Державне регулювання економіки
Комплексні методи державного регулювання економіки. Головні принципи економічного та соціального прогнозування. Фінансово-кредитне регулювання економіки. Регулювання зовнішньоекономічної та інвестиційної діяльності. Підтримка малого підприємництва.
| Рубрика | Экономика и экономическая теория |
| Вид | курсовая работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 25.04.2010 |
| Размер файла | 68,8 K |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Отже, бюджетна політика Української держави поки що не стала дієвим інструментом економічних реформ, оскільки нема реальної концепції економічних перетворень та пріоритетів у її соціально-економічному розвитку.
2.3.2 Податки як інструмент державного регулювання економіки
Податкова система в кожній країні є визначальною складовою економічної системи. Вона, з одного боку, забезпечує фінансову базу держави, а з іншого - є головним знаряддям її економічної політики.
Податки - це система обов'язкових платежів підприємств, організацій і населення, які є одним із джерел доходів державного бюджету [11].
В умовах ринкової економіки бюджетні надходження зумовлені результатами діяльності підприємницьких структур. Завданням держави стає формування таких умов, показників і ставок оподаткування, які давали б їй змогу найліпше виконувати свої функції.
Система оподаткування повинна враховувати конкретні умови країни: рівень розвитку економіки, зокрема соціальної сфери, зовнішню і внутрішню політику, традиції народу, географічне положення, кліматичні умови та безліч інших чинників. Тому склад податкової системи, структурні співвідношення окремих податків, порядок їх обчислення, форми розрахунків, організація податкової служби можуть значно відрізнятися.
Наприклад, розподіл влади між штатами і федеральним урядом, що склався історично у США, зумовив неможливість уведення податку на додану вартість, тоді як у більшості країн світу цей податок є. Німеччина відмовилась від зниження податкових нарахувань на заробітну плату, оскільки це могло знизити традиційно високі соціальні гарантії населення. А водночас сусідня держава - Нідерланди - пішла на скорочення соціальних виплат з метою зниження податкового пресу і підвищення конкурентоспроможності голландської продукції.
Держава отримує свої доходи переважно в процесі перерозподілу ВВП шляхом оподаткування первинних і вторинних доходів, вона чітко визначає рівень оподаткування. Система оподаткування повинна бути відкритою і зрозумілою. Якщо державі потрібні додаткові доходи на фінансування певних видатків, то підвищити рівень оподаткування вона може тільки гласно, тобто їй так треба обґрунтувати свої розрахунки, щоб з ними погодилося суспільство. Та навіть коли суспільство і не згідне з підвищенням рівня оподаткування, воно повинно бути про це хоча б інформоване. У процесі формування доходів бюджету головними об'єктами оподаткування є доходи населення (заробітна плата, особисті доходи підприємців), що найкраще відповідає ринковій економічній системі.
Важливою проблемою податкової політики багатьох розвинутих країн є те, що сучасна програма соціального захисту в них сформована ще у 50-70-ті роки, коли темпи економічного зростання були високими і забезпечували потрібний обсяг видатків на цей захист. У 80-х роках темпи зростання значно знизилися. Це зумовило збільшення податкового тиску на виробництво і стало однією з причин погіршення фінансового стану багатьох розвинутих держав. Проблема узгодження між існуючими державними зобов'язаннями, видатки на виконання яких зростають у міру старіння населення, і верхніми межами оподаткування, мабуть, буде фундаментальною для більшості країн у найближчі десятиріччя.
В Україні ще не створена система оподаткування, яка відповідає сучасним ринковим відносинам. Тут прийнято один із найвищих рівнів оподаткування, який обґрунтовують як об'єктивними, так і суб'єктивними чинниками. До об'єктивних причин належать: неможливість швидкого реформування відносин власності, комерціалізації охорони здоров'я, освіти, науки, культури, фінансування яких потребує значних коштів, необхідність зростання державних витрат на соціальний захист населення внаслідок зниження рівня життя під впливом інфляції та економічної кризи. Високий рівень оподаткування в умовах перехідної економіки зумовлений також значними витратами на ведення інвестиційної та структурної політики.
До факторів суб'єктивного характеру можна віднести такі: повільність ринкових перетворень; помилки у проведенні податкової політики, що спричинили масове ухилення від сплати податків; зростання дефіциту державного бюджету, неефективні державні витрати та ін.
Для податкової системи України характерне переважання непрямих податків, на відміну від країн із ринковою економікою, де головна частка припадає на прямі податки. Хоча це співвідношення має певні особливості у різних країнах. Наприклад, у США, Японії, Англії, Канаді переважають прямі податки (зокрема, у США вони становлять 54,7%), у Франції - непрямі (56,6%): податки на споживання (на додаткову вартість, із продаж та обігу), акцизи, внески підприємців у фонди соціального страхування. Німеччина та Італія мають урівноважену структуру податків (частка непрямих податків у Німеччині - 45,2%, в Італії - 48,9%) [4].
Співвідношення прямих і непрямих податків залежить від життєвого рівня переважної частини населення, досконалості механізму стягнення податків, рівня податкової культури; загальної спрямованості суспільства на вирішення соціальних проблем, традицій оподаткування.
Зміна співвідношення між прямими і непрямими податками на користь перших є наслідком зростання орієнтованості західних держав на соціальні інтереси, що зумовило підпорядкування податкових систем принципу соціальної справедливості.
У сучасних умовах розвитку України, які характеризуються низьким рівнем доходів підприємств і населення, зростанням кількості збиткових підприємств, низькою податковою культурою неможливо забезпечити переважання в структурі податкової системи прямих податків.
На думку І. Михасюка, найбільш оптимальною і ефективною в умовах України, мабуть, була б така податкова система, яка б відповідала так званій соціально-орієнтованій моделі економіки, можливість існування якої, на мою думку, викликає цілком обє'ктивно зумовленні сумніви.
Зміна податкової політики повинна визначити населення головним платником податків, значно підвищивши для цього частку оплати праці в складі ВВП. На сучасному етапі податкова політика України вже не може обмежуватися зміною форм податків. Потрібно змінювати саму основу податкової системи. Держава заганяє себе в кут безмірно роздутою сферою бюджетного фінансування і високим рівнем оподаткування. Зростання бюджетного фінансування зумовлює збільшення дефіциту бюджету, а збільшення податків пригнічує виробництво, тінізує його, зменшує податкові надходження до бюджету.
У лютому 1997 р. Верховна Рада України прийняла Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про систему оподаткування». Головними принципами побудови системи оподаткування в Україні згідно з положенням цього закону є такі:
1.стимулювання підприємництва, виробництва та інвестиційної активності шляхом запровадження пільг з оподаткування прибутку;
2.обов'язковість податкових зобов'язань;
3.залежність обсягу податкових зобов'язань від розміру доходів згідно з визначеною шкалою.
У податковій системі потрібно також враховувати принципи стабільності, рівномірності сплати, інфляційної нейтральності, економічної ефективності, соціальної справедливості тощо.
Загальновизнано, що податкова система повинна бути стабільною принаймні протягом трьох-п'яти років. Лише тоді можна прогнозувати доходи і видатки на перспективу, інвестувати прибуток у виробництво, вести реальну бюджетну політику.
Нова редакція Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» докорінно змінює існуючу систему оподаткування прибутку юридичних осіб. Відповідно до нової редакції ст. 6 Закону оподатковуваний прибуток розраховують зменшенням суми скоригованого валового доходу звітного періоду на суму валових витрат платника податку, суму нарахованих амортизаційних відрахувань і суму відрахувань на відновлення природних ресурсів. У цьому разі валові витрати визначено як суму витрат платника податку в грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, що є компенсацією вартості товарів (робіт, послуг), які купує або виготовляє платник податку для їх подальшого використання у власній господарській діяльності [5]. Ця зміна змусила підприємства вести паралельно, крім бухгалтерського, ще й податковий облік.
Тобто, у податковій системі України існує дуже багато проблем, вирішення яких - необхідна умова подальшого розвитку України.
2.3.3 Грошово-кредитне регулювання
Грошово-кредитна політика є оперативним і гнучким доповненням політики бюджетної. Світова практика свідчить, що за її допомогою держава впливає на грошову масу та відсоткові ставки, а вони, відповідно,- на споживчий та інвестиційний попит.
Грошово-кредитна політика ґрунтується на принципах монетаризму. Негативні моменти полягають у тому, що ця політика непрямо впливає на комерційні банки з метою регулювання динаміки пропозиції грошей, а тому не може безпосередньо змусити їх зменшувати чи збільшувати кредити.
Головною функцією центрального банку кожної держави (у США - Федеральної резервної системи) є регулювання грошової маси, забезпечення її відповідності масі товарів і підтримки таким чином стійкої купівельної спроможності грошей, що є дуже важливою умовою нормального функціонування ринкового механізму.
Фінансова політика центрального банку зумовлена станом економіки. Якщо економічна активність на ринку погіршується і відбувається спад виробництва, скорочення робочих місць, центральний банк робить спробу збільшити грошову масу і кредит. Якщо ж витрати стають загрозливо збитковими, унаслідок чого зростають ціни і вивільняється багато робочих місць, він робить усе можливе, щоб зменшити грошову масу і кредит».
Завдання грошово-кредитної політики в Україні - забезпечити фінансову стабільність, поступово знизити інфляцію, вивести економіку з кризи.
В Україні державне грошово-кредитне регулювання провадить Національний банк України, який виконує функції загальнодержавної резервної системи. Державне регулювання грошово-кредитної сфери можна застосувати у тому випадку, коли держава через центральний банк здатна впливати на масштаби та характер приватних інституцій, оскільки в розвинутій ринковій економіці саме вони є визначальною складовою усієї грошово-кредитної системи.
Головне завдання Національного банку України - створення умов неінфляційного розвитку економіки держави. Виникнення цього завдання зумовлене відокремленням торгівлі грошима від торгівлі товарами і відносною самостійністю кожної з них. Національний банк впливає на процеси формування попиту і пропозиції позичкового капіталу, проводить емісію, грошово-кредитну політику, забезпечує концентрацію тимчасово вільних чи обов'язкових резервів інших банків.
Основними методами грошово-кредитного регулювання є маніпулювання обліковими ставками, регулювання обсягів рефінансування, зміна розмірів обов'язкових банківських резервів, які кожний комерційний банк держави зберігає у центральному банку.
Резервні вимоги - один із найстаріших і найпоширеніших інструментів регулювання грошово-кредитної сфери, який належить до непрямих монетарних методів. Уведення обов'язкової норми резервування зумовлено потребою забезпечення достатнього рівня ліквідності комерційних банків, уніфікації контролю за їхньою діяльністю.
У світовій практиці зміна норм обов'язкових резервів є так званим інструментом жорсткого регулювання і не належить до гнучких і оперативних важелів. Обов'язкові резерви є умовою нормального функціонування платіжно-розрахункового механізму банківської системи, вони виконують функцію страхування ненадійних позик, знижують ризикованість банківських вкладень, мінімізують втрати від банкрутств банків і тому є гарантією стабільності банківської системи в цілому.
Змінюючи норму обов'язкового резерву, центральний банк безпосередньо впливає на пропозицію грошей та банківського кредиту. Якщо зменшується норма обов'язкових резервів, то комерційні банки мають змогу збільшити ліквідність своїх активів і розширити кредитування. Коли ж норма резерву підвищується, ці можливості звужуються. Враховуючи, що лише незначна частина всіх активів комерційних банків є у вигляді готівки, зміна норми резервування на певну величину може призвести до багаторазового збільшення чи зменшення банківських депозитних грошей.
Застосування цього методу регулювання у різних країнах має суттєві відмінності, пов'язані з національними особливостями їхніх економік. Однак найпоширенішою формою запровадження резервних вимог є визначення норми як відсотка від депозитів. У цьому випадку вимоги ставлять до загальної суми пасивів чи окремих її частин. Загальновизнані пасиви для визначення резервних вимог - строкові депозити і депозити до запитання.
Національний банк України використовує політику мінімальних резервів для регулювання обсягів грошової маси в обігу, підтримки ліквідної діяльності комерційних банків з їхніх зобов'язань щодо залучених коштів юридичних та фізичних осіб. Відповідно до Закону України «Про банки і банківську діяльність» НБУ запроваджує для комерційних банків нормативи обов'язкових резервів.
Крім політики резервування, НБУ здійснює грошово-кредитне регулювання шляхом провадження дисконтної політики, інструментами якої є офіційна облікова ставка, її застосовують для обліку державних короткотермінових зобов'язань або переобліку комерційних векселів і ставки рефінансування у разі надання кредитів комерційним банкам.
У світовій практиці облікова ставка з погляду комерційних банків - це витрати надлишкових резервів. Тому коли національний банк її знижує, то тим самим стимулює комерційні банки до отримання позик. Відповідно кредити, які видають комерційні банки за рахунок цих позик, збільшують пропозицію грошей. І навпаки, підвищуючи облікову ставку, центральний банк послаблює стимули комерційних банків до отримання позик, що зменшує обсяг кредитів, виданих банками, а отже, і пропозицію грошей.
Серед основних способів реалізації державою грошово-кредитної політики в розвинутих країнах важливу роль відіграють операції на відкритому ринку. Ці операції передбачають купівлю і продаж державних облігацій центральним банком з одного боку і комерційними банками, фінансовими компаніями і населенням - з іншого. У випадку купівлі центральний банк переказує відповідні суми комерційним банкам, збільшуючи залишки на їхніх резервних рахунках. У разі продажу центральний банк списує суми з цих рахунків.
2.4 Ринок цінних паперів, принципи функціонування та об'єктивна необхідність державного регулювання
Важливою передумовою ринкової трансформації економіки та ефективності її функціонування є становлення фінансових ринків - грошового, фондового, валютного та ринку цінних паперів. В усіх країнах провадиться державне регулювання цих ринків з огляду на їхню важливу роль, оскільки вони переміщують кошти від тих, хто має їх у надлишку, однак не може використати продуктивно до тих, хто відчуває в них нестачу і може використати їх ефективно. Таке регулювання спрямоване на реалізацію національних інтересів держави та всіх учасників цих ринків, насамперед, на захист прав громадян, які передають свої заощадження фінансовим посередникам, проте не мають спеціальних знань та кваліфікації, щоб самим захистити свої інтереси.
Державне регулювання фінансових ринків - це комплекс заходів щодо упорядкування, контролю та нагляду за ринками з метою забезпечення їх прозорості, ефективності та запобігання зловживанням і порушенням з боку фінансових посередників.
Загальноприйнятими елементами державного регулювання фінансових ринків є такі [11]:
1.ліцензування професійної діяльності на ринках, тобто визначення відповідності суб'єкта підприємницької діяльності (фінансово-економічного стану, організаційно-правової форми, кваліфікації співробітників та інше) вимогам державного законодавства, яке регулює цю професійну діяльність, та видача спеціального дозволу (ліцензії) в разі, якщо така відповідність є;
2.нагляд за діяльністю фінансових посередників, що передбачає подання періодичної фінансової звітності про діяльність відповідним державним органам з метою її аналізу; безпосередній нагляд за діяльністю професійних учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень державного законодавства;
3.моніторинг діяльності учасників фінансових ринків з метою виявлення порушень законодавства, що регулює ці ринки. Він передбачає проведення планових та позапланових перевірок діяльності учасників цих ринків і з'ясування всіх обставин і відомостей щодо фактів виявлених порушень законодавства;
4.правозастосування, тобто вжиття державою відповідних заходів щодо запобігання і припинення порушень законодавства з боку фінансових посередників шляхом застосування санкцій, передбачених законом.
Державне регулювання фінансових ринків сприяє збільшенню довіри населення до фінансових інституцій. У міру лібералізації економіки воно буде посилюватись і деталізуватись з одночасним збереженням і підтриманням ринкових сил та ініціативи учасників цих ринків.
Отже, ринок цінних паперів є багатоаспектною соціально-економічною системою, на основі якої функціонує ринкова економіка в цілому. Він сприяє акумулюванню капіталу для інвестицій у виробничу і соціальну сфери, структурній перебудові економіки, позитивній динаміці соціальної структури суспільства, підвищенню достатку кожної людини шляхом володіння і вільного розпорядження цінними паперами, психологічній готовності населення до ринкових відносин.
В Україні ринок цінних паперів перебуває на стадії свого становлення. В квітні 1994 року Кабінет Міністрів України затвердив «Концепції функціонування і розвитку фондового ринку в Україні».
Становлення ринку цінних паперів України, розбудова його внутрішньої інфраструктури вимагають одночасного становлення та вдосконалення системи регулювання та контролю за процесами, що відбуваються на ньому. Це обумовлено тим, що значна складність, різкі коливання стану фондового ринку, наявність великої кількості професійних та непрофесійних учасників, величезні обсяги різноманітних угод, що укладаються, конфіденційний характер значної частини інформації щодо цінних паперів та цілий ряд інших чинників створюють потенційні умови для зловживань, які посягають на інтереси широкого кола інвесторів, зменшують їх довіру до ринку, що як наслідок призводить до падіння його ефективності.
Ринок цінних паперів повинен приваблювати інвесторів своїми законністю, чесністю та порядком. Цього можна досягти лише шляхом державного регулювання індустрії цінних паперів у тісній взаємодії з її представниками.
Основні функції щодо регулювання фондового ринку в країні належать державі, адже цей ринок є настільки масштабним та ризиковим для фінансової безпеки країни, пред'являє настільки високі вимоги до інфраструктури та ресурсів на його будівництво, що тільки зусилля держави «згори» можуть надати йому цивілізованої та безпечної форми. По суті, має бути масштабна програма створення ринку цінних паперів у країні, адекватна державним програмам приватизації та структурних змін у галузях господарства.
Функції регулювання і контролю за ринком цінних паперів здійснюється державою шляхом формування спеціальних структур, потреба в яких зумовлюється специфікою способів регулювання, пов'язаних з контролем за розкриттям обширних масивів інформації; видачею великої кількості ліцензій та спеціальних дозволів; організацією реєстрації випусків цінних паперів і професійних учасників фондового ринку; необхідністю постійної адаптації законодавства та підзаконних норм в індустрії цінних паперів, яка швидко розвивається і змінюється; необхідністю для широких верств інвесторів створення органу, який здатен захистити їх інтереси, а також цілим рядом інших обставин.
Світова практика свідчить, що в розвинутих країнах з ринковою економікою ринок цінних паперів пройшов значний еволюційний шлях від хаотичності і роздрібленості до цілісності, централізації та досить жорсткого державного регулювання. Ці характеристики стали невід'ємними для усієї фінансової системи ринкових економічних відносин як у межах однієї країни, так і в міжнародних фінансово-економічних відносинах. Головними характеристиками та принципами функціонування фінансового ринку є [11]:
1.Цілісність ринку у межах окремої країни, яка забезпечується наявністю єдиної національної (головної, якщо в країні історично збереглося декілька фондових бірж) фондової біржі як єдиного місця котирування цінних паперів, єдиного Центрального депозитарію цінних паперів і єдиного Клірингового банку (розрахункової палати), як правило, це Національний банк. Цілісність ринку означає визначення єдиних курсів на усі цінні папери, які допущені до обігу й котирування по всій території даної країни, тобто, якщо для контролю від держави є Національний банк, то для контролю тих же грошей у вигляді цінних паперів є той же Національний банк через фондову біржу.
2.Централізація ринку цінних паперів, що означає державний контроль та безпосереднє регулювання цілісної системи обігу цінних паперів і забезпечується спеціально створеними державними органами.
3.Прозорість ринку цінних паперів, що означає широке розповсюдження ринкової інформації, однаковість ціни на конкретні цінні папери по всій території країни, доступність та рівноправність замовлень будь-якого клієнта на купівлю-продаж цінних паперів та включає можливості компенсації цих замовлень фінансовим посередником за свій рахунок.
4.Введення системи електронного обігу цінних паперів - їх дематеріалізованого обігу у формі комп'ютерних записів на рахунках через систему «національна фондова біржа - центральний депозитарій - кліринговий банк».
5.Відповідність, як наслідок, національної системи обігу цінних паперів загальноприйнятим стандартам безпеки інтересів і прав інвесторів, що забезпечує високі гарантії для залучення місцевих та іноземних інвестицій в акціонерні капітали і розвиток національної економіки.
Впровадження таких принципів у більшості країн світу здійснюється відповідно до рекомендацій «Групи Тридцяти» - міжнародної організації незалежних експертів, яка розробляє стандарти фінансових ринків. Модель організації ринку цінних паперів за рекомендаціями «Групи Тридцяти» передбачає необхідність:
1.широкого використання стандартних кодів (код ISIN) для торгівлі, доставки цінних паперів;
2.запровадження вимог суворого лістингу - допуску цінних паперів до котирування;
3.розповсюдження інформації щодо компаній, акції яких котируються на фондовій біржі, та вимога до цих компаній надавати таку інформацію;
4.встановлення й опублікування курсів на цінні папери з дотриманням принципу рівності інвесторів;
5.запобігання виникненню неорганізованих паралельних ринків на шкоду ліквідності централізованого ринку, який є єдиним ринком, що створює можливості для попиту і пропозиції;
6.надійності біржового ринку: забезпечення відсутності затримок і безпеки поставок цінних паперів та грошової оплати за них через систему, яка діє в стандартний період угоди.
Тобто, як бачимо, на сьогоднішній момент існує цілком об'єктивно зумовлена потреба в державному регулюванні ринку цінних паперів.
2.5 Державне регулювання зовнішньоекономічної діяльності
Міжнародне економічне співробітництво є одним із головних факторів розвитку економіки кожної країни. Основи зовнішньоєкономічної діяльності (ЗЕД) в Україні регламентовані Законом «Про зовнішньоекономічну діяльність» від 16.04.1991 р. У цьому законі ЗЕД трактується як діяльність суб'єктів господарської діяльності країни та відповідних іноземних суб'єктів, заснована на взаємовигідних відносинах між ними. ЗЕД передбачена як на території України, так і за її межами (ст. 1 закону). Під господарською діяльністю розуміють «будь-яку діяльність, у тому числі підприємницьку, пов'язану з виробництвом і обміном матеріальних та нематеріальних благ, що є у формі товару». До головних видів зовнішньоекономічної діяльності належать [11]:
1. експорт та імпорт товарів, науково-технічних досягнень, капіталу та робочої сили;
2.надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності і навпаки, у тому числі послуг: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультативних, маркетингових, посередницьких, брокерських, агентних, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристичних та інших, які не заборонені законодавством України;
3.наукова, науково-технічна, науково-виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності;
4.навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;
5.міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами, передбачені законами України;
6.кредитні та розрахункові операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами ЗЕД банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України, якщо це передбачено її законами;
7.спільна підприємницька діяльність між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що передбачає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;
8.підприємницька діяльність на території України, пов'язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів ЗЕД за межами України;
9.організація виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, які проводять на комерційній основі за участю суб'єктів ЗЕД; організація та ведення оптової консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законом випадках;
10.товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
11.орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами ЗЕД та іноземними суб'єктами господарської діяльності;
12.операції з придбання, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;
13.роботи за контрактами фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб за контрактами з суб'єктами ЗЕД як на території України, так і за її межами;
Можуть бути й інші види ЗЕД, прямо й у винятковій формі не заборонені законами України.
У сучасний період поряд з традиційними видами зовнішньоекономічної діяльності розвиваються і поширюються інші види співробітництва, зокрема, техніко-економічне і науково-технічне.
Техніко-економічне співробітництво стосується насамперед ринку об'єктів капітального будівництва, надання технічних послуг та поставок комплектного устаткування. Його ведуть або на умовах технічного сприяння, або за договорами генерального підряду, коли підрядник бере на себе зобов'язання здати готовий будівельний об'єкт в експлуатацію в обумовлені строки.
Науково-технічне співробітництво - це вид зовнішньоекономічної діяльності, коли дві самостійні сторони об'єднують на відплатній снові свої науково-дослідницькі, проектно-конструкторські та інформаційні ресурси з метою одержання наукових та технічних результатів. Воно сприяє прискоренню науково-технічного прогресу і впровадженню інновацій у виробництво.
Майже усі види ЗЕД відображені в експорті та імпорті. Роль міжнародної торгівлі в розвитку національної економіки полягає в тому, вона є засобом розвитку спеціалізації і концентрації виробництва, підвищення продуктивності ресурсів, збільшення обсягів національного виробництва і добробуту населення. Міжнародна торгівля дає змогу:
1.одержувати природні, інвестиційні та інші ресурси, яких не вистачає в країні;
2.отримувати з інших країн сучасну техніку і нові технології;
3.урізноманітнювати асортимент споживчих товарів і краще задо-вольняти потреби населення.
Регулювання ЗЕД - одна з найважливіших функцій держави ХХІ сторіччя.
2.6 Державне регулювання інвестиційної діяльності
Інвестиції - це грошові, майнові, інтелектуальні цінності, які вкладають в об'єкти підприємницької та інших видів діяльності з метою отримання прибутку. Їх можна вкладати в основні (будівлі, споруди, машини й устаткування тощо) та оборотні (для формування виробничих запасів товарно-матеріальних цінностей тощо) фонди, у нематеріальні ресурси й активи (цінні папери, патенти, ліцензії тощо) [11].
Інвестиції відіграють важливу роль у розвитку і функціонуванні підприємства. Розрізняють валові та чисті інвестиції.
Валові інвестиції - це сукупний обсяг інвестицій за конкретний період, спрямованих на нове будівництво, придбання засобів і приріст товарно-матеріальних цінностей.
Чисті інвестиції - це сума нових інвестицій, зменшена на суму амортизаційних відрахувань за деякий період часу.
За об'єктами вкладання засобів інвестиції поділяють на реальні та фінансові.
Реальні інвестиції - це вкладання грошових коштів у реальні активи (матеріальні і нематеріальні). Вкладання засобів у нематеріальні активи, пов'язані з науково-технічними нововведеннями, називають інноваційними інвестиціями.
Фінансові інвестиції - це вкладання грошових коштів у різні фінансові активи, передусім у цінні папери для придбання прав на участь у діяльності інших фірм, боргових прав тощо.
За характером участі в інвестуванні бувають прямі та непрямі інвестиції.
Прямі інвестиції - це безпосередня участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів.
Непрямі інвестиції - це опосередкована участь інвестора у виборі об'єкта інвестування і вкладанні коштів іншими особами (фінансовими посередниками). Інвестор купує цінні папери фінансових посередників, наприклад, інвестиційні сертифікати інвестиційних компаній. Крім того, є також короткотермінові і довготермінові інвестиції.
Короткотермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період не більше одного року.
Довготермінові інвестиції - це вкладання капіталу на період понад один рік.
За формою власності інвестиції поділяють на приватні, державні, іноземні та спільні.
Приватні інвестиції - це вкладання коштів, які роблять громадяни і приватні підприємства.
Державні інвестиції - це вкладання капіталу, яке провадять центральні та місцеві органи влади й управління бюджетних, позабюджетних фондів і позичених коштів.
Іноземні інвестиції - це вкладання капіталу іноземних громадян, юридичних осіб і держав.
Спільні інвестиції - це вкладання юридичних осіб та громадян країни та іноземних держав.
Економісти розділяють також інвестиції з огляду на спрямованість дій, виділяючи чотири їхні види: нетто-інвестиції, екстенсивні інвестиції, реінвестиції, брутто-інвестиції.
Нетто-інвестиції - це інвестиції на заснування проекту (початкові інвестиції).
Екстенсивні інвестиції - це інвестиції на розширення (збільшення) виробничого потенціалу.
Реінвестиції - повторні інвестиції за рахунок використання прибутку, отриманого від первинного вкладення капіталу.
Брутто-інвестиції - це нетто-інвестиції плюс реінвестиції.
Отже, інвестиції - це процес взаємодії двох сторін: підприємця та інвестора. Для інвестора важливою є діяльність ринкових інституцій (особливо в сфері законодавства), чинник ризику, рівень корумпованості. Щодо цього в Україні поки що інвестиційний клімат є несприятливий. Поліпшення його дасть змогу збільшити як внутрішні, так і іноземні інвестиції, що зумовить економічне зростання в Україні в середньо- та довготерміновому періоді. Проте в короткотерміновому періоді в країнах з перехідною економікою, де наявні потужності використовують незадовільно, інвестування в нове виробництво є менш ефективним.
2.7 Потреба державного регулювання ринку цінних паперів
Потреба державного регулювання ринку цінних паперів зумовлена, на думку спеціалістів [6], такими причинами:
по-перше, на ринку цінних паперів більше реалізують національні інтереси держави, під якими розуміють комплекс макроекономічни та макрополітичних пріоритетів;
по-друге, на ринку цінних паперів постійно й активно взаємодіють інтереси різних учасників ринку - емітентів цінних паперів, професійних учасників ринку (торговців цінними паперами, реєстраторів, депозитаріїв, інвестиційних фондів та компаній, керівників іхніми активами тощо). Ці інтереси можуть бути суперечливими, томі для забезпечення стабільності та правового упорядкування ринок повинен бути регульованим;
по-третє, головною особою на ринку цінних паперів є інвестор, вітчизняний або іноземний, юридична або фізична особа. Найчисленнішим інвестором на ринку цінних паперів е населення, яке найчастіше не має спеціальних знань щодо фондового ринку. Тому без створення надійної системи захисту прав та інтересів інвесторів на ринку цінних паперів, передусім громадян, неможливо забезпечити подальший розвиток ринку капіталів. Створення та постійне удосконалення такої системи під силу тільки державі, виконавча влада якої повинії контролювати рух капіталів, законність переходу прав власності, робити виважені висновки про тенденції розвитку ринку, запобігати виникненню кризових ситуацій.
2.8 Державна підтримка малого підприємництва
Розвиток та підтримка підприємництва в сучасних умовах є одним із пріоритетів державної економічної політики. З цією метою Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 3 квітня 1996 р. №404 «Про концепцію державної політики розвитку малого підприємництва».
Незважаючи на низку заходів для стимулювання підприємництва, вжитих на державному рівні, зростання ділової активності малого бізнесу відбувається повільно.
Наразі немає дієвої системи фінансування, кредитування та страхування малого бізнесу. Обмеженість фінансових ресурсів державного і місцевих бюджетів зумовлює потребу розвивати франчайзингову систему співробітництва малого і великого підприємництва з метою формування договірних взаємовідносин між ними, відродження виробництва, гуртовороздрібної торгівлі та сфери обслуговування, залучення матеріально-фінансових ресурсів і використання навиків роботи кваліфікованих спеціалістів.
У містах зростання кількості малих підприємств (МП) зумовило створення регіональних центрів. Адже жодному із діючих МП не під силу мати, наприклад, свій обчислювальний центр та інші об'єкти виробничої і соціальної інфраструктури. Об'єднання їхніх зусиль дасть змогу вирішити цю проблему.
Становлення малого бізнесу без надання пільгової допомоги у формуванні стартового капіталу на підставі оцінки інвестиційної обґрунтованості бізнес-планів є проблематичним. Вивчення досвіду малого підприємництва в розвинутих країнах свідчить, що сприяти його розвитку можна лише шляхом поєднання, узгодження, комбінування різних форм, методів, засобів регулювання і підтримки, головними серед яких є: фінансово-кредитна підтримка, яка передбачає прямі гарантовані позики, цільове субсидіювання, пільгове кредитування, гарантії перед кредитними товариствами, цільове бюджетне фінансування, створення різних кредитно-фінансових та інвестиційних організацій; сприятлива податкова політика, яка передбачає формування системи пільгового оподаткування, надання права прискореної амортизації і вилучення амортизаційних відрахувань з об'єктів оподаткування; інформаційно-консультативна підтримка, що забезпечує інформаційне обслуговування, надання консультативної допомоги з усіх питань становлення і функціонування малих бізнесових структур; організаційно-управлінська підтримка - технологічне навчання, допомога в інноваційній сфері, технічна допомога.
Перелічені форми і засоби сприяння розвитку малого бізнесу в більшості країн передбачені державними програмами, спрямованими на підтримку і стимулювання розвитку МП. Несистемність та непослідовність дій на підтримку малого бізнесу в Україні зумовили повільні темпи його розвитку.
Отже, на мою думку, треба створювати в Україні умови, які б стимулювали розвиток малого підприємництва. В першу чергу необхідно забезпечити можливість прибуткового бізнесу взагалі.
2.9 Державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці
У багатьох країнах з розвинутою ринковою економікою головні функції регулювання ринку праці здійснюють профспілки. У країнах, які перебувають в стадії формування ринкових відносин, коли елементи інфраструктури ринку праці ще не діють достатньо ефективно, не відпрацьований механізм громадського та інституціального регулювання, застосовують державне регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці.
У цьому випадку на відміну від командно-адміністративного перерозподілу трудового потенціалу держава відіграє регулювальну роль відповідно до попиту і пропозиції робочої сили.
Регулювання ринку праці, зайнятості та умов праці передбачає [11]:
1.законодавче запровадження умов праці залежно від її видів, місця виконання, особи працівника. Воно охоплює час праці і відпочинку, техніку безпеки, вимоги до кваліфікації, взаємовідносини між власниками засобів виробництва і найманою робочою силою, профспілками і підприємцями тощо;
2.створення державної системи дослідження і прогнозування стану загальнонаціональних і регіональних ринків праці;
3.створення мережі центрів служб зайнятості для реєстрації безробітних і фінансової допомоги їм, допомоги в працевлаштуванні, консультацій, сприяння вирішенню кадрових проблем на підприємствах;
4.створення фондів сприяння зайнятості;
5.розробку програм державної допомоги в підготовці кадрів;
6.розробку програм державної допомоги у створенні нових робочих місць;
7.створення системи матеріальної допомоги у зв'язку з тимчасовим безробіттям.
Головними нормативними актами, відповідно до яких регулюють ринок праці в Україні, є Закон України «Про зайнятість населення», Державна програма зайнятості та Указ Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року»[7].
Закон «Про зайнятість населення» визначає категорії зайнятості, права громадян у виборі виду діяльності, статусу безробітних, права на допомогу у зв'язку з безробіттям, механізм формування та використання фонду сприяння зайнятості населення тощо. Державна програма зайнятості передбачає заходи держави з надання допомоги громадянам у їхньому працевлаштуванні, організації роботи з професійної перепідготовки кадрів, участі у профорієнтаційній роботі, сприяння створенню робочих місць, організації громадських оплачуваних робіт.
Головні функції з регулювання ринку праці в Україні виконує Мііністерство праці та соціальної політики. Для реалізації програми зайнятості і забезпечення громадянам відповідних гарантій на всій території України створено державну службу зайнятості, її обов'язком є: аналіз і прогнозування попиту на робочу силу та її пропозицію; облік вільних робочих місць і громадян, які звертаються з питань працевлаштування, надання допомоги громадянам у професійній орієнтації, підборі роботи і працевлаштуванні та власникам підприємств у підборі потрібних працівників; реєстрація безробітних і виплата їм допомоги; участь у підготовці територіальних програм зайнятості тощо.
Деякі функції з регулювання ринку праці виконує Міністерство економіки та управління, департаменти економіки місцевих державних адміністрацій. Вони аналізують і прогнозують кількість населення, складають баланс трудових ресурсів, з метою виконання програм економічного і соціального розвитку вживають заходів щодо забезпечення зайнятості та соціального захисту населення. Розподіл трудових ресурсів за видами зайнятості відображає тенденції, що складаються у процесі їхнього відтворення. Зведений баланс містить інформацію про склад і використання трудових ресурсів у середньорічному обчисленні.
Повніше ринок праці характеризує зведений баланс ринку праці. Інформацією для його складання є розрахункові баланси ринку праці, що їх розробляють обласні служби зайнятості на підставі даних підприємств і організацій та виконкомів міських Рад і районних держадміністрацій. В балансі ринку праці визначають очікувану кількість незайнятого населення. Такими є особи, які вперше шукають роботу; жінки, які мали тривалу перерву в роботі, пов'язану з доглядом за малолітніми дітьми; працівники, звільнені з підприємств і організацій унаслідок зміни профілю, обсягів виробництва й організації праці; інваліди III групи; військовослужбовці, звільнені з армії тощо.
У балансі також розраховують наявні вакансії, новостворювані робочі місця тощо, визначають кількість осіб, яких скеровують на навчання, перенавчання і підвищення кваліфікації .
Тобто, ще однією функцією держави виступає ринок праці.
3. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ І ТЕХНІКИ
Питання регулювання розвитку науки і техніки виокремлене в окремий розділ невипадково. Це зумовлено тим, що наука і техніка опосередковано відносяться до економічних питань, але в контексті курсової роботи мають важливе значення.
Пряме державне регулювання науково-технічної діяльності провадять за допомогою таких форм і методів: визначення державних пріоритетів розвитку науки і техніки, формування і реалізація національних, державних та міждержавних науково-технічних програм, формування і розміщення державного замовлення, бюджетне фінансування певних видів науково-технічної діяльності, проведення державної науково-технічної експертизи, створення системи науково-технічної інформації, ведення патентно-ліцензійної діяльності, проведення метрології, стандартизації та сертифікації продукції у науково-технічній сфері, формування та заохочення науково-технічних кадрів.
Державні науково-технічні програми є головними засобами реалізації національних програм та пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, їх формують і реалізують на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах. Щодо кожної з державних науково-технічних програм уряд визначає орган управління, відповідальний за розвиток і реалізацію програми, призначає керівників програми, надає їм потрібні повноваження, зокрема, право розпоряджатися ресурсами.
Для вирішення важливих завдань у галузі науково-технічної діяльності введене державне замовлення, яке забезпечують фінансуванням та підтримують матеріально-технічними ресурсами.
Невід'ємним елементом державного регулювання науково-технічної діяльності є державна науково-технічна експертиза, яку провадять з метою забезпечення наукової обґрунтованості структури та змісту пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки, відповідних науково-технічних програм та проектів, визначення соціально-економічних та екологічних наслідків науково-технічної діяльності, аналізу ефективності використання науково-технічного потенціалу.
Держава проводить певну політику у формуванні та заохоченні науково-технічних кадрів, зокрема забезпечує їхню підготовку і перепідготовку, в тому числі, за межами країни, запроваджує систему атестації кадрів, державні та іменні премії у галузі науки і техніки тощо.
Важливою формою державного регулювання розвитку науки і техніки є створення і функціонування системи науково-технічної інформації, у яку входять територіальні мережі центрів первинного збору й опрацювання усіх видів науково-технічних даних, державні центри, наукові бібліотеки.
Патентно-ліцензійна діяльність забезпечує регулювання всього комплексу правових і економічних відносин, пов'язаних зі створенням, захистом і використанням інтелектуальної власності.
Держава також регулює науково-технічну діяльність шляхом впровадження державного нагляду за дотриманням стандартів, норм і правил.
ВИСНОВОК
В ході курсової роботи я спробував викреслити основні моменти, пов'язані з державним регулюванням економіки, зокрема брався до уваги український аспект цього питання. Аналізуючи добраний матеріал, можливо виділити основні принципи державного регулювання економіки:
1.наукова обґрунтованість -- врахування вимог об'єктивних економічних законів, реалій економічного, політичного і соціального життя суспільства, національних особливостей;
2.погодження інтересів - державне регулювання економіки має бути механізмом погодження інтересів різних суб'єктів економіки: загальнодержавних, регіональних, групових (підприємців, робітників, споживачів,виробників тощо);
3.системність, зумовлена функціонуванням національної економіки як великої складної системи, що включає різні рівні й елементи. Тому державне регулювання економіки, охоплюючи різні об'єкти, має виходити із системних засад у вирішенні економічних, соціальних, зовнішньоекономічних, науково-технічних, культурних, екологічних та інших проблем;
4.з'ясування способів досягнення поставлених завдань і створенні
відповідних правових, економічних, організаційно-управлінських механізмів;
5.формування необхідних ресурсів (фінансових, матеріальних, інтелє
ктуальних, трудових, інформаційних тощо);
6.передбачення ризиків і наслідків управлінських рішень.
Слід також зазначити, що сучасна економіка західних країн - це високоорганізована, інноваційно-підприємницька економіка, в якій відбитий багатовіковий досвід ринкової свободи, конкуренції і демократичного порядку. В ній гідне місце приділяється державному впливу.
При переході від командно-адміністративної до ринкової економіки в науковому середовищі виділилося два діаметрально різних підходи до ролі держави. Перший заснований на тому, що чим більше економіка носить ринковий характер, тим менше державного втручання в економічне життя і тим слабше повинен бути державний сектор економіки. Другий підхід базується на думці , що роль державного регулювання повинна переважати завжди: і на етапах становлення, ринкових відносин, і там, де вже склалися високорозвинені механізми ринку. На мою думку, перший підхід є цілком виправданим для тих країн, які вже мають розвинену ринкову економіку. Однак, що стосується України, то справу переходу до ринку не можна віддавати на відкуп самому ринку. Безглуздо намагатися скористатися перевагами ще не існуючого інституту. Переосмислення ролі держави в економіці -- явище характерне не тільки для України. Воно стосується й економічних систем у стадії їхньої трансформації, а також і стійких, благополучних країн. Історія підтверджує, що компетентний уряд - це не розкіш, а життєва необхідність. Без ефективної держави сталий розвиток, економічний і соціальний - неможливий.
ЛІТЕРАТУРА
1. Шевчук В. Я., Рогожин П. С. Основи інвестиційної діяльності.- К.: Генеза, 1997.-С. 17.
2. Анчишкин А. Методология прогнозирования развития народного хозяйст-ва // Вопр. зкономики. 1980. № 1.- С. 20.
3. Закон України «Про бюджетну систему України» // Урядовий кур'єр. 1995. № 107-108.
4. Никитин С., Глазова Е., Степанова М. Налоги в странах рыночной экономики и в России // МЭ и МО. 1996. № 4-С. 11.
5. Закон України «Про внесення змін до Закону України «Про оподаткування прибутку підприємств» // Урядовий кур'єр. 1997. № 105-106.
6. Ромашко О. Ю. Роль державного регулювання фінансового ринку в подоланні кризових явищ в економіці // Моніторинг інвестиційної діяльності в Україні. 1998. № 3.- С. 11.
7. Указ Президента України «Про основні напрями соціальної політики на період до 2004 року» // Урядовий кур'єр. 31 травня 2000 р
8. Кравчук О. Я. Планування та регулювання розвитку підприємницької діяльності. Автор дис. на здоб. наук, ступеня к. е. н.- Львів, 2000.
9. Соколовська А. М. Податкова система України в контексті світового досвіду // Фінанси України. 1997. № 7.
10. Конрад Ю., Луніна І. Податкова політика в Україні: підходи і перспективи // Економіка України. 1996.- №11.
11. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога З. Державне регулювання економіки / За ред. І. Р. Михасюка.-Львівський національний університет ім. І. Франка.-К.: Атіка, Ельга-Н., 2000.- 208 с.
12. Чистов С. М. Державне регулювання економіки.-К.: КНЕУ, 2002.-208 с.
13. Запоточний І. В., Захарченко В. І. Державне регулювання регіональної економіки.-Харків-Львів-Одеса: ТОВ “Одіссей”, 2003 р. -592 с.
Подобные документы
Основи регулювання ринкової економіки. Державне регулювання відносин власності. Прогнозування та планування народного господарства. Фінансово-бюджетне, кредитне і податкове регулювання економіки. Державний контроль зовнішньоекономічної діяльності.
учебное пособие [2,4 M], добавлен 27.12.2010Сутність, основні складові, методи, принципи, суб'єкти і об'єкти державного регулювання української економіки. Макроекономічний огляд основних показників економічного розвитку України. Регулювання науково-технічної, інвестиційної та соціальної політики.
курсовая работа [362,9 K], добавлен 08.12.2013Об’єктивна необхідність державного регулювання економіки. Структура механізму й методи державного регулювання. Державне регулювання в Україні. Економічні функції місцевих органів влади. Співвідношення між ринковим механізмом і державним регулюванням.
реферат [53,2 K], добавлен 16.01.2008Поняття підприємництва. Державне регулювання форм ділового підприємництва, його ефективність в умовах перехідної економіки. Використання сучасних форм фінансування малого та середнього підприємництва. Державна підтримка венчурних (ризикових) підприємств
реферат [354,2 K], добавлен 20.03.2009Політика державного регулювання економіки. Форми та функції державного регулювання економіки. Національні особливості державного регулювання. Основні форми державного регулювання. Становлення економічних функцій Української держави.
курсовая работа [36,6 K], добавлен 10.04.2007Розгляд сутності державного регулювання цін, інфляції, підприємництва. Ознайомлення із стратегією соціально-економічного розвитку країни. Особливості проведення фінансової, структурної, інвестиційної, науково-технічної, соціальної і регіональної політики.
курс лекций [56,0 K], добавлен 06.05.2010Сутність, необхідність і загальні причини обмеженості державного регулювання. Розроблення і виконання державних цільових програм. Проблеми системи податкового регулювання економіки і шляхи їх вирішення. Регулювання розвитку будівельної індустрії.
контрольная работа [44,2 K], добавлен 18.07.2011Основні функції та особливості національнлї політики державного регулювання економіки, її інструменти: податково-бюджетна система, цінове, грошово-кредитне і валютне регулювання. Характеристика американської та японської моделей державного регулювання.
курсовая работа [49,6 K], добавлен 11.11.2010Політика макроекономічного регулювання. Вплив монетарної політики на державну економічну політику. Проблема регулювання бюджетного дефіциту за допомогою макроекономічних показників. Державне регулювання економіки на основі макроекономічних показників.
контрольная работа [53,2 K], добавлен 27.10.2008Державне регулювання економіки – система заходів для здійснення підтримуючої, компенсаційної та регулюючої діяльності; умови та групи параметрів впливу держави на ринкові події. Основні форми, методи, принципи, функції та напрямки державного регулювання.
презентация [2,0 M], добавлен 22.04.2013
