведення моніторингових робіт, запровадження нових методів спостережень, зокрема дистанційних, з моніторингу довкілля, його охорони і раціонального використання.

У четвертому розділі розглянуто систему державного управління охороною праці та організацію охорони праці.

Охорона життя і здоров'я людини є пріоритетним напрямом соціальної політики держави.

Законодавство України про охорону праці складається із загальних законів України та спеціальних законодавчих актів. Загальними законами України, що визначають основні положення з охорони праці є Конституція України, Закон України «Про охорону праці», Кодекс законів про працю, Закон України «Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності».

Сьогодні проводиться робота з вдосконалення законодавчої бази з питань охорони праці, адаптації українського законодавства з охорони праці до вимог Європейського Союзу. Актуальність цих завдань визначається тим, що на сьогодні в Україні складається дуже небезпечна ситуація у сфері охорони праці, життя та здоров'я людини. Велика кількість законів залишається на папері і не виконується. Багато працівників не мають офіційного оформлення за місцем роботи, що призводить до втрати можливості законного захисту їх прав.