Взаємозв'язок бюджету й розвитку соціальної сфери регіону

ґ) Функції адміністратора бази даних. Пункт «Адміністрування» призначений для виконання адміністративних функцій у системі АС «Казна» (Додаток Я.1, Я.2, Я.3, Я.4). У системі АС «Казна» записується протокол дій користувачів. У пункті «Протокол опер. дня» можна продивитися та проаналізувати реагування і відповіді системи на дії користувачів. Також є можливість перегляду операцій за типом повідомлення, за типами операцій на конкретну операційну дату. Пункт «Управління користувачами» використовується для введення нових користувачів і надання їм прав згідно зі штатним розписом. Цей пункт передбачає можливість змінити пароль, дозволити чи заборонити вхід у систему, а також змінити користувачеві права. Пункт «Довідники» призначений для перегляду та редагування всіх довідників системи. Пункт «Діагностика системи» призначений для контролю за працездатністю системи та зв'язком з банком.

З моменту утворення казначейство удосконалювалося і структурно, і організаційно, уточнювалися і визначалися основні його функції в бюджетній системі України. На сьогодні казначейство є одним з основних суб'єктів фінансової системи країни, на який покладено функції оперативного управління бюджетними коштами.

Подальше удосконалення казначейського механізму полягає у використанні можливостей підвищення ефективності його банківських функцій на шляху консолідації бюджетних коштів на єдиному рахунку УДКУ. УДКУ обслуговуватимуться на технічних кореспондентських рахунках, відкритих у територіальних відділеннях НБУ, з повним їхнім контролем і управлінням на рівні Державного казначейства України.

Таким чином, Державне казначейство України, відповідно до основних принципів удосконалення світової фінансової системи, в своєму становленні подолає шлях від рутинного обліку бюджетних коштів до створення комп'ютерної інформаційної системи, інтеграції методів бюджетного обліку і банківських операцій, консолідації всіх учасників бюджетного процесу в єдиному інформаційному просторі з перспективою участі в системі фінансового ринку й активної участі в оздоровленні економіки та соціальної сфери країни.

Розділ 3. Шляхи оптимального фінансування соціальної сфери

3.1 Концептуальні підходи до організації фінансування соціальної сфери

Національна економіка знаходиться у стані глибоких ринкових перетворень, багатовекторність яких не дозволяє однаково розвиватись усім галузям економіки і соціальної сфери області. Враховуючи механізм ринкового саморегулювання, у соціальних галузях не можливо вийти на траєкторію зростання, розвитку без чіткої концепції, стратегії, програми дій та без застосовування їх, у тому числі, на певний термін.

Концептуальні підходи щодо розвитку економіки, вдосконалення фінансування соціальної сфери повинні створюватися на загальнодержавному рівні. Але органам місцевого самоврядування також необхідно розробляти стратегії економічного і соціального розвитку своїх областей, які будуть відрізнятися від структури загальнодержавних програмних документів як такі, що враховують специфіку регіонального планування, особливості соціально-економічного розвитку регіонів та конкретику сучасних їх проблем. У сфері соціальних послуг основним завданням стратегії розвитку має бути - визначення пріоритетних напрямків створення реальних умов для поліпшення добробуту населення, виокремлення й вирішення його соціальних потреб на основі підвищення ефективності фінансування соціальної сфери та функціонування регіональної економіки, більш ефективне використання територіальних, матеріально-технічних, геоекономічних чинників та природно-ресурсного, людського потенціалу.

Для такого промислового регіону, як Луганська область визначення концептуальних, стратегічних завдань у сфері розвитку соціальних послуг є дуже важливим і необхідним заходом. Вони мають базуватися на конституційних гарантіях, забезпечувати вирішення сучасних, а також майбутніх проблем й сталий розвиток Луганської області, що ґрунтується на таких принципах:

а) гармонізація співіснування людини і природи;

б) забезпечення потреб сучасного і створення умов для майбутніх поколінь;

в) збереження та відтворення навколишнього природного середовища;

г) взаємна відповідальність органів влади, підприємницьких структур та населення за сталий розвиток регіону;

ґ) відкритість та прозорість соціально-економічної політики та участі всіх верств населення в реалізації стратегії соціального розвитку Луганської області;

д) оптимальне поєднання державного регулювання на рівні регіону з широким залученням механізму ринкового саморегулювання, що забезпечить необхідний динамізм економічного та соціального зростання області.

При додержанні цих принципів й створенні науково-обґрунтованої, такої, що не суперечить основам законодавства країни, стратегії соціального розвитку регіону, а також виконання заходів, які передбачені нею, можна досягти очікуваного результату. Керівництво Луганської області при виконанні цієї стратегії має такі завдання:

а) здійснити аналіз економічного зростання та створення умов, мотивів і гарантій високопродуктивної праці населення для досягнення належного рівня життя на основі подальших ринкових перетворень;

б) проаналізувати процес раціонального та ефективного використання природних й людських ресурсів і створення системи гарантій науково-обґрунтованого використання їх на основі розумного балансу потреб і можливостей регіону;

в) окреслити підходи до охорони навколишнього середовища - створення в області умов для реалізації екологічного імперативу при розвитку всіх виробництв;

г) виявити специфіку підходів до процесу створення додаткових робочих місць через розвиток місцевої інфраструктури;

ґ) здійснювати кроки до соціального вирівнювання та створення максимально можливих рівних стартових умов усім членам суспільства через систему виховання, освіти, охорони здоров'я тощо;

д) організувати раціональне, ефективне забезпечення фінансовими ресурсами основні галузі соціальної сфери, шляхом аналізу їх стану, а також доцільності використання альтернативних джерел фінансування (багатоканальне) для їх розвитку та якісного забезпечення послугами населення;

е) організувати по-можливості діяльність у соціальній сфері з оновлення матеріально-технічної бази, зі здійснення капітальних видатків;

є) здійснити заходи по заохоченню позитивної, активної ініціативи населення у цих напрямках.

Ці завдання необхідно здійснювати, розглядаючи кожну галузь соціальної сфери Луганської області окремо й виділяти в них ті напрями, які є найбільш проблемними та потребують першочергового вирішення. Таким чином, вирішення комплексу проблем соціального розвитку регіону з метою стійкого підвищення рівня життя населення повинне здійснюватися за наступними напрямками:

а) розвиток системи освіти - забезпечення при здобутті загальної середньої освіти умов для свідомого й обґрунтованого вибору випускником школи галузі своєї майбутньої професійної діяльності, достатнього рівня комп'ютеризації загальноосвітніх навчальних закладів, рівного доступу до здобуття якісної освіти громадянами України, адаптація її до соціально-орієнтованої ринкової економіки, інтеграція в європейський та світовий освітньо-правовий простір, удосконалення механізмів управління, оптимізації, прогнозування та фінансування, здійснення заходів щодо соціального захисту учасників навчально-виховного процесу, прискорення розвитку вищої освіти, її інтеграції до європейського освітнього простору;

б) реформування системи охорони здоров'я - створення правових, економічних та організаційних умов надання доступної, якісної медичної допомоги, переорієнтації служби охорони здоров'я на профілактику захворювань, насамперед інфекційних, зниження ризиків, пов'язаних із забрудненням та шкідливим впливом довкілля з метою збереження, зміцнення та відновлення здоров'я людини, збільшення тривалості і підвищення якості її життя;

в) створення умов для соціального становлення сімей, жінок, дітей та молоді, розвитку фізичної культури та спорту, сприяння впровадженню здорового способу життя через активні заняття фізичною культурою і спортом усіх категорій населення, з метою зміцнення їх здоров'я, фізичного та духовного розвитку;

г) розвиток матеріально-технічної бази установ культури та мистецтва, створювання гідних умов для становлення та самореалізації творчої молоді, збереження та розвиток системи творчої освіти. Формування у мешканців області патріотизму та почуття гордості за Луганщину, збереження культурного наслідку Луганщини та активне ознайомлення з ним мешканців області. Підтримка та розвиток сільських установ культури, організація та проведення знакових культурологічних акцій та заходів творчо ідентифікуючих Луганщину на Україні та за її межами, підтримка творчих спільнот, комп'ютеризація бібліотек та створення єдиної обласної інформаційної мережі;

ґ) підтримка соціально-вразливих верст населення. Регіональна соціальна політика, передусім, повинна спрямовуватися на подолання бідності, попередження найбільш глибинних її проявів, зниження ступеня розшарування суспільства за рівнем доходів, становлення середнього класу як основи матеріального благополуччя сім'ї, головного чинника соціальної та політичної стабільності в державі. Забезпечуватимуться державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії для мешканців усіх населених пунктів області.

Коли цілі поставлені, основи довгострокових, поточних завдань визначені, а час підійшов, то вирішальним, визначальним є період дій, тобто успішність розвитку територіальної соціально-економічної системи Луганської області і, як наслідок, підвищення рівня добробуту населення залежить від ефективності управлінських рішень органів державного управління та органів місцевого самоврядування. Саме вони здатні з блиском впоратися з поставленими задачами через вчасне, ефективне їх вирішення або ж приректи на невдачу, обрані напрями шляхом недоречних, невчасних, малораціональних управлінських рішень.

Спочатку Луганській області у сфері соціальних послуг потрібна структурна перебудова. Ця перебудова покликана подолати накопичені за багато років глибокі структурні деформації, забезпечити створення якісно оновленої системи продуктивних сил. Сутність оновлення у тому, щоб структура соціальних послуг була адекватна реальним потребам суспільства, базувалася на сучасних прогресивних технологіях, могла ефективно функціонувати в умовах ринку й інтеграції української економіки у світове господарство, містила вбудовані соціальні регулятори. Наприклад, галузь охорони здоров'я Луганської області, згідно з сучасними тенденціями, потребує перебудов. Так, для максимальної ефективності надання медичної допомоги при невеликих коштах, необхідно деякі медичні установи перепрофілювати і зробити їх спеціалізованими, чим досягається не розпорошування фінансових ресурсів та обладнання, а також зосередження висококваліфікованих фахівців у певних областях медицини. Також, для профілактики захворювань необхідно в систему медичної допомоги ввести таку одиницю, як сімейний лікар.

Не менш важливою є перебудова фінансування галузей соціальної сфери, так як коштів державного й місцевого бюджетів вистачає лише на функціонування цих закладів, а розвиток потребує значних фінансових ресурсів. Тут висувається на перше місце рішення про багатоканальність фінансування соціальної сфери. Галузі культури і спорту повинні мати дозволи й можливості залучати до свого розвитку кошти меценатів, спонсорів, але в тих межах, що не передбачають комерційної вигоди й не перешкоджають державним, регіональним ідеям виховання патріотичної, здорової, енергійної та натхненної молоді. Галузь охорони здоров'я може розвиватися, швидко та якісно надавати свої послуги лише при умові багатоканального фінансування через створення відповідних економічних умов діяльності фондів, лікарняних кас та системи бюджетно-страхової медицини. Виходом для бюджетів, що надмірно навантажені фінансуванням галузі освіти в Луганській області є зміна статусу окремих вищих навчальних закладів з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів, що можливо, так як вже зараз більше половини видатків на утримання, розвиток вищих навчальних закладів профінансовано за рахунок власних надходжень. Щодо початкової освіти, то беззаперечним є державне бюджетне фінансування, яке забезпечить для всіх рівні можливості доступу до неї. Така соціальна галузь, як соціальний захист і соціальне забезпечення вразливих верств населення не можуть мати великих можливостей альтернативних джерел фінансування, їх за конституційними гарантіями має забезпечити держава і лише вона і при тому на необхідному соціальному, життєвому рівні. Таким чином, фінансування цієї галузі повністю покладається на бюджет [70].

Узагальнюючи вищесказане, необхідно відмітити, що для ефективного функціонування соціальної сфери Луганської області не потрібно дивитися назад і шукати винних, а слід строїти довгострокові, середньострокові плани розвитку регіону, визначати цілі й шукати ефективні, раціональні шляхи їх фінансування та досягнення.

3.2 Удосконалення сучасної системи соціальних видатків на охорону здоров'я

Становлення нових соціально-економічних відносин на сучасному етапі системних перетворень в Україні відбувається у складних умовах суспільного розвитку, зокрема у галузі охорони здоров'я.

Фінансування галузі охорони здоров'я в цілому не є пріоритетним напрямком бюджетних асигнувань в Україні, виходячи з відповідної частки у Національному бюджеті, у порівнянні з частками та обсягами фінансування цієї галузі в інших країнах. Незважаючи на це, політика, що проводиться в Україні в галузі охорони здоров'я, намагається відповідати основним положенням та рішенням міжнародних організацій і міжнародних конференцій з проблем охорони здоров'я населення [57].

Бюджетні асигнування передбачають обов'язковий обсяг і цільове призначення витрат бюджетних коштів. За допомогою цих асигнувань держава здійснює цілеспрямований вплив на соціальні об'єкти у вигляді прямої допомоги на впровадження тих чи інших заходів. У цьому разі державний бюджет відіграє роль інструменту цільового перерозподілу національного доходу на користь вирішення соціальних проблем.

В умовах недостатнього фінансового забезпечення все більшого значення набувають цільові програми у системі охорони здоров'я. Програмно-цільове управління дозволяє не тільки концентрувати ресурси на пріоритетних напрямах, але й здійснювати комплексний підхід до вирішення найбільш актуальних проблем охорони здоров'я на основі міжгалузевої взаємодії [57]. У 2006-2007 рр. Міністерство охорони здоров'я реалізовує понад 20 національних, державних цільових програм і комплексних заходів, затверджених указами Президента України, постановами Кабінету Міністрів України. З них пріоритетними напрямами, що будуть профінансовані з загального фонду Державного бюджету України, визначені видатки:

а) на імунопрофілактику населення - 195,8 млн. грн.. За ці кошти буде здійснено закупівлю імунобіологічних препаратів (вакцин) для здійснення профілактичної вакцинації та ревакцинації дітей відповідно до календаря щеплень;

б) на заходи по боротьбі з туберкульозом - 208,4 млн. грн.. Ці кошти призначаються для закупівлі протитуберкульозних препаратів першої та другої лінії для безперервного лікування протягом року хворих на туберкульоз та придбання медичного обладнання для забезпечення своєчасного виявлення і лікування туберкульозу;

в) на заходи з профілактики та лікування ВІЛ-інфекції / Сніду - 36 млн. грн. З цих видатків, зокрема, буде повністю забезпечено службу крові тест-системами для контролю донорської крові на СНІД, а також буде здійснено закупівлю окремих лікарських препаратів для високовартісного медикаментозного лікування хворих на СНІД;

г) на забезпечення заходів з лікування онкологічних захворювань („Дитяча онкологія”) - 196,7 млн. грн. Це дозволить вирішити питання забезпечення онкологічних хворих високовартісними онкопрепаратами, а також забезпечити необхідним обладнанням онкологічну службу;

ґ) на реалізацію Державної програми запобігання та лікування серцево-судинних та судинно-мозкових захворювань - 87,2 млн. грн.. Цими коштами забезпечуватиметься суттєве поліпшення надання кардіологічної та кардіохірургічної допомоги хворим (придбання кардіостимуляторів, штучних клапанів, інших імплантатів, а також лікувально-діагностичного обладнання);

д) на централізовану закупівлю обладнання для оснащення закладів охорони здоров'я сучасною медичною технікою - 200 млн. грн..

е) на оснащення сільських амбулаторій та фельдшерсько-акушерських пунктів та придбання автомобілів швидкої медичної допомоги для сільських закладів охорони здоров'я - 100 млн. грн. (субвенція з державного бюджету місцевим бюджетам).

Ідеологія програмно-цільового підходу полягає у переході від принципу утримання бюджетних установ до принципу отримання конкретних результатів від використання бюджетних коштів. Для того щоб виміряти та оцінити ці результати, будь-які видатки бюджету потрібно затвердити у вигляді бюджетної програми, яка має виконавця, мету та критерії оцінки її виконання.

Метою впровадження програмно-цільового підходу є встановлення прямого зв'язку між виділенням бюджетних коштів та їх використанням на основі встановлених цілей і розроблених показників. Результатом застосування програмно-цільового підходу стає поліпшення прозорості та обґрунтованості бюджету щодо конкретних видатків державних органів, підвищення ефективності діяльності розпорядників коштів у досягненні цілей, а також посилення зв'язку між завданнями розпорядників коштів та бюджетним фінансуванням [57].

В останні роки територіальні системи охорони здоров'я в Україні фінансуються залежно від чисельності населення, яке мешкає у відповідній місцевості, тобто за подушним принципом. Однак медичні заклади, більшість з яких залишаються в прямому підпорядкуванні органам управління охороною здоров'я, продовжують отримувати кошти за розподільчим принципом залежно від їх потужності (кількість ліжок, відвідувань). Всі громадські заклади охорони здоров'я є бюджетними організаціями, тому фінансуються або з державного бюджету - державні й відомчі заклади (підпорядковані міністерствам і відомствам), або з місцевого - комунальні заклади (підпорядковані органам місцевої влади і місцевого самоврядування). Бюджетні асигнування є основним джерелом фінансування державних та комунальних закладів охорони здоров'я. Органи місцевого самоврядування фінансують утримання закладів охорони здоров'я, що є їх комунальною власністю.

Загальна сума бюджетних асигнувань, що будуть виділені лікувально-профілактичній установі, в першу чергу залежить під кількості штатних працівників у ній (80%). Іншою значною за величиною статтею видатків є комунальні платежі (10% за водо-, електропостачання, опалення), потім - видатки на придбання медикаментів, харчування хворих (для стаціонарів), придбання і ремонт медичного обладнання, капітальний ремонт та утримання закладів (10%). Можливість перерозподілу бюджетних асигнувань з однієї статті видатків на іншу по мірі виконання бюджету не дозволяється. Порушення цього правила визначається як нецільове використання бюджетних коштів.

Існує спеціальна формула розрахунку суми коштів, що виділяються на галузь охорони здоров'я на кожного мешканця України, в тому числі й Луганської області. Але ж тих коштів, які одержує Луганська область та інші регіони на розвиток цієї галузі вистачає дійсно лише на заробітну плату - це більше 80% всього фонду; на оплату комунальних послуг - більше 10%, а 10%, що залишилися можна витратити на придбання медикаментів, харчування, придбання і ремонт медичного обладнання, капітальний ремонт та утримання закладів охорони здоров'я. Тобто витрати, що не пов'язані з безпосереднім лікуванням хворих, становлять приблизно 90%. Свого часу цей фінансовий механізм забезпечив формування інфраструктури охорони здоров'я у вигляді розвинутої мережі медичних закладів. Однак позитивний потенціал такого підходу до фінансування в нашій країні давно вичерпано.

В умовах ринкової економіки можливості утримання надмірно великої мережі лікувально-профілактичних установ виявилися вичерпаними і система охорони здоров'я опинилася на межі розвалу. Тому пануючий в Україні принцип «утримання» мережі лікувально-профілактичних закладів, бюджетне фінансування на основі обсягу залучених ресурсів, розподіл основної частини ресурсів без зв'язку з результатами діяльності, ігнорування сучасних методів фінансового планування і управління - характеристики фінансування вітчизняної системи охорони здоров'я, що стримують, а в ряді випадків перешкоджають реформуванню галузі медичного обслуговування населення і підвищенню її ефективності [57]. Тому сьогодні потрібні нові фінансово-економічні механізми державного регулювання процесів у галузі охорони здоров'я.

Але ж лише таке фінансування не є панацеєю від всіх проблем галузі. Стан системи охорони здоров'я безсумнівно вимагає негайних, ґрунтовних заходів щодо її реформування. Однак у науковій літературі бракує сталих поглядів, що поєднують поняття державного управління та управління фінансовим забезпеченням галузі охорони здоров'я.

Враховуючи вищесказане можна узагальнено навести основні причини незадовільного стану та недоліки чинної на сьогодні в Україні і всіх її регіонах системи охорони здоров'я:

а) Недостатність фінансових, і насамперед бюджетних, ресурсів для забезпечення ефективної діяльності системи охорони здоров'я. Порівняння обсягів фінансування системи охорони здоров'я в Україні з іншими країнами не тільки з розвинутою, а й з перехідною економікою - не на користь нашої держави. Державний і місцеві бюджети фінансують не медичні послуги (їх якість, своєчасність та ефективність), а утримування галузі, яке залежить від наявності будинків, ліжок, медичного персоналу тощо. Безперечно, держава має збільшити обсяги фінансування системи охорони здоров'я, але кошти мають використовуватись максимально ефективно і спрямовуватись на реальне поліпшення стану здоров'я населення.

б) Недостатнє медикаментозне і матеріально-технічне забезпечення охорони здоров'я. Аналіз фармацевтичного ринку України свідчить про недостатню кількість основних життєво необхідних препаратів, а також про їхню недоступність для більшості хворих через обмеженість доходів і невідповідність вартості ліків прожитковому рівню.

в) Нераціональна організація системи охорони здоров'я. Необхідно перейти до прямих показників оцінки діяльності системи охорони здоров'я - тенденцій захворюваності, смертності, інвалідності, ускладнень (за аналогами економічно розвинутих країн), раціоналізувати роботу первинної ланки медичної допомоги, зокрема шляхом запровадження сімейної медицини, реорганізувати на нових принципах роботу стаціонарів (медичних закладів другого та третього рівнів профілактично-лікувальної допомоги).

г) Неефективність державної політики щодо формування здорового способу життя. Фактично медичні установи не переймаються проблемами формування та поширення здорового способу життя, розробкою нормативної бази та відповідних механізмів, а це один з найважливіших пріоритетів. З цією метою необхідно розробити та впровадити:

а) систему заходів (економічних, адміністративних, соціальних, психологічних) стимулювання населення до здорового способу життя, до викорінення шкідливих звичок (паління, зловживання алкоголем, нераціональне харчування тощо);

б) заходи щодо економічного стимулювання підприємств, установ та організацій усіх форм власності, які здійснюють фізкультурно-оздоровчу і спортивну діяльність, сприяють розвитку самодіяльного масового спорту;

в) комплекс заходів щодо розвитку масової фізичної культури.

Теперішня система охорони здоров'я передбачає 5 рівнів надання лікувально-профілактичної допомоги населенню (рис. 3.1).

Рис. 3.1. Система медичної допомоги в Україні

Така структура в цілому відповідає європейським стандартам і забезпечує принципову можливість диверсифікації управління галуззю та фінансових потоків.

Така ж система з такими ж проблеми існує й у Луганській області. Вихід з такого загрозливого становища можна побачити в усуненні проблем і причин їх виникнення шляхом розв'язання таких задач:

а) раціоналізація організації системи надання медичної допомоги й охорони здоров'я в цілому;

б) економія наявних коштів та їх раціональний розподіл;

в) відшукування додаткових фінансових ресурсів (запровадження багатоканального фінансування).

Вирішення першої задачі дозволить покращити швидкість, якість надання послуг, а також це допомагає, створює підґрунтя для вдосконалення фінансування охорони здоров'я. Розв'язання даної задачі передбачає упорядкування мережі лікувальних установ, запровадження й розвиток інституту сімейної медицини й взагалі раціоналізацію рівнів медичної допомоги, що потребує відповідної зміни порядку фінансування й тому нерозривно пов'язано з вирішенням другої задачі. Так, в установах охорони здоров'я необхідно упорядкувати мережу лікувальних установ, тому що це надасть можливість більш швидко та якісно надавати медичну допомогу, так як передбачається спеціалізувати існуючі установи. Тобто на базі працюючих лікарень створити потужні центри з надання екстреної допомоги. Більша увага тут повинна бути віддана хірургічному, травматологічному й гінекологічному відділенням [46]. Екстрена допомога надається виключно за рахунок місцевого бюджету, тому представники влади й громадяни регіону будуть зацікавлені в тому, щоб кошти, які витрачаються на цю допомогу, були використані максимально ефективно. Таким чином можна акумулювати й, відповідно, найбільш ефективно використати фінанси (не розпорошувати їх), обладнання (діагностичне й операційне) та професіоналізм спеціалістів. Щодо іншої частини лікарень, то їх необхідно перепрофілювати у терапевтичні, які будуть надавати планову допомогу й у кардіологічні, що також будуть надавати спеціалізовану допомогу. Отже, для отримання позитивних результатів необхідно максимально сконцентрувати кошти, професійний потенціал, нові технології, обладнання.

Раціоналізацію системи надання медичної допомоги та розвиток інституту сімейної медицини (збільшення обсягу медичних послуг, що надаються установами першого рівня) у Луганській області необхідно забезпечити шляхом:

а) розробки та впровадження системи освітніх стандартів для підготовки фахівців загальної практики (сімейної медицини);

б) забезпечення наступності до- та післядипломної вищої медичної освіти з питань загальної практики / сімейної медицини;

в) реорганізації системи закладів охорони здоров'я відповідно до етапів впровадження сімейної медицини та пристосування приміщень наявних амбулаторно-поліклінічних закладів для потреб і функціонування сімейної медицини;

г) впровадження диференційованого розподілу бюджетних коштів за рівнями надання медичної допомоги з урахуванням потреб первинної медико-санітарної допомоги на засадах сімейної медицини;

ґ) створення правового поля діяльності лікарів загальної практики (сімейних лікарів), зокрема розробки і затвердження в установленому порядку типових угод, що регулюють порядок взаємодії між лікарями загальної практики (сімейними лікарями), іншими закладами охорони здоров'я та населенням.

У середньостроковій перспективі доцільно сконцентрувати зусилля на істотному поліпшенні організації надання медичних послуг. Середньострокові пріоритети бюджетного фінансування системи охорони здоров'я передбачають створення передумов для наступного запровадження медичного страхування - спочатку добровільного, а потім загальнообов'язкового [27].

Головних змін потребує система управління (і відповідно фінансування) медичними закладами першого та другого рівня.

Пропонується запровадження додаткових медичних послуг, фінансування яких здійснюватиметься за так званою схемою підписки, або лікарняних кас. Лікар за підпискою - це лікар загальної практики (або так званий сімейний лікар), його обирає на конкурсних засадах місцева влада на визначений термін (наприклад на рік), а заробітна плата фінансується з коштів тих мешканців, які підписалися на обслуговування у нього. Такий лікар може обслуговувати 1000 - 1500 осіб, тобто кожний з потенційних пацієнтів має сплачувати на місяць приблизно 1 гривню. Якщо населення влаштовує якість медичних послуг, воно продовжує підписку. В іншому випадку лікар втрачає практику автоматично. Також ці кошти може сплачувати і не безпосередньо населення, а наприклад, підприємство. Така система характерна для багатьох країн і довела свою дієвість.

Щодо спеціалізованої лікувально-профілактичної допомоги (другий рівень), то тут необхідно забезпечити перехід від кошторисного утримання лікарняних закладів до фінансування за результатами надання медичних послуг населенню. Необхідно розробити мінімальні стандарти вартості надання медичних послуг для їх використання при розрахунку трансфертів до місцевих бюджетів і контролю об'єктивності планування видатків на охорону здоров'я з місцевих бюджетів; вдосконалити формулу розрахунку трансфертів у напрямі більш повного врахування регіональної специфіки (структури населення регіону як запропоновано у моделі); запровадити ваучерну форму забезпечення ліками визначених категорій хворих (відповідно до діючих програм, які фінансуються з державного бюджету); передбачити при збільшенні бюджетних ресурсів поступове розширення переліку цих категорій; реструктуризувати мережу закладів спеціалізованої медичної допомоги та відповідних посад у загальній амбулаторно-клінічній мережі шляхом запровадження гнучкого механізму змін наявної мережі з метою приведення її у відповідність до потреб населення у доступності якісних медичних послуг.

Якісна первинна (і вторинна) медична допомога має знизити потребу в послугах високоспеціалізованої медичної допомоги, а кошти, зекономлені в результаті трансформації системи медичної допомоги на І - ІI рівнях, можна буде спрямувати на розвиток спеціалізованих клінік, які фінансуються з бюджету. Також, для раціоналізації бюджетного фінансування необхідно дещо змінити структуру фінансування галузі охорони здоров'я, а саме - збільшити витрати на медикаменти до 15,9%, на харчування - до 5,2%, суму капітальних вкладень - до 15%. Вартість всіх цих дій потрібно детально розрахувати, так як місцевий бюджет не має достатню кількість коштів, і необхідно шукати додаткові джерела фінансування, тобто привернути інвесторів у лікувальні установи.

Щодо вирішення третьої задачі, то саме на територіальному, регіональному рівні слід передбачити прив'язку основних статей видатків на охорону здоров'я до різних незалежних джерел фінансування, серед яких - страхові й благодійні платежі, надходження від лікарняних кас, надання платних послуг, компенсаторні оплати, тобто більш широко запровадити у Луганській області багатоканальне фінансування системи охорони здоров'я, забезпечення керованого розвитку платних медичних послуг та введення державного соціального медичного страхування, оптимального співвідношення між наданням медичних послуг і свободою їх вибору [50]. Це дасть можливість забезпечити не лише більший обсяг фінансових потоків до галузі, але й більшу прозорість та контрольованість останніх. Водночас необхідно забезпечити доступність медичної допомоги для соціально незахищених верств населення через законодавче визначення гарантованого рівня безоплатного медичного обслуговування.

Все це і є основними задачами й цілями реорганізації та реформування луганської галузі охорони здоров'я. Хоча ці заходи в системі охорони здоров'я у принципі не зможуть забезпечити швидке зниження захворюваності та смертності населення України, але ж вони забезпечать рівний доступ до якісних медичних послуг, до профілактики та лікування хвороб на перших стадіях їх розвитку всім верствам населення незалежно від місця проживання та матеріального становища, що дуже важливо на сучасному етапі.

3.3 Напрямки раціонального фінансового забезпе6чення освіти

Освіта - стратегічна основа розвитку суспільства, важлива сфера трудової діяльності, де зайнято понад третини населення України. Вона є засобом відтворення і нарощування людського потенціалу, дієвим чинником модернізації, розвитку економіки. Але зараз ця галузь перебуває у складному становищі. Це зумовлене передусім її поганою адаптованістю до ринкового середовища, відсутністю ефективної системи управління і недостатніми обсягами фінансування.

Сьогодні держава фінансує всі наявні в Україні види освіти. При цьому левова частка витрат спрямовується на фінансування загальної середньої, дошкільної та вищої освіти. Фінансування здійснюється з Державного та місцевих бюджетів, до складу яких включені кошти загального (власне бюджетні кошти) і спеціального фондів. Останній формується з коштів, які надходять з інших джерел - оплати навчання за контрактами, оплати додаткових освітніх послуг тощо.

На сьогодні мережа закладів освіти в Луганській області намагається відповідати загальним потребам. В Луганській області більшість видатків місцевого бюджету на освіту припадає на загальну середню та дошкільну освіту, хоча й у зв'язку з погіршенням демографічної ситуації, кількість навчальних закладів протягом останніх років декілька зменшилася, у 2005 році в області функціонувало 790 загальноосвітніх закладів, а у 2006 році 777 загальноосвітніх закладів. Фактично в Україні й відповідно в її регіонах закладено безперервність освіти - від дошкільної до магістра і професійно-технічної підготовки [68].

Висока освітня підготовка населення, зокрема професійна, є безперечним пріоритетом державної соціальної політики. Стратегія соціально-економічного розвитку України передбачає істотне нарощування та підвищення якості освітнього потенціалу населення країни. Держава, якщо вона зацікавлена в інвестиціях має бути зацікавлена і в робочій силі високої якості. Так, проблема удосконалення робочої сили сьогодні не вичерпується підготовкою працівників певних професій. Сучасна економіка, ринок праці потребують нової якості освіти і професійної підготовки. Пріоритетами розвитку освіти у Луганській області, а також у всій країні, повинно бути:

а) підвищення рівня охоплення освітою, тобто необхідно забезпечити рівний доступ до якісної середньої освіти всім дітям шкільного віку незалежно від місця проживання та матеріального становища родини та дотримання державних гарантій високих - єдиних для всього населення - стандартів освітніх послуг;

б) підвищення якості освіти. Поряд із необхідністю підвищення рівня освіти нагальною потребою є поліпшення її якості. Модернізацію системи освіти слід спрямувати на забезпечення її якості відповідно до новітніх досягнень науки, культури і соціальної практики, шляхом праці висококваліфікованих педагогів, використання сучасних інформаційних технологій;

в) вдосконалення державного фінансування. Реалізація державної політики у галузі освіти може бути забезпечена відповідним фінансуванням за рахунок коштів державного і місцевого бюджетів, коштів галузей народного господарства, недержавних освітніх установ, а також юридичних осіб і плати за додаткові освітні послуги тощо.

Щодо вдосконалення фінансування, то завдання визначення освіти як пріоритетного напряму державних видатків має вирішуватися на основі поетапного впровадження нової політики фінансування галузі, яка включає такі напрями:

а) зміна технології формування бюджету системи освіти;

б) зміна структури витрат і послуг освіти;

в) встановлення кількісних і якісних показників для нормування бюджетних коштів;

г) створення стандартів інфраструктурного забезпечення закладів освіти;

ґ) розробка і впровадження диференційованих нормативів витрат на діяльність закладів освіти;

д) широке впровадження процедури змішаного фінансування інноваційних проектів у сфері освіти;

е) запровадження порядку спільного державного і громадського контролю за формуванням і використанням коштів закладів освіти.

Зазначені напрями передбачають гнучкість методів бюджетного асигнування закладів освіти, врахування показників вартості навчання, удосконалення взаємовідносин між державним і місцевим бюджетами, застосування принципів кредитування для отримання освіти тощо.

Система освіти в Україні включає дошкільну, загальну середню, позашкільну, професійно-технічну, вищу, післядипломну. Рівень освіти безпосередньо впливає на добробут не тільки окремої особи, а й всієї родини. Так, велике значення для формування освітнього потенціалу в країні має дошкільна підготовка з широкою і різноманітною мережею дошкільних закладів і навчальних комплексів, які включають профільні групи різного спрямування, комплектуючі та комбіновані групи, а також короткочасного перебування, прогулянкові, оздоровчі тощо. Саме у таких установах відбувається первісна соціалізація дитини, формується база для подальшої освіти і розвитку, здійснюється підтримка молодих сімей і саме тому ця стаття посідає друге місце у складі видатків на освіту місцевого бюджету Луганської області.

За рахунок бюджетних витрат забезпечується до 60 % вартості харчування, догляду, комунальних послуг у дитячих дошкільних закладах. Решта витрат компенсується за рахунок коштів батьків.

За останні роки спостерігається збільшення асигнування на функціонування дошкільних навчальних закладів, проте майже весь обсяг приросту бюджетних коштів витрачається на компенсацію підвищення розмірів заробітної плати працівників дитячих установ. На послуги, що надаються державними і комунальними дошкільними навчальними закладами і які відповідають структурі соціальних нормативів забезпечення дітей, а саме: соціально-педагогічний патронат сім'ї, соціальна адаптація дітей щодо продовження освіти, збереження і зміцнення здоров'я дітей, утримання дітей, корекція психологічного і фізичного розвитку, оздоровлення дітей і лікувально-відновлювальна робота, здійснення безоплатного медичного обслуговування, зростання коштів не відбувається.

Оскільки основним джерелом фінансування дитячих дошкільних закладів є витрати місцевих бюджетів, необхідно удосконалити бюджетний механізм формування доходів на місцевому рівні, що більшими обсягами будуть направлятися на ці цілі. Зараз в Луганській області не вироблено чіткого порядку формування місцевих бюджетів, внаслідок чого має місце нестабільне фінансування об'єктів соціальної сфери, у тому числі дошкільних закладів. Без цього реальне поліпшення функціонування дитячих дошкільних закладів неможливе.

Видатки на загальну середню освіту є найбільш вагомими і динамічними серед усіх видатків на освіту у місцевому бюджеті Луганської області. Але все ж існують проблеми у порядку виділення бюджетних коштів на загальну середню освіту. Актуального значення набуває проблема вирівнювання умов одержання якісної середньої освіти. Така позиція вимагає від органів місцевої влади серйозних реформаційних кроків щодо удосконалення та оновлення системи фінансового забезпечення освітнього процесу.

Нині фінансування загальної середньої освіти відбувається відповідно до Бюджетного кодексу України. Кошти на функціонування шкільних закладів асигнуються адміністративним одиницям із урахуванням кількості учнів незалежно від типів шкіл. Органи місцевого самоврядування або районні Ради наділені правами самостійно розподіляти кошти відповідно до їх пріоритетів. На сьогодні розподільчі фінансові механізми залишаються невизначеними. Зберігається технологія розподілу коштів залежно від обсягів видатків попереднього року. Як наслідок, постійно відновлюється процес пріоритетного фінансування тих навчальних закладів, де вартість навчання вища. Таким чином, спостерігається усталена тенденція нерівного фінансування середніх навчальних закладів. У привілейованому становищі опинилися елітні школи, де вивчаються додаткові предмети, забезпечується краще співвідношення учнів і викладачів, у класах і кабінетах встановлене сучасне обладнання. Отже, можна констатувати наявність різних стандартів надання освітніх послуг, диференціація яких визначається переважно місцем розташування навчальних закладів. Така ситуація суперечить принципу доступу до якісної освіти і вимагає нагальних змін.

Виходячи із зазначеного, вбачається необхідним розроблення механізму справедливого розподілу коштів місцевих органів влади з метою рівного фінансування усіх типів шкіл.

Реформування бюджетного фінансування загальної середньої школи має орієнтуватися на такі пріоритетні складові:

а) забезпечення усіх без винятку шкіл кваліфікованими педагогічними кадрами;

б) належне технічне оснащення навчального процесу;

в) створення шкільної інфраструктури (транспорт, інтернати тощо).

Розв'язання проблеми забезпечення рівного доступу до якісної освіти передбачає, по-перше, фінансування шкіл має здійснюватися відповідно до кількості учнів у межах, не нижчих за бюджетні трансферти, за винятком навчання дітей із особливими потребами. Для реалізації цього завдання необхідно розробити стандарти вартості навчання одного учня у початковій і середній школі. Це дасть змогу обчислювати трансферти до місцевих бюджетів і здійснювати контроль за використанням бюджетних коштів з боку державних органів.

По-друге, доцільно навчання у спеціалізованих школах, ліцеях, гімназіях, де витрати на навчання збільшені внаслідок додаткового вивчення предметів, здійснювати за рахунок позабюджетних джерел, коштів батьків, спонсорів, місцевих програм. Відповідно до цієї пропозиції потрібно переглянути формули розрахунку трансфертів у напрямі уніфікації та скасування коефіцієнтів приведення учнів.

По-третє, у зв'язку зі сталим процесом скорочення чисельності дітей шкільного віку і трансформації системи сільського населення, непридатності частини шкільних будинків для використання вважається за необхідне об'єднання шкіл і закриття частини з них у разі не наповнення учнями. При цьому важливим кроком є визначення критеріїв, за якими може бути прийнято рішення щодо впорядкування шкільної мережі. Одним із них, але не єдиним, слід вважати критерій наповнювання шкіл. До критеріальних ознак належить організація доставки учнів до шкіл. Це актуально як для сільської місцевості, так і малих міст і в окремих випадках - великих міст. Так, лише у Луганській області налічується 477 сільських населених пунктів, які взагалі не мають навчальних закладів, незважаючи на те, що кожен з них має підлітків і молодь у віці 7-17 років. Тут, як і в інших регіонах, існує проблема налагодження безплатного підвезення дітей до шкіл, які знаходяться за межами пішохідної доступності (у даному регіоні - 150 населених пунктів розташовані на відстані від 5 до 10 км, 69 - більше 10 км до найближчої школи). Велика надія у розв'язанні цієї проблеми покладається на реалізацію програми «Шкільний автобус». Встановлення прямого зв'язку між чисельністю учнів і обсягом бюджетного фінансування школи стимулюватиме шкільну адміністрацію до залучення більшої кількості дітей, зокрема шляхом організації централізованої доставки їх до школи.

По-четверте, потребує вирішення проблема використання вивільнених шкільних будівель і коштів від їх оренди або продажу. У зв'язку з цим варто складати перелік шкільних будівель, які підлягають вивільненню.

По-п'яте, з метою забезпечення припливу молоді до школи доцільно запровадити галузеву тарифну сітку, передбачивши вищі порівняно з іншими бюджетними галузями ставки заробітної плати. У заробітній платі більшу питому вагу необхідно надавати тарифному окладові й меншу - надбавці за стаж роботи та іншим виплатам. Також варто відновити практику обов'язкової роботи у державних установах випускників, що отримали освіту за бюджетні кошти. Для цього необхідно вдосконалити порядок формування державного замовлення на підготовку фахівців з окремих дисциплін, поклавши відповідальність за дотримання договірних умов на випускників ВНЗ.

Тенденції розвитку вищої освіти останніми роками характеризуються збільшенням абсолютних обсягів фінансових ресурсів і зменшенням їх питомої ваги у зведеному бюджеті, ВВП і видатках по галузі в цілому. За таких умов економічний механізм фінансування освіти потребує суттєвих змін з метою більш раціонального використання державних коштів. Його складовими є державні стандарти і нормативи, державні замовлення, порядок фінансування і кредитування освіти [27].

Формування державних соціальних стандартів і нормативів вищої школи є однією із загальних проблем, вирішення якої може спричинити позитивний вплив на процес її фінансування. Необхідність встановлення стандартів у системі вищої освіти визначається Законом України «Про вищу освіту», Державним класифікатором соціальних стандартів і нормативів. Розроблятись і затверджуватись сучасні стандарти і нормативи вищої освіти мають з урахуванням Болонської конвенції та поширених у масштабах Європейського континенту норм і стандартів.

На сьогодні у законодавчих і нормативних актах сформульовано перелік державних стандартів і нормативів, який охоплює послуги на здобуття вищої освіти за різними формами навчання - очною, вечірньою, заочною, шляхом поєднання цих форм екстерном, установами післядипломної освіти, до вузівською підготовкою тощо. Зафіксовано прямі нормативи забезпечення вищої школи: на кожні 10 тис. населення не менше 100 студентів у вищих навчальних закладах першого і другого рівнів акредитації, максимального навантаження науково-педагогічних і педагогічних працівників - відповідно 900 і 720 годин на навчальний рік. Луганська область займає 11 місце в Україні за кількістю студентів на 10 тис. населення (446 осіб), прийом студентів на навчання у 2006 році склав 34,2 тис. осіб. Є положення про необхідність встановлення нормативів матеріально-технічного, фінансового і кадрового забезпечення вищих навчальних закладів: співвідношення кількості студентів і викладачів, штатна чисельність співробітників, фінансування капітального будівництва, ремонту та утримання будівель, придбання технічних засобів навчання і методичного забезпечення навчального процесу тощо [27].

Стандарти вищої школи, що діють у країні, повинні бути, по-перше, узгоджені та наближені до аналогічних європейських стандартів; по-друге, давати можливість щороку визначати вартість навчання за кожною спеціальністю згідно з Переліком напрямів і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗ за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями. Для розробки таких стандартів необхідні перелік обов'язкових навчальних дисциплін із визначенням загального часу викладання та у розрізі видів навчальних занять, а також переліки мінімального обсягу науково-методичного, матеріально-технічного та інших видів забезпечення навчального процесу.

Щодо фінансування вищої освіти, то можна сказати, що значно змінилася структура джерел фінансування державних вищих навчальних закладів. Тобто є тенденція до збільшення питомої ваги коштів спеціального фонду в сукупних витратах Державного бюджету на освіту, що є ознакою адаптації освітніх установ до нових умов діяльності. Тому можна зробити висновок, що такий вид суспільних благ, як здобуття вищої освіти, що надається бюджетними установами, може ефективніше забезпечуватися саме на ринкових засадах. Існує стабільний попит юридичних і фізичних осіб на такі послуги, і замовники зазначених послуг готові за них платити власні кошти. Функціонують же приватні установи, які надають аналогічні послуги, таким чином, доцільно переглянути статус таких бюджетних установ, як вищі навчальні заклади ІІІ і ІV рівнів акредитації з бюджетних установ на одержувачів бюджетних коштів [60]. Зміна статусу дозволить надати їм самостійності у формуванні та використанні фінансових ресурсів, зокрема відкривати поточні й депозитні рахунки в установах банків, вести фінансово-господарську діяльність на комерційній основі.

При цьому державне замовлення, як засіб державного регулювання економіки, має складатися шляхом формування на контрактній (договірній) основі обсягу послуг, необхідних для державних потреб, виходячи з попиту й пропозиції на такі послуги та реальних бюджетних ресурсів.

Взагалі пріоритетами в реформуванні системи вищої освіти в Україні є її демократизація, підвищення престижу освітянської праці та створення умов для всебічного розвитку особистості. Необхідно, щоб вища школа допомагала виявляти молоді обдарування, підтримувала їх у науковому і творчому зростанні, сприяла ефективній самореалізації.

Система професійно-технічних освітніх закладів покликана забезпечити формування трудової мотивації, активної громадянської і професійної позиції, формування покоління, здатного до освоєння нових технологій упродовж життя.

Рівний доступ до якісної професійно-технічної освіти має реалізовуватися через безоплатне одержання первинної професійної освіти; розвиток професійних навчальних закладів нового типу і різних форм власності з урахуванням демографічних прогнозів і перспектив ринку праці; поєднання професійної і повної середньої освіти; впровадження механізмів адресної державної підтримки учнів і студентів із числа сиріт, інвалідів, малозабезпечених сімей, залучення роботодавців до соціального партнерства.

Практично протягом останніх років питома вага асигнувань у сфери професійної освіти не збільшувалася. Таку ситуацію слід оцінювати як небезпечну, адже потреба у кваліфікованих робітниках не задовольняється у більшості секторів української економіки. У перспективі до 2015 року промисловість, транспорт, агропромисловий комплекс відчуватимуть гострий дефіцит кадрів робітничих професій.

Негативними моментами фінансування і функціонування професійно-освітніх закладів є такі: висока вартість навчання, яке у 2-4 рази перевищує вартість навчання учнів у загальноосвітній школі; незадовільне ресурсне забезпечення професійно-технічної освіти, внаслідок чого її матеріально-технічна база застаріла і не відповідає вимогам інформаційно-технологічного розвитку економіки; недостатнє обґрунтування потреб у підготовці фахівців професійного спрямування; дефіцит викладачів і майстрів виробничого навчання і відплив висококваліфікованих кадрів із причини низької оплати праці; недосконале управління системою профтехосвіти на загальнодержавному і регіональному рівнях; низька ефективність підготовки спеціалістів внаслідок ранньої спеціалізації, яка несумісна зі стандартом гнучкості навчання в умовах ринку. Перелічені недоліки формують витратну основу функціонування професійно-технічної освіти. З метою подолання неадекватної системи фінансування професійно-технічних навчальних закладів доцільно запропонувати такі рекомендації щодо підвищення ефективності їх роботи і механізму фінансування. Вони зводяться до проблем реструктуризації вузькопрофільного переліку спеціальностей і впровадження нових широких профілів підготовки кваліфікованих робітників; зменшення спеціалізації; зміни організаційної основи діяльності професійно-технічних закладів і перепідпорядкування їх із центрального на місцевий рівень або залучення частини цих закладів до системи профільної старшої школи; налагодження тісного зв'язку профтехучилищ із роботодавцями ВНЗ на принципах соціального партнерства.