Християнський етикет

Святе Письмо через християнську етику й етикет проголошує:

"... переможцеві дам їсти від дерева життя, яке в раю Божім... і Я тобі дам вінця життя!" (Об. 2:7-10);

"Життя вічне через Господа Бога нашого Ісуса Христа" -- є дарунком Божим, дарунок Його нескінченної любові. Приміть же Його сьогодні -- з каяттям у серці, охоче, зі смиренністю і довірою.

Тільки за цієї умови ми будемо "породжені наново" і ввійдемо до Царства Божого. Ці приголомшливі істини є основою християнської етики, що допомагають глибше зрозуміти практичну значущість розгляду основних норм і принципів християнського етикету.

Отже, ми підійшли до розгляду основних принципів християнського етикету, що входять у його структуру. В Біблії, у главі 13 Першого Послання св. апостола Павла до коринтян ідеться: "А тепер залишаються віра, надія, любов, -- оці три. А найбільша між ними -- любов". Кожна людина повинна мати ці якості у своєму духовному житті, у своїй сфері духовного комфорту.

Що ж таке віра? Одна з перших істин, що їх треба мати кожному християнинові -- це віра.

Віра -- це такий стан психіки, за котрого отримана інформація, пройшовши через практику й досвід, приймається за істину. Християнська релігія, як і будь-яка інша, потребує віри, оскільки ми всі діти Божі, живемо в згоді з волею Божою, а не за своїм бажанням і на свій розсуд. Щоб утямити волю Божу, треба чогось більшого, ніж просто знань, розуму або інтелекту. Кожному потрібна віра.

Як і з чого народжується віра й упевненість? "...Людина нічого приймати не може, як їй з неба не дасться" (їв. 3:27). "Але як покличуть Того, в Кого не ввірували?" (Рим. 10:14). Віра не приходить завдяки зусиллю волі або рішенню. Віра -- дар Божий всім, хто приймає Ісуса Христа Спасителем своїм. І тільки така віра істинна, міцна і вічна. Віра, почерпнута з інших джерел, не отримана безпосередньо від Бога, підвладна змінам під впливом різних обставин і коливань у звґязку з душевними хвилюваннями людини.

Оскільки "Віра --дарунок Божий", то як же його дістати? У наведеному вище вірші з Послання до Римлян, 10:14, є такі слова: "...що про Нього не чули?", а далі, в 17-му вірші, читаємо: "...віра від слухання, а слухання через слово Христове". Як бачимо, наша віра народжується, живиться і зміцнюється щоденним читанням Біблії і міркуванням над кожною прочитаною главою, над кожним віршем.

Святе Писання, християнська етика допомагають нам глибше усвідомити і зрозуміти себе, а також запитати: у що й у кого ми віруємо. Відповідь наша буде такою. Ми віруємо: у те, що Біблія є Слово Боже; Ісус Христос є Син Божий; і постраждав Він за наші гріхи; воскрес із мертвих на третій день і піднісся на Небо; і що Він знову прийде в цей світ, щоб судити мертвих і живих; Він кровґю своєю спокутував наші гріхи, і тільки через Нього, вірою в Імґя Його, ми врятуємося!

Християнський етикет наказує нам, що керувати всіма нашими помислами та вчинками має віра. Бо, як записано в Біблії: "Догодити ж без віри не можна. І той, хто до Бога приходить, мусить вірувати, що Він є, а тим, хто шукає Його, Він дає нагороду" (Євр. 11:6).

Друга з трьох істин, що їх слід мати кожній людині, -- це надія. На що ж ми надіємося? Християнська етика вчить тому, що ми надіємося:

на здійснення біблійних істин;

на благодать і Боже милосердя, на те, що наше життя з вами -- у Його руках;

з упевненістю очікуємо Його милості серед земних страждань і випробувань;

на те, що воля Божа здійсниться в нашому житті. Тому що "Воля" -- це "план", "бажання", "задум". Бог створив людину з певною метою. І Бог приготував особливу долю для кожного з нас. Вся історія людства, закони розвитку Вселенського життя -- все це визначено волею Божою і кероване нею. Навіть крихітна пташина, що пурхає в повітрі, не може впасти без волі Божої (Мт. 10:29). Наш прихід у цей світ, розвиток, страждання і радості, випробування і благополуччя, невдачі й успіхи, і навіть смерть -- у всьому цьому Боже приречення. Його воля має здійснитися як у житті, так і в нашій смерті. Його воля доконана й абсолютна, і вона -- добро. Сподіваючись на здійснення Божої волі в нашому житті, ми володіємо найвищою і найшляхетнішою з усіх надій;

ми покладаємося на праведність і справедливість Бога. Нам відомо, що Бог єдиний і всюдисущий, Він не може не помічати лиха й беззаконня. Ми покладаємо сподівання на Його справедливий суд. Живучи в згоді зі Словом Божим, ми часто зазнаємо страждань, постійного нерозуміння друзів і родичів -- ми повинні і зобовґязані нести свій хрест. Але ми не розчаровуємося і не втрачаємо надії не тому, що ми досить розумні й сильні, щоб витривати в складних випробуваннях, а тому, що ми сподіваємося на праведність і справедливість Бога; Надія вмирає останньою;

ми сподіваємося на любов Бога. Християнський етикет наказує нам постійно памґятати про те, що Бог є любов, що Він полюбив нас і пожертвував Своїм Од-нонародженим Сином, щоб урятувати і привернути нас до Себе. Божа любов чиста і не залежить від обставин, вона безмежна. Він полюбив грішників, що занурилися у пороки, ницих і упосліджених суспільством. Він любить однаковою мірою багатих і бідних, невігласів і освічених, Він любить нас усіх. Його любов вічна й незмінна. Вона не вгасає, подібно до людської, не змінюється під впливом обставин і часу. Бог любить завжди, кожного грішника, що покаявся, попри все.

Ми покладаємо свої сподівання на волю Божу, на правосуддя Боже і на Його любов! Воістину Бог гідний наших сподівань. Завдяки Йому ми маємо такі моральні якості, як терпіння, смирення, упевненість. І Бог дарує нам силу зносити випробування й очікувати на здійснення волі Його. Один з основних принципів християнської етики й етикету-- терпіння. Упевнені в справедливості Бога і шляхом смиренності ми зможемо домогтися збагачення духовного світу особистості християнина. Сподіваючись на любов Бога, ми почуваємо впевненість у тому, що доможемося прощення гріхів у Бога, набудемо миру і спокою в житті. Як бачимо, любов, терпіння, смиренність і впевненість необхідні на шляху до радості. З цього починається багате духовне життя християнина.

Остання з трьох істин, що їх потрібно мати кожному, -- це любов.

Вище ми говорили про віру і надію, які знаходять свій спільний знаменник у любові. Ви знаєте, що 13 главу Першого Послання апостола Павла до коринтян називають "Главою любові". Справді, це особлива глава Святого Письма Біблії, вона оповідає про божественну любов у нашому повсякденному житті. Оскільки Біблія не тільки істинна, то й сучасна.

У перших трьох віршах 13-ї глави Першого Послання апостола Павла ясно розкривається, до чого подібне духовне життя християнина без любові.

Мати "дарунок пророцтва", говорити "мовами людськими й ангельськими", пізнати "всі таємниці", володіти "всілякими пізнаннями й усілякою вірою", щоб "гори переставляти"... гарні якості, котрі непогано мати кожному християнину. Але зверніть увагу на слова, що перекреслюють все сказане... "...і не мати любові...". Віра, що пересуває гори, може бути холодною, байдужною міццю, що не має в собі любові: "...я як мідь та дзвінка або бубон гудячий!.. Я ніщо!.. Пожитку не матиму жодного".

І тільки Бог -- є любов. Ісус Христос став вищим виявом Божої любові. Християнство -- є релігія любові. Все наше життя має бути наповнене любовґю. Без неї ані віра, ані надія не мають жодного сенсу.

Християнська етика та її етикет тлумачать любов як завершення і втілення всіх біблійних істин. Яка ж ця безсмертна любов? До чого вона подібна? Для відповіді на ці питання варто прочитати вірші 4-8, де змальовується сила любові.

У Біблії ідеться: "Любов довго терпить, любов милосерд-ствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить. Любов ніколи не перестає!" (1 Кор. 13:4-8). Відповідно до християнського етикету:

той, хто істинно любить, намагається зрозуміти інших. Тому що розуміння -- основа сприятливих взаємостосунків. Адже всі люди різні, нема абсолютно схожих. У всіх різний спосіб життя і психологія поведінки, нема абсолютно схожих. У всіх різні характери, смаки, оцінки, різне походження, статура, різна зовнішність. Є, звісно, схожі люди, але нема однакових людей.

2. Моральні норми й принципи християнського етикету

Головною особливістю християнських етикету й етики є те, що основні положення їх ставляться в обовґязковий звґязок із догматами віровчення. Оскільки "Богооткровенні" догмати християнського віровчення вважаються незмінними, то й основні норми та правила християнського етикету так само стають незмінними.

У найстислішому вигляді християнський етикет можна сформулювати як систему морально-естетичних уявлень, понять, норм, почуттів, правил і відповідної їм поведінки, тісно повґязаної із догмами християнського віровчення.

Християнський етикет, як бачимо, містить певну сукупність норм (правил), покликаних регулювати взаємини між людьми у родині, у колі віруючих і невіруючих. Такими є відомі старозаповітні заповіді, євангельські "заповіді блаженства" й інші новозаповітні морально-етикетні настанови. У сукупності вони становлять те, що можна назвати офіційним, схваленим церквою кодексом християнської етики.

Християнські філософи-богослови вважають біблійні заповіді богооткровенними за походженням і загальнолюдськими за їх морально-естетичним значенням, адже Бог один.

Незважаючи на істотні розбіжності у кодексах моралі різних класів, можна знайти певні загальні вимоги до поведінки особистості в будь-якому співтоваристві, найпростіші норми моральності й етикетних правил, без дотримання котрих неможливе існування жодної людської спільноти.

Так, наприклад, безглузда жорстокість стосовно ближнього, віроломство, зрадництво, розпуста, неповажне ставлення до старших, нехтування батьківським обовґязком і деякі інші подібні дії засуджувалися всіма кодексами моралі й моральності.

Природно, що, створюючи свій моральний кодекс, християнство включало в нього деякі прості загальнолюдські норми й правила етикету. Найпростіші загальні вимоги до поведінки індивіда в колективі, що дістали відображення у старо-заповітному десятислівґї, були вироблені досвідом колективного життя задовго до внесення їх у тексти давньоєврейської Тори (давньоєврейська назва перших пґяти книг, "Пґяти-книжжя Мойсеївого").

Такі звичаї, як засудження убивства родича або одноплемінника, заборона шлюбів усередині племені, зародилися у надрах родоплемінного ладу. Мойсееве десятислівґя, як і весь старозаповітний морально-правовий кодекс і відповідно, його етикет, формувалися жерцями Єрусалимського храму. Так деякі прості норми християнської моральності й правила етикету дістали вигляду божественних заповідей (IX-VII століття до нашої ери) у священних книгах Вихід і Повторення закону.

При ближчому розгляді заповідей старозавітного декалогу (дека -- десять + гр. logos -- слово, поняття) впадає в око, що вони далеко не вичерпують усіх можливих моральних настановлень християнського етикету, які мають загальнолюдське значення. Можна додати такі елементарні вимоги до поведінки людини: не лінуйся, шануй знання, мудрість, не ображай ближнього, шануй людську гідність інших, люби Батьківщину та інші істини, самоочевидність яких визнає більшість порядних людей.

У 5 главі Повторення закону Мойсей формулює десять моральних заповідей християнської етики й форми її етикету:

Я Господь, Бог твій, що вивів тебе... з дому рабства (5:6);

Не роби собі різьби й усякої подоби з того, що на небі вгорі, і що на землі долі, і що в воді під землею (5:8);

Не вклоняйся їм, і не служи їм, бо Я -- Господь, Бог твій, Бог заздрісний, що карає провину батьків на синах, на третіх і на четвертих поколіннях тих, що ненавидять Мене (5:9);

і що чинить милість тисячам поколінь тих, хто любить Мене, і хто виконує Мої заповіді (5:10);

Не присягай Іменем Господа, Бога твого, надаремно, бо не помилує Господь того, хто присягає його Імґям надаремно (5:11);

Пильнуй дня суботнього, щоб святити його, як наказав тобі Господь, Бог твій. Шість днів працюй, і роби всю працю свою, а день сьомий -- субота для Господа, Бога твого: не роби жодної праці ти й син твій та дочка твоя, і раб твій та невільниця твоя, і віл твій, і осел твій, і всяка худоба твоя, і приходько твій, що в брамах твоїх -- щоб відпочив раб твій і невільниця твоя, як і ти (5:12-14);

Шануй свого батька та матір свою, як наказав був тобі Господь, Бог твій, щоб довгі були твої дні, і щоб було тобі добре на землі, яку Господь, Бог твій, дає тобі (5:16);

Не вбивай! (5:17);

Не чини перелюбу! (5:18)

Не кради! (5:19);

Не свідчи неправдиво проти ближнього свого! (5:20);

Не бажай жони ближнього свого, і не бажай дому ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого! (5:21).

Привертає увагу й той факт, що перші чотири заповіді десятислівґя зафіксували віроповчально-обрядові етикетні приписи релігії. Вимога суворого єдинобожжя, заборона поклоніння іншим богам, культова вимога дотримання суботи мали регулювати взаємини людини із Богом, а потім уже з людьми й суспільством, однак перелічені заповіді справляли й досі справляють величезний вплив на моральність.

Моральне богослівґя християнства посилається на слова Євангелія, де любов до Бога проголошується як перша і найбільша заповідь, а друга найбільша заповідь -- це любов до ближнього.

Так, заповідь головної любові до Бога стає основою на шляху морально-естетичного вдосконалювання людей (любові до ближнього), якщо під ним розуміти не зростання благочестя, а виховання в людині дійсно гуманних думок, почуттів і звичок. І чим більше вкладає людина у Бога, тим більше залишається в ній самій.

Безпосередній стосунок до християнської етики й етикету мають інші шість заповідей старозаповітного декалогу. В них знайшли відображення деякі елементарні правила й норми християнського етикету:

вимога шанобливого ставлення до батьків, заборона убивства, розпусти, злодійства, наклепу, заздрості. Так, наприклад, у пґятій заповіді про шанування старших під "батьками" варто мати на увазі не тільки батька і матір, а й усіх тих, хто "заступає місце батьків", тобто "начальників, керівників як цивільних, так і духовних. Коритися владним особам не стільки зі страху, скільки за совістю; / шоста заповідь -- "не вбивай!" не може кимось заперечуватися, євангельський Ісус Христос, Бог підтверджує й посилює заповідь, засуджуючи не тільки убивство, а й навіть думку про нього або просто почуття гніву на "брата свого" (див. Мр. 5:21-22).

Життя є найбільшим даром Божим, тому позбавляти самого себе або іншого життя є жахливим, тяжким і великим гріхом,

Людина буває винною в убивстві, якщо навіть убила іншу людину ненавмисно, без наміру; і таке убивство є тяжким гріхом, адже в цьому випадку убивця винний у своїй необережності.

Людина буває винною в убивстві й тоді, коли хоча сама особисто не убиває, але сприяє убивству або принаймні допускає інших до вбивства. Наприклад: суддя, який засуджує підсудного, невинність котрого йому відома; кожен, хто допомагає іншим учинити вбивство своїм визнанням, порадою, посібництвом, згодою, або криє і виправдує вбивцю, і тим самим надає йому можливість для нових убивств; кожен, хто не рятує ближнього від смерті, коли цілком міг би це зробити; кожен, хто тяжкою працею і жорстокими покараннями виснажує своїх підлеглих і тим самим прискорює їхню смерть; кожен, хто непомірністю й різними пороками вкорочує собі віку. Грішить проти шостої заповіді також той, хто бажає смерті іншій людині, плекає до інших ненависть, заздрість і злість, розпочинає з іншими сварки і бійки: "Кожен, хто ненавидить брата (ближнього) свого, той душогуб" (і; їв. 3:15). християнський етикет моральний душа

Крім тілесного убивства, є ще страшніше і відповідальні-ше вбивство: це вбивство духовне. Рід духовного убивства є спокуса, тобто коли хтось розбещує (спокушає) ближнього до невіри або штовхає його на шлях порочного життя і тим самим піддає його душу духовній смерті.

Спаситель сказав: "Хто ж спокусить одне з цих малих, що вірують в Мене, тому краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити -- і його потопити в морській глибині. ...надто горе людині, що від неї приходить спокуса" (Мт. 18:6-7).

Не можна прирівнювати до злочинного убивство, вчинене на війні. Війна -- велике суспільне зло, але водночас війна є й великим лихом, що його допускає Бог для виправлення й напоумлення народу, як Він допускає також епідемії, голод, пожежі та інші нещастя. Тому вбивство на війні Свята Церква не розглядає як приватний гріх людини, тим більше, що кожний воїн готовий "покласти свою душу (віддати життя) за друзів своїх", для захисту віри і батьківщини.

Засудження перелюбства, тобто порушення подружньої вірності, про яку йдеться у сьомій заповіді закону Божого, стало загальним моральним правилом відтоді, як у суспільстві склалася парна родина.

Чоловіку й дружині Бог забороняє порушувати взаємну вірність і любов. Неодруженим же Бог велить дотримуватися чистоти думок і бажань -- бути цнотливими у справах і в словах, у думках і бажаннях.

Для цього потрібно уникати всього, що збуджує в серці нечисті почуття: лихослівґя, безсоромних пісень і танців, спокусливих видовищ і картин, читання аморальних книжок, пияцтва тощо.

Слово Боже велить нам берегти наші тіла в чистоті, адже тіла наші -- "то члени Христові" і "храм Духа Святого". Перелюбники грішать проти власного тіла, послаблюють здоровґя свого тіла, піддають його хворобам і ушкоджують навіть душевні здібності, особливо уяву і памґять.

Восьма за порядком у десятислівґї заповідь закону Божого "Не вкради" стала воістину загальнолюдською нормою християнського етикету. Цією заповіддю Господь Бог забороняє крадіжку, тобто привласнення у будь-який спосіб того, що належить іншим.

Крадіжки дуже різноманітні: злодійство, тобто викрадення чужої речі; грабіжництво, тобто відбирання чужої речі насильством; святотатство, тобто привласнення того, ідо освячено належністю Церкві; дармоїдство; хабарництво (коли беруть гроші, користуючись чужим лихом); обман, тобто привласнення чужої речі хитрістю, приховуванням знайденого, не розшукуючи хазяїна, обмірювання або обважування при продажу; затримка зарплатні працівникам тощо. Ця заповідь наказує нам бути безкорисливими, чесними і працьовитими, милосердними, не чинити іншим того, чого сам собі не бажаєш. Цієї поради дотримувалися святий Антоній Великий, преподобний Павло Фавейський, святитель Миколай-чудотворець і багато інших.

Вимога "не свідчи неправдиво", виражена девґятою заповіддю, є елементарним загальнолюдським правилом. Брехня, наклеп, обман, віроломство завжди вважалися якостями, морально негідними людини. Гріх неправдивого свідчення розумівся як брехлива клятва імґям Бога -- з остраху образити Бога, але це стосується і взаємин між людьми (тобто справжньої царини моралі). Тут не припустимий жодний "благочестивий обман" на користь нібито Церкви, який поєднувався б із "богооткровенною" заповіддю.

Християнський етикет наказує контролювати себе, свої справи, думки, вчинки. Починається цей самоконтроль з усвідомлення самого себе, з усвідомлення власної гріховності.

Чи говорили ми неправду, чи лукавили у спілкуванні з ближніми впродовж роботи, інших спільних справ? Крім того, чи не ввійшло це в нас у звичку? Дуже важливо, щоб кожен знав, що один з найтяжчих гріхів -- брехня, яку ненавидить Господь і карає як породження диявола, котрий сам "неправдомовець і батько неправди" (їв. 8:44). Будь-яка неправда негідна звання християнина й несумісна із любовґю і повагою до ближнього.

Найважливіше правило християнського етикету наголошує, що сповідуючись у такому гріху як брехня, слід бути конче обережним, аби не впасти ще в один гріх -- самови-правдання, адже неправда набула такого поширення в сучасному суспільстві, що більшість людей перестали на неї зважати, переконані, що без брехні неможливо прожити.

Бажано кожному згадати, чи не приводила нас неправда до наклепу, ще більше погіршуючи цей гріх, адже наклеп може не тільки морально вразити честь і гідність, а й убити людину. Бо ж рана, що її заподіяно ножем, зарубцюється, рана, заподіяна кулею, якщо кулю витягти, загоїться, але рана, що її заподіяно неправдою, кривавится ціле життя. Практика всього життя переконливо підтверджує істину, що неправдиве свідчення -- це страшний гріх, що заслуговує на вічне прокляття, бо в ньому бере участь не тільки той, хто бреше сам, а й закликає у свідки неправди Самого Господа Бога.

Давайте замислимося, чи не ввійшло в нас у звичку присягатися, навіть якщо сказане нами -- щира правда? Будь-яка клятва розцінюється як неповага до Бога й суворо забороняється Його законом: "Тому то, неправду відкинувши, говоріть кожен правду до свого ближнього, бо ми члени один для одного" (Еф.4:25). Мудрість християнського етикету делікатно наказує: ніколи не докоряти і не засуджувати інших, якщо ми не покликані до цього за своїм становищем і посадою. "Не судіть, щоб і вас не судили", -- говорить Спаситель.

При цьому бажано памґятати, що не осудом, не докором або глузуваннями виправляється ближній, а любовґю, поблажливістю і доброю, делікатною порадою. При цьому памґятаючи, що кожен із нас має дуже багато важливих слаб-костей і вад.

Украй необхідно також завжди приборкувати свою мову, тобто завжди говорити тільки правду й утримувати себе від лукавства й марнослівґя. Слово є дарунком Божим. Ісус Христос сказав: "Кажу ж вам, що за кожне слово пусте, яке скажуть люди, дадуть вони відповідь судного дня! Бо зо слів своїх будеш виправданий, і за слів своїх будеш засуджений" (Мт. 12:36-37);

нарешті, десята заповідь закону Божого: "І не бажай жони ближнього свого, і не бажай будинку ближнього свого, ані поля його, ані раба його, ані невільниці його, ані вола його, ані осла його, ані всього, що є в ближнього твого!"

Десятою заповіддю Господь Бог забороняє не тільки заподіяти щось лихе іншим, оточуючим нас, ближнім нашим, але забороняє й лихі бажання і задуми щодо них.

Гріх проти цієї заповіді називається заздрістю. Той, хто заздрить, хто подумки бажає чужого, той від худих думок і бажань легко може дійти до лихих справ. Але й сама по собі заздрість опоганює душу, робить її нечистою перед Богом, як говорить слово Боже: "Думки злого -- огида для господа" (Прип.15:26), заздрістю диявола гріх у світ увійшов (Прем. 2:24).

Одне з головних завдань істинного християнина полягає в очищенні своєї душі від будь-якої внутрішньої нечистоти, відповідно до умовляння Апостола: "Очистьмо себе від усякої нечисти тіла та духа, -- і творімо святиню у Божім страху" (2.Кор.7:1).

Щоб уникнути гріху проти десятої заповіді, необхідно берегти чистоту серця від усіляких пристрастей до земного, від будь-яких худих бажань і думок і бути задоволеним тим, що маємо: дякувати за це Бога, а чужого ніколи не бажати, але радіти за інших, якщо вони мають усього багато через працьовитість і старання.

Таким чином, десята заповідь "Не бажай нічого, що в ближнього твого" -- забороняє не тільки дію, а й думку, намір відняти власність в іншого, тобто ця заповідь ближче за інші Мойсееві заповіді стоїть до новозаповітної християнської моралі й моральності. Заповіді старозаповітного десятислівґя мають великою мірою заборонний характер, вони перелічують те, чого людина не повинна робити й меншою мірою те, що вона має і зобовґязана робити з погляду позитивного ідеалу.

Новозаповітна християнська етика і її форма -- етикет, зберігши здебільшого старозаповітний заборонний моральний кодекс, доповнили його низкою нових норм і правил, які й склали те, що можна назвати позитивним моральним ідеалом християнства.

У найконцентрованішому вигляді цей позитивний ідеал християнства змальований у Нагірній проповіді Ісуса Христа (Мт. 5). Блаженні, йдеться у ній, убогі духом, засмучені, лагідні, голодні та спрагнені правди, милостиві, чисті серцем, миротворці, вигнані за правду, усі ганьблені та гнані, і ті, на кого наговорюють, хто любить навіть ворогів своїх і не противиться лиху. Вони -- "сіль землі", "світло для світу" -- вспад-кують царство небесне.

Християнський етикет грунтується на постулаті про те, що людину створено як носія "образу і подоби Бога"; сенс вихідного стану людини і кінцевого задуму Бога про людину зводиться до того, що гідність належить не тільки людському духу, а й тілу. "Гріхопадіння" (перший акт непокори Богу, вчинений першими людьми) зруйнувало богоподібність людини -- у цьому весь тягар провини "первородного гріху", змальованого в Старому заповіті.

Християнство створило розвинене мистецтво вбачання власної провини.

Найшанованіші християнські святі вважали себе великими грішниками. Ісус Христос переміг силу гріху і "спокутував" людей, ніби викупив їх із рабства в сатани, прийнявши катування і болючу смерть (образ цієї смерті на хресті -- емоційний та ідейний центр усієї християнської символіки).

Християнство високо оцінює очищувальну роль морального страждання -- не як самоцілі (призначення людини -- райське блаженство, вільне від страждань), але як найсильнішого знаряддя у війні зі світовим злом. Бажаний з погляду християнства стан людини в цьому житті -- не спокійна безболісність буддійського мудреця, але "серце страждуче", напруження боротьби із собою і страждання за всіх; лише "приймаючи свій хрест" людина, за вченням християнського етикету, може перемагати зло в собі й навколо себе. Нисходження Бога до людини є водночас вимогою сходження людини до Бога: людина має бути не просто приведена до слухняності Богу і виконанню заповідей, але перетворена й "обожнена". Якщо ж вона не виконає цього призначення і не виправдає жертовної смерті Христа, то загине на цілу вічність: середини між славою і загибеллю немає.

З цією концепцією повґязане чуже іншим релігіям поняття "таїнства" як особливої культової дії, що виходить за межі обрядовості: якщо обряди символічно співвідносять людський побут із божественним буттям і цим гарантують стабільність рівноваги у світі й людині, то "таїнство", за християнським розумінням, реально запроваджує божественне в життя людини і слугує запорукою його перетворення.

"Таїнства" у християнстві -- це магічні культові обряди, здійснення яких, за церковним віровченням, надає людям певної надприродної чудодійної сили -- "Божественної благодаті". Таїнства використовуються християнством як засіб зміцнення віри. Християнство визнає сім таїнств: водохрещення, миропомазання, причащання, сповідь, церковний шлюб, елеосвящения, священство (посвята у священнослужителі).

Учені-теологи, служителі церкви стверджують, що всі сім таїнств суть специфічно християнське явище, бо всі вони повґязані із різними подіями священної історії. Утім, насправді всі ці таїнства запозичені з дохристиянських культів і набули в християнстві деяких специфічних рис. Причому попервах християнська церква запозичила і запровадила до свого культу лише два таїнства -- водохрещення і причащання. І лише згодом серед християнських обрядів зґявляються решта пґять таїнств.

Офіційно сім таїнств були визнані Другим Вселенським собором 381 року в Константинополі, за імператора Феодосія Великого.

Таїнство, як розуміють християнські філософи, реально вводить божественне в життя людини і слугує не тільки запорукою його вдосконалення, а й запорукою прориву есхатологічного (від гр. esxatoc -- останній, кінцевий і logos -- слово, навчання) часу в теперішній час. Найважливіше серед "таїнств", визнаних усіма віросповіданнями, -- водохрещення.

Водохрещення

Водохрещення (ініціація -- від лат. initiatio -- здійснення таїнств) -- це посвятні обряди в родовому суспільстві, повґязані із переведенням юнаків і дівчат у віковий клас дорослих чоловіків і жінок. Деякі з обрядів ініціації, що втратили початкове значення, здійснювалися над особами молодшого віку. Пережитки ініціації -- обрізання в юдаїзмі й ісламі -- існують і донині, за вченням християнства запобігаючи інверсії (від лат. inversio -- перестановка, зміна звичайного порядку для надання чомусь особливого сенсу), наприклад, спадкової гріховності.

Водохрещення -- це одне з головних таїнств, що символізує прийняття людини в лоно християнської церкви. Саме духівництво іменує водохрещення урочистим актом, внаслідок якого людина "вмирає для життя плотського, гріховного і зроджується в життя духовне, святе".

Ще задовго до виникнення християнства в багатьох язичницьких релігіях існували обряди ритуального обмивання водою, що символізували очищення від злих духів, демонів, від усілякої погані. Саме у стародавніх релігіях містяться витоки християнського таїнства водохрещення.

За християнським етичним віровченням та етикетом, у таїнстві водохрещення "прощається людині первородний гріх" (а якщо церемонія водохрещення проводиться над дорослою людиною, то і з неї знімаються всі інші гріхи, вчинені нею до водохрещення). Таким чином, очищувальний сенс обряду, як і в дохристиянських культах, цілком зберігається, хоча зміст водохрещення в християнстві суттєво видозмінюється.

У різних християнських напрямах обряд водохрещення тлумачать по-різному. В православній і католицькій церквах водохрещення належить до розряду таїнств.

Причащання

Таїнство причащання, або святої євхаристії (греч. eucharistia, що означає "вдячна жертва"), посідає важливе місце у християнській етиці та етикеті.

Одне з семи християнських таїнств, причащання (вку-шання хліба й вина, містично перетворених на плоть і кров Ісуса Христа) має на меті інтимно поєднати віруючого з Христом, щоб Він жив у ньому.

За християнським етичним віровченням та етикетом, обряд (ритуал) причащання був запроваджений на таємній вечері самим Ісусом Христом, який тим самим "Віддав хвалу Богу і Отцю, благословив і освятив хліб та вино і, залучивши своїх учнів, закінчив таємну вечерю молитвою про всіх віруючих".

Джерела причащання (євхаристії), як і багатьох інших обрядів християнської церкви, лежать у стародавніх язичницьких культах. Здійснення цього обряду в стародавніх релігіях грунтувалося спочатку на інтуїтивній вірі в те, що життєва сила людини або тварини міститься в якомусь органі або, щонай-певніше, у крові живої істоти. Звідси виникли в первісних народів вірування, що, вкусивши мґяса сильних, спритних, швидких тварин, можна набути якостей, котрі мають ці тварини.

Так, наприклад, ще в первісному суспільстві існувала віра в надприродне споріднення між групами людей (родами) і тваринами (тотемізм, від "тотем" -- родич, друг). Ці споріднені тварини вважалися священними. Але за особливо важливих подій в житті людей священних тварин приносили в жертву, члени роду поїдали їхнє мґясо, випивали кров і тим самим, за стародавніми віруваннями, ніби прилучалися до цих "божественних" тварин.

У Стародавній Греції та Стародавньому Римі вперше був запроваджений звичай куштувати хліб і вино, за допомогою чого нібито можна було прилучитися до божественної сутності небесних володарів.

У ранніх християнських творах не згадується про це таїнство. Деякі християнські богослови перших століть нашої ери визнали, що причащання (євхаристія) відбувалися в багатьох язичницьких культах, зокрема в містеріях (гр. mysterion --таємниця, таїнство) перського бога Мітри. Очевидно, тому запровадження причащання в християнстві чимало діячів церкви зустріли дуже насторожено.

Тільки у VII столітті причащання стає таїнством, яке беззастережно приймається всіма християнами. Сьомий Вселенський собор 787 року в Нікесі, за імператриці Ірини (удови імператора Лева Хозара), що складався з 367 отців церкви, офіційно закріпив це таїнство в християнському культі й християнському етикеті.

Догмат перетворення хліба і вина на тіло і кров Христові був остаточно сформульований на Тридентському соборі у 1545-1547, 1551-1552, 1562-1563 роках у місті Трендал (лат. Tridentum).

Християнська церква дуже зважає на вплив причащання на віруючих. От чому причащання посідає центральне місце в богослужінні -- літургії. За християнським етикетом віруючим належить відвідувати богослужіння і причащатися не рідше разу на рік.

Миропомазання

Слідом за водохрещенням, відповідно до християнської етики, в православному храмі відбувається одне з семи християнських таїнств -- "миропомазання" (християнський обряд "освячення" людей маслом (миром).

У християнських виданнях різних століть так розґяснюють сенс миропомазання: "Щоб зберегти душевну чистоту, отриману в хрещенні, щоб зростати і зміцнюватися в житті духовному, треба особливої допомоги Божої, що саме й надається в таїнстві миропомазання". Полягає це таїнство в тому, що тіло людини змащують особливим ароматним маслом (миром), за допомогою якого передається Божественна благодать.

Перед миропомазанням священик читає молитву про сходження на людину Духа Святого, а потім змащує їй хрестоподібно чоло, очі, ніздрі, губи, вуха, груди, руки і ноги. При цьому він повторює слова, приписані християнським етикетом: "Печать Святого Духа". Етикетний ритуал таїнства красномовно засвідчує істинне походження миропомазання, яке прийшло в християнство зі стародавніх релігій. Наші далекі предки намащувалися жиром і різними маслянистими речовинами, вірячи в те, що це може надати їм сили, захищати від злих духів тощо.

Стародавні люди вірили, що, змастивши своє тіло жиром тієї або іншої тварини, вони можуть набути властивостей цієї тварини. Так, у Східній Африці воїни деяких племен натирали тіло левґячим жиром, щоб стати такими ж хоробрими, як леви.

Згодом ці етикетно-ритуальні обряди набули зовсім іншого сенсу. Помазання маслом стало вживатися при посвяченні жерців. При цьому стверджувалося, що в такий спосіб люди стають ніби носіями особливої "благодаті".

Обряд помазання при посвяченні жерців був поширений у Стародавньому Єгипті. При посвяті в сан іудейського первосвященика йому намащували голову маслом. Саме від цих давньоетикетних обрядів бере початок християнсько-етикетний обряд миропомазання (освячення).

Хоча в Новому Заповіті нема жодного слова про миропомазання, філософська мудрість етикету християнського віровчення запровадила у свій культ таїнств дари Святого Духа поряд з іншими таїнствами. Як "водохрещення" і "причащання", так і "миропомазання" слугує для прищеплення віруючим перевірених століттями уявлень про особливу силу релігійно-етикетної обрядовості, яка, поряд із іншими таїнствами, надає людині дари Святого Духа, духовно зміцнює її, залучаючи до Божества, чим увінчується хрещення.

Покаяння, або сповідь, відпущення гріхів імґям куса Христа

За християнською етикою та християнським етикетом прихильникам християнського віросповідання ставлять в обовґязок періодично сповідувати свої гріхи перед священиком, що є неодмінною умовою для "відпущення гріхів", прощення винного церквою від імені Ісуса Христа.

Етикетний ритуал сповідання й "відпущення" гріхів саме й становить основу й суть таїнства покаяння. Покаяння (сповідь) -- найсильніший засіб морально-психологічного впливу на розум і серце віруючих, на їхнє духовне самовідродження. Використовуючи цей могутній засіб духовного самовдосконалення, християнські філософи, теологи, богослови, духівництво постійно навіюють людям думки про їхню гріховність перед Богом, про необхідність замолювати свої гріхи, про те, що цього можна домогтися лише за допомогою смиренності, покірного терпіння усіх прикрощів життя, страждань, беззаперечного виконання всіх приписів християнського етикету.

Ритуал сповідувати гріхи прийшов до християнства з первісних релігій, де існувала віра в те, що всякий людський гріх -- від злих духів, від нечистої сили. Позбутися сатанинської сили гріху можна, тільки повідавши про нього іншим, адже слова мають особливу, чаклунську силу.

У християнській релігійній етиці покаяння набуло специфічного обгрунтування і було запроваджено в ранг таїнства. Спочатку сповідь була публічною. Віруючі, що порушили приписи церковного етикету, мали постати перед судом своїх побратимів у вірі й церковнослужителів і привселюдно покаятися в гріхах і вчинках. Публічний церковний суд визначав грішнику міру покарання у вигляді повного або тимчасового відлучення його від церкви, або ж у вигляді розпорядження дотримувати піст і постійно молитися впродовж тривалого часу.

І тільки з XIII століття до християнсько-церковного етикету остаточно запроваджується ритуал "таємної сповіді". Віруючий сповідується у гріхах, учинених ним не з розуміння чи задуму, своєму духівнику, самому лише священику. При цьому церква гарантує йому таємницю сповіді.

Надаючи величезне значення сповіді, християнська етика вчить, що сповідування гріхів духовно-морально очищає людину, знімає з неї важкий тягар, утримує віруючого в майбутньому житті від усіляких гріхів. У реальному житті покаяння далеко не завжди утримує людей від провин, від гріховних, за християнським уявленням, діянь, або навіть від злочину.

Важливе значення християнська етика надає покаянню не тільки в католицизмі й православґї, а й у протестантських течіях. Однак протестанти не розглядають покаяння як таїнство (сповіді) своїх гріхів обовґязково перед пресвітером, натомість віруючих зобовґязують постійно каятися в гріхах, повідомляти про свої гріхи духовним пастирям. Видозмінене за формою покаяння, таким чином, зберігає свій сенс і в протестантизмі.

Мудрість християнського етикету через норми і принципи попереджає, що таїнство сповіді може не відбутися, якщо:

священик здійснює таїнство сповіді, перебуваючи під забороною архієрея (воно недійсне);

ми прийшли на сповідь, жодного гріху не назвавши; / ми назвали всі гріхи, але над нами священик не прочитав молитву Господню; / ми всі гріхи назвали, але не дали Богу обіцянки виправитися;

ми всі гріхи назвали, але не примирилися з ближніми, перебуваємо з ними у ворожнечі;

гріхів багато, буває важко висловити їх одному священику, а то й соромно, тоді людина висловлює їх іншому, третьому, розносячи свій гріх по різних духівниках, тобто свідомо приховуючи свої гріхи на сповіді;

ми стали каятися, а в цей час священик з якихось причин відвернувся, або за старістю недочуває, а ми в цей час намагаємося швидше сказати йому свої гріхи, так, щоб він не розчув;

ми записали свої гріхи, а народу в Церкві (Храмі) багато, і священик не прочитав написане при нас.

(В усіх перелічених вище випадках таїнство сповіді не відбувається.)

Священство, або ординація

Священство -- один з семи християнських обрядів (таїнств) посвяти в сан священнослужителя. Священнослужитель у православних і католицьких церквах -- це особа, піднесена до духовного сану (єпископа, пресвітера, священика або диякона), який дає віруючим, за християнським етиком, духовну владу, а також має право здійснювати релігійні обряди і таїнства (крім диякона); ординація -- піднесення до духовного сану, яке дає не тільки повноваження вчити і вести віруючих, але також, на відміну від "духівництва" юдаїзму й ісламу, владу "таїнства".

Християнсько-церковний етикет надає таїнству священства особливого сенсу. Цей особливий сенс полягає у тому, що відбувається воно при посвяті священнослужителя в духовний сан. За християнським етикетом, під час таїнства священства (або ординації) єпископ, який здійснює цей обряд, передає чудесним чином посвячуваному особливого роду благодать, яку з цієї миті новий священнослужитель матиме все своє життя.

Як й інші християнські таїнства, священство (ординація) своїми коренями сягає стародавніх язичницьких культів. Це особливо вияскравлюється при здійсненні одного з найважливіших ритуалів посвяти, котрий виражається в етикетній формі, -- рукоположения.

Обряд у формі етикетного покладання рук має дуже довгу історію. Він існував у всіх стародавніх релігіях, адже й у далекому минулому люди наділяли руку чаклунською силою, вірили, що, підносячи руки, людина може впливати на сили небесні. Те саме можна сказати і про молитви, вимовлені над посвячуваним. За давнини наші далекі предки приписували магічну силу також слову. Саме тих далеких днів і сягає сучасна етикетна форма промовляти заклинання під час таїнства священства.

Церква не відразу запровадила це таїнство до християнського етикету. Воно знайшло своє місце в християнській культурі в процесі становлення церкви, зміцнення ролі духівництва -- особливого стану, що присвятив себе культу служіння церкви.

Спочатку єпископи, тобто наглядачі у ранньохристиянських громадах, не мали жодних прав у керівництві громадами. Вони наглядали за майном, стежили за порядком під час богослужінь, підтримували звґязок із місцевою владою. Тільки пізніше, мірою зміцнення церкви, її організації, вони починають посідати чільне місце в громадах. Духівництво відокремлюється від мирян.

За твердженням християнських філософів та богословів, церква має "достаток благодаті", необхідної для "освячення віруючих, для піднесення людини до духовної досконалості й найтіснішого єднання її з Богом".

Щоб "розумно вживати цих благодарованих засобів" на загальне благо церкви, встановлено особливий вид діяльності -- "служіння", зване пастирським або священством. Пастирство довіряється далеко не всім віруючим, а лише деяким із них, "які в таїнстві священства закликаються до цього високого й відповідального служіння самим Богом і дістають для його проходження особливу благодать". Так обґрунтовують учені-теологи необхідність таїнства священства.

Як ми вже згадували, існують три ступені священства. Вищий ступінь священства -- це ступінь єпископа. Церква розглядає єпископів як спадкоємців апостолів, іменує їх "носіями вищої благодаті священства". Від єпископів "усі ступені священства одержують і спадкоємство, і значення".

Пресвітери або священики, які становлять другий ступінь священства, "запозичують свої благодатні повноваження від єпископа". Вони не наділені владою рукоположения у священний сан.

До обовґязку дияконів, які становлять нижчу сходинку церковної ієрархії, належить допомога єпископам і пресвітерам (священикам) "у служінні слова, у священнодійствах, особливо в таїнствах, в управлінні і взагалі у справах церковних".

Надаючи величезного значення священству, церква через християнський етикет перетворює це таїнство на урочистий акт, що справляє сильний емоційний вплив.

У церкві, храмі панує святкова обстановка. Рукоположения в єпископи відбувається перед початком літургії.

Посвячуваний у єпископи, відповідно до християнського етикету, присягається дотримуватися правил церковних соборів, йти шляхом апостолів ісуса Христа, коритися верховній владі, беззавітно служити церкві. Він стає на коліна, поклавши руку й голову на престол. Присутні єпископи покладають йому на голову свої руки. Потім читають молитви, після чого посвячуваного вбирають у єпископські шати.

Весь цей церемоніал християнського етикету має переконати віруючих у тому, що священнослужителі -- особливі люди, які після посвяти стають посередниками між Богом і всіма членами церкви. Саме в цьому головний сенс і головна мета таїнства священства, або ординації.

Шлюб (вінчання)

Християнське віровчення простежує все життя віруючої людини, починаючи з перших її кроків і закінчуючи смертним часом. Кожна більш-менш значна подія в житті людей обовґязково має відзначатися за церковними обрядами християнського етикету, за участю служителів культу, з імґям Бога на вустах.

Тож цілком природно, що така важлива подія в житті кожної людини, як шлюб, також виявилася повґязаною із релігійною обрядовістю. До числа семи таїнств християнської церкви увійшло й таїнство шлюбу. Воно утверджувалося в християнстві пізніше за інші, лише у XIV столітті. Церковний шлюб був оголошений єдиною справжньою формою шлюбу. Світський шлюб, не освячений церквою, не визнавався.

Здійснюється таїнство шлюбу за обрядами християнського етикету. Під час таїнства молодих напучувано на спільне життя від імені Ісуса Христа, з тією метою, щоб їхній шлюб був щасливим і міцним на довгі роки. Утім, відомо, що крім цього прекрасного напучування, християнська етика й етикет наказують не забувати і про те, що підґрунтям дружної родини є взаємна любов, спільність інтересів, рівноправність чоловіка і дружини.

Мудрість християнського етикету завжди мала одну мету: залучення людей до церкви. Християнські обряди з їхньою урочистістю, пишністю, виробленими за століття ритуалами залучали людей, які прагнули і прагнуть донині щонайуро-чистіше відзначити таку знаменну подію у своєму житті, як вступ до шлюбу. А церква зі свого боку робить все можливе, щоб зберегти красу етикетного обряду, який справляє великий емоційно-естетичний вплив на людей.

Уся обстановка в церкві під час обряду вінчання пронизана високою морально-естетичною культурою, що надає особливої значущості цій знаменній події:

священики зустрічають молодих у святкових шатах. Звучать слова псалмів, що славлять Бога, імґям якого освячується шлюб;

читаються молитви, в яких священнослужитель просить у Бога благословення для нареченого і нареченої, миру і згоди майбутній родині;

на голови тих, хто бере шлюб, накладаються вінці. їм пропонують випити вина з однієї чаші. Потім їх обводять навколо аналоя;

і знову підносяться молитви до Бога, від якого залежить щастя новоствореної родини.

Велика заслуга християнської церкви в тому, що вона з першої до останньої хвилини життя людини делікатно прищеплює їй думку про те, що сімейне благополуччя залежить насамперед від Усевишнього. Народжується нова родина, і церква піклується про те, щоб вона була родиною християнською, щоб молоде подружжя були вірними чадами церкви, любили б одне одного і чесно трудилися б на благо родини й Батьківщини нашої. Саме спільна віра в Ісуса Христа є основою міцної родини.

Освячуючи шлюбний союз людей, християнська церква брала і бере нову сімґю під своє святе заступництво. Сенс цього шляхетного заступництва зводиться до того, що но-востворена родина потрапляє під невсипущий і нелегкий контроль служителів церкви. Християнський етикет своїми настановленнями регламентує все життя тих, хто взяв шлюб.

Слід зазначити, що в останнє десятиліття число людей, що здійснюють церковний обряд, коли беруть шлюб, відчутно збільшилося, і це втішно, адже церковний шлюб робить родину стабільною і щасливою.

Єлеосвящення, або соборування

Важливу роль у християнському віросповіданні відіграє єлеосвящення (соборування), віднесене католицькою і православною церквами до числа семи таїнств. Воно здійснюється над хворою людиною і полягає в змазуванні її "священною" оливою -- єлеєм. За єлеосвящення на людину сходить "божественна благодать". За його допомогою зцілюються "немочі людські", як стверджують православні церковнослужителі. Католики ж розглядають таїнство єлеосвящення (соборування) як своєрідне благословення умираючого.

Кажучи про "немочі людські", християнське віровчення має на увазі не тільки "тілесні", а й "душевні" хвороби. Визначаючи це таїнство, вони заявляють, що в ньому "хворий через помазання тіла освяченим єлеєм дістає благодать Святого Духа, яка зцілює його від хвороб тілесних і душевних, тобто від гріхів".

Єлеосвящення супроводжується ритуальними молитвами, у яких священнослужителі просять Бога дарувати хворому одужання. Потім, відповідно до християнського етикету, читаються сім апостольських послань, вимовляється сім єктеній (прохань) про хворого. Помазується хворий освяченим єлеєм. Все це переконливо вказує на звґязок таїнства єлеосвящення (соборування) зі стародавніми обрядами, де числам приписували магічну силу.

Таїнство єлеосвящення так само, як і решта християнських обрядів, сягає корінням стародавніх релігій. Запозичивши це таїнство зі стародавніх культів, християнська церква надала йому особливого сенсу.

Могутня морально-естетична сила християнсько-церковного етикету немов супроводжує обрядовість віруючого від його народження й до смерті. І хоч би що трапилося з людиною, у всіх життєвих ситуаціях вона має звертатися за допомогою до гуманізму і людинолюбства церкви. Лише там, учить християнська етика добра й добропорядності, люди можуть знайти допомогу, тільки в Божественній вірі лежить шлях людини до справжнього щастя і процвітання.

Проповідуючи неспростовні морально-естетичні, духовні цінності й шляхетні ідеї, церковнослужителі виконують вражаючі християнсько-етикетні обряди, які справляють величезний емоційний вплив на віруючих, надійно слугують силам добра, від яких залежить добробут і здоровґя людини.



3. Християнський етикет і його роль у практичному вихованні людини

Мудрість вчення Ісуса Христа і святих апостолів підводить нас до думки про значення і роль християнського етикету в практичному вихованні людини впродовж усього її життя.

За вченням святих отців Церкви, що тлумачили виховання дітей у дусі християнського благочестя, наголошувалося, що найважливіший час у житті людини -- це час виховання, адже він вирішує долю людини не тільки на все життя, а й на цілу вічність.

Найретельніше видатні мужі Святої Церкви трудилися над опрацюванням норм і правил християнського етикету, корисних для виховання дітей. Найліпшим посібником у справі виховання є вчення Ісуса Христа й Апостолів, бо в ньому міститься все, що потрібно для духовного зростання і шляхетного життя.

У вченні Спасителя й Апостолів ясно і повно пропонуються норми й правила християнського етикету, що дійшли до нашого часу в писаннях святих отців.

Керовані любовґю до Бога, стародавні християни спрямовували всі свої зусилля в справі виховання не так до земних, минущих цілей, як до імені Бога. За їхніми уявленнями, діти суть застава, довірена вихователям і наставникам Богом, і храм Божий, що має бути святий (Св. Іоанн Златоуст. Бесід. 9 до Євр. послання 36). Вихователям християнський етикет наказував сувору відповідальність за опоганення і порушення святості. Відповідальність, що керувала у справі виховання дітей, грунтувалася не на рабському страху, що змушував людину діяти проти волі, без сердечного налаштування, без належної уваги й ретельності, а виникав зі щирої й святої любові до Бога і дітей.

У настановленнях християнського етикету також акцентувалася увага вихователів на те, щоб вони керувалися любовґю, яка, очищуючи й підносячи природну любов до дітей, часто сліпу й безрозсудливу, запобігала б спонуканням зовнішнім і, навпаки, тріумфувала б над природними спонуканнями серця. Святі батьки церкви ставили запитання комусь із батьків: "Чи можна сказати, що ти любиш дітей своїх, коли все дозволяєш їм для їхнього задоволення? І самі відповідали: "Ні!" Тому що тільки тоді ти будеш істинно любити їх, коли станеш віддавати перевагу над ними Ісусу Христу і любити їх у Тому, Хто дав їх тобі любити. Якщо ти чуєш, що вони лихословлять, і мовчиш, ти -- не батько"ґ.

Метою християнського етикету було виховання дітей для Бога. Імґя Спасителя діти всотували в себе ще з материнським молоком. Разом із поняттям про Спокутувача, дітям прищеплювали вчення: "Про таїнства віри, правила християнського етикету, про єдиного Бога, силу смиренності й чистої любові до Бога і взагалі богоугодного життя" (Св.Амвр. про обовґяз. юнак. гл. 17, 18, 19, с 11). В обовґязки дітей входило: наслідувати Господу в смиренності, пошані до батьків і старших, виявляти терпіння, прощати образи, виявляти скромність, мовчазність, добродійність, цнотливість.