"Руська Правда" як перший юридичний кодекс

Як Руська Правда, так і інші пам'ятники Руської держави XI-XII вв., абсолютно не згадують про спадкоємство висхідних і бічних родичів. Про спадкові права, отже, можна говорити тільки імовірно.

Про спадкове право висхідних не говорить ні Судна грамота Пскова, ні московські юридичні пам'ятники. По Судній грамоті Пскова мати померлої дружини або батько померлого чоловіка могли претендувати тільки на плаття померлих. Природно думати, що в Київській державі, де норми спадкового права були менш розвинені, ніж в Пскові або Москві, висхідні родичі не мали права спадкоємства після своїх дітей.

Що ж до бічних родичів, то вони спадковими правами володіли по Судній грамоті Пскова. Звертає на себе увагу і той факт, що в духовній новгородца Климента XIII в. було написано «Того ділячи написах, зане не було у мене ні брата, ні сина». Отже, Климент як би указує, що брати могли бути спадкоємцями. Зважаючи на це, можна припускати, що бічні родичі користувалися спадковими правами.

Спадкоємство подружжя.

Руська Правда нічого не говорить про спадкоємство мужів, але спадкоємству дружин вона присвячує чотири статті.

По прямому значенню статті 84 (93) смертю батька не відкривалося спадки для дітей в його майні. Це майно залишалося в управлінні дружини, яка після чоловіка не успадковувала. Вона тільки одержувала з майна чоловіка «частину». Було встановлено, що ця «частина» не є частина спадку, а виділ з майна відомих засобів, для спеціальної мети, тобто наділювання вдови, дочки, внесок на помин душі, розмір яких не визначався в Російській Правді, а встановлювався пропорційно залишеному майну і обстановці.

По статті 84 (94) передбачався випадок смерті людини був в другому шлюбі і мав дітей від першого. Ці діти тепер одержують спадок своєї матері, а також те, що їх батько дав за життя з майна їх матері - другій дружині. Отже і чоловік не одержував спадкової частки з майна своєї дружини, а тільки управляв цим майном.

По статті 92 (101) дружина, що дала обітницю залишатися вдовою, і, отже, управляюча майном чоловіка, при розтраті рухомого майна повинна була відшкодувати збиток при виході повторно заміж. Але поки вона не вийшла заміж, вона управляє майном на правах глави сім'я. Навіть якщо діти стали б протестувати проти її управління, воля її повинна бути виконана. Нею траплялася повна нагода або залишатися з дітьми, користуючись тим майном, яке входило в її «частину» і яке вона одержала з майна чоловіка, або відмовитися від управління, отже, припуститися розділу і «сидіти», одержуючи при розділі частину майна.

Сімейне право.

Після ухвалення християнства на Русі була введена церковна форма висновку шлюбу, і шлюб став знаходитися у віданні церкви. Справи про визнання шлюбу недійсним, і про розлучення належали юрисдикції церковного суду.

Як відомо Руська православна церква знаходилася в безпосередньому підкоренні Константинопольскої. Природно, що грецьке законодавство служило діючим джерелом російського сімейного права.

У основі російського сімейного права лежали деякі принципи римського шлюбного права. Так, наприклад, в Римі церковному шлюбу передувала шлюбна змова або заручення. Ця шлюбна змова, після ухвалення на Русі християнства, стала супроводжуватися деякими церковними обрядами.

Для шлюбу, по нормах православного церковного права, було потрібне дотримання ряду умов. Серед цих умов, перш за все, необхідно згадати відсутність близьких ступенів спорідненості і владивості. Окрім кровної спорідненості враховувалася так звана духовна спорідненість - між восприемниками (між кумом і кумою). Духовна спорідненість була перешкодою до шлюбу. Далі був потрібен певний вік. Візантійське законодавство по-різному встановлювало мінімальний шлюбний вік. По Еклозі вступ до шлюбу дозволявся чоловікам після досягнення 15 років і жінкам з 13 років, по Прохирону, відповідно в 14 і 12 років.

Далі для визнання шлюбу дійсним було необхідно згоду брачующихся і їх батьків. За законодавством, шлюб, укладений в більш ранньому, чим належить віці, між особами полягаючими в близькому ступені спорідненості або владивості, без згоди, признавався недійсним і розривався.

Але разом з визнанням шлюбу недійсним, церква знала і розлучення. Розлучення не було предметом судового розгляду. Іноді правила розлучення не дотримувалися. Поза сумнівом, церкві довелося витримати досить сильну боротьбу з тенденцією припиняти шлюб по односторонньому бажанню чоловіка. Недаремно виробився особливий термін для такого одностороннього припинення шлюбу - «роспуст». Що боротьба з роспустом була серйозна, доводить факт, що з нього починається список справ, які належать юрисдикції церкви. Ряд приводів для розлучення з візантійського законодавства не міг знайти вживання на Русі. Статут Ярослава про деяких з цих мотивів взагалі умовчує. Так, наприклад, в статуті умовчується про нездатність чоловіка до шлюбного співжиття, а також про ті мотиви, які давали дружині право просити розлучення, про зловмисність чоловіка проти держави, про торгівлю чоловіком честю дружини, про помилковий донос на дружину в перелюбстві, про преебування в будинку співмешканки.

До ухвалення християнства дружина, як було вказано, знаходилася під повною владою чоловіка. Після того, як по території Київської держави став поступово розповсюджуватися церковний шлюб, положення дружини стало поліпшуватися. У взаємних відносинах подружжя сталі виявлятися елементи рівності. Достатньо вказати, що збереження подружньої вірності стало обов'язковим як для чоловіка, так і для дружини.

У Київській Русі положення дружини, як правило, визначалося положенням чоловіка. Але є виключення з цього правила: вільна людина одружився на рабині, не тільки не повідомляв їй свободу, але і сам ставав холопом цього пана. Проте цьому важкому слідству може запобігти укладенням ряда - договору.

Оскільки боротьба між двома початками: старим - патріархальним і новим - получившим розвиток під впливом духівництва, в XI-XII вв. не закінчувалася, то не можна говорити про яку-небудь систему майнових відносин, що встояла, між подружжям.

Перейдемо до конкретного вивчення моментів, що характеризують майнові відносини між подружжям. Звернемося до питання про придане. Перш за все, чи знало наше право за тих діб інститут приданого. Згідно Російській Правді на це питання слід відповісти ствердно, хоча цей основний пам'ятник стародавньої Русі і не знає цього терміну. Одна із статі говорить, що майно принесене дружиною залишалося за нею і під час шлюбу. Після смерті це майно йшло спадкоємцям, навіть якщо чоловік повторно одружився і дав частину його другій дружині.

Ще одне питання, яке входить в загальну проблему про майнові відносини між подружжям - це питання про відповідальність дружини за чоловіка. Тут ми не маємо вичерпних даних для відповіді на питання. Проте, судячи із статті 110 «Аже холоп крадеть кого-небудь то пану викупати і любиме видати і з ним будеть крав: а дружині і дітям не надобе, ио з ним крали і ховали, то всіх видати» можна сказати, що дружина не відповідала за борги і вину свого чоловіка. Проте, можна сказати, що ця стаття мала зважаючи на тільки холопів, щоб пан не зазнав додаткових збитків від видачі дружини разом з холопом. Немає сумніву, що майнове питання у відносинах подружжя на Русі слід вирішувати виходячи з того, що йшла боротьба між патріархальними і візантійськими поглядами на дружину.

Немає сумніву, що в Російській Правді одержав віддзеркалення старий погляд на дружину і її відповідальність за чоловіка. Саме по статті 5 «Будеть став на розбій без всякоя свади, то за розбійника люди не платити, а видати з дружиною і дітьми на потік і грабіж» цей принцип довго тримався в Стародавній Русі.

Доказом того, що строгий принцип про відповідальність дружини за чоловіка став вже в Київській Русі більш прийнятним, служить договір Новгорода з німцями 1270 р., по якому дружина несла відповідальність за борги чоловіка тільки в тому випадку, якщо вона за нього ручалася. Для того, щоб така норма могла виникнути в 1270 г., були необхідні серйозні зміни в поглядах на відносини подружжя. Природно ці зсуви виникають не відразу.

У праві пізнього феодалізму або в праві капіталістичних держав батьківська влада встановлювалася народженням в законному шлюбу або усиновленням. Яким чином встановлювалася батьківська влада в Київській державі? Відомо, що до ухвалення християнства існували так звані «водимие» дружини і наложниці. Мабуть, відмінності між дітьми, народженими від наложниці і від законної дружини не було або їм не додавалося особливого значення.

Після ухвалення християнства можна було чекати, що духівництво, борючись за так звану «святість шлюбу», вживе строгих заходів, щоб встановити відмінність між законними і незаконними дітьми.

Поза сумнівом, церква вживала заходів, і з часом діти народжені зовні шлюбу сталі вважатися незаконними: вони не мали права спадкоємства після своїх батьків. Проте літописи і інший матеріал, до нас що дійшов, показують нам, що ці нові початки упроваджувалися в життя насилу. Російські князі не тільки іноді прирівнювали позашлюбних дітей до законних, але і давали їм переваги. Так, наприклад, Галицький князь Ярослав Володимирович передав все своє князівство позашлюбному сину Олегу, а сину народженому в шлюбу - Ярославу, тільки місто Перемишль.

Що стосується іншого способу встановлення батьківської влади - усиновлення, то джерела про нього мовчать. Але інститут усиновлення був вельми поширений біля європейського населення. Дослідники вважають, що цей інститут був відомий слов'янам ще в старовині.

Що стосується припинення батьківської влади, то вона закінчувалася, коли сини могли жити і годуватися самостійною сім'єю. Для дочок батьківська влада припинялася виходом заміж.

Джерела відомостей про особисті і майнові відносини батьків і дітей в Київській державі вельми бідні. Зважаючи на це багато питань даної проблеми залишаються невирішеними. Перш за все, необхідно відзначити, що в даний період, необмежена влада батька над дітьми, що розповсюджувалася аж до права життя і смерті, стала дещо лагідніти, з одного боку через ті соціально-економічні зсуви, які відбулися суспільстві, а з іншою під впливом грецького духівництва. Дослідники, торкаючись питання про вплив візантійської правової системи на взаємостосунки батьків і дітей, наголошують на деякому впливі в появі двовладдя, тобто власті батька і матері. Поза сумнівом, елементи двовладдя виявилися в статті Руської Правди, по якій діти від померлої першої дружини повинні були одержувати її майно, хоча б батько дав його другій дружині.

Коли розглядалося питання про особисті і майнові відносини подружжя, була процитовані стаття про те, що дружина і діти обвинуватив в розбої підлягали потоку і грабежу. Тоді був зроблений висновок, що подружжя знаходиться в повній особистій і майновій залежності.

Тепер треба зробити подібний висновок відносно дітей. Літописи і інші джерела, говорять, що батьки продавали своїх дітей. Оскільки перша заборона продавати дітей з'являється тільки в XIV в., можна сказати, що донині відносини «батько-раб» не припинялися. Дуже багато джерел говорить про те, що батькові належало право карати своїх дітей. Наскільки був широкий об'єм цього положення, показує вислів «Аже любешь свого сина, то скруши йому ребра». Літописи і інші джерела говорять, що батьки розпоряджалися шлюбною долею своїх дітей: одружували синів і видавали заміж дочок по своїй волі.

Наявність особливого майна у дітей зовсім не означає їх право на судову охорону від домагань їх батьків на це майно. Стаття Статуту князя Володимира говорить не про судові тяжби між батьками і дітьми, а між братами, якщо помре хтось з братів або між дітьми, якщо помре хтось батько.

Дійшов до нас матеріал, що відноситься до опіки, зокрема статті Руської Правди, свідчить про розвиток норм опікунського права. В Російській Правді проводяться такі риси опікунського права, як винагорода опікуна за його діяльність, встановлення відповідальності.

Руська Правда передбачає випадки, коли опікуном був вітчим. В ній немає статі, яка б забороняла вітчимам бути опікунами пасинків. Вона обмежується зобов'язанням відшкодувати всі збитки, які пасинок міг понести під час опіки.

Що стосується часу припинення опіки, то воно визначається в Російській Правді не досягненням певного віку, а «до надеже возмогуть», тобто досягненням зрілості.

Руська Правда не згадує, того, які установи відали справами опіки. Оскільки по Статуту князя Володимира справами про спадок відала церква, то логічно припустити, що духівництво відало і опіку.

Висновок

Русько-візантійські договори 907, 911, 944 і 971 pp., які свідчать про високий міжнародний авторитет Давньоруської держави, є цінним джерелом для усвідомлення історії розвитку права Київської Русі. Це міжнародно-правові акти, в яких відбиті норми візантійського та давньоруського права. Вони регулювали торговельні відносини, визначали права, якими користувалися руські купці у Візантії, торкалися також норм кримінального права, фіксували правове становище та привілеї феодалів. У них можна знайти і норми, запозичені від стародавнього усного звичаєвого права. Пізніше деякі з них потрапили у Правду Ярославичів, а потім - у Поширену редакцію Руської Правди (наприклад, про убивство господарем злочинця, котрого спіймали на місці злочину і котрий чинив опір (статті 21, 38 Кр. Пр.; ст. 40 Пр. Пр.), або тільки у Поширену редакцію (статті 90-109 - правила про спадщину, значна частина яких заснована на звичаєвому праві та своїми коріннями сягає в глубочінь століть).

У формуванні права Київської Русі певну роль відіграла судова діяльність князів, яка сприяла як трансформації старих звичаїв у норми права, так і створенню нових правових норм. Так, посилання на конкретні судові рішення можна знайти у ст. 23 Кр. Пр. Стаття 2 Пр. Пр., в якій, зокрема, говориться: «Так судив Ярослав, так вирішували і його сини», у загальній формі підкреслила велике значення судового прецеденту як джерела права Київської Русі.

Слід зазначити, що Руська Правда розкриває не тільки процес становлення права. Вона сама є визначною пам'яткою права Київської Русі, з якої починає своє існування більшість даних про його зміст. Текст Руської Правди знаходимо в літописах, а також в пізніших юридичних збірниках. До нас дійшло понад 100 їх списків, які мають відповідну класифікацію і назву. Наприклад, залежно від місцезнаходження списку він звався Сінодальним (бібліотека Сіно-да), Троїцьким (Троїце-Сергієва лавра), Академічним (бібліотека Академії наук). Назви списків Руської Правди були пов'язані також з особами, які їх знайшли (Карамзінський, Татіщевський), Список Археографічний був знайдений Археографічною комісією.

Усі списки Руської Правди залежно від їх змісту діляться на три редакції: Коротка Правда, Поширена Правда і Скорочена Правда (Ск. Пр.). Ці редакції створювалися у різні часи, і тому відбивають соціально-економічні та політичні відносини ранньофеодальної держави у динаміці. У копіях списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви охоронних частин документа); пізніше у науковій і навчальній літературі такий поділ був здійснений.

Давньою редакцією Руської Правди є її Коротка редакція, яка відображає соціально-економічні відносини, державну організацію і руське право періоду становлення феодального ладу. Її текстологічний аналіз дозволяє відновити фрагменти давньоруського права. Кр. Пр. поділяється на кілька частин: Правду Ярослава (статті 1-18), Правду Ярославичів (статті 19-41), Покон вірний (ст. 42), Урок мостників (ст. 43). Часом появи Правди Ярослава вважають 10-30-ті pp. XI ст., а Правди Ярославичів - 50-60-ті pp. XI ст. Виникнення Кр. Пр. як єдиного збірника дослідники відносять до кінця XI або до початку XII ст.

Створення Поширеної редакції Правди пов'язується з князюванням Володимира Мономаха або його сина Мстислава. Пр. Пр. чітко поділяється на дві частини: «Суд Ярославль Володимиричь» (статті 1-52) і «Устав Володимирь Всеволодовича» (статті 53-121). Джерелами її були Кр. Пр. і статут Володимира Мономаха (про стягнення процентів і про закупи).

Третя редакція Руської Правди - Скорочена - з'явилася у другій половині XII ст. Більшість дослідників розглядають її як переробку одного із списків Пр. Пр., зумовлену потребами уже централізованої Руської держави, і датують час її складання - XV ст.

Руська Правда - найважливіша пам'ятка феодального права. Її норми закріпляли привілейоване становище феодалів та їхнього оточення, посилено захищали життя пануючого класу. Підтвердження цьому - статті про відповідальність за убивство, нанесення образи, про право на спадщину та ін. Окремі частини Руської Правди виникли в найбільш складні моменти історії Київської Русі, коли в країні загострялась класова боротьба, виливаючись у народний рух. Тому за змістом Руської Правди можна простежити, як феодальні відносини визначали характер і форми класової боротьби, а класова боротьба впливала на зобміну державного устрою і еволюцію права.

Руська Правда виникла на місцевому грунті і була результатом розвитку юридичної думки в Київській Русі. Було б помилковим вважати давньоруське право збіркою норм інших держав. У той же час Русь знаходилася в оточенні інших держав і народів, що так чи інакше впливали на неї і на яких впливала вона. Є підстави вважати, що норми Руської Правди відбилися на розвитку права західних слов'ян. Руська Правда мала величезний вплив і на становлення більш пізніших пам'яток права північно-східних слов'ян, таких як, наприклад, Псковська судова грамота, Судебник 1497 p. Судебник 1550 p. і навіть деяких статей Соборного уложения 1649 p.

Цивільне право в Російській Правді описано достатньо чітко і докладно для свого часу. Право власності відрізняється своєю розвиненістю. Система зобов'язань достатньо проста. Спадкове право висловлено досить детально і знає всі види спадкоємства. Сімейне право будувалося на основі церковних норм, тому законодавець активно використовував церковні норми і заповіді.

Руська Правда, у всіх її редакціях і списках, є пам'ятником величезного історичного значення. Впродовж декількох століть вона служила основним керівництвом при судовому розгляді. В тому або іншому вигляді Руська Правда увійшла до складу або послужила одним з джерел пізніших судних грамот: Судної грамоти Пскова, Двінськой статутної грамоти 1550 року, навіть деякої статі Соборного Укладення 1649 року. Довге вживання Руської Правди в судових справах пояснює нам появу таких видів просторової редакції Руської Правди, які піддавалися переробкам і доповненням ще в XIV і XVI вік.

Київська Русь - це колиска трьох братських народностей: росіян, білорусів і українців. Хоча Руська Правда і княжі церковні статути виникли в столиці Руської держави, в Києві, їх не можна вважати тільки пам'ятниками Київської землі. Руська Правда не тільки узагальнила розвиток права всієї Руської держави з IX століття, але і вплинула на розвиток правових норм інших російських земель в період розпаду Київської держави. У численних працях Руська Правда розглядалася в самих різних аспектах: юридичному, історичному, лінгвістичному.

Знання історії права своєї країни допомагає зрозуміти як історичні події, що відбувалися в країні, так і витоки сучасного права. Проте не можна забувати, що в законі встановлювалася лише належна поведінка людей. Часом норми, закріплені в законі, і їх реальне втілення на практиці були вельми різними. Проте, зпівставлення одного закону з іншим і з іншими історичними джерелами, та і сам аналіз того або іншого закону, дозволяють з високою мірою достовірності відновити істинну картину суспільства.

Список використаної літератури

1. Багалій Д. Нарис історії України. - К., 1994.

2. Бойко О.Д. Історія України. - К.: Академія, 1999.

3. Бочарников Д.М. Грушевський про історію створення та кримінальне право «Руської Правди» // Право України. - 1996. - №11. - 65-69.

4. Будзилович І. Деякі особливості розвитку державності, права і функцій церкви у Київській Русі // Право України. - 1999. - №1. - С. 127-132.

5. Версток В.Ф. Україна від найдавніших часів до сьогодення. Хронолог. Довідник. - К.: Наукова думка, 1995.

6. Грабовський С., Ставрояві С., Шюгар Л. Нарис з історії українського державотворення. - К., 1996.

7. Грушевський М. Історія України. - К.: Либідь, І991.

8. Донцов Д. Історія розвитку української державної ідеї. - К., 1991.

9. Історія держави і права України. Частина 2: У двох частинах / А.Й. Рогожин, М.М. Страхов, В.Д. Гончаренко та ін.; За ред. А.Й. Рогожина. - К., 1996.

10. Історія України / В.Ф. Верстюк, О.В. Гарань, О.І. Гуртій та ін.; Під ред. В.А. Смолія. - К.: Альтернатива., 1997.

11. Історія держави і права України: У 2-х т. / За ред. В.Я. Талія, А.Й. Рогожина. - Том 1. - К.: Видавничий Дім «Ін Юре», 2000.

12. Зайцев Ю. Історія України. - Львів: Світ, 1998.

13. Єфименко О. Історія України та її народу. - К., 1994.

14. Лановик Б.Д., Матейко Р.М. Історія України. - К.: Знання, 1999.

15. Коваль М.В., Кульчицький С.В., Курносов Ю.О. Історія України. - К.: Райдуга, 1992.

16. Крип'якевич І. Історія України. - Львів, 1992.

17. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. - Львів, 1996.

18. Кушинська А. Елементи звичаєвого права в «Руській Правді» // Історія України. - жовтень 1999. - С. 5-6.

19. Малик Я., Вол Б., Чуприна В. Історія української державності. - Львів, 1995.

20. Рибалка І.К. Історія України. Ч. 2. - X.: Основа, 1997.

21. Руська Правда // Журнал «Хроніка 2000». - 1998. - №27-28. - С. 41.

22. Слюсаренко А.Г., Томенко М.В. Історія української конституції. - К., 1993.

Размещено на Allbest.ru