Основи філософії

Філософія та її роль у суспільстві: Антична, Середніх віків, Відродження, Нового часу. Діалектика як вчення про розвиток та проблема людини і буття. Поняття свідомості, процесу пізнання та освоєння людиною світу. Виробництво і політичне життя суспільства.

Рубрика Философия
Вид курс лекций
Язык украинский
Дата добавления 11.12.2010
Размер файла 339,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Діалектика - у первісному значенні - мистецтво полеміки, логічний метод встановлення істини шляхом виявлення й подолання суперечностей у судженнях опонента; у сучасному філософському трактуванні - вчення про найзагальніші закони руху як саморуху, розвитку як саморозвитку.

Діалектичне заперечення - таке, яке не знищує в предметі, явищі, процесі його основу, потенціал подальшого розвитку, а зберігає його.

Діалог - розмова між двома особами; літературно-публіцистичний або філософський твір у формі розмови.

Еволюція - процес плинного, поступового накопичення певних кількісних змін.

Закон - вираження й прояв необхідних, суттєвих, сталих, повторюваних зв'язків між предметами, явищами, процесами.

Категорії діалектики - найбільш загальні поняття, які відносяться не до окремих галузей. Ділянок дійсності, а до дійсності як такої.

Концепція - (від лат. conception - сприйняття) - система поглядів на певне явище; спосіб розуміння, тлумачення якихось явищ; основна ідея певної теорії.

Криза - складний, загострений стан, переломний, вирішальний момент.

Метафізика - термін, вперше застосований Андроніком Родоським по відношенню до останнього розділу "Нового Органона" Аристотеля, який самим автором не був ніяк названий, і містив, переважно, загально філософські міркування; з того часу застосовувався як синонім філософії, доки Г.В.Ф. Гегель не надав йому іншого змісту: протилежного діалектиці.

Принцип - основна ідея, що пронизує наскрізь ту, чи іншу концепцію або ж життєву позицію.

Революція - якісна зміна, різкий, стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого.

Розвиток - особливий тип змін, перехід предмета, явища, процесу від одного стану до іншого, який не зводиться до попередніх.

Стрибок - перехід кількісних змін у якісні або перехід із одного якісного стану в інший.

Суперечність - єдність і боротьба протилежностей.

Питання та завдання для самоконтролю.

1. В яких двох значеннях застосовується термін діалектика?

2. Які історичні форми діалектики як теорії розвитку вам відомі?

3. В чому саме полягає протилежність двох способів мислення: метафізичного й діалектичного (за Г.В.Ф. Гегелем)?

4. Що виражає собою закон взаємного переходу кількісних і якісних змін? Яким чином він зв'язаний із законом єдності й боротьби протилежностей?

5. Що таке "заперечення заперечення"? Чим є закон заперечення заперечення по відношенню до закону єдності й боротьби протилежностей?

6. Чи підміняють собою закони діалектики окремо-наукові закони? Якщо - так, то чому? Якщо - ні, то чому?

7. Чому Геракліт - той, хто дві з половиною тисячі років тому впритул наблизився до розкриття законів діалектики, так і не спромігся цього зробити? Що саме йому завадило зробити це?

8. На прикладі: "Іван є людина" покажіть зв'язок категорій "одиничне", "особливе", "загальне".

Література

Основна:

Введение в философию/ под ред. Фролова И.Т. 2-е изд .- М.: Республика, 2003. - С. 95-184.

Введение в философию: Учебник для вузов. В 2-х ч./ Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др.- М.: Политиздат, 1989. - Ч.2. - С.95-184.

Канке В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. - М.: Логос, 2002. - С. 193-225.

Кант И. Критика чистого разума. - Соч. в 6-ти т. - М.: Академиздат, 1964. - Т.3. - С.11-19, 31-68.

Філософія. Курс лекцій: Навчальний посібник / за ред Бичка І.В., Осічнюка Ю.В., Табачковського В.Т. та інш. - К.: Либідь, 1991. - С.226-256.

Філософія: Навчальний посібник / за ред Надольного І.Ф. - К.: Вища школа, 2000. - С.222-260.

Філософія: Підручник / за ред Заїченка Г.А. - К.: Вища школа, 1995. - С.205-247.

Філософія: Посібник для студентів вищих навчальних закладів/ Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. - К.: Академія, 2001. - С. 130-135; 137-145.

Додаткова:

Алексеев П.В., Панин А.В. Философия. Учебник - М.: Проспект, 2000 .- С.451-584.

Дротянко Л.Г. Феномен фундаментального і прикладного знання (Постнекласичне дослідження). - К.: Вид-во Європ. ун-ту фінансів, інформ.систем, менеджм. і бізнесу, 2000. - 225-264.

Зарубіжна філософія ХХ ст .- К.: Довіра, 1993. - С. 221 - 224.

Ильенков Э.В. Диалектическая логика. - М.: Политиздат, 1984. - С. 55-78.

Ильенков Э.В. Философия и культура. - М.: Политиздат, 1991. - С. 43-100; 115-152.

Канке В.А. Философия. Учебник .- М.: Логос, 2002. - С.162-167.

Шаповалов В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учебное пособие для вузов. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. С. 414-456.

Першоджерела

Антология мировой философии. В 4-х томах, 5-ти кн. - М.: Мысль, 1969 - 1972. - Т.3. - С. 89 - 394.

Гегель Г.В.Ф. Кто мыслит абстрактно? // Гегель Г.В.Ф. Работы разных лет. В 2-х томах. Т.1 - М.: Мысль, 1970 - С. 387 - 394.

Мир философии: Книга для чтения. В 2-х частях / Cоставитель Гуревич П.С., Столяров В.И - М.: Политиздат, 1991 - Т.1 - С. 296 - 297; 387 - 394.

Питання, яке здавна ставилося й тепер

постійно ставиться

і завдає труднощі, - питання про те, що таке суще

Аристотель

10. Філософське вчення про буття

Метою теми є вивчення студентами однієї з фундаментальних складових філософського знання - онтології, яка дозволяє зрозуміти сутність світу як складної самоорганізованої системи в єдності її структурних елементів; виявити засадні принципи, форми та спосіб його існування; розкрити причини багатоманітності й багатомірності речей і явищ світу. Реалізувати зазначену мету можна через засвоєння основних категорій онтології: буття, матерія, субстанція, рух, простір, час, соціальний простір, соціальний час.

Розкриття змісту теми ґрунтується на розгляді наступних питань:

"Буття" як філософська категорія. Єдність і структурність буття.

Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про будову матерії.

Рух, простір і час - атрибути матерії. Соціальний простір та соціальний час як форми буття людей у культурі.

"Буття" як філософська категорія. Єдність і структурність буття

Розглядаючи перше питання теми, студенти повинні усвідомити: все, що оточує людину, й сама вона існують у нерозривній єдності, яка характеризується категорією "світ". З раннього дитинства люди мають справу з його конкретними проявами: природними предметами і явищами, суспільними подіями, окремими речами й людьми. Вони усвідомлюють, що ці речі, люди, явища, події існують тут і тепер, або були раніше, або будуть у майбутньому. Таке усвідомлення зафіксоване мовою у слові бути (було, є, буде). Але що означає - бути? Чи можна ототожнити слова бути й існувати?

Щоб відповісти на ці питання, варто звернутися до конкретного прикладу:

липа є дерево

Слово є тут виконує дві функції: 1) воно вказує на існування конкретного предмета - липи; 2) воно вказує на зв'язок даного предмета з цілим класом предметів, який узагальнено у слові дерево. Отже, слово бути за своїм об'ємом більш широке, ніж слово існувати, тобто ці слова не можна ототожнювати. Далі студентам слід показати, як можна від повсякденного розуміння змісту слова бути перейти до філософського поняття буття. Для цього можна розглянути наступний ланцюжок:

липа є дерево є рослинний світ є жива природа є

природа є об'єктивний світ є світ (або буття)

Як можна простежити на прикладі цього ланцюжка, у процесі абстрагування від конкретних і несуттєвих властивостей окремих речей і явищ, людське мислення узагальнює найсуттєвіші властивості, що притаманні всім без винятку існуючим речам та явищам, і доходить до встановлення зв'язків між усіма існуючими предметами та явищами. У філософії такий взаємозв'язок усього з усім позначається терміном буття. Виходячи із зазначеного вище, можна зробити висновок, що якщо "існування" означає наявність "чого-небудь", то "буття" підкреслює не просто наявність, а наявність "чогось" у його визначеності: є цілком визначене "щось" і воно певним чином зв'язане з іншими "щось".

Філософська категорія "буття" є однією із найзагальніших: вона не виражається ні через жодну з інших категорій, а лише зіставляється з категоріями "суще", "сутність", "існування", "субстанція", "матерія", "природа", що є похідними від "буття" і представляють собою її різні сторони й аспекти. Отже, можна сказати, що через категорію "буття" у філософії вибудовується цілісна картина світу, яка визначається єдністю людини та інших форм існування матеріальних предметів та духовних явищ. З одного боку, категорія "буття" зорієнтована на найбільш загальні характеристики існуючого, а з другого - її зміст осягається через дослідження окремих структур, проявів і форм усього сущого. Вчення про буття складає один з розділів філософії, який має назву онтологія (онтос - буття, логос - вчення).

Вперше в історії філософії ця категорія була введена Парменідом ще в VI ст. до н.е. Розглядаючи першооснову світу, він відійшов від розгляду конкретної першоречовини (вода, повітря, апейрон, вогонь) як основи всього існуючого (світу) і показав єдність космосу через абстракцію буття. Для нього буття є і не може не бути; небуття немає і не може ніде й ніяк бути. Парменід обґрунтовує цю тезу так: усе, про що говориться й мислиться, є. Неможливо думати (а значить, і говорити) інакше, ніж думаючи про щось, що є. Думати ніщо рівнозначне не думати, а говорити про ніщо, значить ні про що не говорити. Саме тому ніщо немислиме і його не можна виразити. Отже, "думати" і "бути" поєднуються, співпадаючи: "одне й те ж думати і бути" (Парменід. Поема "Про природу").

Буття у Парменіда є те, що не народжуване й не знищуване, бо, якби воно народжувалося, то - з небуття, що є абсурдним, адже встановлено, що небуття немає. Визнання народження його з буття є теж абсурдним, бо тоді воно вже є, а отже, народитися знову не може. З тієї ж причини немає небуття. Тому буття існує поза часом: у нього немає ні минулого, ні майбутнього, воно завжди є лише тепер. Воно є вічним без початку й кінця. Воно є незмінним і нерухомим, бо змінність і рухливість передбачали б небуття, стосовно якого буття рухається або у що буття трансформується.

Після Парменіда в античній філософії категорія "буття" розглядалася у творах Платона та Аристотеля. У Платона справжнє, істинне й незмінне буття було притаманне лише світу ідей, а світ речей, як бліде відображення світу ідей, не мав істинного буття. Тобто буття у нього було тотожним світу ідей (ейдосів). Аристотель розглядав буття як певну ланку, що зв'язує між собою сутності та речі чуттєвого світу. Так, він писав, що сутністю є прості тіла: земля, вогонь, вода і все, що з них складається, - живі істоти, небесні світила та їх частини. Усі вони мають матерію й форму, які є невіддільними одна від одної. Буттям володіють і матерія, й форма. Але буття матерії є можливість, а буття форми - дійсність (Аристотель. "Метафізика").

Іншого змісту категорія "буття" набула у філософії XVII-XVIII століть. У цей час більшість філософів проводили дослідження природних явищ і їх властивостей, тому під буттям вони розуміли частіше за все природу. Наприклад, Гоббс вважав предметом філософії тіло (природні тіла та речі, штучно створені людиною). Тобто у нього буття ототожнюється з тілесною субстанцією. На його думку, духовні субстанції навіть якби існували, то їх все одно не можна було б пізнати. У дуалістичній філософії Декарта буття розщеплюється на дві субстанції - матеріальну (тілесну) й духовну (мислячу), які є протилежними одна одній. А в його формулі "мислю, отже, існую" відбувається зміщення акцентів із буття на знання.

У філософії Гегеля буття постало як чисте визначення мислення. Отже, у нього воно перетворюється лише на абстракцію, на "загальне після речей". Він писав: "Чисте буття є чистою абстракцією і, отже, абсолютно-негативним, яке, взяте так само безпосередньо, є ніщо" (Гегель. "Наука логіки"). Тобто Гегель проголошує принцип тотожності мислення та буття. При цьому буття розглядається ним в його абстрактній всезагальності. Це є об'єктивно-ідеалістичне розуміння буття.

Марксистська філософія розглядає проблему буття з точки зору багаторівневої його організації. Так, Енгельс виділяв існування таких рівнів організації буття матеріального світу, як органічна і неорганічна природа; жива природа; суспільне буття; буття особистості. Особливе місце в марксистській філософії відводиться осмисленню суспільного буття. Зокрема, Маркс відкрив об'єктивний закон суспільного розвитку - визначальної ролі суспільного буття по відношенню до суспільної свідомості. А саме суспільне буття постає як реальний процес життєдіяльності людей, як "виробництво самого матеріального життя" (Маркс. "Німецька ідеологія").

У ХХ столітті з'явилися "нові онтології" (тобто нові підходи до розуміння буття). Наприклад, Хайдеггер розглядав категорію "буття" лише стосовно людини. В роботі "Буття і час" він називає буттєву структуру людини екзистенцією. На його думку, структура екзистенції зводиться до таких модусів людського існування, як страх, совість, турбота, рішучість і т.п. Тобто визначальним у бутті людини є її переживання власного "буття-у-світі" (буття як присутності). Буття у Хайдеггера є замкненим у собі. А розкритися воно може лише через мову: воно ви-мовляє, ви-словлює себе. Тим самим мова набуває онтологічного статусу, вона стає самим буттям, адже "мова вкорінена у буттєвій конституції присутності" (Хайдеггер. "Буття і час").

Як найбільш загальна категорія філософії, "буття" вказує на всезагальні зв'язки, порядок та ієрархію різних предметів, явищ, процесів тощо, що дозволяє виявити різні форми всього сущого. Основними формами буття є:

буття речей природи, що існують незалежно від людини за об'єктивними законами;

буття речей "другої природи" (тобто предметів, створених людиною для задоволення своїх потреб із речей природи). На відміну від природних речей, вони мають своє призначення. Їх функціонування ґрунтується на опредмеченні (утіленні людських знань і праці у виготовлення речей) та розпредмеченні (засвоєння знань, втілених у виробництво певної речі);

буття людини як речі серед речей (або тіла серед інших тіл). Людина є особливим тілом серед природних речей та речей, виготовлених нею самою. Вона задовольняє свої потреби через виготовлення знарядь праці та їх застосуванні для виготовлення одягу, їжі тощо. При цьому її діяльність є свідомою, доцільною;

буття індивідуалізованого духовного (сюди входять емоції, почуття, переживання, знання, мрії, надії вірування і т.д. людини, тобто її духовний світ). Людина є тілесною істотою, якій притаманні такі здатності, як характер, пристрасті, воля, свідомість. Вони відіграють суттєву роль у процесі освоєння людиною суспільних цінностей, формуванні власної індивідуальності, вибудовуванні внутрішнього, духовного світу;

буття об'єктивованого духовного (сюди входять суспільні духовні явища: звичаї, традиції, обряди, наука, політична, правова, моральна, естетична, релігійна свідомість суспільства тощо, які мають знаково-символічні форми). Особливе місце в бутті об'єктивованого духовного посідає мова, в якій найбільш яскраво виявляється єдність індивідуалізованого й об'єктивованого духовного, індивідуальної та суспільної свідомості. Саме через мову відбувається засвоєння людиною суспільних норм, принципів, знань, ідеалів тощо;

буття соціального (сюди входять матеріальне й духовне життя людини та суспільства, зміст яких більш детально будуть розглянуті в другій частині курсу філософії - "Соціальна філософія").

Перелічені форми (або прояви) буття виділяє сама людина і через них людське буття постає як процес становлення й самоствердження людини, процес самореалізації людиною її сутнісних сил (здатності до почуттів, емоцій, мислення, мовлення, волі, творчості, діяльності тощо). Буття людини означає не просто фіксацію її існування, а розкриття способу існування людини в культурі, створеній шляхом духовно-практичного освоєння людиною оточуючої дійсності. Отже, буття виступає як реальний процес життєдіяльності, в якому людина через різні соціальні практики перетворює зовнішній світ на умови і засоби свого саморозвитку, й тим самим стверджує себе як суб'єкта соціальної діяльності.

Категорія "матерія" у філософії. Сучасна наука про будову матерії

Вивчення другого питання теми дозволить студентам більш глибоко розібратися із сутністю буття матеріального. Для цього слід звернутися до історико-філософського матеріалу й прослідкувати, як у процесі розвитку філософії змінювався зміст категорії "матерія".

Термін "матерія" у перекладі з латинської мови означає - речовина (матеріальний - значить створений із речовини). В матеріалістичній філософії під матерією розуміють субстанцію (те, що лежить в основі всіх речей, явищ і процесів). Категорія "матерія" дозволяє зрозуміти єдність різноманітних природних та штучно створених предметів і систем, а також встановити відношення й зв'язки між ними. Нею не вичерпуються лише ті предмети і явища, які безпосередньо доступні органам чуття людини. Вона описує й ті можливі речі, процеси, системи, світи, що стануть доступними для пізнання у майбутньому, коли будуть удосконалені засоби спостереження (такі як мікроскоп, телескоп та інші прилади).

Як відомо з історико-філософського вступу, термін "матерія" був уведений Аристотелем. Він проаналізував погляди своїх попередників - натурфілософів, які займалися пошуками першопочатку всього існуючого у світі. За його твердженням, досократики брали за першооснову світу саме матерію (вода у Фалеса, повітря у Анаксимена, вогонь у Геракліта, атоми у Демокріта тощо). Він писав, що "більшість перших філософів вважали початком усього одні лише матеріальні початки, а саме те, з чого складаються всі речі, з чого як першого вони виникають і на що як останнє вони, гинучи, перетворюються" (Аристотель. Метафізика). У власній філософії він використав термін "матерія" для позначення складової частини будь-якої речі як її можливість (або потенція). На його думку, дійсністю (або деякою річчю) матерія ставала лише завдяки активній формі.

В епоху Відродження Бруно теж розглядав Всесвіт як такий, у якому всі існуючі речі мають дві субстанції: формальну (він називав її "світовою душею") та матеріальну. Причому матерія у нього є єдиною і пізнається лише за допомогою розуму. На відміну від Аристотеля, Бруно вважав, що матерія є одночасно потенційною (можливою) і актуальною (дійсною). Будучи абсолютною, вічною, єдиною, матерія у нього отримує першість перед формами, які постійно змінюють одна одну в матерії. Матерію, що містить у собі всі форми, він назвав природою, яка виступає прообразом і верховною силою Всесвіту. Він звільнив поняття об'єктивної першооснови світу від обов'язкового (для попередніх поглядів на матерію) зв'язку з конкретним субстратом (загальним матеріальним носієм властивостей речей). За Бруно, будь-які конкретні його види (вода, вогонь, атоми тощо) є речами, але не початком.

В Новий час зміст категорії "матерія" змінюється. Декарт під матерією розуміє протяжну субстанцію, сутність якої він зводив до наявності трьох вимірів - довжини, ширини та висоти. А всі властивості матерії, які сприймаються органами чуття (вагу, колір, твердість тощо), він вважав випадковими. Матерія у нього є пасивною протяжною субстанцією, яка може ділитися безкінечно, заповнює весь простір і всюди залишається тотожною собі. Це був раціоналістичний погляд на матерію. Локк запропонував протилежний погляд на сутність матерії. У нього, як емпірика, матерія є умовним поняттям, яке можна одержати шляхом абстрагування від конкретних і змінних властивостей окремих речей. Гольбах ототожнив матерію з природою, що є єдиним цілим, поза яким ніщо не може існувати. Вона є нескінченною у просторі та часі, протяжна, подільна, має непроникливість, здатна набувати будь-яких форм, які сама ж і продукує.

Наукове розуміння матерії в Новий час різко відрізнялося від філософського. Оскільки природознавці займалися експериментальним дослідженням конкретних видів речовини в її трьох агрегатних станах (твердому, рідкому та газоподібному), то вони зводили поняття матерії саме до речовини. При цьому виділяли деякі її властивості як абсолютні, незмінні. Зокрема, вважали, що речовина складається з неподільних атомів, які мають незмінну масу. Відкриття у фізиці на рубежі ХІХ і ХХ століть (відкриття електрону, явища радіоактивності, рентгенівських променів, розробка квантової теорії світла і теорії відносності Ейнштейна) довели необґрунтованість таких тверджень.

В середині ХІХ ст. формується марксистське вчення про матерію, в якому розмежовуються філософське та природничонаукове її розуміння. Енгельс писав, що матерія - це дещо об'єктивно існуюче, тілесне, наділене певними загальними властивостями, такими, як притягування й відштовхування, дискретність та неперервність і т.д. Він писав: "Такі слова, як "матерія" і "рух", є не більше, ніж скорочення, в яких ми охоплюємо, відповідно до їх загальних властивостей, множину різних речей, які сприймаються чуттями. Тому матерію і рух можна пізнати лише шляхом вивчення окремих речовин і окремих форм руху; і оскільки ми пізнаємо останні, постільки ми пізнаємо також і матерію, і рух як такі" (Енгельс. "Діалектика природи"). Отже, в марксистській філософії матерія є лише створеною в теорії розумовою абстракцією, яка відображає об'єктивно існуючий світ.

Розвиваючи, марксистське вчення про матерію Ленін дав їй наступне визначення: "Матерія є філософською категорією для позначення об'єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях її, яка копіюється, фотографується, відображається нашими відчуттями, існуючи незалежно від них" (Ленін. "Матеріалізм та емпіріокритицизм"). У наведеному визначенні матерії зазначається лише одна абсолютна властивість матерії - бути об'єктивною реальністю, тобто існувати незалежно від волі й свідомості людини. Дане визначення має методологічне значення для розвитку природознавства, оскільки вказує на невичерпність матерії, змінність її форм, які підлягають конкретно-науковому дослідженню.

Сучасна наука вивчає конкретні форми та рівні організації матерії, поглиблюючи наші знання про оточуючий світ. Вона виробила уявлення про матерію як складну самоорганізовану систему, яка перебуває у постійних змінах, елементи якої зв'язані між собою. Зокрема, природничі науки розглядають наступні рівні організації матерії:

Нежива природа, яка має складну будову. Вона складається з елементарних частинок; атомів; молекул; макротіл; планет; галактик; систем галактик.

Біологічний рівень організації матерії, до якого входять системи доклітинного рівня - нуклеїнові кислоти (ДНК та РНК) і білки; клітини; багатоклітинні організми (рослини і тварини); надорганізменні структури (популяції, види тварин, біоценози - наприклад, ліс як біоценоз, у якому взаємодіють тварини, рослини, гриби тощо). Біологічний рівень організації матерії утворює біосферу.

Соціальний рівень організації матерії, який є особливим типом матеріальної системи, що називається людським суспільством. У ньому формуються та функціонують такі структурні елементи, як сім'я, історичні форми спільності людей (рід, плем'я, община, народність, нація), класи, страти та інші соціальні групи, що утворюються за різними ознаками. Суспільство має свою історію, яка включає минуле, теперішнє й майбутнє у їх нерозривній єдності.

Названі рівні організації матерії взаємодіють між собою, складаючи у своїй єдності Метагалактику (Всесвіт). Різні рівні і форми організації матерії досліджуються різними природничими та суспільними науками. Проте оскільки світ єдиний, то й названі науки утворюють цілісну пізнавальну систему, яка виявляє не тільки особливості кожної, окремо взятої форми існування матерії, але й відношення та зв'язки між ними. Тому особливу роль у системі сучасної науки відіграють так звані міждисциплінарні науки, якими є синергетика, теорія систем, інформатика, біогеохімія, кібернетика та інші.

Рух, простір і час - атрибутивні властивості матерії.

Соціальний простір та соціальний час як форми буття людей у культурі

Приступаючи до вивчення третього питання теми, студенти повинні виявити спосіб та форми існування матерії. Людський досвід переконує в тому, що всі речі, тіла, явища перебувають у постійних змінах, русі. Що ж таке рух? Що виступає його джерелом? Які ознаки, види та форми він має? Чи можна відривати рух від матеріальних тіл? Що таке простір та час? Як вони зв'язані з матерією й рухом?

Рух, його джерело та причини завжди були у полі зору філософів і вчених-природознавців. Так, уже Геракліт не лише визнавав усезагальний характер руху, але й виявив його суперечливість: все існує і в той же час не існує; все тече й постійно змінюється; все перебуває у постійному процесі виникнення та зникнення. Причиною змін він називав взаємодію речей.

Справді, сучасна наука, як було показано вище, виявила складну будову матерії і разом з тим нерозривний зв'язок між її структурними елементами. Цей взаємозв'язок, взаємодія різних рівнів організації матерії, а також взаємодія елементарних частинок в окремих тілах і спричинюють якісні та кількісні зміни, що відбуваються у матеріальному світі. Отже, рух матеріальних тіл викликають їх внутрішні і зовнішні взаємодії, поза якими існування цих тіл неможливе. Тобто рух є способом існування матерії.

Рухом називають будь-які зміни і переміщення тіл. Енгельс визначав рух як внутрішній атрибут (невід'ємна властивість) матерії, який обіймає собою всі зміни та процеси, що відбуваються у Всесвіті, починаючи з простого переміщення й закінчуючи мисленням (Енгельс. "Діалектика природи"). А тому й діалектику він назвав наукою про найбільш загальні закони будь-якого руху.

У повсякденному житті люди відмічають не лише зміни, переміщення предметів, але й стан спокою, коли предмети нібито не рухаються. Проте наука довела, що спокій є відносним. Тобто за деяким спокоєм криється стан відносної рівноваги, яка виступає лише моментом руху. Визнання абсолютності руху повністю виключає стан абсолютного спокою як вічної й абсолютної незмінності речей і явищ. Наприклад, якщо тіло перебуває у спокої відносно Землі, то разом з нею воно обертається навколо Сонця і рухається відносно інших космічних тіл. Дане тіло є внутрішньо динамічним, оскільки містить у собі величезну енергію молекулярних, атомних, ядерних і інших взаємодій.

Нерозривна єдність матерії й руху отримала яскраве підтвердження в теорії відносності Ейнштейна, в синергетиці, розробленій Хакеном, та сучасній теорії нерівноважної термодинаміки Пригожина і його фізико-хімічної школи (Бельгія). З кожним новим відкриттям наука підтверджує і збагачує принцип відносності будь-якої рівноваги, стійкості, тобто спокою, обгрунтовує невичерпність властивостей руху матеріальних об''єктів.

Розрізняють два типи руху: прогресивний (рух від простого до складного, від нижчого до вищого - або процес розвитку) та регресивний (рух від складного до простого, яким є, наприклад, процес старіння організму).

Рух є суперечливим, оскільки він виступає як єдність мінливості та спокою; дискретності й неперервності; абсолютного і відносного. Дискретність руху виражається в його диференційованості на відносно самостійні форми (механічний, фізичний, хімічний, біологічний та соціальний рух). Неперервність же руху означає єдність, взаємозв'язок, взаємообумовленість усіх окремих форм руху. Абсолютність руху визначається тим, що він є єдино можливим способом існування матерії: поза рухом матерії не існує. Відносність руху полягає в тому, що він відбувається у конкретних якісно специфічних формах, які постійно змінюються.

Кожен рівень організації матерії має свої форми руху. Але оскільки всі рівні організації матерії та їх структурні елементи перебувають у взаємодії, то всі форми руху нерозривно зв'язані між собою. Вони виникали в процесі еволюції Всесвіту: кожна попередня форма руху матерії слугувала умовою виникнення більш складної. Сучасне природознавство виробило так званий антропний принцип функціонування Всесвіту, сутність якого можна сформулювати так: світ влаштований таким чином, що у ньому є принципово припустима можливість виникнення людини як закономірного результату еволюції матерії.

Такими ж давніми категоріями філософії, як "буття", "матерія", "рух", є й категорії "простір" і "час". Особливе місце вони займали у філософії Канта, який називав простір та час апріорними формами чуттєвості. У діалектико-матеріалістичній філософії вони постають як форми існування матерії, її невід'ємні характеристики (атрибути). Категорія "простір" виражає взаємне розташування предметів один відносно одного, їх конфігурацію. Категорією "час" позначають тривалість існування матеріальних тіл, явищ, процесів.

Матеріальні об'єкти перебувають у постійному русі, вони змінюють своє положення відносно інших об'єктів, набувають іншої конфігурації, мають певну тривалість свого існування. Окремі об'єкти мають свої часові межі: вони виникають у певний момент часу, а через деякий його проміжок перетворюються на інші об'єкти. Природничі науки підтверджують незнищуваність матерії, руху, простору й часу та їх нерозривність між собою. Зокрема, теорія відносності доводить, що в реальному фізичному світі просторові та часові інтервали змінюються залежно від системи відліку. Якщо тіло рухається не в умовах земного тяжіння, а його швидкість наближається до швидкості руху світла, то це приводить до значних змін просторових і часових інтервалів: просторові інтервали скорочуються, а часові - подовжуються.

Просторово-часові характеристики об'єктів на різних рівнях організації матерії мають свої особливості. Найбільш вагомими вони є на соціальному рівні. Що ж таке соціальний простір і соціальний час?

Соціальний простір - це простір, освоєний людством у процесі його існування. Це є частина фізичного простору, яка складає спосіб життєдіяльності суспільства, тобто олюднений простір. Він вписаний у простір біосфери. Соціальний простір є простором людського буття, який має перш за все соціально-культурний і духовно-практичний виміри. Мерло-Понті писав, що простір - це не місце, в якому розташовані речі, а він характеризує лише можливу послідовність їх розташування. А С.Б.Кримський підкреслював, що якщо людина як тілесний індивід займає певне місце у фізичному просторі, то у своєму соціальному бутті людина ніби "розкидана" у світі, у справах і подіях життя та духу, у тимчасовості свого унікального існування. Людина у своєму бутті втягнута у багатовімірні просторові структури, сенс яких визначається тим, якою мірою вони відповідають буттєвій ситуації людини в даний конкретних момент часу; якою мірою вони стали "обжитими" людиною, "своїми" для неї. Наприклад, для людини має значення рівень комфортності її житла, робочого місця, місця відпочинку, автомобіля, перебування в оточенні інших людей тощо.

На відміну від фізичного простору, соціальний простір твориться самими людьми. Освоюючи фізичний простір, вони перетворюють частину його відповідно до своїх потреб та інтересів: створюють штучні умови свого життя, будують населені пункти, освоюють надра землі, ближній космос, обробляють землю, вирощують все нові види рослин і тварин тощо. Усе це є підпросторами соціального простору, які складають поле людської культури. Кожна людина одночасно перебуває у просторі життя, соціуму, культури, інших людей, свого внутрішнього світу. Людина не перебуває в просторі, а організовує, структурує простір свого буття в культурі. Вона створює свій особистий простір, який вписаний у простір соціуму. Але разом з тим, відбувається автономізація, "приватизація" власного соціального простору. Соціальний простір має культурно-історичні межі, але й тенденцію до розширення: суспільство освоює все нові ділянки фізичного простору, окультурює їх, усуспільнює.

Соціальний час - це тривалість існування людства, його історія. Він теж має культурний вимір. Він указує на міру мінливості суспільного життя, матеріальних та духовних процесів, які відбуваються в соціумі. Його можна зобразити у вигляді променя, який має початок (перехід від тваринного до людського стану) і не має кінця. На відміну від фізичного часу, який протікає рівномірно й вимірюється хвилинами, годинами, добами, роками тощо, соціальний час протікає нерівномірно й вимірюється історичними епохами. Протягом деяких історичних періодів відбувається значна кількість суспільних змін, а в інші - незначна. Отже, соціальний час у деяких історичних епохах прискорює ходу ("біжить", "летить"), а в деяких - сповільнює ("повзе", "тягнеться").

Унікальність людського буття полягає в тому, що воно, за влучним виразом С.Б.Кримського, протікає як синтез основних форм часу: екзистенціально-особистісного, історичного й космічного. Для соціального часу особливе значення має майбутнє. Воно не визначається цілком і повністю минулим і теперішнім, а є завжди втаємниченим і невизначеним, оскільки існуючі в теперішньому часі тенденції суспільного розвитку можуть привести до непередбачуваних подій, ситуацій, станів. Окрім того, кожна особистість по-своєму переживає, оцінює соціальний час, а отже, по-своєму діє в тих чи інших суспільних умовах, що може вплинути (більшою чи меншою мірою) й на хід історії.

Особистісний час інтегрує в собі як об'єктивні часові відношення, так і суб'єктивне їх відображення у процесі переживання та оцінки тривалості й послідовності історичних подій. Визначальним для кожної людини є володіння своїм часом. На думку Сенеки, частину часу у нас крадуть, відбирають інші люди, але значну частину ми даремно втрачаємо самі. А тому, якщо бажати бути господарем власного часу завтра, треба навчитися тримати в руках день сьогоднішній (Кримський). Соціальний час, на відміну від фізичного, передає екзистенціальне переживання людиною свого буття. Справжнє людське буття насичене подіями. Не випадково Хайдеггер ставив у взаємну залежність людське буття і час, а саме буття визначав через термін "присутність". Отже, через категорії "соціальний простір" та "соціальний час" люди виражають своє чуттєво-емоційне ставлення до світу, уявлення про початок і кінець свого буття, про життя та смерть, про тимчасовість і вічність, безконечність та конечність буття тощо. З розвитком людства змінюється й зміст цих категорій.

Питання та завдання для самоконтролю

Порівняйте визначення буття класичній та некласичній філософії.

Чи можна ототожнювати слова "бути" та "існувати"? Поясніть свою точку зору.

Які модуси буття визначає М.Хайдеггер?

Поясніть наступний вислів Д.Дідро: "Щоб уявити собі рух, треба поза існуючою матерією уявити силу, яка на неї діє" (Дидро Д. Соч.: В 2-х т. Т.1. - М.: Мысль, 1986. - С.445).

Розкрийте ієрархію рівнів організації матерії.

Покажіть взаємозв'язок, матерії, руху, простору та часу.

Чому соціальний простір і соціальний час є формами буття людей у культурі?

Основні терміни

Буття - філософська категорія, яка означає реальність у різноманітних її проявах. Співвідноситься з категоріями "суще", "сутність" та "існування".

Матерія - філософська категорія, якою позначають об'єктивно існуючу реальність у нескінченній множині всіх її речей і явищ.

Простір - філософська категорія, якою позначають взаємне розташування тіл та їх конфігурацію. Одна з форм існування матерії.

Рух - філософська категорія, яка виражає мінливість об'єктивного світу і виступає способом існування матерії.

Субстанція - філософська категорія, яка означає дещо незмінне, що лежить в основі (речей, явищ і т.п.).

Час - філософська категорія, що означає тривалість існування матеріальних тіл. Одна з форм існування матерії.

Література

Основна:

ФІЛОСОФІЯ: Підручник /І.В. Бичко, І.В. Бойченко, ін. - К., 2001. - С. 143-161.

ФІЛОСОФІЯ: Посібник для студентів вищих навчальних закладів /Причепій Є.М., Черній А.М., Гвоздецький В.Д., Чекаль Л.А. - К.: Академія, 2001. - С. 258-291.

КАНКЕ В.А. Философия. Исторический и систематический курс: Учебник для вузов. - М., 2002. - С. 153-225.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебник для вузов. В 2 ч. / Фролов И.Т., Араб-Оглы Э.А., Арефьева Г.С. и др. - М.: Политиздат, 1989. - Ч. 1 - 367 с.; Ч. 2 - С. 14-94.

ВВЕДЕНИЕ в философию: Учебное пособие для вузов / Фролов И.Т. и др. - М.: Республика, 2004. - С.339-390.

ФИЛОСОФИЯ: Навчальний посібник / За ред. І.Ф. Надольного. - К.: Вікар, 1997. - С. 186-200.

ХАЙДЕГГЕР М. Бытие и время. - М.: Ad Marginem, 1996. - С. 160-166.

Додаткова:

ДРОТЯНКО Л.Г. Філософські проблеми мовознавства. Навч. посібник. Вид. 2-ге, доповнене і перероблене. - К.: Вид. центр КНЛУ, 2002. - Тема 1. - С. 7-36.

ГУРЕВИЧ П.С. Основы философии: Учебник. - М.: Гардарики, 2000. - С. 139-203; 226-274.

ШАПОВАЛОВ В.Ф. Основы философии. От классики к современности, изд. 2-е, доп.: Учеб. пособие для вузов. - М.: ФАИР-ПРЕСС, 2000. - С. 531-550.

МОИСЕЕВ Н.Н. Унивepcaльный эвoлюциoнизм//Boпp. филoc.- 1991. - № 3.

ПРИГОЖИН И. Филocoфия нeстaбильнocти //Boпp. филoc. - 1991. - № 6.

ГЛОЙ K. Пpoблeмa пoслeднeгo oбocнoвaния динaмичecкиx cиcтeм //Boпp. филoc. - 1994. - № 3.

Першоджерела:

АРИСТОТЕЛЬ. Метафизика // Соч. в 4-х т. - Т. 1. - М.: Мысль, 1975. - С. 73-82.

МИР философии. Книга для чтения. - М., 1991. - Т.1. С.184-190; 196-197; Т.2. - С.74-75.

Людина є міра всіх речей.

Протагор.

11. Проблема людини у філософії

Метою даної теми є: ввести студентів у провідну проблему філософії - проблему людського буття, показати, як розвивались уявлення про людину, розуміння унікальності її положення в світі, сенс людського буття. Для цього необхідно окреслити ключові слова: антропосоціогенез, індивід, індивідуальність, особистість, сенс життя, свобода. Це випливає із змісту теми, в центрі якої - проблема людини і сенсу її життя. Завдання теми розкриваються через наступні питання:

1.Проблема антропосоціогенезу.

2.Проблема сенсу життя людини.

Проблема антропосоціогенезу.

При розгляді першого питання студент має звернути увагу на рушійні сили і зміст процесу антропосоціогенезу; розкрити взаємозв'язок біологічного та соціального в людині; зміст понять "індивід", "індивідуальність", "особистість".

Вивчення проблеми людини у філософії слід почати з проблеми її становлення, тобто з виявлення сутності антропосоціогенезу, єдиного процесу становлення людини і суспільства. Ця проблема розглядається релігією, філософією, низкою конкретних наук, зокрема, антропологією, історією, археологією та ін.

Так, спільним у всіх міфологічних і релігійних сказаннях про появу людини на Землі - ідея створення людини вищими силами. В міфах Месопотамії, Єгипту, Греції, Індії, Китаю та інших країн розповідається про створення людей з глини або землі богами. У найбільш завершеному вигляді релігійне вчення про створення людини Богом представлене в Біблії. Це вчення є основою теїстичної антропологічної концепції у філософії.

Природнича наука антропологія зосереджує головну увагу на самому процесі еволюції людини, її основних етапах. Антропологи сходяться в тому, що період становлення людини займає величезний період в 3-3,5 млн. років і є третім грандіозним стрибком в історії Всесвіту після виникнення самого Всесвіту і виникнення живого з неживого. Поштовхом до антропогенезу стали зміни у кліматі, які змусили предків людини - австралопітекових перейти до прямоходіння, щоб звільнити руки для збиральництва і полювання. Використання випадкових предметів для полювання і захисту, потім їх удосконалення, нарешті обробка, виготовлення, організація спільних дій на полюванні - все це сприяло зміні пропорцій тіла, розвитку мозкових структур і функцій.

Серед наукових концепцій походження людини найбільш поширеною і впливовою є еволюційна, у джерел якої стоять Ж.-Б. Ламарк і Ч. Дарвін. Під впливом мінливості, спадковості, природного відбору здійснюється еволюція в органічному світі, поява нових видів. Х. де Фріс додає і такий фактор, як великі одиничні мутації. Вищим щаблем еволюційного розвитку є людина. Еволюційна концепція - не тільки основа науки антропології, а і раціональна передумова філософського вчення про людину, тому що поєднує і відокремлює світ природи і світ людської культури, історії.

Філософи зосереджують увагу на рушійних силах, змісті процесу антропогенезу, розглядають його як антропосоціогенез, тобто єдиний процес формування людини і суспільства. І підходять до вирішення цієї проблеми або з позицій ідеалізму, або з позицій матеріалізму. З матеріалістичних позицій проблема антропосоціогенезу глибоко розроблена Ф. Енгельсом. В роботі "Роль праці в процесі перетворення мавпи в людину" він висунув положення про визначальну роль праці в процесі антропогенезу. Головна ознака присутності людини в світі - знаряддя праці. Людина є перш за все творець знарядь праці - Homo Faber. Вона перейшла від пристосування до природи до пристосування природи до себе. Праця потребувала для свого розвитку взаємодії. Тобто виготовлення знарядь праці робило необхідним, єдино можливим шляхом розвитку перехід від біологічного до над біологічного об'єднання, від стада до суспільства. Могутнім фактором став розвиток мови як засобу спілкування, об'єднання зусиль в праці, згуртування спільноти. В ході антропосоціогенезу відбувся перехід від біологічно детермінованого до людського морального існування. Це створило умови для розвитку праці і , в свою чергу, було породжено потребами праці як способом буття людей. Праця виступала як рушій антропосоціогенезу і як його результат. Праця розвивала інтелект, здібності людей. сприяла формуванню суспільства, що, в свою чергу, ускладнювало працю, збільшувало розмаїття її видів з метою задоволення матеріальних і духовних потреб людини, які розвивалися в ході розвитку праці.

Видатний вчений -антрополог і філософ Тейяр де Шарден розглядає антропосоціогенез як складову космогенезу в цілому, рушійною силою якого є взаємодія механічної та психічної енергій. Накопичення психічного, примноження станів його вияву і є фактором появи людини. Людина усвідомлює свою свідомість, і це робить її перебування у світі новою формою буття, підносить процес еволюції до нового рівня

Людина - істота бінарна, має подвійну природу - є істотою біологічною і є істотою соціальною. Як природна істота , вона належить до біологічного виду Homo Sapiens. Цей вид характеризується рядом видових ознак:

1)тривалість життя;

2) належність до статі;

3)належність до раси;

4)дітородний вік жінки;

5) спадковість - тобто певні вроджені особливості, задатки, але реалізуються які лише в суспільстві.

Унікальність набору генів кожної людини зумовлюють її неповторність, унікальність. А приналежність всіх людей. представників всіх рас. народів до одного виду є біологічною основою рівності всіх людей в правах, які називаються правами людини, тобто правами, які має кожна людина.

Людина виступає як єдність і боротьба протилежностей - біологічного і соціального. Новонароджена людина має всі анатомо-фізіологічні ознаки людини. Але якщо у тварин генетично визначені програма поведінки, спосіб життя, то людина засвоює цю програму тільки у суспільстві, через засвоєння культури. Якщо дитина не засвоїть її в ранньому віці через відірваність від людського суспільства, то вона вже ніколи не стане людиною (приклад - мауглі, тобто діти, що виросли серед звірів). Перетворення біологічного в соціальне відбувається в процесі соціалізації, тобто в процесі освоєння всього поля культури. Це приводить до змін в способі проявлення в людини її видових ознак. Наприклад, спадкові хвороби люди навчились лікувати завдяки розвитку науки, виробництва, медицини Людина виступає як істота соціальна. чия поведінка визначена культурою.

Спільне між людиною і твариною - біологічні потреби. Потреби - це особливий стан відкритої системи -тварини, людини , який характеризує суперечність між необхідністю існування і внутрішніми можливостями цієї системи для забезпечення її існування. Але задоволення потреб у людини і тварин відбувається у різний спосіб. Тварина задовольняє потреби безпосередньо, людина - опосередковано. Тут треба звернути увагу на інгібіцію (здатність людини стримувати задоволення природних інстинктів для того, щоб задовольнити їх у майбутньому у відповідних, визначених культурою формах і умовах.) Низка вчених визнає велику роль інгібіції в процесі антропосоціогенезу. Процес життєдіяльності - це задоволення і відтворення потреб. Людина в процесі життєдіяльності не лише задовольняє, відтворює потреби, але й розвиває нові:

- соціальна сутність людини І порядку : задоволення, відтворення, поява нових потреб через застосування знарядь праці;

- соціальна сутність людини ІІ порядку: специфічно людська потреба у виготовленні знарядь праці. Ця потреба розвивається в напрямку виготовлення нових, все більш досконалих знарядь для кращого задоволення життєвих потреб, полегшення праці, росту їх продуктивності;

- соціальна сутність людини ІІІ порядку - потреба в спілкуванні. Під спілкуванням розуміються всі суспільні відносини, в які вступають люди - політичні, економічні, особисті і т.д.

- соціальна сутність людини ІУ порядку - потреба у цілепокладанні. Людина як істота наділена розумом, перш ніж зробити, ставить перед собою мету і шукає шляхи її досягнення.

- соціальна сутність У порядку - потреба у свободі. Ця потреба є інтегративною. Вона у знятому вигляді містить в собі всі вищезгадані потреби.

Вся історія людства - це боротьба за індивідуальну і суспільну свободу: виховання, формування людини, здатної витримати пов'язану з свободою відповідальність.

Для характеристики людини, ступеня реалізації її сутності, використовуються такі поняття, як індивід, індивідуальність. особистість.

Індивід - означає людину як одиничного представника людського роду в інтегральній єдності біологічних і соціальних характеристик. Тобто виділяється типовість ознак окремої людини, підкреслюються в ній не індивідуальні, а загальні риси.

Поняттям індивідуальність окреслюємо неповторність людини в її духовних якостях, здібностях, талантах, самостійній діяльності, житті в цілому. Людина виступає як мікрокосм, в єдності унікальних і універсальних властивостей, самобутності життєвого шляху й реалізації здібностей, талантів у певних суспільних умовах. Людина тим більш індивідуальна. чим більш розвинені, реалізовані її природні здібності. задатки. Терміни "покликання", "талант" виражають глибинну сутність індивідуальності. Процес її становлення передбачає усвідомлення однієї з своїх здібностей як життєвого покликання, підкорення своєї діяльності реалізації цього покликання як вищої мети. Становлення індивідуальності відбувається в умовах конкретної епохи, культури, які багато в чому визначають і вибір покликання, й шляхи реалізації таланту. У той же час, талант, реалізуючись, змінює епоху і культуру. Згадаймо митців доби Відродження: за своїм талантом вони творили картини, скульптури, літературні твори, що змінили уявлення про людину та її місце в світі.

Проблема особистості є одною з найскладніших у філософії. Особистість - "виступає як динамічна, відносно стійка цілісна система інтелектуальних, соціально - культурних і морально-вольових якостей людини, які виражені в індивідуальних особливостях її свідомості і діяльності. "- визначає І.Т. Фролов. Якщо провідним у визначенні індивідуальності є її неповторний вроджений талант, то у особистості - воля, самостійність. Людина виконує в суспільстві визначені ним ролі, виступає як істота соціальна. Як особистість проявляє себе у ставленні до виконання своєї ролі або ролей в суспільстві. Особистість втілює цінності своєї епохи, культури. Сприймаючи цінності як власні, обираючи їх за основу свого світогляду і діяльності, обирає роль в суспільстві, чи виконує визначену так, щоб максимально реалізувати свою систему цінностей. Особистість передбачає самостійність діяльності на основі вільно обраних принципів і відповідальності. Автономність - одна з провідних якостей особистості. Вона сама обирає цілі, обов'язки в залежності від своїх переконань, інтересів. А не від зовнішніх впливів. Свободу особистості забезпечує її вольова готовність здійснювати вибір і брати на себе відповідальність за нього. В особистості домінує свідомо- вольовий початок, який забезпечує не тільки розуміння мети і шляхів її досягнення, але і силу для їх здійснення, незважаючи на всі зовнішні перешкоди. Особистість діє на основі усвідомлення сенсу життя.

Проблема сенсу життя людини.

Приступаючи до вивчення другого питання, значимого для всіх, бо людина завжди шукає сенс свого життя, розглянемо його в взаємозв'язку понять життя, смерть, сенс життя - так, як вони виступають в свідомості кожного.

Людина , як відомо, єдина істота, яка усвідомлює свою смертність, конечність свого земного буття. Народження і смерть - це те, через що неминуче проходять всі, спільне для всіх представників людства в усі епохи, що змушує відчути рівність всіх. Як це не парадоксально, але перший крок життя дитини є і перший крок до її смерті, небуття. В різному віці і при різних обставинах до людей приходить розуміння їх власної смертності. В такі хвилини людину охоплюють розпач, страх, безпорадність. Проте життя продовжується, людина опановує себе, оговтується, і починає задаватись питаннями: навіщо я живу? який слід я залишу після себе нащадкам? як існує безсмертя? чим я можу виправдати своє життя перед близькими і суспільством в цілому? тощо. Отже, перед людиною постає питання про сенс життя. Студентам треба розібратися з тим, що таке сенс життя, тому що тільки сама людина може надавати власному життю сенс. Сенс життя має суб'єктивний характер, але може бути суспільно значимим, залежно від того, наскільки корисними для суспільства є цілі та ідеали, що ставить перед собою дана людина.

В історії були різні точки зору на проблему життя і смерті і сенсу життя. Умовно їх можна поділити на дві групи:

оптимістичне ставлення до життя і його сенсу. Оптимізм виражений в тому, що людина є господарем долі, щастя, від неї багато в чому залежить, як прожити своє життя. Цей погляд представлений в філософії Аристотеля; Фоми Аквінського, Піко делла Мірандола, Френсіса Бекона, Карла Маркса, Тейяра де Шардена.

Песимістичний. Песимізм виражений в тому, що людина є іграшка незалежних від неї сил ( природи, долі, суспільства) і не здатна змінити щось в своєму житті. Це точка зору Б. Паскаля, А. Шопенгауєра, Ф. Ніцше, А. Камю, Ж.-П. Сартра

Подібно до всіх світоглядних питань, питання про сенс життя є вічною проблемою: вона знову і знову ставиться людиною протягом історії, отримує нові грані в духовному досвіді людства. Вона не може мати остаточного, наперед заданого вирішення для індивіда, не може бути прийнятою як готове знання, або рецепт життя, бо потребує особистого усвідомлення та вибору.

Проблема сенсу життя виникає як потреба певного виправдання власної присутності в світі, своєї долі та призначення. Саме завдяки такому виправданню стає можливим подолання конечності індивідуального буття. Таємниця людського існування полягає не в тому, щоб тільки жити, а в тому, як і для чого чи для кого жити.


Подобные документы

  • Тотожність та відмінність поглядів на субстанцію в роботах Р. Декарта, Б. Спінози та Г. Лейбніца. Сенсуалізм Дж. Берклі, скептицизм Д. Юма. Суб'єкт і об'єкт пізнання. Висвітлення духовно-теоретичної і предметно-практичної форми освоєння світу людиною.

    контрольная работа [48,4 K], добавлен 20.09.2011

  • Питання розуміння буття і співвідношення зі свідомістю як визначне рішення основного питання філософії, думки великих мислителів стародавності. Установка на розгляд буття як продукту діяльності духу в філософії початку XX ст. Буття людини і буття світу.

    реферат [38,2 K], добавлен 02.12.2010

  • Особливості розвитку середньовічної філософії (патристики, ранньої і пізньої схоластики): пошук способів обгрунтування догматів віри. Вчення про людину, натурфілософське пояснення першооснови явищ світу, уявлення про життя суспільства в епоху Відродження.

    реферат [23,3 K], добавлен 14.03.2010

  • Проблеми філософії, специфіка філософського знання. Історичні типи світогляду: міфологія, релігія, філософія. Українська філософія XIX - початку XX століть. Філософське розуміння суспільства. Діалектика та її альтернативи. Проблема людини в філософії.

    шпаргалка [179,5 K], добавлен 01.07.2009

  • Трактування філософами терміну "діалектика". Розвиток ідей діалектики у вченні Миколи Кузанського про вічний рух. Концепція діалектики як універсальної теорії і методу пізнання світу у класичній німецькій філософії. Діалектика як принцип розвитку.

    реферат [31,2 K], добавлен 28.05.2010

  • Погляди Платона та Аристотеля на проблеми буття, пізнання, людини. Сутність філософського вчення Платона. вчення Платона-це об’єктивний ідеалізм. Центральні проблеми римського стоїцизму. Визнання Аристотелем об’єктивного існування матеріального світу.

    реферат [21,6 K], добавлен 30.09.2008

  • Особливості філософії Нового часу. Формування нової парадигми філософствування. Філософські ідеї Ф. Бекона: обґрунтування емпіричного методу і нової моделі науки. Раціоналізм французького філософа Рене Декарта. Проблема людини у філософії Нового часу.

    реферат [30,8 K], добавлен 18.09.2010

  • Роздуми про сенс життя в історичному контексті. Східний підхід до життя людини. Думки античних філософів та філософів Нового часу. Представники німецької класичної філософії. Філософія слов'янських мислителів і письменників. Проблема життя та смерті.

    реферат [97,9 K], добавлен 17.01.2011

  • Духовна діяльність людини. Визначальні фактори Нового часу. Наукова революція і формування буржуазного громадянського суспільства. Протилежні напрями у філософії Нового часу: емпіризм і раціоналізм; матеріалізм і ідеалізм; раціоналізм і ірраціоналізм.

    реферат [24,2 K], добавлен 01.12.2010

  • Філософія - теоретичний світогляд, вчення, яке прагне осягнути всезагальне у світі, в людині і суспільстві. Об'єкт і предмет філософії, її головні питання й функції. Загальна характеристика теорії проблем. Роль філософії в житті суспільства і особистості.

    контрольная работа [36,2 K], добавлен 10.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.