КИТИ

Маленькі діти дуже люблять з'ясовувати, хто у світі найбільший і хто найдужчий. Довідавшись про найбільших звірів -- слонах і китах, -- вони частенько ставлять запитання: «А якщо кит зі слоном поб'ються, то хто кого переможе?»

Звичайно ж слону з китом боротися не доводиться. По-перше, і той і інший відрізняються досить мирною вдачею, якщо їх не розсердити. По-друге, кити не виповзають на сушу, а слони не плавають у морі, принаймні настільки далеко і довго, щоб зустрітися з китами. А по-третє, розміри слона дивують тільки на суші. У морі він нікому не покажеться занадто великим: адже його вага всього 4 т! Світовий океан населений істотами, вага яких упору вимірювати в слонах.

Синій кит (по-англійському -- блювал, так його теж часто називають) досягає величезних розмірів. Немає на Землі тварини крупніше, навіть вимерлі динозаври були менше -- і по росту, і по вазі. Звичайно дорослі блювали близько 20 м у довжину, але зустрічаються і справжні гіганти: 33 м - це рекорд серед хребетних тварин! Така громадина важить до 160 т, порахуйте, скільки слонів потрібно зібрати, щоб «перетягнути» синього кита? 40 слонів! А людей набагато більше: 2300 чоловік середнього росту і ваги. Один тільки язик блювала важить як дорослий слон. Так що, доведись морському і сухопутному велетням зустрітися, кит навряд чи звернув би увагу на «маля» з хоботом. Адже навіть новонароджене синє китеня важить близько 2 т при зрості 7 м!

Чим же харчується така величезна тварина? Адже тільки на те, щоб рухатися (і не так вже й повільно -- до 30 км/год.!), цьому гіганту доводиться затрачати чимало сил. І для підтримки життя усього величезного організму теж. А ще в морській воді потрібно постійно зігріватися, адже кит не риба, у нього приблизно така ж температура тіла, як у нас. Навіть у тропіках океан рідко буває тепліше 25°С, а більш холодна вода постійно «висмоктує» тепло з будь-якого звіра. Кити ж аж ніяк не прагнуть «погрітися» у теплих водах, їх найчастіше зустрічають саме в холодних морях, біля самого краю льодів, що плавають. Виходить, їсти їм потрібно ще більше, і їжа ця повинна бути ситною. Водоростей в океані не так вже й багато, та й «пастися» біля дна зручніше все-таки тим тваринам, що менше зростом. На кого ж полюють ці гіганти?

Їхня здобич така мала, що подробиці її будови без сильної лупи і не розглянеш. Самі великі жертви ростом не набагато більше таргана, а самі дрібні розміром з комара. Це дрібні рачки, що плавають біля поверхні океану, називають їх норвезьким словом «криль». Криль -- одна з найважливіших частин співтовариства тварин, що пливуть з волі океанських течій. Усе це співтовариство називається планктоном, багатьох його представників можна побачити тільки під мікроскопом. Проте саме цей плавучий дріб'язок служить їжею майже всім мешканцям морів: чи її їдять, чи тих, хто цим планктоном харчується, а потім хтось з'їсть і «мисливця», і так далі, поки хижаки не стануть настільки великі і сильні, що з ними ніхто не справиться.

Синій кит не хижак, він нікого не доганяє і не кусає, у нього і зубів-то немає. Замість них з верхньої щелепи звисають пластинки метрової довжини, схожі на кістяні гребінці, але «зубчики» їх дрібні, вони розщеплюються на кілька волосків, так що усі разом перетворюються в дійсно густу щітку. Як вуса. Таку пластинку і називають «китовий вус», тільки росте він не зовні, а усередині, і цих вусів у кита кілька сотень -- по обидва боки пащі. Виходить густа, досить дрібна сітка, така як сито.

Усі кити спілкуються один з одним за допомогою різноманітних звуків. Чим більше кит, тим голосніше і нижче, «басовитіше», у нього голос. При цьому, як з'ясували вчені, великі кити здатні посилати сигнали родичам, що знаходяться від них за десятки і навіть сотню кілометрів. Невже голоси морських гігантів настільки гучні? Виявляється, ні. Уся справа у властивостях морської води. На визначеній глибині є шари води з різною щільністю, по яких звук поширюється набагато далі, вони і користуються китоподібними як своєрідним підводним телефоном. У череді китів хтось постійно «чергує біля телефону»: поринає на потрібну глибину і слухає, немає чи повідомлень від сусідів. За допомогою такого зв'язку, наприклад, швидко передається новина про достаток їжі в якомусь місці, і кити починають збиратися в такий район з досить великої ділянки океану. Висловлюється припущення, що «черговий» передає повідомлення далі, повторює його, у результаті сигнал доходить і до зовсім віддалених черід.

Китів з «ситом» у роті називають вусатими китами, на відміну від тих, у кого є самі справжні зуби -- зубатих китів. Усі вусаті кити пристосувалися до проціджування океану в пошуках їстівного дріб'язку. Такому вусаню досить набрати в рот води, зімкнути щелепи і язиком, як поршнем насоса, видавити воду через подаровану природою сітку. При цьому рачки осідають на вусах, залишається тільки ковтати!

Води в китову пащу поміщається дуже багато, сотні літрів, а їжі в шлунок -- і того більше. Щоб великий синій кит наївся досита, потрібно близько 1 т крилю! А рачки, як ми пам'ятаємо, крихітні... Рятує китів одна обставина: криль в океані тримається величезними скупченнями. На сотні метрів іноді тягнуться за течією рожеваті смуги - це просвічують через воду тіла безлічі рачків. В інших місцях ці скупчення не так добре помітні, не такі щільні, зате займають великі простори -- десятки кілометрів у поперечнику! Така жива пляма може прокормити не одного кита, а цілу череду протягом декількох днів. Знайшовши скупчення планктону, кити з відкритою пащею пливуть 1--2 км. При цьому язик направляє потік води на вуса, і рачків на пластинках може затриматися так багато, що рот у кита закривається з важкістю. Кілька могутніх ковтків -- і велетень ситий!

Утім, деякі вусаті кити віддають перевагу видобутку покрупніше, наприклад дрібну рибу. Родич синього кита (де в чому поступається йому в розмірах -- довжина до 27 м) фінвал одержав прізвисько сельдяний кит за полювання на косяки цієї риби. Утім, йому підходить і кілька, і скумбрія, аби плавала в океані щільними чередами і була не занадто великою: глотка у фінвала, як і у всіх вусатих китів, вузька. Ще одна умова, без якої сельдяний кит полювати не стане: косяк повинний триматися біля поверхні моря, якщо він глибоко -- полювання не вийде, можна і не починати.

Злякані риби плавають досить швидко, китові доведеться витратити на переслідування сил більше, ніж додасться від такого шустрого сніданку. Однак занадто вже приваблива здобич: у великому косяку можна навіть китове черево набити оселедцем до межі, тому фінвалу довелося навчитися заганяти риб у пастку. Ученим навіть вдалося зняти з вертольота цей дивний спосіб лову і, до речі, підтвердити розповіді колишніх китобоїв, яким «сухопутні» жителі частенько не вірять.

Рук у китів немає, побудувати з чого-небудь пастку посередині океану -- справа дуже важка, тому фінвал обходиться тим, що в нього є. Повітрям. Справа в тім, що риби дуже насторожено відносяться до всякого незвичайного шуму, а від суцільної завіси з повітряних пухирців біжать у паніці. Припускають, що вируючі бульбашки нагадують їм піну від прибою на каменях, і риби намагаються втекти від небезпечної перешкоди, поки хвилею їх не викинуло на берег чи не розбило об скелі. Як би там не було, а сельдяному китові така звичка тільки на користь.

Знайшовши косяк, фінвал піднирює під нього, неглибоко, метрів на 20--30. Потім він починає плисти по колу, поступово видихаючи повітря. Коло звужується, утвориться закручена в спіраль стіна з пухирців. Частина косяка, що потрапила усередину цієї стіни, кидається до центру спіралі, а там у цей момент з'являється величезна паща. Спливши, фінвал перевертається на бік чи на спину -- занадто вже багато піймав риби, ніяк рот не закривається! Доводиться «допомагати»: щелепа важка, і під її вагою риба щільно «упаковується».

І синій кит, і фінвал відносяться до так називаних смугастиків. Це сімейство вусатих китів відрізняється

Синій кит

численними шкірними валиками-смужками на череві майже уздовж усього тіла -- від самої пащі. Навіщо вони потрібні китам -- не зовсім ясно. Припускають, що такі валики направляють потоки води уздовж довгого і стрункого китового тіла, допомагають плавному обтіканню: чим менше завихрень, тим легше плисти. А плавають смугастики швидко: фінвал може досягти швидкості 50 км/год., не всякий підвідний човен наздожене! Правда, таку велику швидкість кити набирають тільки в рідких випадках, рятуючись від погоні. Довго вони її не витримують, але і 20 хвилин звичайно вистачає, щоб пірнути і різким ривком зринути убік.

Ще менш квапливіші гладкі кити. Смуг на череві в них немає і тіло не таке витягнуте і струнке, як у смугастиків. Зате голова величезна -- майже третина від загальної довжини тіла! Довжина гладких китів до 21 м, виходить, майже 7 м у такого кита приходиться на голову... В основному звичайно ж на пащу. На багатьох малюнках і в мультфільмах кита зображують товстим, округлим, з величезною пащею, повної поперечних пластинок. Саме гладкий кит і послужив «моделлю» для художників. Якщо у фінвала чи в синього кита при їхньому величезному рості довжина китового вуса не більше 1 м (голова в смугастиків як би приплющена -- широка, але плоска), то гладкий кит -- рекордсмен серед вусанів: пластини китового вуса досягають у нього 4,5 м висоти!

Через ці вуса гладкий кит і постраждав. Раніш їх дуже цінували за міцність і гнучкість, адже пластмас не було. З китовим вусом по пружності і міцності не зрівняється ніяке дерево, тому з нього робили усе, що повинно було бути гнучким, легким і пружнім: луки для мисливців і воїнів, парасольки і корсети для модниць, ресори для розкішних карет -- не кожному багатію така була по кишені, китовий вус коштував дорого! За 1 т вусів в Англії платили 2 тис. фунтів стерлінгів -- два фунти за 1 кг, по тим часам -- гроші просто величезні, а з кожного кита добували сотні кілограмів щетинистих пластинок.

Ще одна особливість гладких китів змушувала китобоїв вибирати своїм видобутком саме цих велетнів. На відміну від смугастиків, убитий гладкий кит не тоне в морській воді. На плаву його підтримує величезна кількість жиру: шар сала між грудними плавцями досягає на півметра! Такий жировий прошарок потрібен китові для того, щоб не змерзнути в холодних північних морях, де крилю більше всього. Хутряна шуба, з прошарком повітря під нею, при пірнанні не допоможе, тому китам довелося «вдягатися» не зовні, а всередині, під шкірою. Сало не пропускає холод глибоко в тіло, до життєво важливих органів. Верхній шар шкіри мерзне, але кита це не турбує: до холоду він мало чуттєвий, та й морозів під водою не буває, температура води майже завжди не нижче 0°С. Холодніше вона може бути тільки при високому тиску, на дуже великих глибинах, куди кити не пірнають.

Гладкому китові ця «шуба із сала» мільйони років вірно служила проти студеної арктичної води, але вона ж його і погубила, коли в морі з'явилася людина. Коли на китів полювали з невеликих човнів, «непотоплюваність» здобичі була дуже важлива. Можна було не побоюватися, що змучений гарпунами кит піде на дно. До інших умираючих гігантів відразу ж поспішало китобійне судно, щоб устигнути накинути канати, поки туша не затонула. Бувало, поранений кашалот топив не тільки човна, але і шхуну, що поспішала взяти його «на буксир». А убиті гладкі кити могли годинами качатися на хвилях, поки китобої переслідували уцілілих з тієї ж череди.

Двох-трьох китів звичайно вистачало, щоб шхуна навантажилася цілком, так, що нікуди було ставити бочки з китовим жиром. У Європі цей жир у їжу вживали рідко, зате в нього було інше важливе застосування. Перетопленим китовим салом заправляли масляні світильники і вуличні ліхтарі, схожі на гасові лампи. Нафта до середини XIX в. була досить дорогою, її привозили з Азії в невеликій кількості. А кити були поруч, в Атлантиці, з кожного знімали десятки бочок сала. Кілька століть усі вулиці європейських міст висвітлювалися тільки жиром гладких китів! Крім того, з китового сала робили мило, використовували його як змащення, застосовували для виготовлення різних лік... Словом, попит на цей товар був постійним, і покупців у китобоїв вистачало. Китів теж було багато, настільки, що іноді в забитого кита зрізалося тільки саме коштовне -- пластинки вусів, а вся туша залишалась на корм акулам.

Утім, поки на китів полювали з китобійних шлюпок -- вельботів і переслідували їх на невеликих вітрильних суденцях, гладкі кити в океані зустрічалися часто. Не така це була проста справа -- вистежити кита, обережно підплисти до нього в момент короткого відпочинку на поверхні. Не кожний міг точно кинути важкий гарпун -- і найчастіше не один, а декілька -- і при цьому пробити і міцну шкіру, і товстий шар сала! Небезпечна і важка була робота в китобоїв. Добувалися сотні китів, а в океані залишалися тисячі... поки люди не винайшли пароплави і спеціальні гарпунні пушки.

Тепер погоня за китом залежала не від вітру і майстерності капітана, а від потужності парової машини. Мисливцю-гарпунеру не потрібно було підпливати на човні впритул до гіганта і намагатися влучити в самі уразливі місця. Постріл -- і гарпун летить на десятки, а те і сотні метрів. Пізніше в наконечники гарпунів почали вставляти спеціальні гранати, які вибухали в тілі кита. Добувати морських велетнів стали тисячами, і до середини XX в. гладких китів майже не залишилося. Від повного винищування їх врятували дві обставини. По-перше, вигідніше було полювати на синіх китів і фінвалів -- видобуток усе-таки більше, а щоб туша не тонула, її навчилися накачувати повітрям по шлангу з борта китобійного судна. А по-друге, китам допомогла... хімія! Саме успіхи хіміків дозволили налагодити промислову переробку нафти, одержання з неї пластмас, і китовий вус знецінився, на зміну жировим світильникам прийшли гасові.

Утім, зараз гладких китів більше не стає -- занадто пізно перестали на них полювати. Замість величезних черід зараз в океанах плавають одинаки, що зрідка зустрічаються один з одним. Усього на планеті залишилося не більше 5 тис. великих гладких китів (є ще і карликовий гладкий кит -- до 6,5 м довжиною, на нього майже не полювали, і цей вид не постраждав, хоча і без того вкрай рідкий). Цього вистачає, щоб кити не вимерли, але для відновлення колишньої численності будуть потрібні сотні, якщо не тисячі років.

Та ж доля ледве не оминула і синіх китів. Якщо ще на початку XX ст. вони зустрічалися повсюдно (заходили навіть у Балтійське море), то до кінця століття потрапили в Червону книгу як зникаючий вид. Адже тільки за один сезон 1930--1931 р. в Антарктиці їх було убито майже 30 тис. Зараз у всіх океанах живе не більше 10-- 15 тис. цих гігантів. Мало, дуже мало, але все-таки надія на досить швидке відновлення зберігається. Учені вважають, що через 50 років вимирання синьому китові загрожувати не буде.

Кашалот

Кашалот -- самий великий із зубатих китів -- по розмірах трохи поступається своїм вусатим родичам: самі великі самці в довжину не перевищують 20 м.

Зате в них є свої рекорди, ніким зі ссавців не перевершені.

Наприклад, кашалот -- кращий нирець серед усіх, хто дихає повітрям. Найбільша зареєстрована глибина, який досягали ці «живі батискафи», близько 1,5 км! Далеко не кожен сучасний підводний човен витримає тиск води, що без шкоди переносить зубатий нирець -- 150 атмосфер! І таким навантаженням кашалот піддається кілька разів у день. Без повітря при цьому він залишається майже на дві години, адже йому потрібно не тільки пірнути, але і пополювати на велику рибу і кальмарів. Спливаючи після довгої затримки подиху, цей гігант так квапиться наверх, що вистрибує з води майже на висоту власного росту.

Кашалот -- найбільший хижак планети; по довжині з ним може зрівнятися тільки його головний глибинний ворог і сама ласа здобич -- гігантський кальмар архитевтис. Однак з 18 м кальмарового «росту» половина приходиться на щупальця, а по вазі кашалот перевершує суперника в кілька разів, так що з двобою переможцем найчастіше виходить саме кит. Власне, з гігантами архитевтисами вчені і познайомилися тільки завдяки останкам, знайденим у шлунках загарпунених кашалотів. Вважають, до речі, що кальмар вступає в бійку тільки з метою самооборони: для нього кит занадто великий видобуток, з'їсти все рівно не вийде. Узагалі, на дорослого кашалота ніхто в океані не нападає, у всякому разі на сильного і здорового.

Сам мисливець-велетень відрізняється досить мирною вдачею, принаймні на поверхні. Однак до нападаючого на нього буває нещадний і навіть сучасні китобійні судна не завжди витримують таранний удар пораненого гіганта, що розігнався до швидкості понад 40 км/год.! За старих часів бувало і так, що вельботи з гарпунерами розліталися буквально в друзки від ударів хвоста, а розлютований кит нападав на шхуну і топив її разом з екіпажем.

Але, незважаючи на ризик, полювання на кашалотів не припинялися. Особливу цінність такому небезпечному трофею додавало не м'ясо і не жир, а особлива рідина, що знаходиться в його величезній (третина довжини тіла!) голові -- спермацет. Він використовується й у медицині, і в парфумерії, володіє цілим рядом коштовних властивостей, наприклад добре загоює рани, і до появи сучасних ліків попит на нього був просто величезний. Виробляється спермацет спеціальними залозами, розташованими на верхній щелепі, і утворює на «чолі» тварини своєрідну подушку. Довгий час її призначення залишалося таємницею для вчених, і тільки відносно недавно все-таки з'ясували, що це за орган.

Кашалот, як і всі китоподібні, для орієнтування в морі користається не стільки зором, скільки звуковим локатором. Але, на відміну від кажанів, видавати звуки йому приходиться не ротом, а «носом» -- розміщеним на потилиці дихалом. Адже рот у китів служить тільки для їжі, дихальні шляхи в них відділені від травного тракту, інакше під водою харчуватися їм було б, м'яко говорячи, важко. До того ж з ніздрею на потилиці дихати водяному звіру набагато зручніше: не потрібно напружуватися і висувати важку голову з води, сплив -- відразу ж можна видихнути, вдихнути і знову поринати. На видих-вдих у великих китів іде кілька секунд, а дельфіни обновляють повітря в легенях майже моментально.

Дихало знаходиться на потилиці, а звук від нього треба якимось чином направити вперед, щоб вчасно помітити здобич чи перешкоду. Зовні ніяких «пристосувань» для цього розмістити не вдасться, тіло повинне бути гладким, обтічним. Залишаються внутрішні пристрої, у китів їхню роль грає череп. По твердій кісці звуки передаються дуже добре і в усі сторони, так що на потилиці їхні зав'язки чи в горлі -- ніякого значення не має. На «чолі» у китоподібних є округла впадинка, що дуже нагадує антену справжнього локатора. Потрібна вона для досягнення того ж результату: зібрати в сильний вузький пучок випромінювання, у цьому випадку -- звукове. Виходить це чудово, локатор у кашалота «обмацує» околиці на кілька кілометрів навколо; але з поворотом локаторного пучка в різні сторони виникають проблеми. Справді, не може ж величезний кит постійно вертіти головою в усі сторони. І плавати незручно, і шия коротка, і утомишся швидко. Однак китоподібним вдається «оглядати» звуком околиці, не повертаючи голови.

Допомагає в цьому та сама спермацетова подушка, розташована над черепною впадинкою; як говорять фізики, у фокусі антени -- у тім самім місці, куди звук збирається з усіх стінок ямки. Схожі органи є майже у всіх китів і дельфінів, тільки в кашалота з його величезною головою спермацету більше усіх. Подушка ця може за допомогою особливих м'язів змінювати свою форму, і проходячи через неї звуковий пучок відхиляється із сторони в сторону, може розсіюватися чи, навпаки, збиратися у вузький промінь.

Чому ж із синього кита спермацет не добувають, адже і сам кит більше кашалота, і голова по розмірах не поступається? Виявляється, у вусатих китів цієї коштовної рідини немає, її заміняє жир, якого на «чолі» небагато -- локатор у зубатих китів розвинений набагато краще. Вони хижаки, їм треба шукати здобич у товщі морської води, а вусаті кити харчуються планктоном, якого все рівно не побачиш, ворогів у них немає, тому вони й обходяться майже без «звукового ока».

ПРО ВУСА І ТРОПІКИ

Шляхи еволюції зубатих і вусатих китів розійшлися дуже рано. Сформувалися вони, мабуть, від різних предків: вусаті -- від короткохвостих, зубаті -- від довгохвостих. Але яких «хвостих»? Копитних? Комахоїдних? Чи хижих звірів креодонтів? Усі названі можливі предки китів умовно можуть бути прийняті до тієї пори, коли наука краще розбереться в цьому. Однак більш імовірно, що китовими предками були комахоїдні чи креодонти, що породили також вовків, ведмедів, гієн і кішок.

Вусатими названі кити за надзвичайно корисне в їхньому житті устаткування: китовий вус -- рогові, донизу клиноподібно звужені пластини з волосоподібною бахромою по усьому внутрішньому краю, зверненому в пащу. Вони ростуть з боків піднебіння кита, зверху вниз, один за одним, як куліси, і орієнтовані плоскими сторонами уздовж подовжньої осі кита. Висота пластин китового вуса в різних видів різна: від чверті метра в малих смугастиків до чотирьох з половиною метрів у гладких китів. А всього таких пластин, чи вусів, у кита 260--800.

Вус -- відмінна цідилка! Набравши в пащу морську воду з рачками, дрібними рибами і кальмарами, кит її закриває, піднімає низ рота і язик і виштовхує воду назад у море, проганяючи її між пластинами своєї цідилки. Вода випливає, а вся дрібна живність залишається в роті, на бахромі вуса. Цю живу кашу кит ковтає.

Такий процес фільтрації загалом: на ділі усе більш складно. Місцями море не так вже й багатий кормом: за один ковток з нього вицідиш небагато їстівного. Тому китові приходиться довго плисти з відкритою пащею, пропускаючи через неї багато кубометрів води і чекаючи, коли в роті набереться побільше живності, перш ніж закрити його. Кити-смугастики фільтрують планктон, можливо, інакше: «смуги» -- складки на їхньому горлі і череві, -- розправляючи і розширюючи вниз, дозволяють їм робити гігантські ковтки. В одному такому «ковточку» їжі вже чимало. Але в них інша проблема. Не дуже-то легко, наприклад, блювалу закривати свою пащу: сили гравітації тягнуть надто важку нижню щелепу, переповнену їжею, униз. Кит лягає на бік, часом навіть на спину перевертається, і тоді під дією тих же сил його паща сама захлопується.

У берегів Антарктиди влітку колись годувалися незліченні череди китів. Море там у цю пору кишить досить великими (до шістьох сантиметрів) рачками эвфаузиїдами -- крилем. Эвфаузиїди, калянуси і інші дрібні планктонні рачки -- головна їжа вусатих китів. Правда, смугастик Брайда, а в деяких морях, наприклад у Північній Атлантиці, і фінвал годуються в основному рибою. Багато риби і кальмарів поїдають при нагоді й інші смугастики, але рачки все ж таки їх «хліб насущний».

Восени пливуть кити з Антарктики на північ, у теплі води, там плодяться, а навесні, дуже змарнілі, знову повертаються в царство крилю.

Біля Курильських островів, уздовж західного узбережжя Америки і по обидва боки Атлантичного океану пливуть навесні на північ, а восени на південь великі зграї кальмарів, пелагічних восьминогів, усіляких риб, рачків, медуз і інших морських блукачів. А за рибами і кальмарами, за рачками і крилоногими молюсками прямують в далекий шлях кити. Щорічно кити мігрують тими самими шляхами, немов дорога їх розмічена невидимими нам покажчиками.

І от що цікаво -- зимувати пливуть у тропіки, але екватор великі кити, крім кашалота і горбача, як правило, не переходять! Чому? Жари і перегріву бояться!

«Незважаючи на свою досконалість, зазначені терморегулятори у великих китів не можуть, очевидно, справитися з перегрівом тіла в умовах тропіків: адже цим масивним тваринам віддати надлишок тепла куди складніше, ніж маленьким дельфінам, що у тропічних водах нерідкі. Ускладнення в терморегуляції китів і порівняльна бідність тропіків кормами перешкоджають проникненню їх в екваторіально-тропічний пояс» (професор А. Г. Томілін).

Плавці китів, насичені великою кількістю крові, як довів А. Г. Томілін, і є ті віддушини, через які кит віддає зайве тепло. У горбача плавці дуже великі, до десяти відсотків усієї його поверхні. Тому й у тропіках він непогано остигає. А кашалот, коли йому надто пекуче, поринає глибоко, як ніхто з китів, туди, де вода завжди холодна, як у берегів Антарктиди.

ПАРАД ВУСАТИХ КИТІВ

Три сімейства: гладкі, смугасті і сірі.

Балена, чи гладкий гренландський кит, -- це те «чудо-юдо риба-кит», про яке розповідають казки, легенди, про яке писав ще Аристотелю, припускаючи в «ньому» не звіра, а тільки рибу, хоча і кормлячи своїх нащадків молоком і наділену не зябрами, а легенями. Тільки в 1693 році англієць Джон Рей довів, що кит не риба, а звір.

Той стилізований образ кита, що ми бачимо звичайно на ілюстраціях до казок, скопійований більш-менш точно з гренландського. У нього, як і в інших гладких китів, ні «смуг» -- складок на горлі і череві, немає і спинного плавця. Голова величезна -- третина всієї довжини, догори куполом опукла; у роті з кожної сторони по 320--325 вузьких темно-сірих рогових пластин, найбільші -- три з половиною метра в довжину. Довжина самого кита -- 18--22 метра, вага до 100 тонн. Батьківщина -- Арктика, зона дрейфуючих полярних льодів. Випливаючи за ними, гренландські кити пливуть улітку на північ, у високі арктичні широти, узимку -- на південь і запливають до Камчатки і північних Курильських островів.

Зараз гренландський кит узятий під охорону Міжнародною угодою (так само як південний гладкий кит, горбач і блювал), убивати його дозволено тільки корінним жителям Чукотки й Аляски. Вцілілі лічені одиниці цих китів.

Багато століть полюють люди на баленів. У берегів і заток північних країн Європи ще триста років тому їх винищили. Китобійні судна (200-- 300 щороку з портів однієї тільки Англії!) ішли на полювання усе далі і далі у відкрите море, у холодну Арктику. Цього кита загарпунити було легше, ніж інших, тому що плаває він нешвидко, поринає неглибоко, а мертвий не тоне. Надувати компресорами, щоб не потонув, його не доводилось, що для старих китобоїв було дуже важливо, тому що розробку тоді робили не на кораблях, вони були занадто малі для цього, а прямо в морі, біля борту судна. Продавали і цілком їстівне м'ясо цього кита, і жир, і особливо китовий вус, з якого робили віяла, корсети, криноліни. Тонна китового вуса коштувала дві-три тисячі фунтів стерлінгів! І зараз ще вся продукція, що дає гренландський кит, оцінюється біля вісьмох тисяч доларів.

Південний кит -- найближчий родич гренландського, але голова в нього менше -- чверть усієї довжини, і вус не настільки великий -- до 2,6 метри, зовні пластини не опуклі, а прямі чи навіть увігнуті, на кінці нижньої щелепи немає звичайного для гренландского кита білої плями, але зате є дивної форми і походження роговий наріст начебто величезної бородавки.

Живуть південні кити в Атлантиці і Тихому океані, південніше гренландських, але так само рідкі зараз, як і ті. Ще в XI столітті баски полювали на цих китів біля берегів Іспанії, де зимували кити. Всесвітньо відоме нині слово «гарпун», здається, запозичено в басків.

Одні дослідники вважають, що всі південні гладкі кити (за винятком карликового) одного виду, інші -- трьох різних видів: біскайській південний кит (Північна Атлантика), японський (північ Тихого океану) і австралійський (помірні води південної півкулі). Жарких тропіків усі ці кити уникають. Коли зринають на поверхню, довідатися їхній легко по двострунному фонтані, обидві половини якого б'ють на три-чотири метри з голови кита під кутом у 45 градусів.

Фонтан -- це згущене в пару подих кита: повітря, що під тиском виривається з легень, відразу швидко розширюється і, розширюючись, охолоджується. Через це і видно його як «вихлоп» пари.

Карликовий гладкий кит -- самий маленький з вусатих китів -- шість метрів у довжину. Він чорний, але, дивно, з білим язиком і пащею! Вус теж дуже світлий, кольору слонової кістки, а на спині невеликий плавець. Ребер у цього незвичайного кита більше, ніж у всіх інших, -- 34 пари. Тільки два хребці безпосередньо перед хвостом без ребер. Зустрічали китів-карликів біля Південної Африки, Південної Америки, в Австралії і Нової Зеландії.

Сірий кит -- дивний кит! Деякими своїми рисами він нагадує гладких китів, деякими -- смугастиків, але при близькому співставленні ні з тими, ні з іншими не схожі. На горлі в нього дві -- чотири недовгі смуги, але замість спинного плавця кілька невеликих бугрів. Шийні хребці не зрослись воєдино, як у гладких китів. Це єдиний з великих китів -- довжина його до 15 метрів, -- який годується і розмножується на мілководдях біля берегів. Він, буває, грає, стрибаючи з води і хлюпаючи там, де глибина всього чотири метри! Він нерідко, як говорять, і обсихає біля берега. Тоді лежить спокійно, навіть якщо «сів на мілину», де глибина не більше метра. Чекає припливу і з ним іде в море. На дрібному місці сірий кит шукає порятунку і від лютих косаток -- притискається ближче до берега. А ще бачили, як від страху очевидно, переверталися сірі кити нагору черевом, як тільки до них наближалися косатки.

Ще в історичні часи сірі кити жили в Північній Атлантиці, нині вціліли лише в Тихому океані. Отут їх два головних косяка: одні зимують і плодяться біля берегів Каліфорнії і Мексики, інші -- біля Південної Кореї. Влітку і ті й інші пливуть, випливаючи за обрисами берегів, на північ. Корейські сірі кити -- в Охотське море, каліфорнійські -- до Британської Колумбії, багато хто і далі -- у Берингове море, але і там не усі залишаються, частина через Берингову протоку виходить у Чукотське море. Більшість з них, мігруючи, пропливає лише в трьох -- п'ятьох кілометрах від берега. На півночі, поїдаючи багато придонних рачків-амфіподів, рівноногих рачків, черв'яків-поліхетів і навіть водорості, сірі кити жиріють і, прибувши на свої зимові квартири на півдні, майже нічого тут не їдять.

На початку нашого сторіччя здавалося, що сірих китів винищили. Пізніше невеликі їхні групи знову стали з'являтися то тут, то там. Перед другою світовою війною, коли залишилося тільки 250 сірих китів, полювання на них заборонили. Зараз у берегів Каліфорнії і Мексики зимує біля шести тисяч сірих китів, а по ту сторону Тихого океану, очевидно, лише одиниці.

Чи можна пройти повз них і не подивуватися тому винятковому феномену, що сірий кит годує (не по своїй волі, розуміється) самого довгого з відомих науці паразитів -- сорокаметрового глиста! Для хробаків це рекорд. Самий довгий з них, непаразитів, -- немертина линеус, мешканець атлантичних прибереж Європи -- до 30 метрів.

У сімействі китів-смугастиків шість видів. П'ять -- блювал, фінвал, сейвал, смугастик Брайда і малий смугастик -- для спостерігача з боку як зменшені в порядку перерахування копії один одного. Блювал, чи синій кит, найбільша істота, що коли-небудь жила на Землі. Середня довжина його близько 24 метрів, але траплялися і тридцятитрьохметрові блювали. Вага до 160 тонн! Виходить, один такий кит зрівноважить собою 40 слонів, 180 биків, полк солдатів з повним чи викладенням 2300 мирних людей без похідного спорядження. Язик синього кита важить чотири тонни -- як великий слон! -- а новонароджене семиметрове китеня -- дві тонни!

Фінвал поменше блювала -- 18--20, максимум 27 метрів, вага 50--60, максимум 100 тонн. Сейвал ще менше -- 15--18, максимум 21 метр, 12--16 тонн. Смугастик Брайда -- 13 метрів. Малий смугастик -- сім -- дев'ять метрів, п'ять -- десять тонн.

У смугастиків на горлі і череві 50--118 подовжніх борозен-смуг. Тільки в горбача їх не більше 40.

Ці кити, крім смугастика Брайда, що не виходить за межі субтропічних широт і цілий рік живе біля Південної Африки, Вест-Індії і на північно-заході Індійського океану, плавають по всіх океанах, улітку, особливо блювал, навіть у високих широтах Арктики й Антарктики. Сині кити зустрічалися колись і в Балтійському морі, а малих смугастиків у минулому столітті двічі бачили в Чорному (цих мініатюрних китів відрізняють білі «перев'язки» на грудних плавцях).

Сині кити тепер під охороною закону, але їх залишилося дуже мало: дві -- п'ять тисяч, по підрахунках 1963 року, а в 1976 році нібито лише 600 голів. Фінвалів у тому ж році, як припускають, було 32 тисячі. Горбачів ледве більше десяти тисяч.

Горбач дуже своєрідний, мабуть, навіть виродливий: головастий, на вид якийсь нескладний, з наростами начебто бородавок на губах, грудні плавці непомірно довгі, до третини загальних розмірів кита (п'яти-шестиметрові, оскільки сам кит довжиною 15--18 метрів). Приваблюють його мілководдя, бухти й устя рік, куди горбачі іноді заходять. Заходили колись, коли їх було багато, у Балтійське море, у Фінську затоку. Навесні горбачі південних черід мігрують від берегів Австралії, Південної Африки і Південної Америки в Антарктику. А з північних субтропіків, тихоокеанських і атлантичних, -- у Берингове, Чукотське і Баренцове моря.

Горбач незграбний лише на вид, він спритний і рухливий, скаче нерідко з води, виписуючи над морем дійсні мертві петлі, черевом нагору, спиною вниз і з голосним плескотом плюхається сорокатонною тушею в океан, завершуючи своє запаморочливе сальто вже під водою. З особливою ретельністю всі ці трюки восени й узимку проробляють самці-горбачі, коли доглядають за самками. Потім випливає ритуал більш контактного залицяння. Він пливе за нею, обоє пускають до неба фонтани. Він її наздоганяє, тварини лягають у воді на бік, черево до черева, і ляскають один одного плавцями, та так лунко, що, говорять, їхні грайливі ляпанці чутні за милі. Перевернулися на інший бік і от встали в дивну позу тет-а-тет: солдатиками, головами вниз, а хвостами нагору, виставивши їх над водою. Все поки що гра.

Завершують її самі дійсні обійми у вертикальній позиції, але головами тепер нагору і над водою.

У таких вертикальних обіймах зачинають дитинчат і багато інших китів. Але не дельфіни, які роблять усе це мимолітне, на ходу, але теж після попереднього ритуального залицяння.

МАЛИЙ СМУГАСТИК - Balaenoptera acutorastrata

Самий дрібний вид сімейства смугастиків, розміри дорослих китів не перевищують 7-10 м, вага 7-9 т.. Забарвлення кита з боку спини темно-сіра з блакитнуватим відтінком, черевна поверхня біла. Спинний плавець досить високий (до 35 см.), грудні плавці вузькі, хвостові лопати відносно широкі. Малий смугастик - самий численний вид з китів Японського моря. Він досить звичайний у затоці Петра Великого й у центральній частині моря. Скупчення китів у колишні роки можна було спостерігати біля узбережжя п-ова Корея. В окремі сезони їхній видобуток складав 30 і більш китів. В даний час чисельність малого смугастика помітно зросла. Восени, у період підходу оселедця до берегів Примор'я, групи китів, іноді в 3-12 осіб можна зустріти в різних районах затоки Петра Великого. Стали досить звичайними зустрічі малих смугастиків уздовж берегів Примор'я в районі бухти Ольга і північному узбережжі.

Сезонні міграції малого смугастика в Японському морі не вивчені. Основним кормом для китів є масові види риб - оселедець, минтай, навага, анчоус, сайра й інші види.

У літні місяці кити надають перевагу триматись поодиноко або невеликими групами. Скупчення звичайно спостерігаються в районах достатку їжі. У 70-80 роки скупчення китів у літньо-осінній період відзначали досить часто в районі затоки Петра Великого й у берегів Примор'я, де промисловий флот вів видобуток оселедця - івасі. В даний час загальну чисельність малого смугастика ймовірно можна оцінити в 1-1,5 тис. осіб.

СЕЙВАЛ - Balaenoptera borealis

Значно більший малого смугастика, середні розміри китів складають 13-14 м, найбільша довжина може досягати 18 м. Окрас китів темно-сірий з блакитнуватим відтінком з боку спини, грудні плавці трохи укорочені, спинний плавець великий і розташовується на початку задньої третини тіла.

Китовий вус у сейвала відрізняється від вуса інших смугастиків тонкою волосоподібною бахромою і великою еластичністю. Цідильний апарат кита складається з великого числа пластин (іноді більш 300), які покриті дуже густою бахромою, що дозволяє китам виловлювати дрібні планктонні організми. Основними об'єктами харчування сейвала є копеподи, ракоподібні, головоногі молюски, стайні риби - корюшка, івасі, минтай.

У Японському морі сейвали зустрічаються досить рідко. На початку XX сторіччя китів зустрічали в південній частині Японського моря, у берегів п_ова Корея і південного Примор'я. На початку 30-х років А.Г. Томілін двічі спостерігав одинаків сейвалів у бухті Золотий Ріг (м. Владивосток). Пізніше Б.А. Зенкович бачив у листопаді сейвала в затоці Петра Великого.

ФІНВАЛ - Balaenoptera physalis

Трохи крупніше сейвалу, середні розміри китів 18-19 м, маса тіла близько 50 т. Забарвлення двобарвне: темно-сіра з боку спини, світла на боках і біла на черевній порожнині. Тіло видовжене з високим спинним плавцем (до 50 см.), голова невелика. Грудні плавці вузькі, ширина їх у 4-5 разів менше довжини тіла. Пластини вуса широкі і короткі з грубою бахромою. Колір більшості пластин однотонний сіро-голубий.

Цідильний апарат фінвала складається з 350-365 пластин у правому і лівому ряду. Фінвал зустрічається на всій акваторії Японського моря. У листопаді-грудні китів можна спостерігати біля берегів Кореї і південно-західного узбережжя Японії. Навесні, у період літніх міграцій фінвалів зустрічали в затоці Петра Великого. Японські китобої в 40-50 роки XX сторіччя в окремі роки добували до 22 китів. Дані промислової статистики дозволяють припустити, що чисельність фінвала в Японському морі в ті роки могла складати до 300 китів (Соболевський, 1984). В наступні роки, внаслідок інтенсивного видобутку фінвала в Тихому океані, відбулося зменшення його чисельності. Сучасну чисельність фінвала в Японському морі, очевидно можна оцінити в 100-200 осіб.

СИНІЙ чи БЛАКИТНИЙ КИТ - Balaenoptera musculus

Самий великий вид серед смугачевих, середні розміри китів складають 23-24 м, маса - 70-80 т. Вага окремих осіб може доходити до 130-150 т., а розміри до 30-33 м. Забарвлення китів досить своєрідне - синювато-сіре, голова має більш темний колір, ніж спина і бічна поверхня. На тілі, особливо ближче до хвоста, мається безліч сірих плям різної форми. Тіло китів довге, голова невеликих розмірів із сильно вигнутої в сторони нижньою щелепою. Синього кита відрізняють широкі трикутні форми пластини вуса висотою до 130 см., бахрома і самі пластини пофарбовані в чорний колір. Цідильний апарат складається в середньому з 320-360 пластин.

Кити роблять регулярні міграції. У Японському морі вони вкрай рідкі. На початку XX столітті кілька китів були добуті в берегів Примор'я. Сучасна чисельність синіх китів у Японському морі залишається невідомою.

ГОРБАТИЙ КИТ - Megaptera novaeangliae

Кити середніх розмірів - 12-13 м, масою близько 40 т. Тіло коротке і товсте, особливо в передній частині. Голова велика, нижня щелепа довша верхньої і набагато ширше. На голові і нижній щелепі маються численні нарости у формі шишок. Грудні плавці дуже довгі й у великих осіб вони мають довжину до 4 м. Хвостові плавники широкі. Забарвлення на спині і боках чорне, черевна поверхня має плямисте забарвлення і навіть майже біле.

Горбачі роблять регулярно міграції з місць зимівель у теплих водах у райони літнього нагулу, розташовані в холодних водах (Охотське, Берингове моря). На початку XX століття в Японському морі горбаті кити зустрічалися у великих кількостях, але потім їх практично винищили. Спектр харчування горбатих китів більш різноманітний, чим в інших смугастиків. Основними об'єктами їхнього харчування будуть пелагічні і придонні організми - риби (терпуг, оселедець, минтай, тріска, лососі, окуні), ракоподібні й у меншому ступені головоногі молюски. Добове споживання корму може складати 2-3 тонни. Час перебування під водою звичайно не перевищує 10-15 хвилин. Горбачів відрізняє досить сильно розвитий інстинкт взаємної прихильності, самці ніколи не кидають поранену самку. У тиху погоду можна спостерігати як кити цілком вистрибують з води, розмахуючи в повітрі грудними плавцями. Горбаті кити як правило воліють триматися поблизу узбережжя, однак випадки їхнього обсихання вкрай рідкі. Кити самостійно можуть знятися з мілини за рахунок довгих грудних плавців.

СІРИЙ КИТ - Eschrichtius gibbosus

Дорослі кити мають довжину в середньому 11-13 м і важать близько 30 т. Тіло коротке, голова невелика, нижня щелепа масивна з кильовидним гребенем з переду. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі і відносно короткі. Загальне забарвлення сіро-буре зі світлими плямами по всьому тілі. На боках хвостового стебла сірі плями більш темні і меншого розміру. Цідильний апарат представлений товстими, грубими пластинами.

У Японському морі зустрічаються сірі кити тільки охотсько-корейскої популяції. Зовсім недавно охотсько-корейска популяція сірих китів вважалася практично винищеною, однак із припиненням видобутку сірих китів з'явилася надія на відновлення чисельності цього виду. У сірих китів дуже чітко виражені сезонні міграції. Узимку кити в основному знаходяться біля берегів Кореї і Японії, а навесні мігрують на шельф північно-східного Сахаліну в Охотське море. Восени тварини роблять зворотні міграції. Літній нагул сірих китів, як показали результати спільної російсько-японської експедиції в липні-серпні 1995 р. в основному проходить на невеликій акваторії напроти затоки Пильтун поблизу східного Сахаліну.

Сірі кити харчуються донними тваринами. Важливу роль у харчуванні китів займають амфіподи, кільчасті хробаки і молюски, другорядна роль належить рибам. Здатність китів спушувати піщано-мулистий ґрунт кильовидним гребенем дозволяє тваринам добувати кормові об'єкти, що закопуються в поверхневих шарах.

Спостереження показали, що досить часто кити годуються невеликими групами в 4-6 осіб. Виявляється, що при груповій годівлі зовсім не обов'язково всім китам зорювати ґрунт. Молоді тваринні частину корму можуть одержувати знаходячись поруч з дорослими, проціджуючи розпушений ними ґрунт і не витрачаючи на це великих енергетичних зусиль. Материнська прихильність і взаємодопомога тут будуть однією з важливих форм поводження тварин.

На початку XX століття чисельність охотсько-корейскої популяції сірих китів у Японському морі складала приблизно 2,5-3 тис. осіб. Сучасна чисельність популяції приблизно в 10 разів нижче й оцінюється в 250 голів.

ПІВДЕННИЙ ГЛАДКИЙ КИТ - Eubalaena glacialis

У Японському морі виділяють у самостійний підвид японського гладкого кита. Кити характеризуються великими розмірами 14-16 м і великою вагою від 50 до 100 т.. Тіло коротке, товсте, забарвлення однотонне, темне. Спинний плавець відсутній, грудні плавці широкі. Підшкірний жировий шар дуже могутній, товщиною до 50 см..

Цей вид досить рідко зустрічається в Японському морі. Основним кормом китам служать дрібні планктонні ракоподібні, яких кити добувають переважно у верхніх шарах води. Кити дуже тихохідні, їхня максимальна швидкість менш 10 миль у годину. У результаті цей вид був легким видобутком для китобоїв. У XIX - початку XX сторіч вони практично були винищені в багатьох районах їхнього існування. У Японському морі чисельність південного японського кита вкрай низька.

КАШАЛОТ - Physeter macrocephalus

Самий великий представник зубатих китів з різко вираженим половим диморфізмом. Середній розмір самців 15-16 м, самок 11-12 м, вага самців 40-50 т. і більш. Цей вид відрізняється тим, що в нього величезна голова з непропорційно вузькою нижньою щелепою. Спинний плавець має форму горба, грудні плавці короткі і широкі. Забарвлення тіла темне, однотонне з дрібною плямистістю, на черевній стороні як правило мається біла пляма.

Основна їжа кашалотів - головоногі молюски, кальмари і восьминоги. Риба відіграє другорядну роль. Кашалот прекрасний нирець і може скоряти глибину до 2 тис. м, залишаючись під водою до півтори годин. На такій глибині кит зазнає утиску в 200 атмосфер. Шрами, яких буває безліч на голові і тулубі кашалота - свідки його постійних сутичок з гігантськими кальмарами і восьминогами, у пошуках яких він змушений занурюватись на великі глибини. У Японському морі кашалот не утворює значних скупчень і його сучасна чисельність не висока.

За даними звітів китобійних компаній кашалот найбільше часто зустрічається в південній частині Японського моря, у східних берегів Кореї. Відомі випадки заходу китів у затоку Петра Великого, а на початку 30-х років XX сторіччя одного кашалота бачили в бухті Золотий Ріг.

РОДИНА ДЕЛЬФІНОВІ

Добре розвинений локатор у дельфінів. Їхня основна здобич -- досить дрібні (по океанських мірках) рибки, а «бачити» їх потрібно здалеку, інакше залишишся голодним. Тому в морських зоопарках -- океанаріумах -- вченим вдалося домогтися від деяких представників дельфінячого сімейства вражаючих результатів. Брали два м'ячика з різницею в діаметрі ледве більше 1 см., закривали дельфіну очі спеціальними присосками... І що ви думаєте? «Піддослідний» добре відрізняв два предмети один від одного, хоч куляста форма для ехолокації вважається найгіршою: звуковий промінь «зісковзує» із круглого м'ячика і майже не повертається назад.

Утім, неперевершений локатор -- не єдина дивовижна особливість дельфінів. Досліди показали, що «мова» дельфінів -- одна із найдосконаліших, у тваринному світі. За допомогою звукових сигналів вони не тільки оповіщають один одного про небезпеку, кличуть на допомогу, але і запрошують сусідів пообідати у великому косяку риби. Звичайно ж до багатства людської мови дельфінам ще далеко, але вони можуть вчитися один в одного. Не на прикладі, як всі інші тварини, а під час діалогу.

У два різних басейни помістили двох дельфінів. Не в один, розділений проникною для звуків перегородкою, а саме в два різних. Це дуже важливо, якщо згадати про чудо-локатор у дельфінячому чолі. У кожному з басейнів був установлений «підводний телефон» -- спеціальні мікрофони і динаміки, з'єднані один з одним так, щоб один дельфін міг чути сигнали іншого. А «поговорити» дельфінам було про що: у першому басейні сидів «старожил» океанаріуму, навчений натискати на важіль спеціальної годівниці, щоб одержувати рибу, а в другому -- новачок, що тільки недавно звик до неволі. Не пройшло і декількох годин, як молодий ненавчений дельфін уже ласував першою рибкою: більш досвідчений сусід «пояснив» йому, що потрібно робити.

Після цього задачу ускладнили: поставили годівницю з двома важелями, один із яких був відзначений колом, другий -- трикутником; для одержання нагороди натиснути потрібно було тільки на один з них. І знову тільки в одному басейні був заздалегідь навчений дельфін, а в другому -- незвичний до подібних експериментів. Цього разу часу сусідам треба було більше, але усе-таки вони зуміли зрозуміти один одного.

Такі дослідження змусили деяких учених навіть припустити, що дельфіни є не просто тваринами, а розумними істотами, чиє мислення не поступається людському. Приводилося багато доказів і «за» і «проти» цієї ідеї, було багато суперечок і навіть скандалів... Але загадка так до кінця і не розгадана. Поки що більшість учених дотримується обережної думки: у дельфінів -- і те лише в деяких видів із двох сотень! -- є зачатки осмисленої, розумової діяльності, такі ж, як у людиноподібних мавп. Один з найвідоміших і вивчених дельфінів -- афаліна -- по своєму «розумового розвитку» явно вище собаки чи слона, але до людини йому далеко.

Дельфін

Що ж стосується складної системи спілкування, то вона в дельфінів розвилася в результаті колективного, стайного способу життя. У великих родинах афалін (а кожна зграя -- це саме одна родина, навіть якщо нараховує десятки тварин!) обов'язки розподіляються не гірше, ніж у будь-якій іншій: хтось призначається «вартовим» -- обмацує море своїм локатором, щоб ворог не підкрався; деякі «йдуть у розвідку» -- пливуть у різні сторони в пошуках риби; досвідчені «тіточки» допомагають родити іншим самкам, виштовхують на поверхню немовляти для першого вдиху; за молодняком доглядають не тільки матусі, але і всі старі досвідчені дельфіни. Від акул уся зграя відбивається разом, узгоджено, іноді і полювання на риб'ячі косяки проходить на подив злагоджено: більш сильні і швидкі самці підганяють здобич ближче до самок з дитинчатами, що не можуть довго переслідувати рибу, тому що швидко утомлюються.

Коли зоологи всерйоз зайнялися вивченням дельфінів, вони знайшли дивний факт: дельфін плаває удвічі швидше, ніж йому дозволяє мускулатура! По всіх розрахунках виходило, що він не повинний розвивати швидкість більше 20--30 км/год.; проте зграя дельфінів легко тримається урівень з бойовим кораблем, що йде на швидкості 50 км/год., а іноді і швидше, причому протягом багатьох годин, без всяких ознак утоми! Для морських мешканців це дуже багато, адже вода в 800 разів щільніше повітря, і такої гарної опори для поштовху, як суша, не дає.

У розгадці секрету дельфінячої швидкості зацікавлені багато хто -- не тільки біологи, але і фізики, кораблебудівники, військові моряки... Але дотепер не усе з'ясовано. Деякі результати, утім, є: навчилися робити покриття для кораблів і підводних човнів, яке по своїх властивостях нагадує пружну дельфінячу шкіру. Не вдвічі, але на чверть, швидкість корабля ця «шкіра» збільшує. Розгадано і ще одне «пристосування», що інженери поки не можуть повторити: дельфін регулює силу і напрямок потоків, що обтікають його тіло, не допускає «гальмуючих» завихрень. Для цього особливим образом скорочуються підшкірні м'язи, і від голови до тіла прокочується своєрідна хвиля -- техніка на таке не здатна.

А випадки з кораблями і невтомністю дельфінів пояснили досить швидко і просто. Справа в тім, що при русі поруч з бортом судна дельфін майже не затрачає зусиль на підтримку швидкості. Він просто «лягає» на хвилю, що розбігається від носа корабля, як досвідчений спортсмен-серфінгіст при катанні на прибої. Тільки замість доски-серфера дельфін використовує власне тіло і їде «безкоштовно», за рахунок корабельного двигуна!

На молочному харчуванні дельфінченя знаходиться кілька місяців, поки не зміцніє настільки, що зможе ловити рибу самостійно. Іноді, утім, і після цього матуся час від часу підгодовує своє чадо. Молоко в дельфінів, як і у всіх китоподібних, жирне, густе, як сметана. Ссати його дельфінченя не може -- немає губ, тому мама впорскує частування прямо в рот з досить великою силою. А оскільки годівля відбувається під водою, то маля вживає заходів, щоб не сьорбнути разом з молоком і морську воду -- звертає язик трубочкою й обхоплює ним сосок, після чого смачний струмок біжить прямо в глотку.