Культура Київської Русі. Взаємозв'язки із візантійською традицією

Культурні пам'ятки давніх слов'ян: "Харківський скарб", рельєф "Жрець Олега" та "Велесова книга". Писемність дохристиянських часів. Вплив Візантії на розвиток культури. Софія Київська як духовний, культурно-освітній центр. Література Київської Русі.

Рубрика Культура и искусство
Вид лекция
Язык украинский
Дата добавления 24.12.2009
Размер файла 71,4 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Визначною архітектурною спорудою був Успенський собор Києво-Печерського монастиря, споруджений в 1073-1089 рр. на замовлення Святослава Ярославича. Це - головна споруда монастиря (Лаври). Знищений 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва. В середині собор прикрашали мозаїка, фрески, різьблені, шиферні плити. За даними «Києво-Печерського патерика», у виконанні мозаїк собору з 1084 р. брав участь патріарх українського малярства, відомий давньоруський художник Аліпій (Алімпій - близько 1050-17.08.1114 рр.) - монах Києво-Печерського монастиря. Крім того, існує припущення, що він є автором фресок та мозаїк Михайлівського Золотоверхого собору в Києві (зруйнований у 1934 р.). В Успенському соборі були високохудожні скульптурні мармурові надмогильні пам'ятники К.Острозькому і фельдмаршалу П.О.Румянцеву. В храмі також знаходились поховання церковних та культурних діячів України: І.Гізеля, З.Копистенського, П.Могили. В оздобленні давньоруських храмів, крім монументального живопису, який виступав в найтіснішому зв'язку з архітектурою, важливе місце займали ікони. Це був один з найпоширеніших видів образотворчого мистецтва на Русі. Але до нашого часу дійшла тільки невелика кількість ікон. Одна з найбільших на Русі іконописних майстерень ХІ-ХІІ ст. знаходилася у Києво-Печерському монастирі. Тут творили перші вітчизняні живописці - ченці - уже згадуваний Аліпій і Григорій, які навчалися іконописному мистецтву у візантійських майстрів. Особливо славилися роботи ікономаляра Аліпія, про якого у «Києво-Печерському патерику» сказано: «Ікони писать був він великий майстер». В кінці XI ст. склалася київська іконописна школа. В 1108 р. в Києво-Печерському монастирі була побудована Троїцька надбрамна церква. З часів Київської Русі зберігся ще один архітектурний пам'ятник - церква Спаса на Бересті. В ній похований засновник Москви - князь Юрій Долгорукий. Починаючи з 30-х років XII ст., церковна архітектура на Русі набуває певних змін. Насамперед, вони були пов'язані зі зростанням значення удільних князівств. Місцеві князі бажали бачити у себе храми не гірші, ніж у столичному Києві. Отже, кількість храмів зростала, однак розміри їх зменшились, архітектурне вирішення культових споруд значно спростилося, декоративна оздоба ставала не такою вишуканою. Іншою стала і техніка викладення стін храмів. Якщо раніше скрізь використовувався метод викладення стін з великих кам'яних валунів і тонкої плінфи (Цегли), то відтепер набула поширення тільки порядова система викладення цегли, змінюється і формат плінфи, вона стає тоншою.

У XII ст. набули значного розвитку місцеві архітектурні школи - київська, чернігівська, переяславська. Усі вони були об'єднані єдиним стильовим напрямом, але мали і свої особливості. Характерними пам'ятками цього періоду є храми Богородиці Пирогощі (1132 р.), Кирилівський (1146 р.), Василівський (1183 р.), Борисо-Глібський (1128 р.) і Успенський в Чернігові (40-і роки XII ст.). Окремо треба сказати про архітектуру Галицько-Волинського князівства. Для західноукраїнського архітектурного стилю того часу помітним є вплив романської архітектури. Найперше, це проявилось у зміні матеріалу. У Західній Україні будували переважно з великих кусків тесаного каменю. Завдяки цьому матеріалові з'явилася можливість застосовувати різьбу не тільки всередині, але й ззовні. Тісні зв'язки Галицько-Волинського князівства з західноєвропейською культурою виявились і в оздобленні культових споруд, наприклад, у використанні "римського скла" (вітражів). З культовою архітектурою Київської Русі пов'язані такі види мистецтва, як живопис, художня мозаїка, майоліка. Першими художниками на Русі були греки та місцеві "книжники" - майстри мініатюри, далі - творці фресок та мозаїк. Жанри, що їх розвивали майстри, - це біблійні, алегоричні образи, портрет, побутові сцени з князівського життя. Попередня тема: 2. Хрещення Русі. Вплив Візантії на розвиток культури Alt+, Наступна тема: 4. Софія Київська - духовний, культурноосвітній центр. Борисоглібський собор у Чернігові. Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба Alt+.

4. Софія Київська - духовний, культурноосвітній центр. Борисоглібський собор у Чернігові. Особливості архітектури, мозаїка, фрески, різьба

Минало X століття. Київська Русь вступала у друге тисячоліття сильною, могутньою державою. Племена і народи визнали авторитет Києва як столиці, верховну владу київського князя. Дружби з Київською Руссю домагалися країни Європи. За її зростанням уважно стежили сусіди на Сході, в Азії. Ярослав, названий за свої великі здібності Мудрим. Сидів він на великокнязівському престолі в Києві 35 років -- з 1019 до 1054-го. Дбав про розквіт Київської Русі, її могутність; кордони держави сягали передгір'я Кавказу, Волги, Білого моря, Закарпаття. Одна з його доньок -- Анна -- стала королевою Франції. Але не лише цим прославився Ярослав Мудрий. Це за його життя було споруджено Софійський собор у Києві -- видатну пам'ятку, що переживає вже десяте століття. І якби Ярослав за 35 років свого князювання звів лише цей храм, то й тоді б його ім'я було вписано золотими літерами в історію нашої Батьківщини. За Ярослава Мудрого виріс новий Київ -- «град великий», який красою і розмірами перевершив «град Володимира». Ярослав започаткував книжкову справу і зібрав колекцію рукописних книг. Це була перша бібліотека на Русі. Батькова наука стала Ярославові в пригоді у зрілі роки. Як і свого часу Володимир, він пережив крутий злам. Войовничий запал молодості змінився розважливістю, добротою серця, а це у свою чергу зумовило його поворот до світу прекрасного. Людина талановита і мудра, він назвав головний храм міста і всієї держави «Софія», що по-грецьки означає «мудрість». Ярослав наче кинув виклик столиці Візантії Константинополю, де головний храм теж звався Софійським. Софію Київську будували приїжджі грецькі і місцеві майстри-русичі. Не може не зачарувати і внутрішнє оздоблення собору -- мозаїки, фрески, різьблені шиферні плити, мармурова усипальниця Ярослава Мудрого, ковані і позолочені двері, карнизи, капітелі колон. Зрозуміло, що нині Софійський собор не такий, яким був за часів Ярослава Мудрого. Храм не раз перебудовувався і дійшов до нас в «убранні» стилю українського барокко XVII -- XVIII століть. Але архітектурна основа, внутрішнє оформлення зберегли свій первісний вигляд. Це не означає, що інтер'єр собору залишився недоторканим. Час, численні перебудови зробили своє. З первісних 640 квадратних метрів мозаїки на сьогодні лишилося 260. Повністю зруйнована мозаїчна підлога, обсипалася частина мозаїк на завівтарній півкруглій стіні (апсиді) та в інших місцях. Замість мозаїчної підлоги в XIX столітті покладені чавунні плити, які, звичайно ж, справляють зовсім інше враження, ніж багатоколірна підлога з маленьких різнобарвних камінчиків -- смальти. Ще більше постраждали фрески. У XVII, XVIII і XIX століттях первісні настінні малювання були затиньковані. Багато фресок пошкоджено під час ремонтно-реставраційних робіт 1848 -- 1853 років. Художники-підрядчики Фохт, Пошехонов, Іринарх і Жолтоножський на свій розсуд перемальовували стародавні зображення олійними фарбами. На щастя, в 1936 -- 1964 роках реставраторам вдалося зняти з фресок всі пізніші нашарування. Розкритий живопис XI століття, звичайно, втратив чистоту й соковитість фарб. Біля багатьох зображень уже не прочитати імен та інші роз'яснюючи написи.

Мозаїки Софії Київської -- перлина світового мистецтва. Над ними працювала артіль з восьми художників. При уважнішому вивченні мозаїк можна спостерегти, що вони виконані в різних індивідуальних манерах. Один майстер за робочий день міг викласти смальтою від 1,36 до 3,75 квадратного метра площі. Всі 640 квадратних метрів були заповнені мозаїками упродовж трьох років. В холодні пори року робота, очевидно, припинялася. Грунт для мозаїки готувався дуже ретельно. Мур вкривали трьома шарами штукатурки, і на верхньому з них художник малював кольоровими водяними фарбами той чи інший образ або орнамент. Відтак підбирали потрібну смальту, і вапняні проміжки таким чином зливалися з кольором мозаїки. Барви київських мозаїк -- це одне з тих див, яке захоплювало і, очевидно, ніколи не перестане хвилювати тих, хто по-справжньому цінує прекрасне. Рідко який художник будь-коли домагався такої казково багатої, розмаїтої палітри тонів і відтінків, як мозаїсти часів Ярослава Мудрого. У смальті синього ультрамаринового кольору можна розрізнити дев'ять відтінків -- від темно-синього до блакитного. У смальті синього кобальтового кольору їх п'ять, а синій колір індиго має сім відтінків. Група зелених кольорів нараховує тридцять п'ять відтінків! Червоні смальти поділяються на тридцять одну групу. У жовтій «сім'ї» смальт -- сорок чотири відтінки! Всього ж у київських мозаїках 18 основних кольорів із 143 відтінками. Окрему групу становлять золоті й срібні смальти 25 відтінків - всього 168. Важко сказати, чи найдосконаліший комп'ютер XX століття міг би правильно розділити сім кольорів веселки на таку велику кількість відтінків, а дев'ять з половиною століть тому у Києві цей розподіл робили «на око», у смальтових майстернях, рештки яких знайшли археологи. Скільки треба було барвників і яке точне їх дозування при виготовленні розчину склоподібної смальти, щоб одержати такий сонячний розсип відтінків?! Подібно до того, як видатні письменники користуються багатьма синонімами одного слова, так і видатні художники шукають щонайбільше «синонімів» для основних кольорів.

Але майстерність -- не лише в кольорах. У Софії Київській одні мозаїки розташовані ближче до глядача, інші -- далі. Одні освітлені яскравіше, інші знаходяться у менш освітлених місцях. Одні на рівненьких площинах, інші -- на кривизнах. Все це художники мусили враховувати. Чим віддаленішим було зображення, тим більшими кубиками смальти воно викладалося. Не маючи жодних приладів для вимірювання інтенсивності освітлення тих чи інших місць собору, митці XI століття з гідною подиву ретельністю вирахували світловіддачу різних сполучень кольорів. У недостатньо освітлених місцях кольори контрастні один щодо одного. Основна гама ясна, вона максимально відбиває падаюче розсіяне світло. Темніші кольори не займають тут великих площин, а є контурними лініями, чітко виділеними (завдяки насиченості кольору) на ясному тлі. Техніка мозаїчного живопису дозволяє зіставляти світлі й темні, холодні й теплі відтінки. Але мозаїсти не зловживали цим засобом: такі сполучення у них швидше виняток, ніж правило. Для мозаїк Софії Київської загалом характерна гармонія, а не контраст. Певне тяжіння до контрастів помітне хіба в купольних мозаїках. У передачі облич, одягу, орнаментів переважають м'які, ніжні переходи. Один ряд кубиків змінюється іншим, дуже близьким за відтінком, та все ж не ідентичним. Насиченість кольору спадає плавно, наче невидимий пензель змиває в кожному наступному ряду кубиків силу і звучність фарби. Так виконані Марія-Оранта, Причастя, Святительський Чин, Благовіщення, а також орнаменти вівтаря. Центральний образ, який приковує увагу глядача, щойно він увійде до собору, -- Марія-Оранта, Богоматір-заступниця. Ця велика мозаїка виконана особливо майстерно. Сферична поверхня конхи вимагала незвичайного вирішення пропорцій постаті. Зображення на округлій угнутій стіні сприймається зовсім по-іншому, ніж на рівній. Коли б мозаїку Марії-Оранти можна було «розігнути», перевести на рівну площину, то постать важко було б назвати ідеально пропорційною. Але майстер, який працював над Орантою, знав, що зображення на угнутій площині здається меншим, ніж насправді, а на вигнутій назовні -- більшим. І він, звичайно, врахував це.

Образ Оранти, найбільшої у монументальному мистецтві Києва тієї доби постаті, винесений на чільне місце у храмі. Річ у тому, що Марію-заступницю вважали захисницею Києва, або, як тоді казали, «непорушною стіною», крізь яку не перелетить жодна стріла, жодний спис. Образ Марії-Оранти створював, напевно, найуміліший майстер. Все тло він виклав золотою смальтою. Тисячі полисків від кубиків збираються до центру, тому при освітленні постать огорнута м'яким, неяскравим золотистим сяйвом. Використав він і ефект фокуса світла, відбитого від угнутого дзеркала. Але що поверхня не гладенька, а світло не пряме, то і «віддзеркалення» вийшло не різке. Це заспокійливе, тихе сяйво. В ньому Марія-Оранта з серйозним, навіть суворим обличчям здається справді непорушною, всесильною. А сині, блакитні, золотисті, бузкові й чорні барви її вбрання надають постаті урочистості, святковості. З першого погляду може здатися, що художник полюбляв лінійно-графічну манеру живопису. Лінії в нього бездоганні -- чіткі й виразні. І це стосується не лише зовнішніх ліній, тобто контурів, що відзначаються пружністю і рівновагою. Такі ж гарні і тонші внутрішні лінії, що окреслюють складки тканини. Вони викладені правильними рядочками, дужками, згинами. Обличчя Марії-Оранти здаля здається рожевуватим. Та як майстерно за допомогою тонових переходів досягнута ця рожевуватість! Самих рожевих кубиків смальти не так уже й багато: на щоках, вустах, на підборідді. Але тоненька червона смужка, що нею обведені вуста, ніс, повіки й підборіддя, немов зафарбовує рожевістю сусідні оливковий, білий, сірий, жовтий тони. Обличчя оживає, його виразність посилюється і проникливим поглядом очей. Майстрові, який створював сцену причастя (по-грецьки євхаристія), добре вдався рух постатей апостолів -- і не просто рух, а рух благоговійний, сповнений вдячності й любові. В інших образах -- святителів, мучеників, ангелів -- передано різні людські почуття також через рух, жест, а найчастіше -- через промовистий вираз обличчя, через погляд широко відкритих очей. Погляди святих то сумні, то благальні, сповнені суворої величі чи ніжної любові. Але в усіх випадках вони палкі, живі. Все це свідчить, що художники глибоко знали внутрішній світ людини.

Не втративши за дев'ять з половиною віків жодного відтінку від своєї первісної соковитості, від багатства своїх барв (смальта ж бо має чудову властивість вічно зберігати колір), мозаїки Софії Київської були і є прикладом надихаючої сили мистецтва. Сьогодні дослідники знаходять на внутрішніх стінах Софії чимало написів (графіті), надряпаних поважними мирянами, які в такий спосіб помічали свої місця в церкві або лишали згадку про себе. І хоча цей спосіб виявити свою грамотність не знаходив схвальної оцінки у церкви й у суспільства, завдяки цим записам ми можемо дізнатися і про імена парафіян (прихожан), і про їх досить вільне ставлення до релігійних заборон. На софійських графіті збереглося викарбуване ним самим ім'я легендарного співця Бояна, згаданого у «Слові о полку Ігоревім», а також надзвичайно цікавий зразок давнього алфавіту на основі алфавіту грецького із суто слов'янськими літерами б, ш, ж, який, як припускають, міг передувати кирилиці й зафіксований для нащадків кимось із місцевих консервативно налаштованих киян. Наприкінці XI століття Чернігівський престол посів онук Ярослава Мудрого -- Давид. Старовинне місто (першу згадку про нього знаходимо в тексті договору між Київською Руссю і Візантією за 907 рік) було пограбоване і спалене половцями. Вогонь не пощадив тоді ні князівського терема, ні інших споруд. Довкруг згарища, чорна пустеля... Отаким дістався Чернігів Давидові. Але князь не впав у відчай. Як і його дід Ярослав, Давид цінував прекрасне, і уява вже малювала йому «град великий» на берегах Десни. Почав князь, як і годилося, з храму, названого Борисоглібським -- в пам'ять загиблих його дядьків Бориса і Гліба. Більш як за чверть століття свого князювання Давид дбав про розбудову нового Чернігова, про оздоблення величного Борисоглібського собору. Роботи в соборі тривали і після його смерті упродовж XII століття. Це була велична споруда, оздоблена всередині фресками. Підлогу виклали різнобарвними керамічними плитками та мозаїкою. Собор вражав різьбленням на камені. Знайдені під час реставраційних робіт різьблені капітелі (верхні частини колон, на які спирається балка) стали справжнім відкриттям. Річ у тому, що в жодній із давніших чернігівських споруд не зустрічається різьблений камінь у поєднанні з цегляною кладкою. Можна лише уявити, як прикрашали капітелі й наріжні камені з білого вапняку, що був тоді незаштукатурений і мав теплий теракотовий колір. Але як опинилися згодом ці капітелі під порогом головного входу? Коли, хто і навіщо закопав їх так глибоко?

Відповісти на ці запитання допомогли самі камені. Ось дві капітелі з рельєфами. На першій два хижі звірі, що сидять спинами один до одного. Голови різко повернуті назад, наче от-от почнуть гризтися, пащі широко розкриті, очі вирячені, вуха підняті вгору. Проте лють їх безсила, вони не можуть вчепитися один в одного бо міцно зв'язані джгутом, на шиях -- зашморг, хвости сплетені. Плетений джгут, вирізьблений у вигляді двох великих петель, закінчується стилізованими собачими голівками. Собаки наче силкуються перегризти джгут і виплутатися з плетінки. Але, схоже, все намарно. Подібний сюжет вирізьблено і на другій капітелі. Тут також два хижаки. На жаль, через пошкодження капітелі зображення їх голів не збереглися. Видно лише тулуби, лапи з великими кігтями, плетиво джгута. Щоправда, відстань між звірами значно більша, тому і плетінка довша. Джгут покручений густіше, з характерними петлями й вузлами, із закінченням у вигляді пальмової гілки, якої не було на попередній капітелі. Звірі тут не повертають голів, дивляться просто перед собою, але теж готові кинутися один на одного. З-поміж різьблених капітелей Борисоглібського собору є і чисто плетінчасті. Сама плетінка м'якша, зовсім не нагадує пута для розлютованих тварин. Вона заокруглена, розділена по центру рівчачком, мов стебло рослини або пагінець. Це наштовхує на думку, що капітелі різьбили принаймні два майстри. Один з них полюбляв так званий звіриний стиль в рельєфній скульптурі, а другий тяжів до рослинно-орнаментальної різьби. І все ж звіриний стиль, або, як його прийнято називати, тератологічний, домінує у чернігівській різьбі. Про це свідчать хоча б наріжний камінь (вмурований на розі -- на зламі двох стін), на якому висічено цікаве зображення: на довшому боці каменю -- чудовисько з головою пса, крилами птаха і тілом змії; на коротшому боці -- птах з гострим дзьобом, повернутим до пальмової гілки. Учені прагнули розшифрувати зміст рельєфів. При перших спробах думки висловлювались різні. У птахові вбачали то сокола, то орла, які нібито символізують високий політ людської думки. Насправді птах більше скидався на грифа, що був символом страху й огиди. Хижаків, обплутаних джгутами, трактували як барсів. Чому ж цими незвичайними образами прикрасили капітелі храму та ще й розмістили їх на найчільніших місцях? Впадало в око і те, що зображення подібних звірів, які заплуталися в густих петлях стрічок, є й на мініатюрних малюнках (заставках або кінцівках) у рукописних книжках Київської Русі та середньовічної України. Ці ж мотиви зустрічаються на прикрасах, наприклад, на срібній оправі турячого рогу з чернігівського кургану X століття «Чорна могила», розкопаного у 1872 -- 1873 роках на срібній чаші з позолотою XII століття, знайденій у Чернігові 1957 року.

У викарбуваних сюжетах на оправі турячого рогу особливо цікаві дві сцени: крилаті чудовиська охороняють пальму, яка ніби виростає з їхніх крил, і боротьба двох звірів, вельми схожих своїми собачими головами і змієподібними тілами на фантастичну тварину, вирізьблену на довшому боці наріжного каменю Борисоглібського собору. Між цими творами пролягло два століття. Випадковий збіг сюжетів? Але ж надто вже подібні художні вирішення, однакові зміст і символіка. Виходить, у мистецтві Чернігова віками побутували загадкові сюжети про нещадну боротьбу хижих тварин. Образи цих сюжетів були тоді не простими прикрасами, а символізували певні моменти життя суспільства. Тваринний, світ посідав неабияке місце у мистецтві, у народній творчості й міфології слов'янських племен. Проте чернігівські знахідки свідчать про існування якогось додаткового джерела походження образів, зображених на них. Адже символічне зображення оленя, півня, інших лісових і свійських тварин помітно відрізняється від символіки собако-птахів, змієподібних хижаків. Ці мотиви прийшли до нас зі Сходу, зокрема з Ірану. Річ у тому, що до другої половини XII століття чернігівському князівству належала Тмутаракань -- велике місто і міжнародний порт на березі Керченської протоки, звідки пролягали прямі шляхи до країн Кавказу і Закавказзя. Крім того, до Чернігова часто навіду-залися не тільки як нападники, а й як гості, половецькі хани зі своїми свитами. Половці ж, як відомо, належали до племен-кочівників іранського кореня. У їхніх прикрасах були поширені мотиви звіриного стилю. Зіставлення елементів звіриного стилю у мистецтві Київської Русі з аналогічними елементами у мистецтві Ірану й сусідніх країн вказує на східне джерело їх походження. Мистецькі зв'язки Київської Русі зі Сходом вивчені менше, ніж із Заходом. Проте глибина проникнення східних мотивів у різні види творчості Київської Русі свідчить про істотну роль східної естетики у формуванні мистецтва окремих центрів Київської Русі.

У сиву давнину, задовго до нашого літочислення, серед народів Малої Азії склався образ істоти, яка втілювала в собі ознаки різних тварин: собаки, птаха, змії. У мідійців, персів (предків сучасних іранців) ця істота звалася Сенмурв. Народна фантазія наділила Сенмурва надприродними властивостями охоронця дерева, на якому росли зерна усіляких рослин. Народ склав легенди про те, як інші істоти прагнули вкрасти плоди з дерева життя і тим самим приректи людей на голодну смерть. Але Сенмурв недаремно охороняв дерево вдень і вночі. На жаркому півдні таким деревом життя стала пальма. Та це й не дивно, адже вона давала мешканцям цього краю все необхідне для життя. Образ Сенмурва запозичили майстри Київської Русі і запровадили у своє мистецтво. Іранський Сенмурв перетворився на слов'янського Сімаргла. Згадку про нього знаходимо навіть у літописі. У Київській Русі цей образ трактували так само, як і в стародавніх іранських легендах. Сімаргл був охоронцем чудодійного дерева життя. Митці навіть не побажали замінити пальмову гілку (пальметку), скажімо, на дубову чи смерекову. Зв'язані на пальметці хвости хижаків, що кусаються, зашморги на їхніх шиях, петлі, в яких заплуталися лапи, -- все це можна тлумачити, як епізоди боротьби за дерево життя. У книжкових мініатюрах плетінка часто буває зеленою, золотавою або брунькуватою, нагадуючи листя пальми. Дерево, за яке фантастичні істоти готові були перегризти горло одна одній, стає для них ніби пасткою. Адже пильного Сенмурва-Сімаргла не здолати. Наприкінці X і в XI століттях зображення фантастичних істот вважають ідолопоклонством, і на деякий час вони зникають із творів мистецтва. Але в XII столітті інтерес до них знову прокидається. Казковий світ стародавньої міфології вабив майстрів, ремісників та ювелірів. Він владно вторгається у мистецтво, його уміло пристосовують до нової християнської ідеології.

У майстерні невідомого київського ювеліра зроблено, наприклад, широкий срібний браслет XII століття, знайдений 1903 року в районі Володимирської гірки. На браслеті викувана плетінка й хижі охоронці -- птахи й звірі. Звіриний стиль і плетінка на віки стають елементом орнаментального оздоблення української рукописної книги. А в Чернігові Сенмурв-Сімаргл як охоронець дерева життя привертав увагу різьбярів по каменю. Очевидно, вони переконали князя Давида Святославовича та інших покровителів будівництва Борисоглібського собору в цікавості, символічній насиченості цього образу, вирізьбили його на брилах білого місцевого вапняку і вмурували на найчільніших місцях. Минали віки. Поступово забувалося первісне значення образів. Крилатий пес, що затиснув у своїй пащі гілку дерева, і птах, який припав своїм страшним гострим дзьобом до пальми, перестали сприйматися як символічні «сторож» і «нападник» на дерево життя. Люди вважали декоративними прикрасами. 1611 року в Чернігові сталася пожежа. Постраждав і Борисоглібський собор. Монахи ордену Домініка, яким в цей час належав собор, стали перебудовувати його. Зміни зачепили й внутрішню оздобу. Причину спустошливої пожежі монахи вбачали у зображеннях звірів на капітелях. Невдовзі наріжні камені скинули на землю. Деякі з них розбилися. А тими, що вціліли, укріпили фундамент під порогом, закопали неоддалік. Там вони пролежали ще три століття. Нині знайдені чернігівські рельєфи зайняли своє місце серед музейних експонатів. Вони дивують нас не лише глибоким змістом, не лише своєю 800-літньою історією, а й високою майстерністю різьбярів-каменярів. Чернігівські рельєфи -- видатні творіння декоративної скульптури XII століття.

5. Іконопис. Візантійська традиція та національна специфіка

Стіни Божих храмів прикрашують малюнками, як зовемо стінописом. Тематика стінопису має бути взята зі Святого Письма, щоб у той спосіб зберегти Божий храм від всяких фантастичних малюнків. Шостий Вселенський Собор у 100 правилі остерігає, щоб берегтися таких малюнків, які розсівають думки. Належить малювати такі ікони, що викликують святі почування. правило шостого Вселенського Собору не дозволяє представляти Ісуса Христа у виді ягняти, хоч сказано є в Святому Письмі, що Іван Хреститель, вказуючи на Христа Господа, сказав: "Це Агнець Божий, що взяв на Себе гріхи світа". (Ів. І, 39). Наша Церква придержується тих постанов. Наша церковна традиція передала нам впливи візантійського малярства, званого також іконографія. Це малярство відрізняється від інших форм сучасного, оптичного зображення ще й тим, що старалось за формою тіла підкреслити духовність. Тіло тут сходить на другий план, і лужить лише за тло, на якому має відбиватися ті і безсмертна душа, її спрямування до небесних висот, задума над вічними божественними правдами й її бажання служіння Господеві. Тіла святих ікон мають бути закриті, крім рук, ніг та лиця. Виїмок становить розп'яття Христа Спасителя і страждання мучеників та ісповідників. їхня одежа, віддана з історичною вірністю, має бути широка, яка не увиразнює членів тіла. Тло ікон звичайно золоте, а з обох сторін голови святця є скорочений напис, хто на іконі зображений. Візантійське мистецтво повне величної простоти і глибоких почувань покори і побожності. За основу розмалювання церковного стінопису служать мотиви, взяті зі Святого Письма, з життя Христа, з життя і діяльності апостолів, Отців Церкви, мучеників, ісповідників і подвижників аскетичного життя інших праведників, яких Церква причислює до лику святих

Візантійське церковне мистецтво не терпить фігур, бюстів, ані рельєфів і уважає їх непотрібним матеріальним занечищенням духовости, яку воно старається створити. В іконописному мистецтві греко-католицька церква старається піддати достоїнство кожному святому і відзначити заслуги в символічних знаках. Христа Спасителя зображують як царя слави з земною кулею з хрестом в руці, а другою благословить. Пресвяту Богородицю зображують з Предвічним Дитятком, ангелів з мечами або з пальмовими галузками, Івана Предтечу з ягнятком, апостолів зі звоями паперу, архієреїв з пальмовими галузками або знаряддям смерті, яким вони були замучені. Пальмові галузки -- це ознака перемоги. Царів в іконописі представляють в одежі, в якій вони були короновані, преподобних у схимі тобто в монаршій одежі з відзнаками ступеня їх досконалості, безсребреників із скринькою з ліками. В перші віках християнства храми Божі були розмальовані символічними знаками, які подекуди задержалися до наших часів. Сюди належить Пресвята Трійця, яку представляють у виді трьох подорожніх, Бога Отця у виді благородної старця або всевидющого ока в рівнораменнім трикутним Святого Духа у виді голуба, ангелів у виді крилатих молодців, а євангелістів у виді чотирьох символічних тварин: лева, тельця, орла і чоловіка, згідно з видіннями пророка Ізикіїла і євангеліста Иоана Богослова. На чолі або на грудях Богоматері малюють три зірки, які символізують її дівоцтво перед Різдвом Христа Господа, під час і по Різдві. Кадило в руках ангела означає молитву, а труба коло уст символізує поклик на Страшний Суд, палиця -- подорож, лелія -- благовість, хрест і пальма -- перемогу, крила у Йоана Предтечі пригадую пророцтво Малахії про нього, ключі в руках від стола Петра -- владу, яку йому дав Спаситель (Мт. 1( 19), меч у руках апостола Павла означає слово гостре, як меч, яким він ширив Христову науку.

До іконопису належить також і плащаниця і хоругва. Плащаниця -- є це ікона Христа Господа під час зложення його до гробу. Часом бувають і дві плащаниці: великі і мала. Велику плащаницю кладуть у велику п'ятницю і церкві до прилюдного почитания. Хоругви -- це священні ікони, завішені на високих палицях, які супроводжають хресні походи, зв. процеси, хоругов, або хоругва походить від грецького слова «аго» - веду, і "хорос", зн. хоровід, отже похід довкола храму. Місце хоругов є в Божому храмі за крилосами. Одним з провідних жанрів малярства був іконопис. Тематика його не змінилася, бо основні сюжети були запозичені з Візантії ще при запровадженні християнства. Все ж трактування кожного образу набувало місцевих рис, віддзеркалювало життєві проблеми. Слово «ікона» запозичене з грецької мови і означає «зображення». Іконами, як відомо, прикрашали храми, малювали їх за певними законами. Далеко не кожен митець мав право писати ІКОНИ. Це мусив бути високопрофесійний майстер, який до того ж досконало опановував церковні канони християнства. Ось чому давні ікони -- взірець високої техніки малярства. Вони витончені за колоритом, пропорціями, декоративністю. І все ж у вимозі слідувати одним і тим же зразкам, у всій регламентації іконописання таїлася небезпека самоповторення. Без живої творчості, без самовираження художника, без внеску у твір свого бачення образу чи явища мистецтво успішно і повнокровно розвиватися довго не може. Розвиток живопису в Київській З Русі цілком пов'язаний з поширенням християнства. Оздоблення церков здійснювалося спочатку грецькими й малоазійськими майстрами. З Візантії спочатку завозилися й ікони. Так, відому тепер під назвою Володимирської Божої Матері ікону, яка була копією більш давньої ікони, написаної нібито ще євангелістом Лукою, було подаровано з Візантії молодому тоді Великому київському князю Володимиру Мономаху на початку XII ст. У 1155 р. цей шедевр візантійського іконопису було вивезено з Вишгорода до Володимира-на-Клязьмі молодим амбітним князем Андрієм Боголюбським, майбутнім руйнівником давньокиївських державних і культурних традицій (тоді викрадення лишилося безкарним, оскільки великокнязівський стіл ненадовго посів батько Андрія Юрій Долгорукий, який перед тим і посадив свого сина княжити у Вишгороді).

Та вже з другої половини XI ст. при давньоруських монастирях починають плідно працювати й власні іконописні майстерні. І хоча в ті часи живописці не підписували своїх робіт, а лишали тільки знаки належності ікони тій чи іншій майстерні, до нас дійшли імена київських іконописців Григорія та Аліпія, які жили на межі ХІ-ХІІ ст. при Києво-Печерській лаврі - одному з найбільших центрів іконопису (їхні твори не збереглися). Світськими за характером були фрески, що прикрашали стіни княжих палат, а в церквах з'являлися розписи, побутові за тематикою, наприклад, сцени полювання та княжого життя в галереях Київської Софії. Серед інших малюнків тут можна було зустріти й зображення виступу скоморохів, і це не дивно. Храм на той час був не лише місцем молитви, сюди приходили, як у клуб, проводити години дозвілля.

6. Література Київської Русі

Великого значення і значного розвитку в культурі Київської Русі набуває література. Сама її поява була наслідком прийняття християнства, яке принесло на нашу землю загальнослов'янську писемність. У багатьох давньоруських творах дослідники знаходять риси, пізніше характерні тільки для української живої мови, при цьому самі ці твори часто неодноразово переписувалися в інших землях Київської Русі, а нові переписувачі вносили у первісний текст свої зміни. На території сучасної України книги цього періоду були знищені в різний час, тому практично відсутні в наших книгозбірнях і зберігаються в Російській Федерації. Але риси живої мови пізніших українців знаходять і в «Остромировому Євангелії», і в «Ізборнику Святослава», і в так званому «Архангельському Євангелії» 1092 р., першим переписувачем, а може й перекладачем якого був «писець Мичко». Книжковою справою займалися спеціальні майстерні при монастирях. Зважаючи на цінність книг, замовниками їх могли бути лише дуже забезпечені люди: церковні ієрархи, князі та високі бояри. Спочатку виконувалися переклади біблійних текстів, що у вигляді «ізборників» та молитовників потрапляли в приватні бібліотеки. Існував попит і на світську літературу, яку спочатку також перекладали з грецької. За змістом перекладну світську літературу можна поділити на твори військової тематики («Александрія», «Троянська війна», «Дєвгєнієве діяння»); природничої тематики («Фізіолог», «Шестиднев», «Християнська топографія»); повчальну літературу, куди входили вислови й афоризми з Біблії, фрагменти з творів стародавніх філософів та істориків на моральні теми. Такі збірки називалися здебільшого «Бджолами», оскільки ніби нектар з різних квітів у книгу було зібрано мудрість з різноманітних джерел. Досить швидко з'являються й оригінальні літературні твори. В тогочасній культурі у цілому перевага надається загальнонаціональному патріотизму. Ним зумовлюється зміст більшості пам'яток літератури Київської Русі. В безпосередній залежності від нього поставало й культурне значення твору, і його оцінка в сучасників і впродовж наступних поколінь. В усіх значних літературних творах тієї пори можна відчути ідею величі рідної землі, захоплення якою стає провідною темою багатьох творів давнього письменства. Ця ідея була зумовлена актуальними обставинами тогочасного життя, і у відображенні цих обставин полягає ще одна особливість літератури Київської Русі - її історизм. До певної міри цей історизм можна назвати політичною заангажованістю літератури, адже замовниками і читачами її творів були князі та правляча верхівка держави. Саме ідеологію цих кіл, отже й вищі загальнодержавні або місцеві князівські інтереси й проводили у своїх творах давньоруські автори. Великою мірою ці інтереси були зумовлені міжнародним становищем Русі.

Відчуваючи політичний тиск з боку Візантії, Київ намагався відстояти своє право бути рівним серед рівних у тогочасному світі. І література мала довести певну християнську чинність Русі, її «святість», а отже й самодостатність як оплоту релігії в цьому регіоні, показати, що, незважаючи на відносно коротку власну християнську історію, вона може надати чимало прикладів страждань і мучеництва за віру всьому іншому християнському світу, від чого на той час залежав міжнародно-політичний авторитет держави. Ось чому велика увага в давньоруській літературі приділяється агіографії - описам житій давніх отців церкви та особливо нових, «власних» святих і мучеників: Бориса та Гліба, Феодосія Печерського, Олександра Невського тощо. Першим широким зібранням житійних творів на місцевому давньоруському матеріалі стає «Києво-Печерський патерик», що містить оповіді про заснування і облаштування монастиря, обставини тогочасного чернечого життя, різноманітні аскетичні подвиги і численні чудеса, які відбулися в житті багатьох ченців Києво-Печерської лаври. Окреме місце серед творів про вітчизняних достойників займає «Слово про закон і благодать» митрополита Іларіона, яке є полемічним і панегіричним (похвальним) твором, що прославляє князя Володимира Великого, хрестителя Русі. Іларіон, який був першим у нашій історії митрополитом руського походження, спрямував пафос свого твору проти гегемонії Візантійської церкви і її спроб встановити панування в духовно-релігійному житті Київської Русі. Спираючись на традиції християнської філософської думки, він доводить, посилаючись на Біблію, що той Закон, який дав Мойсей лише одному, «старшому» народу, завдяки Благодаті та Істині, які приніс усьому людству Ісус Христос, робить усі народи рівними перед Богом. Тому Русь, яку хрестив Володимир, не потребує ніякої духовної опіки від «старших». Іларіон виголосив своє «Слово», як вважають, між 1037 і 1050 роками у Софійському соборі в присутності князя Ярослава та його родини. Можливо, саме тому багато уваги у творі приділяється київським князям, особливо Володимиру, який був батьком Ярослава Мудрого. «Слово» Іларіона на довгі часи лишалося взірцем проповідницької літератури. Майстерно побудоване за класичними правилами риторики, воно виділяється яскравим добором мовних засобів, художніх прийомів та образів.

Серед видатних церковних промовців та письменників Русі слід відзначити й Кирила Туровського, який жив у XII ст. і також використовував специфічний жанр «Слова», що передбачав виголошення урочистої промови перед великою аудиторією. Цей жанр, в якому поєднувалися письмова фіксація й усне виголошення, було творчо використано і невідомим автором «Слова о полку Ігоревім». Створене між 1185 і 1187 роками, «Слово» лишається неперевершеним шедевром вітчизняної культури світової ваги, що й досі ставить перед дослідниками чимало проблем. На тлі давньоруської літератури «Слово» виділяється не лише майстерною формою, добором поетичних засобів, зв'язком з фольклорною традицією. Викликає здивування перевага, яку надає автор не розповсюдженій у тогочасній літературі християнській символіці, а образам, пов'язаним з язичництвом, що утворює унікальний образний світ цього епіко-ліричного твору. За жанром це радше не слово-хвала, а слово-жаль з приводу страждань Руської землі, з приводу загибелі руської дружини, яку було принесено в жертву княжому прагненню слави й військової здобичі. Деякі дослідники від-значають, що «Слово» за своєю спрямованістю відбивало опозиційні панівній офіційній ідеології пріоритети як своїм зверненням до язичницьких образів, так і особливою орієнтованістю на південні, степові та причорноморські витоки давньоруської історії. Особливою тугою сповнено у «Слові» ліричний монолог Ярославни, який надихав багатьох українських, російських та інших слов'янських поетів на створення неперевершених шедеврів у перекладах і переспівах цього уривку поеми. Найбільшою ж загадкою лишається постать автора «Слова» - вихідця з князівського середовища, полум'яного патріота, широко обізнаної й талановитої людини. На наш час одним з найвірогідніших претендентів на авторство твору є постать брата Ярославни, галицького князя-ізгоя (князівського походження, але без уділу, без влади над якимось регіоном) Володимира Ярославича, який під час Ігоревого походу перебував у Путивлі поруч із сестрою. При цьому остаточно визначити автора навряд чи коли-небудь вдасться. Брак відомостей про автора цього твору яскраво ілюструє рівень нашої історичної поінформованості про Давню Русь у цілому і дає підстави вважати, що її культурне життя в сучасних уявленнях дещо примітивне -- було значно багатшим і розвиненішим, ніж ми його уявляємо.

Світським за своїм характером було й більш раннє за часом творіння «Повчання дітям» київського князя Володимира Мономаха. Хоча автор і торкався в ньому питань віри, однак головна ідея цього твору -- створити ідеал державного діяча, що поєднує в собі високі моральні та політичні якості, необхідні для блага рідної землі. Написане приблизно в 1117 p., «Повчання» було і морально-філософським узагальненням, і автобіографією видатного державного діяча, і своєрідною сповіддю перед смертю. Цікаво, що тих принципів, які задекларовано в «Повчанні», самому Володимиру дотримуватися вдавалося далеко не завжди, отже, даючи поради нащадкам, князь не був сліпим ідеалістом і добре розумів проблему розбіжностей між теорією та практикою, які усвідомлювалися на рівні християнського протиставлення «градів» земного й небесного. У XIII ст. кількість світських за змістом творів у літературі Київської Русі збільшується. Популярністю користуються описи мандрівок до інших країн, в першу чергу Візантії: «Ходіння в Царьград» Добрині Ядрейковича, «Повість про взяття Царьграда фрягами (хрестоносцями)». Падіння столиці Візантійської імперії стало важливою подією у житті всієї Європи. Воно викликало жвавий інтерес у Київській Русі, адже безпосередньо торкалося багатьох сторін життя її суспільства, в першу чергу, політичної верхівки. Однак автори переймаються тепер не стільки питаннями міжнародної політики, скільки загальнолюдськими проблемами: милуються красою дивного міста, цікавляться особливостями побуту його мешканців, засуджують жорстокості війни та варварські звичаї загарбників, які, називаючи себе християнами, паплюжать християнські святині, грабують храми, заїжджають верхи на конях до церков та знищують задля жалюгідної здобичі ікони, оздоблення соборів, які мають не так мирську, миттєву матеріальну, як велику духовну вартість. Серед літературних творів тієї доби можна відзначити «Моління Даниїла Затонника». Він про себе писав так: «Я, княже, ні за море не ходив, ні від філософів не навчався, та був, як бджола -- припадав до різних квітів, збираючи мед у щільники. Тож і я по книгах багатьох збирав солодощі словесні й розум. І зібрав їх, наче у міх води морські». (Переклад Станіслава Бондаря). «Моління» побудоване за традиціями риторичного «Слова», але змістом цього твору стає не висока державна або морально-філософська чи релігійна проблематика. Автор, перебуваючи в опалі, звертається до князя з проханням вибачити його провини й дозволити повернутися на службу. Даниїл змальовує своє скрутне життя після того, як був усунутий від служби, яка єдино й давала йому матеріальні можливості для існування. Автор постає як обдарована, наділена гострим розумом людина, що несправедливо потерпіла від заздрощів нікчемних прислужників, які оточують князя. Він не хоче служити боярам і виявляє себе палким прихильником сильної княжої влади й централізованої держави. Цей твір одним із перших започаткував у літературі Київської Русі тему простої «маленької» людини, яка

Літописи

До оригінальних пам'яток давньоруської літератури та історіографії відносяться літописи. Це історичні твори про події й факти, подані в хронологічному порядку за роками. Кожен річний запис починався словами «В літо...», звідки й назва жанру. Однак доведено, що перші історичні описи не мали цих датувань, тому не всі проставлені літописцями-переписувачами у XII--XIII ст. дати є достовірними. Не дарма найдавніший пласт вітчизняного літописання називається повістю. Вочевидь, перших вітчизняних істориків, твори яких дійшли до нашого часу, цікавили не стільки сама послідовність подій і безсторонність їх викладу, скільки суспільно значуще тлумачення цих подій у тогочасному контексті. У цілому давньоруські літописи становлять собою надзвичайно цінне історичне джерело, з якого можемо дізнатися про деякі подробиці подій і процесів, більше ніде не висвітлених. Однак у тексти літописних зведень часто вносилися зумовлені політичною кон'юнктурою зміни, так що при зміні політичного курсу чи ситуації літописи повністю переписувалися, інколи поспішно, а подекуди, можливо, і ґрунтовно. Робилося це майже так само часто, як часто змінювалася влада на великокняжому столі, а за умов невпинних усобиць з кінця 30-х років XII ст. це було буденною подією. Ворогуючі князі й цілі князівські лінії, зокрема так звані мономаховичі та ольговичі, які виступали замовниками підготовки літописних редакцій, не могли байдуже оминати значно пізніше стане провідною в усій світовій літературі. Літописи створювалися на підставі багатьох різноманітних джерел, а укладачами таких хронік найчастіше були монахи. В першу чергу вони намагалися спиратися на Біблію, а тому дуже часто розпочинали опис з короткого переказу основних старозавітних подій: про перших людей, Великий потоп, розселення синів Ноя по світу тощо. Ця стабільна частина історичного передання, незалежна від змін у суспільному житті, мала на меті надати такий самий авторитет стабільності й подальшим подіям.

Перші давньоруські літописні зведення з'явилися вже в XI ст. і вочевидь спиралися на ще більш давні записи. Найдавніші з літописів - Київський (1037), Києво-Печерський (1073), Новгородський (1079) - відомі за згадками, але до наших часів не збереглися. Значною мірою вони ввійшли до складу Початкового, або Києво-Печерського зведення (1093), з якого виникла «Повість временних літ». «Повість» було укладено близько 1110 р., імовірно, ченцем лаври преподобним Нестором. Твір дійшов до нас у двох найповніших списках XV ст.: Іпатіївському та Лаврентіївському (за назвами монастирів у Росії, де в XVIII ст. їх було виявлено істориками). Дві версії цієї пам'ятки дещо відрізняються за змістом і пафосом, але в українській історіографії віддають перевагу Іпатіївському списку як більш автентичному, пов'язаному саме з українськими територіями і менше спотвореному пізнішими редакціями. «Повість временних літ» показово втілює найсуттєвіші риси, притаманні всій давньоруській літературі: релігійність, патріотизм, моралізаторський характер. «Временний», тобто тимчасовий, минущий, недовговічний характер мають усі події земного світу. Разом з тим, оскільки все на землі перебуває під пильним оком Бога, ці події є наслідком божественного провидіння, а не випадковим збігом обставин. Тому першим завданням монахів-літописців є «роз'яснення» на історичному матеріалі вищої волі. При цьому літописець лишався патріотом своєї землі, який не може не виявляти певні симпатії до співвітчизників. У подробицях, із ледь прихованим захопленням сповіщає він про вдалі походи київських язичницьких дружин проти християнського Константинополя й про розміри данини, яку мали сплачувати русам імператори. Аналізуючи зміст «Повісті», можна зазначити, що вона дає всі підстави вважати очевидним факт намагання культурних кіл сприяти утворенню на величезній як для Європи території Київської Русі єдиної нації. Формування нації сучасними соціологами вважається завершеним з появою національної самосвідомості як загального для певного етносу світогляду, що віддзеркалює спільні економічні, політичні, духовні прагнення й відокремлює «своє» від «чужого» в історичній перспективі: в проекціях минулого й майбутнього. За часів Середньовіччя такі проекції потребували релігійного обґрунтування, а тому укладач «Повісті» багато уваги приділяє саме витокам слов'янського християнства, проте неодноразово торкається й власне етнічних проблем.

Зараз можна тільки здогадуватися, які реалії свого часу відбивають перші слова «Повісті» про її завдання - з'ясувати «откуду єсть пошла руская земля і хто в ній почал первіє княжити», а також численні ідеологічні формулювання на кшталт: «А словінський народ і руський -- один. От варягов бо прозвалися руссю, а раніше были словіни; хоть і полянами називалися, а язык был словінск. Полянами прозивалися, поніже в полі сиділи, а были одного народу словінського». Однак про деякі з цих спонукаючих до написання твору реалій варто згадати. Вже після 1018 р. Русь стала єдиною державою, де як літературна вживалася церковнослов'янська мова, оскільки богослужіння в завойованій візантійцями Болгарії було примусово переведене на грецьку, а інші слов'янські землі відмовилися від кирилиці ще раніше або не мали державності (серби). Це створило сприятливі умови для розвитку літературної спільнослов'янської мови як власне державно-національної. Але відгомін протистояння між нащадками північно-західної русі та південно-східних росів за часів Ярослава Мудрого дещо несподівано вилився у розподіл земель по Дніпру між ним і Мстиславом Чернігівсько-Тьмутороканським у 1024 р. Рецидиви протистояння, які загрожували державній цілісності, давалися взнаки й пізніше, хоч би навіть у тому самому протистоянні «мономаховичів» та «ольговичів», свідком початку якого був Нестор. Загальнослов'янський речник у поєднанні з визначеністю правлячої династії мав стати об'єднувальним для різноплемінного населення. Напевно, наведені обставини є лише невеликою частиною тих причин, які спонукали Нестора (у біографії якого був епізод втечі до Тьмуторокані з пізнішим поверненням до Києва) взятися за написання своєї «Повісті». Хоча сам літописець неодноразово поділяв автохтонні племена слов'ян Київської Русі на древлян, полян, уличів, тіверців тощо, стає очевидним, що цей поділ не відігравав для нього суттєвого значення у справі вирішення національної ідентичності Руської держави. Легенда про «покликання варягів» мала усунути етноплемінний чинник і сприяти консолідації на міжетнічному рівні. У більш пізні часи подібне вирішення проблеми першоджерел національних культур слов'янських народів породжувало на дещо іншому історичному тлі ідеали слов'янофілів, кирило-мефодіївців та ін. За часів Середньовіччя, коли для більшості європейських народів сама постановка питання про власну не лише етнічну, а й національну належність була ще попереду, такі погляди мали, поза сумнівом, суто прогресивний характер.

Взагалі Іпатіївський літопис, який крім «Повісті временних літ» включає в себе ще Київський та Галицько-Волинський літописи, становить собою надзвичайно цікавий предмет для уважного вивчення. У літопис входять уривки з перших житій київських святих, словесні портрети та характеристики окремих князів, розповіді про чудеса і небесні передвістя. В тексті зустрічається чимало порівнянь, прислів'їв, приказок, що підвищує його естетичне значення як яскравого твору художньої літератури. Крім Києва та Новгорода найбільшими літописними центрами Русі були Галич, Володимир-Волинський, Чернігів, Переяслав Руський (тепер Переяслав-Хмельницький). З середини XII ст. зростає роль заснованих київськими князями у так званому Заліссі (місцевостях за смоленськими та брянськими лісами) міст Ростова, Суздаля, Володимира-на-Клязьмі, Переяслава-Заліського та ін. Значно зміцнюється і розбудовується Галицько-Волинське князівство. Київ поступово втрачає свій столичний статус. Якщо в XI ст. усобиці були саме усобицями, тобто зіткненнями кількасот князівських дружинників з кожного боку, то з середини XII ст. змагання за авторитет і першість на Русі починають нагадувати широкомасштабні війни зі своєю стратегією і тактикою, включеністю в загальноєвропейські коаліції, великою кількістю учасників (Андрій Боголюбський у 1167 р. привів для штурму й розграбування столиці ледь не 50 000 людей), активно залучалися кочові й напівкочові союзники князів-половці й «чорні клобуки». «Варязтво» як соціальна дійсність і як політичний міф втратило своє позитивне значення і набуло нових, більш страхітливих рис. Після розграбування Києва військами Андрія Боголюбського найбільш значним було його розорення у 1203 р. тимчасовою коаліцією кількох князів. Відтак не дивно, що у 1223 р. на перший бій з монголами руські князі виступили окремими, роз'єднаними дружинами і закономірно зазнали поразки. І навіть пізніша навала Батиєвого війська не змогла об'єднати Русь в одне ціле, що свідчить про об'єктивну неможливість подолання місцевих розходжень і відмінностей. Хоча майже всі князівства Русі вели свої літописи, більшість із них мали місцевий, а не загальноруський характер. Серед найбільш визначних загальнодержавних літописів слід назвати Галицько-Волинський (XIII ст.). На відміну від більшості інших, він, скоріш за все, повністю написаний не монахами, а визначними дружинниками чи боярами і викладає події не за роками, а становить суцільну розповідь про історичні факти та подає життєписи окремих найбільш відомих руських князів. Спостерігаючи за занепадом Києва, автори вболівають за збереження його князівсько-вічових традицій, але не знаходять нічого кращого, як проголосити гасло «Галич -Другий Київ». Однак за своїм історичним та літературним значенням Галицько-Волинський літопис посідає одне з найважливіших місць у давній вітчизняній культурі поряд зі «Словом о полку Ігоревім». У Київській Русі літописи використовувалися в політичних суперечках, дипломатичних переговорах, у боротьбі з язичництвом. Протягом століть літописи все більше втрачали зв'язок із церквою. За весь період давньоруської історії Константинопольський патріархат лише двічі - в середині XI і в середині XII ст. - дав послабину з руськими митрополитами.


Подобные документы

  • Збереження, розвиток української національної культури. Духовний розвиток Київської Русі. Релігія. Хрещення Русі. Мистецтво: архітектура, монументальний живопис, іконопис, книжкова мініатюра, народна творчість. Вплив церкви на культуру Київської Русі.

    реферат [20,1 K], добавлен 02.10.2008

  • Феномен надзвичайного злету культури Давньоруської держави. Архітектура, мистецтво, писемність та освіта Київської Русі. Літописне повідомлення про раннє ознайомлення на Русі з писемністю. Розкопки в Новгороді та містах Північної і Північно-Східної Русі.

    реферат [19,8 K], добавлен 06.03.2009

  • Вплив християнства на розвиток писемності і освіти в Київській Русі. Пам’ятки давньоруського письма. Культурно-історичне значення літератури і літописання. Музика і театр як складова частина духовної культури. Архітектура й образотворче мистецтво Русі.

    реферат [31,5 K], добавлен 11.10.2011

  • Формування давньоруської народності. Вплив Візантії на культуру Київської Русі. Створення бібліотек та літописного зводу. Виникнення монументальної кам’яної архітектури. Характерні особливості забудови Києва. Моральні норми та алфавіт "Велесової книги".

    реферат [20,5 K], добавлен 13.11.2009

  • Кирило та Мефодій - просвітники слов'ян. Володимир Великий у культурному розвитку. Ярослав Мудрий і культурний розвиток Київської Русі. Розвиток писемності. Освіта. Наука, література, книг описання. Архітектура та образотворче мистецтво.

    реферат [53,7 K], добавлен 11.12.2004

  • Вплив християнства на розвиток науки й культури Київської Русі, особливості культури Галицько-Волинського князівства. Особливості європейської середньовічної культури. Мистецтво, освіта та наука середньовіччя, лицарство як явище європейської культури.

    реферат [25,9 K], добавлен 09.05.2010

  • Генезис писемної справи в Київській Русі. "Світ як книга" як культ премудрості. Освіта в Київській Русі під знаком візантійської цивілізації. Філософська думка в межах духовної культури Київської Русі. Символіка як частина філософського світобачення.

    курсовая работа [48,6 K], добавлен 18.12.2012

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.