Історія української культури

26. Освіта і наука. Культурно-просвітницька діяльність Києво-Могилянської академії

Запорозький уряд на чолі з кошовим отаманом постійно виявляв піклування про створення розгалуженої системи освіти. Загалом у системі шкільництва на Запоріжжі можемо виділити три типи шкіл: січові, монастирські та церковнопарафіяльні. У січовій школі навчалися діти, які за певних обставин опинилися на Січі -- приходили самі або ж були звідкись вивезені й усиновлені козаками. Січових школярів навчали читанню, співу, письму, а також основ військового мистецтва. Головним учителем січової школи був ієромонах - наставник, котрий не лише навчав азам грамоти, а й був духівником хлопців, опікувався їхнім здоров'ям.

Монастирська школа на Січі існувала при Самарсько-Миколаївському монастирі ще із 70-х років XVI ст. На чолі з самарським ієромонахом хлопців навчали грамоти, письма, молитов та Закону Божого.

Церковнопарафіяльні школи діяли при всіх січових парафіяльних церквах. їх ще називали школами "вокальної музики та церковного співу". Найвідомішим навчальним закладом такого зразка була школа в слободі Орловщина (на лівому березі р. Орелі). В 1770 р. її було перенесено на Січ. Учні цієї школи вивчали мистецтво партесного співу. Тут готували читачів і співаків для Православної церкви України.

В 1754 р. з ініціативи кошового отамана Якима Гнатовича була створена школа, яка впродовж 15 років готувала писарів для військових канцелярій усієї України. Окрім чернецтва та духовенства викладачами у низці запорозьких шкіл були випускники та студенти Києво-Могилянської академії.

Школи Запорозької Січі продовжували традиції братських шкіл. Навчання в них обов'язково поєднувалося з вихованням. Феномен духовності козацької педагогіки -- у поєднанні духовно-інтелектуального та фізичного ідеалу, вірі у вищість справедливості, мужності та мудрості. Діяльність козацьких шкіл становить важливий етап в історії освіти в Україні. Знаменним було те, що навчання тут велося українською мовою.

Своєрідним критерієм рівня духовної культури народу є стан освіти та науки в суспiльствi. У середині ХVII ст. на території семи полкiв. Гетьманщини діяло 866 шкіл, тобто одна школа припадала на кожну тисячу душ місцевого населення. На Слобожанщині освітянська статистика була дещо гіршою -- одна школа припадала на 2,5 тис. осіб. Характерною рисою шкільництва було те, що сiльськi громади своїм коштом утримували вчителів, дбали про шкiльнi приміщення. У тих місцевостях, де населення жило на хуторах, дітей навчали мандрiвнi дяки.

На період Гетьманщини припадає перша спроба в Українi запровадити обов'язкову освіту. Зокрема, 1760 -- 1762 рр. лубенський полковник І. Кулябко наказав сотенним правлінням всіх козацьких синів, здатних до науки, направляти до парафіяльних шкіл, а «нездібних i у літах перерослих» навчати військової справи. Ця iнiцiатива була пiдтримана гетьманом i невдовзі Генеральна військова канцелярія розіслала аналогiчнi розпорядження до всіх полків, що, безумовно, збільшило кiлькiсть письменних серед населення. Важливу роль у розвитку освіти та культури в Україні вiдiгравали середні навчальні заклади -- колегіуми, які були засновані в Чернiговi (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). Ці навчальні заклади готували служителів релiгiйного культу, державних службовців та вчителів початкових класів. Перлиною серед колегіумів, осередком освіти та науки, центром культурного життя в Україні була Києво-Могилянська колегія, яка 1701 р. грамотою Петра I одержала статус i права академії. У стінах академії було вироблено чітку систему організації навчання, розраховану на 12 років, яка не поступалася за змістом навчальному процесові тодiшнiх європейських унiверситетiв. На початку ХVII ст. в ній навчалося дві тисячі студентів. Тривалий час Києво-Могилянська академія була єдиним вищим навчальним закладом Східної Європи. Саме тут сформувався один із центрів філософської думки (І. Гiзель, Г. Кониський, Г. Сковорода та ін) зросла літературна та поетична школа (К. Сакович, Л. Баранович, М.Довгалевський та iн.), утворився осередок щодо розробки теорiї українського поетичного мистецтва (Ф. Прокопович,М. Довгалевський, Г. Кониський та iн.).

Києво-Могилянська академія того часу була своєрідною кузнею кадрів не тiлъки для духовного розвитку споконвічних українських земель, а й для піднесення освіти та культури в інших слов'янських країнах, особливо в Росiї.

український культура християнство музика театр

27. Література, театральне мистецтво і музична культура України другої половини XVII-XVIIIст

У другій половині XVII ст. в Україні поширюється стиль бароко, що став цілісною художньою системою, під впливом якої розвивалися всі види і жанри мистецтва.

У його рамках розвивались ідейно-стильові тенденції: офіційне аристократичне бароко "високе", "середнє" та "низове". Останнє тісно пов'язане із фольклором. Мистецтво бароко відзначається динамізмом, схильністю до алегоричного відображення дійсності, пишністю та театралізацією, що підсилювало емоційний вплив на глядача. Шорма набуває самостійного значення.

У кам'яному культовому будівництві виокремлюються два напрямки. Самобутній прийом композиції храму -- тридільна триверха (рідко одноверха) споруда та хрестовидні п'яти-, семи-, дев'ятидільні споруди з 5, 7, 9 банями. Це Троїцька церква в Густині (1671), Покровський собор у Харкові (1689), Іллінська церква в Києві (1692), Всехсвятська надбрамна в Києво-Печерській лаврі (1696 -- 1698), Вознесенський собор у Переяславі (1700), Георгіївська церква Видубицького монастиря в Києві (1696 -- 1701), Воскресенська -- у Сумах (1703), Катерининська -- у Чернігові (1710) та ін. Другий напрямок -- поєднання трансформованого давньоруського храму з класичною композицією фасадів: собор Троїцького Іллінського монастиря в Чернігові (1679), собор Мгарського монастиря поблизу Лубен (кінець 1689 1709) та ін.

Дивовижне розмаїття архітектурних форм "українського" бароко зумовило їх багатоджерельність. Тут творчо поєднались європейські досягнення з традиціями народної дерев'яної архітектури.

Живопис також увібрав найкращі досягнення бароко -- багатий декор, позолоту, складну композицію, поєднавши їх із традиціями народної творчості. Поряд з існуючими культурними центрами -- Львовом, Києвом -- сформувалися нові художні школи в Чернігові, Новгород-Сіверському, Жовкві. До храмових розписів входять пейзаж, портрет, жанрова картина. Визначними майстрами живопису були І. Бродлакович, Й. Кондзелевич та І. Руткович. Доба бароко залишила велику кількість пам'яток різьбярства, дерев'яної скульптури, дивовижних багатоповерхових іконостасів, що прикрашались особливо пишно.

Українська музика доби бароко -- найвище досягнення національного мистецтва. Провідним жанром став багатоголосий партесний спів. Помітну роль у його поширенні відіграли братські школи. Цю течію представляли композитори Є. Завадовський, М. Замаревич, І. Зюс-ка, І. Календа, К. Коньовський та ін. Партесний спів відзначався стриманістю образного ладу, гармонійністю і простотою. Як "київський розспів" він набув поширення в Москві та інших містах Росії.

Витоки театрального мистецтва України сягають княжої доби, коли мандрівні актори-скоморохи розважали народ своїми дійствами -- танцями, піснями, завжди доречними та актуальними.

У середині XVI ст. з'являється вертеп -- ляльковий народний театр. Вертепом називалася печера, де народився Ісус Христос. Для вистави використовувалася скринька у вигляді двоповерхового будиночка, а ляльки приводились у рух за допомогою ниток. У верхній частині розігрувалися сцени на біблійні сюжети, у нижній -- народно-побутові. Вертепні вистави влаштовувалися на торгових площах, у будинках заможних козаків та міщан. Дійовими особами вертепних вистав були селяни, козаки, "москалі", "ляхи", євреї, попи та інші герої, широко відображалися народний побут і звичаї. Дотепні сцени із життя можновладців, панів та священиків часто містили сатиру, за що їхні автори переслідувалися урядовцями.

У XVI--XVII ст. з'являється шкільна драма. Вона бере початок з віршованих діалогів, що започаткувалися в братських школах, на зразок західноєвропейських та польських театрів. Це були так звані містерії та міраклі -- релігійні драми на теми житія святих. Особливість української шкільної драми полягала в тому, що між віршованих діалогів релігійного змісту учні братських шкіл вставляли для розваги глядачів веселі, насичені національним гумором побутові сценки. Особливої популярності театральні дійства набули в Києво-Могилянській академії, де, власне кажучи, формується театр з акторами, сценою, костюмами. З'являються драматичні твори, написані спеціально для театру, -- "Володимир" Ш. Прокоповича та "Комічне дійство" М. Довгалевського.

З часом театральні вистави вийшли поза шкільні стіни. Цьому сприяли студенти, які, заробляючи на хліб і навчання та мандруючи по містах і селах, показували спектаклі, самі готували інтермедії, розучували канти й пісні, виготовляли все необхідне для вертепу. Вихідці з Академії поширювали театральну справу не лише в Україні, а й за її межами. Саме українці стали засновниками театрів у Москві (С. Полоцький), Санкт-Петербурзі (Ш. Прокопович), Тобольську (Ш. Ле-щинський), Могильові (Г. Кониський), Сербії (М. Козачинський).

28. Архітектура, образотворче, декоративнее та ужиткове мистецтво української культури другої половини XVII-XVIII ст

Цей період характеризувався посиленням зв'язків із західною культурою, широким використанням античної та європейської спадщини. У живописі, графіці, скульптурі спостерігається перехід від середньовічних канонів до реалістичних форм з виразними демократичними елементами. Подальшого розвитку набуває фресковий живопис, формуються головні іконописні школи -- волинська, київська, львівська, при Києво-Печерській лаврі, Софійському соборі, у Межигірському та Троіце-Іллінському монастирях та ін. Український іконопис вирізнявся живописною розмаїтістю, світськими мотивами, впливом народного світогляду.

В іконописі почали широко використовуватись народні мотиви й образи. Святі стають схожими на українських дідів та молодих парубків. На іконах ми бачимо запорожців на чолі зі своїм гетьманом, студентів Києво-Могилянської академії, міщан і селян України. Найхарактернішими зразками можна вважати розписи Успенського собору та Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської лаври, Густинського та Хрестовоздвиженського монастирів на Полтавщині, Михайлівської церкви в Переяславі.

На живопис дедалі більшою мірою впливає світський жанр. Визвольна війна потребувала від художників нових образів, близьких і зрозумілих широким масам. Наприкінці XVI ст. від іконопису відокремлюється ландшафтний живопис, портретний, історичний та батальний жанри, які, у свою чергу, впливають на розвиток іконопису. Так, згідно зі статутом Львівського цеху живописців кандидат у майстри повинен був вільно володіти як іконописним, так і світським жанром. Від нього вимагалося вміння малювати вершника або розп'яття, портрет на весь зріст особи, яку йому вкажуть. Це завдання він повинен був зробити без "куншту", із фантазією, не користуючись зразками.

Оригінальним національним явищем стали народні ікони -- так звані Козацькі Покрови, на яких зображувалися козаки, старшини, гетьмани. Естетичні уявлення українців найповніше виявились у народному малярстві популярних картинах "Козак Мамай", "Козак-бандурист", що втілюють ідеал вільної людини, яка понад усе цінує свободу.

Новим явищем у світському мистецтві став парсунний портрет. Він відходить від іконописних традицій. Робиться спроба максимально правдоподібно передати риси людини. Однак під впливом іконопису портрети цього періоду певною мірою ідеалізовані. Перевага надається зображенню визначних політичних, культурних діячів та міщан. Жіночі портрети зустрічаються рідко, серед них, як перлина, сяє портрет львівської міщанки Варвари Лангиш, виконаний Миколою Петрахновичем. У мистецькому середовищі та серед широкого загалу зажили слави портрети гетьманів Б. Хмельницького, І. Самойловича, І. Скоропадського, І. Мазепи, славетних воєначальників Леонтія Свічки, Семена Сулими, видатних учених Й. Галятовського, Л. Барановича та ін.

Активно розвивалося графічне мистецтво. Найвідомішими були школи графіки Києво-Могилянської академії, Києво-Печерської лаври, Чернігівська та Львівська.

Для архітектурних споруд, створених в Гетьманщині й Слобідській Україні, дослідники використовують термін козацьке бароко. Барочний храм не мав чітко вираженого фасаду, він був однаковим з усіх боків -- здавалося, ніби його споруда весь час обертається навколо своєї осі. Так само і внутрішній простір позбавлений чітких меж. Стіни в ньому вигинаються, подрібнюються, розчленовуються, створюючи враження нескінченності. Крім того, барочні споруди були пройняті ідеєю величі козацької України, і тому немало з них мали грандіозні розміри, як, скажімо, Миколаївський собор у Києві.(2).

Кошти в будівництво вкладав не тільки гетьман Мазепа. Багато храмів побудовано на гроші інших гетьманів і козацької старшини. На засоби стародубського полковника Михайла Міклашевського зведено декілька церков на шляху від Стародуба до Києва: у Новгороді-Северському, Глухові, а також Видубецькому монастирі в Києві (кам'яна трапезна з Преображенською церквою і Георгіївський собор (1696--1701); Преображенська церква у Великих Сорочинцах (1732) -- на засоби гетьмана Данила Апостола. Справжніми шедеврами світової архітектури в стилі козацького бароко є також Преображенський собор Мгарського монастиря біля Лубен (1684--1692), Хрестовоздвиженський собор у Полтаві (1709), Покровський у Харкові (1689), Спасо-Преображенський в Родзинках (1684), церква Катерини в Чернігові (1716). (Зображення 6/7/8/9).

Друга половина ХVII -- перша половина ХVIII в. в українській архітектурі помітна тим, що саме в ті часи значно зросла увага до цивільних споруд. За тодішніми законами мистецтва будували колегіуми, магістрати, військові канцелярії, житлові будинки. Видатною спорудою цивільної архітектури був корпус Києво-Могилянської академії. Кошти на його будівництво надав Іван Мазепа. Тоді був зведений перший поверх академії. Проте за два десятиліття навчальний заклад вже був переповненим. У 1732--1740 рр. за проектом архітектора Іоганна Шеделя добудований другий поверх з церквою. В кінці ХУII в. у Чернігові споруджені будівлі колегіуму і полкової канцелярії. Барочної архітектури мали на українських землях настільки значне розповсюдження, що виявлялися навіть в дерев'яних спорудах народних майстрів. Утілювалися вони оригінально і неповторно. Недаремно козацькі храми входять у скарбницю світової архітектури.

Напрямки, в яких оновлювалася церква, були подiбнi до європейських реформаційних. Передусім, відбулося впорядкування церковного життя на засадах більшої демократичності, що вимагало нового покоління церковнослужителів -- добре освічених, енергійних підготовлених до пасторських обов'язків.

Як і в Європі часів Реформації, в Українi йде уточнення християнських цінностей, хоча й у православному варiантi. Щоб розкуті людські сили i спрямувати їх на конкретні мирські справи, слід подолати “вiзантiйськi” традиції протиставлення релiгiйних інтересів “земним”, що породжувало зневажливе ставлення до освіти, слави, матеріальних успiхiв, прищеплювало відразу до діяльного й енергійного життя. Отже, духовні цiнностi стали предметом громадської уваги і критичного осмислення. І це спонукало передусім до реформування і православну, і новоутворену уніатську конфесiї як захисників певних поглядів та моральних установок.

Лаврська друкарня в 30--70-тi роки видала ряд книг відповідного змісту. Серед них: “Патерик” (автором якого був Сильвестр Косів) з житійними новелами про печерських святих; «Тератургема» Афанасія Кальнофойського з описом див, пов'язаних із Києво-Печерським монастирем, текст молебню з поминанням святих, що вважалися заступниками українського народу.

29. Українське барокко XVII-XVIIIст

Бароко -- важливий етап усієї загальнолюдської культури ХVI i ХVII ст. Це перехід від епохи Відродження до нової якості світосприймання, мислення, творчості.

Серед країн православно-слов'янського регіону мистецтво бароко набуло найвищого розквіту саме в Україні. На вiдмiну від захiдноєвропейського і російського, українське бароко -- не аристократичний стиль. Якщо і є в ньому певні елiтарнi мотиви, то лише в лiтературi, всi iншi види барокового мистецтва мають безпосередній зв'язок з народною творчістю і народною свiдомiстю.

У бароковому мистецтві реальність органічно поєднана з алегоріями, метафорами, гіперболами та іншими засобами асоціативної побудови образу. Представники західних шкіл виробили цілий арсенал тропів -- метафор, символів, гіпербол, літот тощо -- для творів персоналiстського характеру, які через алегорiї підкреслювали певні i важливi риси явищ чи осіб. Українська свiдомiсть -- в умовах творення нових національних цінностей, героїв, національної еліти -- теж ішла тим самим шляхом, алегорично унаочнюючи риси шановних гетьманів і полковників, дiячiв церкви, працiвникiв на духовній i культурнiї нивах. Українське бароко утверджувало також образи, що характеризували колективні, суспiльнi, нацiональнi риси народу в цілому. Образ України (тоді Малої Русі) у вигляді зодягненої в порфіру і коронованої Діви, яка просить покровительства у митрополита київського Iвасафа Кроковського, бачимо на гравюрі Івана IЦирського "Всенародне торжество” (1708). У гравера Леонтія Тарасевича алегорією Дніпра виступають музичні русалки, міста Києва - обвита лавровими гірляндами альтанка.

Оригiнальнi асоцiативнi образи знаходимо в українському фольклорі. Наприклад, в iлюстрацiях до календаря на 1727 рік весна, літо, осінь і зима подані в образах дівчат і молодиць в українському святочному вбранні. Антична, вiзантiйська, романська, готична та ренесансна символіка теж своєрiдно пристосовувалась до завдань стилю, що відзначався сильною експресiєю, химерністю, буйною декоративністю, парадоксами сюжету. Природно, що до усталених символів додавались ті, які властиві асоціативному мисленню українців.

В український поезії, наприклад, так звані курйозні вiршi об'єднали рiзноманiтнi словесні емблеми -- від гербових клейнодів і акровiршiв до графічних комбiнацiй слів та окремих літер. Іноді символам надавали забобонного значення, доводили, що це “знак” долі, перст вказуючий. Наприклад, архієпископ Баранович iнодi зображав хрести різними сполученнями слів. І. Галятовський у книзі «Душi людей померлих» (1667) доходить висновку, що кожна з латинських літер, що складають ім'я Ісус Христос, символiзує голгофську жертву Ісуса: літера І -- хрест, Х -- 30 срiбникiв, Й -- клiщi тощо.

Цей символічний код мали всі види мистецтва. У рiздвяних великодніх історичних драмах (наприклад, у Г. Кониського, М. Довгалевського, Ф. Прокоповича) велику роль грає символіка чисел -- три, чотири, п'ять, сім, дев'ять, дванадцять. Вони визначали кiлькiсть дій у драмі, кiлькiсть персонажів, виходів героя на сцену, повторів. Символіка чисел у бароко ґрунтується, звичайно, на Біблії: число три пов'язується з триєдністю Бога, чотири -- з чотирма євангелістами (чотирма сторонами світу), сім -- із символом святості тощо.

Символіка чисел, а також геометричних фігур відбилася i на принципах композицiї деяких творів українського живопису, графіки, різьби, архітектури. Типовою схемою їх побудови був рівнобедрений трикутник. Ретельно добиралася також кiлькiсть персонажів, визначався порядок їх розташування в трикутній композицiї.

Українське бароко привнесло нові виміри й нові значення в українську геральдику. Символіка старих середньовічних гербів зазнає істотних змін. Раніше правом герба користувалися лише українці, поляки, литовці шляхетного походження. Вихід на історичну арену українського козацтва, виникнення інституту гетьманства, вродження полкового адмiнiстративного поділу території України спричинили появу нових претендентів на носіння гербів. Це час посиленої герботворчостi.

У символiцi українських гербів годі шукати химерних зображень східного походження (чим захоплювалася європейська знать) драконів, літаючих чудовиськ тощо. Емблемотворчiсть i герботворчiсть українського бароко ґрунтувалися на пошукові предметiв-асоцiацій, в народному побуті, в природі, оточуючому середовищі або утворенні так званих складних гербів внаслiдок шлюбів або корпоративних об'єднань. Часто.-густо при творенні гербів для полкових міст i впливових козацьких родин символічного значення набували речі, які доти символами не вважалися.

30. Соціально-політичні і історичні обставини розвитку української культури кінця XVIII- початку ХХ ст

П'ятий період розвитку української культури охоплює часовий відтинок в 150 років, років великої неволі нашого народу -- від часів зруйнування Гетьманщини і до початку XX століття. Його доцільно поділити умовно на три підперіоди: перший -- кінець XVIII -- кінець 50-х років XIX ст., що є часом її становлення як новітньої культури з народним демократизмом і народною мовою; другий -- 60--90-ті роки XIX ст. -- час її входження в загальнослов'янський та світовий культурний процес; і третій -- початок XX ст. -- час утвердження її як великої національної культури світового значення й резонансу. Цей період у розвиткові української культури назвемо періодом національно-культурного відродження. Найяскравіше в процесах творення нової національної моделі культури український народ виявив себе в літературі, історіософії, фольклористиці, етнографії, театрі, образотворчому мистецтві, драматургії. Домінуюча, формотворча роль у цьому процесі належала літературі. Всі види новітньої культури, започатковані "Енеїдою" І. Котляревського, далі розвивалася паралельно з літературою, під її безпосереднім благотворним впливом. Саме вона, новітня українська література, першою серед інших складових культури, показувала, як треба вирішувати найскладніші проблеми тогочасного духовного життя українського суспільства, утверджувала в його свідомості оптимістичну віру в прийдешнє. Вона, по-перше, нагадувала про самобутнє і яскраве героїчне минуле свого народу, гідне подиву, возвеличення й наслідування; по-друге, розкривала і виявляла могутні потенційні можливості його найдорожчого скарбу -- розмовної мови, з якою український народ здобував право, образно кажучи, на життя й на безсмертя; і, по-третє, показувала, як належить на основі народно-первозданних елементів (фольклору, побуту, звичаїв, вірувань, легенд, обрядовості) творити високе професійне мистецтво.

Цей період ще називають періодом тривалої "неволі і переслідувань" української культури, періодом її запеклої боротьби з асиміляторськими заходами російського царизму, польської шляхти, румунських бояр, угорських феодалів і всевладного австрійського цісар-ства. Українці відтіснялися цими ворожими силами на периферію культурного прогресу. Продовжувалося розпочате ще в попередні часи висмоктування українських творчих сил іншими культурами, зокрема російською, чому була підпорядкована вся система науки, освіти, культурної політики взагалі часів колоніального режиму.

І Розглядаючи цей період у розвиткові нашої культури, слід звернути увагу на те, що українське Відродження -- це не копія європейського Відродження, якщо взагалі так можна його назвати. Адже Відродження, Щ° широкою хвилею прокотилося по всіх європейських країнах, у кожній з них мало свою специфіку, свої особливості. Україна в даному разі не становить винятку. Вона не повторює навіть тих моделей, що мали місце у близьких, слов'янських культурах. А тут, як відомо, існувало кілька моделей національного Відродження: чеська (її підвалини були закладені діяльністю вчених-будителів, наприклад, Данило Адам з Велеславіна); сербська (народною творчістю і фольклористично-науковою діяльністю В. Караджича); польська (романтичною поезією А. Міцкевича). Українське Відродження об'єднує формотворчі сили всіх названих моделей: розвиток народознавства (від М. Цертелєва і М. Максимовича до П. Куліша), історіософію ("Історія русів", М. Маркевич, І. Срез-невський, М. Костомаров) і, головним чином, літературу з геніальним поетом Т. Шевченком.

Упродовж XIX і початку XX століття українська культура зробила колосальний крок уперед у своєму розвиткові, виявила свою здатність: по-перше, синтезувати багатовіковий світовий художній процес; по-друге, всім своїм мистецьким арсеналом запропонувати самобутнє вирішення багатьох суспільних, етико-філософських і художніх проблем, які хвилювали людство; по-третє, створити такі художньо-естетичні цінності, які поставили українську культуру на рівень світової. Отже, перейнята гуманістичними ідеями, українська культура XIX -- поч. XX ст. вивела українську націю на широкий шлях світового історичного поступу, поставила із невідомості й забуття в один ряд з найрозвинутішими націями світу.

31. Генеза та періодизація національно-культурного відродження на Україні в ХІХ столітті

Український народ належить до тих слов'янських та неслов'янських народів Східної та Центральної Європи, які протягом XIX ст. змагалися за національне Відроджен ня. У вітчизняній та зарубіжній історико-культурологічній літературі утвердилась думка, що українці увійшли в процес національного відродження відносно пізно і не досягли на той час кінцевої мети національних рухів -- політичної незалежності.

Згідно із загальноприйнятою дефініцією, під поняттям національного відродження розуміється усвідомлення себе, свого етносу як нації, як дійсної особи історії і сучасного світу. Говорячи про національно-культурне відродження, сучасні дослідники часто мають на увазі відродження народних звичаїв і традицій, розширення сфери вживання української мови, створення національної школи, театру, кіно тощо. Однак національне відродження, на нашу дум ку, є в першу чергу процесом політично-культурним, бо його кінцевою метою є завоювання національної незалеж ності, утворення самостійної національної держави, розквіт духовної культури нації.

Один із найвизначніших дослідників цієї проблеми про фесор Празького університету М. Грох запропонував три етапи знаного з XIX ст. національного -відродження: ака демічний, культурний та політичний.

На першому етапі національного відродження, який М. Грох називає академічним, певна національна група стає предметом уваги дослідників. Вони збирають і пуб лікують народні пісні і легенди, прислів'я, вивчають звичаї і вірування, складають словники, досліджують історію. Од нак усе це робиться мовою іншого народу.

Другий етап національного розвитку -- культурна фаза, відзначається тим, що мова, яка в першій фазі є предме том вивчення, тепер стає мовою, якою творять літературу і на яку перекладають з інших мов. Народну мову вводять як обов'язкову до шкіл загальноосвітніх, а з часом і до вищих. Національна мова вживається в науці, технічній літературі, у політиці, громадському житті та побуті.

На третьому, політичному, етапі нація, об'єднана спіль ною мовою, висуває вимоги до політичного самоврядуван ня, автономії, а в кінцевому підсумку до самостійності.

Професор Мічманського університету Р. Шпорлюк у своїй відомій розвідці «Українське національне відроджен ня в контексті європейської історії кінця XVIII -- початку XX століть» зробив спробу накласти цю схему на розвиток українського національного відродження.

Цікаві та оригінальні думки з приводу генези та періо дизації українського національно-культурного відродження висловлює М. Семчишин , який досліджує тисячолітню історію духовної культури українського народу.

Сучасні дослідники українського національно-культурного відродження вважають, що у Східній Україні воно почалося на два-три десятки років раніше від появи «Енеїди», в останній чверті XVIII ст. На думку визначного українського історика Д. Дорошенка, джерела українського національно-культурного відродження треба шукати насам перед у пробудженні української народності та збереженні історичної традиції. Дана традиція збереглася в Гетьманщині та у Слобідській Україні. Як відомо, Лівобережна Україна мала політичну і культурну автономію. Це сприя ло тому, що саме тут відроджувалася національна культура, зокрема література і народна поезія.

Другим чинником українського національного відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, що захопились цими ідеями на початку XIX ст., були чехи, серби та поляки, які опублікували праці з етнографії та фольклору. Згодом аналогічні публікації з'яви лися і в Росії. Якщо перші праці обмежувалися лише описом різних ділянок народного життя (звичаїв, казок, пісень, переказів), то згодом вони стали основою для більш глибоких досліджень у галузі духовної творчості. Зацікавлення історичним минулим народу стало одним із головних елементів українського романтизму, який розвивався у за гальноєвропейському та слов'янському руслі.

Цікаві думки з приводу генези українського національно-культурного відродження XIX ст. висловив один з представників нової української історіографії І. Лисяк-Рудницькнй, який вважає, що цей процес тривав 130 років -- від кінця козацької держави до першої світової війни. Усю добу національно-культурного відродження на Україні кінця XVIII -- початку XIX ст. він ділить на три основні періо ди: перший -- шляхетський або дворянський (1780 -- 1840 рр.); другий -- народницький (1840 -- 1880 рр.); третій -- модерністський (1890 -- 1914 .рр.).

Перший період українського національно-культурного відродження пов'язаний з культурно-просвітницькою діяль-ністю дворянства козацького походження на Лівобережжі та польсько-українського шляхетства на Правобережжі. Незважаючи на прийняття українським дворянством ро сійської чи польської державно-політичної ідеології, в її надрах продовжував жевріти український патріотизм, а та кож деякі територіально-автономістичні тенденції.

Другий період бере свій початок від виступу на суспіль но-політичній арені у 40-х роках Т. Г. Шевченка й триває до кінця 80-х років XIX ст. На даному етапі провідне міс це у суспільному житті займає демократична інтелігенція, яка своєю метою ставить «служіння народові». У цей час викристалізовується концепція про Україну як «етнічну національність», яку не зумів знищити російський імпер ський шовінізм. Однак в культурному аспекті даний рух був неоднорідним і здійснювати його було нелегко. Він мав свої внутрішні суперечності, які по-різному проявляли себе в окремі відрізки часу. Рамки його росту були зумовлені як зовнішньополітичними, так і внутрішньоукраїнськими обставинами.

На третьому етапі свого генезису український національно-культурний рух проникає у середовище народних мас. Він триває аж до початку першої світової війни, яка в історії модерного українства відкриває нову епоху.

Вищенаведену періодизацію національно-культурного відродження, що спиралась на події Наддніпрянської Ук раїни, на думку І. Лисяка-Рудницького, можна поширити й на Галичину. Першому періодові тут відповідає доба гегемонії греко-католицького духовенства, яке в перших деся тиліттях XIX ст. започаткувало добу відродження. На другому виникає типове галицьке народництво. Третій період характеризується започаткуванням нової доби напередодні й під час першої світової війни.

Таким чином, паралелізм історичних процесів на ниві національно-культурного відродження у Східній та Західній Україні свідчить про внутрішню єдність українців XIX ст.

32. Дворянський період національно-культурного відродження

Зародки національно-культурного відродження простежуються в останній чверті XVIII ст. у середовищі україн ського дворянства, яке сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику, що її проводила відносно України цариця Катерина II, представники українського дворянства вимагали повернення старого гетьманського ладу та відновлення козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з російським дворянством. Як слушно зауважує Д. Дорошенко, на грунті станових дворянських інтересів виникає рух, що спирається на історичні традиції та історичні докази. На грунті патріотичних почуттів виникає особливий інтерес до історії козацької України, поступово формується українська національна ідея.

В цей час у середовищі освіченого українського дворян ства пробуджується інтерес до історичного минулого свого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи старшини виникає широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочина ється збирання історичних матеріалів -- літописів, хронік, грамот та інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формується українська національна ідея. Серед ентузіастів збирання історичної спадщини особливо виділялись О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опра цьованих матеріалів та документів з'явилися загальні, праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (ч. 1 -- 4, 1822 р.) Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав і опублікував деякі документи до історії козаччини й видав «Літопис» Г. Граб'янки. Йому приписується авторство пра ці «Землеописания о Мальїя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

Важливим культурним осередком, навколо якого об'єднувалися літератори-романтики, був Харківський універ-ситет. Чільне місце серед них належало М. І. Костомарову (1817--1885 рр.) -- автору фундаментальних праць з істо рії України періоду козаччини та визвольної боротьби, а також історичних драм і повістей («Сава Чалий», «Переяславська ніч», «Чернігівка» та ін.). Серед харківських поетів-романтиків найбільш обдарованим був А. Л. Метлинський (літ. псевд. Амвросій Могила, 1814--1870 рр.) -- автор збірки «Думки і пісні та ще дещо».

Розвиткові стилю романтизму в українській літературі сприяла творчість Є. П. Гребінки (1812--1848 рр.). Наслі- , дуючи кращі літературні та фольклорні традиції, письмен ник виявив творчу індивідуальність у жанрі байки. Він викривав соціальні суперечності тогочасної дійсності, про тиставляючи їх високим людським якостям -- людяності, працьовитості, доброті. Палкою любов'ю до України, за хопленням її героїчною історією пройнята також поезія Є. П. Гребінки.

Серед його поетизованих переказів про минуле рідного краю виділяється романтична поема «Богдан» (1843 р.) -- один із найкращих тогочасних творів про Б. Хмельницького.

Підвалини українського професійного театру були за кладені в Харкові та Полтаві -- важливих на той час центрах театрального життя України. В 1808 р. після тривалої перерви поновлюється робота Харківського театру, директором, режисером і актором якого у 1812 р. став Г. Ф. Квітка-Основ'яненко. До складу професійної трупи театру входили такі талановиті актори, як М. С. Щепкін, Т. Г. Пряженковська.

На чолі Полтавського театру стояв І. П. Котляревський, з ініціативи якого М. С. Щепкін був викуплений з кріпацької неволі. М. С. Щепкін (1788--1863 рр.) зарекомендував себе справжнім новатором на ниві українського театрального мистецтва, здійснив перехід від класичної манери гри до сценічного реалізму, став першим виконавцем ролей Виборного у «Наталці Полтавці» та Чупруна в «Москалі-чарівнику». Ці принципи знайшли дальший розвиток у творчості К. Т. Соленика (1811--1851 рр.), який з великим успіхом виступав в українському класичному репертуарі на сценах Харкова, Полтави, Києва та Одеси. На ниві театрального мистецтва України плідно працював знаменитий у той час актор і режисер І. X. Дрейсіг (1791 -- 1888 рр.), який з великим успіхом виконував ролі Виборного, Чупруна і Шельменка, а також талановитий оперний співак і ві домий український композитор С. С. Гулак-Артемовський {1813 -- 1873 рр.).

Архітектурне мистецтво України цієї доби звільнялося від чужих впливів і продовжувало стверджувати свою са-мобутність. В архітектурних спорудах панівні позиції займав класичний стиль. На початку XIX ст. на його зміну прийшов новий стильовий напрям -- ампір. Однак він повинен був поступитися українським будівничим традиціям при забудові малих будинків, провінційних палат, галерей, ґанків, які набирали своєрідних українських прикмет.

Національне церковне будівництво в Україні на початку XIX ст. тимчасово припинилося, оскільки синод руської православної церкви заборонив будувати церкви україн ського типу. Останньою церквою, в архітектурі якої простежуються українські традиції, став Троїцький собор Мотронинського монастиря поблизу Чигирина (1801 р.). На зміну українській традиції у храмове будівництво приходить стиль ампір, а згодом псевдовізантійський стиль.

Українська скульптура кінця XVIII--першої половини XIX ст. розвивалась під впливом класицизму. Найбільш талановиті скульптори, що вийшли з українського середовища, прославили себе на ниві російського мистецтва. Серед них І. П. Мартос (1754 -- 1835 рр.) родом з Ічні, тепер Чернігівська обл., який став професором, а згодом ректором Петербурзької Академії Мистецтв. За півсторіччя своєї мистецької діяльності він створив чимало таланови тих скульптурних робіт у бронзі та мармурі, серед них пам'ятники -- Мініну і Пожарському в Москві (1804 -- 1818 рр.), А. Рішельє в Одесі (1823 -- 1828 рр.).

На першу половину XIX ст. припадає зародження ук раїнської національної музики. Виходять у світ перші збір ки народних пісень -- «Українські мелодії» (1831 р.) М. Маркевича, «Пісні польські й руські галицького народу» у 2-х томах (1833 р.) В. Залеського, «Голоси українських пісень», зібрана і видана М. Максимовичем (1834 р.). Все це свідчить про те, що ідеї національного відродження проникали в усі сфери духовної культури українського народу

33. Народницький період національного культурного відродження

Народницький період національно-культурного відродження (1840--1880 рр.) знаменний тим, що саме у цей час в середовищі передової демократично настроєної інтелігенції викристалізовувалася концепція про Україну як «етнічну національність». Характерні риси даного періоду:

1) керівництво національним рухом переходить до рук но вої інтелігенції; 2) центрами українського національного відродження стають Харківський та Київський універси тети, а також Кирило-Мефодіївське братство; 3) провідну роль у процесі відродження на Україні відігравав Т. Г. Шевченко.

Народницька доба українського відродження надзвичай но важлива на шляху дальшого національно-культурного зростання України, її можна поділити на два періоди: ро-мантичний -- діяльність членів Кирило-Мефодіївського братства (50-ті роки XIX ст.); позитивістський -- культурно-просвітницька діяльність членів «Старої Громади» (60--80-ті роки XIX ст.).

На противагу дворянському періодові національного відродження, головним гаслом якого було «ставання лицем до козаччини», народницький період національно-культурного відродження висуває гасло -- «ставання лицем до народу». В середовищі провідних діячів української культури починає домінувати народницька ідеологія як характерна ознака українського менталітету. Слід підкреслити, що саме народництво відкрило мовну та етнічну єдність усіх українських земель. А це послужило передумовою культурного, а згодом і політичного об'єднання українства.

Народницький період національно-культурного відро дження, незважаючи на утиски і цензурні переслідування з боку російського царизму, мав певні здобутки. До них належить, насамперед, заснування Південно-західного відділу Російського Географічного Товариства у Києві (1873 р.), що дало змогу розгорнути наукові дослідження в галузі української мови, історії, етнографії, фольклору. Тоді ж налагоджуються контакти з Галичиною та російськими опозиційними колами, створюється спільний фронт виступів проти царського самодержавства.

Впродовж 14 місяців існування братства його учасники кілька разів збиралися на філософські та політичні дискусії. їхні думки про суспільний розвиток і долю України най більш сконцентровано викладені у - «Книзі буття українського народу» («Закон Божий»), яка є політичним маніфестом братства. Даний твір, авторами якого були М. Костомаров і М. Гулак, написаний в дусі романтизму та ідеалізму того часу, пройнятий шануванням християнських цінностей і панслов'янськими елементами. Він закликав до перебудови суспільства на засадах справедливості, рівності, свободи й братерства.

Члени Кирило-Мефодіївського братства виробили ідео логію українсько-слов'янського відродження, яка стала панівною у середовищі української інтелігенції 40 -- 50-х ро ків XIX ст. На їх думку, всі слов'янські народи мають право вільно розвивати свою культуру, вони прагнуть утворити слов'янську федерацію з демократичними інсти тутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах. Столицею федерації мав стати Київ. Першою по шляху федерації повинна була піти Україна, яку М. Костомаров * та його однодумці вважали водночас і найбільш пригніченою та найбільш егалітарною серед усіх слов'янських суспільств.

Слід підкреслити, що Кирило-Мефодіївське братство відіграло важливу роль на шляху відродження та поширення. ідей українського націоналізму. Воно було першою, хоч і невдалою спробою української інтелігенції перейти від культурницького до політичного етапу національного розвитку. Із забороною діяльності братства центр українського національно-культурного руху на деякий час перемістився у Петербург.

Культурно-освітня діяльність громад викликала глибоке занепокоєння з боку урядових кіл царської Росії, оскільки видання книжок та викладання українською мовою в недільних школах означало зміцнення національних основ духовного життя на Україні. Російське самодержавство боялося не лише відокремлення української мови від російської, але й тих демократичних тенденцій, що їх поширювали громадівці. Почався відкритий наступ царизму на національні права українського народу. В 1862 р. недільні школи були закриті. Згодом царський уряд заборонив друкування науково-популярних та релігійних книжок укра їнською мовою, про що свідчив циркуляр міністра внутрішніх справ П. О. Валуєва, виданий 1863 р. Переслідувань з боку царизму зазнали й громадівські організації, які або самоліквідовувались, або були заборонені.

Наукова, просвітницька та культурна діяльність україн ської інтелігенції викликала занепокоєння в середовищі царських чиновників. Вони були стурбовані не лише розвитком національних тенденцій серед діячів української культури, але й зростанням їх громадсько-політичної та революційної активності. В травні 1876 р. за участю імператора Росії Олександра II на особливій нараді в м. Емс (Німеччина) обговорювалося питання про українофільську пропаганду. М. П. Драгоманову та П. П. Чубинському було заборонено проживати в Петербурзькій та Московській губерніях, а також на Україні. Тоді ж був підписаний «Емський указ» про заборону ввозити з-за кордону українські книги, друкувати в Російській імперії українські переклади з інших мов, влаштовувати театральні вистави українською мовою тощо. Усе це було великою перешкодою на шляху розвитку національної культури. Щоб обминути ці обмеження, П. Куліш, О. Кониський, М. Драгоманов встанови ли контакти з українцями Галичини, використовуючи їхню українську пресу, особливо газету «Правда», що видавалася у Львові, для поширення ідей, заборонених в Росії. В 1873 р. за допомогою Л. Скоропадської-Милорадович та церковного діяча В. Симиренка вони започаткували у Львові Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка, що відіграло важливу роль на шляху національно-культурного відродження українського народу.

Світову славу українській музичній культурі приніс та-лановитий композитор, піаніст, диригент, педагог та гро-мадський діяч М. В. Лисенко (1842--1912 рр.), творець національного напряму в українській музиці. Широко відо мими стали його опери «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», вокальні твори під за гальною назвою «Музика до «Кобзаря» Т. Шевченка», ро манси на слова І. Франка, Лесі Українки, М. Старицького. Теоретичні праці композитора заклали основи української музичної фольклористики.

Талановитими продовжувачами творчих заповітів М. Лисенка були композитори К. Стеценко, М. Леонтопич, Я. Степовий, С. Людкевич

34. Національно-культурне відролження у Галичині у ХІХ ст

Національне відродження, що розпочалося на Лівобе режній Україні, мало значний вплив на пробудження на ціональної свідомості у Галичині, яка перебувала у складі Австрійської імперії. У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періо ди: перший -- присвячений збиранню народної спадщини (1816--1847 рр.); другий -- організаційний (1848-- 1860 рр.); третій -- політичний (1861--1918 рр.).

В умовах відсутності національної інтелігенції роль іні-ціатора національного відродження в Галичині взяло на се бе греко-католицьке духовенство. Досліджуючи історію гре-ко-католицької церкви на Україні, М. С. Грушевський наголошував, що дана церква «...стала для Західної України такою же національною церквою, якою перед тим була церква православна».

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині ви-конували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут в Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів та єписко пів П. Білянського, А. Ангеловича, М. Левицького та інших духовних діячів при церквах Галичини були відкриті па-рафіальні школи, які поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. -Лише на терені Перемиської єпархії нараховувалося понад 380 таких шкіл. Навчання в школах велося польською мовою. Це викликало протест в середовищі греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити у школах Галичини навчання українською мовою.

Широку культурно-просвітницьку діяльність серед українського населення розгорнули відомі діячі греко-католицької церкви І. Могильницький, М. Герасевич, І. Лаврівський та ін.

В середині 70-х років XIX ст. в духовному та суспільно-політичному житті Галичини починає зароджуватися новий радикальний напрям, на чолі якого став І. Франко та його однодумці М. Павлик, О. Терлецький, С. Данилович, К. Трильовський, Ф. Вовк та ін. Це невелике коло молодих людей поставило собі за мету докорінно змінити напрям українського визвольного руху відповідно до передових ідей часу, збагатити його політичними вимогами, перейти до практичної роботи по згуртуванню передових суспільних сил на боротьбу проти існуючого національного і соціаль ного гноблення.

Фольклорна хвиля, яка сприймалась поколінням зламу століть запорукою національного відродження, увібрала в себе всі напрямки художньої творчості. Популярними стали обробки народних пісень, в яких композитори зберігали лише фольклорний словесний текст, музику ж складали відповідно сучасному їм настрою (славетні "І рик" та "Дударик" С. Леонтовича, "Колискова" В. Барвінського О. Кошиця, "Гагілка" С. Людкевича).

У літературі зв'язок з фольклором простежується на всіх рівнях -- від відтворення особливостей народного світобачення, побуди творів за канонами народного мелосу до фольклорної символіки. М. Коцюбинський (1864 -- 1913) у повісті "Тіні забутих предків", спираючись на народні вірування гуцулів, створив окремий світ з мавками, "чугайстром", "мольфаром", "щезником". У молодій поезії формується оригінальний стиль на основі сплаву фольклорної образності та ритмомелодики тогочасних європейських поетів (цикл "На позиченій скрипці" Б. Лепкого, вірші В. Пачовського зі збірки "Розсипані перли", П. Карманського зі збірки "Ой, люлі, смутку").

Осягнення художньої структури українського народного живопису надало національного забарвлення творчості М. Жука, В. Кричеського, М. Боичука. Геометричний розпис подільських хат, астраль знаки писанок, магічні коди візерунків плахти, світобудовчі композиції хат, посуду, скринь, печей, народних картин -- загалом, в життєва сила селянського мистецтва своєрідно озвалася в експресивних композиціях українських художників-авангардистів К. Малевич В. Єрмілова, Д. Бурлюка, О. Богомазова.

Майстри модерну в архітектурі теж надихались українським Hародним будівництвом, ужитковим мистецтвом. У будинку полтавського губернаторського земства (арх. В. Кричевський) з його високим дахом, двома вежами творчо трансформовано художню структуру дерев'яної цивільної архітектури України XVII--XVIII ст. Характерним є малюнок віконних та дверних прорізів, звужених у горіш частині. Черепична покрівля, керамічні кахлі й декоративні розіси свідчать про уроки народного будівництва.

Національна ідея впливала не лише на характер формотворчої у культурі на зламі XIX--XX ст., а й, передусім, -- на змістовне навантаження художніх творів. Вони несуть до загалу болісні розду про долю Батьківщини (алегоричний "сонний валет" -- Україна? вірші П. Карманського "Кривавий плач України несеться", мотиі туги за державністю у поемі В. Пачовського "Сон української ночі” і пристрасні заклики до соціального оновлення та возз'єднання українства (кантата К. Стеценка "Єднаймося" на вірш І. Франка) акті проповідь бунтарської нескореності народу (кантата -- симфі С. Людкевича "Кавказ" за однойменною поемою Т. Шевченка), стоюють право і обов'язок жінки на участь у вирішенні долі своєї нації (страждання українки Оксани з історичної драми Лесі Укра їнки "Бояриня"). Персонажі художніх творів -- звитяжці минулого -- немовби промовляють до нащадків із закликом боротьби за волю. Втіленням людської незламності виступають романтичні постаті на родних героїв (кантата М. Лисенка "Іван Підкова", картини О. Нова-ківського "Довбуш -- володар гір", "Ярослав Осмомисл", картина О. Мурашка "Похорон кошового").

Український мистецький авангард творив справді високе мистец тво. 10 20-ті роки становлять собою цілу епоху в житті України. В цей період істинно ренесансного злету Україна показала, яке багатство талантів і обдарувань має наш народ. Митці й науковці натхненно, наполегливо працювали у різних умовах -- і колоніального існування в останні імперські роки, і в суворі, жорстокі часи війни й революції» і в перші -- ще сприятливі для розбудови національної культури -пореволюційні роки; творили надзвичайно інтенсивно і плідно (наче передчуваючи нетривалість цих умов) науку і мистецтво найвищого рівня. Тому таким вагомим став тогочасний вітчизняний доробок і такий значний його внесок у світову культуру.

35. Музична культура ХІХ століття

XIX століття в історії музики ознаменувався виходом на світову арену багатьох національних шкіл, що було пов'язано зі зростанням національної самосвідомості європейських народів. Слідом за польською та російською з'явилася й українська національна композиторська школа.