Працюючи на різних керівних посадах у галузі культури, він постійно спілкується з керівниками художніх студій, гуртків бальних танців, театральних й інших мистецьких колективів.

І протягом усіх цих років не вгасало бажання працювати у театрі. Хоч були й сумніви - чи зможе він організувати та повести за собою великий творчий колектив. І коли у 1997 році обласне управління культури запропонувало очолити Херсонський обласний театр ляльок, він зрозумів, що в нього вистачить знань, досвіду і наснаги.

За час керування В.О.Морозова театр ляльок був учасником фестивалів: "Золотий Телесик" (м. Львів), "Слов'янський базар" (Вітебськ, Білорусь), брав участь у спільному проекті "Світ за Брегелем" з "Трестл-театром" (Англія). Став дипломантом міжнародного фестивалю "Лялькове рандеву" м. Чернігів.

У 2008-2009 роках при керівництві Віктора Морозова, під патронатом облдержадміністрації області здійснено генеральний ремонт будівлі театру, реконструкція глядацької зали та сцени.

Головний режисер театру - Народний артист України Борис Володимирович Чуприна, завідуюча трупою театру - заслужена артистка України Тамара Шумаріна, головний художник - Заслужена художниця України Ольга Гоноболіна.

У скарбниці театру біля 100 вистав для дітей різної вікової категорії. Попереду дуже багато творчих планів та проектів, які зможуть втілитися в життя, дякуючи плідній праці колективу цього чудового казкового палацу, назва якого - театр ляльок.

Київський драматичний театр ім. Лесі Українки «Соловйов»

Вигляд 1902 року

Київський російський драматичний театр імені Лесі Українки Київський державний ордена Трудового Червоного Прапора академічний російський драматичний театр імені Лесі Українки.

Створений 1926 в Києві на базі Другого держ. Театру Української Радянської Республіки імені Леніна, який виник 1919 на основі Театри "Соловйов". З 1941 -- імені Лесі Українки. Фундаторами театру були: М. Болдуман, М. Свєтловидов, В. Драга-Сумарокова, Л. Добржанська, Д. Зеркалова, композитор І. Віленський та ін. В 20--30-і рр. в репертуарі театру поряд з класикою чільне місце посіла рад. тематика: "Любов Ярова" і "На березі Неви" Треньова, "Бронепоїзд 14--69" Вс. Іванова, "Діти сонця" М. Горького, "Оптимістична трагедія" Вс. Вишневського (1933, вперше в Радянському Союзі), "Темп" Погодіна, "Яблуні цвітуть" Дніпровського та ін. В роки Великої Вітчизн. війни театр перебував у Караганді й Грозному (вистава "Навала" Леонова та ін.).

У липні 1944 повернувся до Києва. В 40--50-х рр. поставив спектаклі: "Лихо з розуму" Грибоєдова, "Таланти і поклонники" О. Островського, "Ходіння по муках" за О. Толстим, "Юність Полі Вихрової" за Леоновим, "У пущі" Лесі Українки, "Під золотим орлом" Гадана, "Дочка прокурора" Японського, "Загибель ескадри" Корнійчука, "Мораль пані Дульської" Запольської та ін.

В театрі працювали: народні артисти СРСР -- Д. Алексідзе, А. Борисов, Ю. Лавров, К. Лавров, М. Романов, Є. Самойлов, К. Хохлов (1938-5454 головний режисер), народний художник СРСР А. Петрицький, народні артисти УРСР -- М. Белоусов, В. Вільнер, М. Висоцький, Л. Карташова, П. Киянський, В. Ненашев, Б. Норд, Є. Опалова, В. Освецимський, С. Петров, М. Соколов, В. Халатов, заслужені діячі мистецтва УРСР -- М. Духновсъкий, Д. Лідер, В. Меллер, В. Неллі, художники М. Уманський, Д. Боровський та ін.

В творчому складі (1980): народні артисти СРСР -- В. Добровольський, А. Роговцева.

Народні артисти УРСР -- Є. Балієв, І. Молостова (з 1978 -- головний режисер), Ю. Мажуга, Г. Ніколаєва, О. Онуров, В. Заклунна, А. Решетников, М. Рушковський, О. Таршин, С. Філімонов, Д. Франько, засл. діяч мист. УРСР М. Резникович, засл. діяч мист. РРФСР М Улановський (з 1966 -- головний художник). В 1946 театр нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.

В 1966 присвоєно звання академічного.

Серед вистав 60--70-х рр. вітчизняна й зарубіжна класика: "Влада темряви" Л. Толстого, "Ліс", "На всякого мудреця доволі простоти" О. Островського, "Камінний господар" Лесі Українки, "Отелло" Шекспіра; п'єси рад. драматургів: "На дні", "Дачники", "Варвари" Горького, "Марія" Салинського, "Людина зі сторони" Дворецького, "Хазяйка" Гараєвої, "Платон Кречет" Корнійчука, твори В. Собка, Л. Дмитерка, П. Загребельного, І. Друце, М. Шатрова, В. Розова, О. Арбузова, В. Врублевської; прогресивних авторів капіталістичних країн (Е. де філіппо та ін.).

Театр «Березіль»

«Березіль» -- український театр-студія, заснований Лесем Курбасом у 1922 році в Києві. 1926року його перевели до Харкова, тодішньої столиці України. Народившись і розквітнувши на хвилі національного відродження, театр узяв собі назву «Березіль» - тобто березень, перший місяць весни, ставши «за справжню весну українського театру» . «Березіль» власне був і театром, і мистецькою лабораторією, закладом, що проводив значну культурно-громадську роботу, організувавши творчі майстерні на периферії ( Бориспіль, Біла Церква) та вКиєві, де проводилася підготовка режисерів, акторів, драматургів, критиків, працівників театру.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного, а потім і філософського театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Л. Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях. Завдяки генію Лесю Курбасу, який поєднав у собі таланти режисера, актора, драматурга й перекладача світової літератури, були по-новому осмислені на українській сцені твори Вільяма Шекспіра, Генріха Ібсена, Герхарта Гаушмана, Фрідріха шіллера і Мольєра, здійснені постановки невідомих до цього українському глядачеві п'єс європейських драматургів.

Лесь Курбас і «Березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побчила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892-19370 і художником Вадимом Меллером (1884-1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні пів автономні одиниці. У Харкові все було під одинм дахом і під одним проводом - Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени» ),. Було підготовлено серію «костюмовані історії» ( спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння в критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності. Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу непорозуміння, недоброзичливості, Лесь курбас не занепав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними в той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти жщонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Лесь Курбас- непересічна особистість

Народився 25 лютого 1887 року в місті самбір(тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана й Ванди Курбасів(Яновичів). Батько будучи мандрівним українським актором, прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався в Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Уже тоді Курбас мріяв працювати на Налніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського: де поруч була висока театральна культура.

Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцял розвинутися,але сталось так ,що його акторський талант переріс в режисерський.

Лесь Степанович був відданий справі театру настільки, що не полишав її навіть після арешту (1933). Вже бувши в'язнем Соловецького концтабору, він здійснив у 1936--1937 pp. постановки п'єс "Весілля Кречинського" О. Сухово-Кобиліна, "Аристократи" М. Погодіна, "Інтервенція" Л. Славіна, "Учень диявола" Б. Шоу.

Театр "Березіль" у 1935 р. було перейменовано на Харківський український драматичний театр імені Т. Г. Шевченка. Вихованці та соратники Леся Курбаса впроваджували й надалі його науку, мистецький смак, масштабність художнього мислення, професіоналізм, стиль монументальності, акторську культуру з її графічною чіткістю малюнка. Курбасівські традиції та мистецькі принципи, уроки новаторського пошукового мистецтва продовжували А. Бучма, Д. Мілютенко, Н. Ужвій, О. Сердюк, П. Куманченко, В. Василько, В. Скляренко, Д. Козачківський, С. Бондарчук, Г. Ігнатович, Я. Бортник та багато інших митців у різних театрах України.

Письменники-соратники Курбаса (Ю. Смолич, П. Тичина, М. Бажан, О. Дейч та ін.) у своїх спогадах змальовували образ талановитого творця, наголошуючи на безпідставності звинувачень і наклепів на нього та його театр. Проте в переддень двадцятирічного ювілею радянської влади, 3 листопада 1937 p., його таки було розстріляно. Реабілітували Леся Курбаса через 20 років -- у 1957-му. Творчість Леся Курбаса досліджують театрознавці Ю. Бобошко, М. Лабінський ("Режисер Лесь Курбас", 1987; "Лесь Курбас. Березіль. Із творчої спадщини", 1988, та ін.). 1987 р. в селі Старий Скалат Підволочиського району Тернопільської області відкрито його меморіальну садибу-музей.

Ім'я Леся Курбаса -- назавжди серед плеяди славетних імен світового театрального мистецтва -- К. Станіславського, В. Мейєрхольда, К. Марджанішвілі, С. Міхоелса, Є. Вахтангова, С. Ахметелі.

Микола Куліш

Микола Куліш- чи не найтрагічніша постать української драматургії доби «Розстріляного Відродження». Доля відпустила прожити йому лише сорок п'ять років,- і яких! До кодного з наших корифеїв ми можемо прийти поклонитися на могилу, а Микола Куліш востаннє обізвавшись політичного ізолятора Соловків 15 червня 1937 року, зник у безвісті.

Твори його заборонені у тридцяті роки, поверталиь на українську сцену важко, з великими втратами, здебільшого через іншомовні переклади й постановки, а перше повне видання вторів основоположники нової української драми рідною мовою на Батьківщині, до якого ввійшли нарешті шедеври «Народний Малахій» та «Мина Мазайло», стало можливим тільки зараз.

Перегортаємо сторінки мемуарної літератури - великої праці дружини писбменника Антоніни Куліш, яка здійснила видання його творів і видала їх в Нью-Йорку.

Дійсно дитинство та юність майбутнього корифея не була святом.

Народився митець 6 грудня 1892 року в селі Чаплинки Дніпровського повіту на Херсонщині в сім'ї, яка постійно терпіла нестатки. Був єдиною дитиною і мати його дуже любила. Ні батько, нв матір не були грамотними. Мати, Ульяна, за походженням полтавчанка, неграмотна жінка, але віл природи обдарована і мудра, мала прекрасний талант розмальовувати селянські хати. Вона уміло виводила всякі квітки, пташки глиною та синькою і люди за це їй платили.Для Миколи вона завжди залишилась молодою: померла, коли син був підлітком.

З ранніх літ Миколу вабило привілля й бур'яни, як і малого Шевченка.Прийшлося, як і Кобзарю, пасти ягнят. Рідна домівка лякала цвілими стінами і порожнім посудом. Про це Куліш залишив такі спогади: "Початок мого дитинства- самотність у хаті і схилність до блукання. Базар вабив мене недогризками, ярмарок - каруселями, церква - процесіями та хоровим співом; весілля - своїми обрядами і музикою; похорони - поминаннями і бубликами та ще й те, що на похоронах мене не били.

Куліш мусив працювати з раннього віку. "Прощалася мати з синочком, а в самї так боліло серце! Він такий малий, йому лише вісім років",- мати найняла його до багатого селянина на роботу.

Минув місяц, і Мкиола втік від господаря та сам прибився до хати. Ця втеча заскочила Кулішеву прикрою несподіванкою. Вона ж пообіцяла господареві, що син відпрацює три карбованці, що уже заплатили.Вона ж ніколи в житті не брехала, вона й синові брехні не дарувала. Хоч як боліло її серце, дивлячись на брудного й худорлявого хлопчину, але вона була вперта. Відкинувши материнські сентименти, сльози та благання Миколині, спочатку для страху вибила його, а далі помила, нагодувала, преодягла й повела знову ло господаря - долвгим сумним шляхом - п'ятнадцять верств. Лише обіцянка віддати хлопчика восени до школи заставила малого братися до немилої праці пастушка на довго.

Пирйшла осінь. 8 вересня 1901 року прийшов Микола до школи. Він надзвичайно швидко засвоював матеріал. Микола був маленьки на зріст, з великою головою, широкоплечий, з довним тулубом та короткими ногами. Був хворобливою дитиною. Його карі очі дивилися розумно і серйозно. Початкуво школу закінчив з відзнакою. І як тільки Микола навчивя грамоти, ніщо вже не могло завадити ні в ранньому віці, ні в юнацькому з найменшої нагоди прочитати книжку.

Микола практично не обминав жодної бібліотеки, і в 14 років залюбки розмовляв з дорослими про досягнення світової літератури, проявляючи такі знання класики, які мав далеко не коден дипломований учитель-словесник. Вчитель Чаплинсткої школи, побачивши, що дитина прагне науки, допоміг йому виїхати до міста до школи другого ступеня. Подякував учителеві, пообіцяв написати з міста листа і пішов із села. Мати його провела, благословила і все поакала, немов відчуваючи, що бачила сина чи не востаннє.

Пройшов рік навчання, і весною Микола вирушив додому відвідати своїх, маму застав дуже хворою. Того ж літа вона померла. Лишився батько та дві малі сестрички. Восени знову попрощався з батьковою хатою та материною могилою. Він ще не міг собі ясно усвідомити, що мати померла, що більше її не буде. Проте самостійне життя поча звмалку, і в його характерові уже виробилась впевненість, витравалість і почуття своєї вартості. Цю останню рису збільшувало визнання його вийняткових здібностей учителями та товаришами. під час навчання жив у бідних людей, деякий час жив у притулку для старих і калік.

Третього року навчання його викинули на вулицю. Микола зібрав книжки і пішов вулицями Олешок до товариша Михайла за порадою. А тоді поселився жити у Всеволода, - це рідний брат в майбутньому дружини М. КУліша - Антоніни.

"Я була тоді вже гімназисткою, - згадувала вона, - й мені було 16 років; мала я довге каштанове волосся і, очевидно сподобалася Чотирнадцятирічному Кулішеві" .

Наприкінці навчвння в міській школі Миколя вже організовував музичні та театральні іпрези й сам брав у них участь. Прекрасно грав на скрипці. Коли Микола був у восьмому класі, його запросила директор і власниця жіночої гімназії на леригента на леригента гімназійного хору й за це запропонувала в себе обіди. Але мати Ганни Народоставської дуже не любила хлопця за те, що він "хохол", часом ображала його. Згодом вона послужить прототипом "Баронової - козино" у драмі "Мина Мазайло".

Закінчивши восьмий клас приватної гімназії, Микола змушений був їхати до державної гімназії складати іспит на атестат зрілості, щоб втсупити до університету.

"Зустрічалися ми рідко, хоч любили один одного дуже. Любила я Миколу не за його постать, досить незграбну та ще й одягнену у речі завжди з чужого плеча - або занадто великі, або замалі. Він був худий і дуже непоказний. Любила я його зе та, що він був душею і розумом зовсім не подібний до тих, кого я тоді знала. Такий простий, щирий, вибачливий і зрозумілий до всього, що є недосконалого в людині..."

Микола подав документи до Одеського університету на філологічний факультет. Його зарахували студентом першого курсу. Здавалось, мрія здійснилася. Але це тільки здавалося. У середині того ж року почалася перша світова війна. Миколі сповнився 21 рік. Його покликали до війська. А через півроку, 3 квітня 1915 року Микола Куліш та Антоніна повінчалися в таборовій церковиці святого Івана Златоусого. Пожили разом 5 місяців, і ,хоч як його у штабі не хотіли відпускати, він добровільно поїхав на фронт. 24 лютого 1916 року народилася дочка Ольга, а 1917 року, коли війна уже закінчувалась, у Кулішів з'явився син Володимир.

Демобілізувавшись, Микола взявся за організацію "Просвіти" в Олежках, де його вибрали головою. Це був 1918 рік. В цей час Микола почав писати роман, який називається "Леміш". Прототипом героя цього роману був він сам.

Минуло п'ять років від початку революційних подій. Миколу відзначили як героя революції. Як велику почесть піднесли Миколі партійний квиток, від якого ніхто не мав права відмовлятися. Все пізніше життя він був в'язнем цього партійного квитка. Але йому хотілося будувати вільну і незалежну Україну хоч і на комуністичних засадах. Мкилі вже тридцять. Саме в цей час він починає писати.

Дружина це згадує так :" Одногоразу він,працювавши до ранку, втомився і пішов спати, залишивши на столі рукопис. Уранці прибираючи рукопис, я почала його читати і так захопилася, що не могла відірватися. Це була його перша драма "97" про часи голоду в Україні."Бажаю, щоб вона згодилася для сільськоготеатру" - писав МиколаКуліш в Литсі до Івана Дніпровського. В творі немає визначної монументальної дії. Це рядок малюнків сільського життя, злиденного, голого, поруйнованого голодом і революцією. Тут немає блискучих бойових лозунгів, але є гостра і невпинна боротьба. Незаможники крешуть у ночі, щоб засвітити Чарвоний огонь. Дід Юхим - Копситка - Вася - три доби,що пов'зувались на межах революції. Колишне, тперерішнє і майбутнє. Це мої улюблення типи, щирі, живі, нефальшиві.."

Автор бачив своїх героїв на сцені. Тому він не тільки писав драматичні твори, він був співрежисером. Він завждидбав і про декорації. Ось у листі до Харкавія Любченка читаєм : " Коли вже повелосб про постановку, то хочу висловити і власні побажання.

Одіж- революційної доби. Мижи всіми незаможники в штанях із мішків, в постолатах і онучах, деякі в латаних солдацьких гімнастерках . Поменше широких штанів і вишиваних сорочок ( у нас їх зовсім не носять).

Щодо жінок, то вбрання звичайне : хустка на головві, кофточка, спідниця. У Ганни - сорочка, намисто і хрестик. У Лизьки одяг має бути міщанський і з городським, волосся закручене в високу коронку.

Декорації - звичайна хата і двір ( степового південног характеру). в четвертій дії сільрада. Чорна заялозена шафа, голий стіл, один або два стільці,лави, павутина, бруд і два-три плакати.Тепер щодо персонажів:

Копистка Мусій-рудавий чоловік, років 45-ти, з товстими губами, вуса посмалені цигаркою. В солдатському картузі, сорочка навипуск, з манижкою (дуже стара). Кисет висить на грудях на шнурку. Часто курить і від диму приплющує праве око (через те воно здається трішки меншим і насмішкуватим) рухів мало.Розмову веде не поспішаючи, тягне, уважно слухає інших. Обличчя спокійне. Про революцію дбає, як про своє господарство. Знає все і всіх. Тільки вкінці четвертої дії він трішки оживає. Його бере "досада", що діло ведеться не так, як, на його думку, треба було б. Упертий, млявий, але твердий, як криця. До Васі ставиться прихильно і щиро. Любить дітей і молодь. В жінку закоханий. Весь він - рівна, розважлива, розміркована ботьба з куркулями.

Серьога. Весь час відчувається в ньому біль і злість, ненависть до ворогів народу. Непосидючій, нервовий, з гострими вузькими очима, підборіддя гостре, випнуте вперед. Із себе чорнявий, смуглий.

Дід Юхим. Вуса й борідка, волосся сиві, ніс великий. Сам маленький, худорлявий, спина погорблена. Ходить жваво, дрібненьким крокром, спираючись на свої ціпки. Трощки кучирявий. Очі ясні. Під білими вусами - непомітна усмішка.

Андрієві - років 27.Щирий, палкий,ще молодий борець.Ще вірить в людей і в людський розум. Революція для нього - медовий місяць.

Гнат Гиря - низький, кирпатий чоловік, сам рудий, в бороді. Підсліпуватий. Очей майже не видно: вузькі, злі, хитрі. Обляччя в зморшках, лисий, горбуватий лоб. Довгі руки й коротенькі ноги. Як іде, то випинає одне плече в перед з підскоком. Трошки гугнявий.

Панько. В картузі із чубом. Очі розумні, але нахабні. Легкодумний, але в третій дії йому дуже важко. Він неначе з двох частин, з двома обличчями - самолюбивість і легенька свідомість. Тип новітнього писарчука. Разом з тим кандудат або у вояки або у бандити.

Всі інші персонажі - звичайні. Найбільш живими серед них є Орина-старчиха, сліпий Ларивон. Можливо, вони найбільше відтворюють трагічні події голоду 1932-33 років.

Провідна ідея твору - палка, щоденна, дрібна і через те тяжка боротьба незаможників за своє життя, за життя народу в часи голоду. Це війна, але позиційна. Автор казав:

"Для мене в п'єсі переважала гола правда, неприбрана і нештучна. П'єса - шматок життя. Для режисера головне - яскраво підкреслити те перехрестя, на якому спинилось тепер село, - колишнє, сучасне і нове, три доби і боротьба. Будні, голод і гибель".

Успіх п'єси "97" був для Миколи Куліша дуже несподіваним. Про те ніщо так не вразило Кулчша, як заборона"з ідеологічних міркувань" трагедійного фіналу "97" та переробка п'єси Гнатом Юрою без його дозволу. Справа була не тільки в цьому, йшлося про недовіру до нього! До нього, який сповідував і писав лише правду!

"97" виставлялася на харківській сцені безліч разів і на 50-ту, ювілейну виставу Миколу запросили приїхати.На харківському двірці зустріли його сам Гнат Юра і письменник Аркадій Любченко. Микола вперше бачив свою п'єсу на сцені. Він сидів у ложі, його фотографували з усіх боків. Після третього акту режисер проголосив зі сцени, що автор п'єси - в залі. Зірвалися оплески і невгавали, а Миколу, який не хотів іти на сцену, артисти винесли на руках. Побачивши автора, публіка зробила йому велику овацію, на сцену полетіли квіти.

В 1925 році сім'я Кулішів покинула сонячну Одесу, її чистенькі вулиці, повітря безкрайої Таврії і приїхали до Харкова - тодішньої столиці України.

Жити не було де, і сім'я влаштувалася в будинку для малолітних злочинців, де була вільна кімната. Першої ж ночі «діточки» позичили все їхнє добро,що лежало в незачинених кімнатах. Із спогадів Антоніни Куліш: «Так ми жили, бо порядне мешкання в Харкові дістати було дуже трудно. Так прожили ми чотири роки. Часто Мкиола запрошував до себе знайомих письменників, з якими здружився у Харкові. Були це, пригадую, М. Хвильовий, П. Тичина, А. Любченкр, І. Дніпровський, О. Досвітній. Оля, моя дочка, грала на фортепіано, а письменники оповідали історії із свого життя. Особливоцікаво розповідав Тичина про своє навчання в духовній семінарії. Ще коли ми жили в Одесі, Микола читав твори Хвильового і захоплювався його талантом. Тепер , у Харкові, він познайомився з Хвильовим особисто. Хвильовий жив у будинку «Саламандра» на Суумській вулиці, мав також маленьке мешкання, більшу частину якого займали пси: їх було аж п'ятеро. Хвильовий був пристрасний мисливець і часто їздив полювати на Дінець».

В цей час на Харківській сцені дебютувала «Комуна в степах». Ще Микола написав сатиричну комедію «Хулій Хурина» та п'єсу «Зона», але вони не побачили сцени.

Микола Куліш тепло подружився зі почав працювати з режисером Лесем Курбасом, і твори писав для його театру «Березіль».

Театр «Березіль» був у 20-х роках ХХ століття найбільш сміливим, оригінальним і цікавим. Його директор і головний художній керівник - Олександр Степанович Курбас формував, вирощував колектив творчої динамічної думки, високої сценічної культури, волі й пошуку.

Лесь Курбас був безмежно закоханий в Україну і мріяв створити свій театр на рівні кращих театрів Європи. І зробив це. «Березіль був цілим об'днанням, яке мало шість майстерень-абораторій, де проводилися дослідження з технології сцени. Робота цехів мала два напрями: студійне навчання і практичну діяльність. Олександр Степанович турбувався не тільки про «Березіль», а й про розвиток всієї театральної справи на Україні. Курбас Залучив ло роботи в тетарі талановитих художників Меллера, Петриького, Елева - майстрів костюму і театрального оформлення і створив уперше співдружність драматурга, режисера і декоратора. Курбасові і Кулішеві імпонував Меллер своїми творчими знахідками, рідкісним відчуттям сценічного простору, знанням законів сцени. Щаслива доля поєднала талановитого драматурга - Куліша, оригінального режисера - Курбаса і цікавого художника - Меллера.

Юрій Смолич, письменник і театрознавець писав:» Їхня взаємна любов - куліша і Курбаса - була ніжна і пристрасна: так люблять закохані навічно; так люблять друга, коли вірять, що йому готовано на майбутнє вчинити щось видатне.

Думаю, що це була любов двох талантів, що знайшлися: Куліш був талант для Курбаса, Курбас - талант для Куліша.

Куліш - драматург був талант світового масштабу..Думаб, що такого ж масштабу був і Курбас-митець… Силою свого таланту Курбас міг дорівнятися хіба Бучмі: був режисером такої ж сили таланту, як Бучма - актором.

Але по-людському Курбас і Куліш були на дивовижу різні, зовсім не подібні один до одного, я б навіть сказав - абсолютні антиподи: Курбас - витончений інтелігент, Куліш, як сказано, - обрубкувати сільський дядько. Чого було в однго надміру, того не тільки бракувало, а взагалі зовсім не було в другого.

Зовні Курбас - денді, чепурун за останньою модою; Куліш - зодягнутий абияк, навіть новісінький костюм першого дня висів на ньому, як зім'ятий пожований мішок…

Курбас зачитувався сучасною, найновішою літературою - німецькою, французькою, англійською, іспанською. Куліш усю європейщину терпіти не міг, але залюбки поринав у товсті томи «Київської старовини» або річники «Літературно-наукового вісника»

Коли Куліш з Курбасом вперше зустрілись (1925),… вони одразу ж - як дві антагоністичні натри, що кожна з них доповнює другу, - міцно потоваришували, здружились, полюбилсь, якщо так можна сказати про двох мужчин.

І коли минув рік, вони на мистецтво дивилися вже… наче однією парою очей.

Хто ж з них впливав на другого?

Обидва: курбас- на Куліша, Куліщ - на Курбаса. Їхній відтоді спільний мистецький світогляд витворився із схрещення попередніх двох світоглядів - курбасового та Кулішевого. Це бул, а так би мовити, наочна діалектика.»

Лесь Танюк додавав: «… Це була єдина і цільна лабораторія української культури, і Куліш на рівні з іншими був не тільки співтворцем цієї лабораторії, а й дітищем їхнього спільного пошуку, духовного змужніння й мистецького поступу».

Володимир Куліш, син драматурга, згадує: «Курбас, здається, крім маляра меллера і тата приятелів не мав. З татом вони були нерозлучні. Можливо їх зблила спільна доля театру, репертуар українського театру та особливо акторські здібності тата давали багато славному режисерові. Оповідали актори, що коли тато читав свої п'єси в театрі, то це було свято Березоля. Тато, сам не бувши актором, читав так, що багато із татового читання використовували не тільки слухаючі актори, а й сам великий режисер у своїх оригінальних постановка. Кар'єра і життя великого режисера закінчилися на засіданні ЦК партії6 курбас, замість відмовитись від «ворога народу» Куліша і своїх помилкових поглядів, перестав бути поважним і стриманим та досить нецензурними словами змішав з болотом партійну верхівку. Ніхто до того ні пясля того не чув таких гострих слів у стінах ЦК партії».

Із іменем Леся Курбаса тісно пов'язане життя відомої актриси минулого валентини Чистякової. П'ятнадцять років вони прожили разом. А тоді протягом довгих років їй приходилось звикати до самотності і носити важке тавро «дружина ворога народу». Спогади про чоловіка були надто болючими, тому до кінця свого життя вона відмовлялась про нього розмовляти, але продовжувала підписуватися: «Чистякова, дружина Курбаса». Знайшлись люди, які попрікали її за те, що вона не залишила разом із Курбасом театр, не розділила його трагічну долю на Соловка. А він цього і не вимагав. Йому до останнього дня важливо будо знати, що вона десь є, і так, як багато інших, не зрекались минулого: живе, працює. Над його ліжком в табірному бараці вмсіла її фотографія…

«Особистість Олександра Степановича, його освіченість, виключне працелюбство, видатний талант і принциповість, цілеспрямованість і незвичайна привабливість…- ось що не могло не підкорити мене, вчорашню гімназистку, що мріє про життя, пов'язане з мистецтвом2. Через багато років після смерті вона скаже: «З ним зникло моє життя. Тепер одна невлаштованість. Дихаю книгами, які були його»…

Микола Куліш багато працював над мовою, знав її доконало як небагато його сучасників.Особливо він своє бачення проблеми мови досконало вималював у комедії «Мина Мазайло». Часто він прочитував цілі лекції, говорячи про те, як мало на світі таких багатих, соковитих мов, як наша українська. Коли комедія була завершена, Головрепертком з трудом дав дозвіл на виставу цього твору в «Березолі». Публіка ж сприйняла п'єсу із захопленням.

Ще працюючи над свом «Миною Мазайлом» Микола якось зайшов до загсу і там прочитав список змінених прізвищ. Деякі випадки віе вставив у п'єсу. Перед першою виставою п'єси прийшов до нього якийсь молодий чоловік і назвав себе доктором Алмазовим, якому незручно було, що публіка зі сцени чула про те, як він придбав собі прізвище. Він попросив Миколу замінити ці злощасні прізвища іншими. Микола ледве стримувався від сміху, але не згодився на зміни, бо, на його думку, в цьому була сіль твору. Але п'єса була вже готова до вистави. Бідний Алиазов пішов розчарований додому, але, замовивши наперед квитки (їх важко було дістати), бів на виставі і реготався разом з усіма.

Дуже відомий тоді артист Йосип Гріпняк грав Мину. Він у цій ролі був неповторний. Геніально постави драму Лесь Курбас, що розумів кожен задум Миколи, як ніхто інший. «Мину Мазайла» ставили і інші театри України з великим успіхом. Але виставу вже щвидко зняли з репертуару. Критика писала, що Куліш дуже талановитий драматург та не нам віддає свій талант і не для нас пише свої твори, які просякнуті українським духом, мовляв, націоналізмом.

Але Миколи Куліш ніколи не утилітаризував своєї мети, не домагався вирішення часткових проблем: поле його дії - людина у космосі найглибших суперечностей доби, місце битви - людська душа, її глибини й верховини, час дії - завжди у строях пекучого «сьогодні». І в цьому розумінні, безумовно в особі Миколи Куліша ми маємо не національного, а народного письменника, виразника ідей найширших, найдемократичніших верств населення пореволюційної України. Ще в 1925 році в листі до Івана Днапровського писав: « Не має майбутнього Україна. Бандити ми й отамани. І не прийде після нас нащадок прекрасний…, і ляжемо ми трупом безславним і загородимо двері в Європу». Тому й наполягає на «негайній реформи людини, і в першу чергу, українського народу». І, справді, «тінь журби української» лежала не лише на героях Куліша, а йна ньом самому, - то була драма незмоги реалізувати національні ідеали в умовах української мало культурності того часу. І кожен його твір був протестом роти рутинності тодішнього життя, своєрідним гімном становлення людини, адже народ може виявити себе через вільну, нуеярмлену людину, а щоб стати такою, людина має оновитися, змінити свій психологічний статус, визволитис від тотальної облуди. І тут важливо зрозуміти, шо драматургія Миколи Куліша анітрохи не обмежується національною проблематикою. Це лише привід, щоб притрусити піском непророслі зернята української духовності двадцятих років, щоб приховати людину. Національне питання не грає жодної ролі в творі «Народних Малахій», «Мина Мазайло» бере цю тему тільки жартома. Автор іронічно змальовує комсомольця0філолога Мокія, який своєю фантазією творить дивовижний химерний світ не лише безмірною реальністю, а й стилістикою українського бароко. Всі герої Миколи Куліша - лише модифікації могутньої вдасі автора, який увібрав у себе найсуттєвіше для українського національного генотипу.

1930 року сім'я М. Куліша перейшла жити в будинок «Слово». Проживали тут Л. Курбас, М. Хвильвий, Г. Епік, В. Сосюра, А. Любченко, О. Вишня, І. Дніпровський, В. Поліщук, В. Підмогильний, О. Досвітній, М. Яловий, П. Тичина, Г. Піддубний, О. Донченко, П. Панч, Л. Первомайський, М. Бажан, Ю. Яновський, І. Микитенко, Н. Забіла, О. Копиленко та ін.

Тим часом у Харкові ставало все сумніше і безнадійніше, Хвильовий майже розійшовся з Миколою і дуже рідко з ним зустрічався. Обидва дуже сумували, що не могли виплакати один доному своєї душі. Із спогадів Антоніни Куліш: «1933 рік. Голод докотився і до міст. Моя донька Ольга була слабкого здоров'я, а коли почався голод - вона тоді вчилася в школі і в консерваторії - -буквально падала з ніг. Я бачила, що голод нищить мою дитину, і просила Миколу роздобути десь грошей, щоб прикупити харчів, Микола мені відповів:

-Що Ольга?! Коли вмирає з голоду цілий народ, вся Україна?

Він не думав ні про мене, ні про дітей. Він забував про себе, був виснажений до краю. В ніч на 13 травня 1933 року ув'язнили Ялового. Його забрали вночі. Увесь будинок «Слово» був дуже схвильований. Ніхто не знав причини арешту, притихли і жили хдогадами.

13 травня був сонячний день. Несподівану Миколу покликав до телефону Хвильовий, запросивши піти до парку. Микола пішов. У квартирі Хвильового застав Досвітнього, Вишню, Епіка, Дніпровського, А. Любченка та ще двох. Хвильовий почав частувати всіх чаєм, настрій мав піднесений і вдавано веселий. Нікому не здавалося це підозрілим, бо арешт Ялового подіяв на всіх приголомшуєче. І чи не найсильніше - на Хвильового. Всі бли під тяжким враженням. Дехто пив чай, а госодар почав під гітару наспівувати слова пушкінського вірша «Бесы». Після цього поклав гітару і вийшов до свого кабінету. Раптом всі почули з кабінету голосний постріл. Коли вбігли туди - Хвильовий сидів у кріслі, з правої скроні бігла цівка крові й падала краплями на підлогу. Коли прийшов лікар, було уже пізно. Він констатував смерть. Цілу ніч під 14 травня Микола вартував без перерви коло труни свого найкращого друга. Прощався з ним навіки».

«Пізніше Микола так сумував, - згадує дружина, - що я побоювалась, щоб і до нього не дійшла страшна черга, і я сховала обидва нагани. Микола,знайшовши їх, сказав: «Будь спокійна, я не зроблю того, що зробив Хвильовий! Я знайд в обі сили боротися до кінця!2

1933 року організувався Союз Українських письменників, до якого Миколу не прийняли як члена.

1 грудня 1933 року були арештовані О. Вишня, Г. Епік, В. Підмогильний, М. Вороний, О. Досвітній і ще багато інших українських представників культури. Повідомили П. Тичину, що в санаторії В Ялті помер Іван Дніпровський. Тичина подзвонив Миколі, одному з найкращих друзів Дніпровського, Кліш почав займатися справами похорону. 6 грудня увечері привезли тіло І. Дніпровського і поставили на ніч в клубі ім. Блакитного. Наступного дня, коли Микола Куілш наближався до клубу, до нього підійшли два енкаведисти на Сумській вулиці і запитали:

- Куліщ?

- Так.

І взяли його з собою.

8 грудня у квартирі Куліша провели обшук, який тривав шість годин. Переррили й перекинули у помешканні все «догори ногами», пороли подушки, матраци, ковдри, шукали в кухні, в убиральні, взагалі, не лишили жодного кточка, не обшукавши його. З дарованих авторами Миколі книжок зривали автографи й ховали їх до кишень, забради валізку, з якою Микола завжди їхав у дорогу, поклали туди фотографії Хвильового, листи його із-за кордону, усі фото письменників, п'єсу «Такі», посвіку про здачу револьвера.

1935 року дочк Ольгу виключили із консерваторії з таким обвинуваченням «Вам тут не місце, бо ваш батько контрреволюціонер і ворог народу». А їй лише два місяці до закінчення й одержання диплому!

Через місяць конфіскували все майно, залишили ліжко, стіл, чотири стільці і шафу. Коли наказали підписати папірець про конфіскацію, дружина Миколи Куліша побачила в ньому багато знайомих прізвищ; всі були засуджені на 10 років як вороги народу.

1937 року Антоніна дістала від Миколи останній лист, датований 15-м червням, а після цього не мала нічого, хоч посилала пакунки і гроші. На цьому його листи обірвалися. Розшуки Куліша на прохання дружини розпочала Катерина Пєшкова (дружина Горького) - вона працювала у товаристві допомоги політичним в'язням, але ці розшуки наслідків не дали. Колишнього Курбасового актора Йосипа Гірняка, який пережив лихоліття сталінського терору й помер 1989 року на 93 році життя у Нью-Йорк, до останніх днів мучила картина: Курбаса та Куліша виводять голими на палубу баржі, розстрілюють і викидають за борт у хвилі Білого моря.

Чого ж шукав Микола Куліш? Чого добивася? Для чого жив?

Це яскраво висловлено в рядках до І.Дніпровського:

«Знайдем же ми себе, так звані українські письменники. Принаймні од Хвильового уже повіяло мужністю і початком мудрості. Це гарно. Це - глибінь.

Тільки в мене не згасає мрія, щоб українська літератра та була найбільш революційна ідеями, проблемами, щирістю, простором, сміливістю і всіма якостями молодої, свіжої, повнокровної нації».

Чистякова Валентина Миколаївна

Чистякомва Валентимна Миколамївна (5 (18) квітня 1900, Санкт-Петербург-- 19 травня 1984, Харків) -- українська радянська театральна актриса і педагог. Народна артистка Української РСР (1943), народна артистка Узбецької РСР (1943). Жінка та учениця видатного українського театрального режисера Леся Курбаса.

Шлях на сцену

Народилася в родині соліста Великого театру Миколи Чистякова. Разом із батьками жила в Москві. В 1918 році родина утекла із більшовицької Москви до Києва. Валентина займалась в балетній студії на Прорізній вулиці, в будинку, де одночасно відбувалися репетиції і спектаклі «Молодого театру» під керівництвом Курбаса.

Про цей період свого життя Чистякова згадувала: «Я підійшла до головної події усього мого життя -- зустрічі з Олександром Степановичем Курбасом в Києві 1918 року. Ця зустріч вирішила мою долю -- і особисте життя, и творче. Чи могло статися інакше?.. Особистість Олександра Степановича -- геніального режисера-новатора, його освіченість, виключна працьовитість, дивний талант і, в той же час, його принциповість, цілеспрямованість, не кажучи вже про його надзвичайну привабливість, не могли не підкорити мене, недавню московську гімназистку, яка з дитинства мріяла про життя в мистецтві».

Дебютувала влітку 1919 року на сцені «Молодого театру» в хорі у спектаклі «Цар Едіп». У вересні 1919 року Чистякова побралася з Курбасом (вінчання відбулося вАндріївській церкві), и назавжди пов'язала долю зі славетним режисером.

Вона грала в «Молодому театрі» (1919--1920), Першому державному театрі УРСР ім. Т. Шевченко (1920), в пересувному театрі «Кийдрамте» (Біла Церква -- Умань, 1920--1922). З 1922 року Чистякова --серед провідних актрис театру Леся Курбаса «Березіль» у Києві, а в 1926 році разом із театром переїхала до Харкова. В Харкові родина Курбаса та Чистякової оселилася у недоброї пам'яті славетному будинку Слово.

Період «Березоля»

В «Березолі» під керівництвом Курбаса актриса розкрила різні грані свого таланту: комедійні, мелодраматичні та глибоко психологічні. Головні роли: донька мільярдера («Газ» Кайзера, 1923), Оксана («Гайдамаки» за Шевченком, 1924), Ізабелла («Жакерія» Меріме, 1925), Дора («Пролог» за Поповським, 1927), Любуня («Народний Малахій» Куліша, 1928), Параня («Диктатура» Микитенко, 1930) та інші. Спробувала себе і в режисурі: «Товариш жінка» (текст колективний, 1931).

Чистякова важко пережила розгром театру в 1933 році, арешт і загибель Курбаса. На схилі життя вона писала: «Мені писати й говорити про Леся Степановича тяжко. Я ніколи не зможу пробачити і осягнути та, що відбулося. Якщо чесно про все писати -- я мала б проклясти радянську владу. Таких спогадів не надрукують…»

Зрілий період творчості

Проте Чистякова віднайшла в собі сили, щоб залишитися в трупі. В 1935--1959 роках вона -- актриса Українського драматичного театру імені Шевченка в Харкові.

Ролі, які вона зіграла у цей зрілий період її творчості, увійшли до золотого фонду українського театрального мистецтва: Ліда («Платон Кречет» Корнейчука, 1935), Одарка («Дай серцю волю, заведе в неволю» Кропивницкого, 1936), Катерина («Гроза» Островського, 1938), Цезаріна («Жінка Клодта» Дюма-сына, 1938), Євгенія («Євгенія Гранде» за Бальзаком, 1940), Лучицька («Талан» Старицького, 1941), леді Мільфорд («Підступність і кохання» Шиллера, 1948), Софія Ковалевська («Софія Ковалевська» братів Тур, 1948).

В 1941--1943 разом із театром перебувала в евакуації в Узбекистані.

З осені 1943 року жила у Харкові на вул. Гіршмана, разом із матір'ю репресованого Леся Курбаса Вандою Адольфівною (померла в 1950). На цьому будинку встановлено меморіальну дошку.

Останні роки життя

В 1959--1967 роках викладала в Харківському інституті мистецтв. Чистякова -- автор статей з питань акторської майстерності, спогадів про театр «Березіль» та Курбаса (надруковані в 1991--1992 рр.).

Похована на 13-му міському кладовищі що на вул. Пушкинській. На могилі встановлено пам'ятник-пантеон родини Курбасів (1993, скульптор С. Якубович): тут поховані Валентина Чистякова, мати Олеся Курбаса -- Ванда Адольфівна, та знаходиться урна із землею з Соловецьких островів, де загинув сам Курбас.

Список використаної літератури

академічний український драматичний театр

1. Бобошко Ю. На високостях доби: Про Миколу Куліша - драматурга і громадського діяча// Україна. - 1988, № 14.

2. Бойченко В. Хто подолав байдужість: Вшанування пам'яті М. Куліша // Літературна Україна. - 1987, 26 листопада.

3. Вакуленко Д. Талант непідвладний часу: Про драматурга М. Куліша // Київ. - 1988, №7.

4. Голобородько Я. Їх стратили в один день: Про М. Куліша і Л. Курбаса // Літературна Україна, 1997, 6 листопада.

5. Гречанюк С. // Гречанюк С. Н тлі ХХ століття. - К., 1989.

6. Жила С. Вивчення комедії Миколи Куліша «Мина Мазайло» у школі // Дивослово, 1993, №1.

7. Застеба М. Про Миколу Куліша і п`єсу «97» // Українська мова і література в школі. - 1993, №7.

8. Кузякіна Н. П'єси Куліша: Літературна і сценічна історія. - Кю, 1970.

9. Куліш А. Спогади про М. Куліша// М. Куліш. Твори у «-х томах. - 1990.

10. Танюк Л. Драма Миколи Кліша: Вступна стаття // Микола Куліш. Твори у 2 томах, 1994.

11. Танюк Л. Монологи. - Харків, 1994.

Размещено на Allbest.ru