Політична влада в Україні

Висновки до ІІ розділу

Визначальний вплив на формування концептуальних трактувань влади в західній політології ХХ століття мали ідеї німецького соціолога М. Вебера. Розвиток суспільства, за Вебером, - це постійна боротьба, зіткнення як індивідуальних, так і групових інтересів.

Функціонування влади - одне з найважливіших завдань будь-якого суспільства, умова його життєдіяльності. У розвитку людства владні відносини пройшли шлях від влади ритуалів, звичаїв і традицій первісного суспільства до влади законів, моральних норм і принципів сучасного суспільного життя, а уявлення про владу трансформувалися від спрощеного розуміння її як прояву волі людини, наділеної певними повноваженнями, до сучасних складних концепцій і теорій влади.

Влада і владні відносини є складними, двосторонніми чи багатосторонніми асиметричними взаєминами між учасниками -- субґєктом і обґєктом влади. Необхідною умовою реалізації влади є досягнення підлеглості обґєкта впливові субґєкта.

Із формуванням держави суспільна влада набуває свого вищого якісного стану з інфраструктурою, що розвивається відповідно до існуючих політичних реалій.

Поняття "політична влада" обґємніше за змістом, ніж поняття "державна влада", оскільки носіями політичної влади є не лише держава, а й інші учасники політичного життя суспільства, які беруть участь у реалізації владних відносин. Відповідно і політична влада набуває таких форм, як державна, партійна, влада громадських організацій, інформаційна влада та ін.

Політична влада - це здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на політичну діяльність і політичну поведінку людей та їхніх обґєднань за допомогою політичних засобів (права, авторитету, волі, правомочного використання примусу тощо).

Основними характерними ознаками політичної влади є: легальність використання сили; верховенство, обовґязковість її рішень для всіх громадян; публічність, тобто всезагальність, та безособовість, що є виявом усезагальної волі; моноцентричність та ієрархічність центрів приймання рішень; багатоманітність ресурсів і методів здійснення влади (від насильства, примусу, карання до заохочення й переконання, від контролю й управління до суперництва й співробітництва); легальність влади як виправдання застосування сили та обмеження свободи, коли громадяни визначають правомірність існуючого політичного порядку.

Політична система в Україні є той необхідний механізм, за допомогою якого і здійснюється повновладдя та суверенітет народу.

Особливістю політичної системи сучасної України є перехід впровадження консенсусної моделі вирішення соціальних конфліктів миролюбність і неагресивність, позбавлення власної глобальної (загальнопланетарної) системи забезпечення національних інтересів, сучасна політична система ще поки не здатна забезпечити зростання рівня і якості добробуту всіх основних верств населення.

Процес демократизації сучасного суспільства і перетворення політичної системи України обумовлюються рядом особливостей.

По-перше, Україна на протязі багатьох століть розвивалась у складі багатонаціональної Російської держави і разом з утворенням досконаліших економічних і соціальних основ об'єднання, природно йшов процес удосконалення політичної системи Російської імперії.

По-друге, в умовах унітарного багатонаціонального утворення, Україна позбавлена права і можливості на формування своєї, національно-специфічної державності, а етнічна спорідненість, спільність духовного життя, специфічні народні традиції росіян, українців, білорусів, однаковість долі, особливо в трагічні історичні періоди, формували об'єктивну потребу до єднання на ос« нові однотипних політичних структур.

По-третє, умови жорстокої експлуатації народів не тільки на феодально-кріпосницькому, але й на капіталістичному етапах розвитку не могли не викликати до життя національно-патріотичні ідеї самостійного економічного, політичного розвитку. Тим більш, що всі світові імперії, в тому числі і Російська, не є природно-об'єктивними формуваннями, а становили насильницької створені, або вимушено вибрані об'єднання народів, в яких суспільні не життя регулювалося здебільшого не соціально-економічнимия базисними факторами, а переважно суб'єктивно-політичною спрямованістю і амбіціями панівних націй, панівних класів, еліт, династій. А це вело до приниження народів, подвійної системи експлуатації, і разом з тим пробуджувало національну самосвідомість! стимулювало передову політичну думку і піднімало народи на національно-визвольну боротьбу.

По-четверте, особливості розвитку України найяскравіше виявилися в історичних умовах Росії першої чверті XX століття, що об'єктивно поставили під сумнів «справедливість» існування імперії. Внутрішні економічні, соціально-політичні процеси зажадали глибокого реформування, принципового перетворення всієї політичної системи і політичного режиму суспільства.



РОЗДІЛ ІІІ ВЛАДА ЯК СОЦІАЛЬНИЙ ФЕНОМЕН

3.1 Влада як системоутворюючий чинник політичної системи

Влада є однією з фундаментальних засад політичного розвитку суспільства. Будь-яка система має системоутворюючий компонент. Для політичної системи ним є політична влада. Вона інтегрує всі елементи системи, навколо неї точиться політична боротьба, вона - джерело соціального управління, яке, в свою чергу, є засобом здійснення влади. Отже, влада є необхідним регулятором життєдіяльності суспільства, його розвитку та єдності.

Галузь політичної науки, яка досліджує владу, називається кратологією, а вчені, які аналізують її - кратологами. Політологи по-різному тлумачать поняття “влада”. Найприйнятнішим є визначення її як здатності, права і можливості розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, вирішальне впливати на долі, поведінку та діяльність людей за допомогою авторитету, волі, примусу, сили тощо.

Більшість вчених вважає, що джерелом влади є політичне панування, яке постає як панування інтересу, має багато форм, основною з яких влада. У політичній практиці інколи помилково тлумачать навпаки, що влада - джерело панування. Автори таких тлумачень не враховують, що для завоювання влади необхідно спершу стати реальною політичною панівною силою і завоювати владу, а далі - закріпити своє панування.

Поняття “політична влада” ширше від поняття “державна влада”:

- По-перше, політична влада виникла раніше від державної, ще в додержавну добу.

- По-друге, не кожна політична влада є владою державною (наприклад, влада партій, рухів, громадських організацій), хоча будь-яка державна влада - завжди політична.

- По-третє, державна влада специфічна: тільки вона володіє монополією на примус, правом видавати закони тощо. Проте, окрім примусу, вона послуговується іншими засобами впливу: переконанням, ідеологічними, економічними чинниками тощо.

Характеристика політичної влади потребує розгляду питання про її суб'єкт і об'єкт. Існує думка, що поняття “суб'єкт влади” і “носій влади” нетотожні. Суб'єкт влади - це соціальні групи, насамперед панівні класи, політичні еліти, окремі лідери; носії влади - державні та інші політичні організації, органи і установи, утворені для реалізації інтересів політичне домінуючих соціальних груп. Такий поділ є відносним. Побутує й інша класифікація владних суб'єктів. Згідно з нею суб'єкти влади умовно поділяють на первинні й вторинні:

1. Первинним суб'єктом за республіканського, демократичного правління є народ - носій суверенітету і єдине джерело влади в державі. Він здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та місцевого самоврядування. Поняття народ неоднорідне: основними суб'єктами влади є великі групи населення, об'єднані спільністю корінних інтересів і цілей; неосновними - невеликі етнічні групи, релігійні громади тощо.

2. Вторинні суб'єкти носіїв влади - малі групи, представницькі колективи, партії, асоційовані групи, групи партикулярних (приватних, неофіційних) інтересів тощо. Суверенним суб'єктом політичної влади є громадянин держави, наділений конституційними правами та обов'язками. Суттєву роль у владних відносинах відіграють політичні лідери. Наслідки їхньої політики, як відомо, різні: прогресивні й регресивні, плідні та безплідні, благополучні й трагічні. І, нарешті, сукупним (колективним) носієм політичної влади є сама політична система суспільства як спосіб організації і розвитку соціальних спільнот і їх стосунків.

До розуміння об'єкта влади треба підходити діалектично, оскільки певні суб'єкти і об'єкти влади можуть мінятись місцями залежно від обставин і ролі. Скажімо, класи, соціальні групи, етнічні спільноти, окремі громадяни, громадсько-політичні організації є суб'єктами або носіями політичної влади, водночас вони і стосунки між ними є об'єктами владного впливу. До об'єктів політичної влади відносять також усі сфери суспільного життя -економічну, духовну, соціальну, науково-технічну тощо, суспільство загалом.

3.2 Основні концепції політичної влади

На сьогодні в науковій літературі існує понад 300 визначень влади. Існування багатьох концепцій влади є свідченням творчих пошуків і водночас недостатньої вивченості проблеми.

Нормативно-формалістична концепція. Згідно з нею джерелом і змістом влади є система норм, передусім, правових. Інколи цю концепцію називають легітимістською (лат. legitimus - законний). Вона виходить з того, що закон виступає і як правовий, і як моральний чинник, який має юридичну силу. Глибокі історичні корені цієї обставини породили легітимізм як політичну концепцію, головна ідея якої полягає в абсолютизації правових норм влади. Як політична доктрина вчення постало в IX--III ст. до н. е. за існування абсолютної монархії. Тоді державна влада реалізовувала абсолютну владу правителя, діяла деспотично, а в управлінні була вкрай бюрократизованою. Нині в демократичних державах легітимізм базується на звеличенні закону -- основної регулюючої норми.

Органістична концепція. Її змістом є різні версії функціоналізму, структуралізму й солідаризму, що визначають загальносуспільні функції влади, які применшують або ігнорують її класовий характер. Наприклад, за структурно-функціоналістською теорією влада -- це особливий вид відносин між управляючими і підлеглими. Роль особи в політичній системі чітко визначена: підтримка існуючої суспільної системи.

У річищі органістичної концепції влади перебуває й елітна теорія влади. Виникнення її обґрунтовується існуванням у суспільстві еліти, покликаної управляти масами людей неелітного стану, усіма соціальними процесами в суспільстві (італійські вчені Моска, Парето, німецький дослідник Міхельс та інші.). Щодо розуміння сутності еліти нині немає одностайності. Одні відносять до неї найактивніших у політиці, інші - високопрофесійних чи багатих осіб. Так чи інакше, ця концепція стверджує винятковість носіїв влади, вважаючи еліту суто політичним явищем, незалежно від сфери впливу. Однак історичний прогрес вона розглядає як сукупність циклів зміни пануючих еліт (“колообіг еліт”). Ця концепція вважає ідею народного суверенітету утопічним міфом (один з її постулатів гласить, що народ відсторонений від влади), стверджує, що соціальна нерівність - основа життя. Стрижнем теорії еліт є абсолютизація відносин владарювання одних і підкорення інших. Влада виникає як іманентна (внутрішньо зумовлена) властивість постійно існуючої в суспільстві еліти. Правда, деякі західні дослідники критикують цю теорію за те, що вона не враховує існування “середнього класу”, який становить більшість населення розвинутих суспільств, нівелюючи їхню соціальну поляризованість та елітність.

Суб'єктивно-психологічна концепція. Вона пояснює владу як вроджений інстинктивний потяг людини до влади, панування аж до агресії. Серед доктрин - біхеві-ористська теорія влади. Вона орієнтує на дослідження індивідуальної поведінки людей у сфері владних відносин, а прагнення до влади проголошує домінуючою рисою людської поведінки і свідомості. Владу тлумачить і як мету, і як засіб. Згідно з поглядами американського політолога Г. Лассуела, будь-який вплив на політику прирівнюється до прагнення влади. У політиці все є владою, а будь-яка влада є політикою. До суб'єктивно-психологічного напряму примикає іструменталістський підхід до розуміння влади - зведення її до використання певних засобів, зокрема насильства і примусу тощо.

Індивідуалістично-соціологічна концепція. Її прихильники розглядають владу як гру інтересів - особистих суперечностей між свободою одних та її обмеженнями щодо інших. Цю “гру” забезпечують угоди, переговори. Її успіх залежить від здібностей, волі, гнучкості суб'єктів, правил “політичної гри” тощо.

Марксистська концепція влади. Беручи за основу передусім економічні інтереси, що визначають зміст і форму реалізації класових інтересів, вона тлумачить політичну владу як панування певного класу. За Марксом, той клас, який володіє засобами виробництва, а отже, й більшою частиною національного багатства, диктує свою волю в суспільстві. У його руках державна влада, що захищає його ж інтереси.

Нині популярною є реляціоністська теорія влади (П. Блау, Дж. Картрайт та інші), яка тлумачить владу як міжособові стосунки, що дають змогу здійснювати вольовий вплив на індивіда і змінювати його поведінку. Тому американський соціолог П. Блау визначає владу як здатність одного індивіда (чи групи) нав'язувати свою волю іншим, не нехтуючи такими засобами, як страх, покарання тощо.

3.3 Форми та механізм політичної влади

Основними формами політичної влади є: панування; політичне керівництво; управління.

Панування - це абсолютне чи відносне підкорення одних людей (соціальних груп) іншим.

Політичне керівництво й управління реалізуються через прийняття стратегічних і тактичних рішень до об'єктів влади, через організацію, регулювання та контроль їх розвитку. Але практика владарювання свідчить про існування некоректних, а подекуди й аморальних форм та засобів: підкуп, обман, обіцянки, шантаж, штучні перешкоди, популізм тощо. Усе це завдає шкоди істинній демократії, підриває престиж влади, викликає до неї недовіру народу, загрожує соціальними конфліктами.

Форми політичної влади розрізняють і за критерієм головного суб'єкта правління. До них належать:

- монархія - єдиновладне (абсолютне чи з конституційним обмеженням) спадкоємне правління однієї особи (монарха);

- тиранія - одноосібне деспотичне правління внаслідок насильницького захоплення влади;

- аристократія - влада кращих, тобто верхівкової, знатної, привілейованої групи;

- олігархія - влада небагатьох багатих;

- тимократія - особлива форма олігархії, за якою державна влада належить привілейованій більшості, яка володіє високим майновим цензом, часто - військовою силою;

- теократія - влада церкви;

- охлократія - влада натовпу, що спирається не на закони, а на миттєві настрої та примхи юрби, яка часто піддається впливові демагогів, стає деспотичною і діє тиранічне;

- демократія - влада народу на основі закону та забезпечення прав і свобод громадян.

Сучасні дослідники виокремлюють ще владу партократії (партійної верхівки, номенклатури), бюрократії (панування вищого державного чиновництва, засилля надцентралізованості й заформалізованості в державі), технократії (вирішальний вплив у суспільстві здійснює науково-технічна еліта; панування технологічного мислення).

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших - їм підкорятися (правове забезпечення).

Такий механізм владних відносин, чітко працюючи, забезпечує оперативність і дієвість взаємозв'язку суб'єкта і об'єкта, реалізацію функцій.

Вдосконалення і демократизація політичного управління передбачає пошук нових способів реалізації влади і певні вимоги до неї. З огляду на це російський політичний мислитель Іван Ільїн (1882--1954) сформулював шість аксіом державної влади:

1. Державна влада не може належати нікому, крім тих, хто має правове повноваження. Правосвідомість вимагає, щоб влада сприймалась не як сила, яка породжує право, а як правочинне повноваження. Право народжується не від сили, а тільки від права і завжди від природного права. Влада, яка не має правової санкції, не має й правового виміру.

2. Державна влада в межах кожного політичного союзу повинна бути одна. Вона - єдине організоване волевиявлення, яке випливає з єдності права. В кожному політичному союзі державна влада, незважаючи на принцип її поділу, за своєю суттю і метою єдина. Наявність двох державних влад свідчить про існування двох політичних союзів.

3. Влада має здійснюватися людьми, які відповідають високому етичному й політичному цензу. Влада без авторитету гірша, ніж явне безвладдя. Народ, який принципово заперечує правління кращих, є ганебним натовпом, а демагоги - його провідниками.

4. Політична програма володарюючих може передбачати лише заходи, які мають загальний інтерес. Адже державна влада покликана утверджувати природне право, а воно збігається із загальними інтересами народу і кожного громадянина.

5. Політична програма влади має охоплювати заходи і реформи, які реально можна втілити в життя. Неприпустимо вдаватися до утопічних, нездійсненних програмних накреслень.

6.Державна влада принципово пов'язана розподільчою справедливістю. Однак влада має право і зобов'язана відступати від неї тоді, коли цього вимагає національно-духовне буття народу.

Практика політичного життя засвідчує, що ігнорування цих аксіом призводить до кризи державної влади, дестабілізації суспільства, конфліктних ситуацій, які можуть переростати навіть у громадянську війну.

3.4 Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимне ставлення до правових норм країни - одне із сучасних уявлень про сутність влади, за якої правові норми мають демократичний зміст і випливають із суверенітету народу як абсолютного першоджерела закону.

Легітимність політичної влади форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою або окремими його структурами та інститутами.

Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право й закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення.

Основними джерелами легітимності, як правило, виступають три основні суб'єкти:

- населення;

- уряд;

- зовнішньополітичні структури.

Різні можливості політичних суб'єктів підтримувати певну систему правління передбачають різні типи легітимності влади.

Легітимність має властивість змінювати характер і ступінь підтримки влади та її інститутів. У зв'язку з цим можна говорити про кризи легітимності. Криза легітимності - зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій.

У сучасних умовах суспільно-політичного розвитку кризи легітимності спричинені нездатністю органів влади здійснювати свої функції, нелегітимних формами насилля над людьми, неспроможністю уряду адаптуватися до динамічної зміни умов суспільного розвитку, руйнуванням конституційного порядку, розривом між конституційними нормами та практикою їхнього втілення, відсутністю серйозних структурних змін.

Сучасний російський політолог Олександр Соловйов, узагальнивши теоретичний і практичний досвід, запропонував такі шляхи і засоби виходу з кризових ситуацій:

- підтримка постійних контактів з населенням;

- проведення роз'яснювальної роботи щодо своїх цілей;

- посилення ролі правових методів досягнення цілей та постійного оновлення законодавства;

- врівноваженість гілок влади;

- виконання правил політичної гри без ущемлення інтересів сил, які беруть у ній участь;

- організація контролю з боку організованої громадськості за різними рівнями державної влади;

- зміцнення демократичних цінностей у суспільстві;

- подолання правового нігілізму населення тощо.

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип, її поділу. Основоположниками теорії поділу влади вважають англійського філософа Д. Локка і французького просвітителя, правника, філософа Ш. Монтеск'є, хоча цю ідею висловлював ще давньогрецький історик Полібій.

За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова влади. Це створює систему “стримувань і противаг” проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади, як відомо, є вищий представницький державний орган - парламент; виконавчу владу здійснюють - президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу - незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Уперше така система влади була законодавчо закріплена в Конституції США (1787). Зафіксована вона була і в Конституції Української козацької республіки в 1710 p. (Конституція гетьмана П. Орлика). Принцип поділу влади вже закріплений у більшості конституцій країн світу. Утвердився він і в Україні.

Нині говорять і про владу засобів масової інформації, називаючи її “четвертою владою”, а також про “владу” громадської думки тощо. Французький соціолог Р. Арон вважає, що влада не є глобальним, неподільним монолітом, вона розпорошена серед численних суб'єктів, інституцій. Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти тощо) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, напівфашистські, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії тощо).

Існує суспільно-політична течія, яка заперечує будь-яку форму політичної, економічної і духовної влади, - анархізм. Він не визнає державу як форму організації суспільства, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль.

Такі ідеї відомі ще в політичній думці давнього світу. Першим вдався до аналізу політичних та економічних форм анархізму наприкінці XVIII століття англійський письменник Вільям Годвін. Як суспільно-політична течія анархізм формувався в 40--70-х роках XIX століття у країнах Західної Європи. Провідні його теоретики П.-Ж. Прудон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін.

Невизнання анархізмом політичної влади як важливого і необхідного інституту суспільного життя неминуче призводить до заперечення влади загалом і демократичних форм її реалізації, зокрема. Однак анархізм спродукував і деякі актуальні навіть для сьогодення ідеї, заперечуючи деспотизм, культ одноосібного правління, пригнічення особистості, обстоюючи ідеал взаємодопомоги й солідарності людей, регулюючі можливості самоорганізації і саморегуляції тощо.

Отже, політична влада, її механізм повинні:

- забезпечити законні права громадян, їх конституційні свободи;

- утверджувати право як стрижень суспільних відносин і самим вміти підкорятися праву;

- виконувати функції розбудови держави (господарські, культурні, соціальні та ін.

3.5 Політична система за умов трансформації українського суспільства та шляхи забезпечення балансу влад в Україні у межах чинної конституційної моделі

Нині всі колишні соціалістичні країни (Україна не є винятком) переживають перехідний період. Мова йдеться про перехід від авторитарно-тоталітарного суспільного устрою до демократичної правової держави, а в майбутньому - до громадянського суспільства. Перехідний період буде значно тривалішим, ніж передбачалось: не п'ять, а десять-п'ятнадцять років. При цьому слід мати на увазі, що перехід відбуватиметься поетапно. Перший етап - фундаментальна зміна усталених політичних і економічних структур. Другий - розвиток і закріплення демократичних процесів, зміцнення економічних інститутів, стабілізація виробництва. І нарешті, третій етап - політична консолідація як неодмінна умова економічного піднесення.

Особливості нинішнього етапу перехідного періоду полягають в тому, що Україна завершила початковий етап перехідного періоду - проголошення незалежності та набуття атрибутів держави і перейшла до етапу розвитку демократичних процесів, політичного та економічного облаштування.

Досліджуючи державотворчий процес, слід мати на увазі радикальний характер змін, які відбуваються в сучасній Україні. Перехід від командної економіки до ринкового господарства, від авторитарно-тоталітарної системи до демократичної правової соціальної держави зумовлює необхідність відповідної політичної культури населення, формування масового менталітету, адекватного ринковій економіці і плюралістичній демократії. І якщо європейська політологічна думка орієнтує громадян на дотримання своїх зобов'язань і виявлення поваги до держави та її законів, а американська політологія на перший план висуває інтереси особи, її вміння вирішувати свої власні проблеми в цивілізованому співробітництві зі співвітчизниками, то в Україні на перехідному етапі її розвитку слід враховувати як запити окремої особи, так і інтереси держави.

У політичній трансформації суспільства важлива роль належить національній ідеї. Звертаючись до питання про національну ідею, слід виходити з того, що ця ідея має сприйматися більшістю населення України.

Полеміка, що розгорнулася навколо національної ідеї, засвідчує не тільки її актуальність, а й складність. Національна ідея - це не лише етнічна, а й державно-політична категорія. Її основна функція -консолідувати весь народ України на будівництво нового суспільного устрою незалежної держави. Для цього потрібна політична нація, яка в Україні складається з українців, росіян, білорусів, румунів, угорців, євреїв, кримських татар та інших етнічних груп. Українці як корінне населення дали назву країні, українська мова є державною. Політична нація повинна і може скластися лише на загальноцивілізованих принципах громадянського суспільства. І лише їй під силу вивести з кризи національну економіку, науку, освіту, культуру, піднести на рівень державної українську мову, сприяти розвитку мов інших етнічних груп, позбутися відчуття меншовартості, уявлення про підневільний, стражденний народ, яке дедалі нас супроводжує.

Справа ця не проста. Щоб оволодіти такою ідеєю, необхідно створити наукові школи, з'єднати їх з комп'ютерними технологіями, які б системніше поширювали її консолідуючий зміст, впливали на засоби масової інформації для ефективного формування у свідомості громадян почуття цілісності, соборності, єдності з суспільством, народом.

На це підуть роки. Але вже сьогодні слід розв'язувати життєві, реальні проблеми і мати ідею, яка б сприяла поліпшенню життя співвітчизників. Такою могла б бути ідея викорінення бідності. У майбутньому, коли подолаємо бідність, національною ідеєю могла б стати ідея соціального партнерства, яка забезпечує поступове зняття відчуження в суспільстві, визначає рівновагу між демократичними інститутами і соціальною владою, плануванням і ринком, різноманітними формами власності, економічною ефективністю і соціальною справедливістю. Про продуктивність ідеї соціального партнерства свідчить і досвід західноєвропейських країн, де цей демократичний інститут функціонує багато років. Соціальна злагода й економічна стабільність не можливі без ефективно налагодженої взаємодії тих, хто дає роботу, і тих, хто отримує її, профспілок і владних структур та їхніх спільних зусиль, спрямованих на визначення і здійснення економічної політики, яка б забезпечила поєднання індивідуальних, колективних і суспільних інтересів громадян.

Орієнтовні напрями розвитку політичної системи сучасної України:

- враховуючи реалії суспільного життя в Україні, важливо чітко визначити і здійснити такі основні напрями поступу її політичної системи:

- подальший розвиток і вдосконалення політичних відносин шляхом відкриття максимального простору демократичним засадам в управлінні суспільством на всіх рівнях його соціально-політичної організації, повсюдне запровадження виборів посадових осіб, зокрема глав обласних та районних державних адміністрацій;

- будівництво справді демократичної, правової, соціальної держави на принципах демократії і політичного плюралізму; з ефективно діючим парламентом, авторитетним Президентом, високопрофесійним урядом, незалежними судовими органами, незалежними засобами масової інформації;

- законодавче забезпечення можливості встановлення балансу політичних сил, яке спонукало б до рівноваги стримуючих противаг, законодавчої, виконавчої і судової гілок влади, їх плідного співробітництва;

- законодавче забезпечення залучення представників політичної опозиції, засобів масової інформації до участі у діяльності владних інститутів, розробки, прийняття та реалізації важливих державних законів;

- забезпечення реальної підзвітності виборчих органів влади, політичних сил, що їх утворюють, перед виборцями і створення умов, які б дозволяли змінність влади, що вичерпала законодавчий термін або не виправдала довір'я відповідного електорату;

- формування інститутів громадянського суспільства як співтовариства вільних людей і їхніх самодіяльних організацій, політичних партій, рухів, профспілок, кооперативів, асоціацій;

- забезпечення дійової участі громадськості у формуванні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави;

- забезпечення необхідних прав для розвитку політичної нації в цілому і кожного етносу окремо, формування і зростання національної свідомості і самосвідомості, політичної культури владної еліти і кожного громадянина;

- своєчасне самооновлення політичної системи України з урахуванням внутрішнього і міжнародного становища, тобто її постійна самоадаптація.

Перебіг політичних процесів в Україні в період з 2005 року і донині засвідчив, що зміна моделі владно-державних відносин в Україні не забезпечила очікуваних результатів - стабільного, ефективного та демократичного функціонування політичної системи країни. Це зумовило - в контексті ціннісної невизначеності орієнтирів діяльності провідних політичних сил, різновекторності їх зовнішньополітичних орієнтацій, недотримання принципів політичної відповідальності, посилення низки негативних чинників розвитку політичних процесів, зокрема:

- перманентне виникнення політичних криз, зумовлених суперечливим характером внесених до Конституції України змін;

- зростання ризиків дефрагментації системи державної влади внаслідок загострення протистояння провідних політичних сил в умовах домінування конфронтаційних практик, правової невизначеності та культурно- традиційної несформованості механізмів вирішення політичних конфліктів.

Наслідками виникнення зазначених тенденцій функціонування системи державної влади є, передусім, дисбаланс у системі організації державної влади в трикутнику Президент - Парламент - Уряд та спричинені ним ескалація конфлікту між ключовими суб'єктами політичного процесу за перерозподіл повноважень між гілками та рівнями влади в країні. Це зумовлює актуальність дослідження проблеми оптимізації балансу владних повноважень гілок влади з метою забезпечення ефективного урядування в Україні. Теоретико-правові проблеми функціонування інституту президентства аналізуються С. Г. Серьогіною, Ю. М. Тодикою, В. Д. Яворським. Порівняльний аналіз конституційного контролю в зарубіжних країнах представлені російськими дослідниками Ж. І. Овсепяном, Б. Н. Топорніним, В. Є. Чиркіним, Ю. А. Юдіним, М. А. Никифоровою та Т. А. Васильєвою. На сьогодні більшість держав приходять до принципу поділу влади як інструменту й умови існування правової держави. Поділ влади, як і функціонування гілок влади, визначається національними конституціями та у тій чи іншій модифікації функціонує в країнах з різними формами правління. Поділ влади між органами держави:

- покликаний забезпечити реалізацію державної влади в інтересах народу, що є єдиним джерелом цієї влади;

- виявляється в тому, що вся державна влада в повному обсязі не належить жодному з органів державної влади;

- виражається в розмежуванні сфер компетенцій між органами держави;

- пов'язаний з наявністю механізмів взаємного контролю органів держави;

- перешкоджає зосередженню всієї повноти державної влади, її узурпації однією особою, органом, соціальною групою;

- є підґрунтям всієї системи стримувань і противаг, спрямованим на забезпечення служіння держави громадянам та їх благу.

Поділ владних повноважень як один з конституційних принципів функціонування правової, демократичної держави не являє собою застиглий стан окремих державних структур. Це працюючий механізм, який досягає єдності на основі складного процесу узгоджень і спеціальних правових процедур, зокрема балансу владних повноважень органів державної влади. Про це свідчить досвід європейських країн, де приділяють велику увагу механізмам збалансованого функціонування органів державної влади (як по горизонталі, так і по вертикалі) і періодично її вдосконалюють. Встановлюється багаторівнева система управління. На кожному рівні цієї системи виконавча влада формується без участі органів влади вищого рівня і підконтрольна у виконанні функцій представницькому органу того ж рівня. Найбільш загальними елементами у системі балансів владних повноважень, що існують у сучасній теорії та практиці конституційного права є:

- різні строки функціонування державних органів влади (Ірландія, Нідерланди, США, Франція, ФРН);

- різні засоби формування гілок влади (США, Україна, Фінляндія, Франція);

- право вето - законодавче (парламентське) вето та відкладальне вето президента;

- інтерпеляція - запити депутатів;

- створення контрольних і слідчих комісій парламентом;

- інвеститура (вотум довіри), який повинен отримати при формуванні уряд від парламенту;

- бікамералізм - двопалатний парламент (Австрія, Бельгія, Польща, Нідерланди та ін.);

- процедура промульгації законів;

- колегіальний характер уряду (в усіх державах);

- порядок взаємовідносин між урядовою партією/коаліцією і опозицією;

- відповідальність вищих державних органів та посадових осіб (політико-правового або конституційно-правового характеру): 1) процедура імпічменту щодо президента (Італія, Росія, США), суддів та інших посадових осіб; 2) колективна (солідарна) відповідальність уряду перед парламентом; 3) право дострокового розпуску парламенту та призначення нових виборів; 4) дострокове припинення повноважень інших владних структур тощо;

- розмежування повноважень центральних органів державної влади, органів місцевого самоврядування (унітарні держави) і розмежування повноважень між федеральними, органами державної влади та органами влади суб'єктів федерацій. Належить зазначити, що попри те, що моделі балансу владних повноважень мають досить чітко фіксовану країнову специфіку, виявляються певні типові тенденції в їх побудові. Незважене і некомпетентне втручання у систему розподілу владних функцій може мати вкрай негативні наслідки для результативного функціонування системи державної влади. Про це свідчать наслідки політико-правового реформування в Україні. Модифікація форми правління в Україні у грудні 2004 року та зміна виборчої системи призвели до руйнації системи стримувань і противаг. Як наслідок незваженого втручання в розподіл повноважень між органами державної влади виник дисбаланс влади, передусім йдеться про перерозподіл повноважень між Верховною Радою України та Президентом України [1].

Конституція України визначила правові межі державного примусу щодо суспільства і громадян. Однак внаслідок недосконалості політичних та правових інститутів, слаборозвинутої ринкової економіки, відсутності або прибуванні у зародковому сталі інституту незалежної фахової громадської експертизи, влада часто вдається до неправових засобів примусу (репресивних переслідувань, підкупу, шантажу, ідеологічного маніпулювання).

Стосовно легітимності влади в Україні слід визнати її низький рівень до всіх політико-владних інститутів. До сказаного слід додати, що в Україні переважає легітимність, яка ґрунтується на ірраціональних засадах: традиційна, харизматична. Традиційна легітимність функціонує у вигляді соціально-євдомонічної, яка сягає своїм корінням у радянський патерналізм, і національно-патріотичної -- етнокультурні та етно-політичні традиції. Інші види легітимності на сучасному етапі політичного розвитку країни набувають все більшого поширення.

За рівнем публічності влада в Україні зберігає ще форму скритості і таємничості (криптократії). Однак після Помаранчевої революції та політичної реформи політична влада стала більш публічною внаслідок зростання політичної конкуренції і розширення діапазону свободи у ЗМІ. Для забезпечення публічності влади на рівні стандартів розвинутої демократії необхідно юридично закріпити: право громадян на отримання інформації про доходи і майно політиків та чиновників, результати їхньої діяльності шляхом розміщення такої інформації у офіційних друкованих та електронних ЗМІ; легальне лобіювання громадськими організаціями своїх інтересів; статус незалежної фахової громадської експертизи політичних проектів у рамках громадського телебачення і радіомовлення; право уповноважених представників громадськості бути присутнім на пленарних засіданнях парламенту та місцевих рад.

Якщо аналізувати владу на рівні інституційних суб'єктів, то слід зазначити, що їхнім недоліком є незбалансованість повноважень між основними політичними інститутами держави, а також величезний обсяг регуляторних функцій у соціально-економічній сфері. Внаслідок цього відбувається жорстка боротьба між владними суб'єктами на всіх рінях політичної системи, оскільки влада сьогодні дає можливість розподіляти матеріальні і фінансові ресурси.

Серед групових суб'єктів політики найбільший вплив на політичну владу мають представники великого бізнесу, які належать до політичного керівництва або підпатронатні йому. Водночас представники середнього та малого бізнесу, а також освітньої, наукової та культурної сфер (незважаючи на посилення їхньої активності сьогодні) ще нездатні вагомо впливати на процес прийняття політичних рішень.

Феномен особистої влади виявляється рельєфніше, ніж інституційної. Суть його полягає в тому, що політичний лідер, спираючись на інституційні ресурси, близьке оточення, фінансовий капітал (як правило, тіньовий) і власну харизму, володіє значною особистою владою. Проте в умовах посилення динаміки демократичного політичного процесу політичний лідер може втратити як владу інституційну, так і особисту, якщо результати його діяльності не будуть відповідати суспільним очікуванням. Парламентські вибори 2006-2007 р.р. підтвердили закономірність цього процесу: посилили свою позицію (особисту владу) ті політичні лідери, які висунули більш привабливі для суспільства ідеї і послідовно їх відстоювали.

За джерелами формування політична влада в Україні де-юре є демократичною, а де-факто - ще зберігає атрибути олігархо-кланового режиму. Олігархія - це група людей, яка перебуваючи на вершині політичної влади і використовуючи владні механізми з метою нещадної експлуатації природних і трудових ресурсів, нагромадила потужні фінансові та інформаційні ресурси. Клани - це об'єднання за родинними, дружніми, земляцькими відносинами, які намагаються реалізувати дещо відмінні (як правило, мафіозні) від організаційної мети інтереси. На нинішньому етапі, коли посилюється політична конкуренція й активізується громадськість, олігархо-кланові механізми у всіх політичних структурах значно послабилися.

Влада в Україні недостатньо збалансована й ефективна. Якщо до 2004 року політична влада в Україні була в основному зосереджена в руках Президента, то зараз розподілена між двома владними центрами (Президентом і Прем'єр-міністром, який спирається на парламентську більшість). При цьому слід зазначити, що дублювання багатьох управлінських функцій двома політичними центрами послаблює ефективність державного управління.

Висновки до ІІІ розділу

Політична влада втілюється через механізм владних відносин. Польський політолог Єжи Вятр запропонував таку його структуру:

- наявність у владних відносинах не менше двох партнерів;

- волевиявлення володаря здійснюється у вигляді певного акту, який передбачає санкції за непідкорення його волі;

- обов'язкове підкорення тому, хто здійснює владу;

- соціальні норми, що закріплюють право одних видавати акти, інших - їм підкорятися (правове забезпечення).



ВИСНОВКИ ТА ПРОПОЗИЦІЇ

Влада є одним з фундаментальних початків людського суспільства. Влада - право і можливість розпоряджатись чимось і кимось, підкоряючи своїй волі, це здатність конкретних лідерів змусити підкорятися собі, це повага конкретного політичного лідера, її здійснюючого, повага народу.

Влада - організована і регулятивно-контролююча основа політики, одне з найважливіших і найстародавніших політичних знань управління суспільством, культурною діяльністю, конкретним життям людини. Влада, безперечно, - засіб здійснення політики. Влада має універсальну властивість: загальність - функціонування в усіх сферах суспільних відносин і політичних процесах, здатність проникати в усі види діяльності, пов'язувати людей, і протиставляти суспільні верстви та групи, має єдиний принцип діяльності - командування в різних його формах (розпорядження, наказ, переконання та інше). Влада є скрізь, де є стійкі об'єднання людей: в сім'ї, виробничих колективах, різноманітних організаціях і установах, в усій державі.

Поняття влади взагалі, поняття політичної влади зокрема, пояснюється по-різному, буденно, побутово і науково. Буденно, в повсякденному житті говоримо про владу батьків над дітьми, про владу над людиною сил природи, під пануванням яких перебуває, поки не зуміє підкорити їх, про владу держави над громадянами та інше. Це найрізноманітніші поняття влади, що часто між собою мають мало спільного. Слово влада в буденному вживанні визначається і як суспільні відносини і установи (дійсну владу в місті має міська Рада та інше). Тому-то, влада стає особливим видом суспільних відносин - відносин влади. Їм властиві цілеспрямований вплив суб'єкта влади або виконавця владних функцій на об'єкт влади, причому владний вплив є тільки тоді, коли об'єкт і суб'єкт влади перебувають у відносинах панування і підкорення. Джерело будь-якої влади - реальне панування однієї частини явища над іншою. Саме ж поняття влада - стародавньо-грецьке - органічно зв'язане з поняттям володіння майном. Влада означає один з атрибутів приватної власності. Поняття влада надто широке, полісемантичне, має багато відтінків і нюансів. Існують в науці найрізноманітніші визначення влади. Пояснюється це складністю, багатоаспектністю самого явища суспільного життя - влади. Кожне з визначень влади звичайно акцентує увагу на тій або іншій стороні, на окремих проявах влади в повсякденному житті.

По-перше, з точки зору мети визначення, влада характеризує здатність досягнення поставленої мети, одержання намічених результатів. Англійський політолог Бертран Рассел відмічає, що "влада може визначатись як реалізація наміченої мети". Визначення влади, з точки зору мети, дається досить широко, розповсюджується не тільки на відносини між людьми, але й на взаємодії людини з навколишнім світом (кажуть про владу людини над природою). Та визначення влади з точки зору мети відображає лише одну її сторону, лише один з її аспектів.

По-друге, влада розглядається як особливий тип поведінки, за яким одні люди командують, інші підкоряються. З позиції поведінки людини підхід до визначення влади індивідуалізує розуміння влади, зводить її до взаємодії реальних осіб, звертаючи особливу увагу на суб'єктивні мотиви влади. Американський політолог Гарольд Лассуелл відмічає, що початкові імпульси для виникнення влади дає властиві індивідам прагнення до влади і володіння політичною енергією. У владі людина бачить засіб поліпшення життя, надбання багатства, завоювання престижу, свободи, безпеки тощо. Влада - самомета. Її володар має можливість мати насолоду нею, творити, що заманеться, незважаючи ні на що.

По-третє, з позицій психології влада розглядається як індивідуальна поведінка. Не обмежуючись тлумаченням змісту і суті волі до влади, як її джерела, Гарольд Лассуелл звертався до психоаналізу, намагаючись з'ясувати психологічні основи волі до влади, визначав прагнення до влади як прояву, сублімації, тобто піднесення подавленого лібідо, що підтверджує трансформацію потягу переважно чуттєвого або ж психічну енергію взагалі (Зігмунд Фрейд, Карл Юнг). Прагнення до влади і особливо оволодіння нею виявляє функцію суб'єктивної компенсації фізичної або духовної неповноцінності. Влада виникає як взаємодія волі до влади одних і готовності до підкорення, добровільного рабства - інших. У психіці людини, вважає Зігмунд Фрейд, є структури, що роблять її схильною до віддання переваг свободі від рабства заради особистої захищеності і заспокоєння за допомогою любові до володаря. Психологічний підхід до визначення влади допомагає виявити механізми мотивів влади як командування і підкорення.

По-четверте, існує і системний, структуралістський підхід до визначення влади. Такий підхід протилежний підходу з позиції поведінки людини і психологічному баченню влади. I якщо при підході з позиції поведінки людини і психології визначення влади виходять з розуміння влади знизу вгору, від індивідів до суспільства, реальним проявом влади, то системний підхід у визначенні влади виходить з похідності влади, а тлумачення її випливає не з індивідуальних відносин, а соціальної системи як властивості системи, що проявляється у взаємовідносинах частин і цілого. Американський політолог Толкотт Парсонс визначає владу як "здатність системи забезпечувати виконання її елементами взятих зобов'язань, спрямованих на реалізацію колективної мети системи". Інші представники системного підходу (Карл Дойч, Ніколас Лукас) поясняють владу як засіб соціального спілкування (комунікації), що дозволяє регулювати групові конфлікти і забезпечувати інтеграцію суспільства.

По-п'яте, існують і структурно - функціоналістські і реляційні інтерпретації влади. Структурно - функціоналістські інтерпретації влади визначають її як властивість соціальної організації, як спосіб самоорганізації спільності людей, що заснована на доцільності поділу функцій управління і підкорення. Релятивістське визначення влади розглядає її як відносини між двома партнерами: один з них значно впливає на інший. Влада є взаємодією її суб'єктів і об'єктів.

Аналіз влади - глобального, виняткового, незвичайного явища, властивого і природі, і людському суспільству, показує, що влада має давню традицію в історії суспільної думки. Ще Арістотель висловлював думку, що початки владарювання і підкорення універсальні, охоплюють не тільки світ живих істот, але й неживу природу. Відносини влади Арістотель розглядав як природну необхідність одних людей підкорятися, а інших - панувати, управляти, владарювати. Тут існують різні крайності, винятково до утвердження, що відносини влади існують не тільки у тварин, але навіть у комах; більше сприймаємо твердження, що основа влади полягає у природі людини як біологічної істоти. Влада ж - суспільне явище, характерне лише для людського суспільства.

Державна влада - вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько - владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Державна влада функціонує за політико - територіальним принципом. Це означає, що вона не визнає ніяких родових відмінностей, а закріплює населення за певною географічною територією і перетворює його у своїх підданих (монархія) або у своїх громадян (республіка). Державна влада - суверена, тобто верховна, самостійна, повна і неподільна в межах державних кордонів та незалежна і рівноправна в зовнішніх зносинах. Основними рисами політичної влади є легальність, легітимність, верховенство, вплив, ефективність і результативність.

Політична влада - здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики. У політичній, соціологічній, філософській літератур є декілька підходів до трактування політичної влади, найголовнішими з них є:

- біхевіористський підхід - влада як певний тип поведінки,заснований на можливості зміни поведінки інших людей;

-- інструменталістський підхід - влада як можливість використання певних засобів, зокрема насильства;

- теологічний підхід влада як досягнення певних цілей і одержання результатів;

- структуралістський - влада як особливі відносини між тим, хто управляє, і тим, хто підпорядковується;

- конфліктологічний -влада як можливість прийняття рішень, які регулюють розподіл благ у конфліктних ситуаціях;

- реляціоністський -влада як між особові стосунки, які дають змогу одному індивідові змінювати поведінку іншого.

Політичний режим - це сукупність характерних для певного типу держави політичних відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між державною владою і суспільством, домінуючих форм ідеологій та стану політичної культури.

Типологія політичних режимів здійснюється на основі певних ознак, до яких належать: спосіб формування органів влади; співвідношення законодавчої, виконавчої та судової влади, уряду й органів місцевого самоврядування; роль громадських організацій і політичних партій у суспільстві; правовий статус особистості; встановлена законодавча система; зміст і співвідношення дозволеної та забороненої політичної діяльності; рівень і умови розвитку економіки; політична стабільність суспільства; порядок функціонування правоохоронних і каральних органів; історичні, культурні та моральні традиції тощо.

У сучасній політології виокремлюють три основні типи політичного режиму: демократичний, тоталітарний, авторитарний.