Побудова та закономірності функціонування внутрішнього економічного механізму підприємства

Норми і нормативи класифікують за певними ознаками, що дає змогу внести певну систему

в їх розмаїтість. До таких ознак передусім належать вид нормованих ресурсів, термін дії норм, ступінь їх агрегування і метод розроблення. Класифікація норм і нормативів за видами ресурсів подана в табл. Норми затрат у натуральному виразі легко перетворюються у вартісні норми витрат множенням перших на грошові оцінки одиниці ресурсів або одиниці часу використання цих ресурсів.

За терміном дії норми і нормативи поділяють на стабільні та змінні. Стабільні норми і нормативи залишаються незмінними протягом тривалого періоду (кількох років). До них належать передусім норми і нормативи, що встановлюються державою і стосуються формування і розподілу прибутку. Це - ставки оподаткування, обов'язкових відрахувань (наприклад на соціальні заходи), норми амортизації тощо. Стабільний характер цих нормативів дає змогу приймати обґрунтовані перспективні рішення.

До змінних належать ті норми й нормативи, які коригуються підприємством або замінюються новими при зміні умов унаслідок удосконалення техніки, технології, організації виробництва та праці. До них належать усі норми затрат ресурсів.

За ступенем агрегування нормованих ресурсів розрізняють норми специфіковані та зведені (загальні). Специфіковані норми встановлюються з максимальною деталізацією нормованого ресурсу. Наприклад, норма затрат матеріалу певного профілю, розміру та марки; норма затрат праці робітників певної професії та кваліфікації тощо. Такі норми потрібні передусім для оперативного планування та організації виробництва в підрозділах підприємства. Зведені норми обчислюються за групами однорідних ресурсів, без конкретизації їх параметрів (затрати листової сталі, робочого часу без зазначення професії та кваліфікації та ін.). Вони широко застосовуються при розробленні річних та перспективних планів підприємства.

За ступенем агрегування об'єктів нормування розрізняють норми на операцію (поопераційні), деталь (подетальні), вузол чи комплект (складальну одиницю), готовий виріб.

Застосовувані норми й нормативи мають бути прогресивними, відповідати сучасному рівню техніки, технології, організації виробництва та праці. Обґрунтованість норм залежить від методів їх розроблення та своєчасної зміни згідно зі зміною умов діяльності. Конкретна методика обчислення норм і нормативів залежить від виду нормованих ресурсів. Можна виділити три основні методи розроблення норм і нормативів: розрахунково-аналітичний, дослідно-аналітичний і досвідно-статистичний.

Розрахунково-аналітичний метод полягає в тому, що норми і нормативи встановлюються на основі аналізу можливостей найкращого використання ресурсів з одночасними інженерними обчисленнями на підставі технічної документації. Цей метод найбільш обґрунтований, але досить трудомісткий і потребує кваліфікованих нормувальників. Розширенню сфери його застосування, особливо в серійному та одиночному виробництві, сприяє централізоване розроблення нормативів на типові елементи робіт, які виконуються на різних підприємствах однієї чи ряду галузей промисловості. Збірники таких галузевих і міжгалузевих нормативів розробляються відповідними дослідними центрами (організаціями), що істотно полегшує підприємствам установлювати розрахунково-аналітичні норми в конкретних умовах виробництва.

Дослідно-аналітичний метод передбачає встановлення норм і нормативів на основі вивчення дослідного виконання нормованого процесу у виробничих або лабораторних умовах. Наприклад, визначення норм затрат енергії чи допоміжних матеріалів на одиницю часу роботи машини відповідними замірами їх витрачання за встановлених режимів навантаження, установлення норм часу шляхом хронометражних спостережень тощо. Цей метод вважається науково обґрунтованим і доповнює розрахунково-аналітичний метод.

Згідно з досвідно-статистичним методом норми і нормативи встановлюються на підставі досвіду виконання аналогічних робіт у попередніх періодах (статистично опрацьовані дані звітів). Недолік цього методу полягає в тому, що він орієнтується на минулий, іноді застарілий, досвід і не враховує прогресивних змін у техніці та організації виробництва. Цей метод придатний для орієнтовних, прогнозних обчислень, коли неможливо або недоцільно встановлювати норми іншими способами.

Нормативна база підприємства - це складна система, що охоплює десятки, а то й сотні тисяч норм і нормативів. Управління цією системою здійснюється на основі єдиної автоматизованої системи управління. Коригування й заміна норм і нормативів виконуються систематично, у міру змін умов, що впливають на їх величини. Загальна принципова схема використання і зміни норм показана на рис.

Поточні специфіковані (первинні) норми і нормативи обчислюються і коригуються відповідними функціональними службами (відділами) підприємства. Але запис норм і нормативів на певних носіях інформації, їх систематизація, зберігання, внесення змін, обчислення зведених норм централізовані в межах усього підприємства. На середніх і великих підприємствах ця робота проводиться бюро нормативного господарства.

Питання для самоконтролю

Що таке планування?

Які особливості притаманні внутрішньому плануванню на підприємстві?

Поясніть склад основних розділів поточних планів: а) внутрішньокоопераційних підрозділів; б) підрозділів - суб'єктів ринку.

У чому різниця між техніко-економічним і оперативно-календарним плануванням?

Як ви розумієте принцип системності в плануванні?

Поясніть сутність принципу участі і значення його додержання при плануванні.

У чому полягає сутність принципу безперервності планування і як він реалузується в процесі розроблення планів підрозділів?

Як ви розумієте поняття гнучкості планів і як вона досягається?

Поясніть сутність методу синхронного планування.

У чому сутність методу послідовного планування?

Методи ієрархічного планування і сфери їх застосування у внутрішньому плануванні на підприємстві.

Сутність балансового методу і його застосування у внутрішньому плануванні на підприємстві.

Які види норм застосовуються при плануванні?

Назвіть і поясніть напрямки класифікації норм.

Які є методи розроблення норм? У чому їх сутність?

Який порядок формування і використання норм і нормативів на підприємстві?

5. Виробнича програма та її ресурсне обґрунтування

5.1 Зміст і порядок розроблення виробничої програми підрозділів

Виробнича програма підрозділів основного виробництва - це сукупність продукції певної номенклатури й асортименту, яка має бути виготовлена в плановому періоді у визначених обсягах згідно зі спеціалізацією і виробничою потужністю цих підрозділів. Виробнича програма виражає зміст їх основної діяльності та засоби досягнення стратегічної мети.

Порядок розроблення виробничої програми підрозділів підприємства значною мірою залежить від призначення їх продукції та економічного статусу. Передусім тут має значення технологічний зв'язок між підрозділами, ступінь завершеності в них циклу виготовлення продукції, спрямування її на подальшу обробку, внутрішньокоопераційні потреби чи на ринок, за межі підприємства. Загальна схема розроблення виробничої програми за умов наявності в складі підприємства підрозділів внутрішньої кооперації та підрозділів, що мають замкнений виробничий цикл і виготовляють продукцію безпосередньо на ринок, показана на рис.

У другому випадку розроблення планів виробництва підрозділів ґрунтується на їх планах продажу (поставки) продукції. Причому останні можуть випливати із плану продажу продукції підприємства (централізоване розроблення плану "зверху-вниз") або остаточно його формувати (метод "знизу-вверх"), що передбачає самостійне формування підрозділами-центрами прибутку портфеля продажу продукції. Цей варіант планування близький до планування виробництва продукції самостійним підприємством і детально не розглядається. Розглянемо розроблення виробничої програми підрозділів, продукція яких не є кінцевою з позиції підприємства, тобто вони виготовляють окремі частини продукту (предметна спеціалізація) або виконують частину загального технологічного процесу (технологічна спеціалізація).

План виробництва охоплює виготовлення продукції за номенклатурою і загальним обсягом у певному вимірі. Завдання за номенклатурою на плановий період (рік, квартал, місяць) складається з переліку найменувань продукції, яку слід виготовити, та її обсягу у натуральному вимірі. Це завдання конкретизується за часом виконання в оперативно-календарних планах (планах-графіках).

При визначенні номенклатури й обсягу виробництва продукції підрозділами підприємства важливе значення має вирішення питання про співвідношення власного виробництва і купівлі на ринку окремих частин виробів (заготовок, деталей, вузлів, приладів тощо). Ця проблема розв'язується з урахуванням таких чинників, як можливість власного виробництва (наявні виробничі потужності й кадри), якість виробів і їх вартість.

Планово-облікові одиниці (номенклатурні позиції), у яких встановлюється завдання цехам, мають різний ступінь деталізації для різних цехів і типів виробництва. Виробнича програма випускних (складальних) цехів визначає найменування й обсяг готових виробів згідно з планом виробництва підприємства. В одиничному та серійному виробництвах для заготівельних та обробних цехів випуск продукції у номенклатурі встановлюється, як правило, у комплектах деталей на замовлення, виріб, складальну одиницю (вузол, агрегат). За масового виробництва цим цехам планується випуск заготівок і деталей за окремими найменуваннями.

З метою чіткого взаємоузгодження виробничі завдання цехам у натуральному виразі розробляються у порядку, зворотному до послідовності технологічного процесу, тобто від випускних цехів до заготівельних. У плановому завданні кожного цеху враховуються поставки продукції (заготівок, деталей, комплектів тощо) цехам-споживачам, на склад готової продукції і можлива зміна незавершеного виробництва з метою підтримання його величини на нормативному рівні.

Цей загальний порядок розроблення виробничої програми цехів можна подати так:

Вв = Вп + Вс + Вн - Вф,

де Вв - плановий випуск виробів у натуральному виразі в певному цеху;

Вп - поставка виробів наступним за технологічним маршрутом цехам-споживачам;

Вс - поставка виробів на склад готової продукції (як запчастини для сервісних центрів, продажу);

Вн, Вф - відповідно нормативний і фактичний міжцеховий запас цього виробу (для комплектації, у вигляді оборотного запасу та ін.).

У випадку тривалого виробничого циклу виготовлення продукції завдання встановлюються з випуску і запуску виробів. При цьому може виникнути потреба в корекції внутрішньоцехового незавершеного виробництва.

Приклад. Планом заводу передбачено виготовити за квартал 500 машин. На одну машину потрібний один корпус редуктора. Крім цього, слід поставити 10 корпусів у сервісний центр заводу і виконати замовлення іншого заводу на 50 заготівок корпусів. Оскільки машина випускається постійно, незавершене виробництво періодично коригується і підтримується на нормативному рівні. Складемо плани виробництва корпуса редуктора для заготівельного, механічного та складального цехів.

Складальний цех: план випуску складає 500 машин, план запуску машин у виробництво - 500 + (20 - 15) = 505 шт.; для виготовлення 500 машин потрібно 500 корпусів; крім цього, цеху слід довести фактичну величину машин у незавершеному виробництві (15 шт.) до нормативної (20 шт.). Отже, загальна потреба у корпусах редуктора складального цеху становить 500 + (20 - 15) = 505 штук. Цю кількість слід одержати від механічного цеху.

Механічний цех: випуск корпусів для складального цеху становить 505 штук, для сервісного центру - 10 штук. План випуску корпусів 505 + 10 = 515 шт. У незавершеному виробництві корпусів редуктора є на 8 штук більше за норматив. Таким чином, виготовити треба 515 корпусів (505 + 10), а запустити у виробництво 515 - 8 = 507 штук. Стільки треба одержати заготівок від заготівельного цеху.

Заготівельний цех: випуск корпусів для механічного цеху - 507 штук, для поставки на сторону - 50 штук. Незавершене виробництво підтримується на нормативному рівні. Програми випуску і запуску заготівок збігаються і становлять 507 + 50 = 557 штук.

Плановий випуск продукції цеху розподіляється між дільницями згідно з їх спеціалізацією. При цьому повинні бути забезпечені комплектність виготовлення всіх деталей і рівномірне виробництво. Для дільниць з предметною спеціалізацією видаються завдання виготовлення закріплених за ними деталей і складальних одиниць. Дільницям з технологічною спеціалізацією виробництво продукції планується у комплектах деталей на основі плану цеху і технології їх обробки.

Необхідною умовою ритмічної роботи всіх виробничих підрозділів підприємства, випуску і поставки продукції згідно з договорами є своєчасне забезпечення складальних процесів потрібними наборами деталей, тобто виготовлення деталей на всіх стадіях технологічного процесу повинно бути комплектним. Для забезпечення цієї вимоги важливе значення має організація планування й обліку виготовлення продукції на такому організаційному рівні, як бригада (за умов бригадної форми організації праці).

Для того щоб продукція виготовлялась повністю укомплектованою, слід обґрунтовано вибирати планово-облікові одиниці для бригади. Такими номенклатурними позиціями можуть бути бригадокомплекти. Бригадокомплект - це набір заготовок, деталей, складальних одиниць, що входять у певний виріб (машину, прилад тощо) і виготовляються конкретною бригадою. Кількість найменувань бригадокомплектів, закріплених за бригадою, відповідає здебільшого кількості найменувань готових виробів, деталі для яких виготовляє бригада. Завдання з виготовлення продукції бригаді встановлюється в певній кількості бригадокомплектів кожного найменування. Комплект вважається готовим, якщо здані всі деталі, що в нього входять. Деталі і складальні одиниці, що не ввійшли в бригадокомплект, не вважаються готовою продукцією бригади і не оплачуються. За таких умов бригада сама стежить за своєчасним запуском деталей в обробку, забезпеченням комплектного їх виготовлення, що сприяє своєчасному випуску продукції і скороченню незавершеного виробництва.

Планування й оцінка роботи бригад за бригадокомплектами потребують певної організаційної підготовки. Слід організувати бригади так, щоб кожна з них виконувала закінчений технологічний цикл робіт. При цьому треба намагатись об'єднувати в бригадокомплекти деталі, що є спорідненими (подібними) щодо конструкції і технології їх обробки. Ураховуються також інші чинники, наприклад величина партії запуску деталей у виробництво і відповідно періодичність їх обробки, тривалість виробничого циклу тощо.

При оперативному плануванні серійного виробництва продукції важливе значення має вибір величини партії деталей, тобто кількості однакових деталей, що обробляються безперервно на кожній операції без переналадки устаткування. Якщо деталі виготовляються для разових замовлень або малих серій виробів (одиничне й малосерійне виробництво), то величини таких партій обробки деталей дорівнюють їх потребі. У випадку, коли деталі потрібні періодично або постійно, але їх обробкою устаткування повністю не завантажене (серійне виробництво), партії деталей визначаються з урахуванням конкретних виробничих умов, оскільки їх величини впливають на ефективність виробничого процесу, причому цей вплив неоднозначний.

Збільшення партії деталей веде до зменшення кількості переналадок устаткування, внаслідок чого поліпшується його використання і знижуються витрати на підготовчо-завершальні роботи (одержання завдання, ознайомлення з технічною документацією, зміна інструменту, пристосувань, налагодження устаткування, здача партії деталей). Крім цього, спрощується планування та облік виробництва. З іншого боку, обробка деталей великими партіями має негативні наслідки: зростають запаси деталей у незавершеному виробництві, тобто збільшується потреба в оборотному капіталі, зростають витрати на зберігання деталей на складі. Запуск у виробництво деталей великими партіями може створювати проблеми у забезпеченні комплектності їх подання на наступні стадії обробки та складання в певні періоди. Отже, суперечливий вплив величини партії деталей на техніко-економічні показники роботи потребує встановлення її величини на оптимальному рівні. Оптимальною є така величина партії деталей, за якої загальні витрати на їх виготовлення, зберігання і втрати від відволікання коштів у незавершене виробництво будуть мінімальними. Методика розв'язання цього завдання розглядається у спеціальній літературі з оперативно-календарного планування виробництва.

Крім планування випуску продукції у натуральному виразі, визначається загальний її обсяг у межах певного підрозділу. Цей показник використовується для визначення частки підрозділу в загальному обсязі продукції підприємства, динаміки обсягу виробництва, продуктивності праці, оцінки діяльності, а в підрозділах, що виготовляють готову продукцію на ринок, - для обчислення обсягу продажу і прибутку.

Основним показником обсягу продукції підрозділу є його кінцева (готова) продукція. До готової продукції відносяться вироби, складальні одиниці, комплекти деталей (роботи, послуги), які пройшли виробничий процес у даному підрозділі, відповідають стандартам чи технічним умовам і надходять в інші підрозділи або на склад готової продукції.

Вк = ,

де Вк - випуск (обсяг) кінцевої продукції підрозділу в установлених одиницях виміру;

n - кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що виготовляються у підрозділі;

Ni - випуск виробів i-го найменування у натуральному виразі;

Цi - загальний вимірник (ціна) i-го виробу.

У підрозділах з тривалим виробничим циклом виготовлення продукції її обсяг за певний період виражається більш загальним показником обсягу виробництва, який називають валовою продукцією. Цей показник обчислюється за формулою:

Вв = Вк + ДН,

де Вв - обсяг виробництва в певному вимірі;

ДН - зміна залишків незавершеного виробництва за розрахунковий період у тому самому вимірі.

Величина ДН обчислюється на основі фактичних запасів незавершеного виробництва на початок планового періоду (Н1) і розрахункової планової їх величини на кінець періоду (Н2). Якщо виготовляються складні вироби з тривалим виробничим циклом за індивідуальним замовленням, то в цьому разі обсяг незавершеного виробництва (ДН) обчислюється за ступенем їх готовності на кінець розрахункового періоду, тобто ціна (планова собівартість) множиться на коефіцієнт готовності, визначений експертним способом, і віднімається обсяг виконаної роботи (за ступенем готовності) на початок періоду. У дрібносерійному виробництві досить часто обчислюється умовна кількість виробів у незавершеному виробництві, після чого визначається загальний обсяг виробництва.

Умовна кількість виробів обчислюється так:

Nу = Тн.в. / t,

де Nу - умовна кількість виробів у незавершеному виробництві; Тн.в. - трудомісткість незавершеного виробництва, нормо-годин; t - трудомісткість одного виробу, нормо-годин.

Загальний обсяг продукції підрозділів обчислюється в різних вимірниках залежно від конкретних умов виробництва і діючої системи планування, обліку й оцінки їх діяльності. Натуральний вимірник можливий лише в однономенклатурному вузько спеціалізованому виробництві. У багатономенклатурному виробництві для визначення обсягу продукції використовуються: у підрозділах, що виробляють готову продукцію на ринок, - ринкові ціни, у внутрішньокоопераційних підрозділах - трансфертні (планово-розрахункові) ціни.

На практиці досить широко обсяг продукції (виконаної роботи) вимірюється у нормованому часі на її виготовлення - у стабільних (у межах року) нормо-годинах.

Вн.в.пл = mр*Тр.пл*Кпл; Вн.в.пл = mр*Др*Тсм*nсм*(1 + ДПпл); Вн.в. = ?Ni*Тн.в.і

Нормований час як вимірник обсягу продукції застосовується передусім в внутрішньокоопераційних цехах технологічної спеціалізації, а також на виробничих дільницях і в бригадах. Позитивна сторона цього вимірника - його простота і доступність. На всі деталі, комплекти, вироби є норми часу, і яких-небудь спеціальних обчислень не треба. Динаміка обсягу виробництва тут відповідає динаміці трудомісткості продукції, що спрощує формування фонду оплати праці. Основні недоліки цього вимірника: 1) не видно залежності обсягу виробництва від складності праці; 2) за існуючого методу нормування враховуються, як правило, затрати праці лише основних виробничих робітників, переважно на відрядній оплаті праці, частка яких принижується внаслідок механізації та автоматизації виробництва; 3) можуть бути спотворення у динаміці обсягу виробництва за різної напруженості норм на окремі операції та деталі.

На середніх і великих підприємствах з розвиненою виробничою інфраструктурою поряд з розробленням виробничих програм підрозділів основного виробництва складаються плани виробництва допоміжних підрозділів (інструментального, ремонтного цехів і енергетичного господарства). Продукція і роботи цих підрозділів мають внутрішнє призначення. Допоміжні виробничі підрозділи забезпечують нормальну роботу підрозділів основного виробництва, тому їх виробничі програми обумовлені переважно потребами останнього.

У виробничу програму інструментального цеху (дільниці) на плановий квартал (місяць) включається, насамперед, аварійні замовлення на виготовлення інструментів та пристроїв, потреба в яких не задовольняється купівлею на ринку. До дефіцитного належить інструмент, планова кількість якого менша за його оборотний фонд, тобто наявності в центральних інструментальних службах і в цехах (у запасі, заточуванні, ремонті, на робочих місцях). Виготовлення такого інструменту відноситься до дрібносерійного типу виробництва.

Інструмент, що виготовляється вперше для нових виробів, включається у виробничу програму відповідно до плану-графіка технологічної підготовки виробництва. Інструмент повторного виготовлення передбачається в плані виробництва згідно з його потребою, яка визначається здебільшого за системою "максимум-мінімум". Роботи із заточування, ремонту, відновлення інструменту включаються у виробничу програму в загальній сумі нормо-годин (гривнах) на підставі замовлень цехів або фактичних даних за минулі періоди. Інструментальний цех повинен завжди мати резерв виробничої потужності (пропускної спроможності) для виконання позапланових робіт.

Основними функціями ремонтного цеху є ремонт устаткування всіх підрозділів підприємства і виготовлення для цього запасних деталей, якщо купити їх не можна або коли власне виробництво доцільніше. Крім того, цех здійснює демонтаж і монтаж устаткування при його заміні та переміщенні, а також модернізацію. Такі роботи відносяться до індивідуального і дрібносерійного типу виробництва.

План ремонтних робіт розробляється на основі плана-графіка ремонту устаткування, а виготовлення запасних частин планується згідно з їх потребою на ремонтні роботи і тривалістю виробництва. В структурі виробництва ремонтного цеху істотна частка припадає на позапланові роботи, спричинені аваріями, раптовими поломками устаткування. Тому на такі ймовірні роботи в плані передбачається резерв виробничої потужності. Величина такого резерву визначається за даними досвіду (орієнтовно 10-15%).

Енергетична система підприємства поділяється на генеруючу (електростанції, котельні, газогенераторні й компресорні установки та ін.), передавальну (мережі, розподільні пристрої, трансформаторні підстанції) і споживчу (енергоприймачі основного й допоміжного виробництв, інші споживачі) підсистеми. Процес виробництва, передачі та споживання енергії - це єдиний енергетичний процес, внаслідок чого виробництво і споживання енергії збігаються за величиною і в часі. незавершене виробництво тут відсутнє, продукція однорідна, масовий тип виробництва.

Підприємство має в своєму складі тільки ті генеруючі підрозділи, які забезпечують його енергією власного виробництва. Інші види енергії надходять від зовнішніх постачальників. Обсяги власного виробництва енергії обумовлюються потребами, які визначаються на основі складання енергетичних балансів підприємства.

Виробнича програма підрозділів підприємства повинна мати ресурсне обґрунтування. До ресурсів, які забезпечують виконання виробничої програми, належать виробнича потужність, персонал і матеріали. Питання обґрунтування виробничої програми матеріальними ресурсами вирішується більшою мірою на рівні підприємства і вивчається в дисципліні "Планування діяльності підприємства".

5.2 Обґрунтування виробничої програми виробничою потужністю

Виробнича потужність підрозділів, виражена безпосередньо в обсязі продукції, обчислюється для умов однопродуктового виробництва за формулою:

Nв.п. = Тр * mо / tо,

де Nв.п. - виробнича потужність групи взаємозамінних агрегатів (верстатів) у натуральному вимірі;

Тр - час роботи одного агрегату за розрахунковий період, години;

mо - кількість однотипних взаємозамінних агрегатів у групі;

tо - затрати часу на виготовлення одного виробу.

Якщо tо виражено в нормованому часі (машинні нормо-години - tн), то

tо = tн / kн,

де kн - плановий (прогнозний) коефіцієнт виконання норм (береться переважно на досягнутому рівні).

За умов кількох груп устаткування, виробнича потужність визначається за групою з найменшою потужністю (якщо не передбачається заходів щодо її розширення). Виробнича потужність системи взаємопов'язаних машин, що працюють за єдиним регламентованим ритмом (потокові, автоматичні лінії), обчислюється за формулою:

Nв.п. = Тр *60 / r,

де Тр - час роботи технологічної лінії за розрахунковий період, години; 60 - кількість хвилин у одній годині;

r - такт роботи лінії (проміжок часу, через який вироби сходять з лінії), хвилини.

У виробничих підрозділах багатопродуктового виробництва з груповим розміщенням устаткування подібні обґрунтування мають форму порівнянних обчислень пропускної спроможності устаткування і його завантаження у машино-годинах. Відношення цих величин характеризує ступінь завантаження устаткування:

kз = Тз / Тп.с ,

де kз - коефіцієнт завантаження устаткування певної технологічної групи;

Тз - завантаження устаткування виробничою програмою у плановому періоді, машино-години;

Тп.с - сумарний час роботи устаткування групи в плановому періоді, який називають пропускною спроможністю цієї групи, машино-години.

На практиці використовується й обернена величина цього показника, який показує, наскільки пропускна спроможність покриває завантаження устаткування . Це коефіцієнт пропускної спроможності (виробничої потужності).

Завантаження устаткування обчислюється на основі планового обсягу продукції й затрат часу на її обробку:

Тз = ,

де n - кількість найменувань виробів (деталей, комплектів), що обробляються на даній групі устаткування; Ni - кількість виробів i-того найменування у натуральному виразі; Ti - затрати часу на обробку одного виробу i-того найменування на даній групі устаткування, години.

Пропускна спроможність устаткування певної технологічної групи визначається як добуток часу роботи одного агрегату (Тр) на їх кількість (mо):

Тп.с = Тр* mо.

Час роботи одного агрегату обчислюється за формулою:

Тр = Тн*(1 - в / 100),

де Тн - номінальний (режимний) фонд часу роботи одного агрегату (машини) в плановому періоді, години; в - планові втрати часу на ремонт агрегату, години.

Це загальна формула. Якщо можна точно визначити тривалість планового ремонту в робочий час, то ця величина просто віднімається від Тн. Коли такий ремонт не припадає на плановий період, то Тр = Тн.

Тн = (Др* tз - Дс* tс)*kз,

де Др - кількість робочих днів у плановому періоді;

tз - тривалість робочої зміни, години;

Дс - кількість днів із скороченою робочою зміною;

tс - тривалість скорочення робочої зміни, години;

kз - коефіцієнт змінності роботи (кількість змін роботи на добу).

5.3 Забезпечення виробничої програми трудовими ресурсами

Обґрунтування виробничої програми підрозділів трудовими ресурсами обмежується, як правило, тими категоріями працівників, кількість яких залежить від обсягу і структури виробництва. Це переважно робітники. Кількість робітників, потрібна для виконання запланованого обсягу роботи, визначається різними методами залежно від специфіки виконуваних процесів і нормування праці: на основі трудомісткості робіт, норм виробітку, норм обслуговування, за робочими місцями тощо. Розрахунки проводяться окремо за професіями і кваліфікацією робітників.

Кількість робітників на роботах з нормованою трудомісткістю визначається за формулою:

Чоб = Тпл / (Тп* kн),

де Чоб - середньооблікова кількість робітників;

Тпл - планова трудомісткість робіт, нормованих людино-годин;

Тп - фонд робочого часу одного працівника в плановому періоді, години;

kн - коефіцієнт виконання норм.

Фонд часу роботи одного середньооблікового робітника визначається на основі кількості робочих днів у плановому періоді, передбачених законом невиходів на роботу і середньої тривалості робочого дня.

Тп = Дп* tд.с,

де Дп - середня кількість днів виходу на роботу в плановому періоді одного робітника;

tд.с - середня тривалість робочого дня, години.

Середня кількість днів виходу на роботу (реальний робочий час у днях) обчислюється на основі кількості робочих днів у плановому періоді за календарем (Др) і середньої кількості днів невиходів згідно з трудовим законодавством (Дн - відпустки, хвороба та ін.).

Дп = Др - Дн.

Середня тривалість робочого дня менша від номінальної тривалості, якщо у складі робітників є такі, що мають скорочений робочий день (неповнолітні, матері, що мають дітей віком до одного року). В інших випадках середня тривалість дня збігається з номінальною (tд.н).

Згідно з цими обчисленнями можна визначити втрати робочого часу (h, в %):

h = (1 - Тп / (Др * tд.н) * 100.

Коли виготовляється один вид продукції або виконується однорідна робота, кількість робітників можна визначати за нормами виробітку:

Чоб = N / (Вд * Дп * kн),

де N - плановий обсяг продукції (роботи) у натуральному виразі;

Вд - денна норма виробітку одного робітника у натуральному виразі.

Сфера застосування розглянутих методів - процеси, де робітники закріплені за певними робочими місцями, безпосередньо обробляють продукцію (виконують роботу) і між їх кількістю та обсягом останньої існує тісна залежність.

Якщо виконувані робітником операції не пов'язані з кожною одиницею продукції або роботи; трудовий процес є нерегулярним, ймовірним; необхідна постійна присутність робітника незалежно від його завантаження з метою нагляду, контролю і регулювання процесу , об'єктом нормування затрат праці є, як правило, устаткування (робочі місця), що обслуговуються, а кількість робітників обчислюється за нормами обслуговування і робочими місцями. До таких процесів відносяться апаратурні (ливарні, гальванічні, термічні, хімічні та інші), обробні з високим рівнем механізації та автоматизації, а також допоміжні з обслуговування устаткування (налагодження, дрібний ремонт тощо). За кожним із цих методів обчислюється явочна кількість робітників (Чяв ), яка згодом перераховується в облікову з урахуванням втрат робочого часу.

Кількість робітників за нормами обслуговування визначається за формулою:

Чяв = m* kз / mн,

де m - кількість устаткування (робочих місць), що потребує обслуговування; mн - норма обслуговування (кількість устаткування, що має обслуговувати один робітник); kз - кількість змін роботи.

Кількість робітників за робочими місцями обчислюється так:

Чяв = mп * kз,

де mп - кількість робочих місць, на яких постійно повинні бути робітники.

Явочна кількість робітників перераховується в облікову чисельність збільшенням її згідно з процентом втрат робочого часу (h).

Чоб = Чяв * 100 / (100 - h).

На практиці ці обчислення спрощують, замінюючи величину (100 / (100 - h)) на коефіцієнт облікового складу, що визначається як відношення облікового складу робітників до їх явочної кількості за звітними даними.

Для визначення кількості робітників, які виконують нерегулярну роботу з випадковим часом її виникнення і тривалістю (наладчики устаткування, черговий ремонтний персонал), може застосовуватися метод теорії масового обслуговування. Визначається кількість робітників, за якої вся система "устаткування - робітники" працювала б в оптимальному режимі. Критеріями оптимальності можуть бути: 1) максимальне завантаження устаткування за умов мінімального очікування обслуговування; 2) максимальне завантаження обслуговуючого персоналу за рахунок мінімізації часу його незайнятості; 3) мінімальні витрати в системі на одиницю продукції (роботи).

Перші два критерії часткові і ними доцільно керуватися у випадках, коли один із ресурсів (устаткування або робітники) дефіцитний, а іншого достатньо. Збільшення завантаження устаткування за рахунок скорочення часу очікування обслуговування потребує збільшення кількості робітників, завантаження яких знизиться. І навпаки, зменшення кількості робітників підвищить їх завантаження, але при цьому погіршиться використання устаткування.

Найповніше ефективність функціонування системи обслуговування відбиває третій критерій, тому йому і слід надавати перевагу в більшості випадків. При цьому враховуються ті витрати, на які безпосередньо впливає система обслуговування (витрати, пов'язані з простоями устаткування й оплатою праці обслуговуючого персоналу). Оптимальна кількість обслуговуючого персоналу забезпечує мінімум витрат, виражених функцією:

С = (См * L + Cо * Чо) * Т,

де С - витрати, пов'язані з простоями устаткування й оплатою праці обслуговуючого персоналу за розрахунковий період, грн.;

См - витрати (втрати) внаслідок простою верстата (машини) протягом однієї години, грн.;

L - середня кількість верстатів, що чекає обслуговування (довжина черги);

Cо - середньогодинна зарплата одного обслуговуючого робітника, грн.;

Чо - кількість робітників, зайнятих обслуговуванням;

Т - фонд часу роботи устаткування в розрахунковому періоді (зміна, місяць), години.

Ці обчислення виконуються за варіантами на основі узагальнення досвіду і фотографій робочого часу або більш ґрунтовно - шляхом виявлення законів розподілу потоку вимог на обслуговування і його тривалості як випадкових величин. Методичний апарат таких досліджень розглядається у спеціальній літературі з проблем теорії масового обслуговування.

Питання для самоконтролю

Що являє собою виробнича програма підрозділу підприємства?

З'ясуйте особливості розроблення виробничої програми внутрішньокоопераційних підрозділів і підрозділів, що виготовляють готову продукцію.

Як вирішується проблема співвідношення власного виробництва і купівлі окремих частин виробів при розробленні виробничої програми?

Назвіть планово-облікові одиниці виробничої програми підрозділів у натуральному виразі та сфери їх застосування.

Поясніть загальний порядок розроблення виробничої програми внутрішньокоопераційних підрозділів.

За яких умов планується не тільки випуск виробів, а й їх запуск?

Як впливає величина партії обробки деталей на економічні показники цеху?

Назвіть показники загального обсягу продукції підрозділу і їх вимірники.

Які особливості має розроблення виробничої програми допоміжних цехів: а) інструментальних; б) ремонтних; в) енергетичних.

Поясніть методику обчислення виробничої потужності в однопродуктовому виробництві.

Що таке пропускна спроможність устаткування і як вона обчислюється у багатопродуктовому виробництві?

Як обчислюється коефіцієнти завантаження і пропускної спроможності устаткування і в чому різниця між ними?

У чому сутність і організаційно-економічне значення балансу пропускної спроможності та завантаження устаткування?

Які методи обчислення кількості робітників і в чому їх особливості?

Поясніть методику визначення планового фонду часу роботи одного робітника.

У чому різниця між трудомісткістю продукції, обчисленою в нормованому і реальному часі?

Назвіть критерії оптимізації роботи системи "машини-обслуговуючий персонал".

Як можна оптимізувати обслуговування устаткування робітниками за допомогою теорії масового обслуговування?

6. Планування витрат і прибутку підрозділів

6.1 Склад витрат підрозділів і порядок їх планування

Виробнича діяльність потребує затрат ресурсів. Затрати ресурсів підприємства у грошовому виразі для досягнення певної мети - це його витрати. Витрати бувають інвестиційні (разові) і поточні. Інвестиційні витрати (інвестиції) спрямовуються на створення чи купівлю дохідних активів або соціальних благ. Поточні виробничі та пов'язані з виробництвом витрати є циклічними або безперервними. Вони повторюються з кожним циклом виготовлення продукту (основні матеріали, технологічна енергія, зарплата виробничих робітників тощо) або потрібні постійно для управління і підтримання виробничої системи в стані готовності (зарплата управлінського персоналу, орендна плата, амортизація основних засобів та ін.). Поточні витрати (далі - витрати) формують собівартість продукції і таким чином безпосередньо впливають на величину прибутку - головний показник діяльності підприємства. На рівні підрозділів внутрішньої кооперації, що є центрами витрат і не формують власного прибутку, витрати є основним показником ефективності їх діяльності (у зіставленні з обсягом виготовленої продукції чи виконаної роботи). Формуванням витрат слід управляти, у тому числі планувати за місяцями, видами і носіями.

Планування витрат за місяцями здійснюється для контролю за їх формуванням та для організації відповідальності за досягнутий рівень витрачання через порівняння фактичної і планової величин. Цей аспект планування витрат стосується безпосередньо підрозділів підприємства, які з точки зору центрального апарату управління підприємством є концентрованими місцями витрат і центрами відповідальності за їх рівень.

Планування витрат за їх видами, тобто однорідними економічними елементами, показує ресурсний аспект витрат, що має важливе значення для аналізу собівартості продукції і виявлення резервів її зниження. До однорідних видів витрат (економічних елементів) належать матеріальні витрати, заробітна плата, відрахування на соціальні потреби, амортизаційні відрахування на відшкодування зносу нематеріальних активів, інші витрати. Це загальна номенклатура елементів витрат, властива всім рівням управління на підприємстві. В окремих підрозділах у їх складі є певна специфіка. Так, у більшості підрозділів відсутній такий елемент, як амортизація нематеріальних активів, до складу витрат внутрішньокоопераційних виробничих підрозділів вводиться додатковий елемент - послуги власних підрозділів (ремонтного, інструментального, транспортного цехів тощо).

Планування витрат за носіями дає змогу визначити собівартість окремих видів продукції підрозділів, що є необхідною умовою організації внутрішньоекономічних відносин між ними, визначення рентабельності виробів підприємства й обґрунтування його цінової політики.

Оскільки при плануванні йдеться про витрати у майбутньому періоді, тобто очікувані витрати, їх величина є певною мірою ймовірною, хоча й обчисленою на обґрунтованій нормативній базі. Ряд чинників обумовлює відхилення фактичного рівня витрат від запланованого. Це зміни в обсязі виробництва, цінах на ресурси, інші не передбачені в плані чинники впливу на виробничий процес. Такі відхилення детально аналізуються і є підставою для прийняття відповідних управлінських рішень.

При плануванні витрат підрозділів важливе значення має їх розподіл на прямі й непрямі, змінні та постійні, основні та накладні. Такий поділ здійснюється стосовно виготовлюваної продукції. Прямі витрати безпосередньо обчислюються на одиницю продукції (калькуляційну одиницю), тобто об'єкт їх формування - певний вид продукції. Непрямі витрати не мають безпосереднього зв'язку з конкретним виробом або такий зв'язок установити досить важко (наприклад, витрати на виробничу електроенергію, амортизаційні відрахування на устаткування та ін.). Їх об'єктом формування є місце витрат або, точніше, певний підрозділ як центр відповідальності.

Поділ витрат на змінні та постійні обумовлений реакцією їх загальної величини на зміну обсягу виробництва. Змінні витрати залежать від обсягу виробництва, їх загальна величина змінюється внаслідок зміни останнього. Постійні витрати в межах даної виробничої та організаційної структури не залежать від обсягу виробництва. Такий поділ витрат стосовно кожного підрозділу і підприємства в цілому дає змогу складати гнучкі кошториси щодо різних варіантів обсягу продукції, перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції при оцінці діяльності підрозділів, аналізувати залежність прибутку від операційної активності підприємства.

До основних відносять витрати, безпосередньо пов'язані з технологічним процесом. Це витрати на сировину, основні матеріали, зарплату виробничих робітників, тобто прямі витрати. Є ще витрати, які за їх сутністю теж можна віднести до основних, однак цього не роблять для спрощення зазначеного поділу, бо вони належать до непрямих (витрати на технологічний інструмент, електроенергію для приведення в дію машин і устаткування та ін.).

До накладних належать витрати на обслуговування виробничого процесу і управління. Їх поділяють на виробничі та невиробничі накладні витрати.

Виробничі накладні витрати - це витрати виробничих підрозділів, які не мають безпосереднього зв'язку з виробничим процесом, а пов'язані лише з його обслуговуванням і створенням для нього необхідних умов (амортизаційні відрахування з вартості виробничих основних фондів, орендна плата, утримання апарату управління підрозділу тощо). Для спрощення цього поділу сюди відносять непрямі витрати виробничого призначення, які за своєю сутністю належать до основних. (витрати на експлуатацію машин і устаткування, на організацію й управління виробництвом - загальновиробничі витрати).

До невиробничих накладних витрат належать витрати на утримання центрального апарату управління підприємством (адміністративні витрати), загальнозаводську виробничу інфраструктуру, комерційні та деякі інші витрати (загальногосподарські та позавиробничі витрати). Згідно з таким поділом витрат собівартість продукції підрозділу рівня цеху називають виробничою собівартістю, яка містить основні (прямі) і виробничі накладні витрати.

Склад витрат, що плануються підрозділу, залежить від специфіки його діяльності й місця у структурі підприємства. Найбільш повний і розгорнутий склад витрат властивий відносно самостійним підрозділам, що випускають готову продукцію на ринок. Він наближається до складу витрат підприємства в цілому. Для підрозділу рівня цеху цей склад обмежується цеховими прямими (основними) й непрямими (виробничими накладними) витратами. Виробничим дільницям і бригадам плануються, як правило, окремі елементи витрат, що залежать від їх роботи (витрати на матеріали, енергію, інструмент та ін.).

План витрат у складі показників кошторису (собівартості продукції) і планах калькуляцій виробів розробляється на основі виробничої програми підрозділу і норм витрат ресурсів. Загальна схема цієї процедури показана на рис. (с. 98).

Схема істотно спрощена, на ній не показано взаємозв'язків між підрозділами в процесі розроблення плану й особливо між основними і допоміжними структурними одиницями. Одним із проявів таких зв'язків є метод формування внутрішніх витрат, а саме напівфабрикатний і безнапівфабрикатний. У першому випадку до складу витрат підрозділів входить вартість напівфабрикатів і продукції, виготовленої іншими підрозділами підприємства. Такий порядок обов'язковий, коли між підрозділами існують справжні чи умовні ринкові відносини.

За безнапівфабрикатного методу, який найбільш поширений у вітчизняній промисловості, вартість напівфабрикатів власного виробництва не заноситься до собівартості продукції виробничих підрозділів. Їх передавання за технологічним маршрутом контролюється системою не бухгалтерського, а оперативного обліку. У цьому випадку сума витрат основних виробничих підрозділів дорівнює витратам підприємства, оскільки внутрішній оборот тут не враховується.

При цьому треба мати на увазі, що вартість продукції і послуг допоміжних і обслуговуючих підрозділів завжди входить до собівартості продукції основних підрозділів. Для цього здійснюється розподіл витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів між основними підрозділами пропорційно обсягу наданих ними послуг.

Планування витрат, як і їх фактичне формування, здійснюється знизу вверх, починаючи з місць витрат і центрів відповідальності. Закінчується цей процес складанням загального кошторису підприємства і визначенням собівартості продукції. Схематично це показано на рис. (с. 99).

При цьому слід враховувати, як відшкодовуються витрати на утримання апарату управління, загальних відділів і служб: відносяться на собівартість продукції (калькулювання за повними витратами) чи розглядаються як витрати періоду і повністю відшкодовуються в розрахунковому періоді безпосереднім відніманням їх суми від виручки періоду. Перший варіант був традиційним для нашої промисловості.

6.2 Формування кошторисів підрозділів

Основною формою планування витрат підрозділів як центрів відповідальності є складання їх кошторисів. Кошторис охоплює всі витрати підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. У підрозділах з коротким виробничим циклом виготовлення продукції кошторис і виробнича собівартість кінцевої продукції за певний період, як правило, співпадають. Якщо виробничий цикл тривалий і змінюються залишки незавершеного виробництва на початок і кінець планового періоду, такої відповідності немає.

Кошториси підрозділів виконують такі важливі функції, як організаційну, контролюючу і стимулюючу. Організаційна функція кошторису полягає в тому, що, маючи встановлену планову величину витрат, працівник, відповідальний за їх рівень, намагається дотримуватися чинного регламенту і норм використання ресурсів. Кошториси підрозділів дають змогу контролювати роботу працівників, відповідальних за рівень витрат. Це здійснюється порівнянням фактичних витрат з плановими, передбаченими в кошторисах. Відхилення аналізуються, що є основою для реалізації стимулюючої функції щодо працівників, які впливають на величину витрат і відповідають за неї. Стимулювання здійснюється через відповідальність за необґрунтовані витрати і заохочення в в їх зниженні.

Кошторис складають на основі виробничої програми підрозділу та відповідної нормативної бази, а також цін і тарифів на ресурси. Структурно він може будуватися за статтями й елементами витрат. Кожний із цих аспектів побудови кошторису має свої позитивні сторони і призначення.

Постатейний кошторис дає змогу узгодити його з кошторисом непрямих витрат (загальновиробничими витратами), а також калькуляціями на окремі вироби підрозділу. Побудова його за елементами витрат показує їх ресурсну структуру, матеріало-, зарплато- і капіталомісткість виробництва і дає змогу чіткіше ув'язати витрати підрозділу (цеху) в цілому з витратами його структурних одиниць (дільниць, робочих місць), оскільки останнім плануються лише окремі їх елементи. На практиці для центрів відповідальності високого рівня домінує постатейна структура кошторисів (табл.).

Таблиця. Кошторис цеху на 200__ рік, тис. грн.

Стаття витрат	План на рік	У тому числі по кварталах
Матеріали (за вирахуванням відходів)
Куповані вироби і напівфабрикати
Паливо й енергія на технологічні потреби
Основна заробітна плата виробничих робітників
Додаткова заробітна плата виробничих робітників
Відрахування на соціальні заходи
Загальновиробничі витрати
У тому числі: витрати на утримання і експлуатацію машин та устаткування
витрати на організацію і управління виробництвом
Втрати від браку (у звіті)
Разом

Балансова форма кошторису, у якій витрати групуються постатейно і по елементам, є більш інформативною.

Матеріали (за вирахуванням відходів). До цієї статті заносяться витрати на матеріали, що утворюють основу виготовлюваної продукції (основні матеріали), а також на матеріали допоміжного призначення (допоміжні матеріали), які можна прямо віднести на окремі вироби (кріпильні матеріали, фарби, формувальні матеріали, хімікати для гальванічного покриття та ін.). Витрати обчислюються на основі встановлених норм, цін на матеріали і виробничої програми. Крім ціни придбання матеріалів ураховуються транспортно-заготівельні витрати (комісійні виплати заготівельним організаціям, плата за вантажно-розвантажувальні роботи, транспортування та ін.). Слід мати на увазі, що до транспортно-заготівельних витрат не належать витрати на утримання відділу матеріального постачання, складів матеріалів і постійних складських працівників. Вони належать до витрат періоду у складі адміністративних витрат (загальногосподарських витрат).

Від вартості матеріалів віднімаються відходи за ціною їх можливого використання чи продажу. Отже, витрати на матеріали обчислюються за формулою:

См =

де См - витрати на матеріали певного виду, грн.; m - кількість найменувань виготовлюваної продукції;

Ni - випуск (запуск) виробів i-го найменування в плановому періоді, у натуральному виразі;

Нмi - норма витрат матеріалу на одиницю i-го виробу у натуральному виразі;

Цм - ціна одиниці матеріалу (без ПДВ), грн.;

Рm - частка транспортно-заготівельних витрат у вартості купованих матеріалів, % (якщо вони не враховані у внутрішній ціні на матеріали);

Вi - кількість зворотних відходів з усієї сукупності i-х виробів у натуральному виразі;

Цв - ціна одиниці відходів (без ПДВ), грн.

Обчислені величини См підсумовуються за всіма видами матеріалів і остаточно визначаються витрати за даною статтею.

Куповані вироби й напівфабрикати. Купованими вважаються вироби, що купуються для укомплектування виготовлюваної продукції і потребують витрат на їх установку чи складання (двигуни, різні прилади, механізми тощо). Куповані напівфабрикати - це вироби, які додатково обробляються на підприємстві (штампування, відливки деталей, поковки та ін.). Сюди можуть зараховуватися виробничі послуги сторонніх підприємств, які стосуються конкретних виробів і можуть бути прямо на них віднесені. Витрати за цією статтею обчислюються аналогічно витратам на матеріали згідно з нормами і цінами з урахуванням транспортно-заготівельних витрат. Вартість виробничих послуг сторонніх підприємств визначається за договірною ціною на виконані роботи.

Слід мати на увазі, що за напівфабрикатного методу обліку, що відповідає умовам внутрішніх ринкових відносин, матеріальні витрати доповнюються ще однією статтею аналогічного змісту - напівфабрикати власного виробництва підприємства. Витрати за цією статтею обчислюються за встановленими внутрішніми цінами.

Паливо та енергія на технологічні потреби. До статті включають витрати палива та енергії на безпосереднє виконання технологічних процесів: палива для плавильних агрегатів у ливарних цехах, нагріву металу в прокатних, ковальських цехах; випробувань виробів, передбачених технологічним процесом (турбін, двигунів та ін.); електроенергії для електропечей, електрохімічних, гальванічних процесів, сушення тощо.