Розвиток державної поштової галузі Наддніпрянської України протягом другої половини XIХ – на початку XX ст.

Методологічні принципи, на яких ґрунтувалося виконання роботи, зумовили і відповідний методологічний інструментарій. Одночасно із застосуванням в процесі роботи над маністерським дослідженням таких загальнонаукових дослідницьких методів як індуктивний та дедуктивний, автором важливе місце відведено соціально-історичним методам: соціально - структурному аналізу, порівняльно-історичному, історико-типологічному, історико-системному та ретроспективному.

При цьому основним і визначальним у роботі з дослідження обраної теми став базовий принцип науковості. Його дотримання сприяло результативному науковому пошуку, використанню тільки достовірної, перевіреної і апробованої інформації з проблеми, що досліджується в дисертації. Це також дало змогу уникнути спрощеності та кон'юнктурності.

Важливою умовою досягнення поставленої мети і реалізації дослідницьких завдань було дотримання під час роботи над темою принципу історизму, який орієнтував автора на реконструкцію подій і явищ в їхній хронологічній послідовності, комплексне з'ясування суспільно-політичних та соціально-економічних умов і особливостей функціонування поштової галузі та окремих її сегментів у зазначений хронологічний період. Дотримання цього принципу сприяло визначенню ролі пошти в контексті загальноукраїнських процесів XIX - початку XX ст.

Принцип об'єктивності ґрунтується на прагненні неупереджено відтворити історичну картину проблеми. Тут доцільно послуговуватися «об'єктивністю» соціально-наукового пізнання, філософське розуміння якої достатньо влучно ще у 1904 р. сформулював видатний німецький соціолог Макс Вебер. Згідно з його теорією об'єктивне пізнання неминуче «поєднане із «суб'єктивними» передумовами тією мірою, якою воно цікавиться лише тими елементами дійсності, що певним чином - бодай побічно - пов'язані з явищами, котрим ми надаємо культурного значення» [133, 194]. У зв'язку з цим учений закликав не лише констатувати дії людей, а й розуміти їх. Відкидаючи великі узагальнення, як продуктивний принцип соціальних наук, він водночас наголошував, що всі «суб'єктивні» результати дослідження культури (в широкому розумінні останньої) ведуть до наукової істини. А «наукова істина є саме те, що хоче бути значимим для всіх, хто прагне істини» [133, 205], - зазначав учений. М. Вебер був свідомий того, що з плином часу змінюються теоретичні зв'язки, у межах яких «історичний індивід» розглядається і осягається науковою думкою. Тому історик, на його думку, може вести мову лише про певний «ідеальний тип» описуваних процесів, явищ та подій [133, 229]. Відповідно до цього, об'єктивність нашого дослідження ґрунтується на прагненні скласти достовірну картину історії діяльності поштово-телеграфного зв'язку Наддніпрянської України в історичному зв'язку, розглядаючи явища і події їх діяльності з огляду на їхню значимість для епохи, що досліджується.

В основу архітектоніки дослідження проблеми та компонування структурних розділів роботи покладено проблемно-хронологічний метод. Його застосування дозволило виокремлювати проблемні блоки і синхронно розкривати різні аспекти як складові частини досліджуваної теми в рамках визначеного хронологічного періоду. Виділити і охарактеризувати найбільш суттєві риси організації поштової справи та здійснення заходів щодо її удосконалення, з'ясувати її регіональні відмінності в умовах суспільного та економічного розвитку дало змогу застосування аналітико-типологічного методу дослідження.

Важливе значення для досягнення мети дослідження мав порівняльно-історичний метод. Він дав змогу на основі порівняльного аналізу виявити загальне й особливе в історії розвитку пошти на державному, регіональному і місцевому рівнях, уточнити причини подібностей і розбіжностей, дослідити конкретні факти і події. За наслідками порівняння результатів дослідницьких узагальнень вдалося зробити висновки щодо трансформацій, що відбувалися в поштовій справі, критично осмислити суспільно-політичні та економічні умови функціонування мережі поштових установ, з'ясувати позитивні і негативні тенденції у їхній роботі.

Зіставлення одержаної з різних джерел інформації стало можливим на основі застосування історико-статистичного та методу кількісного аналізу, зокрема, при з'ясуванні динаміки розвитку мережі установ поштового зв'язку, поштово-телеграфних ощадних кас тощо. Ці ж методи використовувалися і при аналізі інших кількісних показників, що характеризують розвиток поштових установ: якісний склад поштових працівників, обсяг надання поштових послуг, матеріально-технічне забезпечення галузі. Застосування цих методів зумовило необхідність виявлення та опрацювання значної кількості статистичних матеріалів, які містяться в документах.

Завдяки застосуванню логічно-аналітичного методу та методів групування і типологізації, в процесі дослідження вдалося класифікувати однорідні події і явища та послідовно подати дисертаційний матеріал, надавши йому логічної завершеності.

Магістерська робота має комплексний міждисциплінарний характер. Тема дослідження знаходиться на стику напрацювань таких наук як історія, економічна історія, статистика, державне управління, інформаційні технології, які оперують специфічними категоріями, термінами, поняттями, використаними у роботі. Виконання магістерської роботи здійснювалося з врахуванням комплексного характеру теми і її тісного зв'язку з економікою, а також гуманітарною сферою. Це зумовило застосування міждисциплінарних підходів, ґрунтованих на використанні окремих даних та методик інших наук.

Використання вищеназваних принципів і методів сприяло об'єктивному висвітленню малодосліджених аспектів теми дослідження, відходу від усталених впродовж тривалого часу стереотипів радянської історіографії, утвердженню сучасних методологічних підходів при аналізі та інтерпретації подій періоду, що досліджується в магістерській роботі. В кінцевому підсумку це дозволило виокремити і проаналізувати найбільш характерні тенденції, причини та наслідки процесів у сфері розвитку поштової справи в Наддніпрянській Україні на прикладі Черкаського, Канівського, Золотоніського повітів у другій половині XIX - на початку XX ст.

Важливою методологічною парадигмою здійснення дослідження історії поштової справи в Україні є чітке визначення понятійно-категоріального апарату цієї проблеми. Передусім це стосується ключових термінів «пошта» і «поштова справа» та правомірності їх використання в контексті теми, що досліджується. З'ясовано, що термін «пошта» має латинське походження і спочатку означав станцію для обміну коней або кур'єрів. В сучасній термінології під поштою розуміється як поштова установа (поштамт, відділення), так і послання чи сукупність отриманої кореспонденції. Виходячи з цього до «поштової справи» ми відносимо усі види діяльності поштових установ, які забезпечують поштове обслуговування населення та державних інституцій.

Таким чином, використання вищеназваних принципів і методів сприяло об'єктивному висвітленню малодосліджених аспектів теми обраного нами дослідження, відходу від усталених впродовж тривалого часу стереотипів радянської історіографії, утвердженню сучасних методологічних підходів при аналізі та інтерпретації подій періоду, що досліджується в роботі. В кінцевому підсумку це дозволило виокремити і проаналізувати найбільш характерні тенденції становлення та розвитку поштової справи в Наддніпрянській Україні на прикладі трьох повітів (Черкаському, Канівському, Золотоніському) в другій половині XIX - на початку XX ст., показати її позитивну роль у модернізаційних процесах, що відбувалися в той час в економічній та соціальній сфері.

Різні принципи, методи та засади сучасної методології, застосовані в процесі роботи над магістерським дослідженням, на наш погляд, дали змогу уникнути суб'єктивних і упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність результатів, отриманих в кінцевому результаті, підтвердити достатньо високу репрезентативність виявлених джерел з визначеної проблематики.

Таким чином, аналіз стану наукової розробки теми дослідження засвідчив, що проблеми розвитку поштової справи в Наддніпрянській Україні вивчені лише фрагментарно і не дають цілісного та об'єктивного уявлення щодо функціонування цієї важливої сфери суспільного життя, що зумовлює необхідність комплексного дослідження проблеми на даному рівні.

Щодо джерельної бази дослідження, то під час її опрацювання з'ясовано, що більшість зосереджених в Центральному Державному історичному архіві України в м. Киві та Державному архіві Черкаської області матеріалів не використовувалися і не вводилися до наукового обігу при висвітленні проблеми дослідження. Також з'ясовано і підтверджено достатньо високу репрезентативність виявлених джерел з досліджуваної проблематики. Їх введення до наукового обігу дозволило автору у поєднанні з опрацюванням значного масиву наукової літератури, періодичних видань і преси зробити аргументовані узагальнення та висновки, забезпечити досягнення мети та реалізації дослідницьких завдань. Різні принципи, методи та засади сучасної методології, застосовані в процесі роботи над магістерським дослідженням, на наш погляд, дали змогу уникнути суб'єктивних і упереджених оцінок та забезпечити наукову достовірність результатів, отриманих в нашій роботі.

2. Становлення та еволюція мережі установ поштового зв'язку Наддніпрянської України

У XIX ст. після об'єднання лівобережних і правобережних українських земель у складі Російської імперії на території України формується мережа поштових установ, діючих на засадах загальноросійських вимог до поштового зв'язку. Нове століття стало трампліном у розвитку поштової справи, яка увійшла до нього з новою реформою та прогресивними завданнями. Законодавчими документами, виданими в кінці ХVІІІ ст., місцевій владі пропонувалося «у кожному місці, де належало утримувати поштових коней, мати особливий для того поштовий будинок, споруджений за особо на те даним планом, а в губернських містах називатися їм поштамтами, в інших - поштовими дворами, а встановлених на шляхах, а не у місті - станціями» [131, 34]. Із організацією у 1802 р. міністерств, Головне управління поштових справ перейшло у підпорядкування Міністерства внутрішніх справ [131, 39]. У 1807-1808 pp. реформаційні процеси стосувалися передусім питань поштового збору та прибутків з пересилання листів і посилок, оскільки існуючий у XVIII ст. порядок, коли прибутки за пересилання поштових відправлень складалися з двох зборів: вагового та страхового - так званих поштових такс, ускладнював роботу пошти, вимагав збільшення власне поштових витрат, зводив до мінімуму зв'язок з віддаленими містами та територіями. На початку XIX ст. зростання витрат на здійснення поштових операцій, а саме збільшення плати за перевезення вантажів та інші адміністративні витрати, призвели до необхідності загального збільшення такс, тобто вагових зборів. Головним правлінням поштових справ Російської імперії було ухвалено рішення замінити систему єдиних тарифів, встановлену у 1783 р., на більш прогресивну - зростання оплати залежно від відстані. За результатами розрахунків була визначена 31 позиція. Як свідчить аналіз, зростання тарифу на сплату здійснювався у межах сітки відстаней від 100 до 3100 верст з платнею, яка збільшувалась від 100 до 1500 верств на 2 к., а від 1500 до 3100 - на 1 к.; нижня межа - до 100 верст - складала 6 к. з лоту; найвища - для 3100 та понад - 50 к. [124, 97]. Із 1812 по 1818 рр. в зв'язку з війною тарифи підвищувались, так як зросла плата ямщикам за перевезення пошти. Слід зазначити, що з 1781 р. до двох традиційних видів поштових послуг (пересилання листів і посилок) додався третій - пересилання грошей. Необхідність запровадження нової послуги з пересилки грошових переказів була пов'язана із зростанням товарно-грошових відносин та створенням у повітах державних скарбниць. Розмір страхового збору у 1807 р. розраховувався залежно від відстані: до 500 верст - 0,5%, понад - 1% [124, 103].

Наступна реорганізація в системі поштового обслуговування відбувалася в 1811 p., коли Головне правління поштових справ було перетворене на Поштовий департамент та передане в підпорядкування Міністерства поліції, а з 1819 р. - Міністерства внутрішніх справ. Служба зв'язку в Російській імперії у процесі розвитку намагалася активно використовувати у своїй роботі найбільш прогресивні методи та способи роботи, поширені в поштових установах інших країн. Підсумком цієї роботи стало проведення адміністративної реформи 1830 р. В її основу було покладено систему англійської поштової служби, оскільки поштова адміністрація Англії застосовувала такі критерії щодо надання поштових послуг як швидкість доставки кореспонденції та вдосконалення структури управління, що сприяло підвищенню ефективності поштових операцій і давало позитивні економічні результати.

Відповідно до наказу Сенату від 22 жовтня 1830 р., з 1 січня 1831 р. ліквідовувались губернські поштамти, а замість них створювались губернські поштові контори, які поділялись на 3 класи. З метою розширення і упорядкування мережі поштових установ в 1831 р. було затверджено «Положення про нове улаштування поштової частини». Поштові установи України включалися до 4-ого, 5-ого та 6-ого загальноросійських поштових округів, а поштові контори в містах в залежності від обсягів та інтенсивності здійснюваних операцій відносилися до того чи іншого класу [145, 53].

Для контролю за діяльністю поштових установ було організовано 11 поштових округів під керівництвом пошт-інспекторів. Пошт-інспектори двічі на рік були зобов'язані відвідувати закріплені за ними поштові установи, контролювати їх роботу, перевіряти утримання поштових станцій, організацію перевезення пошти. Звіт про результати перевірки подавався Поштовому департаменту.

Мережа поштових установ України згідно наказу Сенату мала таку структуру:

IV округ - Слобідсько-українська губернія (губернська контора в Харкові - 2 класу, повітові контори в Охтирці - 2 класу, в Ізюмі, Валках, Старобєльську - 3 класу, Куп'янську, Змієві, Богодухові, Лебедині, Вовчанську, Сумах, Чугуєві - 4 класу);

V округ - Волинська губернія (губернська контора у Житомирі - 1 класу, прикордонна контора у Радзівілові - 2 класу, повітові контори у Бердичеві - 1 класу, Острозі, Дубно, Володимирі - 2 класу, Старокостянтинові, Луцьку, Ковелі, Новоград-Волинському, Овручі - З класу, Заславі, Кременці, Рівному, Волочиську - 4 класу);

Подільська губернія (губернська контора в Кам'янці-Подільському - 2 класу, повітові контори в Могилеві, Брацлаві, Балті, Тульчині - 1 класу, Проскурові - 2 класу, Ольгополі, Лютичеві, Вінниці, Літині - 3 класу, Ямполі, Гайсині, Хмельнику, Ушицька, Барі - 4 класу);

VI округ - Чернігівська губернія (губернська контора в Чернігові - 2 класу, повітові контори в Ніжині, Стародубі, Глухові - 1 класу, Козельці - 2 класу, Новгород-Сіверську, Гродні, Кролевці, Мглині, Борзні, Батурині - З класу, Ново-Зибкові, Суржі, Острозі, Сосниці, Конотопі, Почепі - 4 класу);

Полтавська губернія (губернська контора в Полтаві - 2 класу, повітові контори в Кременчуці - 1 класу, Ромнах, Прилуках, Пирятині, Хоролі - 2 класу, Дубках, Переяславі, Зінькові, Костянтинограді - 3 класу, Кобеляках, Лохвиці, Миргороді, Золотоноші, Гадячі, Градижську - 4 класу);

Київська губернія (губернська контора в Києві - 2 класу, повітові контори в Звенигородці, Василькові - 2 класу, Богуславі, Махнівці, Сквирі, Литовці, Радомислі, Таращі - 3 класу, Черкасах, Умані, Чигирині - 4 класу. У Шполі поштова контора була на утриманні поміщиці Лопухіної);

Катеринославська губернія (губернська контора в Катеринославі - 2 класу, повітові контори в Таганрозі - 1 класу, Ромнах, Бахмуті, Ростовській фортеці - 2 класу, Павлограді, Новомосковську - 3 класу, Олександрівці, Луганському заводі, Маріуполі, Верхньодніпровську, Слав'яносербську - 4 класу);

Таврійська губернія (губернська контора в Сімферополі - 2 класу, повітові контори в Перекопі - 1 класу, Феодосії, Севастополі, Мелітополі, Оріхові - 3 класу, Євпаторії, Керчі, Керубазарі, Олешках, Бахчисараї, Алушті - 4 класу);

Херсонська губернія (губернська контора у Херсоні - 1 класу, прикордонні контори у Одесі та Дубоссарах - 1 класу, повітові контори у Миколаєві, Єлисаветграді - 1 класу, Тирасполі - 2 класу, Новомиргороді, Ольвіополі, Бериславі, Вознесенську - 3 класу, Олександрії, Овідіополі, Крилові, Очакові, Бобринці - 4 класу);

Бесарабська область (губернська контора в Кишиневі - 1 класу, повітові контори в Ізмаїлі - 1 класу, Хотині, Новоселиці, Рені, Кілії - 2 класу);

Путивль - повітова контора 4 класу в Курській губернії [147, 24-26].

Незважаючи на зростання кількості поштових установ, їх було недостатньо, особливо в сільській місцевості.

У 1830 р. зміни торкнулися і тарифів. Указом Сенату від 4 липня 1830 р. замість 31 рівня такси було запроваджено 12 рівнів прогресивного збільшення. Максимальний розмір оплати становив 1 карбованець.

Зростання прибутків та обсягу кореспонденції змусили Сенат шукати нових шляхів спрощення пересилки листів та поштового діловодства. Спеціальним указом від 30 липня 1843 р. встановлювалась нова такса вагового збору, яка ставала єдиною для всіх відстаней і складала 10 копійок сріблом з одного лота. Правильність цього нововведення підтверджують наступні дані, зокрема, у 1839 р. було відправлено 75 млн. листів, а у 1841 р. - 197 млн. листів. Одночасно зросли і прибутки поштових установ за пересилку листів, які у 1841 р. становили 480 000 крб. сріблом [147, 49].

Фінансування роботи поштових установ проводилося за рахунок поштових зборів, які, як свідчать архівні дані, дозволялося використовувати на «платежи за возку почт и эстафеты, на лечение нижних служащих в Гражанских Больницах, на выписку Губернских ведомостей (в тех конторах, в коих назначены на это особые суммы)». В разі недостатності цих коштів, «на основании утвержденного 11 января 1840 г. мнения Государственного Совета требовать эти деньги из местной Казенной Палаты».

19 листопада 1845 р. спеціальним указом в Росії вводились «штемпельні куверти» для міської пошти. 1 грудня 1845 р. вони надійшли до міських поштових установ. У 1847 р. Поштовим департаментом було підготовлено, а в 1848 р. затверджено Державною радою проект про запровадження штемпельних конвертів, які вводились в обіг по всій території країни. Одночасно була організована доставка газет і покладено початок міським поштам [167, 718].

У 1849 р. на Ропшинській імператорській паперовій фабриці були надруковані конверти для міжміської кореспонденції. Замість марки на конверті було зображено штемпель синього або червоного кольору. Наступною стадією у розвитку цієї системи було запровадження, за прикладом європейських країн, поштових марок, які усунули необхідність суворо дотримуватися встановлених розмірів листа і тим самим полегшили процедуру сплати за кореспонденцію. Із 1 січня 1858 р. вводились поштові марки для простих міжміських листів.

У першій половині ХІХ ст. листи від населення приймались безпосередньо у поштових установах. У 1845 р. з'явились дерев'яні поштові скриньки, які виставлялися на вулиці недалеко від пошти. З 1887 р. їх почали розміщувати в багатолюдних місцях (біля залізничних вокзалів, державних установ тощо). Згідно з вимогами Поштового статуту 1880 р., поштові скриньки фарбували у темно-зелений колір. Листи з поштових скриньок виймалися двічі на день, час виїмки завжди вказувався з точністю до хвилин [166, 487].

У ХІХ ст. в Україні, крім державної мережі поштових установ, створюються і недержавні структури пошти. Так, згідно положення 1831 р., були створені так звані «вільні пошти», які являли собою різновид комерційної діяльності в поштовій справі. «Вільні пошти» замінили собою «ямську гоньбу» як систему перевезення пошти, яка проіснувала на території Російської імперії від часів Київської Русі до 1857 р.

Відповідно до положення про порядок створення та утримання «вільних пошт», ці заклади могли влаштовуватись приватними особами на «перегонні гроші», не отримуючи ніяких коштів від держави. Для потреб «вільних пошт» державні кошти могли надаватися тільки в період війни. Дозволи на їх відкриття видавались на 2, 3, 4 триріччя. Прогонна плата підвищувалась з 3 до 4 к. за версту і коня, надавалося право перевозити приватних осіб за плату по домовленості.

На території України перші «вільні пошти» з'явилися ще в кінці ХVІІІ ст., коли указами Сенату від 18 липня 1788 р., 6 вересня 1795 р. і 29 жовтня 1796 р. вони почали діяти у Волинській та Подільській губерніях. Спеціальним указом Комітету Міністрів від 31 грудня 1827 р. було вирішено встановити вільний поштовий тракт від Балти до Одеси в напрямку на Каторжину та Северинівку. Положенням від 25 жовтня 1831 р. дозволялося запроваджувати «вільні пошти» по всіх поштових трактах, де знаходяться державні поштові станції. У 1845 р. «вільні пошти» створюються на Московсько-Харківському поштовому тракті [128, 76].

Положенням 1831 р. і правилами, що додавалися до нього, дозволялося утримувати «вільні пошти» всім бажаючим, незалежно від соціального стану, крім завідуючих поштовими округами, їх помічників, губернських і прикордонних поштмейстерів та їх заступників. Утримувачі «вільних пошт» користувалися підтримкою і заступництвом чиновників Поштового департаменту.

Утримувати «вільні пошти» за власний рахунок було невигідно, і тому їх кількість в Україні була незначною. Наприклад, в Чернігівській губернії діяло 5 таких поштових станцій. Тому у 1874 р. було прийнято постанову про утримання «вільних пошт» з доплатою від держави. Умови утримання поштових станцій по системі «вільних пошт» були переглянуті Міністерством Внутрішніх Справ у 1899 р., проте суттєвих змін до діючих правил внесено не було.

Приватні особи, які утримували «вільні пошти», суворо дотримувались правил перевезення пошти, кур'єрів, естафет та проїжджих. Визначались, зокрема, кількість коней, які запрягалися (в залежності від пори року від 2 до 10), швидкість руху (не більше 10 верст за годину влітку і 12 - взимку). Пошта перевозилась вдень і вночі, причому вночі шлях освітлювався факелами. На зупинку і зміну коней відводилось 15 хвилин, на обід і вечерю - 1 година, на сніданок - 30 хвилин. Як свідчить статистика, у Катеринославській, Херсонській і Полтавській губерніях у 1881 р. всі поштові перевезення здійснювались лише «вільною поштою» [128, 84].

Таким чином, в ХІХ ст. поряд з державними поштовими установами, які відігравали домінуючу роль в системі зв'язку, доволі успішно функціонувала і «вільна пошта».

У 1840 р. поштове відомство бере перевезення пошти і пасажирів під свою юрисдикцію. Поштові станції, крім перевезення пошти, багажу і пасажирів, надавали й інші послуги за окремими домовленостями. Зокрема, на поштових станціях було дозволено приймати приватну просту кореспонденцію, газети і журнали.

Формування мережі поштових установ значною мірою залежало від наявності шляхів сполучення. Для устрою кожного нового поштового тракту у поштовому департаменті збирали різні відомості щодо стану місцевої торгівлі, чисельності населення, стану доріг, кореспонденції, що відправлялася та надходила, а також про швидкість, частоту та вартість поштових та пасажирських перевезень на трактах, які з'єднували економічні центри.

Із метою організації системи перевезення пошти по всіх поштових трактах Російської імперії з 1808 по 1824 р. працював «Комітет із укладання загальної постанови про проходження пошти», а з 1840 по 1868 р. - «Комітет із укладання загального плану перевезення пошти». За результатами їх діяльності у 1824 р. було укладено «Поштовий путівник» Російської імперії, який регулярно оновлювався (через кожні 3-5 років). У путівнику, крім маршрутів поштових трактів, були надруковані «Правила перевезення на поштових конях» [149, 12].

Із 1843 р. пошту почали перевозити по сільських дорогах. Одночасно почалося перевезення пошти (внутрішньої і міжнародної) і водним шляхом. З 1833 р. перевезення по Азовському і Чорному морю забезпечувало Чорноморське пароплавство. У 1850 р. по Дніпру була відкрита перша пасажирська лінія Кременчук - Пінськ [148, 55].

Отже, в ХІХ ст. у галузі поштового зв'язку, що функціонувала в Наддніпрянській Україні, відбулися зумовлені розвитком продуктивних сил суттєві зміни. Вони торкнулися передусім структурної реорганізації мережі поштових установ, реформування системи зборів, запровадження стандартних конвертів, упорядкування штатів поштових установ. Доцільність і правильність проведених реформ доводить факт зростання протягом ХІХ ст. у 3,5 рази поштових зборів, збільшення на 122 млн. кількості пересланих листів. Саме у цей період було створено постійно діючу державну мережу зв'язку, розроблено нормативно-правову базу, приведено у відповідність до міжнародних стандартів механізми надання послуг та тарифи. Одночасно поряд із державними поштовими установами, які відігравали домінуючу роль в системі зв'язку, доволі успішно функціонувала і приватна «вільна пошта»

3. Діяльність поштово-телеграфних контор Черкаського, Канівського та Золотоніського повітів другої половини ХІХ - початку ХХ століття

У зв'язку з тим, що розвиток поштової справи на території Черкаського, Канівського та Золотоніського повітів безпосередньо пов'язаний з історією поштового зв'язку Наддніпрянської України, а зважаючи на імперський період в її історії - то і Росії, компаративний нарис становлення та розвитку зв'язку Російської імперії у першій та другій половинах XIX ст. дав змогу авторові прослідкувати еволюцію поштової справи від так званої «ямської гоньби» до утворення першої державної поштової установи. Залучення та комплексний аналіз різноманітних джерел дозволяє встановити взаємозалежність визначальних подій в історії держави з поширенням мереж комунікацій, зокрема поштового зв'язку.

Розвиток промисловості, будівництво нових заводів, фабрик, залізниць, розквіт торгівлі поставили на порядок денний питання про реорганізацію й вдосконалення старих форм зв'язку та створення нових комунікацій, серед яких пошта на той час була єдиною. Насамперед, це стосувалося питань поштового збору та прибутків, аналіз яких дає можливість відтворити процес перетворення поштової справи держави у фінансово прибуткове підприємство, що зайвий раз підтверджує поступову, але впевнену, модернізацію країни.

Нагальні проблеми реорганізації державного поштового зв'язку Російська держава вирішувала за допомогою організації земської пошти, завдяки якій в умовах постійного браку державних коштів стало можливим розширення мережі установ поштового зв'язку і на теренах обраних нами для дослідження повітів. Земська пошта забезпечувала чіткий зв'язок центру повітів з окремими його частинами, надаючи поштові послуги різноманітним установам та населенню.

Окрім того, вивчення поштових відправлень часів Російської імперії дозволяє стверджувати, що внаслідок бурхливого зростання населених пунктів, розвитку поштової справи та зародження культури листування виникла потреба в найменуванні вулиць та нумерації будинків.

Упродовж другої половини ХІХ - початку ХХ ст. значно розширилася географія надання поштових послуг та мережа закладів, яка охоплювала всю територію Черкаського, Канівського та Золотоніського повітів. Організація та розвиток поштового зв'язку на території Наддніпрянської України, на прикладі трьох обраних нами повітів, в імперський період були зумовлені характером регіону, кількістю та складом населення.

3.1 Організація роботи контор

Регулярний і загальнодоступний поштовий зв'язок в Україні почав формуватися у ХІХ ст., коли з розвитком продуктивних сил та гуманітарної сфери дедалі необхіднішою ставала потреба в забезпеченні надійного засобу адресної доставки різних видів поштової кореспонденції. Водночас, із розширенням мережі поштових установ, надзвичайно гостро постала проблема матеріально-технічного забезпечення поштових установ, організації перевезення пошти, доступності поштових послуг як міському, так і сільському населенню, кадрова проблема.

Особлива увага приділялася організаційним питанням роботи поштово-телеграфних контор. На підтвердження цього свідчить циркуляр про те, що досить часто штемпеля накладаються необережно, що навіть не можна прочитати місце відправки листа. У зв'язку з цим наказом від 4 квітня 1868 р. було вказано, щоб був строгий нагляд, щоб все було чітко, щоб були добре приклеєні марки, щоб попередити їх повторне використання [92, 11].

При пошкодженні листів у конторах ставили свої штампи, але не вказували причини пошкодження. У зв'язку з цим потрібно було обгортати листи з пошкодженими конвертами чи печатями паперовими бандеролями, хрестоподібно і пропечатувати їх казенними печатями, робити на ньому напис, що лист отримали пошкоджений (11 листопада 1868 р.) [92, 19].

Великого значення надавали маркам. Це декламують записи за 30 січня 1886 р., в якому говориться, що в поштових ящиках є листи з марками старих зразків, тому їх не можна надсилати [90, 11] та за 2 серпня 1912 р., де зазначається, що з 1913 р. вводяться нові закони поштової оплати з портретними зображеннями царів Правлячого Будинку, а також із зображенням двох історичних будівель. Поштові марки в 5 копійок не будуть виготовлятися; не виготовлятимуться і в 2 та 3 рублі. Нові марки мають бути в продажу з 1 січня 1913 р., а старі продавати, поки не закінчаться всі їхні запаси [97, 42].

Сувора дисципліна, яка була характерна для поштово-телеграфних контор, сприяла налагодженню телеграфного сполучення і на залізничних вузлах. Основні маси кореспонденції стали передаватись потягами. Про це свідчать матеріали ДАЧО. Наприклад, циркуляр від січня 1888 р. про пошту, що перевозиться вагонами. Обов'язково потрібно було вказувати звідки, куди надсилається поштова кореспонденція, кому, на яку суму [92, 7].

У циркулярі за квітень 1913 р. зазначається, що в останній час кількість поштових відправлень, які здаються в багажні вагони наскільки зросла, що залізні дороги, за не достатком в цих вагонах місця, затрудняються приймати всі поштові мішки. Це через те, що деякі поштові заклади, окрім дозволеної їм пересилки вкладають у мішки кореспонденцію, адресовану в інші місця. Тому наказувалося, що потрібно вкладати в мішки, що здаються в багажні вагони швидкісних та пасажирських поїздів, виключно тільки листи, газети і ті з числа легких бандеролей, що мають найбільш терміновий характер [103, 36].

Видано було і розпорядження, в якому зазначалося, щоб перевіряли вагу кореспонденції та посилок з метою викриття втрати кореспонденції та щоб не було вагових недоліків (21 жовтня 1868 р.) [93, 37].

В червні 1890 р. видано циркуляр про знаки поштової оплати. Вносилися зміни, адже тепер повинні прямо від особи, яка працює на пошті, вказувати необхідну кількість марок, конвертів і бланків для відкритих листів [93, 12].

Але, звісно, траплялися і випадки не особливо ретельного ставлення до обов'язків працівників пошти. 31 травня 1890 р. видано наказ про те, що часто трапляються випадки втрати талонів, квитанцій із книги розгону поштових коней. Тому про подібні випадки необхідно доповідати, у разі не виконання наказу - штраф [91, 63].

Багато уваги приділялося саме умовам зберігання, правилам пересилки листів та передач телеграфних повідомлень по телеграфу та телефону. Циркуляр від 25 вересня 1868 р. про зберігання листів з написом «надіслати до запитання» вказував, що необхідно зберігати листи дбайливо, разом, по алфавітному порядку; у випадку відправки далі, відправляти з рештою пошти, але з штампом з датою; листи, якщо по них не з'явилися, зберігати 4 місяці, а далі - як з рештою листів [90, 17].

Із справ по Стеблівській поштово-телеграфній конторі за серпень 1918 р. бачимо, що в деяких установах округу начальники дозволяли листоношам зберігати в себе дуже довгий час пост-пакети з великою сумою грошей, що належать до здачі в поштові вагони, тоді як вони до часу відправлення пошти повинні зберігатися в комарах під відповідальністю начальників, помічників або старших урядовців. Відповідно потрібно було вжити заходів до того, щоб не тільки гроші і речі, які мають ціну, а й взагалі вся поштова кореспонденція не знаходилася під такою небезпекою, бо таких безвідповідальних начальників будуть звільняти з роботи [77, 36].

Існували і правила по пересилці внутрішньої і міжнародної кореспонденції. Тут вказувалося: вводяться відкриті листи з оплаченою наперед відповіддю; відправник біля адреси одержувача пише своє ім'я та адресу, ставить підпис (14 березня 1886 р.). Із запису за жовтень 1914 р. ми дізналися, що в службовому заголовку вихідних бланків міжнародних телеграм потрібно позначати місце призначення [60, 17].

У лютому 1917 р. було видано офіційне розпорядження про порядок змінення адреси листів з оголошеною цінністю. Вказувалося, що для шифрування потрібно брати 3 числа:

- число місяця відправки листа;

- число літер прізвища особи, якій потрібно видати листа;

- суму листа з оголошеною цінністю [60, 21].

Начальником Київського поштово-телеграфного відділку був виданий наказ про передачу телеграфних депеш по телеграфу і телефону. У ньому зазначалося:

- настільний телефонний апарат повинен бути установлений в телеграфній апаратній на окремому столі;

- бажаючі користуватися обміном депеш по телефону подають про це заявку начальнику контори з грошовим авансом в 20 рублів;

- 10 коп. за кожну телефонну телеграму без врахування кількості слів;

- по закінченню кожного року повинна подаватися не пізніше 10 січня відомість про збір за рік по 10 коп. за користування телефоном [96, 36].

У грудні 1890 р. вийшло розпорядження, яке стосувалося витрат на ремонт телеграфних ліній, введення нової форми звітності витрат, що ставала спрощеною [93, 29].

З даних ЦДІАК України фонду Київського генерал-губернатора прослідковуємо переписка з губерніальним старостою Київщини про кражу телефонної проволоки і стовпів на ділянці Канів - Черкаси (1918 р.). Відновлюючи діяльність між Черкасами і Каневом, помічено масове пограбування проводів, тому проволоки знову не вистачило для відновлення двопровідного зв'язку. Залишилось ще не підвішено до 100 пролітів одного провода, тому потрібно 20 пудів проволоки, з якої: 3 п. - необхідно переслати в Прохорівку, 9 п. - в Сокирну, 8 п. - в Черкаси. Крім того повідомлено, що на ділянці Канів - Черкаси відірвано і вкрадено 2 підпори на канаві біля Єлесаветівки і побито багато ізоляторів, які склади біля р. Дніпро, біля Єлисаветовки дубові стовпи також покрадено. Потім з'ясовано, що на перегоні Хрещатик - Єлисаветівка проволока і стовпи кралися жителями села і на перегоні Єлисаветівка - Свидивок - жителями с. Єлисаветівка. Щодо інших перегонів - вияснити не вдалося, всі відмовлялися, що не знають хто вкрав [116, 10].

З цього ж фонду дізнаємося і наступні відомості, які адресовані пану Київському Губерніальному старості. «5 ділянка телефонної лінії по сполученню Лоєв - Київ - Черкаси - Катеринослав - повідомлення про масові крадіжки проводів і стовпів з ізоляторами на ділянці між Черкасами і Каневом. Тому потрібно почати шукати вкрадене» [116, 12].

Велика увага була приділена вчасності доставки поштової кореспонденції. На основі параграфу 7 кондицій, пошт-утримувачі підлягали штрафу в таких випадках:

- за затримання пошти чи естафети - до 2 рублів;

- за продовження часу в шляху - по 3 рублі.

Тому був виданий наказ: щоб не затримувалися на станціях більше 10 хв., щоб до приходу пошти були підготовлені повозки, щоб розвізники їхали швидко. У випадку не виконання наказу - передбачалася догана [92, 24].

Циркуляр від вересня 1888 р. про причини уповільнення роботи пошти повідомляє, що це відбувається через брудні дороги, несправні дороги, мости, якщо все ж запізняться - повинні негайно доповісти про це. Потрібно робити помітки, якщо пошта не покрита брезентом [93, 3].

Деякі представники Волинської і Київської казенних палат не вказують, від якої контори чи станції йде відправка. В зв'язку з цим потрібно надалі слідкувати за процедурою відправки поштових відправлень і вказувати необхідні дані [93, 11].

У фонді канцелярії Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора розміщена справа про повільну доставку кореспонденції і пошти із Києва до Черкас в 1865 р., де зазначено, що в м. Смілу надходить по 4 пошти за тиждень: 2 київські і 2 кримські; із Сміли до Черкас і Чигирина відправляється тільки по 2 в тиждень пошти. З настанням зими, кримська пошта почала значно запізнюватися із своїм приходом, і тому, в її очікуванні, київська пошта дійсно пролежує в Смілі. Але після отримання про це донесення від Черкаського поштмейстера Г. Скугачевського, зроблено розпорядження, щоб київська пошта відправлялася не чекаючи отримання кримської пошти до тих пір, поки не буде отримуватися свочасно кримська пошта [105, 7].

Досить поширеними є відомості власне про організацію самих поштових та поштово-телеграфних відділень, які знаходяться в ДАЧО та ЦДІАК України. Як приклад - справа з фонду Київського, Подільського і Волинського генерал-губернатора. «Маю честь повідомити Канцелярію, що з дозволу Головного управління пошт і телеграфів Баранепольське поштове відділення Київської губернії, Канівського повіту, переведено 16 червня 1901 р. в с. Медвідь, того ж повіту, розміщеного в 27 верствах з південного сходу від м Таращі». Через деякий час маємо наступні дані, що стосуються цього ж відділення. «Маю честь повідомити Канцелярію, що з дозволу Головного управління пошт та телеграфів Медвідське поштове відділення Київської губернії, Канівського повіту, з 20 листопада переорганізовано в поштово-телеграфне відділення з прийомом внутрішніх телеграм» [108, 113].

Досить активною була співпраця поштово-телеграфних контор Надднапрянщини з іноземними країнами. Про це свідчить ціла низка циркулярів та наказів. Наприклад, в циркулярі від травня 1890 р. вказувалося, що пошту, направлену в Італію і транзитом через Італію в Єгипет, Судан, Тріполі, Туніс і т.д. із Київської і Волинської губерній направляти в поштовий відділ №4 [93, 11].

Ще один приклад - це циркуляр від листопада 1890 р. про те, що ціна на доставку листів додому в Москву та Петербург повинна коштувати не більше 25 рублів. За доставку посилки - 15 чи 20 копійок [93, 40].

Кілька циркулярів ми зустріли щодо пересилки поштової кореспонденції в Маньчжурію. Запис від 20 січня 1908 р. повідомляє, що в Маньчжурію заборонено пересилати вогнестрільну зброю, військове спорудження, сіль та опіум. За наступними даними, посилки, адресовані на Маньчжурію, мають бути з прикріпленими в 3-х екземплярах митними деклараціями, але на російській мові (15 лютого 1908 р.) [96, 10].

У циркулярі від 17 березня 1908 р. Начальник Іркутського поштово-телеграфного округу повідомив, що в Якутському і в Охотському трактатах отримують велику кількість посилок в розбитому вигляді, а вкладене в посилки частково чи повністю зіпсовано. Тому був виданий у відповідності до цього наказ: поштові приймальники повинні попередити відправників про необхідність міцного закриття посилок, що адресовані до Східного Сибіру [96, 16].

Циркуляр від 18 червня 1912 р. повідомляє, що в Томському поштово-телеграфному окрузі будуть введені нові печатні ярлики для наклейки на бланки грошових переводів. Видали відповідний наказ. За яким грошові перекази, надані в заклади Томського округу з 1 січня 1913 р., з ярликами без назви контурної палати не виплачувати, без підтвердження місця подачі [97, 16].

Начальники поштово-телеграфних відділків піклувалися також про самоосвіту та культурний розвиток своїх працівників. Для цього намагалися створювати курси вивчення іноземних мов, бібліотеки, заклади культурного відпочинку. Про це свідчить відомості від 26 березня 1914 р.: відкрито курси французької мови. Пропонується Начальникам закладів оголосити про це працівникам, щоб бажаючі навчалися французькій мові обов'язково йшли і навчалися. Потрібно було доносити, чи існують при доручених їм конторах окремі бібліотеки. Якщо так-то вказувати яка кількість книг в них присутня, скільки осіб відвідують дану бібліотеку [14, 188].

3.2 Кадри і клієнти

Високими були вимоги до підбору працівників поштової служби. Як свідчать архівні дані від листопада 1912 р., бажаючі вступити на службу в Київський поштово-телеграфний округ мали бути фізично і розумово розвинені, мати красивий, швидкий і чіткий почерк, керуватися освіченим цензом, мати хороший атестат про закінчення училища, мати бездоганну моральність, по можливості відслуживши вже військову службу чи користуються пільгою по сімейному положенню [13, 30].

Пройшовши складну процедуру оформлення на роботу в поштову установу, новопризначений працівник пошти і надалі перебував під суворим відомчим контролем. Велика увага приділялась віросповідуванню і особистому життю працівника. Якщо поштовий службовець мав намір одружитися, то він повинен був подати рапорт своєму начальнику, зазначивши в ньому, хто наречена і з якого вона стану (дворян, міщан) [58, 105].

Підбір кадрів на влаштування до поштово-телеграфної контори відповідав всім вимогам очільника округу та проводився з суворим дотриманням правил. «Вимоги до поштарів»: відповідна поведінка; належний спосіб життя та діяльності; ступінь тверезості; середня тілобудова; достатній фізичний та розумовий розвиток; базовий ступінь освіченості (грамотність); про благонадійність взагалі [6, 86].

З часом почала зверталася увага і на знання державної мови. За даними Стеблівської поштово-телеграфної контори, циркуляром від 26 липня 1918 р. вказувалося, що державною мовою визнається мова українська. Відповідно виданий наказ особливу увагу звернути на те, щоб співробітники Відомства на пошті, телеграфі, радіотелеграфі та телефоні при виконанні службових обов'язків вживали лише українську мову. Щоб зносини по всіх державних справах, службових справах, приватних установах, урядовими особами, переписку проводити виключно українською мовою [75, 25].

Слідкувати за характером, вдачею, схильностями, здібностями, усидливістю, енергією, витривалістю. Навчання розпочинати з азбуки і відповідно до індивідуальних особливостей характеру суб'єкту переходити до складніших [6, 88].

Документи, які необхідні для працевлаштування до поштово-телеграфної контори:

1. Метричне свідоцтво про народження і хрещення, видане в духовній консисторії.

2. Документи про походження:

- для спадкових дворян - копія наказу правлячого Сенату про зарахування до дворянського роду;

- для дітей персональних дворян, чиновників, офіцерів, священників, дияконів, канцелярських службовців - копія наказу про відставку, чи копія формулярного списку про службу батька;

- для персональних почесний громадян - свідоцтво про приналежність до цього стану;

- міщан та селян - свідоцтво про звільнення від суспільства, до якого прохач був приписаний.

3. Свідоцтво про прописку до призовної дільниці для відбування військової повинності.

4. Училищне свідоцтво, якщо таке потрібне [63, 64].

В циркулярі Степанецького поштово-телеграфного відділення за 1906 р. знаходимо вимоги, які потрібні для особи, що хоче займати посаду листоноші. Про неї необхідно зібрати наступні відомості:

- Зібрати неоголошуючим чином детальні довідки про поведінку, спосіб життя, заняття мови, про ступінь його тверезості, про його тілобудову, фізичний і розумовий розвиток, про ступінь грамотності, про його благонадійність взагалі.

- Про отримання відомостей на користь прохаючого, запросити його на заняття в заклад в цілях подальшого більш детального випробування.

- Термін для такого випробування - не більше 3 тижнів [79, 102].

Для прискорення поточного листування, в 1908 р. запропоновано начальникам до кожного 1 травня та 1 жовтня подавати списки по штатних працівниках, які достойні і здатні бути назначеними на ті чи інші самостійні посади. Має враховуватися розумовий розвиток, працездатність, ставлення до роботи, знання поштово-телеграфних розпоряджень, сімейне положення [96, 22].

У роки загострення воєнних дій підбір кадрів проводився за нижчими вимогами. У циркулярі Начальника Київського поштово-телеграфного округу від листопада 1914 р., говориться, що через відрядження значної кількості чинів в польові заклади, дозволяю брати набір на навчання поштової служби чоловіків віком від 16 до 35 років, що мають право на освіту на виробництво в перший класний чин, тобто закінчили курси чотирьох класів гімназії, вищого навчального і міського училищ чи рівного їм навчального закладу [98, 91].

12 серпня 1914 р. було видано циркуляр, який повідомляє, що на час військових дій надано начальникам відділів право своєї влади та під свою відповідальність надавати вакантні місця листонош особам, які задовольняють вимоги, назначаючи їх по вільному найму і на нижчі оклади [63, 15].

У фонді Таганчанського поштово-телеграфного відділення, у розпорядженні від 9 січня 1918 р., бачимо, що необхідно було формувати по військових штабах польові телеграфні установи. Потрібно було доставити відомості: хто з урядовців-юзистів, морзистів, володіючих українською мовою, бажає бути командированим на звичайних умовах для обслуговування польових телеграфних установ. При цьому мати на увазі урядовців переліченого фаху, колишніх польовиків і військових [89, 1].

У закладах поштового зв'язку встановлювалася чітка регламентація обов'язків кожного з працюючих. У ДАЧО зберігаються циркуляри від травня 1912 р., в яких розписано обов'язки помічника Начальника:

- спільне керування завідування та участь в щоденній перевірці казенної суми та цінностей;

- щоденна перевірка телеграфного відділу контори, включаючи правильність тарифікації прийнятих телеграм і своєчасність доставки вхідних телеграм;

- щоденний контроль знаків оплати чинів;

- відкривання і закривання замовної кореспонденції та нагляд за правильністю закриття простої кореспонденції та за своєчасним виходом в дільниці листонош-рознощиків;

- перевірка книг;

- нагляд за своєчасною, у встановлений час очисткою поштових ящиків;

- щоденна перевірка роботи листонош та по необхідності й інші роботи за наказом Начальника контори [97, 28].

Існували й розпорядження щодо роботи тогочасних профспілкових організацій. Нам були доступні циркуляри за липень 1915 р., в яких зазначалися обов'язки київського та інших окружних комітетів в галузі професіонально-правових та окружних інтересів. До них належали: відносини з центральним комітетом; об'єктивна діяльність комітетів; встановлення тісних зв'язків з кооперативними організаціями; вирішення всіх питань, пов'язаних з покращенням економічних, правових, соціальних, службових питань працюючих в даному окрузі; організація і контролювання в окрузі гуртожитків, санаторіїв, лікарень, їдалень; розв'язання всіх конфліктів між службовцями округу; видання окружного друкованого органу; створення дружніх судів [13, 31].

Але із записів, які зроблені раніше, 13 серпня 1893 р., ми відстежуємо, що в же в той час начальники часто стали помітно ухилятися від своїх прямих обов'язків і не приходять на роботу під основою хвороби (якої в дійсності не було). Це недобросовісно стосовно колег, адже ті мають виконувати за них роботу. В зв'язку з цим був виданий наказ, в якому зазначалося, що Начальникам потрібно повідомити, хто продовжуватиме це робити - сплачуватиме штраф [93, 24].

Також в одному з циркулярів за січень 1913 р. ми помітили, що начальники при здачі закладів за випадком переведення їх в інші заклади, звільняючись у відставку та ін. вимагають від своїх замісників розрахунку з ними господарськими засобами, не за дійсно купленими ними отоплюючими та освітлюючими матеріалами, а за мірою надходження їх до закладу, який вони залишали. Тому начальникам потрібно надавати це лише в тому випадку, якщо це дійсно куплено, що підтверджено рахунками та розписками [58, 112].

Взагалі, варто зауважити, що начальники поштових відділень часто зловживали своїм становищем та не ретельно виконували свої обов'язки. Прикладом є запис від лютого 1893 р., в якому зазначається, що начальники, яких переводять чи назначають на інше місце, часто залишають після себе не все в порядку: неправильні записи в книгах, необережне їх заповнення, в поганому стані казенне майно. У відповідності до цього був виданий наказ, який зобов'язував при передачі тим, хто буде на їхньому місці, записувати всі порушення і повідомляти рапортами начальнику округу та налагоджувати все за рахунок винних [94, 13].

Циркуляром від 23 лютого 1915 р., який знаходиться у фонді Таганчанського поштово-телеграфного відділення, начальникам закладів пропонувалося представляти не пізніше 3 березня 1915 р. найдостойніших для нагородження чинів із числа тих, хто на державній службі і має класові чини, з коротким описом заслуг кожного. Чиновники, які прослужили в класових чинах не менше 10 років, можуть бути представлені за видатні досягнення до чину Колежного Регістрату. На це відразу ж, 1 березня 1915 р., відреагував начальник Таганчанської поштово-телеграфної контори. «Догошу, що в дорученій мені конторі немає чинів, прослуживши вказаний час, які могли б бути представлені для Височайшої нагороди. Один лише я тут на службі з 24 липня 1896 р. Дуже покірно прошу, нагородіть мене, якщо вважаєте, що я заслужив цього» [86, 4].

До начальника округу часто зверталися з письмовими проханнями родичі про призначення на вищі посади чи переведення в інші заклади. Хоча вони мають спочатку звернутися до своїх безпосередніх начальників, а потім вже до нього. Тому в лютому 1893 р. був виданий наказ не допускати цього, бо він все одно не підписує їх, а буде повертати через міліцію як неофіційне подання [95, 12].

Існувало і багато не виконаних циркулярних указів: місячна звітність і термінові повідомлення доставляються довільно, не дотримуючись термінів; звіти не зшиті в одну загальну пачку. Тому 27 квітня 1893 р. виданий наказ, яким вказується, що потрібно прийняти міри: всю звітність подавати в перших числах кожного місяця (не пізніше 10-го числа); звітність зшити і на останньому листі написати число звітності. Також деякі чиновники та працівники пошти не надавали метричних відомостей про шлюб, народження дітей, смерть людей, що призводило до непорозумінь у складанні списків. Вже 27 червня 1890 р. виданий наказ своєчасно подавати всі дані [95, 20].