Гарантії прав і свобод людини при їх обмеженні у кримінальному провадженні

Допит малолітньої та неповнолітньої особи також має певні гарантії. Так, для даної категорії виділяється лише одна година допиту без перерви, замість двох годин, передбачених для дорослих, і дві години на день. Допит малолітніх та неповнолітніх осіб проводиться в присутності їх законного представника (батьки, опікун, усиновитель) або педагога, а за необхідності й лікаря.

Щодо загального часу, визначеного для допиту неповнолітньої чи малолітньої особи в дві години на день, слушно, на нашу думку зауважила Ю. Гошовська, вважаючи, що законодавчо закріпленого часу для допиту вказаної категорії осіб замало й пропонує внести зміни до статті 226 КПК України, у якій подовжити загальний за день час допиту з двох на чотири години [48, c. 119].

Присутність педагога або близьких родичів неповнолітнього чи інших законних представників під час допиту має підвищувати його результативність. У зв'язку з цим велике значення має правильне визначення конкретних осіб, присутність яких може бути корисною.

Педагог, якого запрошують для участі в допиті, повинен займатися вихованням і навчанням неповнолітніх такого ж віку, що і допитуваний. Завдання педагога - допомогти слідчому встановити психологічний контакт, виробити правильну тактику проведення допиту, сформулювати запитання з урахуванням дитячої психіки [157, c. 216].

Розглянемо гарантії при проведенні такої слідчої дії, як обшук. Так, у ст. 234 КПК України міститься законодавча вимога щодо отримання дозволу на проведення обшуку в слідчого судді, який останній викладає в ухвалі. Гарантіями також є чітко встановлені вимоги щодо клопотань про проведення обшуку та ухвал, які задовольняють такі клопотання. Ухвала слідчого судді надає право проникнути у визначене житло лише один раз.

На практиці для подання клопотання слідчому судді прокурор, слідчий уживають необхідних заходів щодо мотивації необхідності проведення обшуку житла чи іншого володіння особи.

Під час проведення обшуку залучається особа, права якої обмежуються в процесі реалізації даної слідчої дії. Обшук проводиться протягом часу, коли завдається найменше втручання в нормальне життя особи, чиї права обмежуються. Водночас законодавець залишив місце внутрішньому переконанню слідчого, прокурора, зазначивши, що обшук може проводитися в інший час, якщо виконання умови «найменшого втручання» буде недоцільним. На практиці слідчі та прокурори, зловживаючи посадовим становищем та розуміючи низьку юридичну обізнаність людей в країні, провадять обшук без ухвали слідчого судді, мотивуючи добровільною згодою особи, щодо якої здійснюються обмеження. Яскравим прикладом мотивації таких дій є ухвала слідчого судді, у якій останній, хоч і не задовольняє клопотання прокурора щодо накладення арешту на майно, виявлене під час обшуку, але не робить жодного зауваження про порядок проведення самого обшуку. Пояснення захисника щодо відсутності добровільної згоди підозрюваного на проведення слідчої дії та чинення на нього психологічного тиску до уваги не беруться [261]. На нашу думку, посилання на «добровільність» узагалі не має бути в практичній діяльності слідчих та прокурорів, адже зрозуміло, що психологічний вплив здійснює на людину форма та посвідчення службових осіб. Тим паче, у законодавстві «добровільність» не є підставою для обходу звернення з клопотанням до слідчого судді [289, c.94].

Стороною обвинувачення також порушуються норми-гарантії щодо вручення копії ухвали слідчого судді на дозвіл проведення обшуку володільцю майна, а за відсутності особи-володільця - щодо залишення ухвали на видному місці. У судовій практиці таких випадків небагато, але вони досить яскраві. Крім того, одне порушення тягне за собою інші. Так, в ухвалі від 10.11.2016 р. у справі № 332/3426/16-к слідчим суддею визнано низку порушень стороною обвинувачення під час проведення обшуку, зокрема посилання слідчого на наявність в ухвалі слідчого судді дозволу щодо проведення обшуку, хоча такої ухвали не існувало фізично. Таке порушення тягне за собою недопустимість усіх доказів, отриманих унаслідок несанкціонованого обшуку. Проте слідчий знову ж порушив закон і провів обшук у присутності невідомої особи, ім'я якої навіть не зазначив у протоколі. Наступні порушення полягали у вилученні майна, яке на думку прокурора належить до гральних автоматів, на що слідчий суддя зауважив, що це лише припущення прокурора, яке не підкріплюються спеціальними знаннями особи в галузі гральних автоматів, а також у недотриманні вимоги надати слідчому судді впродовж 48 годин клопотання про арешт майна, вилученого під час обшуку. Отже, на підставі зазначених порушень слідчий суддя визнав обшук незаконним [245].

Гарантіями прав підозрюваних та обвинувачених при проведенні стороною обвинувачення такої слідчої дії, як огляд, є можливість уносити до протоколу зауваження, а також обмеження щодо вилучення речей. Так, вилучатися можуть лише речі та документи, що мають відношення до кримінального провадження, а також речі вилучені з обігу. Порядок проведення огляду такий самий, як і при обшуку, проте суд та сторона обвинувачення іноді трактують норми законодавства на власний розсуд. В ухвалі слідчого судді від 06.03.2017 р. у справі № 297/543/17 щодо санкціонування проведеного огляду житла зазначається, що огляд житла проведено без ухвали слідчого судді, мотивуючи тим, що під час огляду виявлено наркотичні речовини, а слідча дія проводилася слідчим з метою виявлення та фіксації відомостей про обставини вчинення кримінального правопорушення.

Частиною 1 статті 233 КПК України регламентовано ще одну кримінальну процесуальну гарантію: «…ніхто не має права проникнути до житла чи іншого володіння особи з будь-якою метою, інакше як лише за добровільною згодою особи, яка ними володіє, або на підставі ухвали слідчого судді, крім випадків, установлених частиною третьою цієї статті [103]».

Суддя ж, в ухвалі від 06.03.2017 р. у справі № 297/543/17 посилається на ч. 3 ст. 233 КПК України, яка визначає, що слідчий, прокурор мають право до постановлення ухвали слідчого судді увійти до житла чи іншого володіння особи лише в невідкладних випадках, пов'язаних з урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину. І знову ж таки, у мотивувальній частині клопотання, де пояснюється, чому ж таки огляд був проведений без ухвали слідчого судді, жодного з перелічених виключень у ч. 3 ст. 233 КПК України, які б дозволяли так вчинити, не мало місце [240]. Саме слідчий суддя повинен особливу увагу приділити вирішенню питання про те, чи дійсно були підстави для негайного проникнення до житла чи іншого володіння особи без ухвали [75, c. 76]. Отже, слідчі та прокурори зловживають поняттям «виключний, невідкладний випадок» або трактують зазначенні норми іншим чином.

Правовою підставою та гарантією проведення освідування є постанова прокурора, винесена за клопотанням слідчого (ч. 2 ст. 241 КПК України). Такий порядок свідчить про створення додаткових гарантій захисту особистих прав людини, забезпечення її реальної тілесної недоторканності [120, c. 25].

Здебільшого особа, стосовно якої винесено зазначену вище постанову, добровільно погоджується пройти освідування, але мають місце непоодинокі випадки, за яких особа відмовляється від такої слідчої дії. У цьому разі освідування може проводитися примусово (ч. 3 ст. 241 КПК України).

При освідуванні не допускаються дії, які принижують честь і гідність особи або є небезпечними для здоров'я. Захисту прав особи сприяє припис КПК України, згідно з яким слідчий, прокурор не мають права бути присутніми при освідуванні особи іншої статі, коли це пов'язано з необхідністю її оголювати та оглядати інтимні ділянки тіла, навіть за наявності такої згоди освідуваної особи [121, c. 123, 124]. Особі, до якої був застосований примус у процесі освідування, надається копія протоколу даної слідчої дії, що також є гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого. Досить цікавою є судова практика застосування зазначених гарантій, на відміну від гарантій дотримання прав та свобод при проведенні досліджуваних вище С(Р)Д. Так, відповідно до рішення суду від 25.01.2017 р. у справі № 202/1199/16-к сторона захисту просила звернути суддю увагу на те, що під час проведення примусового освідування не було складено протоколу, а отже не надано копії обвинуваченому. Суддя ж зазначив, що нескладання протоколу освідування та невручення його обвинуваченому не є підставою для визнання доказів у процесі проведеної слідчої дії недопустимими. Крім того, у рішенні містилося ще багато організаційних порушень стороною обвинувачення, але на них суддя закрив очі [34]. Зазначений факт є начебто несуттєвим, але свідчить про явне порушення вимог КПК України. На нашу думку, нескладання протоколу слідчої дії є прямим порушенням прав підозрюваного, обвинуваченого, а також зеленим світлом для наступної фальсифікації матеріалів справи.

Спробуємо дослідити гарантії дотримання прав і свобод особи в процесі проведення експертизи. Зокрема, такими є передбачені ст. 242 КПК України гарантії недопущення проведення експертизи для з'ясування питань права, а також здійснення примусового залучення особи для проведення медичної або психіатричної експертизи лише за ухвалою слідчого судді чи суду.

На практиці судді вимагають умотивованого клопотання щодо проведення судово-психіатричної або медичної експертизи та не допускають суб'єктивного бачення слідчого чи прокурора в процесі виконання даної слідчої дії.

Так, ухвалою від 03.03.2017 р. у справі № 462/585/17суд задовольнив клопотання слідчого про направлення підозрюваного в психіатричний заклад для проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи, посилаючись не лише на думку й доказову базу, зібрану слідчим, а ще й на висновок судово-психіатричного експерта, який свідчив про необхідність тривалого спостереження й дослідження поведінки підозрюваного [238]. Якщо ж слідчому не вдається навести достатніх доказів для переконання слідчого судді в необхідності проведення медичної чи психіатричної експертизи, останній відмовляє в клопотанні.

Слідчий суддя ухвалою від 27.02.2017 р. у справі № 646/268/17 відмовив слідчому в задоволенні клопотання щодо направлення підозрюваного до медичного закладу для проведення стаціонарної психіатричної експертизи, зазначивши, що: «…з самого клопотання та доказів, долучених до нього, не вбачається, що слідчим встановлені обставини, які дають підстави вважати, що підозрювана під час учинення суспільно-небезпечного діяння була в неосудному стані або обмежено осудному стані, або вчинила злочин в осудному стані, але після його вчинення захворіла на психічну хворобу, яка позбавляє її можливості усвідомлювати свої дії або керувати ними. Не надано доказів й того, що в особи, згідно з медичними документами, є розлад психічної діяльності або наявне психічне захворювання. Відсутні докази того, що поведінка підозрюваної під час учинення злочину або після нього була або є неадекватною (затьмарення свідомості, порушення сприйняття мислення, волі, емоцій, інтелекту, пам'яті тощо). У судовому засіданні підозрювана заперечувала про наявність у неї будь-якого психічного захворювання, пояснила, що на обліку в лікарів психіатрів перебувала лише в 1998 році, категорично заперечила проти поміщення її до психіатричного медичного закладу для обстеження [265]». З двох наведених рішень убачається, що слідчий суддя приділив велику увагу обґрунтованості клопотання, що виключає свавілля слідчих та прокурорів.

При проведенні негласних слідчих (розшукових) дій, на нашу думку, найбільше обмежуються права та свободи підозрюваного, обвинуваченого, оскільки особа нічого не знає про здійснення таких дій і не може себе належним чином захистити, адже законодавцем не передбачено можливості ознайомлення з матеріалами НС(Р)Д до завершення досудового розслідування в порядку, передбаченому ст. 221 КПК України. Протокол про проведення НС(Р)Д та додатки до нього не підпадають під розуміння загальнодоступних документів і ознайомлення з ними інших осіб до завершення досудового розслідування може зашкодити інтересам кримінального провадження. Така вимога законодавця не порушує конституційних прав особи, оскільки про факт тимчасового обмеження окремих прав особі стає відомо до направлення матеріалів провадження в суд і використання їх у суді [84, c. 80, 81].

Звичайно, гарантією є право особи ознайомитися впродовж 12 місяців з матеріалами НС(Р)Д з моменту їх завершення, але не пізніше відправлення до суду обвинувального акта (ч. 2 ст. 253 КПК України) [14, c. 37]. У разі порушення зазначеної гарантії судова практика йде абсурдним, на наш погляд, шляхом. Яскравим прикладом цього є справа № 572/1275/14-к, у якій сторона захисту вважає порушенням неповідомлення обвинуваченому та ненадання йому можливості ознайомитися з матеріалами, отриманими в результаті проведення НС(Р)Д. Слідчий суддя в ухвалі погодився з наявністю такого порушення, зазначивши, що: «…в реєстрі матеріалів досудового розслідування відсутні відомості про повідомлення осіб, щодо яких проводилися НС(Р)Д, обов'язковість якого визначена ч. 1 та ч. 2 ст. 253 КПК України, що ставить під сумнів законність проведення таких заходів [255]». Слідчий суддя у зв'язку з наявністю, на його думку, достатніх підстав прийняв рішення щодо повернення обвинувального акта прокуророві для усунення недоліків. Водночас жодного зауваження щодо зобов'язання прокурора надати стороні захисту матеріали, отримані в процесі проведення НС(Р)Д, немає. На нашу думку, це рішення досить дивне, оскільки слідчого суддю охопив, як він зазначив, сумнів з приводу проведення НС(Р)Д, а отже об'єктивна сторона злочину, яка доводиться і за рахунок доказів, одержаних при реалізації НС(Р)Д, може розвалитися. Прокурор, у свою чергу, подав апеляцію на таку ухвалу слідчого судді, адже обвинувальний акт відповідав вимогам КПК України, а в кінцевому рішенні ухвали слідчий суддя зобов'язав прокурора усунути недоліки в обвинувальному акті. Таким чином, 02.03.2017 р. апеляційний суд скасував ухвалу слідчого судді щодо повернення обвинувального акта прокуророві з метою усунення недоліків [236]. Отже, суд першої інстанції та апеляційний суд ніби проігнорували порушення гарантії права підозрюваного щодо повідомлення про проведення відносно нього НС(Р)Д у зазначений законодавством строк.

До гарантій під час проведення НС(Р)Д також слід віднести заборону використовувати інформацію, отриману в процесі таких дій, інакше, ніж як для цілей кримінального провадження, дані (або матеріальні речі), які не використовуються в процесі доказування, мають бути негайно знищені, за чим здійснює контроль прокурор.

Ми погоджуємося з думкою Н. С. Моргун, що сполучник «та», уживаний у ч. 1 ст. 255 КПК України, справляє враження, що для незнищення речей та відомостей, отриманих під час НС(Р)Д, необхідно мати дві складові одночасно: 1) зацікавлення власника речей у їх поверненні; 2) використання результатів, одержаних в процесі проведення НС(Р)Д під час доказування. Науковець стверджує, якщо власник не зацікавлений у поверненні йому певної речі, але вона є речовим доказом, її знищення перешкоджатиме провадженню досудового розслідування. І навпаки, у разі, якщо річ не може бути використана в доказуванні, але власник хоче її повернути, її знищення означало б порушення засади недоторканності права власності. З огляду на це, задля усунення можливості саме такого тлумачення ч. 1 ст. 255 КПК України необхідно змінити сполучник «та» в її тексті сполучником «або». Урахування цієї пропозиції спрямовано на досягнення однозначності в розумінні цієї норми. Отже, застосування сполучника «або» у зазначеній процесуальній нормі вказує на те, що достатнім для прийняття прокурором рішення про неможливість знищення речей є існування не двох одночасно, а однієї з перелічених умов [140, c. 166, 167].

Гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого при проведенні НС(Р)Д є контроль прокурора за процесом знищення речей, відомостей, документів, які підлягають такому знищенню. Проте на практиці чомусь ця норма має низький рівень реалізації. Так, існують випадки, за яких прокурор не проконтролював реалізацію рішення щодо знищення відомостей, одержаних у процесі НС(Р)Д, що стало причиною визнання в майбутньому доказів недопустимими. Крім того, ці відомості були використані органом досудового розслідування для цілей, не пов'язаних з кримінальним провадженням, у межах якого проводилися НС(Р)Д, що порушує вимоги ч. 2 ст. 255 КПК України [36].

У частині 1 статті 258 КПК України зазначається, що втручання в приватне життя в процесі проведення НС(Р)Д здійснюється за ухвалою слідчого судді, що є гарантією прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого. На практиці зазначеної норми не завжди дотримуються слідчі. Зокрема, існують випадки, за яких констатуються порушення імперативного припису ч. 1 ст. 258 КПК України, а саме в багатьох матеріалах кримінального провадження бракує ухвал слідчого судді щодо дозволу на зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж [241].

Частиною 5 статті 258 КПК України передбачено гарантію щодо заборони втручання в приватне спілкування захисника, священнослужителя з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим. Щодо спілкування священнослужителя (капелана) з підозрюваним, обвинуваченим, засудженим, виправданим, воно значно поступається контактам зазначених суб'єктів із захисником. Щодо капеланів, їх найголовніше призначення в кримінальному провадженні - ресоціалізація та виправлення вже засуджених.

Втручання в приватне спілкування захисника зі своїм клієнтом на практиці відбувається хоч і не часто, але має місце. Прикладом, у судовому рішенні від 27.09.2016 р. у справі № 486/1597/14-к установлено, що «…відповідно до протоколів проведення НС(Р)Д про зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж та мобільних терміналів підозрюваних за кримінальним провадженням, відбулося зняття інформації при спілкуванні підозрюваних у мережах операторів мобільного зв'язку з особами, яким видано свідоцтва про право на зайняття адвокатською діяльністю, і за змістом даних розмов підозрюваних з адвокатами, вони отримували консультації мобільним телефоном з приводу підозр та лінії захисту в даному кримінальному провадженні [37]». Саме така негласна слідча дія найчастіше є порушенням гарантії прав підозрюваного, обвинуваченого на конфіденційність розмов із захисником.

Усі перелічені вище гарантії є загальними і їх мають дотримуватися слідчі під час проведення будь-якої НС(Р)Д.

Крім загальних гарантій, у кожній статті КПК України, які регламентують питання проведення НС(Р)Д, передбачено спеціальні гарантії. Так, аудіо- та відеоконтроль за особою здійснюється на підставі ухвали слідчого судді за наявності достатніх підстав вважати, що проведення цієї дії надасть докази в певному кримінальному провадженні. На нашу думку, розмежовувати ці дві гарантії не можна, оскільки вони працюють як єдине ціле. Ми припускаємо, що на практиці, якщо в слідчого немає достатніх підстав для подання клопотання слідчому судді про проведення аудіо-, відеоконтроля, він провадить зазначену дію без такої ухвали, а отже, порушується одразу дві гарантії прав підозрюваного, обвинуваченого, які передбачені ст. 260 КПК України. Судова практика підтверджує наші припущення. Так, вироком суду від 07.02.2017 р. у справі № 712/5779/16-к обвинуваченого визнано невинуватим за недоведеністю вини стороною обвинувачення. Суд прийняв таке рішення через ненадання жодної ухвали слідчого судді на проведення НС(Р)Д, в результаті проведення яких отримано данні, покладені в основу обвинувачення [29].

Щодо накладення арешту на кореспонденцію загальними гарантіями прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого є ухвала слідчого судді та достатність підстав застосування, а спеціальною - установлений в ухвалі строк, після спливу якого ухвала вважається скасованою.

Зняття інформації з транспортних телекомунікаційних мереж має особливу гарантію прав та свобод, яка втілюється в додаткових вимогах до ухвали слідчого судді про дозвіл на зазначений вид втручання в приватне спілкування, у якій повинні зазначатися ідентифікаційні ознаки, що дозволять унікально ідентифікувати абонента спостереження, транспортну телекомунікаційну мережу, кінцеве обладнання, на якому може здійснюватися втручання в приватне спілкування [103].

Ідентифікація має здійснюватися не за кінцевим обладнанням, а саме за абонентом, тобто споживачем телекомунікаційних послуг, який отримує телекомунікаційні послуги на умовах договору, що передбачає підключення кінцевого обладнання, яке перебуває в його власності або користуванні, до телекомунікаційної мережі.

Ідентифікаційними ознаками можуть бути: 1) номер абонента в телефонній мережі загального користування у форматі: код країни, код зони або оператора, номер абонента в мережі; 2) міжнародний ідентифікаційний номер мобільного термінала (IMEI); 3) міжнародний ідентифікаційний номер мобільного абонента [186, c. 76].

Ми розглянули найпоширеніші НС(Р)Д та гарантії при їх проведенні. Виконання НС(Р)Д має бути негайно припинено, якщо слідчий суддя постановить ухвалу про відмову в наданні дозволу на проведення таких дій. Отримана внаслідок такої НС(Р)Д інформація повинна бути знищена в порядку, передбаченому ст. 255 КПК України.

Проаналізувавши зазначені вище процесуальні гарантії при застосуванні відносно підозрюваного, обвинуваченого НС(Р)Д, ми можемо констатувати, що, незважаючи на обмеження під час таких дій права на приватне особисте життя, таємницю листування та інше, законодавець майже не залишив гарантій для реалізації ї захисту порушених прав. Звичайно, НС(Р)Д можуть проводитися, лише таємно, що підвищує ефективність розкриття кримінальних проваджень, але в нашій державі ще немає досконалого, чесного функціонування кримінальної процесуальної системи. Вважаємо, що законодавчі приписи стосовно порядку проведення НС(Р)Д мають бути вдосконалені та детально регламентовані всі випадки, пов'язані з досліджуваними діями, оскільки завжди залишається місце для відображення «людського фактора», проте в кримінальному провадженні цього не має бути взагалі.

Наступною гарантією є повідомлення підозрюваному, його захиснику, законному представнику та захиснику особи, стосовно якої передбачається застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, про завершення досудового розслідування та надання доступу до матеріалів досудового розслідування.

Сутність зазначеного положення дозволяє дійти висновку про те, що законодавець відносить вимогу надання доступу до матеріалів досудового розслідування з відкриттям матеріалів іншій стороні щодо створення гарантій для реалізації підозрюваним, обвинуваченим права на захист. Про це свідчить нормативне положення, згідно з яким прокурор або слідчий за його дорученням зобов'язаний надати доступ до матеріалів досудового розслідування, які є в його розпорядженні, у тому числі будь-які докази, які самі собою або в сукупності з іншими доказами можуть бути використані для доведення невинуватості або меншого ступеня винуватості обвинуваченого, або сприяти пом'якшенню покарання (ч. 2 ст. 290 КПК України) [93, c. 333]. Сторонам кримінального провадження надається достатній час для ознайомлення з матеріалами, до яких їм надано доступ. У разі зволікання при ознайомленні з матеріалами слідчий суддя за клопотанням сторони кримінального провадження з урахуванням обсягу, складності матеріалів та умов доступу до них зобов'язаний установити для ознайомлення з матеріалами строк, після спливу якого сторона кримінального провадження або потерпілий вважаються такими, що реалізували своє право на доступ до матеріалів [101, c. 199, 200].

Водночас на практиці зазначеною гарантією досить часто зловживає сторона захисту, ігноруючи повідомлення про закінчення досудового розслідування та надання матеріалів провадження для ознайомлення. У свою чергу, сторона обвинувачення звертається з приводу такого ігнорування та по суті затягування провадження до слідчого судді з клопотанням про встановлення строків для ознайомлення стороною захисту з матеріалами провадження [243].

Отже, бачимо, що сама собою гарантія, зазначена в ч. 1 ст. 290 КПК України, має практичне втілення, проте високий відсоток становлять зловживання нею стороною захисту.

Поряд з гарантією підозрюваного, обвинуваченого на ознайомлення з матеріалами досудового розслідування функціонує й гарантія робити копії та іншим чином відтворювати докази, зібрані стороною обвинувачення, для подальшої побудови лінії захисту, а також гарантія права не надавати стороні обвинувачення для ознайомлення ті документи, дані, зібрані під час кримінального провадження, які можуть свідчити про підтвердження винуватості обвинуваченого. Вагомою гарантією прав обвинуваченого в досліджуваному аспекті є недопущення судом доказів, які виходять з матеріалів сторони обвинувачення, що не були розкриті стороні захисту для ознайомлення. Так, у вироку суду від 27.02.2017 р. у справі № 470/786/16-к зазначається, що суд не має права допустити відомості як докази, що містяться в матеріалах провадження, а саме протокол огляду місцевості та похідний від нього висновок експерта через невідкриття зазначених документів стороні захисту при ознайомленні з матеріалами кримінального провадження, що вбачається з реєстру матеріалів досудового розслідування [35].

Главою 26 КПК України передбачено вкрай важливу гарантію прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого - право оскаржувати дії та бездіяльність сторони обвинувачення, а також оскарження ухвал слідчого судді. Основними з гарантій, на нашу думку, є положення статей 303, 308, 309 КПК України. І хоча в ст. 303 КПК України надається вичерпний перелік дій та бездіяльності сторони обвинувачення, це не означає, що дії, які не увійшли до такого переліку не можуть бути оскаржені. Законодавець надає можливість подати скарги на етапі підготовчого провадження в суді [124, c. 139].

Згідно із судовою статистикою за перше півріччя 2016 р., слідчим суддям на підставі положень ч. 1 ст. 303 КПК України надійшло на розгляд 41 тис. скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування. Розглянуто (без урахування повернутих) 34,1 тис. скарг, з яких задоволено 14,9 тис. або 43,6 % від кількості розглянутих.

Крім того, розглянуто скарг (без урахування повернутих): на бездіяльність слідчого, прокурора, яка полягає у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР після отримання заяви чи повідомлення про кримінальне правопорушення, у неповерненні тимчасово вилученого майна згідно з вимогами ст. 169 КПК України, а також у нездійсненні інших процесуальних дій, які він зобов'язаний виконати у визначений законом строк (п. 1 ч. 1 ст. 303 КПК України) - 25,9 тис., з них задоволено 10,5 тис. або 40,5 %; на рішення слідчого чи прокурора про закриття кримінального провадження (пункти 3, 4 ч. 1 ст. 303 КПК України) - 5,7 тис., з них задоволено 3,5 тис. (61,1 %); на рішення слідчого, прокурора про відмову в задоволенні клопотання про проведення С(Р)Д, НС(Р)Д (п. 7 ч. 1 ст. 303 КПК України) - 770, з них задоволено 265, (34,4 %) [5].

На практиці найбільша кількість скарг на підставі ст. 303 КПК України подається до суду на бездіяльність посадових осіб, а саме на невнесення даних до ЄРДР про вчинене правопорушення.

Якщо скарги на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування розглядаються слідчим суддею за ст. 303 КПК України, оскарження недотримання розумних строків подаються прокуророві вищого рівня. У жодній з частин ст. 308 КПК України не передбачено можливості звертатися до слідчого судді в разі недотримання розумних строків. Вважаємо, що таке формулювання норми суперечить ч. 6 ст. 28 КПК України, у якій передбачено право підозрюваного на звернення до прокурора, слідчого судді або суду з клопотанням, у якому викладаються обставини, що обумовлюють необхідність здійснення кримінального провадження (або окремих процесуальних дій) у більш короткі строки, ніж ті, що передбачені цим КПК України. Тим паче, що «розумні строки» відповідно до ст. 308 КПК України є також оціночним поняттям. Таким чином, оскаржувати недотримання розумних строків можливо також і до суду.

Водночас треба враховувати, що ст. 24 КПК України гарантує кожному право на оскарження процесуальних рішень суду в порядку, передбаченому КПК України. Керуючись засадою забезпечення доступу до правосуддя, єдиним критерієм, що дає можливість визначити, які судові рішення можуть бути оскаржені до суду та хто саме має право на таке оскарження, має бути обмеження конституційних прав і свобод громадян [86, c. 94].

Крім того, досить часто бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора призводить до недотримання розумних строків, а отже, зовсім недоцільно, на нашу думку, розділяти суб'єктів, яким може скаржитись особа, чиї права та свободи порушуються.

На практиці ж судді повертають скарги підозрюваних, посилаючись на ст. 308 КПК України [264].

Згідно із статистичною інформацією Генеральної прокуратури України за 2016 рік, розглянуто 153 113 звернень осіб (у звіті не розділено інформацію залежно від процесуального статусу в кримінальному провадженні) з приводу неналежного проведення досудового розслідування, з них щодо дій та рішень слідчих прокуратури - 6597, слідчих поліції - 54 178, процесуальних керівників - 2357 [69].

Гарантії реалізації прав та свобод обвинуваченого під час судового провадження. Після направлення до суду обвинувального акта підозрюваний набуває нового процесуального статусу обвинуваченого і йому надаються додаткові гарантії прав та свобод у кримінальному провадженні, передбачені КПК України.

Як і на стадії досудового розслідування, так і під час судового провадження, законодавством закріплено ознайомлення з матеріалами кримінального провадження. Проте, якщо на стадії досудового розслідування така дія має обов'язковий характер і сторона обвинувачення зобов'язана надати всі матеріали, отримані під час досудового розслідування підозрюваному, у ході судового розгляду обов'язок надати матеріали провадження для ознайомлення обвинуваченому безпосередньо залежить від ініціативи сторони захисту у вигляді відповідного клопотання (ч. 2 ст. 317 КПК України).

Розумні строки мають місце і під час судового провадження, а це є гарантією обвинуваченого (ч. 1 ст. 318 КПК України). Так, О. Г. Яновська зазначила, що саме від того, наскільки якісно пройшла стадія підготовчого провадження, залежить максимальне дотримання розумних строків судового провадження в цілому. Проаналізувавши Постанову Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 11 від 17.10.2014 р. «Про деякі питання дотримання розумних строків розгляду судами цивільних, кримінальних справ і справ про адміністративні правопорушення» [166], О. Г. Яновська дійшла висновку, що судді повинні проводити ретельну підготовку справ до судового розгляду, оскільки недоліки і недбалість, допущені на цій стадії, можуть призвести до порушення не лише строків розгляду справ, а й прав учасників судового процесу та ухвалення незаконних і необґрунтованих рішень [301, c. 67, 68].

На практиці ж, наприклад, для дотримання розумних строків судового провадження, суди можуть приймати таке рішення: «…питання про направлення кримінального провадження з одного суду до іншого в межах юрисдикції одного суду апеляційної інстанції вирішується колегією суддів відповідного суду апеляційної інстанції за поданням місцевого суду або за клопотанням сторін чи потерпілого не пізніше п'яти днів з дня внесення такого подання чи клопотання, про що постановляється вмотивована ухвала. Так, колегія суддів вважає, що з метою дотримання розумних строків розгляду кримінального провадження, надання доступу до правосуддя, існує необхідність у передачі матеріалів кримінального провадження на розгляд до іншого суду, який є найближчим за територіальністю [247]». З метою дотримання розумних строків суд у разі неможливості залучення захисника обвинуваченим сприяє залученню адвоката для останнього для надання безоплатної правової допомоги [246]. Звичайно, існують й порушення законодавчого припису стосовно дотримання розумних строків судового провадження. Найгрубішою констатацією порушення гарантії права обвинуваченого на розгляд провадження в розумні строки є рішення ЄСПЛ, яке свідчить про те, що жодна національна судова інстанція не припинила такого порушення. Прикладом, у справі «Ярошовець та інші проти України» ЄСПЛ підтвердив порушення п. 1 ст. 6 КЗПЛ. У справі зазначено, що «…кожен має право на ... розгляд його справи упродовж розумного строку ... судом, який ... встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення. ... [89]». Загалом зазначене провадження тривало більше 9 років. Причиною такого затягування ЄСПЛ визнав неодноразове повернення справи на новий судовий розгляд у зв'язку з тим, що оцінка відповідних доказів та аргументів сторін була незадовільною і неповною, а також у зв'язку з процесуальними порушеннями, відповідальність за які несли суди [205]. Отже, ЄСПЛ визнав порушення прав обвинуваченого, що є позитивним, але досить несправедливим виявився факт очікування такого рішення понад 9 років. Водночас судді, які закривали очі на розумність судового розгляду справи, й досі успішно обіймають свої посади.

Гарантією прав та свобод обвинуваченого є також передбачений ч. 3 ст. 331 КПК України обов'язок суду розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до спливу двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акта, клопотання про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру чи з дня застосування судом до обвинуваченого запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою [103].

Так, 23.03.2017 р. з 17 ухвал [65] щодо доцільності продовження строку тримання під вартою жодною не було припинено чи змінено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, навпаки, за клопотаннями прокурорів зазначений захід було продовжено.

Вагомими, на нашу думку, є гарантії прав та свобод обвинуваченого, передбачені частинами 4, 5 ст. 333 КПК України, у яких висувається вимога обґрунтування клопотань про проведення С(Р)Д (причини проведення на стадії досудового розслідування, значення обставин, які можуть бути отриманні), а також вимога до ухвали суду чітко зазначити обставини, що підлягають з'ясуванню, слідчі дії, у процесі яких можуть бути встановлені такі обставини, а також строк виконання доручення про проведення С(Р)Д.

Так, на практиці суд дійсно відмовляє стороні обвинувачення щодо проведення С(Р)Д на стадії судового провадження через ненадання достатніх підстав вважати, що такі дії не могли бути проведені своєчасно, тобто на стадії досудового розслідування [250], а також у разі задоволення клопотання про проведення С(Р)Д дотримується вимоги щодо чіткого визначення слідчої дії та обставин, що можуть бути встановлені при її проведенні [244].

У частинах 1, 3 статті 237 КПК України передбачено гарантії прав та свобод обвинуваченого, що полягають у визначенні меж судового розгляду та його проведенні стосовно особи, якій висунуто обвинувачення, і лише в його межах. Гарантією також виступає можливість суду вийти за межі висунутого обвинувачення, проте лише якщо покращить становище обвинуваченого.

Прикладом, у вироку від 16.03.2017 р. у справі № 524/4927/16-к суд вийшов за межі обвинувачення, покращивши становище обвинуваченого. Дії останнього було перекваліфіковано зі ст. 187 КК України на ст. 355 КК України [32].

У разі зміни обвинувачення під час судового розгляду обвинуваченому надається час на підготовку до захисту за новим обвинуваченням не менше ніж на 7 днів, а в разі необхідності та за клопотанням обвинуваченого чи його захисника зазначений строк може бути подовжено, що є ще однією гарантією права на захист обвинуваченого, яка закріплюється в ч. 4 ст. 338 КПК України.

Під час проведення судових дебатів в обвинуваченого також є певні гарантії. Так, суд не має права обмежувати тривалість судових дебатів, право останньої репліки належить обвинуваченому або його захиснику, суд не має права обмежувати тривалість останнього слова обвинуваченого певним часом, а також ставити питання під час його промови (частини 1, 2, 3, 6, 7 статті 365 КПК України).

Якщо до обвинуваченого було застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою, а вироком суду його було виправдано, звільнено від відбування покарання, засуджено до покарання, не пов'язаного з позбавленням волі, ухвалено обвинувальний вирок без призначення покарання, його мають звільнити з-під варти негайно (ч. 1ст. 377 КПК України).

Основною, на нашу думку, гарантією в процесі судового розгляду є право обвинуваченого звертатися зі скаргами до вищестоящих судів, подавати апеляцію, касацію на рішення відповідних судів, а також звертатися до ЄСПЛ.

Дослідивши та узагальнивши практичну реалізацію гарантій прав та свобод підозрюваного, обвинуваченого, вважаємо, що здебільшого у своїй діяльності судді дотримуються закріплених у КПК України гарантій, проте наявні випадки щодо їх порушення чи незастосування повною мірою. Найбільше порушень спостерігається щодо гарантій, які містять такі оціночні поняття, як «розумні строки», «виключний випадок».

3.2 Міжнародний досвід реалізації гарантій прав і свобод підозрюваного, обвинуваченого при їх обмеженні під час досудового розслідування

У попередніх розділах зазначалося, що найбільшого обмеження права і свободи підозрюваного та обвинуваченого зазнають саме під час проведення С(Р)Д та НС(Р)Д. Прийнятий у 2012 році КПК України відповідає міжнародним вимогам та містить норми, які віддзеркалюють європейське кримінальне процесуальне законодавство, але на сьогодні ще існує чимало проблемних питань, вирішити які можливо лише за допомогою позитивного досвіду інших розвинутих країн.

Процесуальні гарантії реалізації прав, свобод і законних інтересів особи в кримінальному провадженні, а також удосконалення регулювання кримінальної процесуальної діяльності не можуть посилюватися у відриві від загальновизнаного міжнародного досвіду і практики ЄСПЛ, що є регулятором правових елементів дотримання правопорядку, охорони миру та безпеки людства.

Згідно з європейською практикою, право держави на застосування заходів примусу визнається допустимим лише при дотриманні права на свободу та особисту недоторканність [267, c. 9] (ст. 5 КЗПЛ), що охоплює наступні аспекти: 1) законне ув'язнення особи після засудження її компетентним судом; 2) законний арешт або затримання особи за невиконання законного припису суду, або для забезпечення виконання будь-якого обов'язку, установленого законом; 3) законний арешт або затримання особи, здійснене з метою направлення її до компетентного судового органу за наявності обґрунтованої підозри у вчиненні нею правопорушення, або якщо обґрунтовано вважається необхідним запобігти вчиненню нею правопорушення, чи її втечі після його вчинення. При цьому в такому випадку кожен, кого заарештовано або затримано, має негайно постати перед суддею чи іншою посадовою особою, якій закон надає право здійснювати судову владу, і йому має бути забезпечено розгляд справи судом упродовж розумного строку або звільнення під час провадження. Таке звільнення може бути обумовлене гарантіями з'явитися на судове засідання; 4) затримання неповнолітнього на підставі законного рішення з метою застосування наглядових заходів виховного характеру або законне затримання неповнолітнього з метою направлення його до компетентного органу; 5) законний арешт або затримання особи з метою запобігання її недозволеному в'їзду в країну чи особи, щодо якої провадиться процедура депортації або екстрадиції [89].

Набуття особою в кримінальному провадженні статусу підозрюваного чи обвинуваченого передбачає надання йому права на захист. У деяких випадках держава зобов'язана залучити безкоштовного захисника, що у свою чергу, порушує право вільного вибору захисника. Досліджуючи це питання, С. В. Оверчук дійшов висновку, що право особи, обвинуваченої в учиненні кримінального правопорушення, на вільний вибір захисника відповідно до ст. 6 КЗПЛ не є абсолютним і може обмежуватися національним законодавством. ЄСПЛ не вважає встановлення обмежень на вибір захисника порушенням конвенційного права особи в наступних випадках: надання безоплатної правової допомоги; невідповідність кваліфікації захисника, що впливає на його здатність надати професійну, ефективну допомогу; установлення монопольного статусу адвокатів (їх об'єднань) в окремих видах проваджень або окремих судах; визначення максимальної кількості захисників. Проте побажання обвинуваченого (підозрюваного) мають ураховуватися при призначенні захисника [152, c. 13].

Право на захист одночасно виступає й гарантією інших прав підозрюваного, обвинуваченого.

Прикладом, у Великобританії вирішення питань щодо умов надання безкоштовної юридичної допомоги особам, які притягуються до кримінальної відповідальності, порядок виділення грошових субсидій - грантів, для часткового відшкодування витрат на ведення захисту, визначення розмірів гонорарів адвокатам та інше забезпечуються лордом-канцлером, який видає або затверджує акти (інструкції, вказівки, накази). Крім того, оскільки безкоштовні захисники не зажди сумлінно виконували свої обов'язки, було введено посаду офіцера з нагляду, який має контролювати процедуру арешту з метою недопущення порушень прав і законних інтересів заарештованих.

Італійським законодавством передбачено спеціальні гарантії безпеки й матеріального благополуччя членам мафіозних структур, які розкаялися та виступили на судових процесах як свідки обвинувачення. До таких гарантій належить право особи, яка вчинила кримінальне правопорушення й розкаялася, а також членів її сім'ї, на пластичну операцію, еміграцію та матеріальне забезпечення в цей період.

Італійський кримінально-процесуальний кодекс передбачає принцип «моральної свободи індивіда», що означає заборону застосування «…методів і способів, які можуть вплинути на свободу самовизначення індивіда, його здатність запам'ятовувати або оцінювати факт, незалежно від того, ким буде індивід - обвинуваченим, потерпілим або свідком [41, c. 175, 176]».

Отже бачимо, що проблема неефективності та несумлінності виконання функції захисту безкоштовним захисником є міжнародною.

Гарантією права на захист підозрюваного, обвинуваченого є відповідальність осіб, які перешкоджали реалізації такого права або ж неналежним чином виконали свій законодавчо закріплений обов'язок щодо обов'язкового залучення захисника.

М. О. Спірідонов [193, c. 187] у результаті проведення порівняльно-правового аналізу кодифікованих кримінально-правових актів країн Східної та Західної Європи (Франція, Польща, Бельгія, Болгарія, Голландія, Данія, Австрія, Іспанія, Сан-Марино, Швейцарія, Швеція) дійшов висновку, що в більшості з країн не існує аналогів ст. 374 КК України. Отже, відповідальність за грубе порушення права підозрюваного (обвинуваченого, підсудного) на захист за законодавством європейських держав, за деякими винятками, передбачена правовими нормами, що стосуються посадових (службових) злочинів (наприклад, згідно зі ст. 432-1 КК Франції передбачена відповідальність за перешкоджання виконанню закону, учинене посадовою особою) [232, c. 243].

У Кримінально-процесуальному кодексі ФРН містяться також гарантії права на захист, а саме:

- обов'язкове призначення обвинуваченому захисника в разі тримання його під вартою більше, як три місяці (пар. 117 КПК ФРН);

- обраний захисник може зі згоди особи, яку він захищає, делегувати захист іншому адвокатові, який склав державний іспит, необхідний для служби в юстиції, та зайнятий на цій службі не менше одного року та трьох місяців (пар.139 КПК ФРН);

- виклик захисника до суду шляхом вручення письмового повідомлення не менше як за тиждень до початку судового розгляду (пар. 118 КПК ФРН) [189, c. 101].

Гарантією права захисту підозрюваного, обвинуваченого за кримінальним процесуальним законодавством Франції є заборона прослуховування повідомлень, що передаються засобами телекомунікації. У статті 100-7, де зазначається, що провадження цієї слідчої дії в кабінеті або житлі адвоката (незалежно від того, бере він участь у конкретному кримінальному провадженні чи ні) припускається у виключних випадках та з відома керівника територіальної адвокатської корпорації. Відповідно до ст. 427 КПК Франції письмові докази не можуть бути отримані з переписки підсудного та його адвоката [15, c. 211].

Цікавим є питання забезпечення гарантій права підозрюваного, обвинуваченого поряд з функціонуванням у зарубіжних країнах інституту приватних детективних організацій.

У багатьох країнах дедалі більше орієнтуються не лише на поліцейські органи, а й на широке використання для правоохоронних цілей приватних детективних служб. Світовий досвід переконує, що не всі види правоохоронних функцій у належному обсязі можуть виконувати державні органи. Зокрема, за кордоном значного поширення набули адвокатські контори, приватні розшукові й детективні бюро тощо. Послугами цих структур користуються не лише приватні особи, а й державні органи. Діяльність таких організацій вигідна для держави, оскільки вони не беруть з бюджету коштів, а навпаки, поповнюють його, сплачуючи податки (США, Франція, Великобританія та ін.) [1, c. 283].

Так, 13.04.2017 р. Верховною Радою України прийнято Закон України «Про приватну детективну (розшукову) діяльність» та 03.05.2017 р. направлено його на підписання Президенту України [173]. Як будуть реалізовуватися положення зазначеного закону лише можна уявити, але, на нашу думку, питання законодавчого врегулювання детективної діяльності в нашій країні назріло давно.

Порівняно з кримінальним процесуальним законодавством країн пострадянського простору Україна зробила значний крок вперед у процесі реформування та визначила важливий напрям у процесі кримінального провадження - право особи на свободу та особисту недоторканність.

Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу Вірменії від 01.07.1998 р. [228], «недоторканність особи» та гарантії зазначеного права регламентуються ст. 11 КПК Республіки Вірменії, у якій закріплюються наступні положення: 1) кожен має право на свободу та недоторканність; 2) ніхто не може бути взятий під варту і міститися в неволі інакше, як на підставах і в порядку, передбачених КПК Республіки Вірменії; 3) арешт, тримання під вартою, примусове поміщення особи до медичної або виховної установи допускаються тільки за рішенням суду (до отримання відповідної ухвали суду особа не може внаслідок затримання перебувати в неволі понад 96 годин); 4) кожному затриманому або заарештованому негайно повідомляються підстави його затримання або арешту, а також фактичні обставини і юридична кваліфікація злочину, у вчиненні якого він підозрюється чи обвинувачується; 5) суд, а також орган дізнання, слідчий і прокурор зобов'язані негайно звільнити будь-яку особу, свобода якої незаконно обмежується; 6) обшук і огляд особи, а також інші процесуальні дії, що порушують її недоторканність, проводяться у випадках і порядку, передбачених КПК Республіки Вірменії; 7) ніхто не повинен у ході кримінального судочинства піддаватися катуванню, незаконному фізичному або психічному насильству, у тому числі з використанням медичних препаратів, голоду, виснаженню, гіпнозу, позбавленню медичної допомоги, а також іншому жорстокому поводженню [42, c. 142].

Отже, першим позитивним моментом у кримінальному процесуальному законодавстві України передбачено менший строк тримання особи в неволі без умотивованого рішення судді про тримання під вартою і становить 72 години, порівняно із законодавством Вірменії, де такий строк становить 96 годин.

Крім того, згідно з положеннями КПК Республіки Вірменії, судовий контроль у застосуванні запобіжних заходів має місце лише в разі арешту та застави, які застосовуються за рішенням суду.

Натомість у Франції інститут судового контролю на досудовому розслідуванні існує протягом тривалого часу і вже довів свою ефективність щодо захисту інтересів, прав і свобод особи, забезпечення законності на стадії досудового розслідування.

Окреме місце у французькому досудовому слідстві посідає суддя з питань свобод і ув'язнення, який, власне, слідчих функцій не виконує, але, як і в кримінальному процесі України, вирішує чимало питань у рамках цієї стадії кримінального процесу. Дозвіл такого судді необхідний для тримання особи під вартою (застосовується як до дорослих, так і до осіб старше шістнадцяти років), пошуку, обшуку та виїмки, прослуховування телефонних розмов, заслуховування анонімного свідка [215, c. 13].

Поряд зі слідчим суддею, який провадить попереднє слідство та здійснює судовий контроль за діями поліції під час розслідування, судовий контроль у кримінальному процесі здійснюють слідча камера та слідча палата. Крім того, запроваджено посаду судді по свободах та ув'язненню, який має виконувати частину повноважень слідчого судді і який став ще одним судовим органом із забезпечення законності попереднього слідства.

Така структура органів контролю на досудовому розслідуванні створила чітку систему судового контролю під час попереднього слідства, у тому числі за дотриманням права на повагу до приватного життя.

Згідно з КПК Франції, судовий контроль за діями та рішеннями поліції, слідчого судді переважно здійснює спеціальний орган судового контролю - слідча камера, що поєднує функції кваліфікаційної колегії слідчих суддів, яка має право накладання стягнення на останніх, а також контрольного органу, що здійснює судовий контроль над досудовим розслідуванням шляхом розгляду скарг і заяв учасників процесу про порушення норм законодавства, допущених у ході дізнання та попереднього слідства посадовими особами судової поліції, слідчим суддею і прокурором [223, c. 87, 88].

На нашу думку, розгалуженість суб'єктного складу судового контролю також виступає позитивним досвідом, який можна запровадити в кримінальну процесуальну систему України, оскільки закріплення за кожним суб'єктом судового контролю певного кола питань (надання дозволів на проведення слідчих (розшукових) дій, прийняття рішень щодо застосування заходів забезпечення, запобіжних заходів, розгляд скарг на дії (бездіяльність) правоохоронних органів та ін.) не лише дозволить розвантажити слідчого суддю, а й покращити якість того ж таки судового контролю[285, c.151].

У Кримінально-процесуальному кодексі Республіки Білорусь від 16.07.1999 р. тримання особи під вартою також не може перевищувати 72 годин з моменту затримання, проте судовий контроль відсутній, повноваження приймати такі рішення належать слідчому, органу дізнання та прокурору [229]. На нашу думку, відсутність контролю з боку суду за законністю та вмотивованістю затримання та тримання особи під вартою поширює випадки свавілля серед правоохоронних органів.