Види та функції службових осіб за чинним кримінальним кодексом України

Представником юридичної особи може бути лише фізична особа, а при комерційному представництві -- також юридична. Комерційним представником є фізична або юридична особа, яка постійно і самостійно виступає представником підприємців при укладенні ними договорів у сфері підприємницької діяльності (ч. 1 ст. 243 ЦК). Повноваження комерційного представника підтверджуються або письмовим договором між ним та особою, яку він представляє, або довіреністю (ч. 3 тієї ж статті) [23, 156].

Виконання професійних обов'язків (функцій) багатьма категоріями працівників (осіб) пов'язане із вчиненням дій, які тягнуть правові наслідки. Проте визнаватися вчиненими при виконанні службових обов'язків такі дії (а отже, й особи, які їх вчинили, -- службовими) можуть лише в разі, коли вони пов'язані з виконанням функцій представника влади, організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків. Зазначимо, що в теорії кримінального права і судовій практиці у період чинності КК 1960 р. мало місце поширювальне тлумачення поняття службової особи -- пропонувалося визнавати службовими всіх осіб, які вчинюють дії, що тягнуть правові наслідки. Такої ж чи компромісної позиції деякі автори дотримуються і після набрання чинності КК 2001 р. Зокрема, пропонується визнавати службовими осіб, котрі виконують функції представників влади або постійно чи тимчасово обіймають посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків за спеціальним повноваженням, яке розуміється як тимчасове здійснення зазначених функцій або виконання обов'язків особою, котра робить це відповідно до законодавчих та інших нормативних актів, що є правовою підставою для виконання таких функцій і обов'язків. При цьому до службових осіб, які виконують обов'язки за спеціальним повноваженням, відносять також осіб, котрі при здійсненні професійних обов'язків вчинюють юридично значущі дії: приватних нотаріусів (при посвідченні угод, заповітів тощо), аудиторів (при складанні аудиторського висновку та інших офіційних документів), лікарів (при оформленні листка тимчасової непрацездатності, наданні висновку з приводу встановлення інвалідності хворому), педагогічних працівників (під час приймання вступних, державних іспитів), експертів (при складанні висновків). Проте така позиція суперечить наведеним вище роз'ясненням Пленуму щодо того, які особи належать до представників влади та що необхідно розуміти під організаційно-правовими й адміністративно-господарськими обов'язками (п. 1 постанови від 26 квітня 2002 р. № 5).

З метою недопущення поширювального тлумачення поняття службової особи законодавець розширив у ст. 358 КК 2001 р. (порівняно зі ст. 194 КК 1960 р.) коло документів, що можуть визнаватися предметом злочину, відповідальність за який передбачено цією статтею, віднісши до них і ті, які видаються або посвідчуються громадянином-підприємцем, приватним нотаріусом, аудитором чи іншою особою, котра має право це робити, та надають права або звільняють від обов'язків.

Як у період дії КК 1960 р., так і нині дехто із вчених та працівників правозастосовних органів вважав (вважає), що громадянин-підприємець, який здійснює підприємницьку діяльність без створення юридичної особи, може визнаватися службовою особою у разі, коли в нього виникає реальна можливість виконання зазначених у п. 1 примітки до ст. 364 КК обов'язків, а саме коли такий громадянин на умовах трудового договору наймає працівників, оскільки за таких обставин він набуває щодо них організаційно-розпорядчих повноважень (право ставити перед ними певні завдання, визначати розпорядок робочого дня. розмір заробітної плати, застосовувати дисциплінарне стягнення тощо). Що ж стосується адміністративно-господарських обов'язків, то підприємець може виконувати їх, на думку деяких авторів, тоді, коли здійснює функції з управління чи розпоряджання або майном, яке належить іншим фізичним чи юридичним особам, або тим належним йому майном, що вноситься як пайовий внесок у статутний фонд створюваного ним разом з іншими особами підприємства (організації) і внаслідок цього стає спільною власністю, розпоряджатись якою чи контролювати операції з якою одноосібно він уже не має права та якою може управляти лише за згодою інших осіб, котрі спільно з ним здійснюють підприємницьку діяльність [23, 157].

З наведеними аргументами погодитися не можна. По-перше, громадянин-суб'єкт підприємницької діяльності з об'єктивної точки зору завжди вчинює дії щодо розпоряджання використовуваним ним при здійсненні цієї діяльності майном, які за змістом збігаються з адміністративно-господарськими обов'язками службової особи, тобто фактично виконує зазначені обов'язки. По-друге, такий громадянин, як і будь-яка фізична особа, котра використовує працю найманих працівників відповідно до чинного законодавства, також має повноваження ставити перед особами, працю яких він використовує на умовах договору підряду, певні завдання, визначати розмір оплати їх праці, розпорядок робочого дня тощо. Угода про працю, в тому числі трудовий договір, можуть укладатися між будь-якою фізичною особою і працівником. При цьому працівник зобов'язується виконувати роботу, визначену в угоді, а фізична особа -виплачувати йому заробітну плату і забезпечувати необхідні для виконання роботи умови праці, передбачені законодавством про працю та угодою між сторонами.

Наказом Міністерства праці та соціальної політики України від 8 червня 2001 р. № 260 (зареєстрований у Міністерстві юстиції України 27 червня 2001 р. за № 554/5745) затверджені Форма трудового договору між працівником і фізичною особою та Порядок реєстрації трудового договору між працівником і фізичною особою, який поширюється на фізичних осіб-суб'єктів підприємницької діяльності без створення юридичної особи з правом найму працівників та фізичних осіб, котрі використовують найману працю, пов'язану з наданням послуг (кухарі, няні, водії тощо). Згідно з названою Формою у трудовому договорі мають бути визначені найбільш істотні умови роботи: вимоги щодо рівня її виконання (за обсягом, якістю, строками, нормами та нормованими завданнями, дотриманням правил охорони праці), розмір заробітної плати, час виконання роботи, вихідні дні, щорічна оплачувана відпустка. Питання, не передбачені безпосередньо в договорі, вирішуються на підставі загальних норм законодавства про працю.

Проте жодна фізична особа, яка використовує найману працю інших фізичних осіб, не може визнаватися службовою особою, хоча й наділена щодо найманих працівників організаційно-розпорядчими обов'язками. Адже виходячи з буквального змісту п. 1 примітки до ст. 364 КК обов'язковою ознакою службової особи є зайняття нею певної посади (у широкому розумінні) на підприємстві, в установі чи організації, яка (посада) і зумовлює організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські обов'язки (повноваження) цієї особи або може бути підставою для наділення її такими обов'язками за спеціальним повноваженням [23, 158].

Свідченням того, що законодавець не відносить громадян-суб'єктів підприємницької діяльності до службових осіб, є також альтернативне визначення видів суб'єктів окремих злочинів безпосередньо у статтях розд. VIІ «Злочини у сфері господарської діяльності» Особливої частини КК -- у них такими називаються і громадяни-суб'єкти господарської (підприємницької) діяльності, і службові особи суб'єктів господарської діяльності (статті 207, 208, 212, 218, 222).

Щодо можливості визнання приватного підприємця службовою особою за ознакою виконання ним адміністративно-господарських обов'язків зазначимо, що законодавець розрізняє поняття «управління підприємством» і «керівництво господарською діяльністю підприємства». У частинах 2, 3 ст. 65 Господарського кодексу України передбачено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи, а для керівництва господарською діяльністю підприємства власник (власники) або уповноважений ним орган призначає (обирає) керівника підприємства.

Згідно з ч. 1 ст. 23 Закону від 19 вересня 1991 р. № 1576-ХП «Про господарські товариства» управління товариством здійснюють його органи, склад і порядок обрання (призначення) яких визначаються відповідно до виду товариства. У ч. 2 тієї ж статті зазначено, що посадовими особами органів управління товариства визнаються голова та члени виконавчого органу, голова ревізійної комісії, а в товариствах, де створена рада товариства (спостережна рада), -- голова та члени цієї ради. Самі ж учасники господарського товариства не є службовими особами.

Пленум в абзаці другому п. 5 постанови від 8 жовтня 2004 р. № 15 «Про деякі питання застосування законодавства про відповідальність за ухилення від сплати податків, зборів, інших обов'язкових платежів» роз'яснив «Підприємець-фізична особа, який зареєстрований відповідно до закону і здійснює господарську діяльність, не може визнаватися таким, що виконує постійно, тимчасово або за спеціальним повноваженням обов'язки (організаційно-розпорядчі чи адміністративно-господарські) службової особи, а тому в разі здійснення операцій з активами, які перебувають у податковій заставі, без письмової згоди податкового органу не повинен притягатися до відповідальності за вчинення злочину у сфері службової діяльності». І хоча наведене роз'яснення стосується кримінально-правової оцінки конкретного діяння -- реалізації службовою особою платника податків-юридичної особи без письмової згоди податкового органу активів цієї юридичної особи, що перебувають у податковій заставі (яке згідно з абзацом першим того ж пункту має кваліфікуватися за наявності передбачених законом підстав за ст. 364 КК як зловживання владою або службовим становищем), -- це роз'яснення виходячи з його змісту поширюється на всі види господарської діяльності приватних підприємців (підприємців-фізичних осіб). Таким чином, при її здійсненні їх не можна визнавати службовими особами.

Правовий статус як приватних, так і державних нотаріусів безпосередньо у Законі від 2 вересня 1993 р. №3425-ХИ «Про нотаріат» (далі -Закон) чітко не визначений. Аналіз змісту статей цього Закону, в яких міститься визначення поняття нотаріату (ст. 1) і зазначено, хто може бути нотаріусом (ст. 3), його права (ст. 4) та обов'язки (ст. 5), не дає можливості дійти однозначного висновку про те, чи є нотаріус службовою особою. У ч. 1 ст. 1 Закону нотаріат розуміється як система органів і посадових осіб, на які покладено обов'язок посвідчувати права, а також факти, що мають юридичне значення, та вчиняти інші нотаріальні дії, передбачені Законом, з метою надання їм юридичної вірогідності. В окремих його статтях щодо правового статусу й обов'язків приватного нотаріуса вживається і термін «службовий»: службове страхування (ст. 28), службові обов'язки -- щодо заборони їх виконання приватним нотаріусом у період виконання особою, яка тимчасово його заміщує (ч. 2 ст. 29) [23, 159].

У ст. 89 Закону, де йдеться про зміст виконавчого напису, сказано, що в ньому має бути зазначена посада нотаріуса, який його вчинив.

Для позначення осіб, які можуть вчинювати нотаріальні дії, у Законі вжито такий вираз (формулювання): «нотаріус та (чи, або) інша (-і) посадова (-і) особа (-и), яка (-і) вчиняє (-ють) нотаріальні дії» (ч. 1 ст. 7, ч. 1 ст. 8, частини 2, 3 ст. 45, частини 1, 2 ст. 46, частини 1-3 ст. 49, ч. 6 ст. 50, ст. 51, ч. 2 ст. 54, ч. 1 ст. 56, ч. 1 ст. 58).

Логіко-граматичне тлумачення наведеного виразу (формулювання) свідчить про те, що у Законі поняття «посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії» є родовим, а нотаріуси вважаються одним із видів таких посадових осіб, оскільки між словами «нотаріус» та «посадова особа, яка вчиняє нотаріальні дії» вжито слова «та (чи, або) інша». Іншого висновку можна дійти при логіко-граматичному тлумаченні виразів, вжитих для позначення осіб, які вчиняють нотаріальні дії, у ч. 1 ст. 52, частинах 1, 2 ст. 53, ч. 1 ст. 54, частинах 1, 3 ст. 57 і статтях 59, 75, 76, 79 Закону, де йдеться про нотаріальні дії, вчинювані нотаріусами чи посадовими особами виконавчих комітетів місцевих рад, адже в тексті цих статей слова «інші» між словами «нотаріуси» та «посадові особи» немає.

Проте навіть визнання нотаріуса (як приватного, так і державного, оскільки відмінність у їх правовому статусі полягає лише в обсязі повноважень, який у приватного нотаріуса згідно зі статтями 34, 36 Закону дещо менший, та формі оплати вчинюваних ними нотаріальних дій, у той час як правові наслідки цих дій однакові) посадовою особою (як вона розуміється у ст. 2 Закону № 3723-ХП) ще не дає підстав визнати їх службовими особами відповідно до п. 1 примітки до ст. 364 КК.

По-перше, нотаріус (як приватний, так і державний) не виконує організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків ні постійно, ні тимчасово, ні за спеціальним повноваженням у тому розумінні, яке викладено в роз'ясненнях Пленуму. По-друге, приватний нотаріус не обіймає ні постійно, ні тимчасово жодної посади в державних органах або посади на будь-яких підприємствах, в установах, організаціях, пов'язаної з керівництвом діяльністю інших осіб чи розпоряджанням матеріальними цінностями. Фактично правовий статус приватного нотаріуса такий же, як і фізичної особи-підприємця [23, 160].

Немає достатніх підстав для визнання нотаріуса також службовою особою, яка виконує функції представника влади за спеціальним повноваженням. Хоча нотаріус і приймає рішення, обов'язкові для виконання фізичними та юридичними особами незалежно від їх відомчої належності чи підлеглості, повноваження щодо їх прийняття покладаються на нього не правомочними органом або службовою особою в установленому законом порядку, а безпосередньо Законом.

Роз'яснення Пленуму (до 29 червня 2001 р. -- керівні) щодо поняття службової особи та змісту функцій чи обов'язків, виконання яких є підставою для визнання тих чи інших категорій осіб службовими, не дають можливості визнати нотаріусів, лікарів, педагогів, експертів, приватних підприємців тощо службовими особами.

Відповідно до п. 2 примітки до ст. 364 КК службовими особами визнаються також іноземці та особи без громадянства, які виконують зазначені у п. 1 цієї примітки обов'язки.

Кваліфікованими видами складу злочину є:

-- зловживання владою або службовим становищем, якщо воно спричинило тяжкі наслідки (ч. 2 ст. 364 КК);

-- зловживання владою або службовим становищем (у тому числі таке, яке спричинило тяжкі наслідки), якщо воно вчинене працівником правоохоронного органу (ч. 3 ст. З64 КК).

Згідно з п. 4 примітки до ст. 364 КК тяжкими наслідками, якщо вони полягають у заподіянні матеріальних збитків, вважаються такі, які у двісті п'ятдесят і більше разів перевищують неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Тяжкі наслідки, не пов'язані із заподіянням матеріальних збитків, -- це оціночне поняття, і питання про їх наявність вирішується з урахуванням конкретних обставин справи. До таких наслідків, зокрема, належать дезорганізація роботи підприємства, установи, організації, їх занепад, банкрутство, тривала зупинка транспорту, створення аварійної ситуації, внаслідок якої хоча б одна людина отримала середньої тяжкості чи тяжкі тілесні ушкодження або яка спричинила людські жертви.

Необережне заподіяння смерті або тяжкого тілесного ушкодження охоплюється ч. 2 ст. 364 КК і додаткової кваліфікації за статтями 119 чи 128 цього Кодексу не потребує.

Суб'єктом злочину, передбаченого ч. 3 ст. 364 КК, є службова особа-працівник правоохоронного органу. До таких осіб належать ті, які здійснюють функції представника влади або постійно чи тимчасово обіймають у зазначених органах посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих обов'язків. Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону від 23 грудня 1993 р. № 3781-ХІІ «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» правоохоронними називають органи прокуратури, внутрішніх справ, служби безпеки, митні, органи охорони державного кордону, державної податкової служби, органи й установи виконання покарань, державної контрольно-ревізійної служби, рибоохоронні, державної лісової охорони, інші органи, які здійснюють правозастосовні або правоохоронні функції.

Зловживання владою або службовим становищем необхідно відмежовувати від перевищення влади або службових повноважень, відповідальність за яке передбачена ст. 365 КК. По суті, друге є різновидом першого. Згідно з роз'ясненнями Пленуму при зловживанні владою або службовим становищем особа незаконно, всупереч інтересам служби використовує надані їй законом права і повноваження, а під перевищенням влади або службових повноважень треба розуміти: а) вчинення дій, які є компетенцією вищестоящої службової особи того ж відомства чи службової особи іншого відомства; б) вчинення дій, виконання яких дозволяється тільки в особливих випадках, або з особливого дозволу, або з додержанням особливого порядку, -- за відсутності цих умов; в) вчинення одноособово дій, які могли бути вчинені лише колегіально; г) вчинення дій, які ніхто не має права виконувати або дозволяти (п. 5 постанови Пленуму від 26 грудня 2003 р. № 15) [23, 161].

У ряді статей Особливої частини КК передбачено відповідальність за вчинення певних дій службовими особами взагалі чи їх окремими категоріями (ч. 1 ст. 158, статті 159, 175, 210, 211 та ін.). В інших випадках вчинення певних дій такими особами утворює кваліфіковані (ч. 3 ст. 109 та ч. 2 ст. 110 -- особа, яка є представником влади; ч. 2 ст. 157 -- член виборчої комісії чи інша службова особа; ч. 2 ст. 160 -- член комісії із проведення референдуму або інша службова особа; частини другі статей 161, 162, 163, 168, 171, ч. 3 ст. 206 та ін. -- службова особа) чи привілейовані (частини треті статей 176, 177, 229 КК) види складів злочинів. Зазначені дії є нічим іншим, як конкретними проявами зловживання владою або службовим становищем чи перевищення влади або службових повноважень, що, як вважає законодавець, потребують самостійної кримінально-правової оцінки (як правило, незалежно від наслідків) чи підвищеної відповідальності. При цьому, на відміну від статей 364 та 365 КК, заподіяння істотної шкоди правоохоронюваним інтересам не є обов'язковим. Крім того, за змістом закону суб'єктами окремих складів злочинів можуть бути лише службові особи (ст. 183, ч. 2 ст. 184 та ін.) [23, 162].

Зазначені кримінально-правові норми є спеціальними щодо норм, сформульованих у статтях 364 та 365 КК. За правилами кваліфікації злочинів при конкуренції загальної та спеціальної кримінально-правових норм дії службової особи мають кваліфікуватися за спеціальними нормами.

Вчинення службовою особою окремих злочинів із загальним суб'єктом та, як правило, із формальним складом, максимальне покарання за які є менш суворим, ніж покарання, передбачене ст. 364 КК, за наявності в її діях також ознак зловживання владою чи службовим становищем має кваліфікуватися за сукупністю злочинів (за винятком випадків, коли вчинення цього злочину службовою особою є його конститутивною чи кваліфікуючою ознакою, тобто коли норма, якою передбачено відповідальність за такий злочин, є спеціальною щодо ст. 364 КК). Наприклад, незаконна вимога службовою особою оплати за надання медичної допомоги в державних закладах охорони здоров'я за наявності в її діях усіх необхідних ознак зловживання владою або службовим становищем має кваліфікуватися за ч. 1 ст. 184 та відповідною частиною ст. 364 КК; дії службових осіб торговельних підприємств, підприємств громадського харчування чи побутового обслуговування населення, які безпосередньо здійснюють обман покупців (замовників), або беруть у ньому участь, або дали підлеглим працівникам вказівку про такий обман, -за ч. 1 ст. 225 та відповідною частиною ст. 364 КК.

РОЗДІЛ 3. Порівняльний аналіз поняття «службова особа» в кримінальному законодавстві

Існування СРСР обумовлювало подібність правових систем всіх його держав-членів. За умов адміністративно-командної системи не могло бути й мови про прийняття законів, які радикально відрізнялись би від основ радянського законодавства. Подолавши ізоляціоністські тенденції радянської доби, республіки СРСР стали відкритими світу і, у свою чергу, одержали можливість критично вивчати і переймати все краще з досвіду інших держав. Тому вбачаться за доцільне порівняти деякі норми права України, Білорусії та Російської Федерації, а саме поняття посадової особи як суб'єкта посадових злочинів. Такий порівняльний аналіз дозволить глибше пізнати природу даних норм, виявити загальне та особливе у характеристиці об'єктів порівняння, уникнути помилок у нормотворчому процесі.

Насамперед, слід зупинитись на визначенні «посадові особи». В Кримінальному кодексі України (далі -- КК) такого поняття, на відміну від кримінальних кодексів зазначених держав, не існує. Замість посадової особи український законодавець використовує поняття «службова особа». В даному випадку, з точки зору коректності та юридичної відповідності, слід застосувати термін «посадова особа». Це пояснюється тим, що службовцями є всі працівники державних установ, тобто всі ті, які перебувають у службових (трудових) відносинах з названими установами, але не всі вони -- посадові особи (секретарі, друкарки, кур'єри, охоронці тощо). Тим більше, поняття «службова особа» суперечить положенням Конституції України. Так, у ст. 19 зазначено: органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Тому в КК України термін «службова особа» слід замінити на «посадова особа». З визначення посадової особи в кримінальних кодексах названих держав випливає, що жоден з їх законодавців не вбачає відмінності між строком виконання обов'язків та легітимністю їх виконання. Виникає запитання: чи можна ставити в один ряд виконання обов'язків за спеціальним повноваженням, постійно чи тимчасово? Виконання обов'язків постійно або тимчасово означає строк, протягом якого особа виконує свої функції. Виконання ж обов'язків за спеціальним повноваженням -- те, що особа спеціально уповноважена на виконання певних функцій, вона може виконувати їх постійно або тимчасово (наприклад, члени формувань з охорони громадського порядку, шофери, які одночасно виконують обов'язки експедитора, тощо). В українському та білоруському кримінальному законодавстві до посадових осіб відносять тих, які виконують організаційно-розпорядчі і адміністративно-господарські обов'язки, а в законодавстві Російської Федерації до них належать особи, котрі виконують організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські функції. Тому слід розглянути поняття функції та обов'язку [17, 119].

Функція -- робота кого-, чого-небудь, обов'язок, коло діяльності когось, чогось; повинність, місія, обов'язок.

Обов'язок -- те, чого треба беззастережно дотримуватися, що слід безвідмовно виконувати відповідно до вимог суспільства або з власного сумління; певний обсяг роботи, сукупність справ, межі відповідальності тощо, які визначаються відповідним званням, посадою, родинним станом, тощо.

Для повного розуміння поняття функції слід звернутись до теорії управління.

Анрі Файоль вважав, що на підприємстві існують шість основних функцій: технічні, комерційні, фінансові, охоронні, облікові та адміністративні. Адміністрування -- лише одна з них, але їй належить настільки багато місця серед обов'язків, покладених на керівника підприємства, що іноді видається: роль останнього виключно адміністративна. Адміністративна функція має предметом передбачення, організацію, розпорядження, погодження і контроль. Тому слушніше називати організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарські обов'язки складовими адміністративної функції.

Одна з найбільших відмінностей у визначенні посадової особи в тому, що в примітці 1 до ст. 285 КК РФ під посадовими особами розуміються ті, які виконують організаційно-розпорядчі, адміністративно-господарські функції в державних органах, органах місцевого самоврядування, державних та муніципальних установах. В кримінальних кодексах України та Білорусії до цієї категорії осіб відносять тих, котрі займають посади на підприємствах, в установах, організаціях, незалежно від форми власності, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих або адміністративно-господарських обов'язків. За російським законодавством не визнаються суб'єктами посадових злочинів особи, які виконують подібні функції в громадських об'єднаннях, партіях, підприємницьких структурах, спільних підприємствах (кримінальна відповідальність для цієї категорії осіб передбачена в главі 23 КК РФ «Злочини проти інтересів служби в підприємницьких та інших організаціях»). На мою думку, це положення є вдалим. Тому визнавати осіб, не наділених державно-владними повноваженнями, посадовими не доцільно. По-перше, така особа, вчиняючи злочин, зловживає інтересами, використовує владу, надану однією особою або групою осіб, в будь-якому разі не державою. По-друге, особа завдає шкоду собі, групі осіб, але не державі (не суспільству в цілому). І останнє. Призначення на посаду особи передбачає наділення її повноваженнями зовні особою або органом, яким посадова особа буде підпорядкована. Так, підприємець, створюючи фірму, призначає сам себе на посаду або це робить колектив [17, 120].

Віднесення у кримінальних кодексах Білорусії та РФ до посадових осіб окремим пунктом тих, які виконують організаційно-розпорядчі або адміністративно-господарські обов'язки (функції) у збройних силах відповідної держави або інших військових формуваннях, на мою думку, є зайвим, оскільки останні можна віднести до категорії організації.

Окремо слід зупинитись на кваліфікуючих ознаках посадових злочинів залежно від рівня займаної посади. Відповідно до КК РФ до кваліфікуючих ознак цих злочинів належать:

1. Зайняття особою державної посади Російської Федерації, посади, які встановлюються Конституцією РФ, федеральними конституційними законами і федеральними законами для безпосереднього виконання повноважень державних органів.

2. Зайняття особою державної посади суб'єкта Російської Федерації, які встановлюються конституціями або статутами суб'єктів РФ для безпосереднього виконання повноважень державних органів.

3. Діяння, вчинене головою органу місцевого самоврядування.

Федеральним-державним службовцем є громадянин, який займає оплачувану державну посаду. Указом Президента РФ від 11 січня І995 р. затверджено реєстр таких посад і рекомендовано суб'єктам РФ також це зробити.

Відповідно до примітки 2 ст. 368 КК України виділяють кваліфікуючі ознаки [17, 120]:

1. Особи, які займають відповідальне становище (службові особи, посади яких згідно зі ст. 25 Закону України «Про державну службу» віднесені до третьої, четвертої, п'ятої, шостої категорій, а також слідчі, прокурори і судді, керівники, заступники керівників органів державної влади та управління, органів місцевого самоврядування, їх структурних підрозділів та одиниць).

2. Особи, котрі займають особливо відповідальне становище (ті, що зазначені у ч. 1 ст. 9 Закону «Про державну службу», та особи, посади яких згідно зі ст. 25 цього Закону віднесені до першої та другої категорій).

У КК Білорусії згадується лише одна кваліфікуюча ознака злочину залежно від рівня займаної посади -- зайняття відповідального становища. Перелік цих посад наведений у п. 5 ст. 4 КК.

Однак з аналізу статей КК РФ, які передбачають відповідальність посадових осіб, випливає, що всі три кваліфікуючі ознаки постійно містяться у одній частині відповідної статті, і межі відповідальності осіб трьох категорій однакові. Отже, фактично законодавець зводить зазначені вище кваліфікуючі ознаки в одну, а тому особа, яка займає державну посаду РФ, і та, що займає державну посаду суб'єкта РФ, за однаковий злочин несуть відповідальність за однією і тією ж санкцією.

КК України поділяє посадових осіб на три групи. Тому виділяються дві кваліфікуючі ознаки, які передбачають відповідальність за різними санкціями. Така диференціація залежно від рівня займаної посади виражає справедливіші засади призначення міри покарання порівняно з КК РФ та КК Білорусії.

Але одна з найбільших хиб у тому, що така диференціація відповідальності з усієї маси посадових злочинів торкається лише хабарництва (ст. 368 КК). Тому, на мій погляд, було б позитивним внесення доповнень до всіх статей 17 розділу «Злочини у сфері службової діяльності» КК України, у яких суб'єктом злочину є службова особа, таких кваліфікуючих ознак: зайняття особою відповідального становища та зайняття нею особливо відповідального становища [17, 121].

Необхідно також звернути увагу на відмінність понять «становище» та «положення». У КК Білорусії згадується кваліфікуюча ознака -- зайняття відповідального положення, а в КК України -- зайняття відповідального ста-

новища. У Новому тлумачному словнику української мови під поняттям «становище» розуміється місце, роль у суспільстві, соціальному чи професійному середовищі, в сім'ї; важлива роль, помітне місце кого-небудь у суспільстві, що визначається високою посадою, впливовими знайомствами, зв'язками тощо. «Положення» -- певне становище, зумовлене відповідними обставинами.

Тому, на мою думку, слід використовувати поняття «положення», оскільки покарання повинно відповідати рівню займаної посади, яка визначається важливістю ролі та місцем особи в професійному середовищі. Термін «положення» дає можливість виділити певне професійне становище. Тобто, воно вужче й тому точніше підкреслює кваліфікуючу ознаку.

Отже, можна дійти висновку, що потрібне визначення, яке відповідало б сучасним відносинам власності, напрямам державної політики і юридично грамотно оформлене. На мій погляд, у розділі 17 КК України під спеціальним суб'єктом злочину слід визначити таке поняття посадової особи, тобто тієї, яка постійно або тимчасово виконує функції представника влади, а також особи, котра постійно або тимчасово виконує управлінські функції в державних органах, органах місцевого самоврядування, на підприємствах, в установах, організаціях державної форми власності або з переважною її часткою, за посадою або спеціальним повноваженням.

РОЗДІЛ 4. Судова практика щодо встановлення поняття «службова особа»

Так, Ж. у встановленому законом порядку створила приватне підприємство "Н" та єдина набула на нього права приватної власності. Згідно з установчими документами керівництво підприємством здійснювалось його власником, який володів максимально можливим обсягом повноважень. Зареєстроване в держаному реєстрі, фіскальних та контролюючих органах підприємство "Н" мало рахунок в банку і було юридичною особою. Проте, як у подальшому було встановлено слідством і судом, Ж. при створенні названого підприємства не мала на меті здійснення законної підприємницької діяльності. Фіктивно оформляючи на неіснуючі посади громадян, Ж. через деякий час звільняла їх на підставах, що надавали право отримувати грошову допомогу по безробіттю. Такі "прийняття" на роботу та "звільнення" відповідним чином відображалися Ж. в офіційних документах -- трудових книжках, підтверджувалися нею в довідках про середньомісячну оплату праці, сума якої прямо пропорційно впливала на розмір грошової допомоги по безробіттю. При цьому такі "працівники" не тільки жодного разу не виконували свої трудові обов'язки, а навіть не знали, де знаходиться це підприємство, хто його керівник або чим воно займається. Через деякий час, отримавши при звільненні на руки трудову книжку з внесеними в неї записами про звільнення на підставах, що згідно з чинним законодавством України давало право отримувати грошову допомогу по безробіттю, та довідку про середньомісячну оплату праці з, як правило, значними сумами, такі особи незаконно отримували протягом року бюджетні кошти -- грошову допомогу по безробіттю[15, 69].

Така злочинна діяльність була ретельно завуальована: "працівникам" підприємства "рекомендувалося" не розголошувати місце роботи, підприємство у встановлені законом терміни звітувало контролюючим та фіскальним органам про кількість "офіційно" працюючих осіб, сплачувало з отриманих злочинним шляхом коштів за начебто видану заробітну плату внески до Пенсійного фонду, Держаної податкової адміністрації тощо. При цьому слід вказати, що, хоча підприємство "Н" і мало юридичну адресу, воно не мало офісу, фактично не мало коштів на рахунках та не мало основних засобів. Судом Ж. визнано службовою особою та винною у вчиненні злочинів, передбачених ч. 1 ст. 205 КК (фіктивне підприємництво) та ч. 2 ст. 366 КК (службове підроблення).

Таким чином, критерієм визнання службовою особою власника приватного підприємства є не наявність найманих працівників, щодо яких можна реалізувати організаційно-розпорядчі повноваження, а підтверджена нормативними актами та офіційними документами здатність особи своїми діями створити правові наслідки, які може створити тільки службова особа. Непрямим підтвердженням такого положення є визнання особи службовою в деяких інших випадках завдяки характеру дій, що нею вчиняються.

Так, загальновизнано, що лікарі, вчителі таадвокати не є службовими особами. Але якщо перелічені суб'єкти від імені органів, підприємств, установ або організацій видають офіційні документи, які тягнуть за собою юридичні наслідки, то такі особи вважаються службовими. Проте у разі, коли зазначені особи отримують, наприклад, винагороду за якісне виконання своїх професійних обов'язків, а не за виконання функцій службової особи, їх суб'єктами службового злочину визнавати не можна [15, 70].

Наприклад, безпідставно був засуджений за ч. 2 ст. 368 КК України громадянин С., який працював завідуючим хірургічним відділенням районної лікарні і неодноразово одержував від оперованих ним хворих винагороду за якісне проведення операцій і за післяопераційний догляд. Судова колегія Верховного Суду України, розглянувши справу, вказала, що С. отримував винагороду не за виконання ним функцій посадової особи, а за належне виконання ним професійних обов'язків. На цій підставі судова колегія Верховного Суду України судове рішення щодо С. скасувала.

ЧАСТИНА 2. Практична

Задача 1

При проведенні обшуку слідчий Сумін вилучив у директора малого підприємства "Мрія" документи, які свідчили про причетність директора до розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Коли Сумін після обшуку повертався у відділ міліції, його зустріли двоє працівників малого підприємства Ковтун і Макаров, які, погрожуючи вбивством Суміну, зажадали від нього, щоб він передав їм матеріали обшуку. Слідчий віддав матеріали, які вони тут же знищили. Директор про таку поведінку своїх працівників нічого не знав.

Кваліфікуйте дії Ковтуна і Макарова.

З умови задачі випливає, що Ковтун й Макаров вчинили злочин проти авторитету органів державної влади, органів місцевого самоврядування та об'єднань громадян. Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, оскільки в ньому брали участь і Ковтун, і Макаров. Даний злочин є складеним (погроза або насильство щодо працівника правоохоронного органу - ст. 345 КК), оскільки він складається із погрози вбивством та знищенні матеріалів обшуку.

Потерпілий від злочину - це працівник правоохоронного органу (ст. 342 КК).

Об'єктивна стороназлочину виявляється впогрозі вбивством, насильством або знищенням чи пошкодженням майна (ч. 1 ст. 345).

Необхідною умовою кримінальної відповідальності за цей злочин є вчинення зазначених діянь "у зв'язку з виконанням працівником правоохоронного органу своїх службових обов'язків".

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і спеціальною метою заволодіння чужим майном.

Мотивом злочину є усвідомлене спонукання Ковтуна й Макарова, що викликало в них рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукало їх до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою.

Мета злочину- уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагнуть особи.

Подвійна (складна) форма вини- особи усвідомлювали суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачали його проміжні суспільно небезпечні наслідки та бажали їх настання й при цьому до інших (кінцевих) наслідків ставилися необережно.

Зміст вини- це відображення у свідомості людини об'єктивних ознак злочину.

Сутність вини- негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Ступінь вини характеризується тяжкістю вчиненого діяння та небезпечністю особи винного.

Прямим є умисел,якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст 24).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 4ст. 345) є вчинення його організованою групою осіб (ст. 28).

Частина 3 ст. 345 КК передбачає відповідальність за умисне заподіяння працівникові правоохоронного органу чи його близьким родичам тяжкого тілесного ушкодження й охоплює всі способи та обтяжуючі обставини злочину, а тому додаткової кваліфікації за ч. 2 ст. 121 КК не потребує.

Якщо суб'єкт усвідомлював суспільно небезпечний характер побоїв або інших насильницьких дій, передбачав і бажав настання наслідків у формі тяжких тілесних ушкоджень, але ці наслідки не настали з причин, які не залежали від його волі, вчинене необхідно розглядати як замах на злочин і кваліфікувати за ч. 2 ст. 15 і ч. 3 ст. 345 КК.

Покарання за злочин, вчинений Ковтуном і Макаровим: за ч. 1 ст. 345КК - позбавлення волі на строк до п'яти років.

Задача 2

Шенківський та Зосименко, знаходячись в стані сп'яніння, зупинили автомобіль ВАЗ-2110, яким керував Линдюк, і попросили підвезти їх до залізничного вокзалу. Під час руху вони - погрожуючи ножами, висадили водія з машини, а самі поїхали до сусіднього міста. Коли закінчилося пальне, машину вони покинули. Під час слідства Шенківський і Зосименко пояснили, що автомобіль вони забрали тільки з метою доїхати до сусіднього міста, де збиралися його залишити.

Кваліфікуйте дії Шенківського і Зосименка.

З умови задачі випливає, що Шенківський і Зосименко вчинили злочин проти власності. Злочин визнається таким, що вчинений групою осіб, оскільки в ньому брали участь і Шенківський, іЗосименко. Даний злочин є складеним (розбій - ст. 187 КК), оскільки він складається із заволодіння майном та погрози ножами, вчинений в алкогольному сп'янінні.

Як відомо розбій (ст. 187 КК) є найбільш небезпечним злочином проти власності.

Родовим і безпосереднім об'єктомзлочину є врегульовані законом суспільні відносини власності, передусім відносини щодо володіння, користування та розпорядження майном. Додаткові необхідні безпосередні об'єктизлочину-життя, здоров'я, психічна чи фізична недоторканність людини. Предметомзлочину є чуже майно.

Об'єктивна сторонарозбою (ч. 1 ст. 187) полягає в нападі з метою заволодіння чужим майном, поєднаному із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я особи, що зазнала нападу, або з погрозою застосування такого насильства.

Злочином з матеріальним складом вважають злочин, закінчення якого пов'язується з настанням суспільно-небезпечних наслідків (ст. 185).

Суб'єктивна сторона злочину характеризується прямим умислом, корисливим мотивом і спеціальною метою заволодіння чужим майном.

Мотивом злочинує усвідомлене спонукання Шенківського й Зосименка, що викликало в них рішучість вчинити злочин; інтегральне психічне утворення, що спонукало їх до вчинення суспільно небезпечного діяння та є його підставою.

Мета злочину- уявлення про бажаний результат, досягнути якого прагнуть особи.

Подвійна (складна) форма вини- особи усвідомлювали суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачали його проміжні суспільно небезпечні наслідки та бажали їх настання й при цьому до інших (кінцевих) наслідків ставилися необережно.

Зміст вини- це відображення у свідомості людини об'єктивних ознак злочину.

Сутність вини- негативне ставлення злочинця до суспільних відносин, які охороняються кримінальним законом.

Ступінь вини характеризується тяжкістю вчиненого діяння та небезпечністю особи винного.

Прямим є умисел,якщо особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння, передбачала його суспільно небезпечні наслідки та бажала їх настання (ч. 1 ст 24).

Кваліфікуючими ознаками злочину (ч. 2 ст. 187) є вчинення його за попередньою змовою групою осіб (ст. 28).

Особливо кваліфікуючі ознаки злочину - напад:

* спрямований на заволодіння майном у великих розмірах;

* учинений організованою групою в стані алкогольного сп'яніння(ст. 28);

Покарання за злочин, вчинений Шенківським і Зосименко: за ч. 1 ст. 187 КК - позбавлення волі на строк від трьох до семи років.

ВИСНОВКИ

Підсумовуючи вищезазначене, ще раз наголосимо на основних результатах нашого дослідження.

Суб'єктом злочинів у сфері службової діяльності, крім давання хабара (ст.369 КК України), може бути лише службова особа, тобто спеціальний суб'єкт.

У примітці до ст. 364 Кримінального кодексу України 2001р. зазначається:

1. Службовими особами є особи, які постійно чи тимчасово здійснюють функції представників влади, а також обіймають постійно чи тимчасово на підприємствах, в установах чи організаціях незалежно від форми власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських обов'язків, або виконують такі обов'язки за спеціальним повноваженням.

2. Службовими особами також визнаються іноземці або особи без громадянства, які виконують обов'язки, зазначені в пункті 1 примітки.

Представник влади -- це особа, яка постійно або тимчасово здійснює функції представника влади, тобто наділена в межах своєї компетенції правом ставити вимоги, приймати рішення чи застосовувати примусові заходи, обов'язкові для виконання фізичними та юридичними особами, не залежно від їх відомчої належності чи підлеглості. Це, так звані, публічні службові особи. Мова іде про осіб, які в межах своїх повноважень мають право віддавати обов'язкові для виконання іншими особами (як фізичними, так і юридичними) накази, розпорядження, вказівки, приймати не тільки в межах відомства, представниками якого вони є, а й поза ним, громадян, з приводу поводження, вчинків, діянь громадян, не підпорядкованих їм по службі чи роботі.

До представників влади належать: народні депутати, працівники судових і адміністративних органів МВС і СБУ, прокурори, їхні помічники; а також: слідчі прокуратури, працівники міліції, пожежні інспектори, інспектори лісоохорони, рибного нагляду, мисливські й податкові інспектори та ін.

Водночас, як зазначав О.Светлов, якщо особа, яка працює в адміністративних органах і не є представником влади, обіймає посаду, пов'язану з виконанням адміністративно-господарських функцій (начальник канцелярії, господарського відділу, гаража тощо), то вона буде службовою особою і, отже, за певних обставин може нести відповідальність за злочин у сфері службової діяльності.

Особами, що виконують організаційно-розпорядчі обов'язки, є особи, які на основі покладених на них службових обов'язків керують роботою інших осіб або внаслідок тих самих обов'язків і повноважень займаються організацією діяльності інших, підпорядкованих їм по службі чи роботі, осіб з метою забезпечення функціонування та ін.

Працівник будь-якого підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, який має відповідно до штатного розкладу у своєму підпорядкуванні інших осіб (незалежно від їх кількості) і виконує організаційно-розпорядчі функції, є службовою особою і, отже, за наявності відповідних ознак вчиненого, може нести відповідальність за злочини у сфері службової діяльності.

До цих осіб можуть бути віднесені: керівники (власники, засновники і співзасновники) підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності; особи, які очолюють окремі підрозділи, ланки, структурні одиниці таких підприємств, установ, організацій.

До осіб, які виконують адміністративно-господарські обов'язки, повинні бути віднесені службовці підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, наділені внаслідок виконуваних ними службових обов'язків і функцій правом розпоряджатися матеріальними цінностями, які завідують обліком, контролем за їх використанням і витратою, ведуть облік виконаної роботи. Це -- начальники планово-господарських, постачальних, фінансових відділів і служб, їх заступники, завідуючі складами, магазинами підприємствами побутового обслуговування населення, їх заступники, керівники відділів цих підприємств, відомчі ревізори та контролери, бухгалтери тощо.

Відповідно до Кримінального Закону службовими особами є також особи, які тимчасово обіймають на підприємствах чи в установах, організаціях незалежно від форм власності посади, пов'язані з виконанням організаційно-розпорядчих, адміністративно-господарських обов'язків чи є представниками влади. Таке тимчасове виконання зазначених функціональних обов'язків може мати місце під час тимчасової підміни осіб, які перебувають на лікуванні, у відпустці або звільнених від зайняття цієї посади за відповідним наказом, розпорядженням.

Обов'язки службової особи можуть виконуватися і на підставі спеціального повноваження, що найчастіше на практиці відбувається тоді, коли тому чи іншому працівникові, який не є службовою особою, на певний час доручають виконання якихось службових обов'язків, покладаючи на цю особу виконання організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій (обов'язків).

При вирішенні питання щодо кваліфікації суспільно небезпечного діяння тієї чи іншої особи як злочину у сфері службової діяльності треба мати на увазі, що «особа здобуває права службової внаслідок не будь-якого повноваження, а тільки такого, яке пов'язане з наданням їй організаційно-розпорядчих чи адміністративно-господарських функцій».

Громадянин -- суб'єкт підприємницької діяльності -- може бути визнаний службовою особою, а значить і суб'єктом злочинів у сфері службової діяльності лише тоді, коли у нього реально виникає можливість виконання обов'язків, вказаних у п.1 примітки ст. 364 КК. А це можливо у випадку, коли такий громадянин на умовах трудового договору наймає працівників для сприяння йому у здійсненні підприємницької діяльності. За таких обставин він набуває організаційно-розпорядчих повноважень стосовно найманих працівників (право ставити перед ними певні завдання, визначати розмір заробітної плати,розпорядок робочого дня, застосовувати дисциплінарні стягнення тощо). Зазначене не поширюється на випадки, коли сприяння громадянину-суб'єкту підприємницької діяльності -- здійснюється на умовах цивільно-правового договору підряду, а не трудового договору.

На наш погляд, коректніше було б застосовувати термін «посадова особа». Це пояснюється тим, що службовцями є всі працівники державних установ, тобто всі ті, що перебувають у службових (трудових) відносинах з названими установами, але не всі вони -- посадові особи. Тим більше, поняття «службова особа» суперечить положенням Конституції України. Так, у ст. 19 КУ зазначено: «органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов'язані діяти лише на підставі в межах повноважень та у спосіб, що передбачено Конституцією та законами України». Тому в КК України термін «службова особа» слід замінити на «посадова особа».

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - № 30.

2. Закон України «Про державну службу» від 11.07.1993 р. // Відомості Верховної Ради України. - № 52.

3. Закон України «Про боротьбу з корупцією» від 05.10.1995р. // Відомості Верховної Ради України. - № 357.

4. Кримінальний кодекс України : затв. Законом України від 5 квітня 2001 р. -К.: Парламент, вид-во, 2001р.

5. Кримінальний кодекс України (1960 р.)/ За ред. В.Г. Маляренко. - К.: Юрінком Інтер, 2001.

6. Науково-практичний коментар кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року/ За ред. М.Л. Мельника, М.Л. Хавронюка. -К.: Каннон, 2001.

7. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. - 4-те вид., переробл. та доповн./ Відп. ред. С.С. Яценко. - К., 2005. - С. 726-727.

8. Постанова Пленуму Верховного суду України від 26.12.2003 р. № 15 « Про судову практику у справах про перевищення влади або службових повноважень».

9. Постанова Пленуму Верховного суду України від 25.12.1992 року №12 «Про судову практику у справах про корисливі злочини проти приватної власності».

10. Андрушко П.П., Стрижевська А.А. Злочини у сфері службової діяльності: кримінально-правова характеристика. Навчальний посібник. - К., 2006. - 239 с.

11. Андрушко П.П., Стрижевська А.А. Кримінально-правова характеристика окремих злочинів у сфері службової діяльності // Законодавство України: Науково-практичні коментарі. - 2005. - № 10. - С. 45.

12. Андрушко П.П., Стрижевська А.А. Зловживання владою або службовим сановищем // Вісник Верховного суду України. - 2005. - № 2. - С. 26- 35.

13. Бантишев О.Ф. Злочини у сфері службової діяльності (питання кваліфікації): Навч. посібн. - К., 2002. - С. 6-7.

14. Бараненко Д., Магарін М. Службова особа в інституті спеціального суб'єкта злочину // Прокуратура, людина, держава. - 2004. - № 8. - С. 49-56.

15. Брич Л., Навроцький В. Ознаки посадової особи та кваліфікація господарських злочинів, вчинених нею // Підприємництво, господарство і право. - 2001. - № 2. - С. 69.

16. Здравомыслов Б.В. Должностные преступления. Понятие и квалификация. - М., 1975. - С. 9-28.

17. Зейкан І. Поняття посадової особи в кримінальному законодавстві: порівняльний аналіз // Право України. - 2002. - № 3. - С. 119.

18. Коржанський М. Визначення окремих понять в Кримінальному кодексі України // Право України. - 2002. - № 10. - С. 87.

19. Коржансъкий М.Й. Кваліфікація злочинів. Навчальний посібник. - К., 2002 - 560 с.

20. Кримінальне право України: Загальна частина / За ред. М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. - К.-Х., 2001. - С. 90.

21. Кримінальне право України: Особлива частина: Підруч. для студ. вищ. навч. закл. освіти / За ред. професорів М.І. Бажанова, В.В. Сташиса, В.Я. Тація. -К: Юрінком Інтер; X.: Право, 2003. - 496 с.

22. Кримінальнеправо України. Особлива частина: Підручник / Ю.В. Александров, О.О. Дудоров, В.А. Клименко, М.І. Мельник та ін.; За ред. М.І. Мельника, В.А. Клименка. - 3-тє вид., переробл. та допов. - К.: Атіка, 2009. - 744 с.

23. Круглов О.М. Про доцільність використання терміна «службова особа»// Вісник Запорізького юридичного інституту. -2001. -№3. - С.153-163.

24. Матишевсъкий П.С. Кримінальне право України: Загальна частина: Підруч. для студ. юрид. вузів і фак. - К., 2001. - С. 96-101.

25. Навроцький В. О. Основи кримінально-правової кваліфікації. -К., 2006. - 704 с.

26. Навроцький В. О. Кримінальне право України. Особлива частина: Курс лекцій. -К., КОО, 2000. - 568 с.