Арабські країни після ІІ світової війни

Арабський світ у другій половині ХХ - на початку ХХІ сторіч, його стратегічне положення, нафтові багатства в роки “холодної війни" як об’єкти протистояння між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Місце арабських країн в системі міжнародних відносин.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 10.06.2010
Размер файла 115,9 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Разом із позитивними надбаннями Трансіорданія отримала й значні проблеми, насамперед проблема палестинський біженців, яких було майже 500 тис. осіб, і ще до 100 - 200 тис. так званих економічних біженців, тобто жителів прикордонних районів, землі яких за умовами перемир'я залишилися в Ізраїлі. Більша частина з них не мали постійного житла та роботи. Жили в тимчасових таборах.

Король Абдаллах вирішив піти на зближення з Тель-Авівом розпочавши ще в 1949 році таємні переговори. Цим самим зрадив ідеї загально арабської єдності. Підписання мирної угоди з Ізраїлем викликало повне не сприйняття в арабському світі, але король, незважаючи на заперечення ЛАД, 16.12.1949р. приєднав окуповану під час війни територію Палестини і проголосив створення єдиної держави під назвою - Хашимітське королівство Йорданія і новий парламент 24 квітня 1950р. ратифікував це рішення. Араби не сприйняли це, а бойовики готували замах на короля.20 липня 1951р. під час відвідин могили свого батька на Оливній горі в Єрусалимі короля Абдаллах вбив 21-літній швець Мустафа Шукрі Ашу.

Владу успадкував Таляль (1907 - 1972), меланхолік, легковажна людина, нездатна керувати державою і у серпні 1952р. він добровільно передав владу своєму неповнолітньому синові Хусейну (1935 - 1999) і виїхав на лікування до Європи.

2 травня 1953р. у день свого 18-ліття, Хусейн був коронований королем Йорданії (1953 - 1999). Проводив поміркований курс, розвивав стосунки з Великобританією, а Лондон натомість щороку надавав Амману по кілька мільйонів фунтів стерлінгів фінансової допомоги.

Молодому монарху довелося зіткнутися із складною політичною проблемою - поширення в країні панарабської та соціалістичної ідеології, незадоволення цих кіл викликало і рішення йорданського уряду 13.12.1955р. про приєднання до Багдадського пакту. На хвилі анти-західних протестів уряд пішов у відставку як і головнокомандувач Арабського легіону Дж. Глабб. Його замінив Алі Абу Нувар, приятель Хусейна. Виявилось, що Нувар як і прем'єр Сулейман Нублусі підтримують насеристські ідеї за що Хусейн усунув останнього з поста прем'єра. Хусейн розірвав зв'язки з Сирією і уклав союз з Іраком де правив його родич з хашемітської династії Фейсала. Але цей союз тривав лише п'ять місяців до революції 1958р. в Багдаді.

У 50-х роках внутрішнє і міжнародне становище Йорданії було важким.75% фінансових надходжень до бюджету складала економічна допомога Великобританії, а сукупна вартість імпорту Йорданії переважала експорт в 11 разів. Уряд почав проводити заходи в сфері розвитку промисловості та сільського господарства - будівництво каналу із р. Ярмук, почалася розробка мінеральних родовищ Мертвого моря на американські інвестиції, зросли прибутки від туризму до місць зв'язаних з біблійною та античною історією. ВНП зростав в середньому на 8% на рік. До 1966р. майже повністю вдалося подолати безробіття.

Значним був науковий поступ країни. У 1962р. розпочав роботу університет в Аммані, 1968р. створено Королівське наукове товариство, а в 1976р. відкрився Ярмуцький університет в Ірбіді. На середину 70-х років у країні налічувалося понад 400 тис. студентів. Хоча телебачення в Йорданії з'явилося лише в 1968р. вже в 1990р. понад 90% йорданських сімей мали вдома телевізори. Таким великим відсотком телеглядачів не могла похвалитися на ой час жодна з країн Східної Європи.

Арабо-ізраїльська війна 1967р. протягом заледве двох днів відкинула Йорданію в її розвитку на кілька десятиліть назад. Амман втратив найбільш економічно розвинені райони Західного берегу Йордану з понад 650-тисячним населенням, отримавши натомість 300 тис. біженців. Зазнали втрати збройні сили. Саудівська Аравія, Кувейт та Лівія надали Хусейну фінансову допомогу, а Ірак свої військові частини.

Але найбільшою проблемою для Йорданії як результат війни стала присутність у країні збройних сил палестинського руху опору. Упродовж місяців було кілька інцидентів і тоді Хусейн наказав армії атакувати підрозділи ОВП і змусив їх евакуюватися до Лівану. Однак це відбилося на економіці, ВНП зменшився на 25%.

У арабо-ізраїльській війні 1973р. Йорданія взяла лише символічну участь. У 1974р. Хусейн визнав ОВП як повноважного представника палестинського народу. Нафтове ембарго арабських країн привело до зростання прибутків, що збільшило допомогу Йорданії. Лише 1975р. йорданці отримали 0,5 млрд. долл. Допомоги. Що дало змогу підняти ріст економіки і в 1979-1983рр. ВНП країни щороку зростав в середньому на 10%. Йорданія вступила в створену Марокко міжнародну організацію країн-експортерів фосфатів, що одразу збільшило експортну ціну на цю прибуткову статтю національної промисловості. Важливим джерелом валютних надходжень для країни були заробітчани. Лише в 1981р.350 тис. йорданців та палестинців переслали з-за кордону до Йорданії близько 1 млрд. долл. Протягом 70 - 80-х рр. населення Йорданії зростало на 2-3% щорічно.

В складну ситуацію потрапила Йорданія під час війни в Перській затоці 1991р., коли спонсори зменшили допомогу. В 1994р. Хусейн підписав мир з Ізраїлем.7 лютого 1999р. король помер і на похоронах були присутні 50 керівників держав світу, в тому числі американський президент Клінтон, три колишні президенти США, президент РФ Єльцин. Королем став старший син покійного Абдаллах ІІ, почалися реформи.

„Паризький клуб” пробачив Амману борг в сумі 800 млн. долл. Звільнено 500 в'язнів, закрито офіційне представництво ХАМАС в Аммані. Під час „другої інтифади” палестинців Йорданія послідовно підтримувала їх, передала їм 40 млн. долл. допомоги. Проблема є демографічна - половина населення молодше 15 років і невирішеність палестинської проблеми.

Ірак

Політична ситуація в Іраку другої половини 40-х років характеризувалася протистоянням націоналістів-панарабістів та прозахідно налаштованих консерваторів.14.01.1948 року в м. Портсмуті (Великобританія) було підписано нову британо-іракську угоду, що мала замінити договір 1930 р. Хоча Лондон виводив війська, але пункт про можливість введення „додаткової сили” викликав 26-27.01 300-тисячну демонстрацію і лише спеціалізовані підрозділи вгамували ситуацію. Загинуло 70 осіб і ще 300 поранено. Договір так і не вступив у силу.

Наступна урядова криза, криза системи, відбулась через невдачі іракської армії під час арабо-ізраїльської війни 1948 - 1949рр. Прохання фінансової допомоги від США та Великобританії, які надали її при умові щоб прем'єром став прозахідний політик Нурі Саїд. Його позиції зміцнилися після того як „Ірак петролеум компані" погодилася виплачувати Багдаду 50% загального прибутку з 1952р. Активна роль Іраку у формуванні Багдадського пакту з 1956р. (Туреччина, Іран, Ірак, Пакистан і Великобританія). Фінансова допомога США і Великобританії, однак країні не змогла позбутися постійних економічних проблем - імпорт зерна, промисловість майже не розвивалася.

Все це викликало ріст незадоволення і в армії.14 липня 1958р. війська, очолені членами підпільної організації „Вільні офіцери" здійснили державний переворот, короля Фейсала ІІ, наслідного принца Абдуллу Іллаха і прем'єра Нурі Саїда вбито. Створено Фронт національної єдності, який очолив генерал Абдель Керім Каски, його заступником і міністром внутрішніх справ став Абдель Салям Ареф. Після 11-річної еміграції в СРСР повернувся курдський лідер Мустафа Барзані і курди вперше отримали можливість навчатися рідною мовою.

Іракська республіка.

Десятилітнє правління військових ознаменувалося рядом перетворень. Створено Державну разу з трьох чоловік замість старого парламенту, введено 8-годинний робочий день, знижено ціни на основні продукти харчування, почалася земельна реформа за якою розміри індивідуальної земельної власності обмежено 500 га богарних і 250 га зрошувальних земель. Хоча успіхи тут були мінімальні.

У перший час уряд А.К. Касема зберігав добрі стосунки із західними державами, навіть купував у них зброю, але 24.03.1959р. зробив заяву про вихід із структури Багдадського пакту, якого перейменували в СЕНТО (Організація центрального договору). Денонсовано всі договори з Англією і США, заборонена діяльність 272 західних фірм та компаній, напругу викликало надання незалежності Кувейту на який традиційно продовжували претендувати іракці.

На противагу цьому іде процес зближення Іраку з СРСР, отримання фінансової допомоги та будівництво 25 великих підприємств машинобудівної, хімічної, харчової та легкої промисловості.

Економічна криза на початку 60-х рр. нівелювала ці успіхи. Тиск на курдів і загострилося це давнє питання. До Курдистану введено половину іракської армії, почалася повномасштабна війна. На кінець 1962р. в Іраку почалася загальнонаціональна політична криза, сформувалася опозиція, почалися мітинги і демонстрації.

Ірак під владою баасистів.

8 лютого 1963р. частина військ багдадського гарнізону під керівництвом А.С. Арефи здійснили державний переворот, А.К. Касема вбито. До влади прийшов Соціалістичний блок, до якого входили разом із БААС Партія незалежності, Рух арабських націоналістів та група військових.А.С. Ареф став президентом, а Ахмед Хасан аль-Бакр прем'єр-міністром.

24 листопада 1963 р. керівники Іраку оголосили про намір будувати в країні „арабський соціалізм", який мав забезпечити соціальну справедливість та широкий державний контроль над господарським життям. Замість багатопартійної системи запропонували створити єдину партію - Арабський соціалістичний союз Іраку. Керівники були налаштовані на придушення опозиційних рухів всередині країни, в першу чергу курдського повстання. Заборонено ІКП - вбито 10 тисяч її прихильників, інші емігрували за кордон.

Почалася війна з курдами, спалено 500 курдських сіл, вбито десятки тисяч осіб, понад 300 тис. стали біженцями, за голову керівника курдських повстанців М. Барзані уряд Іраку обіцяв винагороду в 280 тис. долл. Курди не здалися, а армія Іраку лише за червень - листопад 1963р. втратила в боях з повстанцями 5000 солдатів.10 лютого 1964р. було підписано чергову угоду про припинення вогню в Курдистані.

Все це погіршило економічні показники. Після загибелі 13.04.1966 р. А.С. Арефи під час катастрофи вертольоту, влада перейшла до рук рідного брата, начальника генштабу Абдул Рахмана Мухаммеда Арефи. Відбулися спроби нормалізувати відносини з Туреччиною та Іраном, оголошено ще одну програму нормалізації курдської проблеми. Але проблеми залишалися, їх ускладнила арабо-ізраїльська війна 1967р. Анти західні демонстрації погіршили стосунки із західними інвесторами й на початок 1968р. бюджетний дефіцит сягнув рекордної для тогочасного Іраку суми в 120 млн. долл. У армії зріла змова і у липні 1968р. відбувся черговий військовий переворот унаслідок якого до влади прийшов колишній прем'єр А.Х. аль-Бакр. До національного прогресивного фронту ввійшли баасисти, комуністи та ліві курдські партії. Проте вже в 1978р. БААС звинуватила комуністів в протидержавній діяльності, ІКП заборонено, 21 лідера страчено, чимало емігрувало.

У внутрішній політиці уряд націоналізував в 1975р. „Ірак пертролеум компані”, зросли валютні надходження і Ірак на початку 80-х років став однією із найрозвиненіших у регіоні промислових держав. Аграрна реформа, коли у багатих наполовину зменшували наділи, дала можливість уряду надати земельні ділянки майже половині сільських жителів.

21 вересня 1968р. Ірак прийняв нову тимчасову конституцію, яка проголосила країну „народно-демократичною державою” і визначили за мету побудову в країні соціалізму при збереженні приватної власності.

Зовнішня політика Іраку у 70-х рр. визначалася офіційною ідеологією правлячої партії БААС: панарабізм, протистояння Ізраїлю, подолання західних політичних впливів, нейтральність, яку Ірак, втім, поєднував з постійною співпрацею з СРСР. Напруженими були відносини з Сирією та Іраном.

Правління Саддама Хусейна.

У липні 1979р.А.Х. аль-Бакр пішов із партійних та державних посад за станом здоров'я. Його наступником став Саддам Хусейн, друга особа у іракській військовій ієрархії, сирота, з 20 років член БААС, учасник замаху на А.К. Касема 1959р., поранений, півроку сидів у в'язниці.

У зовнішній політиці уже з 1980р. почав війну з Іраном, яка привела до 1988р. і закінчилася там де і почалася. Ірак отримав від США зброю, фінансову допомогу сирота, з 20 років член БААС, учасник замаху на А.К. Касема рацею з СРСР. напружен як і від СРСР як противагу іранським ортодоксам. Так, тільки за 1984 - 1987рр. США надали Іраку кредити на 2,5 млрд. долл. Війна негативно вплинула на економіку країни. Багата на нафту, яка до війни щорічно продавала цієї сировини на 10 - 12 млрд. долл. вийшла із війни майже із 40-мільярдним боргом.

На початку 90-х років назрівав економічний краї і Саддам використав економічну політику Кувейту, який всупереч рішенням ОПЕК збільшив обсяги видобутку і продажу нафти, ціна впала, великі фінансові втрати у Багдада. І президент Іраку наважився на авантюрний крок, окупувавши 2 серпня 1990р. під гаслами загально-арабської єдності багатий нафтою Кувейт.8 серпня 1990р.С. Хусейн оголосив Кувейт 19-ю провінцією Іраку. Міжнародне співтовариство майже одностайно засудило Ірак. Лише Ємен, Лівія, Йорданія та ОВП оголосили про підтримку іракських дій. Рада безпеки ООН прийняла рішення заборонити імпорт іракської нафти і накласти ембарго на торгівлю з іракським режимом. Прийнята на вимогу США 29 листопада 1990р. резолюція Ради безпеки № 678 надавала країнам анти-іракської коаліції право застосувати проти Іраку силу в тому випадку, якщо до 15 січня 1991р.С. Хусейн не звільнить окупованого Кувейту.

На території Саудівської Аравії та частково Туреччини країни анти-іракської коаліції зосередили близько 700тис. солдат 3500 танків і 1800 літаків - із США, Великобританії, Франції, Італії, Канади, Саудівської Аравії, Єгипту, Сирії, Пакистану, Бангладеш, Об'єднаних Арабських Еміратів, колишніх соціалістичних країн Східної Європи. В ніч з 16 на 17 січня почалася операція „Буря в пустелі" і закінчилася повним розгромом іракських військ. Союзники втратили близько 30 танків, 50 літаків, 250 чол. вбитими, знищивши при цьому 3800 танків, 240 літаків та 35 тис. солдатів іракської армії (до війни іракська армія налічувала 500 тис. солдат, 4200 танків і 650 літаків). Під час операції сили анти-іракської коаліції випустили по Іраку 110 тис. ракет і 88,5 тис. тонн боєприпасів. Зруйновано інфраструктуру Іраку, великі промислові підприємства Багдада і Басри, загинули десятки тисяч мирних жителів Іраку.

С. Хусейн прийняв резолюцію ООН щодо Кувейту, погодився допустити на свою територію групу з 52-х спостерігачів ООН, які контролювали виконання зобов'язання припинити розробку заборонених видів зброї та ядерних боєприпасів. США втрутилися в жорстке придушення багдадським режимом виступів курдів та шиїтів, заборонивши польоти військової авіації та суттєво обмеживши право на перебування іракських військ в „зонах безпеки", якими визначено райони північніше 36-ї та південніше 33-ї паралелі.

Опинившись під „американською парасолькою" курди північного Іраку отримали фактичну автономію, хоча між лідерами двох груп (ДПК - Масуд Барзані та Патріотичний союз Курдистану Джеляля Талабані) ішла боротьба у яку в 1997р. втрутилися 25-тисячне угруповання турецької армії знищивши 900 бойовиків. У 1998р. за посередництвом США обидва лідери помирились і поділили владу. Територію Іраку не раз бомбардували.

Все це та економічні санкції привели до катастрофи в Іраку. Різко впали обсяги імпортно-експортних операцій. Якщо в липні 1990р. Ірак закупив за кордоном товарів на 260 млн. долл. то вже у вересні того ж року тільки на 700 тис. долл., борг Іраку складав майже 200 млрд. долл. Загроза голоду, зросла смертність особливо серед дітей, згорталися соціальні програми. В той же час С. Хусейн міцно тримав владу, репресивний апарат діяв, референдуми і вибори давали перевагу йому і БАСС.

Після теракту 11 вересня 2001р. в США і особливо в 2002р. почалася потужна пропагандистська кампанія США проти Іраку, яка в 2003р. переросла у війну. Дж. Буша підтримали Австралія, Великобританія, Італія, Іспанія, а також 40 країн Азії, Африки, колишнього комуністичного табору. З різкою критикою виступили Франція та Німеччина. У боях брало участь 225 тис. американських та 45 тис. британських військовослужбовців. Їм протистояла 500 тис. іракська армія.

С. Хусейн пішов на поступки, але 20 березня 2003р. почалася „глобальна анти терористична операція". Опір іракських військ хоч і був, але вони капітулювали після захоплення американцями Багдада. Під час війни США втратили 138, Великобританія 35 осіб вбитими. Втрати Іраку були на пункт більшими, до того ж загинуло 4,5 тис. цивільних осіб.1 травня 2003р. Дж. Буш-молодший оголосив про завершення воєнної кампанії.

Після закінчення війни територію Іраку було поділено на три окупаційні зони: американську, британську і польську, куди Україна вислала більше 1,5 тис. своїх миротворців. У країні вже йде громадянська війна, часті теракти навіть після виборів і створення іракського уряду в лютому 2005р. Союзники частково починають виводити свої війська із Іраку.

Саудівська Аравія.

Після закінчення Другої світової війни внутрішня і зовнішня політика країни визначалася під впливом нового, нафтового фактору. На протязі декількох років колись бідне королівство перетворилося в наймогутнішого експортера нафти. На кінець 1945р. АРАМКО (Арабсько-американська компанія) уже відкрила чотири найбільших родовища нафти в Даммані, Абу-Хадрії, Абкайке і Ель-Катифі. В травні 1951р. було відкрито найбільший резервуар нафти - Сафанія на континентальному шельфі Перської затоки. На початку 1950-х років було відкрито найбільше у світі нафтове родовище на суші - Гавар, довжиною 240 км і шириною 35 км. Розширювався нафтовий порт в Рас-Таннурі та збільшувалась потужність нафтопереробного заводу. Там були побудовані ще два заводи нафтопродуктів - в Джидді і Ер-Ріяді. Почалося будівництво трубопроводу із нафтового району Абкайк в Саудівській Аравії до ліванського узбережжя в районі Сайди довжиною 1172 км і можливість прокачки нафти 19 млн. тонн на рік., які потім збільшились до 25 млн. тонн.

Починаючи з 1945р. західні інвестори здійснювали інтенсивну розбудову нафтовидобувної інфраструктури. Протягом 1948 - 1953рр. нафтовидобувні компанії вклали в розвиток галузі 0,5 млрд. долл. і як результат - збільшилися їх прибутки. У цій ситуації природно постало питання про збільшення відрахувань до місцевого бюджету. Вже в 1949р. склалася парадоксальна ситуація, коли компанія АРАМКО платила більший податок зі своїх прибутків у США аніж відсоток відрахувань для Саудівської Аравії. У 1950р. укладено нову угоду про поділ прибутків від продажу нафти, згідно з якою Ер-Ріяд почав отримувати 50% зароблених на продажу нафти грошей. Надходження до бюджету країни від продажу нафти постійно зростали: 1950р. - 90 млн., 1953р. - 200 млн., 1956р. - 250 млн. доларів.

9 листопада 1950р. після 50-річного правління помер король Ібн Сауд, на престол вступив його син аль-Азіз, при якому розквітла корупція, зловживання владою, купівля розкішних віл у Єгипті та Лівані, будівництво таких же дома, в адмінапараті поширився непотизм, коли посада давалася за родинними зв'язками.

У 1958р. під тиском родичів Сауду довелося передати владу брату Фейсалу (1904 - 1975рр), якого призначено прем'єр-міністром. Вперше в країні сформовано постійно діючий кабінет.

У 50-х - першій половні 60-х рр. в Саудівській Аравії розгорілася гостра політична криза. Підтримка Насера під час троїстої агресії 1956р., пронасерівськи налаштовані „вільні еміри" із сімейства Саудідів підтримували Сауда, а консерватори за Фейсала. Налякала Саудидів і революція 1962р. в Ємені.

Восени 1964р. наступним королем країни проголошено Фейсала, який водночас знову зайняв пост прем'єра. Вихований в жорстких та аскетичних традиціях воїнів пустелі, Фейсал був обачним та розумним правителем. Ще у 15-річному віці він виконував окремі політичні доручення батька, а з 1926р. займав пост віце-короля Хіджазу, а водночас міністра закордонних справ. Будучи принцом, майбутній король багато подорожував, а тому набагато краще від своїх попередників на троні орієнтувався в реаліях сучасного світу.

Десятиліття його правління стало часом стабілізації та розквіту економіки Саудівської Аравії. Країна зазнала разючих змін не тільки в галузі господарства, але й в адміністративній, освітній, військовій та соціальній сферах. Забуте десь на околицях цивілізованого світу пустельне королівство перетворилося на одного із впливових гравців світової політики. Саме в цей час заможний саудівський шейх, який користувався невичерпним акредитивом, скуповує в Західній Європі найдорожчі автомобілі, замовляє сантехніку із щирого золота, став хрестоматійним образом світової масової культури. Багато саудівців виїхало на навчання до США та інших розвинених країн. У 60-х рр. Саудівська Аравія почала надавати щорічні фінансові субсидії Йорданії, ОВП, а після 1967р. і Єгипту.

Під правлінням короля Фейсала Саудівська Аравія зберігала добрі відносини із США та іншими країнами Заходу, а після шестиденної війни 1967р. і із Єгиптом. Після смерті Г.А. Насера у 1970р., король Фейсал став найбільш масштабною фігурою в арабському світі, що дозволило Саудівській Аравії зміцнити своє міжнародне становище.

1973р. після чергової арабо-ізраїльської війни неочікувано для своїх західних союзників Саудівська Аравія виступила одним із ініціаторів встановлення нафтового ембарго, яке струснуло економікою цілого світу і привело до збільшення цін на нафту у чотири рази (з 2,74 до 11, 65 долл. за барель). Зросли нафтодоллари саудівців і що звільнилися від диктату транспортерів нафти, Саудівська Аравія швидко збудувала власний танкерний флот, створила свою дистриб'юторську та маркетингову мережу.

25 березня 1975р. під час офіційного прийому король Фейсал був вбитий одним із своїх племінників, якому трьома місяцями пізніше привселюдно відрубали голову. На престол вступив брат короля аль Азіз, якого мало цікавили державні справи, а керував справами спадковий принц Фахд (1922 р. н) віце-прем'єр та міністр внутрішніх справ.

У другій половині 70-х років великі валютні надходження від продажу нафти дозволили Саудівській Аравії різко збільшити інвестиції в розвиток соціальної інфраструктури та покращення побуту. У 1976 - 1977рр. річний бюджет країни сягав 32 млрд. долл. Запроваджено щорічні фінансові субсидії племенам, безоплатні послуги соціальної сфери. Усе це, а також щедрі пожертви релігійним інституціям сприяли утвердженню авторитету та популярності королівської влади. Отримавши змогу керувати найкращу та найдорожчу військову техніку, Ер-Ріяд створив сучасні збройні сили. Протягом 1974 - 1977рр. Саудівська Аравія лише в США купила зброї на 8 млрд. долл., а у 1980р. Ер-Ріяд замовив зброї у США ще на 22 млрд. долл. Багатомільярдні суми Саудівська Аравія інвестувала за кордоном створюючи тим самим своєрідний „страховий поліс" на випадок змін на нафтовому ринку. Отримуючи від уряду регулярні субсидії велика частина населення країни перестала працювати. Для виконання, брудної та мало престижної роботи до країни дозволено в'їзд заробітчан, яких на поч.80-х років в Саудівській Аравії вже налічувалося понад 2,1 млн., при тому, що власне населення країни на той час складало близько 5 млн. чол. .

Поширення західного способу життя зміцнило серед консервативно налаштованих верств населення анти західні та фундаменталістські настрої. Відбулося навіть захоплення храмового комплексу Мекке бунтівниками, хоча терористи силою зброї були вибиті із храму.

Це все спонукало короля Фахда запровадити політичні зміни і створити з 1993р. передпарламент - Консультативна рада, а спец комісія із 8 правників склала своєрідну конституцію країни - „систему управління” із 200 статей, що базувалися виключно на засадах традиційного ісламу. З одного боку відсутність демократичних свобод таїла в собі небезпеку соціального вибуху, з іншого саме такий порядок забезпечив у 80-х рр. Саудівській Аравії стабільність і спокій.

Правління короля Фахда.

З 1982р. після смерті короля Халеда трон зайняв його брат Фахд, який і без того останні роки керував країною. Він продовжував поміркований курс зовнішньої та консервативної внутрішньої політики. Через війну в Перській затоці Ер-Ріяд став головним регіональним постачальником нафти. На 1981 - 1982 рр. припав пік саудівського нафтовидобутку. У 1982р. країна заробила 110 млрд. долл., хоча у наступні роки прибутки зменшилися (до 43 млрд. долл. в 1984 р. і навіть 22 млрд. долл. в 1987 р). Але уряд плавно регулював зменшення нафтовидобутку і це дало змогу обминути кризові явища в економіці. У 1981р. завершено будівництво ще одного нафтопроводу, що з'єднав Червоне море і Перську затоку. Завдяки передовим технологіям різко збільшилась продуктивність сільського господарства. Хоча лише 2% земель Саудівської Аравії є придатними до обробітку, на цій крихітній території вдалося вирощувати врожаї, які повністю забезпечували продуктами харчування все населення країни. У 80-х рр. Саудівська Аравія почала експортувати сільськогосподарську продукцію. У 1985р. один із племінників короля Султан бен Салман здійснив на американському космічному човнику „Діскавері” політ у космос, ставши при цьому першим арабським та мусульманським астронавтом.

У другій половині 80-х рр. Саудівська Аравія повинна була захищатися від фундаменталістів підтриманих Іраном, а на початку 90-х рр. випробуванням стала кувейтська криза і дозвіл розмістити на своїй території 540 тис. солдат і офіцерів військ контингентів ООН, більшість християн. Ісламісти засудили дії уряду, але останній повівся жорстко, посадивши декого із них під домашній арешт. Війна коштувала Саудівській Аравії 55 млрд. долл., що зумовило припинення реалізації частини соціальних програм. Уже в середині 90-х рр. щоденний видобуток нафти в країні сягнув 8 млн. барелів на день, що було майже стільки як у 1983р. Під тиском релігійних громад король Фахд таки скликав Консультативну раду з 60 найавторитетніших представників родової аристократії та духовенства, у 1997р. її склад розширено до 90, а у 2001р. - до 120 місць.

Протистояння короля і фундаменталістів продовжується незважаючи на перестановки в уряді. Харизматичним лідером саудівських, а згодом і всіх мусульманських екстремістів став Осама бен Ладен (1957р. н), син заможного саудівського підприємця. Воював з радянськими інтервентами в Афганістані, створив велику фінансову організацію „Аль-Каїда” („Основа”), критикував короля Фахда, з 1998р. жив у Афганістані. Організував проти американців вибухи у Дахрані (Саудівська Аравія) 1998р., у американських посольствах в Дар-ес-Саламі і Найробі, а 11 вересня 2001р. у Нью-Йорку і Вашингтоні. Переслідування його прихильників у Саудівській Аравії, розрив відносин з урядом „Талібан” у Афганістані. Смертна кара у Саудівській Аравії існує. У 1993р. тут було страчено 85, 1994р. - 53, а в 1995р. - 191 особу в тому числі жінок.

Саудівська Аравія сьогодні займає особливе місце в регіоні Близького Сходу, тісно співпрацює з США, рівень життя населення досить високий і королівська еліта може зберігати саудівське суспільство від соціальних потрясінь.

Північна Африка.

Єгипет.

Криза королівської влади.

На час закінчення Другої світової війни Єгипет був однією із шести існуючих в той час у світі незалежних арабських країн. Однак, попри формальну незалежність, Лондон справляв великий вплив на зовнішню та внутрішню політику країни, а на її території розташовувалися британські війська. Король Фарук (1920 - 1965рр), якого західна преса називала „королем-плейбоєм", був відомий не тільки через свої якості політика, як завдяки великій колекції порнографічних листівок та схильності до азартних ігор. Він майже не втручався у політичне життя країни. Реально за владу в Єгипті суперничали три політичні сили: помірковано налаштовані до Великобританії політики із королівського оточення, радикальні ісламісти із організації „Брати-мусульмани" та зосереджені навколо партії „Вафд" арабські націоналісти. Конфлікт між цими політичними силами визначив характер розвитку Єгипту у другій половині 40-х - на початку 50-х рр.

Ключовою проблемою зовнішньої політики країни, яка випливала із внутріполітичного життя Єгипту було питання продовження дії британсько-єгипетської угоди 1936р. про режим перебування британських військ на єгипетській території. Нова угода від жовтня 1946р., яка зберігала англійську військову присутність у Єгипті викликала вибух незадоволення в країні і питання залишилося невирішеним. Партизанська боротьба загонів „Братів-мусульман" викликала репресії і вбивство засновника організації Хасана аль Банну (1906 - 1949рр). І лідер „Вафд", прем'єр Наххас-паша під час 16-місячних переговорів не досяг результатів.

Розчарований непоступливістю британців, єгипетський парламент 15 жовтня 1951р. прийняв рішення про денонсацію угоди 1936р., а також двох угод про британо-єгипетське співволодіння Суданом. Почалася військова ескалація конфлікту, демонстрації, були жертви. Король розпустив уряд, парламент запровадив надзвичайний стан, сам розпущений у 1952р., почалися арешти. Ситуацію не стабілізували, а за лютий-липень 1952р. в Єгипті змінилося шість урядових кабінетів.

Антимонархічна революція та „арабський соціалізм”.

Гамаль Абдель Насера.

12 липня 1952 р. у Єгипті відбувся антимонархічний переворот в результаті якого владу захопила група „вільних офіцерів". Фарука скинуто і він відплив до Італії.18 червня 1953 р. Єгипет проголосили республікою і головою держави став генерал-лейтенант Мухамед Нагіб (1901-1982). Звільнено політв'язнів, розпустили таємну поліцію, скасували цензуру і розпочали арешти корупціонерів. Для оздоровлення апарату почали призначати військових на різноманітні посади в цивільних міністерствах.

Серед військових енергійністю виділився полковник Абдель Насер (1918-1970), прихильник радикальних кроків у боротьбі з Британією та Ізраїлем. Протистояння Нагіб-Насер закінчилося усуненням першого від влади. Встановлено тоталітарний режим одноособового правління Г.А. Насера. І хоча „Брати-мусульмани" зробили замах на нього, 7 тис. їх членів було арештовано, ісламське підпілля було придушено.

Г.А. Насер отримав набір складних економічних і соціальних проблем.90% мешканців країни жили за межею бідності, близько 2 млн. селян взагалі не мали землі тоді як 1% місцевих землевласників володіли третиною всієї придатної для обробітку землі. Соціальні перетворення почалися із аграрної реформи.

Радикальний був курс Єгипту і на міжнародній арені. головним питанням була евакуація англійських військ із зони Суецького каналу. Ішли переговори, Ізраїль хотів їх зірвати. Результати переговорів: чисельність британськх військ в зоні каналу скорочувалась з 80 до 20 тис. чол. ., а 19 жовтня 1954 р. узгоджено графік повного виведення за 20 місяців. Дія британо-єгипетської угоди 1936 р. припинялась. У 1956 р. скасовувався воєнний стан, що діяв з 1952 р., оголошено амністію політв'язням на загальнонародному плебісциті, затверджено конституцію. У червні 1956 р. Г.А. Насера обрано першим президентом країни, США, які були зацікавлені в нормалізації ситуації. в регіоні, надали Єгипту фінансову субсидію в 40 млн. доларів.

Військові лідери Єгипту довгий час не мали визначеної та чіткої політичної програми, проголошуючи ідеологію єгипетського націоналізму. У 1953 р. опубліковано книгу Г.А. Насера „Філософія революції" в якій обстоювалися панарабські та панмусульманські гасла. Ліквідувавши того ж року всі політичні партії, військові створили громадсько-політичний рух „Об'єднання свободи" на чолі з Г.А. Насером. У внутрішньому житті реформи нового уряду полягали в націоналізації промисловості та ліквідації великого землеволодіння, а також у боротьбі з проявами західної ментальності та культури „єгиптизації” суспільного життя.

Ще одна проблема для Насера - це закупівля зброї для боротьби з Ізраїлем. Але ні Франція, ні Англія і навіть США не йшли назустріч Єгипту. У цій ситуації Насер звернувся до СРСР і йому поставили (СРСР, ЧСР, Польща) 128 реактивних літаків, 200 танків та 500 артсистем. На військовому параді в Каїрі 27 вересня 1955 р. взяли участь військові підрозділи з Лівану, Йорданії, Саудівської Аравії та Ємену, демонструючи загальноарабське єднання. На кінець жовтня 1956 р. створювалася антиізраїльська коаліція у складі Єгипту, Йорданії, Сирії, Саудівської Аравії та Ємену і спільне керівництво єдиних збройних сил.

Великі плани модернізації сільського господарства країни єгипетське керівництво пов'язувало з будівництвом висотної Асуанської греблі. Це була б значна площа зрошувальних систем. Вартість проекту оцінено в 1 млрд. доларів. У грудні 1955 р. США, Великобританія та МБРР розглянули прохання Єгипту про позику на будівництво греблі. Єгиптянам запропонували позику 270 млн. доларів (США 56 млн., Великобританія - 14 млн. і МБРР - 8 млн. доларів) щорічними квотами по 70 млн. доларів. Єгипет не був задоволений ні обсягами, ні графіком спланованого кредитуванням. На початку 1956 року під тиском єврейського лоббі, США відмовилися від узгодженого проекту, а 19 липня 1956 року остаточно відмовили Каїрові в позиці. Мотивація була, що економіка Єгипту не витримає освоєння таких великих коштів.

26 липня 1956 року на великому мітингу в Александрії Насер оголосив про намір націоналізувати Суецький канал. Єгипетські збройні сили ввійшли в зону каналу. Міра Насера була справедливою, адже Єгипет отримував заледве 6% з понад 100 млн. доларів щорічних прибутків від експлуатації каналу. Якщо арабський світ сприйняв це з ентузіазмом, то західні країни та Ізраїль готували військовий акт, а спочатку „заморозили" авуари Єгипту у банках Англії.

США виступили з ідеєю „інтернаціоналізації” каналу через створення Асоціації користувачів каналу. Союзники-Великобританія, Франція та Ізраїль, домовилися про спільні дії, зосередили біля берегів Єгипту величезне військове угрупування, що налічувало 65 тис. солдатів, 700 літаків, 430 танків, 520 гармат та мінометів. Десантну операцію забезпечували 122 кораблі, у тому числі 6 авіаносців, 6 підводних човнів.

29 жовтня почалися військові дії нападом ізраїльтян на Єгипет. У війну включилися Англія і Франція. Рішуча позиція СРСР в ООН заставила агресорів в ніч з 6 на 7 листопада припинити військові дії. Війська їх були виведені у березні 1967 року. Для контролю над додержанням умов перемир'я на 56 кілометровий відтинок арабо-ізраїльського кордону в секторі Газа та 185 кілометрової лінії розмежування на Синаї уведено 3400 солдат із Норвегії, Швеції, Індії, Югославії, Бразилії та Канади. Окремий пост для забезпечення свободи судноплавства по Арабській затоці розташовано в Шарм аль-Шейху.

У 1958 році на переговорах у Римі колишнім власникам каналу Єгипет зобов'язався виплатити 28,3 млн. ф. ст. Президент Єгипту пішов ще далі завершив націоналізацію майна філії англійських та французьких банків і страхових компаній. Пізніше було націоналізовано австралійські, бельгійські та італійські підприємства фінансово-кредитної сфери. Ще в січні 1957 року за законом про „єгиптизацію” економіки, конфісковано майно 2,5 тис. британців та 3,5 тис. французів, яких змусили виїхати з країни. Загалом в країні до 1962 року націоналізовано 70% підприємств великого бізнесу.

Авторитет Насера в арабському світі дуже зріс, а сірійське керівництво пішло навіть на об'єднання двох держав, хоча воно виявилось нетривким, а військовий переворот 1961 року у Сирії роз'єднав цю державу на дві знову. До 1967 року Єгипет потроїв свій економічний потенціал.

Удару по Єгипту завдала арабо-ізраїльська війна у червні 1967 р., коли сили Єгипту, Сирії та Йорданії потерпіли поразку Лівія, Саудівська Аравія та Кувейт вирішили щорічно виділяти Єгипту та Йорданії 135 млн. ф. ст. на потреби оборони. Авторитет Насера із-за поразки не зменшився. „Програма 30 березня" 1968 року націлювала країну на нові звершення. До середини 1969 року СРСР Єгипет відмовив в свої збройні сили, а до 1970 року в Єгипті перебувало близько 10 тис. радянських військових.

Г.А. Насер помер 28 вересня 1970 р. залишивши міцну державу з сильним авторитетом як в арабському та і в усьому світі.

Правління Анвара Садата.

Наступником Г.А. Насера став його товариш по організації „вільних офіцерів” Анвар Садат хоча йому бракувало харизми та популярності свого колеги. Був вельми релігійною людиною. Продовжив він і попередній курс у зовнішній політиці, використовуючи допомогу СРСР для підготовки нової війни з Ізраїлем, хоча у липні 1972 року вислав із країни всіх радянських радників. Війна жовтня 1973 р. суттєво не змінила позиції сторін, а вже з листопада 1973 р. були відновлені американо-єгипетські відносини. Єгиптяни відновили в 1975 р. судноплавство по Суецькому каналу. У вересні 1975 р. Єгипет та Ізраїль уклали угоду про взаємне припинення ворожих дій. Відмовляючись від гасел радикального панаарабізму, А. Садат змінив назву країни з ОАР на Арабську республіку Єгипет (АРЄ), відмовився від економічних моделей „арабського соціалізму” і оголосив політику „інфіттаху” („відкритих дверей), пільги інвесторам, гарантії не націоналізувати підприємства з часткою іноземного капіталу. Розвивалася торгівля і фінанси, зате набагато гірше промисловість та сільське господарство, зростає зовнішній борг країни: з 1,7 млрд. Дол. до 14 млрд. В 1979 р. і 20 млрд. У 1981 р. Загострилася продовольча проблема, коли в середині 70-х рр. Єгипет почав ввозити продукти харчування та пшеницю, яка завжди була експортним продуктом. Відбулося розшарування єгипетського суспільства на дуже бідних і дуже багатих. Зростали ціни, відбувся демографічний вибух - зростання населення з 33 млн. в 1970 р. до 39 млн. осіб в 1976 р.

Все це разом взяте викликало зростання напруги в країні Садат запроваджує військовий стан, у зовнішній політиці при посередництві США підписує 25 березня 1979 р. Кемп-Девідську мирну угоду з Ізраїлем. Надіявся на фінансову допомогу США.

Арабські країни бойкотували Єгипет, економіка зазнала суттєвих втрат через їх ембарго, Єгипет вже не міг відігравати роль лідера арабського світу. Активізувалися підпільні організації ісламського спрямування, напади на коптів. Незважаючи на арешт 1536 найактивніших противників уряду, ісламісти вбили А. Садата під час традиційного параду на честь річниці початку війни 1973 р.

Правління Хосні Мубарака.

Наступником вбитого президента став віце-президент Хосні Мубарак (1928 р. н) колишній військовий льотчик, головнокомандувач ВПС країни під час війни 1973 р. У 60-х р.Х. Мубарак навчався в Академії генерального штабу ім. .М. Фрунзе в Москві, але особливих сентиментів до СРСР не виявляв. Ще більш прозахідний політик провів рішучу боротьбу з антиурядовим підпіллям. На парламентських виборах 1984 р. пропрезидентська народно - демократична партія здобула 70% місць, так було і в послідуючі роки виборів. У зовнішній політиці Мубарак виходив із постулату, що економічна та військова слабкість країни не полишають Єгипту іншого вибору, як зберігати союз із США та підтримувати мир з Ізраїлем. За такої політики Єгипет залишився другою в світі країною за обсягами отримуваної із США фінансової допомоги. Протягом 1975-1995 рр. США надали Каїру безоплатну допомогу загальним обсягом 35 млрд. доларів. Ізраїль вивів свої війська із Синайського півострова. Під час Ізраїльської агресії в Лівані 1982-1985 рр. Х. Мубарак не наважився розірвати дипломатичні відносини із Тель-Авівом, хоча і відкликав свого посла після різні палестинців у таборах Сабара і Шатіла поблизу Бейрута.

Заколот 17 тис. працівників поліції у лютому 1986 р. уряд придушив. У 1979 р. Єгипет відновив дипломатичні відносини з більшістю арабських країн, у 1989р. відновлено його членство в ЛАД, а в 1991 р. повернуто її штаб-квартиру в Каїр.

Успіхи в економіці скромніші. Не хватка хліба привела до дотацій бідним верствам населення, які щорічно перевищували прибутки від експлуатації Суецького каналу. Зростало населення (у 19888-1995 рр. з 50 до 60 млн. чол.), а це привело до росту безробіття. Тому майже 2 млн. єгиптян працювали за кордоном, ще декілька мільйонів покидали країну для сезонних заробітків. Неможливість багатьом категоріям населення отримали кваліфіковану медичну допомогу та освіту. Перенаселення міст - у Каїрі проживало 14 млн. жителів, військові видатки складали близько 30% бюджету.

Міжнародний імідж Єгипту зріс завдяки участі країни у війні з Іраком 1991 р. (38 тис. солдат і офіцерів). Західні кредитори пробачили Каїру частину його 50 млрд. боргу. У 1992 р. єгиптянин Бутрос Галі (1992 р. н) став генсеком ООН.

Незважаючи на найвищий відсоток безробіття в 1999 р. та зовнішній борг в 30 млрд. дол. єгиптяни підтримують президента. У 90-х рр. та на початку ХХІ ст. Для Мубарака головна проблема це ісламські терористи із угрупування „Аль Джамаа аль Ісламійя” („Ісламська громада”). Спроба вбивства Мубарака в 1996 р., залякування іноземців терактами в Єгипті щоб скоротити надходження від туризму (у 1996 р. вони склали 7,2 млрд. дол.) Найтрагічнішим був теракт 17 листопада 1997 р. в Храмі Хатшепсут в Луксорі. Загинуло 58 іноземних туристів та 4 єгиптські поліцейські. В останній час зростає єгипетська економіка через фінансові запозичення та відкриття нових покладів нафти і газу. За умов продовження ліберальних реформ Єгипет має всі шанси збудувати модерне та динамічне суспільство.

Судан

Одна з відсталих арабських країн півночі Африки отримала незалежність як унітарна демократична республіка 1 січня 1956 р. Перший уряд незалежної держави очолив Халіль. Він продовжив план реконструкції сільського господарства. На 1958 р. в долині Нілу нараховувалося вже 847 великих плантацій загальною площею 1,5 млн. федданів. У 1957 р. було введено в обіг національну валюту - суданський фунт прирівняний до єгипетського. Але нерівноправне положення південних районів привело до початку громадянської війни в 1958 р.

До 70-х років ситуація в Судані була нестабільною, були військові перевороти, ішла громадянська війна на Півдні, мінялися уряди, у армії діяла група „ Вільних офіцерів". І якраз вони 25.05.1969 р. здійснили державний переворот, який очолив полковник, потім генерал майор Джафар Німейрі. Країна отримала назву Демократична Республіка Судан (ДРС).

Не дивлячись на деякі заходи, ситуація в країні не ставала стабільною, відбувалися виступи народних мас, громадянська війна на Півдні. Все привело до нового військового перевороту і скинення Німейріу в 1985 р. Але і нові власті вже в 90-х р. ХХ ст. і на початку ХХІ ст. не зможуть поки що справлятися з цими проблемами як і з проблемою ісламського фундаменталізму, одним із центрів якого є Судан.

Лівія

Процес завоювання незалежності був непростим для Лівії. Країни антигітлерівської коаліції США, Великобританія, Франція, і СРСР розв'язували питання трьох частин Лівії-Кіренаїку, Триполітанію та Фецуан. Ідею єдиної держави підтримав Єгипет, а у серпні 1949 р. на користь об'єднання висловився Національний конгрес Триполітанії.

Надання незалежності Лівії відбувалося при безпосередній участі ООН.25 листопада 1950 р. з представників усіх трьох частин колишньої колонії було скликано Установчі збори, які вирішили проголосити об'єднану країну монархією з федеративним устроєм. Королем Лівії став Ідріс Сенусі, створено уряд, прийнято конституцію.24.12.1951 р. Ідріс Сенусі проголосив створення унітарної держави - Об'єднаного королівства Лівії.

Країна відстала з рядо-пленними порядками. Король більше займався теологією, кланова суперечка. У другій половині 50-х рр. соціально-економічна ситуація в Лівій змінилася в зв'язку з відкриттям на її території покладів нафти і газу. Передавши концесії на вибуток нафти західним, переважно американським компаніям, Лівія почала отримувати значні відрахування.55% лівійської території здано в оренду 14 нафтовидобувним компаніям - це вигідно бо Європа близько і не треба транспортувати нафту через Суецький канал. Протягом 1956-1961 рр. західні компанії вклали в розвиток лівійської нафтовибуткової галузі 800 млн. доларів.

Промисловий видобуток нафти в Лівії почався 8 квітня 1959 р., а з вересня 1961 р. почався її експорт. Упродовж 1961-1969 рр., видобуток нафти в країні збільшився з 0,5 млн. до 150 млн. тон на рік в результаті чого Лівія вийшла на п'яте місце в світі за обсягами нафтовиботку. Прибутки від експортованого „чорного золота” у 1969 р. склали 1 млрд.175 млн. дол. Завдяки цьому ВНП Лівії упродовж 60-х. р. збільшився в понад 4,5 рази. У соціально-політичних перетвореннях різко зростав розрив між бідними та багатими верствами населення. Прибутки від експорту нафти осідали в кишенях заледве 0,9% населення країни. Почалося формування національної інтелігенції, в середовищі якої в наступні роки з'явилася антимонархічна опозиція.

У суспільному житті Лівії особливу роль грала армія, в якій сильними були пронасерівські настрої. У 1964 р. військові створили організацію „Вільні офіцери юніоністи-соціалісти". Її очолив лейтенант Муамар Каддафі (1942 р. н). Організація ставила собі за мету здійснити антимонархічний переворот та соціально-політичні реформи за єгипетським взірцем. Офіцери були незадоволені небажанням короля втручатися в арабо-ізраїльський конфлікт.1 вересня 1969 р. вони вчинили державний переворот, арештували членів королівської родини, (король був у Греції на лікуванні) чинних чиновників. Влада у Ради військового командування, а країну проголошено Лівійською Арабською Республікою. Лідером держави став М. Кадафі, а його партія - Арабський соціалістичний союз (1972 р) єдиним політичним підґрунтям режиму. Головою АСС став М. Каддафі, який виступав за „арабський соціалізм та міжарабську солідарність у зовнішній політиці” Ідеологія АСС „третя теорія” Каддафі, яку він сформував у вигляді „зеленої книги". „Третя теорія” передбачала встановлення в країні „прямого правління народних мас" без посередництва партій та парламентської системи. „Третя теорія” критикувала капіталізм та комунізм і, оголошуючи головними рушіями історії націоналізм та релігію, пропонувала побудувати засноване на канонічних нормах Карану справедливе суспільство.

Важливе місце в „третій теорії” займали морально-етичні моменти. Боротьба за „високу моральність" вилилася в Лівії в запровадження „сухого закону”, урядового припису жінкам ходити винятково в традиційному східному вбранні. При міністерстві зв'язку створено спеціальний цензорський відділ, працівники якого переглядали західні журнали, які надходили до країни, замазуючи чорною фарбою на жіночих фото все, за винятком обличчя. Соціальним законом заборонено цілуватися на вулицях причому заборона поширювалася і на подружні пари.

Головним завданням внутрішньої та зовнішньої політики країни оголошено ліквідацію британських та американських військових баз, а також витіснення з економіки країни не лівійського капіталу. У березні 1970 р. Великобританія, а у червні того ж року США вивели свої війська з лівійської теорії.21 липня 1970 р. уряд М. Каддафі націоналізував майно 25 тис. італійців, які жили в країні ще з колоніальних часів. Конфіскацією оголошено компенсацію за італійську окупацію країни 1911-1943 рр. Згодом лівійський уряд націоналізував філії західних банків та страхових компаній. Найважливішим кроком військового уряду стала націоналізація нафтовидобувної промисловості.1 вересня 1973 р. оголошено закон, що встановлював норму представництва лівійського державного капіталу в нафтовидобувних підприємствах на рівні не нижче 51%. До 1974 р. повністю або частково націоналізовано лівійські філії „Шелл", „Тексако”, „Сокал”, „Філіпс" та інших нафтовидобувних концернів. До кінця 1975 р. державний сектор складав понад 75% обсягів ВНП.

15 квітня 1973 р. М. Каддафі оголосив про початок „народної революції”, що мала на меті ліквідувати старі закони, очистити країну від „хворих елементів", до яких гуртом зараховано як комуністів та і ортодоксальних ісламістів, а також арабізувати культуру і суспільні відносини і протистояти експансії західної культури. Основою нової політичної системи стали „народні комітети", що мали відігравати роль органів народного самоврядування. У січні 1976 р. АСС було перейменовано Всезагальний народний комітет, що водночас отримав законодавчі повноваження. Через рік, у лютому-березні 1977 р. цей комітет затвердив нову структуру влади. Замість розпущеного військового уряду створено Генеральний секретаріат. Виконавча влада перейшла до Вищого народного комітету. М. Карафі, який очолив Генеральний секретаріат, був оголошений „революційним мислителем і вождем” Водночас 2 березня 1977 р. країна змінила назву на Соціалістичну Народну Лівійську Арабську Джамахірію. Слово „джамахірія" означає „пряме народне самоврядування".

Ліквідувавши парламентські форми представництва та заборонивши діяльність будь-яких партій М. Кадаффі натомність створив постійно діючий Загальний народний конгрес та місцеві народні збори. Практичним впровадженням прямого управління держави народом займалися „революційні комітети", що мали необмежені повноваження щодо виявлення та покарання „підривних елементів", незадоволених революційними перетвореннями.

Завдяки стабільному надходженню прибутків від продажу нафти, які в кінці 70-х рр. складали 20 млрд. дол. на рік, Лівія зуміла здійснити стрімкий ривок у економічному розвитку. Щорічний приріст обсягів господарського розвитку країни складав в середньому 28,8% у промисловості і 16% у сільському господарстві. Національний прибуток на душу населення в 1980 р. склав 10920 дол. За час першої п'ятирічки (1976-1980) було збудовано низку нафтопереробних заводів, підприємств легкої та харчової промисловості. У Місураті почалося спорудження найбільшого в Північній Африці металургійного комбінату. Значні кошти вкладено в розвиток поливного землеробства та пошуки води в пустельних зонах країни. Завдяки великим інвестиціям в сільське господарство на початок 80-х рр. Лівія почала майже повністю забезпечувати себе продуктами харчування.

Економічна криза у світі початку 80-х рр. погіршила економічне становища Лівії. На 50% скоротився видобуток нафти, прибутки від її продажу впали у 1982 р. до 8 млрд. дол. на рік, інфляція сягнула 30%, що різко не спав життєвий рівень населення, уряд заборонив приватну торгівлю, приватні крамнички закрито крім тих, які торгують хлібом та овочами. Введено жорстокий режим економії.

Зовнішня політика керованої Каддафі Лівії відзначалася незбалансованістю і навіть хаотичністю. Країна здійснила почергові спроби об'єднатися з усіма сусідніми з нею державами, а саме: з Єгиптом (похід 40 тис. чол. на Каїр, зупинені), Тунісом і Чадом (втручання у громадянську війну останньої).


Подобные документы

  • Загальна характеристика арабського світу на рубежі ХІХ–ХХ ст.: географічне положення, економіка та політичний лад. Роль і місце регіонів Близького Сходу та Північної Африки у системі міжнародних відносин напередодні та в роки Другої світової війни.

    курсовая работа [43,5 K], добавлен 10.06.2010

  • Сучасне бачення та теорії причин розв’язання Другої Світової війни, її міфологічне підґрунтя. Плани Гітлера та етапи їх втілення, основні причини кінцевої поразки в боротьбі з Радянським Союзом. Процвітання нацизму та сили, що його підтримували.

    реферат [17,8 K], добавлен 24.01.2010

  • Загострення блокового протистояння як особливість, що характеризує розвиток світових міжнародних геополітичних відносин по завершенні Другої світової війни. Дослідження політики Д. Ейзенхауера щодо питання українського народу в Радянському Союзі.

    статья [19,5 K], добавлен 11.09.2017

  • Події початку Другої світової війни та визначення долі України в ній. Основні причини поразок Червоної армії на початку війни. Стратегічне і політичне значення оборони Одеси. Входження західноукраїнських земель до складу СРСР. Діяльність Андрія Мельника.

    контрольная работа [21,8 K], добавлен 14.12.2010

  • Початок Другої світової війни, шлях українського народу від початку війни до визволення від фашистських загарбників, причини, характер та періодизація війни. Окупація українських земель, партизанська боротьба, діяльність ОУН і УПА, визволення України.

    контрольная работа [39,1 K], добавлен 01.08.2010

  • Зміни зовнішньої політики після закінчення холодної війни у світі. Зміст зовнішньополітичних доктрин, що визначали американську політику на різних стадіях її здійснення. Напрямки розвитку зовнішньої стратегії США на сучасному етапі розвитку країни.

    курсовая работа [60,9 K], добавлен 16.06.2011

  • Політичне положення Китаю після Другої Світової війни. Причини підтримки Радянським Союзом ініціатив США по "демократизації" Китаю. Оцінка впливу СРСР у протистояннях між Комуністичною партією Китаю і Гомінданом. Взаємовідносини Мао Цзедуна і Сталіна.

    статья [40,8 K], добавлен 03.06.2014

  • Повоєнні роки в СРСР. Кінець сталінщини. Початок Холодної війни. Адміністративно-карні заходи. Хрущовська Відлига та роки застою. Поширення процессів загальносоюзного розподілу праці, "взаємодоповнення". Правління генсека Ю.В. Андропова та К.У. Черненко.

    реферат [32,2 K], добавлен 17.10.2008

  • Політика в Європі, на Близькому і Середньому Сході. Японо-китайська війна, її наслідки. Народне повстання під очоленням суспільства "Іхзтуань". Позиція С.Ю. Вітте і його прихильників. Англо-російська угода 1907 року. Росія і Балканські війни 1912-1913 рр.

    контрольная работа [58,2 K], добавлен 18.11.2011

  • Історія створення та правове обґрунтування використання прапору Франції як національного символу даної держави. Тимчасовий режим після Другої світової війни, його видатні представники та досягнення. Матеріальні втрати та соціально-економічні наслідки.

    презентация [184,8 K], добавлен 18.04.2016

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.