Проблеми реалізації права власності українського народу

Порівняльний аналіз змісту норм природноресурсових кодексів України свідчить про те, що в них також неоднаково розв'язані питання, пов'язані з належністю природних об'єктів. Так, у Земельному кодексі (ст. 3) зазначено, що власність на землю у нашій державі має три форми: державну, колективну і приватну. Відповідно ж до Кодексу України про надра (ст. 4) і Водного кодексу України (ст. 6) надра, води (водні об'єкти) є виключною власністю українського народу і надаються лише у користування. Згідно з Лісовим кодексом України (ст. 6) усі ліси є власністю держави [1; 9, с. 56-67].

Водний і Лісовий кодекси, які мають регулювати водні та лісові відносини, не передбачають права колективної та приватної власності на відповідні природні об'єкти. А Земельний кодекс (ст. 4), що регулює суто земельні відносини, припускає як виняток можливість передачі невеликих (до 3 га) ділянок водойм і боліт та ділянок лісів (до 5 га) у колективну власність сільськогосподарських підприємств та у приватну власність селянських (фермерських) господарств.

Загальнонародна власність, у тому числі на природні ресурси, так і не підтвердила свою життєздатність за радянських часів. Проте вона стала надійною правовою підставою для формування і зміцнення державно-бюрократичної та відомчо-чиновницької власності. У зв'язку з цим, на наш погляд, нині існує необхідність пошуку нових концепцій розв'язання проблеми права власності на природні об'єкти. Уявляється, що однією з них є концепція права поділеної власності на них, яка не є новою. Вона була відома рабовласницькому суспільству, дістала закріплення у римському праві у формах земельної власності Римської держави та її провінцій, відносин власності та патронату, власності та колонату тощо. Найвищого розвитку ця власність набула у період феодалізму. Це дістало вияв у васально-сюзеренних відносинах у формах «верховної» та «підлеглої» земельної власності, повної та обмеженої власності, бенефіційної та ленної власності тощо. Поділена власність на природні ресурси відома і буржуазному суспільству, в якому вона закріплювалася в законодавчих актах у «виключній» та «обмеженій» формах.

Концепція права поділеної власності на природні об'єкти, зокрема на землю, була предметом обговорення в економічній та юридичній літературі у 20-х роках у зв'язку з утворенням Союзу РСР та розподілом функцій, пов'язаних з управлінням земельним фондом, між загальносоюзними і республіканськими органами. Проте вже на початку 30-х років вона була віднесена до буржуазних теорій і визнана шкідливою, а її розробники були оголошені «ворогами народу» і піддані репресіям.

Після «повернення» союзним республікам права власності на природні ресурси явочним порядком в часи перебудови загальносоюзні владні структури здійснили кілька незграбних спроб реанімації зазначеної вище концепції. Так, Загальні принципи перебудови управління економікою та соціальною сферою в союзних республіках на основі розширення суверенних прав, самоврядування та самофінансування передбачали поділ власності на природні ресурси за об'єктами: землі та води - союзним республікам, а надра і ліси - Союзу РСР. Однак цей поділ не був сприйнятий, по-перше, через небажання союзних республік миритися з необмеженим пануванням загальносоюзних відомств над їх природними ресурсами, а по-друге, у зв'язку з практичною неможливістю їх відмежування один від одного (земель - від надр, лісів - від земель, вод - від лісів тощо) [27, с. 153-156].

Чергова спроба вирішення зазначеної проблеми дістала вияв у партійній платформі «Національна політика в сучасних умовах». У цьому документі пропонувався інший підхід до поділу власності на природні об'єкти: повноваження, пов'язані з володінням і розпорядженням землями, їх надрами, водами і лісами, надати союзним республікам, а визначення загальних положень щодо користування ними зберегти за Союзом РСР. На юридичній мові це означало розподіл повноважень власності між численними суб'єктами права. Адже загальновідомо, що відсутність у власника хоча б одного з повноважень власності означає й відсутність у нього самого цього права. Запропонована спроба охоплювала усі повноваження власника - володіння, користування і розпорядження природними ресурсами. Але вони розподілялися між різними суб'єктами права. Отже, жоден з них у правовому сенсі не міг бути повноправним власником об'єктів природи.

Наведені підходи до права поділеної власності на природні ресурси у період перебудови свідчать про надзвичайне загострення у той час цієї проблеми не тільки як природноресурсової та економічної, а й як політичної та ідеологічної. Шляхи, що пропонувалися для її вирішення, - це відображення відсутності серйозних намірів радикально реформувати відносини власності, які складали основу суспільного і державного ладу того періоду, і докорінно переглянути належність права власності на природні ресурси. Більше того, саме у ті роки усі союзно-республіканські ресурсові міністерства були перетворені на загальносоюзні [8, с. 169-171].

Таким чином, запевнення центральних органів влади про перебудову економічної та політичної систем повинні були свідчити про їх намір демократизувати суспільні процеси та децентралізувати управління природноресурсовою власністю. Насправді ж докладалися зусилля до збереження загальносоюзної власності на природні ресурси та централізації управління їх використанням як економічної основи посилення політичної влади центральних органів. Проте вони призвели до протилежного результату - повного розпаду надмірно централізованої держави і закріплення права власності на природні об'єкти за новими державами.

В умовах незалежної України необхідність врегулювання природноресурсових відносин на основі концепції права поділеної власності насамперед зумовлена законодавчим визнанням численності суб'єктів права державної власності на природні об'єкти в особі органів влади усіх рівнів. Показовим щодо цього є порівняння змісту ст. 13 Конституції з нормою, закріпленою у ч. 1 її ст. 142, згідно з якою матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є земля, природні ресурси, що є у власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об'єкти їх спільної власності, які знаходяться в управлінні районних і обласних рад. Така численність суб'єктів права державної (загальнодержавної, місцевої, комунальної та регіональної) власності на природні об'єкти в особі органів влади закріплена і у природноресурсових кодексах та законах [1].

На цій основі виникає конкуренція державних і місцевих (регіональних) інтересів з їх негативним впливом на здійснення власницьких повноважень щодо природних об'єктів. Адже надмірна централізація, як і зайва регіоналізація останніх, можуть однаково негативно впливати на розвиток виробничо-економічних відносин. У зв'язку з цим виникає потреба в законодавчому розмежуванні функцій центральних, регіональних та місцевих органів, пов'язаних зі здійсненням права власності на природні об'єкти. Таке розмежування має надати усім співвласникам можливість брати участь у володінні, користуванні та розпорядженні ними.

Безумовно, поділена власність на природні об'єкти не може зводитися до давньоримської метропольної та провінційної або феодальної «верховної» і «підлеглої» власності. Сучасна концепція права поділеної власності має виходити з законодавчої рівноправності усіх державних владних структур як суб'єктів права, що здійснюють повноваження власності на природні багатства нашої країни. Причому вона повинна ґрунтуватися не на поділі цілісної природи за об'єктами або повноважень володіння, користування і розпорядження природними ресурсами, а на розподілі функцій, пов'язаних з реалізацією відповідних повноважень власності, між органами державної влади та місцевого самоврядування різних рівнів [19, с. 82-84].

Висновки

На основі проведеного дослідження, можна зазначити, що правове регулювання економічних відносин власності породжує утворення права власності, за допомогою якого стверджується панування власника над не належним йому майном та його повноваження з володіння, користування та розпорядження.

В юридичній науці термін «право власності» вживається в об'єктивному і суб'єктивному значеннях.

Право власності в об'єктивному значенні - це сукупність правових норм які регулюють відносини власності у тій чи іншій правовій системі. Право власності у суб'єктивному розумінні - це закріплення у відповідних нормах права можливості конкретного власника (індивіда чи колективу) володіти, користуватися і розпоряджатися належним йому майном на свій розсуд у межах, передбачених законом.

Тому, право власності можна визначити як, сукупність правових норм, які, регулюють відносини, пов'язані з володінням, користуванням і розпорядженням власником належним йому майном на свій розсуд і в своїх інтересах, усуненням усіх третіх осіб від протиправного втручання у сферу його володіння цим майном, а також обов'язки власника не порушувати прав та законних інтересів інших осіб.

У Конституції України передбачені право власності Українського народу (ст. 13), право державної власності (ст. 14), право комунальної власності як власність територіальних громад (ст. 142) та право приватної власності як невід'ємне право людини (ст. 41). Тому можна говорити про відокремленість права державної власності від права власності українського народу та від права комунальної власності.

У цілому діюче законодавство досить вдало регулює форми права власності, спираючись на теоретичні та практичні надбання класиків цивільного права. Проте потребують законодавчого закріплення поняття колективної та державної власності, а також бодай приблизний перелік дій власника, спрямованих на заподіяння шкоди правам, свободам і гідності громадян, інтересам суспільства, погіршення екологічної ситуації тощо.

Подальші дослідження мають бути зосереджені на роз'ясненні та закріпленні в діючому законодавстві визначень різних форм власності, а також на гармонізації цих визначень у різних сферах цивільного, земельного, господарського права тощо.

Аналізуючи положення статті 13 Конституції України, необхідно відмітити, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її територіального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об'єктами права власності Українського народу. Формально ця стаття на конституційному рівні закріпила належність всіх природних ресурсів виключно одному власнику Українському народу. Від його імені повноваження здійснюють органи державної влади та місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією.

В умовах незалежної України необхідність врегулювання природноресурсових відносин на основі концепції права поділеної власності насамперед зумовлена законодавчим визнанням численності суб'єктів права державної власності на природні об'єкти в особі органів влади усіх рівнів.

На цій основі виникає конкуренція державних і місцевих (регіональних) інтересів з їх негативним впливом на здійснення власницьких повноважень щодо природних об'єктів. Адже надмірна централізація, як і зайва регіоналізація останніх, можуть однаково негативно впливати на розвиток виробничо-економічних відносин.

Список використаних джерел

1. Конституція України від 28 червня 1996 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua

2. Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua

3. Господарський кодекс України від 16 січня 2003 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua

4. Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua

5. Постанова ВРУ «Про право власності на окремі види майна» від 17 червня 1992 року [Електронний ресурс] // Офіційний портал ВРУ. Режим доступу: http: // www. zakon.rada.gov.ua

6. Апанасенко К.І. Право комунальної власності: господарсько-правовий аспект [Текст]: монографія / К.І. Апанасенко. - К.: ВД «Слово», 2010. - 259 с.

7. Апанасенко К.І. Комунальна власність як самостійна форма власності: ознаки, співвідношення з державною формою власності [Текст] / К. І. Апанасенко // Юридична Україна. - 2008. - №4. - С. 72 - 75.

8. Баб'як О.С., Біленчук П.Д., Чирва Ю.О. Екологічне право України [Текст]: навч. посібник / О.С. Баб'як, П.Д. Біленчук, Ю.О. Чирва. - К.: Атіка, 2000. - 216 с.

9. Балюк Г.І. Екологічне право України [Текст]: конспект лекції у схемах (Загальна і Особлива частина): навч. посібник / Г.І. Балюк. - К.: Хрінком Інтер, 2006. - 192 с.

10. Безсмертна Н. Право приватної власності. Юридична відповідальність як гарантія його здійснення [Текст] / Н. Безсмертна // Вісник Прокуратури. - 2003. - №3. - С. 67 - 71.

11. Галунько В.В. Охорона права власності: адміністративно-правові аспекти [Текст]: монографія / В.В. Галунько. - Херсон: ХМД, 2008. - 346 с.

12. Галунько В.В. Приватна власність як невід'ємне приватне право людини [Текст] / В.В. Галунько // Держава і право. - 2008. - №42. - С. 38 - 43.

13. Дзера О.В., Кузнєцова Н.С. Право власності в Україні [Текст]: навч. посібник / О.В. Дзера, Н.С. Кузнєцова. - Київ: «Юрінком Інтер», 2000. - 812 с.

14. Доліненко Л.О., Доліненко В.О., Сарновська С.О. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / Л.О. Доліненко, В.О. Доліненко, С.О. Сарновська. - К.: Кондор, 2008. - 354 с.

15. Заїка Ю.О. Українське цивільне право України [Текст]: навч. посіб. / Ю.О. Заїка. - К.: Правова єдність, 2008. - 367 с.

16. Заіка Ю.О., Співак В.М. Право власності. Спадкове право [Текст]: навч. посібник / Ю.О. Заіка, В.М. Співак. - Київ: «Наукова думка», 2000. - 150 с.

17. Кравченко С.С. Право приватної власності за законодавством України [Текст] / С.С. Кравченко // Адвокат. - 2008. - №10. - С. 4 - 14.

18. Музика Л. Законодавство у сфері комунальної власності потребує подальшого вдосконалення [Текст] / Л. Музика // Підприємництво, господарство і право. - 2004. - №8. - С. 105 - 107.

19. Носік В.В. Проблеми реалізації конституційно-правових гарантій захисту права власності українського народу на землю [Текст] / В.В. Носік // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - №1. - С. 78 - 85.

20. Панченко М.І. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. - 2-е вид. / М.І. Панченко. - К.: Знання, 2006. - 583 с.

21. Погрібний С.О. Володіння у цивільному праві [Текст]: монографія / С.О. Погрібний. - Одеса: Юрид. л-ра, 2002. - 275 с.

22. Понікаров В.Д., Попова С.М., Назаренко Д.В. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / В.Д. Понікаров, С.М. Попова, Д.В. Назаренко. - К.: Центр учб. л-ри, 2007. - 196 с.

23. Роїна О.М. Право власності та інші речові права [Текст]: нормативна база / О.М. Роїна. - К.: Скіф, 2008. - 339 с.

24. Ромовська З.В. Українське цивільне право. Право власності [Текст]: акад. курс: підручник / З.В. Ромовська. - К.: Правова єдність, 2011. - 244 с.

25. Рубаник В. Інститут права власності в Україні: проблеми зародження, становлення й розвитку від найдавніших часів до 1917 року [Текст]: монографія / В. Рубаник. - Х.: Легас, 2004. - 344 с.

26. Рубаник В. Власність і право власності [Текст] / В. Рубаник // Підприємництво, господарство і право. - 2000. - №11. - С. 39 - 42.

27. Сафранов Т.А. Екологічні основи природокористування [Текст]: навч. посіб. для студентів вищ. навч. закладів / Т.А. Сафранов. - Львів.: «Новий Світ - 2000», 2003. - 248 с.

28. Скловский К.И. Собственность в гражданском праве [Текст]: учебное-практическое пособие / К.И. Скловский. - М.: Дело, 1999. - 512 с.

29. Спасибо-Фатєєва І. Форми права власності [Текст] / І. Спасибо-Фатєєва // Вісник Академії правових наук України. - 2009. - №3. - С. 145 - 154.

30. Стефанчук Р.О. Цивільне право України [Текст]: навч. посіб. / Р.О. Стефанчук. - К.: Правова єдність, 2009. - 532 с.

31. Токарєва В.І. Цивільне право України [Текст]: практикум: навч. посіб. для вищ. навч. закл. / В.І Токарєва. - К.: Центр учб. л-ри, 2007. - 407 с.

32. Ушакова Ю.А. Право розпорядження як елемент змісту права власності [Текст] / Ю.А. Ушакова // Бюлетень Міністерства юстиції України. - 2008. - №9 - С. 127 - 133.

33. Харитонова О. Проблемні питання набуття та припинення права власності за цивільним законодавством України [Текст] / О. Харитонова // Право України. - 2011. - №5. - С. 60 - 67.

Размещено на Allbest.ru