Взаємозв’язок грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

Свідченням цього є, зокрема, той факт, що різні податкові пільги здебільшого надавалися збитковим підприємствам, із застарілим і спрацьованим обладнанням.

Дестимулюючим чинником розвитку конкуренції є також нераціональна структура пільг. Так, у галузі машинобудування частка пільг у загальній сумі сплаченого податку у 2007 році дорівнювала 0,7 %. Для прикладу, у фінансовому секторі цей показник становить 126,3 %, в торгівлі -- 8,2 %. Наслідком такої практики стали консервація техніко-економічного базису й неможливість у стислі строки ініціювати перехід до постіндустріальної виробничої формації.

Не викликає сумніву й той факт, що через нагромадження податкових пільг набули розвитку тіньові схеми ухилення від оподаткування та утворилася національна олігархія. В результаті пільгами користувались підприємства й галузі, що спроможні вийти із кризи й розвиватися й без довгострокового пільгового режиму оподаткування та які не є основою підвищення конкурентоспроможності національної економіки. А ринково орієнтовані підприємства, що потребують фінансової підтримки для освоєння нових ринків, технологій, продуктів, навпаки, змушені платити більшу частину податків. Крім того, вітчизняна практика засвідчує, що стимулювання шляхом надання податкових пільг призводить до значних

зловживань при їх використанні.

Таки чином, необгрунтована з боку держави диференціація платників податків не забезпечує реалізації такого принципу оподаткування, як обов'язковість. "Сплачувати податки й помирати мусить кожний", -- писав американський науковець і політичний діяч Бенджамін Франклін. Недотримання основних принципів оподаткування, безперечно, знижує стимули до підвищення виробничої ефективності в пересічних платників податків, котрі позбавлені податкових пільг, можливості активно запроваджувати нововведення, призводить до нерівномірного розподілу податкового тягаря, а отже, стримує розвиток конкуренції на ринку.

Проблема посилюється також нестабільністю податкового законодавства, зумовленою численними змінами й доповненнями до чинних нормативно-правових) актів, зокрема щодо порядку сплати податків, зборів і обов'язкових платежів. Це, у свою чергу, ускладнює здійснення розрахунків зі сплати податкових платежів, веде до порушення податкового законодавства.

Закони, які регламентують податкову систему в Україні, постійно змінюються з метою їх узгодження із процесами, що мають місце в житті суспільства, за відсутності єдиної податкової політики. А податкова політика, яка проводиться в державі, не має логічного обгрунтування макро- й мікроекономічних наслідків її запровадження. Слід погодитись із авторитетним фахівцем з питань розвитку підприємництва і проблем оподаткування в Україні.

Варналієм, що за таких умов становище суб'єктів підприємництва є критичним: більшість із них не в змозі відстежити всі зміни, а тому не знають, що саме, коли та в якому порядку вони повинні платити.

І справді, через складність і заплутаність податкового поля країни виникла ситуація, коли майже всі підприємства стали порушниками законів. Так, за 2007 рік органами державної податкової служби було виявлено порушення податкового законодавства у 95,2 % юридичних осіб від загальної кількості перевірених. Значний негативний вплив створюється також унаслідок безсистемного втручання органів державної влади у процес формування податкової системи.

Обтяжливість податкової системи для ведення бізнесу разом із високим рівнем корумпованості державних інститутів, нечесними методами конкурентної боротьби призвела до того, що протягом 2005--2007 років скоротилося число підприємств ряду галузей національної економіки, зокрема: в сільському господарстві (разом із мисливством і лісовим господарством) -- на 5,6 %; у роздрібній торгівлі -- на 5,7 %; у переробній промисловості -- на 1,2 %, у тому числі в легкій промисловості -- на 10,5 %; у виробництві харчових продуктів, напоїв і тютюнових виробів -- на 8,9 %; у галузі машинобудування -- на 3,3 %; у деревообробній промисловості -- на 2,6 %8. Ще тривожніші тенденції розвитку конкурентного середовища в Україні виявилися у другій половині 2008 року внаслідок розгортання економічної кризи.

Однією з них є зменшення інтенсивності конкуренції навіть на структурно конкурентних товарних ринках країни, на яких функціонує значна кількість учасників. Так, за даними кон'юнктурних обстежень, проведених Антимонопольним комітетом України у 2008 році, в будівництві відсоток опитуваних, які відзначили, що їхню роботу стримує висока конкуренція з боку вітчизняних будівельників у II--III кварталах, знизився порівняно з III кварталом 2007-го з 36 % до 32 %; у оптовій і роздрібній торгівлі -- на 2,2 %, а порівняно з періодом 2000--2002 років, коли інтенсивність конкуренції була найбільшою, -- на 22--34 %; на транспорті частка підприємств, що оцінюють рівень конкуренції як високий, зменшилася з максимуму (70%) у 2004 році до 58 % у 2008-му.

Розширюючи контекст, зазначимо, що реалізація конкурентної політики передбачає мінімальне втручання в економічні відносини та їх корегування шляхом ухвалення важливих законів, які враховують інтереси суспільства й відповідають на запити підприємницького співтовариства в цілому. Поява законодавчих норм, що обмежують конкуренцію та сприяють монополізації ринку, має контролюватися громадянським суспільством.

У свою чергу, шляхом здійснення податкової політики та реалізації норм законодавства про податки і збори держава не просто наповнює бюджет, а й ефективно реалізує свої функції в економічній сфері, спираючись на конституційні засади підприємницької діяльності. Таким чином, попри відмінність моделей реалізації конкурентну й податкову політику об'єднує спільна мета -- поліпшення підприємницького та інвестиційного клімату, забезпечення ефективного функціонування механізму національного ринку на основі формування ефективних типів ринкових структур із високим рівнем інтенсивності конкуренції.

На сьогодні у світі реалізуються дві основні моделі податкової політики: ліберально-обмежена й соціально-напружена. Перша модель характерна для країн, економічна політика яких спрямована головним чином на нарощування (відновлення) виробництва товарів, вихід та експансію на нові зовнішні ринки, зростання доходів населення за рахунок розвитку його підприємницької активності. У рамках цієї моделі жорстко обмежується частка податкових вилучень (за одночасного обмеження соціальних гарантій), надаються широкі податкові пільги для інвестицій у виробничому секторі.

Органи влади не прагнуть втручатися в регулювання підприємницької діяльності та утримуються від надання особливих гарантій учасникам ринкових відносин із забезпечення стабільності національної валюти й обмеження зростання зовнішнього боргу. Ліберально-обмежена модель на сучасному етапі є характерною для Бразилії, Мексики, Китаю.

Друга модель властива постіндустріальним країнам, які поки що змушені підтримувати високі стандарти споживання й соціального забезпечення основної маси населення. З метою структурної перебудови економіки та захоплення позицій на ринках високотехнологічної продукції вони вибудовують таку ієрархію пріоритетів: пріоритети "першої категорії" -- насамперед зменшення нерівності в розподілі доходів, забезпечення зайнятості населення; пріоритети "другої категорії" -- розробка і проведення цілеспрямованої структурної політики, експансія на сі вий ринок капіталів, використання фінансових ресурсів шляхом нарощування: нинішнього боргу, концентрації передових знань та їх носіїв у своїх національних жах. Для системи оподаткування характерні високі ставки податків, усуне податкових обмежень на міжнародну міграцію капіталів із метою контролю інтиційної політики інших країн тощо.

Порівнюючи зазначені моделі податкової політики з формами (моделя конкурентної політики, можна помітити подібність заохочувальної форми конірентної політики до ліберально-обмеженої моделі та протекціоністської форми;

Соціально-напруженої моделі податкової політики за наявності розбіжностей у використовуваному інструментарії. Слід наголосити, що податкові концепції залежать від того, ким є їх автори критиками чи апологетами активного втручання держави в економіку.

Беззаперечної визнається всіма економістами лише той факт, що податкова політика держави істотно впливає на економічні процеси.

При цьому, як слушно зазначає А.А Соколов не слід забувати, що:

1) наука не може точно визначити наслідки тієї чи іншої дії держави в галузі податків. Це зумовлено тим, що економічна система постійно розвивається, тому знання, які були здобуті про неї в минулому, на даний момент можуть знецінитися, що сприятиме неоднозначному тлумаченню економічних процесів теоретичних дослідженнях. Звідси й різні погляди на конкретні заходи у сфері податків;

2) податкова політика, порівняно з іншими методами стимулювання виробництва, має певну неповороткість, що пов'язано із законодавчим затвердженням будь-яких податкових змін. Це призводить до тор, що, по-перше, найрадикальніші зміни можуть бути блоковані, а по-друге, ці зміни, як правило, виявляються запізнілими стосовно реальних потреб;

3) податкова політика обмежена у стимулюванні економічних процесів, оскільки податки є лише частиною перерозподільних відносин, а тому не можуть істотно змінити відносини виробництва й розподілу, а лише скоригувати їх.

На сучасному етапі податкова політика повинна ґрунтуватися на ретельному аналізі економічної ситуації, орієнтуватися на довгострокові цілі стимулювання конкурентоспроможності вітчизняних виробників, інноваційного розвитку економіки, що сприятиме збільшенню кількості вітчизняних підприємств, готових на рівних конкурувати з іноземними компаніями.

З цієї точки зору, в Україні доцільно реалізувати ліберально-обмежену модель податкової політики. До речі, такий підхід відповідає сучасним глобальним тенденціям. Ідеться про те, що в умовах глобалізації, зі збільшенням ступеня економічної інтеграції, підприємства одержують більше свободи у виборі переваг і можливостей, які надає зарубіжна економіка.

Це підвищує чутливість рішень щодо інвестування, розміщення бізнесу й оподаткування. В умовах глобалізації урядам дедалі важче встановлювати надмірне оподаткування, оскільки платникам стає дедалі легше перемістити свою діяльність у країну зі сприятливішим податковим кліматом. Отож країни дедалі частіше змушені скорочувати податкові ставки з метою запобігання "втечі" власної податкової бази до привабливіших юрисдикцій12. Таким чином, в умовах глобалізації загострюється податкова конкуренція.

Оподаткування в системі світогосподарських зв'язків, у якій щороку значно спрощується переміщення товарів, капіталів і робочої сили, набуває особливого значення. Сьогодні справджуються слова А. Сміта, котрий писав, що підприємець, "власник капіталу, є, власне, громадянином і всього світу та не пов'язаний із будь-якою країною. Він, не зволікаючи, залишить державу, в якій підлягає зневажливим обшукам заради оподаткування обтяжливим податком, або переведе свій капітал у країну, де він може вести справи та користуватися своїм майном без утисків".

Разом із тим, ми не підгримуємо думку тих економістів, які виступають за подальше зниження ставок оподаткування для суб'єктів господарювання в Україні14 та розширення податкових пільг15. Як відомо, ставка податку на прибуток в Україні становить 25 % і є нижчою, ніж у середньому по розвинутих країнах -- членах ЄС (29,5 %)16. На наш погляд, недоцільно вводити й нові податкові пільги -- їх і так чимало.

Для забезпечення стимулюючого впливу податкової політики на ефективність трансформації ринкових структур в українській економіці необхідно уніфікувати вітчизняну систему оподаткування, зменшити кількість різновидів податків, забезпечити стабільність податкового законодавства на перспективу та, що найважливіше, усунути необгрунтовану диференціацію суб'єктів господарювання, оптимізувавши систему надання різного роду податкових преференцій.

Із метою стимулювання розвитку конкуренції держава може ввести певні податкові преференції лише для тих компаній, які:

1) протягом тривалого періоду (2--3 роки) демонструють зниження собівартості продукції шляхом упровадження прогресивних технологій, спрямованих на економію матеріальних, трудових, енергетичних та інших видів ресурсів;

2) постійно спрямовують значну частину коштів на оновлення асортименту й підвищення якості продукції;

3) інвестують у інтелектуальний капітал. І навпаки, тим компаніям, що є збитковими чи тривалий період не оновлюють товарний асортимент тощо, преференції потрібно скасувати. Такий підхід допоможе знизити податкове навантаження, забезпечить рівні можливості до всіх суб'єктів господарювання на певному ринку, сприятиме гармонізації податкової й конкурентної політики, головним завданням якої є формування та захист конкурентного середовища на ринках товарів і послуг.

Із метою сприяння розвиткові сектору малих і середніх підприємств як важливих суб'єктів конкуренції необхідним є збереження спрощеної системи оподаткування та її реформування через удосконалення процедур реєстрації та обліку платників, усунення можливостей щодо мінімізації податкових платежів, нейтралізацію! ефекту податкової дискримінації.

Нагадаємо, що на сьогодні в Україні існують три режими спрощеного оподаткування для суб'єктів малого підприємництва: єдиний податок (для фізичних осіб-підприємців за ставкою від 20-ти до 200 грн на місяць та для юридичних осіб -- за ставкою 6 % від виручки, якщо платник єдиного податку є платником ПДВ, і за ставкою 10 %, якщо він не є платником ПДВ); фіксований податок (для фізичних осіб-підприємців за ставкою від 20-ти до 100 грн на місяць); фіксований сільськогосподарський податок (0,03--0,45 % від грошової оцінки землі за рік). Причому запроваджені в 1998 році ставки оподаткування досі не переглядалися, тоді як індекс інфляції за останніх 10 років значно зріс.

З огляду на це ми підтримуємо думку провідних фахівців стосовно доцільності збереження спрощеної системи оподаткування, але за умови здійснення індексації показника єдиного податку й обсягу виручки від реалізації продукції з урахуванням рівня інфляції за період 1998--2008 років. При цьому дуже важливо підвищити відповідальність суб'єктів малого підприємництва в разі порушення ними норм, які визначають порядок застосування спрощеної системи оподаткування тощо.

Крім того, дуже ретельного підходу вимагає використання бюджетного субсидіювання. Річ у тім, що юно може як сприяти досягненню поставлених цілей, так і знищити можливість зростання конкурентоспроможності економіки через гальмування структурних змін, активізацію міжгалузевої конкуренції та сприяння консервації застарілих технологій.

З огляду на прогресуючу глобальну конкуренцію й загрози економічному зростанню в довгостроковій перспективі одним із засобів підвищення конкурентоспроможності компаній на першій стадії розвитку є надання субсидій тим підприємствам і галузям, які демонструють прагнення та мають реальні шанси виходу на зовнішні ринки. Дуже важливою є також підтримка на початкових стадіях функціонування малого й середнього підприємництва, яке створить конкуренцію великому бізнесу. Загальновідомо, що на стадії становлення підприємств головним фактором підвищення конкурентоспроможності є переважно низька вартість продукції, ресурсів, праці, а основним джерелом технологічного розвитку -- зовнішні ресурси знань, що поглинаються через імпорт, імітацію технологій і закупівлю ліцензій.

Усе це потребує значних грошових ресурсів, яких малі й середні підприємства можуть не мати. У такому разі державна фінансова підтримка, у тому числі надання субсидій, буде дуже доречною.

На жаль, в Україні практика субсидіювання є здебільшого неефективною та не лише не сприяє розвиткові конкуренції, а навпаки, забезпечує переваги окремим суб'єктам господарювання, наслідком чого є монополізація ринків неефективними господарюючими суб'єктами. Так, за певними розрахунками, обсяг державної допомоги промисловим підприємствам у 2002 році становив 4,318 млрд грн (приблизно 1,90 % ВВП). Для порівняння: обсяг підтримки промисловості у країнах ЄС становив лише 0,39 % ВВП18. Щоправда, попри скорочення обсягу допомоги внаслідок скасування українським урядом у 2005 році низки неправомірних пільг він досі залишається значним. Крім того, за словами голови Антимонопольного комітету України О. Костусєва, процес надання державної допомоги є досить непрозорим, а негативні наслідки виявляються, як правило, через певний час.

Слід зазначити, що державна допомога надається суб'єктам господарювання практично в усіх країнах із ринковою економікою та сприяє розв'язанню багатьох економічних і соціальних проблем. Однак іноді субсидіювання підприємств, як і надання податкових пільг, може створювати перешкоди для розвитку конкурентного середовища внаслідок створення нерівних умов конкуренції.

Виникає парадоксальна для ринкової економіки ситуація: збиткові, неефективні підприємства не тільки "успішно" функціонують, а й займають домінуючі позиції на ринку. Отож неконтрольоване надання державної допомоги спричиняє посилення монополізації економіки, створює умови для лобіювання певними групами й політичними силами власних інтересів, що вкрай негативно впливає на розвиток економіки, призводить до неефективного розподілу обмежених ресурсів. У зв'язку з цим доречно згадати слова одного із провідних дослідників проблем конкурентоспроможності, американського економіста Майкла Портера: "Роль держави повинна полягати в тому, аби "підштовхувати'' вітчизняну промисловість і спонукати її до розвитку, а не пропонувати "допомогу", що дає змогу промисловості не розвиватися". Таким чином, є потреба в подальших дослідженнях щодо можливого підвищення ефективності впливу бюджетно-податкової політики на формування в економіці ринків із високим ступенем розвитку конкуренції, а також у розробці відповідних рекомендацій стосовно регулювання вітчизняного бізнесу.

2.3 Аналіз валютної політики дерави

За сучасних умов розвитку вітчизняної економіки та інтеграції України до світового економічного простору об'єктивно необхідними є забезпечення стабільності функціонування національної валютної системи, гармонізація інтересів експортерів та імпортерів, досягнення збалансованості платіжного балансу України. Саме за допомогою валютно-курсової політики створюється міцна основа для розвитку міжнародних економічних відносин шляхом впливу на валютний курс - індикатор усіх процесів, що відбуваються в економіці. Задля цього, реалізуючи основну мету своєї діяльності, Національний банк України повинен шукати все більш ефективні механізми підтримки курсу національної грошової одиниці - гривні. Пошук таких механізмів безперечно здійснюється у площині інструментарію валютно-курсової політики НБУ.

Аналіз валютно-курсової політики як форми реалізації поточної валютної політики та її впливу на економічний розвиток держави відображали у своїх працях такі українські вчені-економісти як Боришкевич О., Береславська О., Міщенко В., Савлук М., Мороз А., Дзюблюк О., Юрчишин В., Боринець С., Мазуренко В., Руденко Л. та багато інших. Дослідження проблеми формування валютного курсу, його динаміки та ступеня впливу на соціально-економічні процеси в державі здійснювалось такими західними науковцями як Д. Рікардо, Дж.М. Кейнс, І. Фішер, М. Фрідман, Г. Кассель, Р. Манделл, Дж. Мід, Дж. Сакс, Дж. Робінсон та ін.

Метою нашого дослідження є аналіз ефективності поточної валютно-курсової політики НБУ, простеження взаємозв'язку між здійснюваною центральним банком валютно-курсовою політикою та основними тенденція валютного ринку України.

Отже, головними інструментами реалізації валютно-курсової політики в Україні є: ступінь конвертованості валют; режим курсоутворення; девальвація та ревальвація валюти; валютні інтервенції.

Конвертованість валюти -- це здатність резидентів та нерезидентів вільно здійснювати обмін національної валюти на іноземну та використовувати іноземну валюту в угодах з реальними і фінансовими активами.

Так, грошова одиниця України - гривня є частково конвертованою валютою. Різниця між ступенем конвертованості валюти залежить від обмежень уряду на певні види валютних операцій на валютному ринку.

Слід зазначити, що обов'язковою передумовою конвертованості національної грошової одиниці є наявність ринкового господарства у країні з передумовами як політичного, так і економічного характеру, що, у свою чергу, дозволить вітчизняній економіці інтегруватися у світову спільноту та оперативно реагувати на зміни міжнародної ринкової кон'юнктури [1].

Девальвація і ревальвація валюти - це ще один інструмент валютно-курсової політики НБУ, який спрямований на зміну обмінного курсу національної валюти в бік його зниження чи підвищення.

Девальвація національної грошової одиниці сприяє діяльності експортерів і розрахунків за внутрішніми боргами, і негативно впливає на динаміку імпорту, тоді як ревальвація - негативно на динаміку експорту; є більш вигідною імпортерам і здійсненню розрахунків за зовнішніми боргами.

Таким чином валютно-курсова політика здійснює вплив на конкурентоспроможність економіки України як на внутрішньому, так і на світовому ринку.

Голова Всеукраїнського фонду підтримки реформ та екс-міністр фінансів Віктор Пинзеник вважає, що загрози девальвації в Україні посилюються. Головною причиною девальваційних очікувань він називає відсутність відповідальної економічної політики, тоді як голова Національного банку України Сергій Арбузов повідомляє про ефективність монетарних інструментів регулювання валютного курсу та мінімізацію ризиків. За його словами на сьогодні валютний курс демонструє волатильність і передумов для девальвації немає.

Крім того, девальвація негативно впливає на процес обслуговування зовнішнього боргу, оскільки для погашення заборгованості необхідно купувати іноземну валюту, для чого, в свою чергу, витрачатиметься більше національної. З огляду на розмір валового зовнішнього боргу України (за даними НБУ, на початок другого півріччя він дорівнював 123,4 млрд. дол.США) та підвищення сукупного зовнішнього боргу України в першій половині 2011 року більш ніж на 5%, сподіваємось на оптимістичний прогноз голови НБУ.

На зовнішньоекономічну діяльність країни, структуру виробництва та споживання суттєво впливають вибір режиму курсоутворення та контроль за валютним ринком, що є пріоритетними завданнями держави при здійсненні валютної політики.

Офіційний курс гривні до іноземних валют станом на 15.11.2011 становить 798.2300 за 100 дол. США та 1090.3024 за 100 євро. У майбутньому Національним банком України враховуватиметься необхідність збереження прогнозованої динаміки та загальної стійкості національної валюти. Для цього використовуватиметься цілий комплекс заходів, включаючи валютні інтервенції Національного банку України [3].

Валютна інтервенція - це пряме втручання центрального банку країни у функціонування валютного ринку через купівлю-продаж іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці. Банк скуповує іноземну валюту, коли існує надлишкова пропозиція і валютний курс перебуває на достатньо низькому рівні, та продає її, коли пропозиція іноземної валюти недостатня і валютний курс високий. При цьому відбувається урівноваження попиту та пропозиції на іноземну валюту та обмежуються рівні коливань курсу національної грошової одиниці [4].



Як бачимо, від'ємне сальдо валютних інтервенцій за жовтень 2011р. становить близько 1,5 млрд. дол. США. Цей показник знизився у порівнянні з 1,9 млрд.дол.США у вересні. Загалом, негативне сальдо валютних інтервенцій пояснюється тим, що на фоні напруження на міжнародних фінансових ринках та очікувань нової фінансово-економічної кризи у другому півріччі 2011 року спостерігалось підвищення внутрішнього попиту на іноземну валюту, який виявився більшим за валютну пропозицію. За таких умов, попит на іноземну валюту намагаються нівелювати курсовими коливаннями гривні та валютними інтервенціями Національного банку України.

Крім того, за сучасного режиму монетарної політики сальдо валютних інтервенцій є основною складовою і чинником змін в обсягах золотовалютних резервів країни. Необхідність проведення інтервенцій Національним банком України на міжбанківському валютному ринку зумовлена тиском на курс національної валюти, спричинений невідповідністю між попитом і пропозицією на внутрішньому валютному ринку. Одним із чинників зростання попиту на національну валюту є значні надходження в Україну іноземного капіталу, які здійснюють тиск на гривню у напрямі її ревальвації. В умовах значного перевищення пропозиції іноземної валюти над її попитом операції Національного банку України, головним чином, спрямовуються на упередження надмірного зміцнення курсу гривні шляхом купівлі іноземної валюти до золотовалютних резервів [2].

Так, золотовалютні резерви України за жовтень знизилися на 3,189 млрд. дол.США і на сьогоднішній день складають $35 млрд., повідомляє Bloomberg, що свідчить про обмеженість такого інструмента валютно-курсової політики як валютні інтервенції.

Валютно-курсова політика НБУ є складовою економічної стратегії держави, що покликана стабілізувати вітчизняну економіку та бути визначальним фактором впливу на її розвиток. Значна доларизація грошового обігу, висока питома вага експорту у ВВП, залежність від світових фінансових ринків та глобальних настроїв підвищують значення валютно-курсової політики в сучасних умовах господарювання.

економіка ціна зайнятість кредит



Розділ 3. Шляхи покращення грошової, бюджетно-податкової та валютної політики держави

У роботі визначаються напрями удосконалення грошово-кредитної політики: поєднання адміністративних і монетарних інструментів; визначення пріоритетів структурних перетворень; їх реалізація за допомогою грошово-кредитних інструментів; грошово-кредитна політика НБУ повинна мати незалежний характер; монетарна політика не повинна постійно виходити з необхідності покриття дефіциту держбюджету за рахунок грошової емісії і отримання кредитів, а повинна знаходити джерела надходження в реальній економіці, використовуючи ефективну бюджетно-податкову політику держави. Підвищення ефективності монетарних методів регулювання можливе лише за умови розроблення теоретично обґрунтованої, цілісної концепції грошово-кредитної політики і послідовного її впровадження. Саме такий підхід дозволить створити дієвий механізм впливу монетарної політики на економічні процеси. Національному банку України необхідно розвивати і частіше використовувати такі інструменти регулювання як: операції на відкритому ринку, диференційовані норми обов'язкового резервування і рефінансування комерційних банків. Це дасть можливість НБУ і уряду провести більш незалежну від іноземних інвесторів економічну політику, що допоможе реалізувати національні інтереси. Ефективна грошово-кредитна політика може створити необхідні умови для досягнення основних цілей державного фінансового регулювання економіки. Однак, загалом монетарна політика (наскільки б прогресивно і зважено вона ні проводилася) не є достатньою умовою для економічного зростання. Тільки монетарними методами можна досягти відносної фінансової стабільності на короткому тимчасовому інтервалі. Для радикальних змін необхідна реструктуризація всього виробництва і узгоджене проведення грошово-кредитної і бюджетно-податкової політики.

Аналіз координації монетарної фіскальної політики в Україні дав можливість зробити висновок про відсутність узгодженості між монетарною і фіскальною політикою. Певна частина грошово-кредитних ресурсів зосереджена на кредитуванні держвидатків, що обмежує можливості кредитування економіки. Оптимізувати поєднання бюджетно-податкової, грошово-кредитної і валютної політики, успішно підійти до ефективного управління економікою допомагають макроекономічні моделі. Але використання макромоделей в економічному аналізі має свої особливості. Надмірне їх спрощення може призвести до неадекватного відображення ними стану національної економіки.



Висновки

Як сказано вище грошово-кредитна, бюджетно-податкова та валютна політики держави є основним інструментом регулювання економічної ситуації в країні. Правильно обрані цілі та інструменти цих політик можуть вивести країну з кризи, збільшити ділову активність, прискорити економічне зростання. Дуже важливо не тільки правильно визначити мету і напрямок цих політик, а й відповідний розмір їх проведення, щоб не довести країну до "вибуху" інфляції. У своїй роботі я виконав наступні завдання:

* вивчив взаємозв'язок грошово-кредитної, бюджетно-податкової та валютної політики держави;

* встановив їх вплив на економіку держави;

* розглянула основні інструменти грошово-кредитної, бюджетно-податкової та валютної політики держави політики;

Саме рівність попиту на гроші і пропозиції грошей визначає рівновагу в економічній системі. Збій у рівновазі даної системи призводить до ряду важливих наслідків:

* зміна ставки відсотка;

* зміна ВНП / ВВП;

* зміна доходу населення, що веде до недовіри до банківської системи;

* підвищення рівня інфляції і т.д.

Середня процентна ставка кредитних організацій Росії за короткостроковими кредитами нефінансовим організаціям за останні 10 років знизилася з 12,83% до 8,2% (див. дані таблиця 5.). Це говорить про те, що Центральний Банк Росії пом'якшив грошово-кредитну політику країни. Зниження процентної ставки призводить до збільшення грошової пропозиції, відповідно до зростання грошової маси в обігу.

Середні процентні ставки кредитних організацій України за короткостроковими кредитами.

Роки нефінансовим організаціям населенню

2008 - 8,2 - 14,1

2007 - 8,77 - 12,9

2006 - 8,52 - 12,31

2005 - 8,58 - 10,53

2004 - 8,3 - 11,225

2003 - 9,45 - 10,5

Але на початку лютого 2008 року ЦБ вперше за останні без малого 10 років підняв ставку рефінансування. Обсяги споживчого кредитування росли в 2006-2007 роках вкрай швидкими темпами, і якість таких кредитів було в деяких випадках досить низьким. Тому умови видачі кредитів повинні посилитися. Ставка рефінансування перебувала на рівні 10% річних, і підвищена на 0,25% річних. Це незначне відносне підвищення, але все одно в цілому заходи Центрального Банку (збільшення обов'язкових резервів, підвищення ставки рефінансування і т.д.) призвели до скорочення грошової маси в економіці. Мета цього скорочення - зниження рівня інфляції поки , на жаль, не вдається реалізувати. Головною проблемою економіки Росії стало утримання та підвищення темпів економічного зростання, не збільшуючи рівень інфляції (знижуючи його). Сукупність правильно підібраних методів, інструментів здійснення грошово-кредитної політики, що включає в себе як монетаристскую, так і кейнсіанську теорії грошового обігу приведуть економіку в рівноважну систему.



Список літератури

1. Агапова Т.А., Серьогіна С.Ф. Макроекономіка: Підручник. - 3-е вид. - М.: МГУ, 2010.

2. Гальперін В.М., Гребенніков Л.І., Леусскій А.І. Макроекономіка. - СПб.: Економічна школа, 2009. - 400 с.

3. Гальперін В.М., Ігнатьєв С.М., Моргунов В.І. Мікроекономіка. У 2-х т. - СПб.: Економічна школа, 1994. - Т.1 - 349 с.

4. Долан Е.Дж., Ліндсей Д.Е. Ринок: мікроекономічна модель. - СПб., 1994. - 496 с.

5. Ємцов Р.Г., Лукін М.Ю. Мікроекономіка. М.: МГУ, 1994.

6. Курс економічної теорії: Навчальний посібник / За ред. А.В. Сидоровича .- М.: МГУ ім. М. В. Ломоносова, изд-во "ДІС", 2007.

7. Макконнелл К., Брю Л. Економікс. У 2-х т. - М.: Республіка, 1992. - Т.1. - 399 с.; Т.2. - 400 с.

8. Мікроекономіка. Теорія і російська практика. / Под ред. А. Г. Грязнова і А. Ю. Юданова. - М.: ВТД "КноРус", 1999.

9. Менк'ю Г.М. Макроекономіка. - М.: Изд-во МГУ, 2008. - 736 с.

10. Менк'ю Н.Г. Принципи економікс. - СПб.: ПЕТРУК,2009. - 784 с.

Размещено на Allbest.ru