Порівняльний аналіз кримінального законодавства України та федерального кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки

Історичний розвиток кримінального законодавства і його головні джерела. Злочин і суміжні з ним інститути за кримінальним законодавством України та федеральним кримінальним законодавством Сполучених Штатів Америки. Нормативно-правове регулювання покарань.

Рубрика Государство и право
Вид диссертация
Язык украинский
Дата добавления 23.03.2019
Размер файла 861,7 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Загалом сучасній системі покарань в Україні властивий гуманний характер. Скасування смертної кари та лібералізація каральної політики в державі були необхідними умовами на шляху інтеграції України до європейської та світової спільноти. Передбачені національним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну систему, що постає як юридична база, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Законодавець, визначаючи систему покарань, створює цим підґрунтя й для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК України, в яких передбачено види та межі покарань за певні злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності; вона містить у собі встановлений кримінальним законом і обов'язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості - від найменш суворих до найбільш суворих. Система покарань включає такі види покарань: 1) штраф; 2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину чи кваліфікаційного класу; 3) позбавлення права обіймати певні посади чи провадити певну діяльність; 4) громадські роботи; 5) виправні роботи; 6) службові обмеження для військовослужбовців; 7) конфіскація майна; 8) арешт; 9) обмеження волі; 10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; 11) позбавлення волі на певний строк; 12) довічне позбавлення волі (ст. 51 КК України). Отже, кримінальний закон передбачає дванадцять видів покарань, хоча, з урахуванням того, що в п.п. 2 і 3 ст. 51 КК України насправді зазначено про окремі види покарань, їх фактично нараховується сімнадцять.

Чинний КК України (ст. 52) поділяє покарання за порядком їх призначення на: 1) основні (громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі); 2) додаткові (позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна); 3) ті, що застосовуватися як основні, так і як додаткові (штраф і позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю). За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК України. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань у випадках та порядку, передбачених кримінальним законодавством. Додаткове покарання покликане не тільки (і навіть не стільки) збільшити обсяг кари, скільки змінити її характер (зміст) з тим, щоб «пристосувати» загальну міру покарання до індивідуальних особливостей вчиненого й особи винного [587, С. 91-92]. При цьому покарання в Україні може застосовуватися лише до фізичних осіб.

Особливістю покарань є те, що більшість з них має встановлені законом межі, що дозволяє суду обирати не тільки вид, а й розмір покарання. Під межами покарань розуміються часові (година, місяць, рік) або інші межі, в яких з урахуванням положень Загальної частини КК України (ст. ст. 52-63) може бути призначений відповідний вид покарання, а також їх певні фактичні межі, встановлені в конкретній санкції статті Особливої частини КК України [263, С. 237-238]. Щорічно в Україні судами притягується до кримінальної та адміністративної відповідальності близько 4 млн громадян, з них кожного третього карають позбавленням волі [483]. Стурбованість викликають такі факти: а) у багатьох пенітенціарних закладах немає належного рівня утримування, а самі засуджені часто бувають принижені; б) в Україні показник кількості засуджених - один із найвищих у світі (413 ув'язнених на 100 тис. населення) [125]. У більшості випадків встановлення в КК України санкцій здійснюється без належної аргументації та вагомих обґрунтувань, зокрема: а) досить широкою є відстань між мінімальною та максимальною межами при позбавленні волі на певний строк, що іноді фактично становить половину максимального строку покарання (ч. 1 ст. 115, ч. 4 ст. 152, ч. 2 ст. 260 та ін.); б) максимальний штраф, як основний вид покарання, встановлюється на рівні, що в десятки разів менше заподіяних злочином збитків, і при цьому відсутня вказівка на конфіскацію майна (ч. 1 ст. 210, ч. 1 ст. 212, ч. 1 ст. 212-1 та ін.); в) спричинення загибелі людини з необережності при катуванні (ч. 4 ст. 127) є більш караним, ніж умисне вбивство людини за обтяжуючих обставин (п.п. 1-13 ч. 2 ст. 115) тощо. Все це підтверджує наявність у кримінальному покаранні не тільки реальних, а й декларативних функцій (дисфункцій), не тільки цілей, а й антицілей [498, С. 243-249].

Низку хибних моментів щодо санкцій у КК України виявив і професор М.І. Хавронюк, зазначивши, що: 1) за вчинення тяжких і особливо тяжких злочинів не передбачено застосування штрафу як додаткового покарання; 2) чимало злочинів, що не є корисливими або тяжкими чи особливо тяжкими, передбачають як обов'язкове додаткове покарання конфіскацію майна, а положення щодо спеціальної конфіскації кримінальний закон взагалі не містить [646, С. 104-105]. В іншому випадку не всі покарання можуть бути застосовані до конкретних суб'єктів через наявність обставин, що виключають можливість застосування певних видів покарань. Про них, зокрема, згадують В.В. Антипов і В.І. Антипов, виділяючи 15 норм, що виключають застосування 10 видів покарань щодо 30 суб'єктів [13, С. 37-41]. Імовірно, що не останню роль у наведених вище недоліках відіграє відсутність якого-небудь загальновизнаного наукового підходу до встановлення покарання. Так, майже 20 років тому М.І. Ковальов зазначив, що у світовій практиці поки що не створено теорії санкцій, яка могла б дати конкретні рекомендації законодавцям [206, С. 29], однак і дотепер цей висновок не втратив своєї актуальності.

Варто підкреслити, що певні спірні моменти при обранні покарання винним особам були усунені судовою практикою, яка виробила такі правила: 1) виправні роботи не можуть бути призначені безробітним [618]; 2) суд може позбавити засудженого права обіймати тільки ті посади чи займатися тільки тією діяльністю, з використанням яких було вчинено злочин [625]; 3) довічне позбавлення волі встановлюється тільки за вчинення особливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеціально передбачених КК України, якщо суд не вважає за можливе застосувати позбавлення волі на певний строк (при цьому суд має навести у вироку переконливі мотиви, чому він не застосував до винної особи позбавлення волі на певний строк) [619] тощо. Однак, очевидно, що до повного вирішення проблем покарання в Україні ще далеко.

Стосовно питання про покарання в Сполучених Штатах слід зазначити таке: у цій країні система покарань переважано має каральний (можливо занадто каральний. - А.С.) характер [319, С. 14]. Це, зокрема, виявляється в наявності такого виду покарання, як смертна кара, великих строків тюремного ув'язнення та низці інших не менш важливих чинників - кількості спеціального контингенту в тюремних установах, обсягу фінансування пенітенціарних програм, розгалуженої системи заходів виправлення й безпеки тощо. Так, тільки в 2005 р. понад 7 млн осіб у США (як на рівні федерації, так і на рівні окремих штатів) виконували призначені їм судами заходи кримінально-правового впливу (див. таблицю 3.1.1).

Разом з тим, гнучкість механізмів призначення покарання, широке застосування альтернативних покаранню форм кримінально-правового впливу, запровадження практики відновлювального правосуддя, наявність примирливих процедур, реальне забезпечення відшкодування винними матеріальної або моральної шкоди жертвам злочинів, використання цивільно-правових засобів судового захисту та інші моменти свідчать про відповідний рівень гуманності американської системи кримінального покарання. Оцінюючи в цілому систему покарання в США на предмет її суворості, слід пам'ятати, що ця величина має історично мінливий характер, оскільки вона залежить від цивілізованості суспільства, характеру його економіки, ступеня антагонізованості психіки людей та багатьох інших чинників [30, С. 527].

Таблиця 3.1.1. Кількість дорослого населення в кримінально-виконавчих установах США у період з 1980 по 2005 рр.

Федеральний закон зазначає тільки види покарань, деталізуючи їх зміст, процедуру призначення та співвідношення між собою (гл. гл. 227 «Вироки» і 228 «Вирок у виді смертної кари» ч. ІІ «Кримінальний процес» розд. 18 ЗЗ США). Самого ж визначення покарання ФККП США не дає, покладаючи вирішення цього питання на кримінально-правову доктрину та судову практику. При цьому американський дослідник Д. Гарленд стверджує, що сьогодні покарання в США є найпроблематичнішим і найнезрозумілішим аспектом суспільного життя; раціональний шлях його обрання поки що не зовсім зрозумілий [762, C. 3]. У зв'язку з цим інший науковець Дж. Дресслер вважає, що не можна дати визначення поняття «покарання», прийнятного в усіх контекстах, та що будь-яке визначення вразливе для критики, разом з тим, «особа зазнає покарання, якщо представник держави відповідно до повноважень, наданих йому в силу кримінального засудження цієї особи, з наміром спричиняє їй біль чи як-небудь примушує зазнавати якісь наслідки, що зазвичай вважаються неприємними» [746, C. 3-4]. В одному зі словників юридичних термінів покарання визначається як «будь-який біль, страждання, кара, обмеження, що покладаються на особу відповідно до норм права та за рішенням чи вироком суду за злочин чи кримінальне правопорушення, вчинене нею, або за невиконання обов'язку, що передбачений законом» [825, C. 257]. За переконаннями Г. Пеккера, покарання має такі ознаки: 1) спричиняє страждання чи інші несприятливі наслідки; 2) призначається за порушення норми права; 3) розповсюджується на особу за вчинене нею правопорушення (злочин); 4) застосовується особами, які самі не притягуються до відповідальності; 5) призначається та застосовується «засновуваною правовою системою, проти якої скоєно злочин» [801, C. 21]. Доктор С. Рейн розуміє під покаранням будь-який з призначених судом заходів (приміром, штраф, пробацію, виправні роботи, тюремне ув'язнення тощо), що застосовуються до особи на підставі закону після визнання її кримінальним злочинцем [816, С. 79].

Отже, визначення поняття покарання в США є різноманітним і непередбаченим законодавчо. З наведених вище визначень можна зробити висновок, що покарання - це передбачений законодавством захід державного примусу, що застосовується судом до винної у вчиненні злочину особи і тягне для неї певні негативні наслідки, які підпорядковані суспільній меті. Саме питанням встановлення мети кримінального покарання приділено набагато більше уваги в федеральному кримінальному законодавстві США. До ХХ ст. у Сполучених Штатах переважно застосовувалися дві теорії покарання, що відбивалися у його меті: ретрибутивна та залякування [576, С. 3]. Сучасною метою покарання в США є: 1) кара («punishment»); 2) стримування кримінальної поведінки чи превенція («deterrence»); 3) позбавлення можливості вчиняти злочини («incapacitation»); 4) реабілітація («rehabilitation»). Перелічені чотири складові мети покарання закріплені на федеральному рівні в положеннях § 3553 (а) розд. 18 ЗЗ США [756, С. 1033] та продубльовані в нормах Керівництв з призначення покарання [706]. Не важко помітити, що перші дві складові мети покарання - кара та превенція (стримування кримінальної поведінки) - прямо відбиті й у меті покарання в Україні, а тому, за винятком окремих законодавчих уточнень, співпадають з їхнім змістом. Так, за задумом федерального законодавця, кара повинна відбивати всю серйозність посягання, сприяти повазі до закону та бути справедливою за скоєне посягання (§ 3553 (а) (2) (А) розд. 18 ЗЗ США), а стримуючий вплив має бути адекватним кримінальній поведінці ((§ 3553 (а) (2) (В) розд. 18 ЗЗ США).

Щодо інших двох складових покарання - позбавлення можливості вчиняти злочини та реабілітації, то вони потребують детальнішого розгляду, бо безпосередньо не передбачені кримінальним законодавством України, а отже, нами раніше не аналізувалися. Так, позбавлення можливості вчиняти злочини має забезпечити захист суспільства від вчинення обвинуваченим злочинів у майбутньому (§ 3553 (а) (2) (С) розд. 18 ЗЗ США); воно не є часткою спеціальної превенції, а належить до його самостійної мети. Суспільство може захистити себе від злочинців шляхом їх ізоляції чи виключення із своїх списків. Перший спосіб означає, що поки засуджений ізольований і перебуває в ув'язненні, він позбавляється можливості вчинити суспільно небезпечні діяння; другий - коли засудженому призначають покарання у виді довічного позбавлення волі чи смертної кари. Однак, повною мірою позбавлення можливості вчиняти злочини реалізується лише у випадку страти злочинця, оскільки засуджені можуть вчиняти та часто вчиняють злочини, перебуваючи за гратами.

Реабілітація як складова мети покарання полягає в наданні обвинуваченому можливості отримання необхідної освіти, професійної підготовки, медичного чи іншого виправного обслуговування найефективнішим чином (§ 3553 (а) (2) (D) розд. 18 ЗЗ США). Отже, реабілітація - це сукупне поняття; вона є різновидом виправлення засудженого шляхом належного поводження з ним. Її досягнення йде не спричиненням страждань, а виявленням та усуненням причин кримінальної поведінки, переконанням, перевихованням, моральним оновленням, спонуканням до поведінки, яка може стати підставою для дострокового звільнення від відбування покарання. Досліджуючи пенітенціарну систему США, Ю.В. Чакубаш встановив, що засобами соціальної реабілітації є: загальноосвітнє навчання; регулярна, значуща, оплачувана праця; соціальне виховання та освіта; соціально-психологічний тренінг; психотерапія; релігійно-моральне виховання; лікування від наркоманії та алкоголізму; програми розвиваючих розваг; режим і гуманне соціальне середовище, що виступають як засоби виправлення та як основні умови реалізації перелічених вище засобів [666, С. 17]. Слід, однак, мати на увазі, що злочинець може використати мету реабілітації у своїх особистих інтересах, пристосувавшись до умов реабілітації, прагнучи якомога швидше вийти на волю і продовжувати злочинну діяльність.

Щодо поняття «система покарань», то можна погодитися з думкою Н.А. Хроменко та Р.О. Манукяна про те, що в американській доктрині воно не розроблено (і це природно для кримінального права США), а тому говорити про нього можна лише умовно [661, С. 134]. Незважаючи на це, в федеральному кримінальному законодавстві саме покарання, залежно від застосування таких його видів як смертна кара та тюремне ув'язнення, є критерієм класифікації посягань на групи (фелонії, місдимінори та порушення) та їхні відповідні класи (фелонія класів A, B, C, D, E; місдимінори класів A, B, C). При цьому покаранню в США підлягають як фізичні, так і юридичні особи, про що вже зазначалося раніше.

Аналізуючи покарання в федеральному кримінальному законодавстві США, можна виокремити їх основні та додаткові види. Основними видами покарань вважаються: 1) штраф; 2) тюремне ув'язнення в усіх його різновидах (приміром, довічне чи на певний строк); 3) смертна кара [472, С. 178]. Усі основні покарання можуть бути не тільки передбачені в законі як альтернативи одне одному, а й різним чином поєднуватися (приміром, поряд зі смертною карою чи тюремним ув'язненням може бути також призначений і штраф, однак можливо, щоб смертна кара чи позбавлення волі виконувалися й без застосування штрафу). Специфічним кримінально-правовим заходом є пробація, яка більш тяжіє не до основного покарання, як подекуди намагаються її представити окремі дослідники, а до окремого виду звільнення від покарання та його відбування, через це питання щодо пробації будуть докладно розглянуті нами при характеристиці інституту звільнення особи від покарання та його відбування. Серед додаткових покарань розрізняють такі: 1) конфіскація майна; 2) покладення обов'язку відшкодувати спричинену шкоду (реституція); 3) дії щодо повідомлення потерпілих; 4) позбавлення різних прав тощо [593, С. 76-96]. Деякі з додаткових видів покарань можуть часом розглядатися в аспекті застосування заходів виправлення та безпеки (приміром, дії щодо повідомлення потерпілих чи позбавлення певних прав).

Поряд з кримінальним покаранням широкого розповсюдження набула практика використання цивільно-правових засобів судового захисту чи цивільних санкцій (приміром, у випадку: а) шахрайства щодо частин літальних або космічних апаратів у міжштатній чи міжнародній торгівлі - § 38 (с) розд. 18 ЗЗ США; б) «харасменту» свідків і потерпілих, тобто їх переслідування, надокучливі чи які-небудь інші небажані контакти з ними - § 1514 розд. 18 ЗЗ США; в) рекетирської діяльності - § 1964 розд. 18 ЗЗ США тощо). Зазвичай цивільні санкції полягають у значних штрафах чи конфіскації майна. При цьому Верховний суд США на прикладі справи «Сполучені Штати проти Урсері» (1996 р.) визнав, що застосування цивільних санкцій (зокрема, конфіскації майна в цивільному порядку) не становить собою покарання, що підпадає під заборону подвійного переслідування на підставі п'ятої поправки до Конституції США [886]. Проаналізуємо далі докладніше перелічені нами вище основні та додаткові види покарання в США (на федеральному рівні).

Штраф є одним з головних і зазвичай єдиним видом покарання, який передбачається законодавством за більшість злочинів, включаючи тяжкі (фелонії). Закон надає широкі можливості для призначення цього виду покарання та досить часто спонукає суддів до застосування передусім штрафних санкцій до правопорушників. Це випливає з конструкцій норм ФККП США, оскільки практично кожна санкція за конкретне посягання передбачає, що спочатку винного слід карати штрафом і тільки потім тюремним ув'язненням (разом із штрафом чи окремо від нього). Одночасно штраф можна застосувати в будь-якому поєднанні зі смертною карою, пробацією, реституцією тощо.

Штраф призначається судом лише після з'ясування питання про розмір доходів підсудного та з урахуванням цього може кардинально відрізнятися для засуджених за аналогічні злочини [387, С. 182]. Відповідно до § 3571 розд. 18 ЗЗ США за кожну фелонію чи місдимінор, що заподіяв смерть людині, передбачає штраф у розмірі до $ 250 тис. - для фізичних осіб (за місдимінор класу А, що не заподіяв смерть людині, - до $ 100 тис.; за місдимінори класу В чи С, що не заподіяли смерть людині, а також за кримінальне порушення, - до $ 5 тис.) і до $ 500 тис. - для юридичних осіб (за місдимінор класу А, що не заподіяв смерть людині, - до $ 200 тис.; за місдимінори класу В чи С, що не заподіяли смерть людині, а також за кримінальне порушення, - до $ 10 тис.). Якщо при вчиненні злочинів корпораціями наявні обтяжуючі обставини, то Керівництва з призначення покарань передбачають збільшені штрафні санкції (зокрема, корпорації можуть каратися штрафом на суму до $ 72,5 млн) (див. Додаток З). У § 3571 (d) розд. 18 ЗЗ США також ідеться про так званий «альтернативний» штраф, котрий базується на прибутку (отриманні винним вигоди від вчинення злочину) чи збитку (втратах від вчинення злочину, що понесла інша особа, крім обвинувачуваного) від злочинної діяльності (в такому випадку штраф призначається в розмірі, не більшому подвійної суми прибутку чи збитку).

Штраф, як правило, сплачується негайно, проте можлива його виплата й по частинах - відповідно до графіка, що встановлюється судом, чи до певної дати [596, С. 607]. Несплата штрафу без поважних причин тягне за собою додатковий штраф і тюремне ув'язнення. Цікаво, що якщо засуджений «свідомо» не сплачує штраф, то він може бути засуджений до будь-якого іншого покарання, що могло бути призначене спочатку (§ 3614 (а) розд. 18 ЗЗ США), а якщо він цього не робить «умисно» - може бути засуджений до сплати штрафу в розмірі до $ 10 тис. чи в двократному розмірі несплаченого штрафу та (або) до тюремного ув'язнення на строк до одного року (§ 3615 розд. 18 ЗЗ США) [756, С. 1068]. Відзначимо, що коли засуджений не здійснив оплату штрафу тільки через бідність, він не може бути ув'язнений.

Тюремне ув'язнення. Під тюремним ув'язненням у США розуміють застосування покарання у виді позбавлення волі. За відомостями Бюро правової статистики Міністерства юстиції США, на 30 червня 2006 р.: 1) у тюрмах федерації та штатів, а також у місцевих виправних установах перебувало 2245189 засуджених, що на 2,8% більше, порівняно з кількістю засуджених на 30 червня 2005 р., але на 3,4% менше, порівняно з середньорічним приростом засуджених з кінця 1995 року; 2) кількість ув'язнених на 100 тис. населення становила 497 осіб (див. також таблицю 3.1.3) [810].

Таблиця 3.1.3. Відомості щодо ув'язнених на 100 тис. населення в ряді країн світу

Країна світу

Кількість засуджених

Російська Федерація

638

Білорусь

554

Казахстан

522

Туркменістан

489

Сполучені Штати Америки

497

Україна

413

Молдова

296

Польща

211

Грузія

147

Вірменія

106

Тюремне ув'язнення в США (на рівні федерації) може бути довічним чи призначатися на певний строк. Також у літературі зустрічається трохи інша класифікація видів тюремного ув'язнення, відповідно до якої це покарання може бути: 1) короткостроковим (зазвичай призначається за місдимінори на строк до одного року); 2) довгим (від кількох десятків до кількох сотень років); 3) довічним (призначається за найнебезпечніші фелонії або як альтернатива смертній карі, або за сукупністю вироків і злочинів, або особі, яка має дві чи три судимості, головним чином за фелонію) [17, С. 84]. Підсудний, який засуджується федеральним судом, поміщується до будь-якої федеральної тюрми, однак у цих установах перебуває менше 10% усіх американських в'язнів [118].

Щодо строків тюремного ув'язнення, то це питання по-різному вирішується на рівні федерації та окремих штатів, а також кримінально-правовими доктринами [391, С. 73-85]. Згідно з теорією «нової пенології», що базується на методах релігійного перевиховання та морального відродження особистості, тривалість ув'язнення має залежати передусім від самого злочинця, від його бажання виправитися. Суд, як зазначають М.П. Мелешко та Є.Г. Тарло, може застосувати й інші доктрини при призначенні покарання: «справедливо заслуженого» (суд повинен визначити точний строк покарання) чи «вибіркового позбавлення можливості вчиняти злочини» (суд повинен визначити потенційну небезпеку злочинця та призначити продовжуваний строк ув'язнення) [336, С. 49].

Саме останні дві концепції знайшли своє законодавче закріплення в американському федеральному кримінальному законодавстві, де зазначається, що суд має винести справедливий вирок та забезпечити подальший захист суспільства від вчинення обвинуваченим злочину (§ 3553 «Винесення вироку» розд. 18 ЗЗ США). Засуджений до тюремного ув'язнення відбуває покарання в федеральній тюрмі, а за певних обставин - у тюрмі штату чи місцевій тюрмі. Зазвичай у тюрмах засуджені мають право працювати, займатися спортом, спілкуватися між собою, практично безперешкодно пересуватися по території тюрми тощо. Молоді люди, які вчинили ненасильницькі злочини та засуджені на нетривалі строки позбавлення волі (від 90 до 180 днів), відбувають покарання у виправних будівельних таборах (при цьому засуджені залучаються до роботи з інтенсивним фізичним навантаженням, їх лікують від наркоманії чи надають консультації з соціальних питань) [494, С. 147].

Виходячи зі змісту § 3594 розд. 18 ЗЗ США, довічне тюремне ув'язнення може бути двох видів: а) без можливості подальшого звільнення засудженого від відбування цього покарання; б) з можливістю такого звільнення. Право призначення якогось одного з цих двох різновидів покарання у виді довічного тюремного ув'язнення належить винятково суду. Вчені підрахували, що засудження 25-річної особи на довічне тюремне ув'язнення тягне за собою державні витрати на суму від $ 600 тис. до $ 1 млн [561]. При цьому, проводячи комплексне дослідження питань, пов'язаних із довічним позбавленням волі, вітчизняний дослідник Л.О. Мостепанюк встановила таке: 1) засуджені до довічного тюремного ув'язнення в США користуються практично тими ж самими правами, що й засуджені до тюремного ув'язнення на певний строк (включаючи короткострокові побачення з родичами, відвідування процедури поховання членів родини, одержання освіти й професійної підготовки та ін.); 2) у результаті застосування різних форм дострокового звільнення середній термін знаходження в місцях позбавлення волі засуджених до довічного тюремного ув'язнення в США складає приблизно 7 років [365, С. 122, 142].

Отож, довічне тюремне ув'язнення в США не означає «кінець буття» для засуджених до цього виду покарання, оскільки, перебуваючи за гратами, такі особи користуються фактично однаковим комплексом прав порівняно із іншими засудженими до тюремного ув'язнення, мають всі шанси щодо виправлення й самовдосконалення та, що найголовніше, їм надається реальна можливість бути звільненими від відбування покарання через певний час.

Смертна кара. Сьогодні в США кримінальне законодавство федерації та 38 штатів передбачають покарання у виді смертної кари. Цей вид покарання є надзвичайним засобом впливу на злочинність і застосовується за скоєння найнебезпечніших фелоній за обтяжуючих обставинах у випадках, спеціально передбачених законом. На федеральному рівні положення щодо застосування смертної кари визначені гл. 228 «Вирок у виді смертної кари» розд. 18 ЗЗ США. Так, згідно з § 3591 цієї глави підсудний підлягає в обов'язковому порядку смертній карі, якщо він визнаний винним у вчиненні: 1) шпигунства або державної зради; 2) будь-якого іншого посягання, що передбачає покарання такого виду (при додержанні певних умов), а саме: а) умисного вбивства; б) умисного тяжкого тілесного ушкодження, що спричинило смерть потерпілого; в) умисного діяння, при якому настання смерті потерпілого було неминучим або яке супроводжувалося застосуванням смертоносної сили, що спричинило смерть потерпілого; г) умисного насильницького діяння, при якому винна особа усвідомлювала небезпечний ризик настання смертельних наслідків для потерпілого та якщо такі наслідки настали; 3) посягання, що є часткою злочинного (продовжуваного) підприємства, пов'язаного із наркотиками, якщо винна особа: а) мала справу не менш ніж з подвійною кількістю контрольованих речовин, вказаних у законодавстві; б) була головним адміністратором, організатором або керівником такого підприємства та з метою перешкоджання розслідуванню чи переслідуванню підприємства або злочину, пов'язаного з ним, посягає на вбивство або свідомо спрямовує, радить, уповноважує або сприяє іншому здійснити посягання на державного службовця, присяжного, свідка або члена сім'ї такої особи [756, С. 1051-1052]1.

Необхідною підставою для застосування смертної кари є досягнення винним 18-річного віку (при цьому верхньої вікової межі для смертної кари в США не існує. - А.С.) та врахування судом факторів (обставин), що пом'якшують та обтяжують покарання, викладених у § 3592 розд. 18 ЗЗ США [593, С. 93-96]. Ухвалення останнім часом федеральних законів щодо протидії організованій злочинності та тероризму значно розширює коло випадків застосування смертної кари. Щодо права на помилування засуджених до смертної кари, то ним наділений Президент США (на рівні федерації) чи губернатор штату (на рівні окремого штату). Сам засуджений має право на апеляцію, причому за вироками про смертну кару апеляція здійснюється автоматично [692, С. 130]. Для цього федеральне кримінальне законодавство США (§§ 3593 і 3594 гл. 228 розд. 18 ЗЗ США) встановлює чіткі процедури спеціальних слухань щодо справедливості призначення смертної кари та апеляційного перегляду кримінальних справ, що передбачають страту. Слушно зауважити, що за останню чверть минулого століття 94 американці, засуджені до смертної кари, добилися перегляду своїх вироків [476].

Ставлення американського судочинства до застосування смертної кари характеризувалося неоднозначністю та суперечністю. У 1972 р. Верховний суд США, розглянувши апеляцію в справі Фурмена та ще двох осіб, засуджених до смертної кари, п'ятьма голосами проти чотирьох, ухвалив, що призначення та застосування смертної кари в цих справах є жорстоким та незвичним покаранням, що суперечить VIII та XIV поправкам до Конституції, а тому забороняється штатам «позбавляти будь-яку особу життя…, оминаючи необхідну правову процедуру» [759]. Це рішення викликало ейфорію в рядах аболіціоністів, проте їхня радість була недовгою, оскільки вже в 1976 р. Верховний суд США, розглянувши апеляцію в справі Грегга та ще чотирьох осіб, засуджених до смертної кари, більшістю у сім голосів проти двох ухвалив рішення, прямо протилежне тому, що було винесено у справі Фурмена [767]. При цьому підкреслювалося, що смертна кара служить досягненню «двох принципових соціальних цілей»: відплаті та попередженню вчинення злочинів, що передбачають у санкціях смертну кару [780, С. 178]. У подальшому практика Верховного суду США зосереджувалася на пошуках недоліків правозастосування та коригуванні рішень судів штатів. Незважаючи на певну казуїстичність і непослідовність, вища судова інстанція здійснила великий обсяг роботи, спрямований на впорядкування кримінального законодавства та обмеження застосування смертної кари в державі. Разом з тим, у 1987 р. (рішення в справі «МакКлескі проти Кемпа») Верховний суд США ще раз підтвердив конституційність смертної кари [789].

Відповідно до положень § 3596 гл. 228 розд. 18 ЗЗ США особа, що засуджена до смертної кари, передається у відання генерального атторнея (міністра юстиції) та перебуває там до закінчення процедур апеляційного оскарження рішення про засудження та перегляду вироку. Коли настає час виконання вироку, генеральний прокурор передає засудженого до смертної кари федеральному судовому виконавцеві, який здійснює контроль за виконанням вироку. Покарання у виді смертної кари виконується на території того штату, де його було винесено, та способом, передбаченим законодавством цього штату [319, С. 166]. Якщо законодавство цього штату не передбачає смертну кару, суд визначає інший штат, де страта дозволяється.

Якщо вирок у виді смертної кари винесено щодо вагітної жінки, то він не виконується, доки така жінка вагітна. Не виконується вирок у виді смертної кари щодо психічно хворих осіб та осіб, які внаслідок психічної неповноцінності позбавлені можливості усвідомлювати смертну кару та чому вона була їм винесена. Так, у справі «Аткінс проти Вірджинії» (2002 р.) Верховний суд США зазначив про досягнення національного консенсусу з приводу того, що страта осіб, що мають затримку в розумовому розвитку, суперечить восьмій поправці до Конституції США [707].

Найпоширенішим способом страти в США останніми роками є ін'єкція з отрутою. Далі йдуть електричний стілець, газова камера, повішання та розстріл. У деяких штатах засуджений до смертної кари сам може обрати спосіб виконання вироку (наприклад, у штаті Північна Кароліна - газову камеру або отруйну ін'єкцію, у штаті Юта - отруйну ін'єкцію або розстріл). Досить специфічною є екзекуція на електричному стільці, яка існує з кінця ХІХ ст. як «гуманна» альтернатива шибениці (сам електричний стілець - це конструкція жовтого кольору з високою спинкою та підставок для ліктів зі шкіряними браслетами для рук і ніг та спеціальною сферою для голови; після того, як включають рубильник, крізь тіло протягом 30 секунд проходить заряд у 2200 вольт, при цьому, якщо серце засудженого б'ється, процедура повторюється і триває іноді до 20 хвилин) [500; 589]. Проте останніми роками страта на електричному стільці стає рідкісним явищем. Її не сприймають все більше і більше штатів (приміром, 5 жовтня 2001 р. у справі Доусона Верховний суд штату Джорджія визнав такий вид страти таким, що не відповідає Конституціям федерації та цього штату) [140, С. 66; 760], а в 2006 р. ця форма екзекуції застосовувалася всього один раз (у 2005 р. - жодного).

Цікавим є питання про витрати на процедуру смертної кари. Вартість цього покарання коливається від штату до штату. У штаті Флорида, з урахуванням тюремних і судових витрат, вона становить $ 3,2 млн, у Теннессі - $ 5 млн, у Меріленд - $ 7 млн, що у 13 разів дорожче сорока років тюремного ув'язнення [429, С. 439]. Слушними є також такі факти: 1) у 2006 р. у США було страчено всього 53 особи (у 2005 - 60, у 2004 - 59) у 14 штатах; 2) серед страчених у 2006 р.: а) 32 особи - білошкірі та 21 - чорношкірі; б) усі 53 особи були чоловіками; в) до 52 осіб була застосована смертельна ін'єкція, а до однієї особи - електричний стілець; 3) наприкінці 2005 р. виконання вироку у виді смертної кари в американських тюрмах очікувало 3254 особи, що на 66 осіб менше, ніж наприкінці 2004 р. (див. також таблицю 3.1.2) [717].

Таблиця 3.1.2. Застосування смертної кари в США в період з 1930 по 2006 рр.

Отже, невелика кількість фактичних страт щороку зумовлена численними перевірками правильності призначення судами смертної кари, різного роду експертизами, складним документальним супроводженням кримінальних справ, а також величезними сумами, що витрачаються на смертну кару. При цьому сама погроза застосування смертної кари може стримати вчинення злочинів і тільки це виправдовує її збереження, однак такий вид покарання призначається в США непослідовно, а вироки виконуються рідко та через тривалий період після їх винесення, чим знижується ефективність покарання (разом з тим, якщо існує хоча б один відсоток сумнівів щодо винності підсудного, то виправданою мірою застосування смертної кари назвати не можна).

Далі проаналізуємо додаткові види покарань. Конфіскація майна в США (на федеральному рівні) є законною формою позбавлення права власності (майновою санкцією), що призначається на додаток до основного покарання. Самого визначення поняття конфіскації майна американський федеральний закон не дає, однак, з його аналізу випливає, що інститут конфіскації включає загальну та спеціальну конфіскацію. Загальна конфіскація в кримінальному законодавстві США згадується рідко (така ситуація характерна й для багатьох держав ЄС. - А.С.). Щодо спеціальної конфіскації, то вона передбачається законодавством, як федеральним, так й усіх штатів, та широко застосовується на практиці.

У розд. 18 ЗЗ США федеральний законодавець розрізняє два види конфіскації («forfeiture»): конфіскацію (вилучення) засобів і знарядь вчинення злочину та конфіскацію майна (матеріальної вигоди, отриманої внаслідок вчинення злочину). Перший вид - конфіскація засобів і знарядь вчинення злочину (або власне конфіскація - «confiscation») - розуміється законодавцем досить вузько: вилучення лише за окремими статтями таких предметів, як вогнепальна зброя та боєприпаси до неї (§ 925 (d) (1) розд. 18 ЗЗ США), непристойні матеріали (§ 1467 розд. 18 ЗЗ США), засоби підслуховування (§ 2513 розд. 18 ЗЗ США) та деякі інші. Інший вид - це передусім конфіскація на підставі норм гл. 46 «Конфіскація» та гл. 232А «Спеціальна конфіскація додаткових вигод, отриманих внаслідок вчинення злочину» розд. 18 ЗЗ США - це вилучення будь-якого майна (рухомого та нерухомого), якщо воно було якимось чином (прямо чи побічно) пов'язане з вчиненням злочину.

Так, у гл. 46 розд. 18 ЗЗ США врегульовано положення щодо конфіскації у цивільному (§§ 981, 983-985) та кримінальному порядку (§ 982)1, встановлено загальні правила здійснення процедури вилучення майна та коштів, вказано на особливості конфіскації майна, яке можна замінити, та нерухомого майна, закріплено порядок видання наказу про з'явлення до суду з відповідними документами (для представників фінансових установ), а також дано визначення низці важливих термінів і понять (наприклад, «відповідна кримінальна справа», «добросовісний набувач», «фінансова установа») [756, С. 1051-1052]. Переважно конфіскація майна застосовується як засіб боротьби з рекетирами, наркоторговцями, рекетирами та іншими учасниками організованої злочинності, а також шахраями, викрадачами автомототранспорту, терористами тощо. Вилученню підлягають знаряддя та засоби, що використовувалися при вчиненні злочинів, у тому числі транспортні засоби (автомобілі, літаки, кораблі), гроші, цінні папери, будинки, придбані на доходи від злочинної діяльності. Якщо судом встановлено, що майно, в тому числі нерухомість, було придбано на кошти, здобуті злочинним шляхом, він може ухвалити рішення про його конфіскацію (§ 982 «Конфіскація в кримінальному порядку» розд. 18 ЗЗ США).

Спеціальна конфіскація (повна чи часткова) додаткових вигод, отриманих внаслідок вчинення злочину, про яку йдеться у гл. 232А розд. 18 ЗЗ США, застосовується на підставі судового наказу до обвинуваченого за таких умов: 1) обвинувачений вчинив злочин, передбачений § 794 розд. 18 ЗЗ США (збирання або передавання інформації оборонного характеру на допомогу іноземному уряду. - А.С.), чи злочин, що заподіяв майнову шкоду фізичній особі; 2) після повідомлення зацікавлених сторін у справі (обвинуваченого; особи, якій були передані вигоди за контрактом з обвинуваченим; потерпілого від злочину); 3) якщо це відповідає інтересам правосуддя чи вимогам наказу про реституцію; 4) при наявності отримання додаткових вигод обвинуваченим чи особою, якій були передані вигоди за контрактом з обвинуваченим, від висвітлення подій такого злочину в засобах масової інформації (кінофільмах, книгах, газетах тощо) чи від їх вербальної репрезентації обвинуваченим. Отже, головний зміст цієї конфіскації - позбавити обвинуваченого доходів, які він може отримати від різних компаній чи приватних осіб, котрі прагнуть висвітлити події вчиненого ним резонансного злочину. Конфісковані кошти передаються до Фонду потерпілих від злочинів при Міністерстві фінансів США задля покриття збитків, завданих жертвам злочинів, і сплати призначеного штрафу. Відповідно до § 3682 розд. 18 ЗЗ США федеральний прокурор зобов'язаний забезпечити опублікування повідомлення про спеціальну конфіскацію у відповідній газеті протягом 30 днів з моменту винесення судового наказу.

В аспекті міжнародного співробітництва нами встановлено такий факт: на підставі § 981 (і) розд. 18 ЗЗ США та § 881 (е) (1) (Е) розд. 21 ЗЗ США закон наділяє міністра юстиції та міністра фінансів передавати відповідний відсоток конфіскованих коштів чи майна будь-якій іноземній державі, яка прямо чи побічно брала участь у арешті або вилученні цих коштів чи майна. Процедура передачі такого майна за кордон має бути узгоджена із Державним секретарем США і закріплена міжнародним договором. Згідно з меморандумом порозуміння між міністерствами юстиції та фінансів США від 4 травня 1995 р. створено Керівництво, яке розрізняє три категорії відсотків, що мають бути передані іноземній державі: 1) 50% і більше (практика свідчить, що максимальний розмір у цьому випадку сягає 80%. - А.С.); 2) 40-50%; 3) до 40% (при цьому на визначення суми відсотків для зарубіжної країни впливають такі фактори: ступінь і характер співробітництва зі США, забезпечення доказової бази, налагодження контактів з банками, надання дозволу на проведення спеціальних операцій американській владі тощо) [310, С. 1096-1097; 779, С. 30-31]. Отже, співробітництво із США щодо конфіскації майна має бути економічно вигідним для України.

Норми федерального кримінального законодавства США також передбачають конфіскацію замінних цінностей (§ 1963m розд. 18 ЗЗ США). Її сутність полягає у наступному: якщо на момент винесення вироку будь-яке майно, що підлягає конфіскації, в результаті якої-небудь дії чи бездіяльності (умовчання) обвинуваченого не може бути виявлено після всіх прикладених зусиль, було переведено або продано, чи депоновано третій стороні, було розміщено за межами юрисдикції суду, було суттєво зменшено в розмірі, а також було злито з іншим майном, що не може бути відділено звичайним способом, суд виносить рішення про конфіскацію будь-якого майна обвинуваченого, вартість якого не перевищує вартості майна, що має підлягати конфіскації. Положення про заміну цінностей має велике значення для покарання передусім представників організованої злочинності, оскільки наведена вище норма створена якраз для підриву економічного становища організацій, що перебувають під впливом рекету та корумпованих організацій. Зокрема, застосування положення про конфіскацію замінних цінностей дозволяє вирішити проблему, коли доходи від незаконного обігу наркотиків зосереджуються, приміром, на банківських рахунках у державах офшорних юрисдикцій, міжнародне співробітництво з правоохоронними органами яких суттєво обмежується законодавством цих держав [213, С. 369].

Слід наголосити на високій результативності при здійсненні конфіскації майна в США на федеральному рівні. У цьому заслуга не тільки досконалого законодавства, ефективної діяльності суду та правоохоронних органів, а й усього населення. Приміром, закон дозволяє міністру юстиції сплачувати будь-якій особі спеціальні грошові винагороди за інформацію або допомогу, що призведе до конфіскації майна в кримінальному чи цивільному порядку (про це прямо зазначено в § 524 (с) розд. 28 «Судоустрій і судовий процес» ЗЗ США). Отож, конфіскація майна у США вважається вагомою майновою санкцією, оскільки дозволяє на правових підставах (за судовим вироком) вилучати цінності, речі та предмети, що легітимно чи нелегітимно належать засудженому злочинцеві. Відчутним є й профілактичний вплив конфіскації майна, яка запобігає вчиненню протиправних посягань через імовірну руйнацію відносин власності та різке погіршення майнового становища правопорушника.

Реституція (кримінально-правова реституція) є незвичним для української ментальності видом федерального покарання в США. У широкому розумінні поняття реституція (від лат. restitыtio - поновлення) означає відновлення стану в тому вигляді, в якому він існував на момент вчинення діяння, що спричинило шкоду [272, С. 606]. Якщо в міжнародному праві реституція є різновидом матеріальної відповідальності та означає повернення однією державою іншій майна, незаконно захопленого під час війни, у натурі чи приблизно рівноцінними предметами [123, С. 292; 667, С. 71-72], то у цивільному праві - це повернення сторонами, котрі уклали комерційну угоду, всього отриманого за умовами цієї угоди в разі визнання її недійсною [484]. У кримінальному законодавстві реституція може розглядатися як окремий (додатковий) вид покарання, котрий має властиву йому специфіку. Така ситуація існує й у США, де призначення кримінально-правової реституції врегульовано федеральними нормами (передусім це § 3556 «Наказ про реституцію» гл. 227 «Вироки» розд. 18 ЗЗ США). За загальним правилом суд при постановленні обвинувального вироку підсудному може видати наказ про реституцію на користь потерпілого та призначити здійснити її відповідно до законодавчих положень. Реституція не є штрафом чи конфіскацією майна, проте щільно пов'язана з цими видами покарань хоча б тим, що при визначенні остаточного покарання (у вигляді того ж самого штрафу чи конфіскації майна) суд має врахувати факт призначення реституції винному, її розмір і ступінь здійснення1.

До основних рис реституції можна віднести такі: 1) це ефективний засіб економічного підриву злочинної діяльності, оскільки реституція робить зовсім невигідним вчинення злочинів (передусім корисливих); 2) вона може бути призначена за вчинення будь-якого злочину; 3) її застосування несе в собі як впливовий каральний зміст, так і відчутний превентивний і виховний характер; 4) її здійснення спрямоване на поновлення засудженим первинного стану потерпілого - фізичної чи юридичної особи; 5) нездійснення реституції тягне за собою відповідні санкції. Засуджуючи особу, визнану винною у вчиненні посягання, суд може присудити як додаткове покарання чи, у випадку вчинення нею місдимінору (нетяжкого злочину), замість будь-якого іншого покарання, здійснити реституцію на користь жертви даного посягання, а в разі смерті жертви - на користь її спадкоємців. Суд може також постановити, якщо є згода сторін в угоді про визнання підсудним своєї вини, здійснити реституцію щодо осіб, які не є жертвами даного злочину.

Призначення реституції в США є досить поширеною практикою (приміром, аналіз стану кримінального судочинства на рівні федерації в 2003 р. щодо окремих категорій злочинів свідчить, що реституція призначалася практично в кожному випадку за закінчений злочин проти власності й дорівнювала сумі майна, яке було викрадене, здобуте шахрайським способом у потерпілої особи тощо) [817, С. 12-49]. Взагалі розмір призначеної судом реституції не повинен перевищувати розмір штрафу, що може бути призначений за злочин, за яким обвинувачується особа в кримінальній справі. Із загальної суми реституції 65% має бути сплачено організації штату, котра здійснює підтримку потерпілих від злочинів у штаті, де було вчинено даний злочин, а 35% - організації штату, котра призначена отримувати з федеральних фондів субсидії для профілактики зловживання алкоголем чи наркотиками (§ 3663 (с) (3) розд. 18 ЗЗ США).

Наказ про реституцію видається із врахуванням обсягу суспільної шкоди, завданої через вчинення злочину, що визначається судом відповідно до директив, проголошених Комісією США з питань призначення покарань [756, С. 1080-1081]. У цілому кримінально-правова реституція спрямована на реабілітацію жертви злочину та робить злочинну діяльність економічно збитковою. Чим би не заволоділа винна особа, вона все одно поверне це потерпілому чи компенсує вартість заподіяних збитків у порядку кримінального судочинства. Жертва злочину не буде думати, як і звідки повернути собі викрадене (знищене) майно, неодержані доходи, різні непередбачувані витрати, оскільки закон охороняє її інтереси і зобов'язує суд піклуватися про це1. При цьому потерпілий може також подати позовну заяву до суду в порядку цивільного судочинства про відшкодування йому заподіяних злочином збитків. Цікаво, що, досліджуючи американський досвід захисту потерпілих від злочинів, професор В.О. Туляков визнає його позитивним [584, С. 11, 44, 234]. До того ж, 84% з опитаних нами працівників правоохоронних органів України переконані, що в національному КК має існувати окрема норма про реституцію як вид покарання.

Зауважимо, що українськими науковцями свого часу пропонувалися норми, подібні до реституції. Так, П.А. Воробей, М.Й. Коржанський і В.М. Щупаківський вказували, що задля повного відшкодування заподіяної злочином шкоди слід запровадити статтю такого змісту: «Незалежно від виду і розміру призначеного покарання, особа, яка вчинила злочин, зобов'язана відшкодувати заподіяну цим злочином шкоду в повному обсязі, а також усі витрати на провадження дізнання, розшуків, слідства, суду і виконання вироку» [74, С. 43-44]. На визнанні реституції окремим видом кримінального покарання наполягали й автори одного з проектів КК України [477, С. 3]. На жаль, зазначені пропозиції не були належним чином враховані законодавцем.

На нашу думку, існування реституції як виду покарання буде вигідним тільки в тому суспільстві, де є заможне населення, розвинена система соціального страхування, створені умови для працевлаштування засуджених, наявна законодавча база та механізми реалізації правових норм, повністю реалізований принцип громадянського суспільства щодо взаємної відповідальності держави та громадянина, бо, як говорять «з бідних злодіїв багато не отримати». Наведена нами теза підтверджується негативними прикладами з практики українського судочинства [255]1. При цьому ст. 1177 ЦК України «Відшкодування майнової шкоди фізичній особі, яка потерпіла від злочину» прямо зазначає, що «майнова шкода, завдана майну фізичної особи внаслідок злочину, відшкодовується державою, якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин, або якщо вона є неплатоспроможною» [665]. Проте ця норма залишається декларативною, оскільки чіткі механізми її реалізації в Україні відсутні, а тому становище потерпілих від злочину продовжує бути більш скрутним, ніж становище злочинців. Така ситуація є неприпустимою, оскільки закон повинен виявляти свої гуманістичні принципи насамперед до суспільства, до потерпілих громадян і в останню чергу до злочинців, а не в зворотній послідовності [56, С. 6]. Через це, як справедливо зазначає професор Н.С. Карпов, не можна погодитися з «пріоритетом гуманізму для злочинця у порівнянні з його жертвою» [199, С. 80]. Отож, на наш погляд, запровадження такого виду покарання, як реституція суттєво сприятиме захисту передбачених конституційних прав і свобод людини та громадянина в Україні.

Серед інших додаткових покарань федеральне кримінальне законодавство США також виділяє дії щодо повідомлення потерпілих та позбавлення різних прав. Вимога щодо вчинення дій щодо повідомлення потерпілих сформульована у § 3555 розд. 18 ЗЗ США1. При винесенні вироку підсудному, який визнаний винним у посяганні, пов'язаному з шахрайством чи іншими умисними обманними діями, суд, на додаток до покарання, призначеному відповідно до положень § 3551 розд. 18 ЗЗ США, може постановити, щоб підсудний зробив розумне повідомлення і дав розумне пояснення потерпілим у результаті посягання з приводу засудження у формі, схваленій судом. Може вимагатися, щоб таке повідомлення було зроблено поштою, шляхом поміщення оголошень у визначених місцях або через певні засоби масової інформації чи іншим належним чином. Розглядаючи питання про те, повинен підсудний робити таке повідомлення чи ні, суд враховує фактори, зазначені в § 3553 (а) (фактори, що враховуються при визначенні покарання. - А.С.), у такому ступені, в якому їх можна взяти до уваги, та враховує витрати, пов'язані з повідомленням у їхньому співвідношенні зі збитками, заподіяними посяганням, і не може вимагати від підсудного понести витрати щодо повідомлення, що перевищують $ 20 тисяч [593, С. 78-79].


Подобные документы

  • Поняття складу злочину у кримінальному праві, функціональне навантаження й законодавче регулювання у кримінально-правових традиціях різних країн. Порівняльно-правове пізнання складу злочину за законодавством Великобританії та Сполучених Штатів Америки.

    статья [25,3 K], добавлен 17.08.2017

  • Характеристика нового Кримінального Кодексу України, його основні концептуальні положення. Функції та завдання кримінального права і його принципи. Система кримінального права. Суміжні до кримінального права галузі права. Наука кримінального права.

    реферат [44,6 K], добавлен 06.03.2011

  • Ознаки, система та структура закону про кримінальну відповідальність як джерела кримінального права. Основні етапи формування та розвитку кримінального законодавства України. Порівняльний аналіз норм міжнародного та українського кримінального права.

    реферат [35,4 K], добавлен 12.11.2010

  • Стабільність як умова ефективності законодавства України про кримінальну відповідальність. Структура чинного Кримінального Кодексу України. Основні недоліки чинного КК та пропозиції щодо його удосконалення. Застосування кримінально-правових норм у країні.

    курсовая работа [33,5 K], добавлен 12.08.2016

  • Історичний шлях розвитку науки кримінального права. Злочин та покарання як основні категорії кримінального права. Класична, антропологічна, соціологічна школи кримінального права: основні погляди представників, їх вплив на розвиток науки та законодавства.

    реферат [42,7 K], добавлен 29.03.2011

  • Характеристика основних підстав для застосування до юридичної особи в Україні заходів кримінально-правового характеру. Ключові види корпоративних злочинів у сфері економічної злочинності згідно кримінального законодавства Сполучених Штатів Америки.

    статья [16,6 K], добавлен 19.09.2017

  • Поняття та завдання кримінального кодексу України. Об'єкти, що беруться під охорону за допомогою норм КК. Джерела та основні риси кримінального права. Поняття злочину, його ознаки, склад та класифікація, засоби і методи вчинення. Система та види покарань.

    контрольная работа [23,1 K], добавлен 24.10.2014

  • З’ясування системи історичних пам’яток, які містили норми кримінально-правового та військово-кримінального характеру впродовж розвитку кримінального права в Україні. Джерела кримінального права, що існували під час дії Кримінального кодексу УРСР 1960 р.

    статья [20,2 K], добавлен 17.08.2017

  • Основні причини для подальшого формування незалежної правової системи Сполучених Штатів Америки. Систематизація сучасного законодавства країни. Особливості федерального права. Специфічні риси американської правової системи у порівнянні з англійською.

    курсовая работа [41,6 K], добавлен 27.08.2014

  • Кримінальне право як галузь права й законодавства, його соціальна обумовленість, принципи. Завдання, система та інститути кримінального права. Підстави і межі кримінальної відповідальності. Використання кримінального права в боротьбі зі злочинністю.

    курсовая работа [36,7 K], добавлен 02.01.2014

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.