Культура незалежної України

У нинішніх умовах осмисленням меж взаємодії культури і суспільства, визначенням соціальних підходів до вивчення культури, соціального визначення останньої, її функції, закономірностей розвитку, особливостей сучасних соціокультурних змін, напрямів теоретичного і емпіричного аналізу культури займаються представники соціального знання. Про багатоманітність і багатофасетність культури як провідного поняття багатьох культурологічних досліджень свідчить хоча б той факт, що лише в одному із американських довідників із соціології міститься понад 400 (!) визначень культури [10].

Традиційно, у широкому розумінні під культурою розуміється сукупність матеріальних, практичних і духовних надбань суспільства, які відображають рівень його історичного розвитку, втілюються в повсякденній діяльності людини, знаходять відображення у її соціальних, моральних, естетичних та інших характеристиках.

У вузькому розумінні культура - це сфера духовного життя суспільства, яка охоплює собою систему освіти, виховання, духовної творчості, включає в себе ті установи й організації, які забезпечують означені процеси: школи, ВНЗ, музеї, театри, бібліотеки, інші культурні заклади, а також творчі спілки тощо. Поняттям культура також позначають рівень вихованості й освіченості людини, рівень оволодіння нею тією чи іншою сферою знань та діяльності. У цьому випадку фіксуються якості людини, спосіб її поведінки, ставлення до інших людей, до праці тощо. Адже основою культури є людяність, гуманізм. Гуманістичний характер культури реалізується через всебічний розвиток людини, виявлення її сутнісних рис і здібностей.

Важливим і принциповим питанням дослідження культури є осягнення сутності всього феномена суспільного життя, а також осягнення джерела походження культури - суспільної праці, засобами якої людина перетворює природу і саму себе, створює свій власний, відмінний від природи духовно-предметний світ, розгортає у ньому свої життєві процеси. Культурою у цьому розумінні вважається все, що створене творчою людською діяльністю людини для людини, для її розвитку, - все, що ввійшло у практику як загальнолюдське надбання, та сприяє утвердженню і вияву людського в людині і суспільстві. Культура, таким чином, є штучно створеною людиною другою природою, надбудовою над першою, "живою природою", створеним людиною світом.

Можна констатувати, що культура - це художні полотна і архітектурні споруди, наукові досягнення та освіта, результати матеріального виробництва і мораль, поетична творчість і вихованість людини. Це також спосіб і результат самоствердження людини у всіх сферах суспільного життя [8].

Акумулюючи значення дефініцій "культура", під культурою варто розуміти одночасно і об'єкт зі своїми структурно-функціональними особливостями, і процес зі своїми етапами і законами розвитку. Таким чином, культура являє собою не лише художньо-творчий процес (мистецтво), а перш за все звичаї, цінності, погляди, норми, які існують в суспільстві. Це специфічний спосіб організації і розвитку людської життєдіяльності, представлений в продуктах матеріальної і духовної праці, це система відносин між людиною і природою, людиною і суспільством, людиною і людиною. Отже, культура уособлює в собі як сукупність духовних і матеріальних цінностей, так і живу людську діяльність щодо їх створення, розповсюдження і збереження.

5. Культурний процес безпосередньо нашого століття

Панорама культури XXI ст. досить барвиста. Сучасний тип культури характеризується досить швидкими змінами, що відбуваються в процесі безперервної модернізації. Джерелом знань, умінь, культурних навичок є соціалізована система виховання і навчання. Типовою стає родина "діти - батьки", в якій третє покоління практично відсутнє, а отже, - авторитет старшого покоління сьогодні зовсім не такий, яким був у традиційному суспільстві, що становить явно виражений конфлікт поколінь. Одна з причин існування цього конфлікту - культурна дійсність, що швидко змінюється, щоразу зумовлюючи становлення нових параметрів життєвого шляху молодого покоління в сучасному суспільстві, яке є анонімним, уніфіковано-індустріальним, універсально подібним (йдеться про великі міста, мегаполіси -нескінченну урбаністичну дійсність). Специфічною ознакою культури такого суспільства, яке знаходиться в стані дисгармонії з природою, глобального порушення балансу (що одержало назву екологічної кризи), є

помітне відчуження людини від людини, порушення комунікації, існування людей як автономних індивідів, "клітин гігантського суперорганізму".

З іншого боку, для України усна народна нематеріальна традиційна культура - народна пісенна творчість, фольклорний арсенал культури - завжди відігравала вирішальну роль у збереженні мови, духовності, національної ідентичності, власне, перспективи існування нації. Саме в народній пісенній творчості комплекс характерологічних рис українців виявляється в унікальному наборі неповторних національних ознак. Відтак, традиційна народна і сучасна культури - два полюси в широкому спектрі міжкультурних досліджень, що становлять одну із суперечностей сучасного культурного процесу в Україні.

Цінним феноменом української культури є збереження автохтонного культурного коду та наявність перспектив для консервативно-революційного розвитку, що передбачає поєднання сучасного культурного дискурсу, модерністської та постмодерної культурної мови, а також сакрального виміру традиційної культури. Класик світової музики І. Стравінський зазначав: "Традиція - це зовсім не те саме, що звичка, нехай навіть пречудова, бо звичка означає позасвідоме набуття, що прагне стати машинальним, в той час, як традиція випливає зі свідомого та зумисного засвоєння чогось. Справжня традиція не є свідченням зниклого минулого; навпаки, це жива сила, яка тонізує та інформує теперішність" [10, 37]. На наше глибоке переконання, український варіант модернізації культури має відбуватися саме за допомогою традиції, а не шляхом відмови від неї, як це сталося в більшості західноєвропейських культур.

В умовах постмодерну та постіндустріального суспільства подібний досвід вкрай необхідний, оскільки дозволяє шукати нових шляхів культурного розвитку й рятуватися від духовної вичерпаності та спустошеності доби пізнього модерну та постмодерну. Український культурний процес часто звинувачують у провінціалізмі, селянськості, містечковості, "шароварщині", недорозвиненості власне міської культури.

Проте, саме ми, українці, маємо відзрізняти колгоспний кіч, радянську псевдонародну стилізацію, жлобський дискурс, які стали "візитівками" українськості [7], від автохтонної традиційної культури, якої в сучасному світі стає, на жаль, все менше. Отже, в реаліях сьогодення українська народна творчість, український музичний фольклор в контексті етнічної самосвідомості та як чинники національної самоідентифікації українства, без сумніву допоможуть кожній особистості ідентифікувати себе з національною культурою свого народу. Можна визначити і змішаний тип існуючих сучасних культур - тих культур, які, будучи втягненими в індустріальну модернізацію, змогли зберегти свої національні культурні традиції. У змішаному традиційно-індустріальному типі культури відносно гармонійно поєднуються елементи модернізації й етнічно зумовлені стереотипи поведінки, укладу життя, звичаїв, національних особливостей світовідчуття. Прикладом таких суспільств є Великобританія, Японія, деякі країни Південно-Східної Азії, Китай. Цікавим є оригінальний метод прийому вступних іспитів, запропонований в одному з японських вищих навчальних закладів, що поряд із індустріальною модернізацією унаочнює збереження національних традицій: кожен абітурієнт має виявити знання трьохсот народних пісень! Викладач починає співати перший куплет, а вступник - наступний. На глибоке переконання академіка І. Зязюна (про це він висловлювався неодноразово на нарадах, конференціях), якби кожен з українців знав хоча б триста з півмільйону існуючих українських пісень від початку до кінця, тоді б ми знали історію нашого народу, наші звичаї і нашу культуру.

Культурний процес я розглядаю як постійне самооновлення, вироблення нових форм, засобів задоволення інтересів і потреб людини, залежно від конкретної соціально-економічної ситуації та з урахуванням регіональних особливостей. Поза сумнівом, сучасна українська культура вже має напрацьовані пріоритети та культурні феномени світового масштабу чи масштабу СНД. Однак, сучасному українському культурному

процесу бракує не лише державної підтримки чи уваги з боку бізнесу - деякі культурно-мистецькі галузі досі залишаються на початковому етапі свого розвитку (кінопроцес, масове книговидавництво, нотодрук тощо).

На мою думку, сучасній українській культурі потрібна не тільки екстенсивна допомога та структурні зміни (системна перебудова культурної сфери, збільшення інвестицій, поява ефективного кінобізнесу та шоу-бізнесу, цільова підтримка окремих пріоритетних проектів, створення суспільних, політичних та економічних умов для розвитку культурного процесу, державне замовлення на певні продукти масової культури - наприклад, на виховні історичні та патріотичні проекти, хоча б телесеріали), а й певний перегляд наріжних засад культурного процесу -навіть на рівні належної інтерпретації найкращих здобутків української культурної спадщини та "розширення свідомості" сучасних митців. Можна з впевненістю стверджувати, що грамотне позиціонування, просування та інтерпретування української культури - і сучасної, і традиційної, і класичної - як усередині країни, так і поза її межами, може зміцнити український дискурс та переформатувати його на максималістичних началах, привернути до нього увагу, а за певних умов навіть створити на нього моду.

Українська культура, як і будь-яка інша, має функцію захисту та збереження національної-державної ідентичності. Незважаючи на те, що в сучасному культурному процесі в Україні відродження почуття національної ідентичності все частіше підміняється політизацією національного питання, багаторічними пошуками "національної ідеї", що фактично заміщають практичні кроки, які необхідно робити для ЇЇ ствердження, і що становить певні суперечності у цьому процесі, культура залишається важливим генератором національної ідентичності. Культурно-мистецькому процесу притаманні ознаки загальнолюдської культури, де провідними є пріоритети добра, збереження і взаємозбагачення національних форм завдяки запозиченню кращих набутків сусідніх культур. Виходячи з розвитку світової цивілізації, можна стверджувати, що культура XXI ст. виробляє спільні риси, її становлення супроводжується акумулюванням досягнень національних культур, кожна з яких вносить щось своє в загальний розвиток. Значення національних культур сьогодні стає актуальнішим, набирає ознак реалізованого об'єкта, коли кожна національна культура, враховуючи свою специфіку, адаптує кращі світові форми розвитку, робить свій внесок у становлення загальнолюдської культури. Отже, національна культура не може існувати як замкнена, самодостатня

- без творчого спілкування з іншими культурами. Здобутки української культури мають стати і вже стають надбанням усього світу і оцінюються як національний внесок у міжнародний культурний процес. У зв'язку з цим, зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій - особливо в сучасній ситуації, коли українська культура прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Ми поділяємо думку М. Гончаренко про те, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і вирішувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються власне локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відображають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, вчених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їхня творчість набуває міжнародного значення. По-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, елементи якої взаємопов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження. По-третє, коли вона дієво включена в міжнародний культурний процес, її духовні цінності ефективно діють на міжнародному рівні, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, у вирішенні так званих глобальних проблем людства - політичних, правових, екологічних тощо. По-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні [2].

У сучасному суспільстві все частіше усвідомлюється загальна потреба в культурі, здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, адже культура - це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування. Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а отже, важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян. Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету, в якому характерною рисою українців може бути комплекс меншовартості та втрата національної гідності.

Цікавими, на наш погляд, є результати проведеного Міністерством культури і туризму України дослідження, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України [8]. За його даними українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості. Певний стриманий оптимізм відносно перспектив розвитку національно-культурної активності громадян України викликав той факт, що вони мають досить високе бажання, прагнення підвищувати рівень власної культури.

Основою позитивних змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо зазначити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу "в знаннях з історії та національних особливостей української культури", які становлять основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта - "загальною мірою", бо стала приділяти їй більше часу тільки в останні роки.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури. Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян.

Більшість громадян важливим здобутком національної культури вважає "зрушення в оволодінні громадянами державною мовою", яке закладає основи подальших позитивних змін, а також фольклору, звичаїв, народного мистецтва. Результати опитування свідчать, що народ не просто підтримує етнографічну культуру як таку (в її масових осучаснених формах немало "шароварщини"), а ставить на одне з головних місць у її опануванні якісний рівень ("відродження української культури в її кращих класичних зразках").

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, а з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. У її якісне "ядро" більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед, мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література). Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується - національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя [6, 38-41].

Меншого значення в

системі національної культури громадяни надають релігії та рисам національного характеру. Однак, в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Варто зазначити, що у сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва постмодерністського характеру ("нова хвиля", неофольклоризм - В. Савадов та ін.), зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики (Л. Дичко, Є. Станкович та ін.). Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.) [9]. Очевидно, що у всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Висновки

Таким чином, розкривши сутність і національні особливості української культури початку XXI ст., окресливши провідні тенденції її розвитку та функціонування, розглянувши роль, значення І суперечності сучасного культурного процесу в Україні, можна констатувати, що його особливістю є те, що українська культура досі переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування. Суперечливі, іноді навіть протидійні тенденції розвитку української культури на початку нового тисячоліття є характерною ознакою перехідного суспільства. Безумовно, закріплення позитивних наслідків розвитку української культури залежить від наполегливості й цілеспрямованості всього суспільства і кожного громадянина зокрема. Запорукою успіху в досягненні цієї мети є могутній, унікальний у європейському та світовому вимірах культурний потенціал нації, а також життєдайні процеси демократизації українського суспільства, що є головним чинником культурного процесу, гарантом подальшого розквіту української культури в часі і просторі XXI ст.

Джерела

1.Воропай П. Звичаї українського народу. -- К.:Оберіг, 1993. -- 590 с. Гріненко 2.Г. В. Хрестоматія по історії світової культури. -- М.: Юрайт, 1998. -- 669 с. 3.Грушевський М. С. 'Нарис історії українського народу. -- К.:Либідь, 1991. -- 398 с. 4.Історія світової культури. -- Либідь, 1994. -- 320 с.

5.Історія української літератури XX століття -- У двох книгах. /за ред. В. Г. Дончика.- К.:Либідь, 1994.

6.Історія української культури /За загал. ред. I. Крип'якевича. -- К.: Либідь, 1994. -- 656 с. 7.Ковальчук О. В. Українське народознавство. -- К.:Освіта, 1992..

8.Гіденс Е. Нестримний світ. Як глобалізація перетворює наше життя / Е. Гі-денс. -- Рутледж, Нью-Йорк, 2000.2.

9.Гончаренко М.В. Духовна культура / М.В. Гончаренко. - К., 1986.3.

10.Дмитренко М.К. Українська фольклористика: акценти сьогодення / М.К. Дмитренко. - К.: Видавництво "Сталь", 2008. - 236 с.4.

11.Дрожжина С.В. Культурна політика сучасної нолікультурної України: соціально-філософський та правовий аспекти / Світлана Володимирівна Дрожжина. -- Донецьк: ДонДУЕТ, 2005.-198с.5.

12.Ионин Л.Г. Социология культуры / Л.Г. Ионин. - М.: Логос, 1996.6.

13.Культура чи імітація культури?: Матеріали парламент, слухань на тему: "Культурна політика в Україні: пріоритети, принципи та шляхи реалізації" у Верховній Раді України, 20 квітня 2005 року /

14.Верховна Рада України. Комітет з питань культури і духовності. - К.:

15.Парламентське вид-во, 2005. - 160 с.7.

16.Культурна політика: методологічні, правові, економічні проблеми: [зб. наук, праць] / Ред. O.A. Гриценко; Український центр культурних досліджень; Інститут культурної політики. -- К., 1995. - 64 с.8.

17.Культурологія: українська та зарубіжна культура: [навч. посіб.] / М.М. За-кович. - К.: Знання, 2007. - 567 с.9. Нікітін В., Кузьменко М.,

Размещено на Allbest.ru