Філософія науки

Філософський аналіз сутності науки і її соціальних функцій. Динаміка науки: філософський сенс закономірностей і тенденцій розвитку знання. Онтологічні проблеми та методологічний арсенал науки. Філософські питання природознавства та технічних наук.

Рубрика Философия
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 28.02.2013
Размер файла 208,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Уявлення про науку як цілісну соціальну систему необхідно перш за все для того, щоб розкрити внутрішній механізм її саморозвитку. Такий підхід до науки дає можливість виробляти системне уявлення про її внутрішню структуру.

Наука, таким чином, виступає як соціальний організм, який включає в себе діяльність людей, спрямовану на отримання наукового знання, засоби цієї діяльності і безпосередній продукт - наукове знання. Ядром цього організму є наукова діяльність, без якої немає інших компонентів науки. Цілісність його базується на тому, що наука завжди виходить не лише із пізнання дійсності, але і з наявного наукового знання. Породжуючись науковою діяльністю, наукове знання активно впливає на неї і органічно вплітається в її тканину, тобто є продуктом попередньої і засобом подальшої наукової діяльності. Розгляд науки як єдності опредметненої діяльності (знання) і живої діяльності (отримання знання) долає традиційну обмеженість логіко-гносеологічного і філософсько-соціологічного підходів до неї.

Розглянуті елементи системи "наука", нерозривно пов'язані між собою обумовлюють здатність науки виконувати певні соціальні функції, що відіграють важливу роль у розвитку суспільства. Реалізуючи свої соціальні функції наука включається у процес розвитку як його інтегруючий фактор, а мета суспільства стає органічним стимулом розвитку науки. Соціальні функції науки мають об'єктивний характер і визначаються суспільними потребами.

З точки зору взаємовідносин суспільства і науки головною функцією є практична, прикладна її функція. Призначення науки не лише пояснювати світ, але і перетворювати його. Наука все більше перетворюється на безпосередньо продуктивну силу суспільства. Концентрований вираз практична функція науки знаходить в умовах науково-технічного прогресу. Реалізація цієї практичної функції привела до формування системи ланок, необхідних для втілення відкриттів фундаментальних наук у технічні пристрої для впровадження їх у виробництво.

Відкриваючи об'єктивні закони природи і суспільства, наука сприяє розвитку суспільного виробництва, всіх сфер діяльності людини. Тому практична функція науки тісно пов'язана з гносеологічною функцією.

З розвитком науки постійно розширюються можливості пізнання дійсності. Це означає, що чим більш високий рівень розвитку науки, тим більш широкі можливості для подальшого пізнання вона відкриває, і це є одним з показників невичерпності пізнання.

Пізнавальна і практична функції науки обумовлюють одна одну, виступають у діалектичній єдності. Разом з тим пізнання здійснюється перш за все заради практичної мети, і отже, гносеологічна функція в цьому плані підпорядкована практичній.

Різні галузі знання реалізують гносеологічну функцію не однаковою мірою. Технічні науки покликані безпосередньо обслуговувати матеріальне виробництво, а тому вони мають прикладне значення. Природничі і гуманітарні науки переважно виконують пізнавальну роль.

У сучасних умовах спостерігається виникнення і розвиток прогностичної функції науки як основи управління суспільними процесами. Наукові знання допомагають передбачати спрямованість розвитку дійсності.

Від науки чекають не лише розробки способів прискорення росту виробництва, але й відкриття нових напрямів його розвитку, нового типу його організації. Це принципово нові суспільні потреби, і в такій формі вони ніколи перед наукою не ставились. За допомогою науки можна передбачити виникнення суспільних і природних явищ, і це є показником її внутрішньої зрілості і ефективності.

Відмічаючи зростаюче значення науки для практики, все більш широке використання її в різноманітних сферах людської діяльності, не можна прагматично розуміти науку лише як засіб, від застосування якого можна чекати певної користі. Наукове знання являє собою цінність як результат людської праці, як основа формування наукового світогляду людей.

Засвоєння людиною наукових знань робить їх елементом культури, внаслідок чого питома вага науки в духовному житті суспільства зростає швидкими темпами. Наука сприяє формуванню наукового світогляду. Це означає, що наука як система знань і специфічний вид діяльності виконує певні культурно-світоглядні функції в суспільстві.

У реальному житті, однак, всі соціальні функції науки тісно взаємопов'язані, ніколи не виявляються в чистому вигляді, відокремлено. Соціальні функції науки впродовж усієї історії її розвитку не залишаються незмінними, бо на різних етапах розвитку суспільства принципово змінюється сама наука, розуміння її предмета і мети.

Розвиток сучасного наукового знання, яке за своїм характером інтегральне, вимагає подальшого поглиблення суміжних досліджень у науці. Інтегративні процеси в сучасній науці роблять необхідним міждисциплінарний, комплексний підхід до досліджуваних проблем. Такий підхід стає однією з голових особливостей розвитку науки в сучасних умовах, оскільки він базується а глибоких якісних перетвореннях у практиці науково-технічного і соціального прогресу, що обумовлює зміцнення зв'язків між різними структурними рівнями об'єктів, прискорення темпів процесів, що в них відбуваються.

Складний і взаємозалежний характер сучасного суспільного розвитку призводить до змін не лише у змісті, але й у структурі пізнання, виникнення його нових напрямів і рівнів. З'являються окремі напрями досліджень, які виступають міждисциплінарними, комплексними як за характером, так і за використаними засобами.

Разом з тим виникає необхідність не лише виявлення для досліджень нових комплексних проблем, але й аналізу, що передбачає глибокий зв'язок науки з людиною, її єдність із культурою в цілому, людське призначення наукових знань, їх культурну цінність. На шляху такої інтеграції культури і науки найбільше проявляється гуманістична спрямованість наукових досліджень, яка набуває зараз не лише теоретичного, але й зростаючого практичного значення.

Характер і спосіб функціонування науки в суспільстві обумовлені не лише потребами технічного розвитку, інтересами матеріальної практики, але й більш загальними цілями культурного порядку. Наука у своєму розвитку також впливає на характер і зміст усіх культурних процесів у суспільстві, породжуючи при цьому якісно нову культурну ситуацію. Зміст наукового знання, характер розвитку в суспільстві можна вірно зрозуміти і всебічно розкрити, якщо врахувати включеність науки в загальний культурний контекст. Тому важливо розкрити також соціокультурний механізм функціонування науки, визначити її загальнокультурну значущість, цінність з точки зору історичної перспективи.

Наука не лише співвідноситься з культурою, але і має власну культурну сутність, оскільки освоєння людиною об'єктивного світу (процес творення "другої природи") власне і є виразом культури.

У сучасних умовах наука все більш перетворюється із засобу лише технологічного розвитку в органічну частину соціального і культурного розвитку, що охоплює не лише відношення людини до культурного розвитку, не лише відношення людини до природи, але і її відношення до інших людей і до самої себе Тут поєднуються технологічні, культурні, та гуманістичні потенції науки.

Результатом цього процесу є зростання продуктивності суспільної праці, причому не лише за рахунок нової техніки, а за рахунок її поєднання з підвищенням культури суспільної праці. Тому технологічне застосування наукового знання виступає культурною силою, культурним феноменом, оскільки воно одночасно є ї процесом розвитку самої людини.

Безпосереднім завданням науки є досягнення об'єктивно правильного знання про дійсність і на основі цього - створення більш ефективних і доцільних засобів і джерел виробництва матеріальних благ. Однак ні знання самі по собі, ні отримані матеріальні блага не є метою розвитку людини. Останні слугують лише основою для вирішення більш фундаментального завдання -всебічного розвитку людських сутнісних сил.

Система знань входить у культуру настільки, наскільки знання розпредмечуються у творчій діяльності - у виробництві, в мистецтві тощо, тобто в будь-якій сфері освоєння людиною дійсності, так як виявляються втягнутими у процес цього освоєння. Як процес виробництва нового знання, наука у той же час є виробництвом людини як суб'єкта культурно-історичного процесу. Цей суб'єкт повинен формуватись не як функція власної професійної діяльності, а як цілісна особистість, як представник суспільства, універсально.

Розкриваючи за допомогою науки закономірності природного і суспільного розвитку, перетворюючи на цій основі об'єктивні умови своєї праці і спілкування, люди створюють такі форми життєдіяльності, які мають відповідати їх дійсному культурному призначенню. Лише усвідомлення і практична реалізація цієї культурної потреби людини в науці надає її розвитку справді гуманістичного характеру.

У контексті культури наукове пізнання дійсності постає як цілісна творча діяльність, спрямована на її перетворення, що здійснюється самою людиною. Цілісність цієї діяльності забезпечується тим, що наукове пізнання світу людиною виступає як її самовизначення у цьому світі, а тим самим - самовиробництвом і самореалізаціею себе як суб'єкта. Тому пізнання світу виступає і як самосвідомість людини, і як формування її світогляду. Воно в собі містить гуманістичний зміст, зорієнтований на людину як єдину мету, а тому - і цінність.

При такому підході наука - це не лише форма духовного самопізнання людини, осягання нею своєї сутності, а і реальний спосіб практичного творення цієї сутності, конкретна історична умова формування людської особистості. Перетворюючи за допомогою науки об'єктивний світ, людина форму. себе як людину.

Рівень оволодіння дійсністю, який досягається людиною через практичне використання і застосування науки, стає певною мірою визначником її власного культурного розвитку, мірою реального творення нею своєї сутності.

Усе це дозволяє зробити висновок про те, що наука, що спрямована на розвиток сутнісних сил людини, є феноменом культури. Звідси орієнтир науки на розвиток людини, її творчих здібностей, культури мислення. Отже, наука є явищем величезного культурного значення, що докорінно змінює всю систему людських зв'язків з природою і один з одним. З цієї точки зору розвиток науки збігається з розвитком культури.

У зв'язку з тим, що наука орієнтується на розвиток творчого потенціалу людини, вона стає органічним компонентом культури, а також фактором, що визначає тип цієї культури. Все це надає науці гуманістичної орієнтації. Не тільки наука детермінує культуру, але й культура впливає на появу у науки нової якості - гуманістичної спрямованості. Гуманістична спрямованість науки є джерелом могутніх моральних стимулів наукової творчості.

Наука в сучасних умовах характеризується тим, що вона все більше раціоналізує різноманітні форми життєдіяльності людей, інтелектуалізує всі компоненти духовної культури, є їх інтегративним фактором.

Наука є найважливішою сполучною ланкою, огранізуючим началом різних сторін культури, вона, з одного боку, все більше перетворюється в безпосередню продуктивну силу суспільства, а з іншого - є вищою формою знання дійсності, певним культурним феноменом. Наука, яка виступає культурним феноменом, є ефективним засобом інтелектуального розвитку людей розвитку їх творчості, здібностей генерувати нові знання, створювати нові матеріальні і духовні цінності.

Гуманістичний характер науки виражається в тому, що вона як феномен культури звертається до людини, збагачує її духовний світ, впливає на її розвиток. Наука наповнює індивідуальний процес розвитку людини творчим змістом, служить розвитку людини як "родової істоти", виробляючи для цього соціальний механізм передачі знань новим поколінням, їх розповсюдження в суспільстві, включення індивідів у творчу діяльність.

Наука все більше стає найважливішою життєвою силою всієї культури суспільства: вона швидко розвивається як вирішальна сила прогресу її матеріальної сфери і як невід'ємний і найважливіший елемент сфери духовної, як культурний феномен. Відмічаючи зрослу значущість культурно-гуманістичної спрямованості науки, слід зауважити, що гуманізму протистоять не її соціально-економічні фактори, а корисливий утилітаризм, використання науки з метою експлуатації природи і людини. Тому не можна вважати, що чим більше наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу, тим більше вона перестає бути гуманістичною силою. Навпаки, оскільки гуманізм передбачає створення гідних людини матеріальних умов її життєдіяльності, наука реалізує своє гуманістичне призначення як безпосередньої продуктивної сили. Ці функції науки взаємопов'язані, інтегровані, і цей зв'язок опосередковується соціальними умовами.

Гуманістична сутність науки полягає в її здатності відтворювати універсально-практичний тип відношення людини до дійсності. Сутність гуманізму виражається в перетворенні цієї здатності в умову індивідуального розвитку і існування людини, у привласненні людиною гуманістичної сутності всієї матеріальної і духовної культури (в тому числі і науки), в перетворенні цього суспільного багатства в життєво необхідну умову існування і розвитку кожного індивіда.

Однією з ознак гуманізації науки є те, що чим далі, тим більше вона стає співвідносною з людськими потребами. Досягається це завдяки підвищенню ролі людини як суб'єкта наукової діяльності. Крім того, наука все більше включається не лише в суспільне, але і в індивідуальне життя людини, суттєво перетворюючи його. Внаслідок цього наука стає ще більше залежною від суспільства, але разом з тим цей зв'язок індивідуалізується, набуваючи особистісного характеру.

Реалізація закладених в науці соціокультурних можливостей передбачає особливу, відповідну цим можливостям, суспільну форму їх вияву, форму спілкування між людьми. Здатність науки створювати універсальний характер і спосіб відношення людини до світу проявляє себе по мірі того, як сама наука стає суспільною продуктивною силою, фактором, що впливає на розвиток людини.

Перед людством всім ходом об'єктивного розвитку історії поставлено завдання, від вирішення якого залежить і майбутнє науки: змінити соціальну спрямованість розвитку науки і зробити її органічним елементом гуманістично орієнтованої культури. Наука все більшою мірою стає тією культурною силою яка в поєднанні з художньо-практичним освоєнням світу і поглибленням моральних засад суспільства виступає як один з найважливіших і найнеобхідніших факторів не тільки перетворення зовнішніх умов людської життєдіяльності, але й творчого розвитку самої людини, її потреб і здібностей. Тісний внутрішній інтегративний зв'язок між розвитком індивіда та розвитком сучасної науки стає в даний час все очевиднішим.

Наука сприяє розвитку людини тим, що вона допомагає позбавленню її від нетворчої, малопродуктивної праці, звільняючи тим самим час, необхідний для розвитку індивіда. Наука створює для цього необхідні передумови і можливості. Таке розуміння науки, яке передбачає її загальнокультурну значущість, і, таким чином, її підпорядкування загальнолюдським цілям, відповідає потребам розвитку людини.

Наука для людини - лише така гуманістична орієнтація створює основу для оцінки науки з точки зору її спрямованості на людину, підпорядкування її іманентних цілей загальній меті соціального розвитку, в яких реалізація суітнісних сил людини стає самоціллю. Тому виникає питання не лише про цінність наукової істини, але й про її ціну, причому "точкою відліку" тут знову є людина.

Наука сприяє подальшій "гуманізації" самої людини, і відбувається це тому, що вона виступає певною культурною силою, власне культурою, що дозволяє більш глибоко пізнавати і оволодівати суспільною практикою. Таким чином, наука не лише за своїми потенціями, але і в дійсності, у своєму реальному практичному здійсненні поступово стає виразом і проявом потреби людини в універсальному розвитку.

У сучасних умовах створився такий тип науки, який відповідає найважливішій потребі людини в її творчому розвитку і сприяє становленню нового відношення людини до світу.

Об'єктивною суспільно-культурною потребою в науці є фундаментальна потреба людини в універсальному розвитку своїх сутнісних сил і суспільних відносин. Новий тип науки виступає тим найважливішим засобом, який дозволяє людині долати обмеженість свого традиційного способу життєдіяльності і свідомості, напрацювати нові форми матеріального та духовного життя.

Наука, таким чином, виступає не лише продуктивною силою суспільства, а найбільш універсальною перетворюючою силою, і в цьому проявляється справді гуманістична сутність і культурна місія науки, її дійсне призначення як найважливішої умови створення нових форм праці, спілкування і свідомості людей, які втілюють у собі людську потребу в універсальному розвитку.

Наука все більше перетворюється у своєрідний епіцентр культури, все більше впливає на подальший її розвиток. Перетворення науки у феномен культури є важливим рівнем розвитку самої культури. У той же час цей процес є складовою частиною і необхідною передумовою розвитку самої людини. Культура формує творчий тип людини, надаючи Ти наукові знання, за допомогою яких вона цілеспрямовано удосконалює і перетворює суспільний лад, а також естетичні, ціннісні і моральні норми, за допомогою яких здійснюється регуляція стосунків між окремими людьми і відносин між колективами всього суспільства.

Таким чином, комплексний підхід до розгляду науки, аналіз її як феномена культури дозволяє по-новому поглянути на науку, осмислити виникнення і перспективи розвитку такої системності, в якій знімається протиставлення принципів науки, спрямованої до об'єктивного світу, принципам культури, спрямованої до внутрішнього світу особи. Тим самим відкривається простір для гармонічного і поступального розвитку науки, її творчого потенціалу і гуманістичної спрямованості.

3. Логічна структура науки

1. Наукове знання, його мова і особливості.

2. Структура та характер критеріїв науковості знання.

3. Структурні елементи науки.

Знання як необхідний елемент і передумова практичного відношення людини до світу є процесом утворення ідей, які цілеспрямовано, ідеально відображують об'єктивну реальність у формах ЇЇ діяльності і існують у вигляді певної мовної системи. Знання людини спочатку існували у вигляді емпіричного досвіду, який фіксував спостереження за явищами природи і суспільного життя. Цей досвід передавався з покоління в покоління і збагачувався з розвитком самого суспільства.

Знання, що входить у ту чи іншу науку і складає її елемент, має назву наукового. У цьому розумінні воно протипоставляеться буденному знанню, що виникає внаслідок узагальнення досвіду повсякденного життя з застосуванням засобів, понять, які не є складовою частиною сучасної науки.

Наукові і буденні знання спрямовані на один об'єкт. Наукове знання, якої б форми воно не набуло, як би його мова не була формалізована, своїм змістом також має об'єктивну реальність, її явища, процеси, властивості і закономірності, як і буденне, з тією лише різницею, що перше глибше охоплює цю реальність, ніж друге.

Разом з тим наукове знання багато в чому відрізняється від буденного знання. Наукове знання має системний характер. Буденне ж знання не є упорядкованою системою, воно, як правило, являє собою неупорядковану суму поодиноких висловлювань (думок) людей. Наукове знання - логічно організована система, створена для вирішення певних пізнавальних завдань.

Наукове знання характеризується свідомим, цілеспрямованим застосуванням методу, на відміну від буденного, яке користується не цілісним методом, а лише окремими розрізненими правилами.

Наукове знання передбачає відображення законів функціонування і розвитку об'єктів, суттєвих, сталих, таких, що повторюються, зв'язків. Буденне знання містить відомості про предметно-орієнтивні зв'язки, які несуть однобоку інформацію про явища світу, що нас оточує, без проникнення до їх суті.

Характерна особливість наукового знання - мова науки - чітка, точна, яка строго підкоряється логічним вимогам. Це перш за все стосується формалізованих мов науки. Проте вони пов'язані між собою, і окремі терміни буденної мо можуть переходити в мову науки і навпаки. Проблеми логічного та філософського аналізу мови науки з певного часу стали привертати увагу філософів.

Сучасну наукову теорію можна розбити на два елементи: структури, що виражені мовою математики, та емпіричні дані. Отже, і саме знання а певному розумінні можна розглядати як мову (штучну та природну). А коли так, то правомірним буде постановка питання про мову як спосіб відображення дійсності (якщо вона береться в цілому, включаючи значення знаків і їх зв'язки).

Вплив мови на мислення є фактом для сучасної науки, що створила систему різноманітних штучних мов. Мова фіксує результати знання, які синтезуються мисленням, а як певна апріорна форма - спрямовує і визначає подальші шляхи його руху. Від обраних вихідних пунктів знання залежить його подальший розвиток.

Завжди необхідно враховувати складність мови як форми існування знання, приступаючи до інтерпретації сучасної наукової теорії.

Пізнавальне значення термінів та виразів наукової теорії трактує формальна логіка, створивши апарат для синтаксичної, семантичної, емпіричної та прагматичної інтерпретації мови науки. Дослідження в даному напрямку будуть продовжуватись і приведуть до нових плідних результатів.

Найважливішою особливістю наукового знання є можливість перевірки його на практиці, в науковому експерименті. Звичайно, і в буденних знаннях ми опираємось на повсякденну практику, життєвий досвід. Але емпіричні знання, породжені життєвим досвідом, бувають не тільки відмінними, а і протилежними. Це визначається суб'єктивними відмінами в життєвому досвіді, рівнем освіти окремих людей, міркуваннями користі, психологічним настроєм особи, недоліками звичайної мови. Особливість процедури перевірки в науці (розчленованість її на ряд операцій, кожна із яких описується за допомогою точної мови) дозволяє повторити дослід, відтворити перевірку фактів і максимально усунути суб'єктивні помилки.

Слід зазначити і таку особливість наукового знання, як його теоретичність. Наукове знання по своїй суті в цілому - теоретичне знання (ця особливість не відміняє виділення емпіричного і теоретичного рівнів), тому що осягнення суті, законів знаходить свій істинний вираз у теорії - вищій формі організації наукового знання. Як теоретичне знання наукове знання виконує функції пояснення та передбачення, що також є його характерною особливістю.

Прагнення відшукати мінімальний набір сутнісних ознак наукового знання як гносеологічної категорії виправдане. Разом з тим звести характеристику наукового знання до однієї із перерахованих вище ознак не можна. Отже, наукове знання можна характеризувати як системне, динамічне, теоретичне, яке відображає закони, передане мовою науки і може бути перевірене практикою.

У сучасних умовах на розвиток знання філософія впливає як метод і теорія знання. Аналіз знання як форми осягнення об'єкта завжди був найважливішим завданням філософії.

Знання, його форми і закони є результатом матеріальної взаємодії суб'єкта і об'єкта, що виступає в формі практики. Суть знання можна виразити формулою: діяльність суб'єкта, що осягає предмет, об'єктивну реальність у певних формах. У знанні можна виділити декілька зв'язаних між собою сторін:

1) об'єкт, даний у мисленні;

2) діяльність суб'єкта, спрямована на об'єкт;

3) результат цієї діяльності - форми мислі, в яких виступає об'єкт.

Об'єкт, що існує поза свідомістю, є предметом наук, що дають нам знання про об'єктивну реальність. Діяльність суб'єкта, або, іншими словами, мислення як суб'єктивна діяльність - це предмет психології і суміжних з нею наукових дисциплін. Форми ж осягаючого мислення, що приводили його до об'єктивної істини, завжди були предметом філософського аналізу. На основі вивчення знання з цього боку установлена така його важлива особливість, як категоріальний характер.

Знання не може починатись ні з чого. Для теоретичного оволодіння об'єктом людині мало мати перед собою цей об'єкт, практично взаємодіяти з ним. Їй потрібні засоби, що допомагають у певних формах осягнути об'єкт. Такими засобами виступають досвід пізнання світу, який закріплений у мові.

До початку кожного акту процесу мислення людина озброєна попереднім досвідом пізнання, виробленим понятійним апаратом, за допомогою якого вона намагається зрозуміти нові закономірності і властивості об'єктивної реальності. Таким чином, поняття виступають не тільки результатом пізнання людиною об'єктивної реальності, а і як засіб, апарат мислення, на основі якого здійснюється освоєння нею нових об'єктів, їх властивостей і закономірностей. Більше того, без цього апарату людське мислення взагалі не може функціонувати, без категорій не можна пов'язати між собою навіть двох фактів.

Філософія, виходячи з того, що процес мислення відбувається на понятійній основі, вирішила декілька завдань, що витікають із цього факту:

1) виявила найбільш загальні поняття, необхідні для мислення, не про якийсь окремий об'єкт, а про об'єктивну реальність узагалі;

2) розкрила природу цих понять як відносно до об'єктивної реальності так і до практичної діяльності людини;

3) показала їх функціонування у процесі мислення, їх роль у досягнення об'єктивно істинних результатів.

Проблема відношення категорій мислення до об'єктивної реальності не може бути вирішена без розкриття їх генезису і ролі в ньому матеріальної практичної діяльності. Категорії, як всі інші поняття, не існують у самій дійсності і не дані одвічно в розумі як його форми. Вони виникли у процесі оволодіння людиною явищами, силами природи і суспільства, вони є результатом усього пізнання світу і його практичного перетворення. Об'єктивність їх змісту доводиться впровадженням у життя результатів теоретичного мислення, що функціонує на основі категорій. Коли суб'єктивний світ перетворюється в об'єктивний світ речей і явищ, мислення і його категорії знаходять підтвердження своєї об'єктивності і всезагальності.

На основі категорій утворюються нові наукові поняття, теоретично осмислюються, екстраполюються дані досвіду, поєднуються результати пізнання, досягнуті в різний час різними способами, і, здавалося б, такі, що не мають відношення одне до одного. Творча здатність розуму базується на синтезі, а останній базується на категоріях мислення. Але категорії здатні не тільки спрямовувати думку на утворення нових понять і теорій у науці, а і оволодівати ними, змінювати власний зміст, утворювати нові категорії.

Тільки таким способом мислення здатне долати межі в пізнанні світу, осягати такі його об'єктивні властивості, які раніше здавались неосяжними.

Що відрізняє науковий підхід від інших типів світосприймання? Це питання можливо вирішити, виділивши об'єктивні індикатори, показники науковості. Проблема фіксації такого роду показників і є, по суті, проблемою критеріїв науковості.

Критерії науковості не однопорядкові, вони багатомірні. Вони поділяються на три множини. Перша, позначимо її "А" - група універсальних критеріїв, що відділяє наукове знання від ненаукового. Тут фігурують такі нормативи, як формальна непротирічивість, причинно-наслідкові зв'язки, раціональність, відтворюваність тощо. Вимоги, що утворюють групу "А", необхідні і усунення будь-якої з них загрожує розпадом науки як способу освоєння дійсності.

Друга множина критеріїв, позначимо її "В" - це група історично прийдешніх нормативів, які визначають модельно-аналоговий, пояснювальний, змістотворчий процес, що утворюють зразки зв'язків, у термінах яких можна робити висновки про перебіг подій. До них належать такі нормативи, як вимоги до онтологічних структур, гіпотез існування, гносеологічних припущень, картин світу та ін., які зорієнтовані на визнані ідеали знання.

На відміну від критеріїв "А", критерії "В" фіксують лише культурно-стилістичну розміреність вчених, мають принципове значення для класифікації знання у його конкретно історичній проекції.

Третя множина, позначимо її "С" - група дисциплінарних критеріїв науковості, що застосовуються до професійно розчленованих галузей - систем знань і діяльності. На відміну від критеріїв груп "А" і "В", критерії "С" значно вужчі. Вони являють собою інструмент атестації конкретних видів знання і діяльності, відображають окремі параметри науки.

Множинність форм знання та діяльності зобов'язують розвивати теорію науки як досить представницьку і багату. Представництво і багатство цієї теорії забезпечується різноманітністю критеріїв, що виділяються і моделюють науковість як багатопорядкову сутність, що має ядро (критерії "А"), а також історичне (критерії "В") та дисциплінарно-тематичне (критерії "С") вимірювання.

Критерії науковості класифікуються по таких групах: логічні критерії і в емпіричні критерії. Специфічним критерієм науковості є практика.

Логічні критерії науковості характеризують знання з позицій його формальної адекватності, гармонійності, досконалості внутрішньої організації. Такими критеріями є непротирічивість, повнота і незалежність.

Емпіричні критерії науковості - це емпіричне підтвердження (верифікація), емпіричне спростування (фальсифікація).

Практика відіграє роль критерію науковості тією мірою, якою вона грає роль критерію істинності науки. Хоч наука та істина не тотожні; не все що стосується науки, - істинне, і не всяка істина - наукова, проте як зведення істин наука спрямована на пошук та віднайдення істини. Виключення питань істини із науки рівноцінне втраті науки.

А чи виражається науковість усіма охарактеризованими критеріями разом узятими? Певною мірою так. Проте ця міра абстрактна. Наука в такому випадку представляється надмірно досконалим знанням - істинним та необхідно обгрунтованим.

Насправді стан речей далеко не такий. Адекватне і строге знання складає лише певну, позбавлену фікцій, "вірну" частину науки, тоді як наука в цілому включає в себе фікції.

Наука включає в себе: теорії, що мають протиріччя; недоведені теореми; гіпотетичні об'єкти зі смутним пізнавальним статусом; необгрунтовані припущення, уявлення і роздуми, що породжують антиномії.

Наука як ціле не може прирівнюватись до своєї "вірної" частини, а ця частина не може видаватись за науку, тому що поряд з істинним та обгрунтованим наука має і неістинне і необгрунтоване, причому без цієї "недосконалої матерії" науки просто нема, і справедлива, але ідеалізована інтерпретація науки як зосередження всього набору критеріїв вимагає корекції. Корекція знаходиться на шляху усвідомлення розгалуження внутрішнього складу (онтології) науки.

Безперечно, наука є дуже динамічним утворенням як з точки зору знання, що входять до нього, так і з точки зору пошукової діяльності, спрямованої на виробництво цього знання. Епістемологічна оцінка реалізованих у науці знань та діяльності свідчать: і наукове знання, і наукова діяльність виявляються в багатьох відношеннях різними, а нерідко - протилежними і непорівнюваними з генетичне передуючими їм формами.

У цьому зв'язку виникає питання про "онтологічні" властивості самої науки: якою мірою вона внутрішньо цілісна і однорідна?

Наука з точки зору знання, що утворює її, не виступає скільки-небудь гомогенною цілісністю. Це проявляється у двох відношеннях: по-перше, наука включає альтернативні і гостро конкуруючі теорії, які не є змістовно сумісними; по-друге, наука являє собою своєрідний конгломерат наукового і ненаукового знання.

Складовою науки є її історія, у якій виявляються такі знання, які не тільки змістовні, але і гносеологічне альтернативні. Факт гносеологічної несумісності певних типів знань, що входять до науки, є істотним. Але на його основі формулюється антиномія, що утруднює тлумачення науки як цілого: якщо застарілі концепції слід назвати міфами, то виявляється, що джерелами останніх можуть бути ті ж методи, а причини їх існування виявляються такими ж, як і ті, за допомогою яких у наші дні досягається наукове знання. Якщо, з іншого боку, їх слід назвати ненауковими, то виявляється, що наука включає в себе елементи концепцій, абсолютно несумісних з тими, які вона містить у даний час.

Яким чином це протиріччя можна подолати? Для відповіді на це питання для усунення невизначеності "що називати наукою?" розмежуємо два поняття: "істинність у собі" і "науковість".

Під "істинністю у собі" розуміємо будь-яке твердження, яке висловлює що-небудь так, як воно є. Під "науковістю" слід розуміти специфічне відношення суб'єкта до істини, обумовлене формами її засвідчення і визнання.

Принципом розмежування наукового і ненаукового знання з позицій урахування форм засвідчення і визначення істини є закон достатньої підстави. У відповідності до його вимог ніяку групу розрізнених предметних знань (істин) неможливо назвати наукою. Для цього потрібно дещо більше, а саме систематичний зв'язок у теоретичному смислі, під яким розуміємо обгрунтування знання та належний порядок і зв'язаність обгрунтування.

Таким чином, умови істинності наукового знання, що встановлюються виключно на основі закону достатньої підстави, є раціонально засвідчуваними. Не випадково уже Платон, виявляючи гносеологічну специфіку знання на відміну від погляду, об'явив умови першого раціональними, а умови другого - чуттєвими.

Ненаукове знання може включати істину, але ця істина залишається "в собі", тобто не є належним чином засвідченою. Наука ж містить у собі лише засвідчену науковими засобами істину. Проте істина - категорія не незмінна, вона не дана у свідомості як завершений стан. Істина, як і форми її засвідчення - обгрунтування, доказ - динамічні, вони змінюються від епохи до епохи. Те, що колись вважалось істинним, потім уточнюється, модифікується, а часом і відкидається. Достатньо вказати на прийняті в науці, а згодом виключені з неї теорії теплороду, ефіру та ін. Уточнюються також, модифікуються, вибраковуються форми засвідчення - інструменти обгрунтування та доказу.

Як бути з тими продуктами пізнання, які відповідають умовам науковості їх генезису (отримані в межах наукової доказовості), але піддались вибраковці, не відповідають науковості по їх реальному статусу?

Сучасна позиція така: всі реалізовані в історії науки оперативні конструкції моделі, побудови, що фігурували як істини, засвідчені стандартами науки, слід включати в науку.

Однак чи не спричинить це включення деформації поняття "наука": чи не надто розширюються її межі. Вихід полягає в моделюванні науки як онтологічно багатомірної, раціонально-множинної структури, не позбавленої відступів від ідеалізованих розумінь.

Онтологію науки створює наука переднього краю, тверде ядро науки та історія науки.

Наука переднього краю регламентується такими цінностями та нормативами, як інформативність, нетривіальність, евристичність та ін. Одночасно з цим послаблюються вимоги до точності, строгості, обгрунтованості та ін. Призначення науки переднього краю - варіювати альтернативи, програвати можливості, розширювати семантичний горизонт, продукувати нове. Інформативність і строга обгрунтованість певною мірою виключають одне одного. У науці має бути строго обгрунтоване, але не тільки воно:, інакше наука позбавилась би евристичності. З цієї причини в науці переднього краю має бути допущене погано обгрунтоване, недостатньо підтверджене, добре спростовуване, "божевільні ідеї", які в той же час не повинні вичерпувати науку.

Наука переднього краю - це найбільш гіпотетичний, проблематичний, недостовірний сегмент науки, що включає галузь імовірного та малоймовірного знання, який у той же час не відкидається, зокрема, тому, що: а) не доведена його суперечність; б) є надія на майбутнє обгрунтування; в) критичне випробування малоімовірного знання каталізує виробництво нового знання, усування помилок із змісту науки позбавило б її здатності до прогресу; г) необхідність селекції теоретичних альтернатив підвищує гнучкість, динамічність, критичність, доказовість науки.

Тверде ядро науки регламентується такими цінностями і нормативами як ясність, строгість, достовірність, обгрунтованість, доказовість та ін. Завдання твердого ядра науки - виступати фактором визначеності, відіграти роль базового знання, що орієнтує та коригує пізнавальні дії, уособлює найбільш сталу, об'єктивну частину науки.

Історія науки є перш за все фрагментом науки, а вже потім - історією. Історико-наукова діяльність - це діяльність вченого, вона входить до дослідження. Історія науки: а) стимулює дослідження; б) містить у собі розвернену панораму динаміки знання, сприяє розумінню внутрішньонаукових перспектив і можливостей; в) акумулюючи інформацію про шляхи здобуття знань, про форми, способи аналізу, виконує охоронні функції - застерігає, перешкоджує зверненню до тупикових ідей. Усім цим історія науки сприяє адекватній пізнавальній реконструкції предмета, що вивчається, що і обумовлює її входження до науки як органічної частини.

Відмічаючи особливості цінностей та нормативів, що є в різних сегментах науки, не варто перебільшувати їх роль. Є цінності і норми, які пронизують науку в цілому, властиві і науці переднього краю, і твердому ядру науки, і історії науки.

Ці універсальні цінності і норми задаються гносеологічною спрямованістю науки як пізнавального засобу, її установкою на досягнення істини та необхідної обгрунтованості. Істина та необхідна обгрунтованість виступають тими цінностями, жертвувати якими не можна. Виключення їх з науки загрожує скасуванням науки, втратою її функції як спеціалізованої сфери діяльності, що має на меті відображення об'єкта з боку його сутності, діяльності, невіддільної від виявлення істини, досягнення необхідного обгрунтування. У цьому розумінні все, що стосується науки, зорієнтовано на істину і необхідну обгрунтованість.

Але чи нема протиріччя в тому, що радикально орієнтована на істину та необхідну обгрунтованість наука включає в себе неістинне та необхідно обгрунтоване? Ні, оскільки, враховуючи цю універсальну орієнтованість, вдається показати, що фігуруючі в науці помилки не є абсолютними, що і відрізняє неістинне та необгрунтоване наукове знання від ненаукового знання.

Наукове знання і сам процес його одержання характеризується системністю та структурністю. Перш за все у структурі наукового знання зазвичай виділяють емпіричний та теоретичний рівні. А сукупність тих дослідницьких процедур, що ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний та теоретичний етапи наукового дослідження.

Ці два етапи і рівні в науковому дослідженні різняться гносеологічною спрямованістю дослідження, характером і типом одержуваного знання, використовуваними методами і формами пізнання, пізнавальними функціями, співвідношенням чуттєвого і раціонального моментів пізнання та рядом інших ознак.

За гносеологічною спрямованістю емпіричний та теоретичний рівні дослідження відрізняються тим, що на емпіричному рівні пізнання зорієнтоване на вивчення явищ і поверхових зв'язків між ними, без заглиблення в суттєві зв'язки і відношення, а на теоретичному етапі пізнання головним гносеологічним завданням є розкриття причин і суттєвих зв'язків між явищами.

Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є опис явищ, а теоретичного - пояснення явищ, що вивчаються.

Основною формою знання, що одержується на емпіричному рівні, є науковий факт та сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні одержані знання фіксуються в формі законів, принципів та наукових теорій, які розкривають сутність явищ, що вивчаються.

Відмінність між емпіричним та теоретичним етапами пізнання полягає також у різному співвідношенні чуттєвого і раціонального корелянтів пізнавальної діяльності. В емпіричному пізнанні домінує чуттєвий корелянт, а у теоретичному - раціональний.

Однак при всіх відмінностях чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнанням не існує.

Внутрішня логіка методологічних досліджень ставить на порядок денний питання про необхідність уведення нової методологічної одиниці. У цьому новому базисному методологічному понятті фіксується існування в науці ще одного, третього, рівня знання, який знаходиться над теоретичним знанням і виступає метатеоретичною, екстратеоретичною передумовою самої теоретичної діяльності в науці. У західній літературі такого роду спроби введення в філософію науки нової базисної одиниці найбільш яскравий вираз одержали в широко відомих методологічних концепціях Т.Куна і І.Лакатоса.

Т.Кун, не заперечуючи різниці між теоретичною та емпіричною діяльністю в науці, вводить принципово нове базисне методологічне поняття "парадигма", в якому фіксується існування особливого типу знання в науковому дослідженні, яке відрізняється від теоретичного знання за способом свого виникнення та обгрунтування.

Хоча в концепції Куна як парадигма може виступати та чи інша фундаментальна теорія, яка, ставши парадигмою, набуває таких нових характеристик, які за способами обгрунтування та функціонування вже не дозволяють вважати її теорією. Парадигмальне знання не виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою та передумовою певного виду теоретичної діяльності по поясненню та систематизації емпіричного матеріалу. Аналогічне значення має і поняття "дослідницька програма", що вводиться в методологію науки І.Лакатосом. Дослідницька програма також розуміється Лакатосом як певного роду методологічне утворення, що містить набір вихідних ідей та методологічних установок, які обумовлюють побудову розвиту та обгрунтування певної теорії.

У вітчизняній літературі найбільш широко застосовуються такі поняття "інтертеорія", "стиль мислення", "картина світу".

До інтертеоретичного знання належить той загальний комплекс відомостей, які необхідно брати до уваги при розгляді даної теорії.

Під стилем мислення розуміємо певний тип пояснення дійсності, що виникає історично, який як загальний для даної епохи проявляється в розвитку основних наукових напрямків і обумовлює деякі стандартні уявлення в метамовних контекстах всіх фундаментальних теорій свого часу.

Картина світу визначається таким чином, що стиль мислення виступає лише її складовою частиною, хоч, як і поняття стилю мислення, спочатку картина світу розумілась у вузькому розумінні слова і пов'язувалась лише з фіксацією певних уявлень про структуру об'єктивної реальності, що виникли історично.

З розвитком науки у нас виникає бажання мати щось більше ніж просто форму. Спочатку ми спостерігаємо явища, потім за допомогою вимірів одержуємо числа і, нарешті, відкриваємо закон, що зв'язує ці числа. Але справжня велич науки полягає в тому, що ми можемо знайти такий спосіб міркування, завдяки якому закон стає очевидним.

Якщо основним елементом теоретичного знання є закон, твердження про необхідні, суттєві зв'язки між явищами, то метатеоретичне знання формулюється у вигляді принципів різного порядку, в яких щось стверджується вже про саму теорію та практику теоретичної діяльності. У формі принципів формулюються вимоги, що ставляться до самої наукової теорії. Крім того, якщо теоретичне знання завжди виступає в певному контексті дослідження як проблематичне знання, знання, що вимагає обгрунтування і перевірки, то метатеоретичне знання в тому ж контексті умовно розглядається як непроблематичне, передумовне знання, яке емпіричному обгрунтуванню і перевірці не підлягає.

Для розкриття суті метатеоретичного рівня знання в літературі вводиться поняття "архетипу теоретичного мислення". Під архетипом теоретичного мислення розуміємо сукупність принципів різного порядку, які на певному етапі розвитку тієї чи іншої наукової дисципліни задають певний спосіб теоретичної діяльності по поясненню явищ, що вивчаються, визначають вибір засобів Цієї діяльності, відбір і прийняття остаточних результатів. Архетип теоретичного мислення, що існує у даній науці, задає певне бачення світу, спосіб його відображення в науковому пізнанні, що разом визначає певний тип теоретичного мислення, сукупність допустимих прийомів теоретичної діяльності.

Зазначимо, що під теоретичним мисленням розуміють мислення, спрямоване на удосконалення і розвиток концептуальних засобів науки, на побудову "теоретичного світу" на противагу емпіричному мисленню, яке спрямоване на встановлення зв'язку концептуального апарату науки з реальністю, що виявляється в експерименті та спостереженні.

Архетипове знання не має тієї строгості і системності, яка характерна для теоретичного знання. Його межі можуть бути виявлені лише заднім числом, на основі зіставлення з новим архетипом мислення, який приходить йому на зміну.

Хоч архетипове знання і передує емпіричному і теоретичному дослідженню в будь-якій конкретній ситуації, воно в той же час залежить від результатів цього дослідження, і його зміст, і склад змінюються в залежності від цих результатів, що виявляє в кінцевому результаті його апостеріорний, дослідний характер.

Принципи, що входять до складу архетипового знання, можуть бути поділені на дві великі групи. До першої групи належать ті принципи, на яких базується наукова картина світу, а також змістовні принципи будь-якої даної науки. В них фіксуються певні уявлення про структуру реальності, що вивчається. До другої групи можна прирахувати принципи гносеологічного і методологічного порядку. В них безпосередньо не відображається структура реальності, а фіксуються особливості самої пізнавальної діяльності, спрямованої на її відтворення.

Якщо принципи першого роду спрямовують теоретичне мислення на пошуки найбільш глибоких суттєвих основ явищ, що вивчаються, то принципи другого роду визначають правила науково-теоретичної діяльності, спрямованої на пошук суті явищ, що вивчаються.

Специфіку архетипового мислення відносно до теоретичного можна характеризувати різним співвідношенням розсудкового і розумового корелянтів мислення на цих рівнях. Якщо на архетиповому рівні знання домінує розумовий корелянт мислення, то на теоретичному рівні - розсудковий.

Розсудкове мислення звичайно характеризується як мислення, обмежене суворими правилами. Воно не має власної мети, а виконує заздалегідь визначену мету. Як протилежність цому розумове мислення є цілеспрямованим мисленням. Якщо в розсудковому мисленні домінує аналітичний елемент, то в розумовому домінує прагнення до синтезу. Розум не лише використовує поняття і абстракції, а і рефлектує їх, намагається вникнути в їх зміст і гносеологічну природу.

Наука як система знання виконує певні логічні функції.

Тоді, коли наука існувала в формі нерозчленованого цілого, у неї взагалі не могло бути ніякої логічної структури, тому що не було створено строгих наукових теорій з певною структурою, системою доказів і т.ін. Фіксація деяких фактів геніальні здогади, фантастичні уявлення і т.ін. - от що складає зміст нерозчленованої науки. Логічну структуру наука стала набувати, коли з неї почали виділятися окремі галузі з відносно строгими науковими теоріями.

Набуття наукою логічної структури передбачає перш за все більш-менш строге визначення предмета її вивчення, особливості якого багато в чому визначають її.

Оскільки науки різняться за їх предметом, мірою зрілості їх розвитку, то можна говорити про своєрідність логічної структури кожної науки. Для логіки ж наукового дослідження надзвичайно важливо виявити логічну структуру побудови науки взагалі. Ця структура буде певною мірою мати характер ідеалу, до якого повинні прагнути науки у своєму розвитку.

Не можна виявити логічну структуру науки шляхом порівняння структур різних галузей знань на всіх етапах їх історичного розвитку і виявлення загального в їх побудові. Існує лише один шлях: розглядати сучасні зрілі галузі наукового знання, в яких найбільш чітко виражена і уже осмислена структура; на основі аналізу цих галузей знання спробувати уловити тенденцію в розвитку структури науки, що утворює реальний ідеал наукового знання.

Елементами логічної структури науки є: 1) основи; 2) закони; 3) основні поняття; 4) теорії; 5) ідеї.

Основи науки. Слід виділити два роди основ науки: 1) ті, що знаходяться за її межами: 2) ті, що входять у саму систему науки.

Основою будь-якої науки і всього знання в цілому є матеріальна дійсність і практична діяльність людини. Перша складає об'єктивний зміст будь-якої науки, оскільки всі науки мають діло з відображенням закономірностей руху явищ об'єктивного світу. Друга - критерій істинності наукових теорій, в який упирається будь-який закон.

Але ні сама матеріальна дійсність, ні практика як такі не входять у систему якої-небудь однієї науки і навіть науки в цілому. Вони включаються в систему наукового знання уже відображеними у свідомості людини: одна у вигляді теорій, принципів, аксіом, законів науки і т.ін., інша - у формі певного логічного способу побудови і доказу наукових теорій. У першій відображені закономірності, властивості об'єктивної реальності: у другій - у формі логічних фігур закріплюється практична діяльність людини.

Основи науки, що входять в її систему, складають перш за все ті її теоретичні положення, які виражають загальні закономірності предмета даної науки, що розглядаються певною мірою з певного боку у всіх її теоріях. Ці положення є основою при логічній побудові даної науки. Наприклад, в геометрії такими положеннями є її аксіоми, що розкриваються у вигляді визначень, постулатів, загальних понять.

Крім того, у структурі основ науки можна виділити 3 блоки основ:

1) ідеали і норми наукового пізнання;

2) наукова картина світу;

3) філософські основи.

Наукове знання регулюється певними ідеалами і нормами, які виражають цільові установки науки. Це ідеали і норми: а) доказовості і обгрунтованості знання; б) пояснення і описування; в) побудови і організації знання. Це ті основні форми, в яких реалізуються і функціонують ідеали і норми наукового пізнання.

Другий блок основ складає наукова картина світу, яка вміщує в сої загальні уявлення про світ. Ця загальна наукова картина світу включає уявлення про природу і суспільство. Уявлення про структуру і розвиток природи називають природничо-науковою картиною світу.

Третій блок основ науки складають філософські основи, що включають в себе філософські ідеї і принципи, які обґрунтовують ідеали і норми науки, з одного боку, наукову картину світу - з іншого. При цьому філософські основи науки забезпечують входження наукового знання в загальну тканину культури людського суспільства.

Закони науки. Якщо основи науки стоять на верхньому щаблі ієрархії логічної структури науки, то закони - на найнижчій. Закони по суті виконують функцію фактичної бази науки, це твердження, що відображають предмет даної науки і мають всезагальний характер. Як факти, закони мають достовірний характер, у процесі розвитку науки вони не спростовуються, змінюється тільки галузь їх застосування. Закони науки - об'єктивно істинні, і в силу цього вони мають певну міру інваріантності.

Функція законів: вони виступають принципами істинного знання, що є в даній науці. Поняття "закон" і "принцип" у науці одноступеневі і трудно розрізняються. Закон стає принципом, коли він виконує логічну функцію в систематизації знання, слугує вихідним положенням у побудові теорії, в дослідженні нового знання. Закони складають кістяк теоретичних побудов, а відкриття закону - одне із головних завдань будь-якого наукового дослідження.


Подобные документы

  • Становлення сучасної науки, її зміст та характерні риси, відмінність від інших галузей культури. Філософські проблеми взаємозв'язку хімії і фізики, хімії і біології, економічної науки, сучасної педагогіки. Теоретичні проблеми сучасного мовознавства.

    курсовая работа [82,1 K], добавлен 15.01.2011

  • Історичний аналіз розвитку наукового знання з часів античності. Питання виникнення і розвитку науки і філософії. Наявність грецьких термінів у доказовій давньогрецькій науці. Розвитко доказових форм наукового знання. Формування філософського світогляду.

    реферат [32,0 K], добавлен 26.01.2010

  • Наука як продуктивна сила суспільства. Участь специфічної філософської детермінації у розвитку наукового знання. Тенденції та функції сучасної науки на Україні. Характерні риси сучасного етапу науково-технічної революції. Закономірності розвитку науки.

    контрольная работа [24,4 K], добавлен 23.07.2009

  • Передумови виникнення філософських ідей Нового часу. Філософський емпіризм XVII-XVIII ст. Філософські погляди Ф. Бекона. Розвиток емпіричного підходу в ідеях Т. Гоббса. Сенсуалізм і лібералізм Дж. Локка. Концепція раціоналізму в філософії Нового часу.

    реферат [45,8 K], добавлен 04.06.2016

  • Точки зору про час виникнення науки. Загальні моделі її розвитку, основні елементи. Закономірності акумуляції знання і конкуренції науково-дослідних програм. Поняття наукової революції, пов’язаною із зміною парадигм. Ідеї динаміки наукового пізнання.

    реферат [24,7 K], добавлен 14.10.2014

  • Зростання ролі техніки та технічного знання в житті суспільства. Філософські поняття в технічних науках у ролі світоглядних і методологічних засобів аналізу й інтеграції науково-технічного знання. Проблеми пізнавального процесу при взаємодії людини з ЕОМ.

    реферат [23,7 K], добавлен 24.10.2010

  • Разделение Риккертом наук на "науки о культуре" и "науки о природе". Признанные общечеловеческие ценности. Центральная тема в концепции Риккерта. Принципы разнородности и непрерывности. Риккерт о научном познании. Аргументы оппонентов философии Риккерта.

    реферат [34,1 K], добавлен 16.08.2012

  • Джерела та філософія проблеми буття. Питання, на які за тисячі років кращі мудреці людства не змогли дати прийнятної відповіді. Перша філософська концепція буття. Філософська система Гегеля. Філософія постмодерну. Структура буття та світу людини.

    контрольная работа [34,2 K], добавлен 20.12.2012

  • Процессы дифференциации и интеграции научного знания. Научная революция как закономерность развития науки. Философское изучение науки как социальной системы. Структура науки в контексте философского анализа. Элементы логической структуры науки.

    реферат [25,6 K], добавлен 07.10.2010

  • Философский анализ науки как специфическая система знания. Общие закономерности развития науки, её генезис и история, структура, уровни и методология научного исследования, актуальные проблемы философии науки, роль науки в жизни человека и общества.

    учебное пособие [524,5 K], добавлен 05.04.2008

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.