Проблематика і поетика романістики Ірен Роздобудько

Специфіка сучасної української жіночої прози. Феміністичний дискурс в українській літературі. Аналіз проблематики романів Ірен Роздобудько у художньому контексті. Жанрова своєрідність творчості, архетипні образи. Поетика романів Ірен Роздобудько.

Рубрика Литература
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 26.09.2013
Размер файла 195,0 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Символи, лабіринти, трансформації простору й часу, місто, просякнуте світлом, в якому начебто немає тіні, відкриті двері, дивні збіги й швидкоплинні епізоди власного життя - усі ці знаки насправді є образами, що проходять перед людиною у час клінічної смерті, як про це згадують ті, хто пережив щось подібне та повернувся назад. Чи описує письменниця власний досвід, чи користується мемуарами інших, чи просто детально вимальовує краєвиди, створені фантазією, чи занотовує на папері сновидіння? Твору пасує будь-яка інтерпретація - і такий багатий та вишуканий спектр тлумачень є однією з приємностей цього тексту [77, с.234].

Роман сповнений дивних персонажів: загадковий мсьє Паскаль, пані Голка, письменник Іванко-Джон та інші гості чарівного будинку. Паскаль є персонажем, якого Ірен Роздобудько не ідентифікує з конкретною історичною постаттю, який уособлює щось більше, ніж просто людину, є ідеєю. З приводу інших друзів цього мсьє, а особливо коханця героїні - пана Іван-Джона, письменниця створює досить прозорий міф, подаючи автометаінтерпретацію.

Паскаль був першим філософом, який придумав таку систему світобудови, що назавжди виокремила людину та замкнула її у власній сфері. Історична правда має винести вирок: це саме він винен у тому, що людина стала самотньою, що не тільки унеможливилася любов між людиною та голубкою (один з героїв книжки переживає саме таке кохання), але й люди стали відчувати свою відокремленість одне від одного [18, с.216]. Самотність та страх - ось головний песимістичний міф Паскаля - історичного. Самотність, відчай, страх, як цеглини на даху, штовхають героїню заподіяти самогубство. І хоча Ірен Роздобудько створює казкову постать всезнаючого дідуся-Нострадамуса-Паскаля, трагічні події, що відбуваються за сюжетом, дають право інтерпретувати татуся Паскаля і як вбивцю Паскаля, який сконструював світ, де людина почувається самотньою й безпорадною. Протистоянням безжального філософа виступає у творі коханець героїні - письменник Джон Фаулз, персонажі навіть згадують одну його книгу - відому нам як "Волхв", хоча спочатку Фаулз хотів назвати її "Гра в Бога". Справжнє життя, свобода, таємниця та кохання, за логікою твору пані Роздобудько залишаються тільки в літературі, лише у вигадках письменників [18, с.217].

Цей дещо містично зображений персонаж мсьє Паскаля покликаний по-новому розкрити сутність Бога у світобудові й доконечну необхідність цієї присутності. Він спілкується з дітьми (четверта частина роману "Діти"), не вдаючись до послуг пошти чи Інтернету, й діти справді отримують такі послання зовсім в інший спосіб. Уже згодом стає зрозумілим, що головна героїня, переживши клінічну смерть, під час якої і подорожувала до містечка Паскаля, тепер наділена даром давати відповіді на найскладніші запитання в житті - дитячі.

Специфічність персонажа мсьє Паскаля і його домівки ще й у тому, що він якимось дивом зумів зібрати до свого дружнього товариства дев'ятьох людей, які були досить помітними впродовж ХХ століття: Джона Фаулза, англійського письменника; співачку Мадонну; Галу, дружину Сальвадора Далі; вченого Ніколу Тесла; режисера Федеріко Фелліні та всіх чотирьох учасників "ліверпульської четвірки "Бітлз”". Всі вони немовби акуратно вийняті зі своєї долі й свого часу, більше того, вони зібрані для того, щоб за принципом "морфогенного резонансу" визначати долю одне одного [19].

Ірен Роздобудько за допомогою різноманітності жанрів прагне показати літературу, яка не моралізує, не повчає, а вчить самостійно мислити та розуміти підтекст її творів.

2.2 Архетипні образи у творчості письменниці

Образи-архетипи за К.Г. Юнгом виникли у сфері "колективного несвідомого" та відображаються у свідомості сучасної людини як своєрідні символи, архетипи, "знаки пам'яті" минулих поколінь і виступають у вигляді "загальнолюдських першообразів, які значною мірою є конкретизовано-предметними згустками відчуттів, переживань та уявлень з давно минулих, прапервісних часів" [95, с.10]. Архетипи, згідно з Юнгом, однаковою мірою оселяються в свідомості геніїв, пересічних людей і душевнохворих. Говорити архетипами означає підносити зображуване зі світу поодинокого, минущого у сферу вічного [83, c.12].

У надрах міфопоетичної свідомості виникають бінарні розрізнювальні ознаки, що стають універсальним засобом опису буття. Пари протипоставлених ознак (опозицій) характеризують структуру простору (верх-низ, небо-земля, праве-ліве, схід-захід, південь-північ тощо), часу (день-ніч, пори року), кольору (біле-чорне або червоне - чорне). Подібним чином протиставлено природне й культурно-соціальне начала (мокре-сухе, сире-варене, вода-вогонь), а також структуровано соціальність (чоловіче-жіноче), різні значення опозиції старший-молодший, своє-чуже, близьке-далеке, зовнішнє-внутрішнє) [83, c.4]. Ще більш загальну значущість має опозиція сакрального-профанного (буденного). На основі подібних наборів двоїстих ознак конституюються універсальні знакові комплекси, що за їх допомогою первісна свідомість освоює світ.

Майже кожен письменник у своїй творчості звертається до архетипних образів. Не оминула їх і Ірен Роздобудько. Яскраво у її прозі представлений образ архетип гори. Архетип гори є загальновживаним, він фіксує соціальний досвід людства. Ходіння на гору - прилучення до божества. Архетип гори - концепт упорядкування космосу; гора, пізніше камінь, - осереддя Всесвіту. Верх гори - це єднання з природою. Як говорив відомий філософ Ніцше: "Треба звикнути до життя на верхівках гір - щоб глибше під тобою звучав жалюгідний лемент про політику, про егоїзм народів…" [83, c.57]. Верхівка - це наближення до Божественного. Бінарна опозиція верх-низ здавна укорінилась у людській свідомості. Людина, стоячи на землі, піднімає очі до неба і сприймає земний бруд як тягар, від якого вона хотіла б позбавитися, але не може. Звідси, небо належить "вищим силам", Богам та ангелам, в той час як земля залишається місцем існування смертного людства. Під нею розташоване пекло як повна протилежність верху. Людина, що знаходиться ближче до верху, наділяється ніби вищою мудрістю, вищим знанням [80].

У романі "Ґудзик" реалізується архетип гори. Про це, на нашу думку, свідчать думки Ліки: "Треба було негайно тікати - від цих наметів, від запаху фарби та алкоголю, від незрозумілих вчинків якихось невідомих мені людей. Я полізла вгору…Якби зараз мене запитали, куди я йшла, - я б не змогла відповісти. Дряпалася на гору, спускалася в долину, знову підіймалася. Тут мені не було так страшно, як там, унизу, де я нічого не розуміла" [71, c. 200].

Опозиція "верх - низ" - протиставлення неба і землі, чоловічого і жіночого. Такі протиставлення характерні для міфологічних уявлень індоєвропейських і трипільських часів. У київському пантеоні князя Володимира Перун був поставлений на пагорбі, Велес - у низині. У міфологічній структурі мислення слов'ян важливі пари небо - земля [83, c.18]. Ліка піднімалася до неба, всі інші залишались на землі, в долині. Це свідчить про чистоту та світлість її образу. Денис у площині простору перебуває у долині, тому його світобачення різко відмінне від Лікиного.

Найпоширенішим у літературі є архетип води - пробудження до життя, очищення. Українці первісне буття вбачали в єдності втіленого у світлі чоловічого і втіленого у воді жіночого начал. Із ритуальним обмиванням водою пов'язаний акт нового (другого) народження. Архетип води трансформується від "родового лона" до "чистоти, щастя, здоров'я". Вода пов'язана з коханням, любовним (хворобливим)"ярінням" [83, c.43].

У романах Ірен Роздобудько "Ранковий прибиральник" та "Шості двері" простежується образ моря, морського берега.

Поетична образність морського узбережжя досить часто "провокує" метафоричний стиль великих мислителів, стаючи пересічно знайомою архетипною символікою на службі інтелектуальної інтуїції. Відчуття під час зустрічі з морем, уявнення межі поміж кінцевим і нескінченним, самототожністю суходолу й морської безодні, що відбивається в архетипній символіці, - не просто надлишкове кліше. Тут доречно пригадати гайдегерівський концепт "узбережжя" в межах зв'язку простору з категорією "першофеноменів", при сприйнятті яких (це знав уже Ґьоте), виникає почуття невизначеності, непевності, збентеження, жаху. Те, що одвічно розгортає берег у берегову лінію й нанизує на себе його багатоманітну сукупність, пише Гайдеґер, є збірний первень, який ми назвемо "узбережжям". Ось чому такою катастрофічно жахливою є втрата цього первня - рятівного берега життя - серед несталого, небезпечного моря. Осмислення архетипу моря через розкриття його метафорики дає можливість уявнити цим архетипним образом особистісні ситуації, й у певному сенсі - ніби поза культурою (хоча він і виявляє себе у сфері культури), на ґрунті психофізіологічного субстрату [45, c.213].

У творі "Ранковий прибиральник" герой потрапляє на берег моря в чудову країну і "заново народжується", переосмислює сенс життя. Узбережжя моря для нього є порятунком від усіх марнот. Це місце, де людська душа отримує вимріяну волю, можливість самовираження та вдосконалення.

Щодо образу моря, то воно для героя ледь не стало трагічним (у ситуації з акулами), але лише там, у великій небезпеці, чоловік розуміє сенс життя, в нього оживає любов до усього і до усіх.

У романі "Шості двері" Анна-Марія їде до моря відпочити від суєти життя, відновити свої сили. Це є також своєрідний порятунок. Море для героїв романів "Ранковий прибиральник" та "Шості двері" є певним заповненням порожнечі їхніх душ [78, c.4]. Вони милуються ним, захоплюються його красою і силою. "Анна-Марія пірнула з відкритими очима, й море поглинуло її, вплелося в волосся, огорнуло своїм неприродним теплом…" [78, c.270]. А Михайла, коли він пірнув у товщу води, охопило дивне відчуття спокою, "тільки неймовірна тиша й різнобарвні рибки нагадували, що наді мною - товща води. Якби можна було тут жити!" [78, c.115].

Вода завжди вважалася посередником між життям та смертю, потоком творення та водночас знищення. Символіка води надзвичайно багата і глибока. Вода - символ першоматерії, плодючості, початку і кінця всього сущого на Землі, а у християнстві - символ очищення від гріхів [80]. У романах письменниці вода означає певну межу між долею та недолею. "Вода зімкнулася наді мною овальною блакитною банею [78, c.117]. "Анна-Марія занурюється в теплу воду" [78, c.273]. Героїв захоплює велич, магічна сила водяного простору: "Вода підтримувала мене, ніби я лежав у гігантській калюжі олії" [78, c.85].

Вода у романах Ірен Роздобудько показана як стихія, що може приносити як біду (ситуація з акулами у морі - "Ранковий прибиральник"), так і заспокоєння душі. Образ води показаний не лише через образ моря, а й через образ дощу. У давній міфології дощ означав єднання Неба і Землі [83, c.116]. У романі "Гудзик" ми бачимо, що саме дощ певним чином впливає на події та долі героїв. У горах Денис та Ліза Тенецька ховаються на горищі саме від дощу. Події, що відбулися з героями через те, що почалася злива супроводжуватимуть їх протягом всього життя. Ховаються у машині таксі від дощу і Ліка з Денисом при першій їхній зустрічі. Відбувається "кільцевість" сюжету твору. В цьому випадку ми можемо роль дощу пояснити на прикладі єднання Неба та Землі досить своєрідно. Ліка була як небо - чиста, мудра, світла. Денис є образом цілком земним, йому не властиві певні "небесні риси". У творі "Шості двері" дощ символізує душевне очищення героїні: "…дрібний дощик, розмите світло ліхтарів, думка про смерть - це тільки початок" [78, c.258]. "…Столиця зустрічає Аду й Анну-Марію дрібним літнім дощиком" [78, c.267].

Цікавим є те, що у романах "Ранковий прибиральник" та "Шості двері" герої перебувають на одному і тому ж острові - Мальті. Анна-Марія не знала, що погнало її сюди - "…на узбережжя Середземного моря, в цю маленьку країну". А Михайла цілком влаштовувала "…ця маленька країна, що складається з шести островів" [78, c.112]. За енциклопедією знаків та символів, острів - це символ спасіння, сховища [45, c.228]. Дійсно, у героїв Ірен Роздобудько емоційний стан вимагав сховища, порятунку. Для цього їм потрібно було відірватися від середовища, яке їх оточувало і потрапити на цей острів.

В романі "Шості двері" реальне з ірреальним розділене дверима, завдяки яким головна героїня потрапляє в інший світ. За словником символів Н. Жульен, двері - це важлива частина будинку, символ переходу з одного місця в інше, від світла до темряви [45, c.77]. Кожного разу перед Анною-Марією зачинені двері, які вона штовхає, щоб відчинити. Зачинені двері символізують якусь таємницю, є своєрідним захистом від невідомого. І дійсно, за кожними зачиненими дверима героїню чекала певна історія. Героїня роману малює двері на стіні. Перші двері Анна-Марія намалювала, коли їй був рік, вони, звичайно, були недолугими, але вона добре запам'ятала, як їх треба малювати. Двері - це можливість повернутися туди, де затишно, добре, радісно, у якесь ідеальне місце, де панує гармонія і любов. Це архетипічна модель дому, особливо притаманна слов'янським народам. Це те місце, куди хочеться повертатись знову і знов [80]. Цей архетип відчитується і в "Ранковому прибиральнику", саме любов повертає головного героя самому собі, а також веде додому. А шості двері - це вічність - остаточне повернення у вічне життя, у нове народження. Образ дверей ми спостерігаємо і в романі "Амулет Паскаля".

Реалізація архетипу Дому характеризується у прозі письменниці негативним і позитивним аспектом. Позитивний модус виявляється в осмисленні онтологічного статусу Дому, в ізоморфізмі тріади людина-будинок-Космос, впливі на формування просторових орієнтацій героя і характеристики статусу персонажа, його взаємозв'язків із реальністю. Негативний аспект реалізації архетипу Дому простежується в ситуації хаотизації простору, комунікативному розриві між поколіннями, руйнації та абсурдизації дому. В героїв Роздобудько відбувається певне переосмислення Дому - вони прагнуть повернення додому, і разом з тим бояться цього повернення.

У романі "Ґудзик" Денис боїться повернутись у свою квартиру, боїться прочитати повідомлення від Ліки. Архетип дому в цьому творі конкретний та чіткий. Ліка боїться повертатись додому, адже там її не чекає нічого хорошого. У романі "Ранковий прибиральник" чоловік боїться повертатись додому, тому що там - його минуле життя, його спогади, повертатись до яких він не хоче. Він говорить: "Якщо ти не маєш Дому, який сенс у постійному місці проживання? Я завжди думав, що Дім - це те місце на Землі, де ти відчуваєш себе у повній гармонії з навколишнім. Навіть якщо це - сміттєзвалище…" [78, c.134]. Виявляється цей архетипний образ і в романі "Зів'ялі квіти викидають". Там події відбуваються у притулку для акторів, які самі герої називають Домом. Притулок для них - це Дім, їхня внутрішня фортеця, адже у зовнішньому світі вони - старі актори - вже нікому не потрібні.

Анна-Марія з твору "Шості двері" також боїться повернення в будинок, де жила раніше, так як там - усі її переживання, вона боїться повернення жахів минулого життя. Отже, архетип Дому по-новому трансформується у прозі письменниці Ірен Роздобудько. В цьому виявляється її новаторство у трактуванні архетипних образів.

Люди з давніх часів надавали дуже велике значення числам. Чи не найдавніший зв'язок числа зі словом встановлювався людьми в чаклунстві, у первісній магії, за допомогою якої людина сподівалася підкорити собі світ, полегшити свою долю [80]. Комбінуючи числа, можна вплинути на події - ось головна задача числової магії, яка була особливо розвинена у вавілонян. "Священними" категоріями у вавілонян були числа 7 і 12. Число 7 - це кількість днів тижня і одночасно найбільші небесні божества - сонце, місяць і п'ять видимих оком планет, - від яких і одержали свої назви дні тижня. Число 12 - назви місяців року. Вважають, що шістдесятирічна система лічення, яка була поширена у вавілонян, пов'язана з цими священними числами. Про рештки магічної віри в числа свідчить значна кількість прислів'їв, де повторюється, наприклад, число "сім": "До біди сім верст", "А вже він хліба спитав у сімох печей" та інші [83, c.126]. Звертається до символіки цифр і Ірен Роздобудько. Її роман має назву " Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя", де цифра дванадцять має певний символічний зміст. Цифру сім ми передусім помічаємо у романі "Ранковий прибиральник". Незнайомка, що відіграла ключову роль в осягненні Михайлом самого себе, живе на сьомому поверсі, у номері 713. Герой, прийнявши рішення повернутись до України впевнений, що набере заповітні сім цифр номеру телефону. І хоч письменниця в значення цих цифр вкладає своє тлумачення, все ж традиційний символізм цифр залишається.

Ми також помітили, що у її романах повторюється цифра шість. За шостими дверима Анна-Марія знаходить спокій, Мальта, де перебувають герої "Шостих дверей" та "Ранкового прибиральника" складається з шести островів. За допомогою словника символів ми побачили, що цифра шість - це символ рівноваги та гармонії, що визначається його внутрішньою структурою: і сума, і добуток цифр (1,2,3), які складають його половину (а злагода та гармонія числа - це рівновага його половин!), однаково дають цю ж саму "шістку" (1+2+3=1x2x3=6). Графічний образ "шістки" - два перехрещених трикутники (три кути + три кути), вершиною в різні сторони: вершиною вгору - це символ чоловічого начала, Вогню і Неба; вершиною донизу-символ жіночого начала, Води і Землі. В єдності цих шести елементів - вся життєдайність і найвища гармонія буття [45, с.89]. Тому письменниця не випадково користується цією цифрою, і вкладає в неї свій смисл.

Для прози Роздобудько характерне змішування двох світів - реального і фантастичного (міфологічного), тобто використання різних форм перевтілень. Прийом метаморфози допомагає письменниці глибше зазирнути в людську душу, зрозуміти її незвичайну складність, суперечливість та невичерпність. Ірен Роздобудько належить до тих письменниць, для яких людина - малий всесвіт, мікрокосмос. Вона ніби занурюється у глибини духу, проявляє неабиякий інтерес до сильних і яскравих почуттів, грандіозних пристрастей, до таємних порухів душі, до "нічного" її боку [40, c.27]. І тому невипадково природа часто стає "своєрідним аналогом душі, коли перевтілення в природний об'єкт символізує ту чи іншу сторону родової суті людського характеру" [44, c.6].

Мотив фантастичного перевтілення втілений у романах "Шості двері", "Ґудзик", "Зів'ялі квіти викидають". Героїні цих творів свідомо асоціюють себе із собаками. Звичайно, мотив лаконтронії (перетворення людини на вовка) зустрічається і в фольклорі, і в художніх творах. Вовкулаками стали Лукаш із "Лісової пісні" Лесі Українки, Джейкоб та його друзі із "Саги про вампірів" Стефані Майер та деякі герої історично-фантастичної прози Валерія Шевчука. А героїні романів Ірен Роздобудько перевтілюються не у вовкулаку, а у собаку. У романі "Амулет Паскаля" є натяки на спорідненість героїні Голки з кішкою. Причини такої метаморфози пов'язані, на нашу думку, з таємними глибинами жіночої душі, її загадковою природою, душевними стражданнями, почуттям втрати та самотності успішних, але нещасливих жінок.

Сповнене трагізмом життя відвертої, доброї, схожої на янгола дівчини Ліки, героїні роману "Ґудзик". Із собачою покірністю ходила вона від оселі до оселі, поневірялась, витримувала побиття, прокльони, жорстокість. Ліка була самотня, пригнічена, розгублена. Вона відчувала, що в ній прокинувся інстинкт тварини: загострився нюх, зір, дівчині здалося навіть, що в неї з'явився хвіст. "Я полізла вгору. І чим далі відходила від табору, тим яскравіше відчувала - це те, що мені треба. Я потрапила туди, де мені належало бути. Я розрізняла запахи, мов звір, і бачила в суцільній темряві. Мені здається, що я навіть бігла на чотирьох кінцівках, бігла всю ніч, поки запах наметового містечка не припинив мучити мене" [71, c. 201]. Героїня, злившись з природою, асоціює себе з собакою. І коли Ліка самотньо сиділа на вокзалі, її підібрала незнайома жінка "…після …тривалого життя на горищах багатоповерхівок та на жорстких лавах вокзалу. Я стала собакою, і вона, моя хазяйка, підібрала мене. Не побоялася підібрати. Тому що (це з'ясувалося пізніше) до свого нинішнього життя підбирала з вулиці собак і лікувала їх. Потім прилаштовувала в "хороші руки” " [71, с. 207]. Ліка уявно перетворилася на тварину, щоб не мислити і не розмовляти, але ангел її душі, який, здавалося, загинув назавжди, знову в ній відродився.

Героїня роману "Зів'ялі квіти викидають" Стефка також переживає особисту драму. Вона стає своєрідною об'єднуючою ланкою між двома ворогуючими актрисами радянських часів. Але Стефка загубила "вогник" власного життя. Вона чуйна, добра, сентиментальна, але самотня. Дівчина, за словами самої авторки, "…народилася собакою" [79, c.80], тому що "звірям незрозумілі тонкощі та нюанси складних людських стосунків, вони не вміють говорити й чують лише те, що їм ПОТРІБНО чути. І тим щасливі" [79, c.81].

Велике кохання, на яке чекала Стефка, прийшло несподівано у вигляді набагато старшого чоловіка. Із собачою вірністю "служить" вона коханому, але щастя нема, тому дівчина відчуває себе глибоко самотньою. Душа не знаходить спокою. "Ось тієї миті Стефка і стала собакою…а вже потім не могла бути інакшою. Тому що нарешті з-під (досить привабливої) оболонки випросталась її сутність: беззастережно служити одному богові" [79, c.82]. І це підсвідоме бажання її втілилось у життя. Вона присвятила своє життя людям у будинку для акторів, які дійсно потребували її допомоги. Поглянувши на їх життя в новому світлі, Стефка й своє життя побачила зовсім іншим.

У романі "Шості двері" Анна-Марія за Четвертими дверима бачить себе собакою: "…вузьке тіло на високих сухорлявих ніжках, така ж вузька, майже лисяча мордочка, рудий, скручений бубликом хвіст" [78, c.332]. Вона вірно служить своєму господарю, її бояться втратити. Але щастя виявилось недовгим, відчуття непотрібності не покидає її, і собака знову повертається на вулицю.

Особливістю творів Роздобудько є те, що герої не воюють із реальним світом, вони весь час тікають від нього. Спершу тікає Денис до армії, там, отримавши призначення до Афганістану, радіє тому внутрішньому спокоєві, що зійшов на нього. Та чи міг тоді усвідомити, що тікав від самого себе, від своїх почуттів, і що все це наздожене його в ту саму мить, коли йому здаватиметься, що все це давно минуло і тепер ввижатиметься лише старою відеокасетою із кіноплівкою життя. Окрім зовнішнього прояву втечі спостерігаємо втечу вглиб себе, у свої почуття і страждання.

Ліка теж рятується втечею від самої себе, прагне зцілити зраджену душу самотніми стражданнями, пережити все в собі і через це страждання віднайти себе, свою сутність. Вона в цьому схожа на ту загадкову істоту Ієланума, про якого розповідала в романі Ганна Тарасівна: "…Ім'я його - вітер у полі, ім'я - виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках. Ієланум не любить слів і ніколи не знайде співрозмовника. Слова - п'явки, що наповнюють рот гіркотою. Ієланума виштовхали у світ, і світ не прийняв його. Ієланум будує свій світ - у собі. Ієланум не змушує любити себе. Самотність Ієланума не зігріта жодним промінчиком, жодною випадковою пташкою, яка б принесла у своєму дзьобі гілку на верхівку його самотності. Самотність Ієланума - нескінченна. Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати. Ієланум - той, хто збожеволів за власним бажанням" [71, с.183].

Додаткові грані характерів персонажів розкриваються завдяки вставним оповідям-легендам та листам. Зокрема, Ліка проходить шлях відречення від світу, від страждання, яке супроводжує її протягом життя (схема Шопенгауера). Вона стає аскетом, якому байдужі всі принади суспільного життя. У листі до Дениса Джошуа Маклейн так описує стан героїні: "…слова для Енжі означали так само мало, як і гроші. Вона довіряла відчуттям. Вона посміхнулась до мене: Енжі була далека від реальності. До неї простягали руку зі шматком хліба - вона не могла її відштовхнути. Усе просто" [71, с.217].

Героїня роману "Шості двері" також прагне втекти від себе, від своїх страхів та переживань. Вона у ранньому дитинстві намалювала на стіні двері, та раптово змогла увійти в них. З тих пір у найважчі моменти життя, намалювавши двері та ввійшовши у них, Анна-Марія може ховатись від страшної реальності. Але завжди повертається до тих проблем та бід, від яких тікає, адже ні за якими дверима не можна сховатись від самої себе.

Герої Ірен Роздобудько весь час тікають від світу - у намальовані двері, на Мальту, в гори, на море, в себе. Вони - монологічні й цілісні. Саме завдяки цій цілісності й приречені на самотність, бо не можуть співіснувати з кимось [77, c.230].

Особливістю екзистенції всіх персонажів Ірен Роздобудько є страждання - той кордон, через який вони мусять перейти, щоб збагнути певну істину. Сюжети творів базуються на тому, що герої марно намагаються втекти від страждання. Фрагменти того, що відбувалося в оповідному тексті, авторка компонує в довільному порядку, але так, щоб читач зміг "прочитати" те, що власне, не є написаним. "Повітряні ніші" - обов'язковий елемент тексту, вони провокують здогад, який має з'явитися у підготовленого читача. Одна з них - це майбутнє, про яке не йдеться на початку твору. Але воно, за неписаними законами белетристики, мусить "прочитуватися", тобто бути [77, c.234]. Так, у "Ранковому прибиральникові" читач упевнений, що герой відшукає свою кохану, хоч про це в романі немає й мови. Головне - авторка спромоглася підвести читача до межі, коли той починає вірити настрою героя.

Прагнення "сховатись", "вижити", "втекти" більшою мірою притаманне, звичайно ж, жіночим персонажам Ірен Роздобудько. Вони прагнуть вижити різними способами та методами, прагнуть осмислити своє існування. У доробку письменниці часто відбувається умовне перетворення героїв на тварин, відбувається певна гра, що реалізується на різних рівнях. "Постмодерністська гра зі словами (тропи, каламбури, анаграми, літературні алюзії) та з граматичними правилами, книжками та об'єктами мистецтва рішуче уриває спробу спостерігача вичитати значення якоїсь праці й в такий спосіб вимагає, щоб він став свідомий своєї участі у творенні гри значення" [93, c.180]. На думку Т. Гундорової, персонажі сучасних художніх творів "сприймають значення світу, часто тікаючи у вербально-ігровий, віртуальний простір свободи, а формою вираження такого запиту стає для авторів зміна наративних масок і мовна гра - два способи конструювання світу того чи іншого характеру" [28, c.170].

Життя людини тісно пов'язане з природою. Це було відомо ще здавна, про це говорилось і філософами, і вченими, і науковцями. Стверджує це у своїх творах й Ірен Роздобудько. Взявши, наприклад, "Дві хвилини правди", де описується подорож журналістів, у кінці твору ми доходимо висновку, що гармонія душі досягається тільки тоді, коли людина перебуває у гармонії з природою. Яскравим прикладом цього є життя Єви та художника у будинку, який вони зробили своїми руками. Проза Ірен Роздобудько насичена різними художніми елементами, образами-архетипами, символічними образами, що яскраво розкривають тематику та ідеї творів.

2.4 Поетика романів Ірен Роздобудько

Постмодерна проза відзначається крайньою формою нівеляції особистості персонажа, аж до повного його зникнення. Такий персонаж наділений рисами, які не піддаються однозначній характеристиці, він ілюструє, демонструє своїм прикладом відносність будь-яких істин, функціонує в тексті як предмет гри, об'єкт авторських містифікацій. Постмодерна гра засвідчує відносність усього існуючого і перекреслює сам принцип, можливість існування однозначних оцінок на зразок позитивний-негативний, моральний - аморальний герой [31, c.126].

Майже в усіх творах Ірен Роздобудько простежується еволюція від традиційного розуміння і зображення персонажів у романах до їх метафоризації, і, зрештою, до повної нівеляції персонажа шляхом введення в текст автобіографічного "Я".

У творах письменниці традиційний спосіб творення персонажів ускладнюється прийомом метафоризації [22, c.231].

Процес метафоризації персонажної сфери в романах можна окреслити такими формальними ознаками:

мова персонажа зливається із загальною мовною тканиною тексту, що свідчить про втрату персонажем ознак індивідуалізованого образу, характеру ("Амулет Паскаля" - розповідь від імені головної героїні - Голки).

створюється ефект "двовимірності" існування героїв завдяки поєднанню оповіді-враження від життя людини, що до певної міри розпорошує цілісність персонажа (спостерігається практично в усіх творах письменниці).

активізується роль мови-сповіді - нагнітання враження, відчуття безвиході, абсурду, роль багатоповторів тощо.

Основними засобами творення ситуацій у художніх текстах Роздобудько є монологізація [22, c.234]. Кожен з героїв її творів роздумує над певними ситуаціями, часто говорить "сам з собою", тобто письменниця послуговується внутрішніми монологами. Те, що романи авторки написані у формі монологу героя, вже передбачає психоаналіз останнього. У формі монологів написаний і роман "Ґудзик”, проте тут подаються монологи двох героїв (для третьої героїні - Єлизавети Тенецької авторка зробила виняток - написала про неї від автора), які чергуються, перемежовуючись.

Ліка у своїх роздумах стверджує речі, на яких має створюватись уся світобудова, вся модель людського життя." …Тільки людина здатна брехати. У природі брехні не існує. Хіба брешуть дерева, квіти, вода? Завжди відчуваю брехню, як звір - усією шкірою, усім, що є всередині мене, - від шлунка до душі. Можна жити бідно, безтямно, дурнувато, легковажно, важко, але при цьому жити чесно - необхідно! Інакше - морок, ніч, смерть…Найстрашніше - втратити віру. Її гублять раз і назавжди…А потім шукають. І знаходять виправдання собі. Роблять вигляд, що усе гаразд, і посміхаються. Але голка в серці залишається. З нею можна якось жити. Але хіба ж це життя?" [71, c.189].

Письменниця у романі "Ґудзик" наголошує на монологах, виділяє роздуми героїв, як от, наприклад:

Другий монолог Ліки.

" - Є дуже прості істини - про них не часто говорять, а якщо й говорять, то зазвичай іронізують. Або ж вони звучать занадто банально. Але ж вони - існують. Ось спробуй вимовити їх уголос - і відчуєш, як накотяться сльози: треба любити своїх друзів, захищати батьківщину, поважати старих, не принижувати слабших за себе, не брехати, нічого не боятися й нічого не просити. Говорити про це, може, й смішно. Однак. не сміємося ж ми, читаючи Біблію." [71, c. 191].

"Ранковий прибиральник" - це неперевершений монолог, де немає місця навіть авторові - головний герой і власне автор стають одним цілим. Уже з перших рядків читач не лише знайомиться з героєм (зрештою - як такого знайомства не відбувається), а відчуває його впритул до найменших дрібниць, рухів тощо: "Я до безуму боюся втратити роботу. З цією думкою я прокидаюся щодня о п'ятій годині ранку. Йду на кухню, вмикаю кавоварку, закурюю першу цигарку (звичка до "Мальборо” залишилася ще з тих давно викреслених з життя часів, коли за пачку доводилося відстібати циганам-спекулянтам не менше як десять карбованців) і намагаюся, нарешті, прокинутися. Цигарка і міцна кава запускають у дію мій уже трохи зношений механізм, я відчуваю поштовхи серця: і легке поколювання в шлунку" [78, с.217].

Такий підхід (монологізація) до створення персонажів дозволяє авторці максимально розкрити образ головного героя. В романі "Ранковий прибиральник" "другорядні", "декоративні" персонажі залишаються лише декораціями. Читач змушений сприймати їх очима первинного наратора, що вже уподібнює це ставлення читача ставленню центрального персонажа.

Герой в повній мірі розуміє те, що щастя не слід шукати по інших світах, адже від себе не втечеш. І він приймає важливе для себе рішення. "…Я не знаю, як все складеться далі. Я стою на початку шляху, де десь вдалечині біліє сніг. Я знаю, що вітер вдарить мене по обличчю, може навіть зіб'є з ніг, а половина людства вважатиме мене за повного ідіота. Але я повинен рухатись, щоб відчувати вітер і ніч. Я повертаюсь…" [78, c.152].

Внутрішні монологи яскраво простежуються і в "Останньому діаманті міледі". Наприклад, на самому початку, у пролозі до твору, читач знайомиться із таємничою володаркою діамантів саме через її внутрішній роздум, монолог: "Цього разу не виборсатись. Мабуть, помру…" [76, c.3].

Авторка майстерно поєднує думку міледі із текстом.

В "Амулеті Паскаля" вся розповідь побудована на монологах-спогадах головної героїні. Інформація доноситься до читача від імені героїні Голки: " Згодом - майже тепер! - я зрозуміла, що можу жити і розкошувати лише…у своїй уяві. Принаймні туди не пролізуть люди з бокалами шампанського в руках. Звісно, якщо я туди їх не впущу" [76, c.45].

Тексти Ірен Роздобудько є достатньо різними за своїми фабульно-жанровими ознаками. Проте саме це дозволяє говорити про наявність спільних конструктів, кріплень, на яких усі вони тримаються. Ці спільні конструкти Ярослав Голобородько визначає як "поетика усеможливих пригод" [22, c.235]. Мотив пригод виступає основоположною субстанцією в художній прозі письменниці. У її романах пригоди інтерпретуються у трьох основних вимірах: як сюжетні, часопросторові подорожі ("Останній діамант міледі"), як психологічні, внутрішньо-особистісні мандри ("Ранковий прибиральник", "Шості двері", "Зів'ялі квіти викидають"), як синтез цих двох - переважно зовнішньої та акцентовано внутрішньої мандрівних форм ("Ґудзик", "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя", "Дві хвилини правди"). Й сама авторка не задовольняється існуючими фабулами, вона шукає нові сюжетно-оповідні ресурси.

Сюжетні моделі письменниці переважно не обтяжені складним і напруженим інтелектуальним побутом. Вони дихають легкістю викладу, флегматичністю розгортання, прозорістю натяку або смислових акцентів.

Художній простір Ірен Роздобудько має класично-літературні обриси, профілі - без них він неможливий. Авторка цінує й культивує літературні асоціації, ретроспекції, паралелі, вдаючись до них при кожній можливості. Як у психологічній драмі "Ґудзик" трагедія розпочалась із деталей, так і в "Ранковому прибиральнику" внутрішнє повернення, навіть, правильніше сказати, навернення до життя Михайла-Майкла розпочалося через ту деталь, що одного ранку в готельному номері він зіткнувся із Ремарковим романом "Три товариші". Причому, що передусім вразило головного персонажа, це виявилося, як він мовив собі "таке саме старе видання 64-го року, яке було й у нас дома" [78, c.56]. У цих нюансах Михайло-Майкл, сам собі не зізнаючись, почав убачати вияви-знаки, вияви-символи певної духовної "рідності" з жінкою, яка в тому номері зупинилась, і яка, власне, й читала знайдений роман Ремарка. "Ранковий прибиральник" - це роман про повернення на батьківщину, про складні "подорожі душею", розчахнутої на дорогах життя української людини [25, c.52].

Особливістю поетики письменниці є прийом інакомовлення. Його ми спостерігаємо також у романі "Ранковий прибиральник". Від часу від'їзду з України життя Михайла розділилося на ТАМ і ТУТ: "І все-таки прибирати у готелі ТУТ краще, ніж підмітати підворітні ТАМ" [78, c.87]. Цей прийом - це спосіб себе-маскування, свого минулого й теперішнього, свідчення невизначеності, хисткості внутрішнього світу героя. За ТАМ і Тут Михайло ніби ховає свою справжню сутність [25, c.53].

Часто, як уже було зазначено, письменниця використовує прийом гри. Але послуговується вона не лише словесним каламбуром як різновидом гри, а й певними ознаками гри як такої. Віртуальні зустрічі героя "Ранкового прибиральника" із незнайомкою з 713 номера відбуваються певним чином в ігровій формі. Суть цієї гри полягає у щемливому пригадуванні минулого, Батьківщини, у тремтливому перечитуванні вже раніше знайомого, писаного рідною кирилицею тексту Ремарка. Гра героїв набирає обертів, на чужині вони вони співтворять знайомий лише їм простір Батьківщини, що засвідчують, наприклад, запросини до столу зі шпротами і шматком хліба, кораблики з обгорток від цукерок "Барбарис" тощо [25, c.54].

Ірен Роздобудько різними художніми засобам виписує характери як чоловіків, так і жінок. Але жіноче начало в її творах завжди перемагає. Жінка залишається сильною та перемагаючою. Деякі дослідники творчості письменниці говорять про гострий фемінізм її творів, але у глибинах своєї свідомості Ірен Роздобудько не є феміністкою.

Більше того, вона скоріше, є, навіть, антифеміністкою, яка готова зректися не лише усіх феміністичних аксесуарів, здобутків, але й самого натяку на них. Та це відбудеться за однієї умови - появи достеменно чоловічого характеру. У ній живе жінка, яка, незважаючи ні на кого і ні на що, все ще чекає на прихід "натурального, себто мужнього й упевненого в собі мужчини". І відверто, хоча й в певній мірі наївно, говорить про це: "Я хочу вірити, що небалакучі, самодостатні, відчайдушні, сильні, розумні, сміливі, горді чоловіки існують не лише у американських стрічках на кшталт "Легенди осені”, "Касабланки” чи "У снігах Кіліманджаро”. І матусі не тремтять над ними, видаючи з родинної каси двадцять гривень "на кіно”" [77, c.111].

Жіноча сутність у творах письменниці доволі складна та завжди неоднозначна. Якщо звернутись до романів письменниці "Ґудзик" та "Останній діамант міледі", то ми помічаємо, що в обох творах постать жінки-персонажа, що рухає сюжет, - подвійна. Єлизавета та Ліка у "Гудзику", Влада і Жанна в "Останньому діаманті міледі" - це ніби два боки однієї медалі, дві іпостасі однієї жіночої сутності. Сильна - і ніжна. Єлизавета та Влада - творчі, неординарні особистості, які розкривають свій потенціал, долаючи життєві труднощі. Під час "штилю буття" (Єлизавета після повернення чоловіка з таборів, Влада до зникнення Жанни) вони губляться на тлі життєвої рутини, депресують, змирюючись із обставинами, жертвують своїм щастям задля щастя близьких. Натомість Ліка, Жанна постають дещо химерними, епатажно-чудними, яскравими, але дещо непристосованими до повсякденного життя. Ліка з дитинства дивує інших специфічним світосприйняттям, а її, в свою чергу, лякає реакція інших на його вияви. "У сім вона намалювала плакат із малюнком та підписом, зробленим смішним дитячим почерком: "Люди, ви вільні!", і задоволений батько часто заводив до дитячої кімнати своїх соратників, поки дівчинка не зірвала плакат зі стіни" [71, c.98]. Щодо Жанни, то вона просто видається рідній сестрі Владі "трохи не від світу сього". Їх, здається, слабких та непередбачуваних, захищають "сильні" жінки - Влада та Єлизавета. І недаремно - стикаючись із життєвими трагедіями, "ніжні" беззахисні натури ламаються (Ліка отримує нервовий зрив, відчайдушна місія Жанни провалюється, і саму її доводиться рятувати Владі. У цих двох творах бінарна опозиція "сильна жінка - слабка жінка" залишається сталою попри всі градації в характерах персонажів. Щастя однієї неможливе без щастя іншої, біда однієї тягне за собою нещастя другої. Це обумовлено лінією сюжету, і, водночас, - духовною сутністю обох персонажів. Така нерозривна єдність витворює надсюжетно амбівалентний образ жінки - сильної і слабкої водночас, самодостатньої, здатної до самореалізації, і заразом - хисткої, такої, що потребує опори і опіки [85, c.130].

Жінки й чоловіки у творах письменниці зазвичай безмежно далекі від категорії "щастя". Вони переважно не бувають щасливими ані в індивідуальних, ані в сімейних долях. Ірен Роздобудько незмінно наголошує, що це їхня "карма" [24, c.148]. Щоправда, у "Двох хвилинах правди" поруч із традиційно для письменниці нещасливими стосунками Богдана та Соломії вона таки змальовує життєві історії Єви та Івана, що врешті завершуються їх сімейною ідилією. Слід зазначити, що ідилія ця уможливлюється лише на принципах руссоїзму - на обійсті натуральної природи та далеко від урбаністичних принад та спокус.

Сімейні рамки, а точніше, загальноприйняті рамки сімейного життя зазвичай не влаштовують персонажів авторки саме своєю загальноприйнятістю. Її герої "розтискують лещата" сімейного існування, шукаючи гармонії з власною свідомістю, яка завжди в них промовляє голосом одинака, і власною самотністю, яка забезпечує їм більш комфортне і повноцінне самовідчуття, ніж оточуючий соціум. Вони не можуть без усамітнення [24, c.149].

На відміну від більшості постмодерних письменників, романи Ірен Роздобудько написані гарною літературною мовою, вона дуже рідко вживає вульгаризми та нецензурну лексику.

Слід відзначити інтертекстуальність її творів, про перегуки з світовою літературою. Процеси міжнародного життя не могли не вплинути на манеру письма Роздобудько. Це позначилось і на художній мові письменниці.

"Утвердження тісних міжнародних контактів, у тому числі й через масову трудову міграцію, поступова інтеграція України у європейський трансатлантичний економічний та культурний простір - все це і є головними екстралінгвальними причинами, які впливають на український пострадянський ономастикон", - зазначає Л. Белей [10, c.7].

Глобалізаційний вплив дуже позначився на літературному антропоніміконі І. Роздобудько. Так у авантюрному детективі "Останній діамант міледі" І. Роздобудько досить часто замінює українські імена іноземними, вони, як правило, виконують номінативну функцію: Марія - Маріон, Олег - Олівер, Іван - Жан, Максим - Макс. У романі "Ґудзик" сам персонаж Денис розказує про себе: "…називали одне одного по-західному, тому мене одразу ж охрестили "Денном”. Сусіда по кімнаті, відповідно, назвали Макс. Ден та Макс - два круті хлопці, майбутні генії…" [71, c. 19].

У романі "Дві хвилини правди" Станіслава звуть Стасом, Богдана - Даном. Пор.: "Богдана не звали Богданом. Хоча він і сам не думав змінювати своє ім'я, його змінили друзі. Дан - і все. Коротко" [73, c.13]. Такі усічені та емоційно марковані варіанти побутують у молодіжному середовищі. Популяризації чужомовних іменних варіантів сприяє не стільки вивчення іноземних мов, скільки популярність цих імен серед американських та західно-європейських кумирів молоді. Антропонім Ліка належить героїні, яка, напевно, страждає найбільше. Сама авторка експериментує над іменем: "Анжеліка? Ангеліна? Лікера? - Ні, Ліка!" Динамічне розгортання сюжету заставляє І. Роздобудько назвати Ліку місіс Енжі Маклейн, Енжі-художниця. Виявляється, що неспроста: Ліка "невипадково вишила на ґудзиках своєї куртки ангелів і невипадково назвалася Енжі (ангел), коли вирішила втекти від рідних, адже саме вона, як потім виявилося, була ангелом-рятівником для Дениса, ангелом, якого не можна повернути, відкинувши, зрадивши" [22, c.236].

Прізвиська героїв виконують характеристичні функції. Ономасіологічними еталонами при наданні прізвиськ стають відомі особові назви західних топ-моделей, артистів, кіногероїв, літературних героїв тощо. Утворення таких прізвиськ можна розглядати як наслідок глобалізаційних впливів.

Авторським витвором можна назвати антропонім Ієланум ("Ґудзик"). Ім'я належало дивній істоті, яку виходила ведмедиця. Бабця каже, що Ієланум - посланець, святий. Ліку "це ім'я схвилювало. Від сполучення цих звуків у мене запекло в очах. Ім'я звучало сумно і тривожно, як закодована фраза, як назва прірви, як виття самотнього звіра. У ньому не було нічого людського" [71, c. 201]. Недаремно авторка називає його рядом апелятивів: "вовкулака", "лісовик".І. Роздобудько роздумує: "…Ім'я його - вітер у полі, ім'я-виття, в якому більше сенсу, ніж у людських балачках. Ієланум будує свій світ - у собі. Самотність Ієланума - безкінечна. Ієланум є світлом світла і темрявою темряви: ні там, ні там його не впіймати. Ієланум - той, хто збожеволів за власним бажанням" [71, c.159]. Є щось споріднене між Ієланумом та Лікою, як і є зв'язок між святим та ангелом.

Неабиякий вплив на кількісне та функціонально-стилістичне багатство літературно-художньої антропонімії романів І. Роздобудько має поширення західних естетичних концепцій, зокрема поп-культури, а також моди [11, c.80].

Отже, підсумувавши усе вищесказане, можемо сказати, що на мову художніх творів письменниці вплинула мода та європейська культура. Також слід зазначити, що Ірен Роздобудько у своїх романах послуговується архетипними образами моря, води, дощу, гори, узбережжя, Дому. Вона відходить від традиційних значень архетипних образів і по-новому трансформує їх. Це, зокрема стосується образів-архетипів Дому та дощу. Глибокої насиченості, емоційного навантаження романи авторки набувають за допомогою внутрішніх монологів героїв. Найяскравіше через монолог розкриваються образи персонажів романів "Ґудзик" та "Ранковий прибиральник". У формі своєрідних діалогів побудований роман-алюзія "Дванадцять, або виховання жінки в умовах, не придатних до життя". Слід також додати, що романи письменниці написані українською літературною мовою, де майже не помічено вульгаризмів та нецензурної лексики.

Висновки

Для художніх творів Ірен Роздобудько та інших сучасних українських письменниць характерні різновекторна ідейно-тематична спрямованість, стильова еклектичність, жанрова дифузність і своєрідні ознаки художньо-естетичної та філософсько-психологічної ідентичності. Ірен Роздобудько постає перед читацьким загалом як авторка, герої якої багато в чому схожі на неї, шукають екзистенцію життя, намагаються проявити весь свій потенціал, часто відмежовані від решти світу і не потребують його, бо створеного ними власного світу для них достатньо.

Проза Ірен Роздобудько значною мірою містична, й кожна, навіть найдрібніша деталь у ній знакова. Завдяки символізації, використанню численних алюзій, інтертекстуальності, ремінісценцій та прямих цитат, які є неодмінною рисою постмодерного твору, досягається символічна багатозначність тексту. У жіночій прозі, зокрема у романах Ірен Роздобудько, через символ подається цілісність світу, який пізнають герої, перебуваючи в річищі філософських та естетичних пошуків. Письменниця спирається на художній досвід сюрреалістів, поєднує екзистенціальну проблематику з психоаналізом, розвиваючи традицію Дж. Фаулза.

Наявність психоаналітичної проблематики виражає специфіку нарації в романах Ірен Роздобудько, превалює монолог у її творчості. Авторка, немов зумисне, ділить свої романи на "чоловічі" та "жіночі", тобто - монологи йдуть із уст жінок і чоловіків. У творах Ірен Роздобудько не прослідковується притаманне жіночим романам самоутвердження авторки як жінки через мову. Немає в її творах і чоловічого самоутвердження. Особливість її прози - створення персонажів, які живуть глибоко в собі - в душі. Тіло як приналежність певній статі тут не відіграє такого важливого значення, як у більшості текстів постмодерної жіночої прози.

У творах авторки часто прослідковується тема ностальгії - за минулим, за втраченим, не знайденим. Найяскравішим і найтиповішим у цьому плані є роман "Ранковий прибиральник", де, окрім перерахованих ностальгій, наявна туга за Батьківщиною.

Майже всі герої письменниці володіють неабиякою інтуїцією, їм часто сняться пророчі сни, подеколи герої навіть страждають на амнезію. Любовні історії героїв Ірен Роздобудько часто будуються на принципі схожості: якщо герой закохується, пізніше виявляється, що об'єкт його почуттів подібний до першого кохання або і є тією людиною - з минулого.

Герої письменниці не воюють із реальним світом, не протистоять йому, вони завжди тікають від нього. Герої - монологічні і цілісні. Особливістю всіх персонажів авторки є страждання - той кордон, через який вони мусять перейти, щоб збагнути певну істину. Сюжети творів базуються на тому, що герої марно намагаються втекти від страждання. Услід за Е. Андієвською Ірен Роздобудько розробляє мотив "круглого часу" у своїй творчості.

Ірен Роздобудько вдається до елементів еротики у романах, але не "зациклюється" на сексуальних проблемах, як те можемо помітити у сучасній прозі, адже за її словами - еротика може сказати про людину більше, ніж вона того б хотіла.

Романи Ірен Роздобудько насичені "поетикою усеможливих пригод" (як стверджує Я. Голобородько), але авантюрний компонент у них завжди підпорядкований інтелектуальному сюжетові.

Загалом відсутність натуралістичних "тілесних" деталей, - спрощених схем і чіткого хепі-енду (адже щасливе закінчення в творах письменниці досить ілюзорне) виносить її романи поза жіночий роман та детектив як такі. Її творчість можна назвати інтелектуально-психологічною, але водночас призначеною для широкого загалу читачів завдяки динамічності сюжетів, легкості написання та цікавої для всіх поколінь проблематики, яка завжди буде актуальною, адже торкається "вічних" питань людського буття. Оригінальна поетика романів письменниці робить їх цікавими для читання та дослідження.

Список використаних джерел

1. Агеєва В. Жінка в пожовтневій прозі: парад стереотипів // Слово і час. - 1991. - №6. - С.23-29.

2. Агеєва В. Жінка-авторка як інопланетянка // Жінка як текст. Емма Андієвська, Соломія Павличко, Оксана Забужко: фрагменти творчості і контексти. Упорядник Л. Таран. - К.: "Факт", 2002. - 208 с.

3. Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. - Київ: Факт, 2003. - 302 с.

4. Агеєва В. Казка про жіночий простір // Література плюс. - 2001. - № 1. - С.7 - 9.

5. Агеєва В. Чоловічний псевдонім і жіноча незалежність (спроба кінокритики) // Магістеріум. Випуск четвертий: Літературознавчі студії. - К.: Стилос, 2000. - С.31 - 36.

6. Ажнюк Б.М. Мовні зміни на тлі деколонізації і глобалізації / Б.М. Ажнюк // Мовознавство. - № 3. - 2001. - С.48 - 54.

7. Баран Є. Літературне дев'ятдесятництво. Істерія й історія // Березіль. - 2000. - № 3 - 4. - С.182 - 185.

8. Барт Р. От произведения к тексту // Барт Р. Избранные работы: Семиотика. Поэтика. - М.: Прогресс, 1989. - 616 с.

9. Бахтин М. Формы времени и хронотопа в романе: Очерки по истории поэтики // Бахтин М.М. Вопросы литературы и эстетики. - М., 1975. - 504 с.

10. Белей Л. Власні імена українців на порозі III тисячоліття / Любомир Белей // Сучасні проблеми мовознавства та літературознавства (Збірник наукових праць). Випуск 13. / Відп. ред. І.В. Сабадош. - Ужгород, 2009. - С.6 - 11.


Подобные документы

  • Розгляд проблем гендерної рівності в літературі. Визначення ролі "жіночої літератури" в історико-культурному процесі України. Місце "жіночої прози" в творчості Ірен Роздобудько. Розробка уроку-конференції з елементами гри по темі "Розкриття місії Жінки".

    курсовая работа [3,0 M], добавлен 20.03.2011

  • Сенс життя, щастя людини в новелі В. Винниченка "Момент". Узагальнений образ миті щастя людини у новелі О. Гончара "За мить щастя". Творча інтерпретація "вічних" проблем у творчості І. Роздобудько, роздуми над романом "Я знаю, що ти знаєш, що я знаю".

    научная работа [738,3 K], добавлен 13.08.2013

  • Розвиток української поезії в останній третині XX ст. Мотиви і образи в жіночій поезії. Жанрова специфіка поетичного доробку Ганни Чубач. Засоби художньої виразності (поетика, тропіка, колористика). Специфіка художнього світобачення в поезії Ганни Чубач.

    магистерская работа [105,2 K], добавлен 19.02.2011

  • Транскультурна поетика, становлення концепції. Літературні відношення Сходу й Заходу як проблема порівняльного літературознавства. Поетика жанру вуся як пригодницького жанру китайського фентезі. Тема, проблематика оповідання Лао Ше "Пронизуючий спис".

    курсовая работа [61,6 K], добавлен 17.04.2015

  • Поетика та особливості жанру історичного роману, історія його розвитку. Зображення історичних подій та персонажів у творах В. Скота, В. Гюго, О. Дюма. Життя та характерні риси особистості правителя-гуманіста Генріха IV - головного героя романів Г. Манна.

    курсовая работа [53,7 K], добавлен 06.05.2013

  • Дослідження особливості імпресіонізму як мистецького та, зокрема, літературного напряму. Розвиток імпресіонізму в українській літературі. Аналіз особливості поетики новел М. Коцюбинського пізнього періоду його творчості з точки зору імпресіонізму.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 14.08.2010

  • Поняття "транскультура" та його втілення у світовій та сіно-американській літературі. Транскультурація як тенденція глобалізації світу. Художня своєрідність роману Лі Ян Фо "When I was a boy in China" в контексті азіатсько-американської літератури.

    курсовая работа [62,5 K], добавлен 10.10.2014

  • Вивчення основних напрямів наукових досліджень творчості Софокла в контексті класичної давньогрецької літератури, проблематика та жанрова своєрідність його трагедій. Дослідження особливостей інтерпритації сюжету про Едіпа у одноіменній трагедії Софокла.

    курсовая работа [53,0 K], добавлен 10.09.2010

  • Місце О. Генрі в американській літературі та ідейно-художня своєрідність його новелістики, популярність творів і манери. Біблійні мотиви "Дари Волхвів". Парадоксальність новели "Останній листок". Механізм смішного у новелі "Вождь червоношкірих".

    курсовая работа [43,9 K], добавлен 06.11.2011

  • О. Слісаренко - представник мистецького покоління "розстріляного відродження". Дослідження загального поняття проблематики у літературно-художньому творі. Специфіка і засоби втілення революційної проблематики в оповіданнях "Божевільний трамвай", "Присуд".

    курсовая работа [73,7 K], добавлен 21.06.2015

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.