Еколого-фаунстичний аналіз ґрунтової мезофауни Рожищенського району

Вид поширений у ґрунтах з різним гранулометричним складом. Надають перевагу легким (супіщані, легкі і середні суглинкові) грунтам.

Allolobophora roseа rosea (Savigny, 1826)

Один з найбільш поширених серед люмбріцід. Пластичний вид.

Представники зустрічаються в верхньому шарі грунту, на глибині близько 20 см. В нижніх шарах можна побачити при засусі. Можлива діапауза. Це представники середньо ярусного морфо-екологічного типу, які живляться ґрунтовим перегноєм,. Зустрічаються в суглинах та глинах. Найчисельніші в підзолистих (бурих) грунтах. Гігрофільні види - наявний в сирих і вологих грунтах.

Lumbricus terrestris Linnaeus, 1758

Серед представників роду люмбрікус вид є найбільшим. Його часто використовують як об'єкт при вивченні морфо-анатомічної будови цієї групи ґрунтових олігохет.

Рідко заселяють хвойні ліси. А.І. Зражевський вказує на відсутність селективності виду до листяної підстилки дерев. Вид уникає лише болотних і торфових ґрунтів, у яких відбуваються глейові процеси.

Особливістю червів цього виду, який належить до нірникової морфо-екологічної групи, є здатність прокладати глибокі вертикальні і горизонтальні ходи в ґрунтовому профілі, завдяки добре розвинутому шкірно-м'язовому мішку.

Живляться особини в нічний період на поверхні ґрунту, а протягом дня знаходяться в горизонтах ґрунтового профілю Н, НЕ, де живляться диспергованими органічними рештками і прокладають вертикальні ходи.

Lumbricus rubellus Hoffmeister, 1843

В регіоні дослідження серед представників роду люмбрікус вид є найпоширенішим. Lumbricus rubellus поширений у мішаному лісі, рідше у хвойному. Р. Бальтцер вказує на його домінування в кислих ґрунтах, які зайняті хвойними лісами, де він відіграє важливу роль в утворенні гумусу. Його чисельність є найвищою в лісових біоценозах. Має місце поширення виду і в агроценозах.

Lumbricus rubellus здатний жити в грубому гумусі (мор) міцелярного походження, який утворився в процесі трансформації хвойної підстилки. Необхідно зазначити, що перебувати в такому кислому середовищі (рН до 3,2) черви можуть лише завдяки добре розвинутим вапняковим залозам.

Живляться ці олігохети переважно рослинними рештками та екскрементами безхребетних тварин, які живуть на поверхні ґрунту.

За морфо-екологічним типом L. rubellus потрібно віднести до ґрунтово-підстилкових. Особини виду тримаються переважно у гумусовому горизонті (0-10 см) ґрунту і лише під час посухи мігрують на глибину до 5-12 см, де знаходяться у в'ялому стані і не переходять до стану діапаузи.

Lumbricus baicalensis Michaelsen, 1900

Вид належить до морфо-екологічної підстилкової групи. Черви дуже рухливі. Типовими біотопами виду є листяні ліси, підмоклі луки, береги великих водосховищ, озер, заплавних боліт. Найвища чисельність у листяних лісах (вільшняках).

Lumbricus baicalensis близький до амфібіотичної групи і заселяє біотопи із сирими і мокрими ґрунтами. Серед ґрунтів олігохети надають перевагу мулисто-піщаним, рідше глинисто-піщаним ґрунтам. Іноді заселяють прибережні ділянки водойм, які межують із зоною ріпалі.

Ці черви відіграють важливу роль у розпушуванні верхнього горизонту ґрунту заплав, особливо після затоплення їх весняними та осінніми мулистими паводковими водами. Завдяки життєдіяльності цих червів після сходження води ґрунт швидко набуває сприятливого гідро-повітряного режиму.

Octodrilus transpadanus (Rosа, 1884)

Заселяє луки, листяні ліси, береги річок і ставів. Octodrilus transpadanus рідко трапляється у мішаних і відсутній у хвойних лісах та на оброблюваних ґрунтах. Вид належить до нірникової морфо-екологічної групи.

Біотопи виду приурочені до ґрунтів, у яких гранулометричний склад є середнім і важким, тобто представлений суглинками або глинами. Проте він надає перевагу глинам. Дуже рідко особини виду трапляються у супіщаному ґрунті. Нами виявлена найбільша щільність особин виду у лучних ґрунтах, яка сягала 137 екз/м². Цей вид, як і попередній, є типовим кальцієфілом. Вони поширені у біотопах, які сформувались на крейдяних, мергельних або вапнякових відкладах. Необхідно зауважити, що нами виявлені олігохети цього виду у ґрунтах, де материнська порода залягала близько до поверхні ґрунту (60-80 см). Такі ґрунти, як правило, нейтральні, слабо лужні, рідше - лужні. Проведених аналіз проб люмбріцід, зібраних у біотопах, які сформувались на крейдяних відкладах, вказує на домінування Octodrilus transpadanus. У пробах особини виду становлять 97-100 %, іноді в них трапляється Octolasion lacteum (до 3 %).

Octolasion lacteum (Oerley, 1855)

Один з домінуючих видів у біоценозах районі дослідження. Заселяє більшість біотопів регіону дослідження. Типовими біотопами виду є вологі луки, волога підстилка листяних лісів, гниючі дерева, мохи листяних і мішаних лісів, береги рік, струмків, озер, водосховищ. Значне поширення виду І. А. Четиркіна пов'язує із алювіальними відкладами річкових долин. П.С. Свєтлов відзначає, що вид типовий для лісових насаджень і в пробах становить 35,7 %.

Т. С. Перель відносить цей вид до верхньоярусної морфо-екологічної групи. Необхідно азначити, що вид є типовим кальцієфілом і заселяє ґрунти, які сформувались на крейдяних, мергельних і вапнякових відкладах. Величина актуальної кислотності ґрунтів становить 7,5-8,2 і зумовлена високою концентрацією катіонів Са²⁺.

За умов свіжого, вологого, сирого ґрунту з легким гранулометричним складом О. lacteum є одним з важливих гумусоутворювачів серед люмбріцід і бере активну участь в ґрунтоутворенні та міграції хімічних елементів у межах ґрунтового профілю.

Ґрунтові молюски

В наземних екосистемах регіону дослідження наявні молюски з ряду легеневих класу черевоногих. Значна їх частина є сапрофагами і пов'язана головним чином з підстилкою та іншими рослинними рештками. Зокрема до споживання листового опаду разом з розвиненими тут грибами, первинними його розкладачами, найбільше спеціалізовані дрібні та середні равлики, що більшою мірою воліють до лісової підстилки.

У роті в молюска є м'язистий язик, покритий твердими зубчиками. Час від часу молюск висуває язик, зіскрібає ним, як теркою, м'які частини рослин і ковтає їх. Через глотку та стравохід їжа надходить у шлунок, а потім - у кишку. Кишка петлеподібно вигинається всередині тулуба й закінчується на його правому боці анальним отвором. На відміну від усіх нижчих тварин, молюск має печінку - травну залозу, клітини якої виробляють травний сік. Отже, травна система молюсків складніша, ніж у дощового черв'яка.

Це ледь не єдині тварини, принаймні серед наземних, які виробляють власний фермент целюлазу. Для них взагалі характерний високий рівень активності ферментів, котрих в гомогенаті їх травного тракту виявлено більше 30, головним чином карбогідрази, спеціалізованих на розщепленні вуглеводнів. Особливо важливою з точки зору розкладання рослинних решток є здатність молюсків розщеплювати лігнін і пектин, що дозволяє харчуватись не лише листовим опалом, але навіть гнилою деревиною.

Цінним є також те, що крім ферментів у їх травному тракті виробляється велика кількість мукополісахаридів, які скріплюють частинки неперетравленої їжі, завдяки чому екскременти мають велику механічну міцність і довго зберігаються, в них розвивається процес гуміфікації, який розпочався ще в травному тракті. За цими рисами вони подібні до копролітів дощових червів, які як і останні так само істотно поліпшують структуру ґрунту, формують дрібнозернистий поверхневий його шар мулового типу, збагачують корисними органічними та мінеральними речовинами.

Для молюсків, що харчуються листовим опадом властива певна вибірковість. Середній рівень споживання по відношенню до маси (що особливо істотно, оскільки значна частина загальної ваги припадає на черепашку) коливається у різних видів в межах 0,5 - 5,2 %, а у перерахунку на суху вагу в середньому складає 16% на добу. Засвоєння різних видів опаду становить від 43 до 58 % причому ця величина прямо пропорційна вмісту клітковини. В рівнинних лісах Європи їх питома чисельність сягає близько 500 особин, а біомаса 278 г на м. При такій щільності поселення молюски можуть переробити за сезон 35-43% річного опаду і отже є активними учасниками його розкладання.

Особливу групу наземних молюсків становлять голі слизні їх черепашка повністю обростає мантією і стає рудиментарною, а в деяких повністю зникає. Слизні живуть в тих місцях, де достатня вологість. Головна зона їх розселення ліс. Їжею служить свіжоопавші листки, відмерлі трави. Вони попадають на живі рослини, але тільки при нестачі іншої їжі. Деякі з них живляться слизнями, червами.

Найбільш поширеним є польовий слизень (Agriolimax agrestis) - довжина 35 - 40 мм, мантія займає до 1/3 довжини тіла. Забарвлення від майже білого до кремового, без темного малюнку. Весною він нападає на сходи зернових культур. В роки масового розмноження наносить шкоду для господарства.

Великий слизень (Limax maximus), довжина тіла до 130 мм. Мантія займає 1/3 довжини тіла. Забарвлення строкате на жовтому чи білому фоні 2-3 пари темних полосок. Щупальця однокольорові, без темних цяток. Наносить шкоду деревним породам.

Слимак чагарниковий (Bradybaena fruticum). У цього слимака майже гладка шароподібна черепашка, висотою 16-17 мм, шириною 18-20 мм з 5-6 оборотами. Забарвлення можк бути різним, від сірувато - білого до червоного забарвлення.

Садовий слимак (Cepae hortensis). У садового слимака черепашка клубоподібна, схожа на черепашку попереднього слимака. Висота черепашки 15 - 16 мм, ширина 18 - 21 мм з 4 - 5 оборотами, на всіх оборотах видніються темні спіральні полоски.

Янтарка звичайна (Succinea putris). Назву свою отримала за яскраво - жовтий колір, витягнутою, тонкою, ламкою черепашкою. Висота її 16 - 22 мм, ширина 8 - 11 мм. Ракушка з 3 - 4 оборотами, останній оборот сильно видутий і розширений. Мешкає в сирих місцях.

Багатоніжки (Myriapoda)

Багатоніжки живуть, в основному, на землі або в самих верхніх шарах грунту. Два найбільш відомі представники - кістянка (Lithobius) і ківсяк (Julus). При рихлені грунту лісу, в парку, саду і при коні ям можуть зустрічатися як ці дві форми, так і різні інші багатоніжки.

Досить часто трапляють в грунті дуже тонкі жовті чи червоно- жовті багатоніжки із родини Geophilsdae. Потривожений Geophilus починає відразу повзати по руці чи папері, де добре помітно головку без очей, з парою добре помітних ниткоподібних вусиків і багаточисельні ноги (19 - 45 пар). Це хижак, який живиться дрібними комахами, червами. Молоді Geophilus по всьому схожі на дорослих, але відрізняються більш блідим забарвленням тіла.

З другого ряду багатоніжок можна зустріти звичайного Polydesmus complanatus - невелику сліпу багатоніжку довжиною до 2 см коричнево-сірого кольору з плоским тілом із видніючимися з боків краями спинних щитиків, яких налічується до 20. На голові знаходиться пара невеликих вусиків, число ніжок доходить до 38. Як і інші багатоніжки має пахучі залози, які виділяють секрет зі специфічним, який нагадує синильну кислоту запахом, що з'являється після доторкання пальцем до тварин. Живиться Poludesmus підгниваючими рослинними рештками, інколи може шкодити сходженню насіння, під'їдаючи їх корінці. Трапляється і знаходити гніздо, які він робить із частинок землі у вигляді невеликого дзвону з отвором для повітря. В ньому знаходиться кучка білих яєць, з яких виходить молодь з трьома парами ніжок.

Ще один представник багатоніжок з ряду Diplopoda - Polyzonim germanicum Brandt, який зустрічаєть в тінистих сируватих місцях. Це невелика тварина, довжиною до 15 мм з випуклим зверху і знизу тілом, гладкою блискучою поверхнею шкіри, невеликою головою, витягнутою вперед у вигляді дзьоба, зверху непомітною, з маленькими вусиками і багаточисельними до 90 пар ніжками. Його можна знаходити згорнутим в будь - якому заглиблені грунту. Багатоніжка повзає по руці досить швидко. При доторканні з'являється різкий запах камфори. На початку літа можна знайти в землі і її і яйця,відкладені купкою, навколо якої тримається самка. Із яєць виходить молодь, яка має, на відміну від інших 4 пари ніжок, число яких потім, як зазвичай збільшується [10, 62 ].

Комахи (Insecta)

Ковалики (Elateridae)

Личинки жуків-коваликів (дротянки) живуть у ґрунті. У коваликів голова личинки зверху плоска, верхня губа не видніється із під головного щита, вусики короткі, не видаються на передній край голови, всі ноги однакової величини.

Різні види розрізняються по будові заднього кінця тіла, який може бути закрученим або тупим, або роздвоюється з двома відростками які у різних видів відрізняються за формою.

Розвиток у коваликів продовжується до п'яти років. Оляльковування проходить завжди в землі. Дорослі жуки ковалики зустрічаються на різних рослинах, можуть об'їдали листки і квіти, тоді як чорнотілки тримаються зазвичай на землі.

За типом харчування відповідні групи дротянок варто назвати так:

1) фітофаги; 2) фітозоофаги; 3) зоофітофаги: 4) хижаки; 5) облігатні хижаки.

За типом харчування В.Г. Долін [11] поділяє дротянок на наступні групи.

Усеїдні, але переважно фітофаги, пов'язані зі злаковою рослинністю (роди Agriotes, Ectinus). Нормальний розвиток личинок може відбуватися і без споживання тваринної їжі.

Усеїдні, із сильно вираженою фітофагією, але потребують для нормального розвитку їжу тваринного походження (роди Corymbites, Selatosomus).

Усеїдні, зі слабко вираженою фітофагією, які надають перевагу рослинним залишкам І хижацтву (роди Melanotus, Limonius, Athous). При дефіциті вологи в грунті або відсутності тваринної їжі личинки цієї групи серйозно пошкоджують насіння, підземні стебла і коріння-бульбоплоди.

Хижаки і некрофаги, здатні до сапрофаги, що не пошкоджують живі рослини (роди Cardiophorini, Elater, Synaptus, Prostemon, деякі підроди роду Athous).

Облігатні хижаки (роди Lacon, Adelocera, Hypoganus, Calambus і підроди роду Athous: Diacanthous, Stenagostus).

У досліджуваному регіоні типовими представниками жуків-коваликів є:

Ковалик буроногий (М. rrunipes) - тіло не дуже витягнуте, надкрила з добре розвинутими боріздками в передній частині. Останнє черевне кільце із двома вдавлюваннями, на вершині обрубане, посередині мохнате. Чорний в жовтуватих волосках, вусики і ноги темно-бурі. Довжина тіла 12-17 мм. Личинки довжиною до 19 мм, розвиваються в гнилій деревині, їдять личинки і лялечки других комах.

Ковалик кривавий (Elater sangyines) довжина тіла 9-12 мм предспинка темна на яскраво чорних надкрилах в середині поздовж знаходиться чорна пляма. Активний в травні-червні. Личинки довжиною до 22 мм, розвиваються в гнилій деревині, їдять личинки і лялечки других комах. Личинки жовтувато-коричневі.

Ковалик чорний (Athous niger) довжиною 10 - 14мм тіло зверху чорне, надкрила бурі в не густих сірих волосках. Личинки всеїдні і полюбляють хижаків.

Ковалик червононогий (М. rufipe) - тіло сильно витягнуте; надкрила в 3 - 4 рази довші передньоспинки, їх повздовжні боріздки тонкі. В передній частині погано розрізняються. Щиток набагато довший від своєї ширини. Чорний або буро-чорний, вусики і ноги червоно-бурі. Личинки темно-коричневі.

Пластинчастовусі (Scarabidae)

Усі личинки пластинчастовусих живуть у грунті або в субстратах, близьких до грунту за механічними властивостями (гниюча деревина, що розкладається, рослинні тканини і речовини тваринного походження, екскременти хребетних тварин). Личинок, що відкрито живуть, серед представників пластинчастовусих немає. У зв'язку з цим спостерігається відносна одноманітність форм личинок, будова яких зводиться до деяких типів, які не сильно розрізняються, на відміну від дуже різноманітних личинок тих родин жуків, де є великі відмінності в середовищі існування, як, наприклад, у листоїдів (родини Chrysomelidae).

Питання про адаптивне значення форми личинок комах, що живуть у ґрунті і подібних субстратах, детально розроблене М.С. Гіляровим [10]. Загальні висновки його такі: С-подібна форма тіла личинок (такими є личинки пластинчастовусих) є адаптацією до активного руху в специфічному, дуже важкому за механічними властивостями середовищі, яким є ґрунт або щільна рослинна тканина.

Спосіб пересування личинок пластинчастовусих у грунті також вивчений і описаний М.С. Гіляровим [10].

За способом життя і харчування серед личинок виділяються наступні групи:

Личинки, що вільно живуть у ґрунті й активно розшукують їжу, яка складається з коренів (узагалі підземних частин) рослин, переважно живих, але також і відмерлих. Ці личинки, особливо в молодому віці, значною мірою харчуються і перегноєм. Сюди відносяться личинки хрущів із триб Ratelini, Melolonthini, Rhizotrogini, Pachydemini, Sericini, Hopliini, Glaphyrini і, частково, Dynastini (Pentadon). Значна частина личинок цієї групи є шкідниками сільськогосподарських і лісових культур. Багато видів шкодять і в імагінальній фазі.

Личинки, що живуть у грунті в місцях скупчення рослинних детритів (гнізда мишей, ховрашків, скупчення перегною, сміття, стружок тощо), що активно розшукують корм і годуються мертвими рослинними залишками. Сюди відносяться частково носороги (Oryctes), кукурудзяні гнойовики (Pentodon), деякі бронзівки (Epicometis hirta, Oxythyreafunesta, Potosia (Netocia) hungarica та інші види підроду Netocia, деякі Aphodiini (Pleurophorm, Mothon, Aphodius plagiatas). Усі види цієї групи в личинковій фазі нешкідливі, але багато з них шкодять у імагінальній фазі

Личинки, що живуть у грунті та харчуються підземними грибами. Сюди належить Odontaeus armiger. В усіх фазах нешкідливий.

Личинки, що живуть у мурашниках та харчуються матеріалами мурашиного гнізда. Сюди належить Potosia metallica. Личинка нешкідлива, жук пошкоджує квіти рослин.

Личинки, що живуть у порохнявій деревині і деревній потерті та харчуються рослинними детритами. Сюди відносяться всі Lucanidae, Dynastini (частково), Trichiini, Valgini, Cehniini. Личинки нешкідливі, але деякі з них є проміжними хазяїнами паразитів домашніх тварин, деякі види шкодять в імагінальній фазі.

Личинки, що живуть у трупах тварин. Сюди відносяться види Trох. Нешкідливі.

Личинки, що розвиваються в природних купах калу тварин і харчуються ним. Здатні до пересування в межах даної купи. Сюди належить більшість личинок Aphodiini. Нешкідливі. Деякі види в імагінальній фазі є проміжними хазяїнами паразитів людини.

8. Личинки, що живуть у субстраті, підготовленому для них
батьками та харчуються ним і не здатні до відшукування собі їжі.
Сюди відносяться дві підгрупи:

а) ті, що живляться калом тварин, заготовленим у виді ковбасок, груш тощо - гнойовики з триб Сорrіnі і Geotrupini. Для культурних рослин нешкідливі. Деякі види в імагінальній фазі є проміжними хазяїнами паразитів людини і домашніх тварин;

б) ті, що живляться рослинною масою, заготовленою в грунті в особливих осередках - в імагінальній фазі.

Тривалість генерації в різних представників розглянутих родин коливається від двох до шести генерацій на рік. Тут можна розрізнити такі типи:

1. Багаторічна генерація, остання зимівля в імагінальній фазі. Наприклад: травневий хрущ (Melolontha) має чотирьох - або п'ятирічну генерацію. Після перезимівлі літає весною і відкладає яйця, з яких у те ж літо виходять личинки. Вони зимують тричі (при чотирирічній генерації) або чотири рази (при п'ятирічній генерації), наприкінці літа перетворюються на ляльок, восени виходить жук, що зимує. Квітневий хрущ (Rhizotrogus aequinoctialis) та інші види цього роду мають трирічну генерацію. Після перезимівлі жук літає весною і відкладає яйця. Личинки, які з'явилися в те ж літо, зимують двічі, наприкінці літа перетворюються на ляльок, восени виходять жуки, що зимують. Вірогідно, такий же тип генерації мають хрущі роду Chioneosoma.

2. Багаторічна генерація, усі зимівлі відбуваються у фазі личинки, яка після останньої перезимівлі перетворюється на ляльок навесні; виліт жуків відбувається наприкінці весни або влітку. Личинки з яєць відроджуються в те ж літо, коли були відкладені яйця. Наприклад: жук-олень (Lucanus cervus) має шестирічну генерацію, личинка зимує 6 разів; жук-носоріг (Oryctes nasiicornis) має чотирирічну генерацію, личинка зимує 4 рази; мармуровий хрущ (Polyphylla fullo) і волосатий хрущ (Anoxia pilosa) мають трирічну, а іноді чотирирічну генерацію, личинки зимують 3 або 4 рази; червневий хрущ (Amphimallon solstitialis), хрущ Нордмана (Monotropus nordmanni), хлібний кузька (Anisoplia austriaca) мають дворічну генерацію, личинки зимують 2 рази.

3. Однолітня генерація, зимівля тільки в імагінальній фазі. Наприклад: оленка волохата (Epicometis hirta), угорська бронзівка (Potosia hungarica), гнойовики з триб Соргіпі, Geotrupini, кравчики (Lethrus), деякі Aphodiini.

4. Однолітня генерація, зимівля у фазі личинки. Наприклад: садовий хрущик (Phyllopertha horticola), квіткоїди (Anomala), піскорийки (Норііа), листові хрущики (Homaloplia), багато видів кузьок (Anisoplia segetum, A. leucaspis, A. deserticola), деякі бронзівки (Cetonia aurata, Potosia metaliica), пістряки (Trichius, Gnorimus), кравчик (Lethrus apterus), деякі Aphodiini.

5.Однолітня генерація, зимівля в личинковій та імагінальній фазах. Наприклад: рудий нічний хрущик (Serica brunnea), шовковистий нічний хрущик (Maladera holosericea), золотава бронзівка (Cetonia aurata), короткокрилий пістряк (Valgus hemipterus).

6. У році дві генерації. Наприклад: деякі види Aphodius (Aphodius melanostictus, A. hydrochoeris).

Незалежно від тривалості генерації усі личинки пластинчастовусих і близьких до них родин рогачів і троксів мають 3 віки, тобто линяють тричі і після останнього линяння перетворюються на ляльок. Личинки, які вийшли з яйця і ще не перелиняли, називаються личинками 1-го віку, що перелиняли 1 раз - личинками 2-го віку і перелиняли двічі - личинками 3-го віку. Розмір личинок поступово збільшується в проміжках між линьками, причому їхні зовнішні покриви, крім сильно хітинізованих частин (голови, вусиків, кінцівок), поступово розтягуються. Тому хоча за розміром личинки і можна судити приблизно про її вік, але при цьому можливі помилки, тому що розмір личинок уже після виходу з яйця може розрізнятися, а личинка, яка щойно перелиняла, за розміром може не відрізнятися від личинки попереднього віку перед линянням. При вимірі личинки проміряють її довжину по спині від переднього краю лоба (основи верхніх щелеп) до анального отвору. Більш надійне визначення віку личинки за розміром головної капсули - її довжиною і шириною. Довжина виміряється від потилиці до переднього краю лоба (без лиштви), ширина в найширшому місці голови - відразу за основою вусиків, або по-серединта довжини, залежно від форми голови.

Якщо личинка перебуває в одному віці понад рік, то визначити, скільки часу вона прожила, неможливо. За станом верхніх щелеп можна лише довідатися, чи давно перелиняла дана личинка. У личинки травневого хруща верхня щелепа неперелинялої або, навпаки, давно перелинялої личинки відрізняється притупленим кінцем і наявністю западини, що перетинає її верхню частину. Верхня щелепа недавно перелинялої личинки відрізняється насамперед загостреним кінцем, а, крім того, верхня її частина на деякій відстані від різального краю, перетинається двома поперечними післялиньковими борозенками, від яких до різального краю мандибули тягнуться численні післялинькові зморщечки. З часом унаслідок постійного тертя об грунт кінець щелепи притупляється, післялинькові борозенки і зморщечки стираються і щелепа стає такою, як у личинки, що не перелиняла

У ході досліджень установлено, що в ШНПП можна зустріти личинок наступних видів пластинчастовусих жуків: Amphimalon solstitialis, Cetonia aurata L., Geotrupes stercorarius L., Lethrus apterus Laxm., Melolonta melolonta L., Miltotrogus aequinoctialis Hrbst, Miltotrogus vermis Germ., Onthophagus sp., Rhizotrogus aestivus Ol., Serica brunnea L.

Найбільш поширеними видами є: Травневий хрущ (Mellolonta hippocastani), Нехрущ червневий (Amphimallon solstitialis), Хрущик садовий.

У розподілі цих тварин за біотопами можна виявити певну закономірність. Личинки Miltotrogus aequinoctialis Hrbst., Rhizotrogus aestivus і Amphimalon solstitialis надають перевагу чорноземним грунтам. Тому зазначені види уникають піщаних ґрунтів арени, заплавних місцеперебуваннь і частіше можуть бути зустрінуті в лісах. Личинки Lethrus apterus і Onthophagus sp. є копрофагами. Тому тип ґрунту не виступає як важливий фактор, що визначає їх просторовий розподіл. Однак частіше ці види зустрічалися на плакорі.

Легкі ґрунти сухуватого бору і субору на арені заселяються хрущем Serica brunnea. Хрущі Melolonta melolonta досить часто зустрічаються в лісових біогеоценозах Шацького національного природного парку. Біотопами, яким ций вид надає перевагу, є помірно вологі заплавні стадії.

У болотистих ґрунтах притерасся хрущі не зустрічаються. Це пов'язано з тим, що личинки пластинчастовусих належать до групи власнеґрунтових тварин. Вони здатні глибоко проникати в ґрунтову товщу і переносити умови досить сильної сухості. Але надлишкова вологість ґрунту є чинником, що лімітує розподіл цих тварин.

Таким чином, личинки пластинчастовусих виявляють досить високий ступінь приуроченості до певних типів ґрунтів і біогеоценозів. Тому можна виділити індикаторні групи видів.

Індикаторами чорноземного типу ґрунтоутворення є види Miltotrogus aequinoctialis Hrbst., Rhizotrogus aestivus і Amphimalon solstitialis. Індикатором лугового процесу в ґрунтоутворенні є Melolonta melolonta. Індикатором дерено-борових ґрунтів є Serica brunnea.

Туруни (Carabidae)

Дуже поширена група комах. Покриви сильно склеротизовані, містять чорний або бурий пігмент з групи меланінів, який обумовлює їхнє забарвлення - чорне або темно-буре. Поверхневий шар покривів може бути гладким, але частіше несе мікро- і макроскульптуру. Макроскульптура дуже різноманітна, може складатись із горбиків, зерняток, зморшок.

Макроскульптура складається із сітки багатокутних осередків, що покривають поверхню. Покриви майже завжди несуть щетинки і дуже часто волоски.

Голова з добре видним зверху, іноді дуже великими мандибулами. До складу черепа входить 3 великі склерити: епікраніум, епістом, базикраніум. З боків розташовані складні очі. Простих очей на лобі немає.

Груди Передньоспинка - дорзальні склерити передньогрудей - бувають більш-менш серцеподібні, рідше розширені до основи.

Середньо- і задньогруди тісно зрощені між собою. Ступінь розвитку задньогрудей пов'язаний з розвитком задніх крил.

Черевце. Являє результат еволюції черевця первинних комах, яке складається з 11 сегментів (уритів).

Відіграють велике значення в біоценозах. Більшість з них хижаки, які поїдають молюсків, дощових червів. Вдень ховаються під камінням пістилки, відлущеною корою, вночі полюють на комах.

Найбільш поширеними представниками є:

Скакун лісовий - жук бронзо-чорного забарвлення, розміри 14 - 19 мм з білими перев'язками. Живе у піщаних сухих лісах.

Краснотіл бронзовий - тіло зеленкувате, бронзово -чорного кольору. Довжина 16 - 21 мм.

Турун садовий (Carabus hortensis). Довжина 23 мм. На чорних надкрилах по 3 ряди блискучих ямочок. Живе в лісах, садах.

Турун чорний (Carabus nigra). Зустрічається в лісі під корою пеньків, під листям. Типовий хижак.

Мокриці

Один із підрядів рівноногих ракоподібних, представники якого, покинувши вихідне і нормальне для більшості видів свого класу водне середовище, тією чи іншою мірою пристосувались до наземного способу життя, причому деякі з них навіть до екстремальних за режимом зволоження умов пустелі. Зокрема під наметом лісу їх просторове розміщення визначається перш за все вологістю ґрунту та підстилки.

Ротові органи мокриць гризучого типу, пристосовані до споживання цупкого грубого субстрату шляхом відривання чи зіскоблювання та наступного подрібнення перед проковтуванням. Це дозволяє їм повною мірою використовувати для їжі листовий опад, а деяким видам навіть гнилу деревину.

На відміну від більшості ґрунтових сапрофагів, мокриці малоперебірливі відносно ступеня попередньої переробленості опаду, споживаючи з однаковою активністю як малозруйноване листя з верхнього шару підстилки, так і з ферментативного, що вже зазнало істотного впливу мікроорганізмів. Це пояснюють меншою їх чутливістю в порівнянні наприклад з диплоподами та дощовими червами, до поліфенолів, що містяться у свіжому опаді. Більше споживання корму може зумовлюватись не його перевагою, а навпаки - браком в ньому поживних речовин взагалі, чи окремих незамінних компонентів.

При харчуванні рослинними рештками з низьким вмістом кальцію його брак компенсується поїданням тваринних залишків, зокрема власних, скинутих при линці покривів і навіть канібалізмом. Щодо міді, то її недостатність в рослинному кормі надолужується більшим його споживанням, а також копрофагією. Коли трапляється нагода мокриці можуть поїдати фекалії чи то власні, чи різних інших ґрунтових сапрофагів.

Мокриці являють зручний приклад для аналізу актуальної для тварин -сапрофагів проблеми співвідношення у живленні власне мертвих решток та живих мікроорганізмів, що їх насичують і істотною мірою здійснюють розкладання. Збільшення кількості певних груп мікроорганізмів та підвищення загальної їх функціональної активності в травному тракті порівняльно до споживаного листового опаду свідчать, що мікроорганізми у мокриць не тільки не перетравлюються, але навіть можуть тут розмножуватись. Таким чином для мокриць головним джерелом живлення є не бактеріальна маса, а мертві тканини споживаних макроорганізмів, переважно рослинних. Самі ж мікробні клітини як було встановлено, перетравлюються мокрицями лише при тривалому голодуванні, що є додатковим свідченням адаптивного характеру їх взаємин. Однак слід зауважити, що хоча мікроорганізми в нормі не споживаються, і спеціально не перетравлюються, вони все ж відіграють важливу роль у живленні мокриць як і інших ґрунтових сапрофагів, для яких істотною складовою живлення є утворені під дією мікробних ферментів продукти розкладання рослинного опаду.

3.2 Хорологія грунтової мезофауни у районі дослідження

3.2.1 характеристика типових лісів Рожищенського району

Гетерогенність ґрунтового середовища необхідно розглядати як фактор формування таксономічного й екологічного різноманіття тваринного населення ґрунту. Важливу роль у формуванні тваринного населення ґрунтового горизонту відіграє органічний матеріал, що надходить у вигляді надземного опаду і маси відмерлого коріння. Тому, необхідно досліджувати грунтову мезофауну у різних біогеоценозах.

На території Рожищенського району переважають соснові ліси, які і нині становлять 77,1 % площі лісовкритих земель. Значну частину резервату займають березові ліси - 16,8 %. Площа вкрита вільховими та іншими лісами складає 6,1%.

У регіоні дослідження соснові ліси займають дерново-слабопідзолисті піщані і супіщані грунти. Залежно від умов зволоження і родючості грунтів всю різноманітність сосняків згідно класифікації Поварніцина В. О. зводять до таких груп: лишайникової, зеленомошникової, довгомошникової, сфагнової і складної.

Лишайникові сосняки, або сухі бори, займають підвищені частини рельєфу і ростуть на сухих, порівняно малородючих слабопідзолистих пісках з низьким рівнем підґрунтових вод.

Зеленомошникові, або свіжі і почасти вологі, сосняки ростуть на середньозволожених слабопідзолистих піщаних або супіщаних грунтах.

Довгомошникові, або вологі, сосняки пристосовані до дуже зволожених дерново-підзолистих піщаних або супіщаних грунтів з слідами оглеєння і високим рівнем ґрунтових вод.

Сфагнові сосняки, або сосна по болоту, дуже поширені в північній чатистині заповідника. Вони займають знижені частини рельєфу з торф'янисто-оглеєними грунтами, які підстилаються пісками.

Складні сосняки з добре розвиненим другим ярусом з дуба, граба, липи і іноді підліском з ліщини ростуть на порівняно багатих супіщаних, рідше піщаних грунтах з прошарками суглинку або з добре виявленим суглинистим горизонтом

Досліджували безхребетних дерено-підзолистих ґрунтів, що переважають в даних сосняках, і торфяно-болотних грунтах, типових для регіону дослідження.

Розподіл дерено-підзолистих ґрунтів носить зональний характер, вони займають 42,3%, відрізняються високою кислотністю і вимагають посиленого вапнування. У природному стані по ступені виразності підзолистого обрію ці ґрунти розділяються на слабко-, середньо- і сильноопідзоленні.

Торф'яно-болотні ґрунти складають 15,02%, також характеризуються високою кислотністю.

На суглинних і супіщаних різновидносях дерено-підзолистих ґрунтів розміщаються головним чином багаторічні деревні насадження (91,6%). Сосняк лишайниковий - Pineum cladinosum. Приурочений до підвищених територій. Займає дерново-підзолисті слабо опідзолені та сильно кислі ґрунти. Ґрунти бідні рухомими формами фосфору і калію, дещо більше кальцію. Сосна формує одноярусні моно домінантні деревостої ІІІ - ІУ бонітету із запасом деревини в І класі віку 40-50 м³/га. Підлісок практично відсутній. Одно ярусність і невелика повнота фітоценозу сприяють прониканню сонячних променів.

Сосняк лишайниковий зустрічається досить рідко, займає верхні частини дюн, де тягнеться звичайно вузькою смужкою на дерново-слабопідзолистих пісках із слабо виявленим гумусовим горизонтом.

Будова грунту:

А₀ - пухка підстилка з хвої і дрібних гілочок сосни, 1 - 3 см.

А₁ - сухий пісок темносірого кольору, переплетений дрібними корінцями рослин, 3 - 5 см.

А₂ - сухий пісок світлосірого кольору, 5 - 8 см.

В₁ - сухий пісок коричневого кольору, знизу забарвлення стає більш

світле, 30 - 41 см.

В₂ -- сухий пісок пальового кольору, 80 - 100 см.

С - з глибини 120 - 150 см пісок білого кольору з пальовим відтінком.

Деревостан у віці 40 - 50 років, зрідка старіше, досягає висоти 6--8 м, має нерівномірну зімкнутість крон до 0,5 - 0,6, за продуктивністю належить до IY/Y класу бонітету. Підлісок звичайно не виявлений, інколи складається з поодиноко розкиданих кущів рокитника (Суtіsus Zingeriі V. Кгесг.) і лем-ботропіса (Lembotropis nigricans).

Трав'яний покрив рідкий, ступінь вкриття 0,2 - 0,3; складається з типцю, чебрецю, до яких домішуються поодинокі екземпляри золотушника, мучниці, нечуй-вітру, келерії, булавоносця, цмину, агалик-трави, вересу, щавлю, гвоздики, мітлиці, смовді, лещиці.

Лишайниковий покрив добре виявлений, з ступенем вкриття 0,8, інколи менше. Він складається із звичайних видів лишайників: Сlаdопіа silvatica, Сl. rangiferina, до яких домішані: Сlаdопіа silvatica, Сl. Ипсіаlis, Сl. fimbriata. Крім лишайників, звичайно у вигляді невеликих груп тут зустрічаються зелені мохи: Discranum scoparium, D. Undulatum.

Відновлення під пологом насаджень тут проходить погано. У підрості зустрічаються поодинокі екземпляри сосни віком 5 - 10 років, заввишки 0,5 - 1,0 м.

Сосняк сфагновий: (Pineum sphagnosum) розміщений в основному на верхових болотах. Нагромаджує і зберігає вологу. Вік 38 років, бонітет II, повнота 0,71, запас 120, приріст 3,14 м³/га. Ґрунти тут д торфяно-болотні із сильно застояними водами. У таких умовах виростає тільки сосна.

Сфагнові сосняки дуже поширені у регіоні дослідження, де вони займають значні площі в знижених частинах, рельєфу з торф'янисто-оглеєними грунтами, які підстилаються пісками.

Утворення вказаних сосняків і їх продуктивність залежить від товщини шару торфу, яка варіює від 15 до 100 - 150 см і більше.

Різниця між сфагновим сосняком і сфагновим болотом полягає в тому, що сосняку властивий порівняно добре зімкнутий деревостан, дерева якого впливають одно на одного. Коли ж деревостан сосни під впливом великого шару торфу настільки розріджується, що поодинокі дерева в надземній та підземній частинах не впливають одно на одного, тоді сфагновий сосняк переходить в сфагнове болото.

Сфагнові сосняки займає знижені частини рельєфу з торф'янисто-оглеєним грунтом, який підстилається піском. Товщина шару торфу тут варіює від 15 до 70 - 100 см.

Деревний ярус складається з сосни, яка у віці 60 років має діаметр в середньому 12 см і заввишки 15 м. За продуктивністю деревостан найчастіше належить до III класу бонітету, іноді при початкових стадіях заболочування піднімається до II класу, а при дуже розвиненому шарі торфу (близько 70-100 см) знижується до IV класу бонітету. Підлісок звичайно відсутній, в трав'яно-чагарниковому покриві панують суцільні зарості багна, до якого домішуються пухівка (Eriophorum uaginatum), журавлина, лохина, чорниця, андромеда і а ін. Моховий килим складається із сфагнових мохів Sphagnum recurvum з домішкою Sphagnum acutifolium та Sphagnum magellanicum.

Сосняк чорничний: (Pineum myrtillosum). Для досліджуваної ділянки характерний знижений рельєф, піщані грунти (із вологістю 29,9%) з легким торф'янистим шаром. Склад деревостою І - го ярусу 9 - 10 С, 0 - 1 Б, висота 20 - 23 м, вік 48 - 50 років. Насадження високопродуктивним, ІІ бонітетом. Зустрічається береза, висотою 1,5 - 2 м. В підліску поодинокі горобина, верба, трав'янистий покрив - чорниця (90% покриття), місцями багно, брусниня, мохи.

Приурочений до дещо зниженого рельєфу. Ґрунтова різниця представлена дрібнозернистими пісками (найчастіше з невеликими прошарками супісків) і характеризується високою гідролітичною кислотністю у всіх шарах. Верхній обрій іноді відірваний. Ґрунтові води розташовуються на глибині понад 1,4 м. Ґрунти більш вологі, чим в моховидному типі лісу, сильнокислі у всіх обріях, багаті кальцієм, магнієм, калієм, фосфором, нітратним і аміачним азотом, особливо у верхньому обрії, забрудненому промисловими викидами, де відзначаються високі суми поглинених основ (17,50 - 20,60 мг-екв/100 м ґрунту).

Для ділянки характерні одноярусний древостій II бонітету з запасом деревини в IV класі віку в середньому 200 - 300 м³/га (повнота 0,6 - 0,7). Підлісок розвинутий задовільно, представлений вербою сіркою, горобиною. У підростку одиноко зустрічаються ялина, береза. Древостій 75-80 років, висота його 21 м, середній діаметр 22-24м.

Сосняк зеленомошковий: (Pineum pleuroziosum) Місцевість дещо підвищена, проте без горбкуватостей. Піщані грунти (вологість 6,9%).

Будова грунту:

А₀ - мертва пухка підстилка з хвої і дрібних гілочок сосни, 2 - 4 см.

А₁ - пісок чорного кольору, переплетений дрібними корінцями рослин, 10--15 см.

А₂ - пухкий свіжий пісок світлосірого кольору, 8 - 15 см.

В - свіжий пісок світло-коричневого кольору, знизу забарвлення стає більш світле, 20 - 30 см.

С - з глибини 60-100 см пісок білого кольору.

Сполука древостою 10 С, висота 22 - 23 м, вік 45 - 48 років. Полог зімкнутий. Підріст не виражений, поодиноко зустрічається сосна, береза, осика висотою до 1 м. Підлісок відсутній. В трав'яному покриві переважають мохи (мох Шребера), займаючі до 96%, іноді зустрічається вереск, брусниця, плаун. Для даного типу сосняку типовий слабий розвиток трав'янистого покриву та бідність флористичного складу. В ньому у вигляді окремо розкиданих екземплярів зустрічаються верес, біловус, брусниця, ожика, орляк, перестріч лучний та інші рослини. Суцільний моховий покрив товщиною 3 - 5 см.

Характерною рисою підстилки соснових лісів природних фітоценозів є зосередженість основних запасів чисельності і біомаси безхребетних (до 85 %) у підстилці А_о і верхніх горизонтах А₁. Уже на глибині 20 - 25 см, а у сірих лісових - з 10-15 см щільність тварин різко знижується до 8 - 24 екз/м² і 1 - 4 г/м².

У Рожищенському районі ми досліжували грунтову мезофауну у соснових лісах лишайникових, сфагнових, чорничних, мохових; березових лісах.

3.2.2 Поширення грунтової мезофауни у соснових лісах

Структура ґрунтової мезофауни у значній мірі залежить від стану фітоценозу, що під впливом різних факторів, і насамперед абіотичних, зазанає змін.

Великий вклад в дослідження грунтових безхребетних лісових біогеоценозів внесли роботи М.С. Гілярова, Ю.І. Чернова, О.І. Криволуцького та ін. В цих роботах подається характеристика зонального розподілу тваринного населення грунтів. При цьому наводяться параметри їх чисельності, зоомаси і метаболізму. Однак грунтова фауна лісових біогоценозів окремих регіонів країни все ж недостатньо вивчена. Це і послужило причиної системного дослідження основних груп грунтової мезофауни Рожищенського району .

Стабільність структури комплексу грунтової мезофауни обумовлена широким спектром груп тварин, оптимальним співвідношенням їх у еколого-трофічному ланцюгу. Нами проведено облік усіх наявних матеріалів чисельності, біомаси і групового складу мезофауни.

М.С. Гіляров засвідчує, що за період другої половини ХХ століття чисельність і біомаса педобіонтів змінилася незначно і складає відповідно 150 - 400 екз/м² і 32 - 67 г/м² у залежності від ґрунтового таксону. Зберігається високою насиченість підстилок соснових лісів групами Lumbricidae, Chilopoda, Diplopoda, Aranea, Carabidae, Elateridae, Curculionidae і набагато нижче - Tenebrionidae, Alleculidae, Cicadidae і ін. З артропод найбільш поширені Carabus (L), Notiophilus Dum., Pterostichus Bon., Harpalus Latr., Philonthus Curt., Lathrobium Grav., Dorcadion Dalm. [9].

Фауністичний склад грунтової мезофауни у соснових лісах регіону дослідження включає представників із 5 класів, 8 рядів, 14 родин, 42 видів. Тут менше всього дощових червів 4,4 екз/м², як правило вони є індикаторами типу сосняку де їх чисельність варіює від 0,8 до 7,6 % від чисельності всіх безхребетних. Відсоток маси червів від загальної маси безхребетних в сосняках чорничних, мохових та лишайникових відповідно 21,7-48,3; 6,1; 11,3-13,1.

Чисельність двопарноногих багатоніжок майже однакова у всіх типах сосняків. Молюски в більшості гігрофіли і частіше зустрічаються у вологих сосняках, зокрема чорничних - 5,7 екз/м².

Чисельність павукоподібних досягає 10 - 50 екз/м² в окремих біогеоценозах вони домінують.

Серед комах практично у всіх типах сосняків переважають твердокрилі, жужелиці та стафіленіди. Ковалики зустрічаються у всіх ґрунтах сосняків, представлені 7 видами, серед яких, домінуючими видами є Athous subfuscus та Dalopius marginatus. Вони домінують в чорничних і мохових сосняках і досягають 58% від числа всіх твердокрилих (рис. 2.). В сосняках сфагнових та лишайникових їх чисельність невелика і складає біля 5%.

Довгоносики живуть у порівняно сухих лишайникових сосняках, де їхня чисельність досягає 30 екз/м². Вони представлені 3 видами. Основну масу їхніх личинок складає Sirophosoma capitatum. У більш вологих чорничних сосняках чисельність довгоносиків невелика.

Чисельність коротконадкрилих жуків у всіх типах сосняків досягає 6,1-19,6 екз/м². Видові угрупування їх більш різноманітна, чим інших родин твердокрилих, але в порівнянні з фауною листяних лісів трохи збіднений. Стафіленіди нараховують 12 видів: з них 6 домінують, однак чисельність їх не перевищує 4,8 екз/м². Найбільш численний Drusilla canaliculata.



І - сосняк лишайниковий; ІІ - сосняк сфагновий;

ІІІ - сосняк чорничний; ІY - сосняк моховий

Рис. 2. Чисельність Elateridae в різних соснових лісах

Чисельність жужелиць близько 14 екз/м². В усіх типах сосняків вони складають у середньому 9,6% чисельності твердокрилих (у сфагнових - 14,9%, у чорничних - 8,7, у моховидних і лишайникових - 7,2 і 7,8 %). Жужелиці представлені 9 видами. По чисельності виділяються Calathus micropterus, Calathus arvensis, Epuphius secalis, Agonum obscurum. Чисельність інших родин жуків (пластинчатовусі, м'якотілки та листоїди) у всіх типах сосняків невелика, це стосується і інших безхребетни, що ілюструє рисунок 3.



Рис. 3. Чисельність пластинчастовусих, м'якотілок та листоїдів в соснових лісах

Довгоніжки були виявлені тільки в вологих типах сосняків. Товстоніжки нечисельнні в соснових лісах. В чорничних типах сосняків порівняно часто зустрічаються бекасниці (у більш сухих типах сосняків 22 -31 екз/м²). Справжні мухи в незначній кількості знайдені тільки в сосняках лишайникових.

Біомаса ґрунтової мезофауни в цілому в сосняках різних типів не більша 2,6 г/м². У комах вона варіює в межах 29,9 - 85,0%, а у дощових червів - 11,3 - 25,6% (в окремих типах сосняків). Виділяються по зоомасі також твердокрилі (72,3 - 88,5%) і двокрилі (3,1 - 12,4%) (рис. 5.2).

Сама висока біомаса в різних типах сосняків у коваликів - 0,73 г/м². Зоомаса жужелиць порівняно невелика, хоча в ряді сосняків чорничних досягає приблизно 0,45 г/м². Зоомаса стафілинід ще менша - 0,34 г/м².

Біомаса довгоносиків в менш вологих сосняках іноді сягає 0,3 г/м² .

Біомаса павуків максимальна в сосняках чорничних 0,39 г/м² і мінімальна і сосняках зеленомошкових і лишайникових 0,20 г/м². До деякої міри павуки є індикаторами вологості ґрунту і підстилки.

Біомаса губоногих і двопарноногих багатоніжок міняється відповідно до їхньої чисельності в відповідності із чисельністю і в різних типах сосняків практично однакова. Лише в чорничних сосняках зростає до 0,52 г/м². Інші групи комах дуже нечисленні в сосняках.

Видова різноманітність мезофауни найвища в більш вологих сосняках сфагнових та чорничних (3,60) і найнижчі в більш ксерофільних типах сосняків лишайникових (1,89).

Показник вирівненості особливо високий у сосняках сфагнових. Це свідчить про порівняно рівномірний кількісний розподіл видів ґрунтових безхребетних.

Ми проаналізували наявність видів різних зоогеографічних елементів грунтової мезофауни в сосняках регіону дослідження, що вісвітлено у таблиці 1. Встановили, що серед них в сосняках переважають види з більш вузькими ареалами.

Встановлено 7 зоогеографічних елементів: європейський (35,1%), транспалеарктичний (30,8%), європейсько-сибірський (21,3%), голарктичний, космополітний і европейсько-середземноморський (у цілому 12,8%). Домінуючими є види європейські, транспалеарктичні та європейсько-сибірські, що відображено у рисунку 4.

Більшість видів ґрунтових безхребетних сосняків належить до лісової екологічної групи (84,2%); по 1-7% припадає на лучно-лісову, лучно-польову, еврібіонтну, польову, болотну, лучно-болотну і лучну групи.

Таблиця 1.

Види різних зоогеографічних елементів грунтової мезофауни в сосняках району дослідження, %

Зоогеографічний елемент	Сосняк
	Сфагновий	Чорничний	Моховий
Космополітний	-	1,3	3,3
Голарктичний	9,7	8,7	8,3
Транспалеарктичний	29,2	35,0	28,3
Европейсько-арктичний	-	1,3	-
Европейсько-сибірський	27,8	16,2	20,0
Европейсько-середземноморський	1,4	2,5	1,7
Европейський	31,9	35,0	38,4

У сосняках по чисельності і біомасі переважають зоофаги (72,5%), набагато менше фітофагів (13,7%) і детритофагів (9,9%), зовсім мало копрофагів (3,8%), що відображено в рисунку 5. Бідність сосняків сапрофагами можна пояснити відсутністю в підстилці листяного опаду, незначним змістом у ґрунті гумусу і незначною придатністю соснової хвої для живлення ґрунтових тварин.

Рис. 4. Види різних зоогеографічних елементів грунтової мезофауни в соснових лісах, %



Рис. 5. Співвідношення чисельності трофічних груп грунтової мезофауни в соснових лісах, %

3.2.3 Поширення грунтової мезофауни у березових лісах

Фауністичний склад грунтової мезофауни у березових лісах Рожищенського району включає представників із 5 класів, 11 рядів, 17 родин, 64 видів. Середня чисельність грунтової мезофауни в березняках, утворених березою бородавчатою, досить висока і складає 244,0 - 253,7 екз/м².

Дощові черви та комахи займають по чисельності домінуюче становище в березових лісах. Серед комах преважають твердокрилі і двокрилі. Перші представлені 8 родинами; 4 із них домінують (довгоносики, жужелиці, ковалики, стафілініди).

Найбільш багаточисельною групою твердокрилих в березняках є личинки і жуки довгоносиків. В березняках мохових їх чисельність сягає 98 екз/м². Серед них домінують личинки щетинистого гостроокого слоника, Otiorhynchus repleus, Phylloobius pyri. Чисельність жужелиць в березняках різнив типів однакова (7,1 - 8,9 екз/м²), що не можна сказати про стафілінід.

Ковалики в грунтах березняків представлені 10 видами. Їх чисельність в різних типах березняків варіює від (9,1 - 21,5 екз/м²). Домінують серед коваликів рижуватий і обрамлений. Чисельність видів інших родин жуків (пластинчастовусі, мікотілки, листоїди) незначна. Домінуючий в березняках ряд двокрилих представлений 6 родинами.

Серед них переважають довгоніжки, бекасниці, волочниці та псевдоволочниці. Довгоніжки надають перевагу більш вологим біотопам, де їх чисельність складає 2,8 екз/м². Чисельність бекасниць в різних типах березняків коливається в межах від 2,0 до 6,1 екз/м², волочниць - приблизно однакова (2,9 - 5,1 екз/м²). Найменше псевдоволочниць (2,7 екз/м²). Вони виявлені лише в березняках чорничних, де переважають над іншими родинами двокрилих. Дещо менше в різних типах березняків павуків і двопарноногих багатоніжок. Дуже малочисельні в березняках пильщики.

Зазначимо, що в березняках переважають транспалеарктичні (38,6) і європейські (53,8%) види, що продемонстровано у рисунку 6.

Рис. 6. Види різних зоогеографічних елементів грунтової мезофауни в березових лісах району дослідження, %



Рис. 7. Співвідношення чисельності трофічних груп грунтової мезофауни в березових лісах, %

При оцінці чисельності грунтової мезофауни, які належать по певної трофічної групи, виявилося, що кількість фітофагів в березняках чорничних становить 18,6% значно нижча, ніж в сосняках мохових, сапрофагів - 23,4%, а зоофагів - 53,5, некрофаги - 4,5%, що продемонстровано у рисунку 5.7.

ВИСНОВКИ

1. Встановлений фауністичний склад представників ґрунтової мезофауни у домінуючих лісах Рожищенського району. Всього виявлено 110 видів ґрунтової мезофауни, які належать до наступних таксономічних груп: Комахи (Insecta), Багатоніжки (Myriapoda), Олігохети (Oligochaeta), Молюски (Mollusca), Ракоподібні (Crustacea), Павукоподібні (Araneamorpha).

2. Проаналізовано екологічні особливості поширення грунтової мезофауни у різних типах лісу Рожищенського району, зокрема, у сосняках лишайникових (Pineum cladinosum), сосняках сфагнових (Pineum sphagnosum), сосняках чорничних (Pineum myrtillosum), сосняках мохових (Pineum pleuroziosum), а також березових лісах.

3. Встановлено кількісний склад і біомасу представників ґрунтової мезофауни у соснових та березових лісах Рожищенського району.

4. Фауністичний склад грунтової мезофауни у соснових лісах Рожищенського району включає представників із 5 класів, 8 рядів, 14 родин, 42 види.

Домінуючими представниками ґрунтової мезофауни соснових лісів є комахи, серед яких практично у всіх типах сосняків переважають твердокрилі, жужелиці та стафіленіди. Малочисельними є олігохети - 4,4 екз/м², які слугують індикаторами соснових типів лісів, де їх чисельність варіює від 0,8 до 5,6 % від чисельності всіх безхребетних.