Регіональний розвиток України в контексті євроінтеграції

Державна регіональна політика України випливає з Конституції України і спирається на нормативно-правові документи Європейських інституцій, зокрема:

* Європейську хартію місцевого самоврядування;

* Європейську конвенцію про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або властями, а також додаткові протоколи до неї;

* Керівні принципи сталого просторового розвитку Європейського континенту;

* "Нову політику добросусідства";

* спільне рішення Європейського Парламенту та Європейської Ради № 1082/2006 від 5 липня 2006 року "Про Європейські групування з метою територіальної кооперації" та інші документи Ради Європи та Європейської Комісії.

Впровадження нових підходів до реалізації державної регіональної політики має забезпечити виконання Україною своїх зобов'язань перед Радою Європи у галузі розвитку регіональної та місцевої демократії, виконання Резолюції 123 (2001) та Рекомендації 102 (2001) Конгресу місцевих та регіональних влад Ради Європи щодо України.

Нова державна регіональна політика України передбачає розвиток прикордонного, транскордонного та міжрегіонального співробітництва, активну участь України у виконанні міжнародних проектів та програм, як важливих інноваційних форм міжнародного співробітництва, що сприятиме більш ефективному вирішенню питань соціально-економічного розвитку регіонів, дозволить значно розширити представництво регіонів України в Європейському економічному та політичному просторах.[17]

6. Шляхи та напрями зближення регіональної політики ЄС та України

Після розширення Європейського Союзу, Україна та ЄС межують між собою і, як безпосередні сусіди, протистоять спільним викликам транскордонного характеру, від нелегальної міграції до організованої злочинності у всіх її формах. Незважаючи на вже досягнутий істотний прогрес у стосунках з питань юстиції, свободи і безпеки, обидві Сторони відзначили свою постійну налаштованість на подальше зміцнення конструктивного партнерства між Україною та ЄС, що засновується на спільних цінностях, таких як повага до принципів демократії, верховенства права і фундаментальних прав.[6]

Встановлено, що регіональна політика - важлива сфера діяльності держави, зумовлена її регіональним розвитком, спрямована на вдосконалення суспільної діяльності в регіонах, враховуючи загальнонаціональні пріоритети, інтереси та можливості регіонів. Сутністю регіональної політики є ефективне управління регіональним розвитком країни з урахуванням об'єктивних процесів, що відбуваються в регіонах, та реалізація інтересів держави відносно регіонів. Мета регіональної політики - згладжування соціально-економічних диспропорцій у розвитку регіонів у контексті загального економічного піднесення країни і підвищення стандартів життя населення, вирішення проблем депресивних регіонів, стимулювання економічного зростання найрозвиненіших регіонів.[10]

На регіональний розвиток країни, територіальні відмінності в її господарській діяльності та рівнях життя населення значно впливають суспільно-географічні чинники: природно-ресурсний, демографічний, науково-інтелектуальний потенціал, спеціалізація й територіальна структура господарства, розселення населення і ступінь урбанізованості території, географічне та геополітичне розташування регіонів, їх інфраструктурне забезпечення. Вони є первинною основою суспільних процесів в регіонах. В роботі визначено, що значення кожного з них для окремого регіону і на певному відрізку часу може змінюватися. Посилення ролі соціальних та інтелектуальних чинників, зменшення впливу природно-географічних і матеріальних чинників є основою сучасного регіонального розвитку в країнах ЄС.

Країни ЄС мають одну з найкращих у світі моделей регіональної політики. В результаті проведеного аналізу встановлено, що вони активно використовують наукові розробки у практиці регіонального розвитку, мають значний досвід регіональної політики. Протягом останніх 50-ти років в країнах ЄС суттєво вдосконалено важелі щодо підтримки депресивних і стимулювання високорозвинених регіонів з метою підвищення їх конкурентоспроможності.[2]

Основою регіональної політики України за нинішніх економічних обставин і бюджетних обмежень має бути поєднання окремих принципів і стандартів ЄС із виробленням власних важелів посилення конкурентоспроможності регіонів. Нині для досягнення ефективного регіонального розвитку доцільно поєднувати помірний протекціонізм із стимулюванням вільного ринку. Важливою складовою державної регіональної політики є обґрунтований перерозподіл національного доходу - від регіонів із благополучною соціально-економічною ситуацією до проблемних регіонів. Економічні важелі та інструменти мають бути зорієнтовані не стільки на механічне переміщення фінансових ресурсів, скільки на стимулювання внутрішньої ініціативи, ефективне використання потенціалу регіонів.

Результати дослідження вказують на те, що одним із найбільш ефективних напрямів регіональної політики в Україні, виходячи з досвіду ЄС, є стимулювання внутрішнього (ендогенного) розвитку регіонів на основі використання місцевих умів і ресурсів, а також конкурентних переваг, зумовлених дією зовнішніх чинників. В умовах глобалізації світової економіки, посилення впливу міжнародних організацій і ТНК держава має співпрацювати з регіонами як з рівними партнерами для економічного піднесення та підвищення рівня життя.

Необхідно зробити наголос в регіональній політиці України на стимулювання розвитку найбільш перспективних регіонів, що формують конкурентоспроможну структуру господарства, сприяють зростанню продуктивності праці, підвищенню ефективності суспільного виробництва країни. Одночасно держава має гарантувати громадянам незалежно від місця їх проживання мінімальні соціальні стандарти. З цією метою регіональна політика України має бути зорієнтована на відродження та економічне зростання депресивних регіонів, зокрема завдяки стимулюванню міжрегіонального співробітництва. Стосовно старопромислових регіонів раціональними на нинішньому етапі є глибока реструктуризація їх економіки, посилення ролі приватного підприємництва, особистої ініціативи, вдосконалення системи освіти, інтеграція між науково-дослідним і виробничим секторами та ін.[3]

У системі пріоритетів України особливе місце посідає співробітництво з Європейським Союзом. Як зазначено в “Стратегії інтеграції України до Європейського Союзу”, затвердженої Указом Президента України від 11 червня 1998 року, “національні інтереси України потребують утвердження України як впливової європейської держави, повноправного члена ЄС”. Наближення меж Європейського Союзу до кордонів України актуалізує проблему її взаємовідносин з цим інтеграційним об єднанням, вимагає визначення найбільш ефективної стратегії і тактики інтеграції України до ЄС.

Підвалини встановлення відносин між Україною і ЄС були закладені ще наприкінці 80-х років Радянським Союзом, що підписав з ЄС низку договорів. Після здобуття Україною незалежності були здійснені певні кроки до зближення з ЄС. У 1994 р. був підписаний базовий документ - Угода про партнерство і співробітництво, яка містить норми, що регулюють основи взаємин між Україною і Європейським Союзом. Загальне публічно-правове значення положень Угоди полягає в тому, що Україна зобов'язалася приєднатися до низки міжнародних конвенцій, участь у яких не тільки піднімає престиж України на міжнародній арені, але і так само підвищує шанси на майбутню інтеграцію України в ЄС і готує її до вступу у СОТ. Норми УПС мають і важливе правове значення, оскільки:

а) зближення законодавства дозволяє звести до мінімуму можливі колізії в правовідносинах;

б) у випадку виникнення колізій, проблема може бути вирішена на рівні світових стандартів.

У взаємному зближенні зацікавлені і Європейський Союз, і Україна. Цю тезу обґрунтував у своїй доповіді Євген Бершеда, перший заступник міністра закордонних справ України. Євген Бершеда підкреслив особливе значення економічних міркувань, що лежать в основі стратегії взаємного зближення. Таку стратегію треба розробляти, виходячи з оцінки стану економіки України, нагальної потреби проведення економічних реформ і бажання українського керівництва здійснити такі реформи. Україна заявила про свій намір будувати соціально орієнтовану ринкову економіку європейського типу, «соціалізм по-європейськи», тому економічний досвід саме країн ЄС є для України надзвичайно цінним.

Підтримуючи тісне партнерство з Європейським Союзом і впроваджуючи курс на інтеграцію в його структури, Україна матиме можливість вийти на місткі ринки країн ЄС. Характеристики цих ринків є привабливими для українських експортерів, оскільки тут запроваджено цивілізовані правила гри, а перевагу в споживанні надано високотехнологічній продукції (на відміну від ринків СНД).

Існує ймовірність, що економічне партнерство і кооперація України з ЄС з самого початку будуватиметься на засадах рівності без висування зустрічних політичних вимог[2] . Європейський Союз також може допомогти Україні в здійсненні ринкових реформ, надаючи кредити, інвестиційні ресурси і консультативну допомогу.

Зі свого боку, ЄС також зацікавлений у розвитку зв'язків з Україною, оскільки:

* Україна має потужний природний потенціал, вигідно розміщений щодо ЄС;

Україна і ЄС зацікавлені в зближенні Європейський Союз рухається на Схід -- до України. Спільними інтересами України і Європейського Союзу є розвиток і зміцнення партнерських відносин, поглиблення економічної співпраці, спільне просування в напрямку інтеграції України в європейські структури. Ця зацікавленість базується на реальних економічних підставах і не є суто політичною або ідеологічною. Подальший розвиток відносин між Україною і ЄС залежить від зусиль і доброї волі обох сторін. Ця теза стала головним мотивом обговорення проблеми розробки стратегії зближення України і ЄС під час Круглого столу в Міжнародному центрі перспективних досліджень.

* Україна являє собою потенційно дуже місткий ринок з моделлю споживання, близькою до моделі споживання європейців;

* українська економіка має великий потенціал зростання;

* Україна може стати плацдармом для європейських компаній, які мають намір вийти на ринки Сходу і Півдня.[3]

Співпраця між Україною і Європейським Союзом може створити на цьому напрямі не лише нафтопровід для транспортування каспійської нафти до Європи, а й важливий транспортний коридор.

Одну з першорядних ролей у стратегії взаємного зближення України і ЄС відведено і суто політичним аспектам. Питання європейської інтеграції може стати в Україні серцевиною громадської консолідації. З поглибленням внутрішньої конвергенції Європейського Союзу посилюється й безпекова складова ЄС. Цей фактор сприяє посиленню інтересу до України, як ключової країни в системі європейської безпеки, і закладає підґрунтя для розвитку контактів не лише з Європейським Союзом, а й із Західноєвропейським Союзом та НАТО[4]

7. Регіональний розвиток України в контексті адаптації до євростандартів

Відповідно до Концепції державної регіональної політики, головним завданням є створення умов для динамічного, збалансованого соціально-економічного розвитку України та її регіонів, підвищення якості життя населення, забезпечення гарантованих державою соціальних стандартів для кожного громадянина незалежно від місця його проживання.

Крім того, передбачено поглиблення процесів ринкової трансформації на основі забезпечення ефективності використання потенціалу регіонів, підвищення дієвості управлінських рішень, удосконалення діяльності органів влади та місцевого самоврядування. З цією метою на місцях розробляються та впроваджуються стратегії регіонального розвитку, що є власним документом влади, яка зобов'язується виконати певні завдання. Документом, що включає наступні елементи: аналіз поточної суспільно-економічної ситуації в державі та регіоні, який надає можливість визначити сильні та слабкі сторони, шанси, загрози, проблеми території; пріоритети розвитку території, а також розроблені на їх основі можливі види програм та проектів; фінансовий план та систему виконання.

Разом з тим, ефективне та ощадливе витрачання коштів, виділених на реалізацію запланованих заходів, потребує створення дієвих систем контролю, моніторингу та оцінки, між якими існують суттєві відмінності: сфери дослідження, предмети дослідження на рівні цілей, застосування різних методик протягом різних термінів проведення дослідження, впливовість органів управління на вид та обсяг дослідження.

Основною метою державної регіональної політики України на сучасному етапі розвитку є створення умов, що дадуть змогу регіонам повністю реалізувати наявний потенціал, зробити максимальний внесок у національну економіку, здобути конкурентні переваги на зовнішньому ринку.

Тому сьогодні необхідно зосередитися на вирішенні таких проблем регіональної політики:

-- низька інвестиційна привабливість регіонів та інноваційна активність в них;

-- нерозвинута виробнича та соціальна інфраструктура;

-- зростання регіональних диспропорцій у сфері соціально-економічного розвитку регіонів;

-- слабка міжрегіональна інтеграція;

-- нераціональне використання людського потенціалу;

-- низька конкурентоспроможність регіонів та інші.

Остання проблема набуває особливої значущості в умовах європейської інтеграції України та глобалізації світової економіки. Глобалізація веде до посилення конкурентної боротьби на світовому ринку. При цьому вирішальними порівняльними перевагами стають не наявність природних ресурсів і дешевої робочої сили (навпаки, перевагою вважається наявність висококваліфікованих працівників), сприятливе географічне положення тощо, а "технологічний відрив" від конкурентів, тобто здатність провідних експортоорієнтованих галузей даної країни створювати все нові й нові технології та, відповідно, продукти. Тому сьогодні необхідно розробити концепцію забезпечення конкурентоспроможності регіону на сучасному етапі європейської інтеграції України, яка повинна включати такі напрями, як:

-- якість людського капіталу, розвиток економіки знань, їх роль у підвищенні рівня конкурентоспроможності регіону;

-- стратегія сприяння національним та іноземним інвестиціям, як найважливіший чинник підвищення конкурентоспроможності регіону;

-- подолання інституційної недосконалості у розвитку конкурентного середовища регіону;

-- розвиток торгівлі товарами та послугами як чинник підвищення рівня конкурентоспроможності регіону в умовах глобалізації;

-- напрями сприяння розвитку міжрегіональних господарських зв"язків і транскордонного співробітництва;

-- основні регіональні особливості та чинники конкурентоспроможності регіону в умовах глобалізації економіки.

Для того щоб євроінтеграція України відбувалась ефективно, треба конструктивно активізувати інноваційний процес в регіонах і на рівні економічної системи, підвищуючи престиж розумової праці, розвиваючи різноманітні форми інноваційного підприємництва в кожному регіоні, що дає можливість підвищити конкурентоспроможність української економіки.

Вивчаючи досвід країн, що розвиваються, необхідно звернути увагу на недоцільність, шкідливість проведення політики наздоганяючого розвитку, коли вживалися заходи до разового імпорту машин та обладнання. Це привело до того, що ці країни не знайшли власної ніші в загальноцивілізаційному процесі, не створили умов для самостійного технічного розвитку, удосконалення та модернізації всього технічного парку, для створення конкурентоспроможного виробництва.

Коли відсутня системна діяльність з удосконалення та розвитку техніки й технології, машинний імпорт може призвести до провалу національної економіки. Наприкінці 2008 року національна економіка України понесла збитки, тобто до держбюджету не надійшли валютні надходження від реалізації продукції металургійних підприємств на світовому ринку. Ця продукція неконкурентоспроможна, тому що металургійні підприємства використовують застарілі технології, довгі роки не здійснювалась модернізація виробництва. Наслідки такої економічної політики стали причиною кризи, безробіття, інфляції.

Ринковий механізм необхідно використовувати на повну потужність не для наздогоняючого розвитку, а для здійснення такої національної економічної політики, яка б орієнтувалась на інвестиційну діяльність, враховуючи особливості та потреби суб"єктів економічної діяльності (регіонів), а також саме національний, а не іноземний капітал повинен стати основою як національної, так і регіональної конкурентоспроможності.

Досвід розвинених країн Європи, таких як Франція, Польща свідчить про необхідність розвитку конкурентних переваг окремих регіонів у контексті міжрегіонального співробітництва. Це потребує інституційних змін, у тому числі затвердження єдиної національної концепції стратегії розвитку регіонів, структурних змін в економіці регіонів, як передумови формування та посилення регіональних конкурентних переваг.

Державою розроблена стратегія регіонального розвитку України на 2004--2015 рр. Основною метою стратегії є створення умов для підвищення конкурентоспроможності регіонів, забезпечення їх сталого розвитку на сучасній технологічній основі, високої продуктивності виробництва та зайнятості населення. Цей документ містить всебічні напрями регіональної політики держави, але головна проблема -- це політика, яка не наповнюється реальним змістом на практиці. Важливим практичним інструментом реалізації національної концепції є чіткий законодавчий розподіл повноважень, відповідальності та фінансово-економічної бази між різними рівнями управління: загальнодержавним, регіональним і місцевим.

Щоб інтегрувати вітчизняну економічну систему у світогосподарській процес, треба підвищувати ефективність і конкурентоспроможність великих підприємств, розвивати таку форму інноваційного підприємництва як концерни. У концернах на регіональному рівні можуть об"єднуватися підприємства промисловості, транспорту, торгівлі, банківської сфери для спільного здійснення наукомістких інноваційних проектів, що дасть змогу їхнім учасникам вирівнювати певні галузеві та регіональні сезонні коливання та ризики, переводити капітал у перспективніші галузі економіки, сприятиме підвищенню рівня конкурентоспроможності регіону.

Одним із основних показників, за яким оцінюють перспективи економічного зростання країни та її конкурентні переваги на зовнішньому та внутрішньому ринках, є національна конкурентоспроможність. Аналіз вітчизняних та зарубіжних досліджень показує, що науково-технологічний потенціал є одним із визначальних факторів, здатних суттєво впливати на формування національної конкурентоспроможності України. Рівень та динамізм розвитку інноваційного та науково-технологічного потенціалу визначає основу стійкого економічного зростання країни. Така система не існує окремо від економічних процесів, а являє собою невід"ємну складову інноваційної моделі розвитку економіки на загальнодержавному та регіональному рівнях.

Наявні конкурентні переваги регіонів та окремих галузей економіки повинні бути основою при формуванні напрямів, форм та методів регіональної інтеграції України до ЄС.

На сьогодні в Україні створена певна науково-методологічна та законодавча база, є певна практика застосування як напрацьованих технологій та методик, так і розробки нових, адекватних реаліям дня. Найкраще вивченим є контроль (види, форми, методи здійснення тощо).

Слід зазначити, що для держав-членів Європейського Союзу обов'язковим є вживання заходів для перевірки того, чи дійсно органи управління програми чи проекту здійснюють необхідні процедури щодо забезпечення ефективності системи контролю.

Крім того, держава може призначати незалежних аудиторів, які спроможні надати гарантії раціонального витрачання коштів чи усунення виявлених недоліків, а також підтвердити законність наданих до Європейської Комісії запитів. Зі свого боку, обов'язком Європейської Комісії є перевірка ефективності систем контролю, для чого вона проводить перевірки безпосередньо на місцях або надсилає запит до держави на проведення таких перевірок.

В будь-якому випадку не менше одного разу на рік Європейська Комісія та держава проводять спільне вивчення дотримання принципів раціонального фінансового менеджменту, результатів проведених перевірок, фінансові наслідки виявлених порушень, проведених або накреслених заходів щодо коригування, змін, що відбуваються у системі контролю. І, звичайно ж, забезпечення дотримання правил, що існують у Європейській спільноті. Це обумовлено необхідністю бути впевненим у тому, що держави-члени Європейського Союзу ефективно та коректно використовують надані кошти, а системи контролю працюють без перешкод.[15]

8. Євроінтеграційні прагнення України: досягнення та перспективи

Журнал Верховної Ради України «Віче»

Віктор СОКОЛОВ

Важливість ролі інтеграції України до Європейського Союзу засвідчує подання 2002 року Послання Президента України до Верховної Ради - «Європейський вибір. Концептуальні засади стратегії економічного та соціального розвитку України на 2002-2011 роки», де визначається низка практичних кроків щодо питань європейської інтеграції, які за своєю природою цілком можна вважати державними орієнтирами європейського вибору. Це, зокрема: отримання Україною членства у Світовій організації торгівлі; проведення переговорного процесу та підписання Угоди про асоціацію, створення зони вільної торгівлі й реальних передумов для вступу України до ЄС [12]. Отже, євроінтеграція є головним і незмінним зовнішньополітичним пріоритетом України, основою стратегії економічного та соціального розвитку України на наступне десятиріччя. Нинішній розвиток політичного діалогу між нашою державою та Європейським Союзом базується на впровадженні Україною Стратегії інтеграції до ЄС, на угоді про партнерство та Плані дій у рамках Європейської політики сусідства, що має сприяти посиленню співпраці між Україною та Європейським товариством. Належна імплементація Плану дій повинна також сприяти поступовій інтеграції нашої держави до внутрішнього ринку ЄС і створенню передумов для започаткування з Євросоюзом зони вільної торгівлі (ЗВТ).

20 березня 2009 року на саміті ЄС затверджено нову модель співробітництва з країнами, котрі межують з ЄС, - програму Східного партнерства, розраховану на Україну, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Молдову та Білорусь. Програмою передбачено заходи зі стимулювання інтеграційних процесів між цією шісткою пострадянських країн, розташованих у безпосередній близькості до кордонів ЄС. Це зокрема, співпраця в енергетичній сфері, створення інтегрованої системи управління кордонами як ефективного засобу протидії нелегальній міграції, допомога, спрямована на вирівнювання соціально-економічного розвитку окремих регіонів країн-учасниць програми Східного партнерства тощо.

Залишаючись поза межами ЄС, Україна успішно асоціюється з процесом здійснення спільної Європейської політики безпеки та оборони (ЄПБО). Правову основу цієї співпраці становлять підписані 13 червня 2005 року угода про участь України в операціях Європейського Союзу з урегулювання кризових ситуацій, а також угода про процедуру обміну інформацією з обмеженим доступом. Свідченням поступового посилення взаємодії нашої держави з ЄС з питань зовнішньої та безпекової політики є ухвалення Євросоюзом рішення про приєднання України до позицій та заяв Євросоюзу з регіональних проблем і питань міжнародного життя. Таким чином, вже на нинішньому етапі Україні надано право бути складовою позицій ЄС, яким користуються країни-кандидати та країни-члени Європейської економічної зони. Тим паче що взаємозалежність сторін у сфері безпеки очевидна. Було започатковано також новий механізм діалогу - двосторонні консультації між Україною та Генеральним секретаріатом Ради ЄС з питань зовнішньополітичного планування. Проте продовжує мати місце неоднозначне ставлення до нашої держави. З одного боку, сприйняття України як партнера, суб'єкта забезпечення безпеки в регіоні; з другого - як джерела певної загрози демократичним цінностям, соціально-правовим нормам європейського життя, економічній стабільності тощо. Тому концептуально в угодах наша держава фігурувала не стільки як споживач безпеки в згаданому договорі, скільки як її постачальник.

Динамічно розвивається торговельно-економічне співробітництво між Україною та Європейським Союзом. Рік у рік стабільно зростають двосторонній зовнішньоторговельний оборот та прямі іноземні інвестиції з країн ЄС в українську економіку. Нині розширений Євросоюз - найбільший зовнішньоторговельний партнер України: 32,8 відсотка від загального зовнішнього товарообігу України. У товарній структурі зберігаються тенденції до експорту нашою країною переважно сировинних і базових товарів та імпорту з Європейського Союзу промислової, машинобудівної, а також хімічної продукції з більшою часткою доданої вартості. Ці тенденції поглиблюються після значного зниження імпортних тарифів, коли Україна стала членом СОТ (2008 р.). Вони можуть мати негативний вплив на вітчизняну економіку після подальшої лібералізації відносин у рамках поглибленої ЗВТ з ЄС. Основною проблемою ЗВТ є певна спеціалізація: новій країні «диктують», які товари вона може випускати на ринок даної зони, а які ні.

Прагматичність інтересів ЄС у стратегії «сусідства» відносно України визначається декількома чинниками: формуванням на своїх східних кордонах поясу стабільності й безпеки; відсутністю в ЄС чіткої та узгодженої концепції європейського інтеграційного процесу, а також загального бачення майбутнього Єдиної Європи [7, с. 327-329]. Розширений ЄС сам ніяк не може визначити оптимальний погоджений варіант чергового етапу поглиблення євроінтеграції. За нинішніх умов ЄС не готовий прийняти в свої лави нові держави, в тому числі Україну [4, с. 45]. Інтеграція може здійснюватися за сприятливіших внутрішніх (економічні реформи, політична стабільність) і зовнішніх обставин (успішні реформи в самому ЄС).

Прийнята стратегія Східного партнерства може допомогти Україні виробити власний шлях і методологію успішної інтеграції до ЄС. Серед сучасних підходів щодо європейської інтеграції виокремимо три основні концепції:

1) «останніх кордонів», до якої схиляється найконсервативніша частина політичної еліти ЄС. Основна її теза полягає в тому, що Європа «стомилася» від розширення;

2) «тривалого зближення», яка визнає можливість приєднання до ЄС східних сусідів. Для України - це варіант політики Східного партнерства та зближення з європейськими країнами шляхом поступового розширення співробітництва;

3) «Великої Європи», яка враховує існування двох основних центрів політичного та економічного тяжіння - ЄС і Росії. Ідея створення «Спільного Європейського економічного простору» передбачає тісний формат співробітництва у сферах - економіки, безпеки, науки і культури, що визначає його мінімізований інституціональний характер. Місце України в цій концепції, з геополітичної точки зору, - це «прикордонна» країна - як для європейського простору, так і для євразійського.

Таким чином, наша держава належить до міжсистемної периферії, котра зазнає впливу інтересів обох геополітичних суб'єктів. Україна в цій конфігурації може виконати унікальну функцію консолідуючого чинника пан'європейського простору. Єдність останнього залежить від відсутності конфронтації між провідними центрами (ЄС і Росією), а конкуренція за вплив на Україну становить предмет їхнього геополітичного протистояння. Отже, лише свідомий вибір Україною напряму політики, яка уникатиме однобічної орієнтації на один із центрів, позбавить цю конфігурацію потенційної конфронтації.

Прибічники європейського вектору вважають, що для України сучасна Європа становить інтерес як стратегічного, так і тактичного порядку. Розвиток вітчизняної науки, освіти, релігії, мистецтва нерозривно пов'язані з розвитком європейської культурної традиції. До стратегічних інтересів нашої держави стосовно Європи належать: необхідність технологічної модернізації вітчизняного виробництва, можливість оволодіння наукоємними технологіями, потреба в західних інвестиціях. Вочевидь, що і для Заходу Україна становить безпосередній інтерес як великий споживчий ринок, джерело відносно дешевої кваліфікованої робочої сили, як країна, котра має невикористаний потенціал підприємств, що стали на рейки конверсії. У цьому плані доречно ще раз нагадати слова З. Бжезинського: «Якщо Україна хоче зберегти свою незалежність, їй доведеться стати частиною Центральної Європи, а не Євразії, і якщо вона хоче стати частиною Центральної Європи, їй доведеться сповна брати участь у зв'язках Центральної Європи з НАТО і Європейським Союзом» [2, с. 121]. Українській владі слід створити лише умови, які переконають НАТО та Європу, що в їхніх інтересах прийняти нашу державу до ЄС, можливо, навіть протягом найближчих десяти років.

Водночас слід враховувати існування дуже обережного ставлення ЄС до швидкої перспективи євроінтеграції України. Основними чинниками, які зумовлюють скептичне ставлення до швидкої євроінтеграції України з боку ЄС є, по-перше, низький рівень економічного та соціального розвитку нашої країни; по-друге, незрілість громадянського суспільства, низький рівень демократичного розвитку та незадовільна якість державного управління; по-третє, відверто негативне ставлення Росії до української євроінтеграції; по-четверте, дуже повільний процес адаптації до європейських стандартів і суспільних відносин. До сказаного варто додати ще негативну силу традиції сприйняття України європейською політичною елітою.

Подальший розвиток відносин України з Європейським Союзом потребує: досягнення відповідних якісних характеристик, макроекономічної стабілізації та підвищення ефективності економіки нашої держави; дотримання умов, необхідних для вступу до ЄС; впровадження європейських норм і стандартів в економіку, соціальну політику, освіту, науку та техніку; адаптації українського законодавства до правових норм ЄС; розвитку та поглиблення регіональної інтеграції, встановлення та поглиблення прямих контактів із державами-членами та кандидатами в члени Євросоюзу.

Висновки

Україна після проголошення незалежності веде пошук власного місця в європейських інтеграційних процесах. Ключовим напрямком зовнішньої політики України та її стратегічним курсом визнано вступ до ЄС. Головним зовнішньополітичним пріоритетом України у середньостроковому вимірі визначено отримання статусу асоційованого члена ЄС. Ідея європейського вибору позитивно сприймається населенням України, євро інтеграційні прагнення України співпадають із необхідністю її модернізації і радикального реформування.

Важливим досягненням на євроінтеграційному шляху України є формування договірно-правових і політичних засад співробітництва з ЄС. Базовим документом, який визначив правовий механізм двостороннього економічного,фінансового, соціального й культурного співробітництва, розвитку політичного діалогу, стала Угода про партнерство і співробітництво між Україною і ЄС. Спільна позиція країн ЄС щодо України зводилася до підтримки розвитку демократії та економічного реформування, поглиблення економічної взаємодії. Формування концепції політики регіонального розвитку в Україні має ґрунтуватися на основних досягненнях з цього напрямку в країнах ЄС, для яких міжрегіональне співробітництво як механізм економічної співпраці, а відтак і економічного розвитку, останнім часом стало пріоритетним.

Країни ЄС мають одну з найкращих у світі моделей регіональної політики. В результаті проведеного аналізу встановлено, що вони активно використовують наукові розробки у практиці регіонального розвитку, мають значний досвід регіональної політики. Протягом останніх 50-ти років в країнах ЄС суттєво вдосконалено важелі щодо підтримки депресивних і стимулювання високорозвинених регіонів з метою підвищення їх конкурентоспроможності

Регіональна політика Європейського Союзу орієнтується не тільки на підтримку депресивних регіонів за рахунок регіонів-донорів, а насамперед на створення умов для мобілізації місцевого потенціалу і ресурсів, посилення конкурентоспроможності регіонів. Для прикордонних регіонів, які є віддаленими від великих адміністративних, фінансових, ділових, наукових, культурних центрів своїх країн, реалізація ефективної регіональної політики набуває особливої актуальності.

У більш загальному плані, сучасний стан взаємовідносин України та ЄС можна визначити як етап усвідомлення обома сторонами принципово нових економічних і політичних реалій. Так, Україна має чітко зрозуміти, що Європейський Союз -- це організація, членство в якій обумовлене досить жорсткими вимогами, які навряд чи будуть переглядатися на користь тієї чи іншої країни-апліканта. Що стосується ЄС, то його розширення в найближчій перспективі поставить нові проблеми і перед інтеграційним угрупованням в цілому. Тому, на мою думку, ставлення ЄС до України та інших держав багато в чому визначатиметься (і вже визначається) процесами, що відбуватимуться всередині ЄС. Очевидно, що всі наслідки нового, багато в чому -- безпрецедентного, розширення угруповання сьогодні досить важко передбачити, а тому політика ЄС стосовно нових членів (країн другої та третьої хвилі) ставатиме більш стриманою та обережною

Размещено на Allbest.ru