Українські міста в контексті європейської культури

Через 40 років за часи визвольної війни, Чернігів входить до Лівобережної автономії. В місті розташовується козацький полк . Так було до 1782 р., коли козацький устрій було знищено, а в 1796 р. місто стає центром Чернігівської губернії. В 1803 р. російський уряд затверджує план Чернігова, згідно якому сталися великі зміни и пройшли знищення культурних пам'яток. Як то старовинні укріплення вали і рови було знищено, прямокутна система вулиць знищила все на своєму шляху, з Чернігова зробили провінційне пересічне містечко. Населення налічувалося на 1808 р. всього 4500 ч. [22, 24-25]

В XIX ст. в місті будуються заводи, кузні, пекарні, училища та гімназії, лікарні.

Чернігів - один з небагатьох міст, якому пощастило не попасти в зуби антирелігійного червоного монстра. Жоден з старовинних храмів не був знищений!

Дитинець. Колись в I-II ст. на цьому місці були давні поселення. Коли виникло місто тут розташовувались оборонні укріплення (VII-XII ст.). На території було винайдено залишки княжих теремів, будівлі бояр. На початку XII ст. тут була дуже добра фортеця. Сьогодні тут розташовано парк культури та відпочинку. На алеї знаходяться гармати XVII-XVIII ст. [31, 38-42]

Спасо-Преображенський собор. У 1033-1034 роках у центрі древнього дитинця чернiгiвський князь Мстислав, син київського князя Володимира, заклав собор Святого Спаса. В спорудженні брали участь мiсцевi та "столичні" - константинопольські зодчi. Було збудовано п'ятиглавий величний храм з круглою сходовою баштою для входу на хори з північного боку i невеликим храмом - хрещальнею - з пiвденного. У рiк смертi Мстислава (1036) були зведені стіни собору на висоту "яко на кони стояще, рукою досящи". Щедро прикрашений зовнi вiзерунковим орнаментальним муруванням i всерединi фресками золотаво-червоних, сiро-зелених та сiро-блакитних тонiв мозаїчною пiдлогою, рiзьблення по бiлому мармуру i червоно-фiолетовому овруцькому шиферу, собор був головним громадсько-культовим, полiтичним i культурним центром мiста i Чернiгово-Сiверської землi, а також усипальнею князiв Мстислава Володимировича, Святослава Ярославича, Tзяслава та iнших. Можливо, тут похований i князь Iгор Святославич, трагiчний похiд якого покладений в основу "Слова про Iгорiв похiд". У ХVІІ - ХІХ i на початку ХХ ст. собор було реконструйовано.

А ось ще цікавий факт, про який каже табличка на храмі: "У цьому соборі 28 січня 1654 року Чернігівці одностайно схвалили історичне рішення Переяславської Ради про возз'єднання України з Росією". [31, 47-51]

Борисо-Глібський собор. На пiвнiчно-захiдному боці вiд Спаського собору у першiй чвертi ХII ст. пiд час князювання Давида Святославича було закладено на залишках будiвлi ХI ст. одноглавий храм-усипальню з великими галереями, названий iменами князiв Бориса i Глiба перших давньоруських святих.

Борисоглiбський собор - зразок чернiгiвської школи кам'яного зодчества часiв феодальної роздрiбненостi Русi. Його конструктивне та архiтектурно-художнг вирiшення вiдбило новий етап розвитку давньоруської художньої культури, архiтектури, коли поряд з посиленням впливу романської архiтектури спостерiгався сплеск бiльш древнiх - дохристiанських художнiх традицiй. У ХVII ст. собор був значно перероблений пiд час пристосування пiд домiнiканський костел i пiд час вiдновлення його як православного храму у ХIХ - на початку ХХ ст.

Зруйнований фашистськими бомбами у серпнi - вереснi 1941 року, собор був вiдбудований у первiсному виглядi за проектом архiтектора М.В.Холостенка. З 7 березня 1972 року вiн став музеєм архiтектурно-iсторичного заповiдника. [31, 58-61]

Гробниця св. Феодосія Углічського (1636-1696) - архієпіскоп Чернігівський (1692-1696). З родини шляхтичей Углічських та Полонських. Отец його був священиком. Прийняв постриг десь 1651р, коли навчався в Києво-Братських колегії. 1659 p. - ієромонах гетьманського Крупицького монастиря в Батурині, з 1661 р. - настоятель Корсунської пустелі на Канівщині, з 1664 р. - ігумен Видубицького монастиря, з 1687 р. архімандрит Єлецький. 5 лютого 1696 р. св. Феодосій був похований в склепі під західною частинного південного нефа Борисоглібського собора.

Мощи св. Феодcія кожен рік виставлялися в Спаському Кафедральному соборі 22 вересня та 5 лютого. Після чудового зцілення коло його мощів купця А. Горбунова, на кошти останнього виготовлений дубовий саркофаг-рака, оточений бронзовими посрібляними пластинами з відлитими херувимами по кутам та рельєфними визирунками. 7 довтня 1857 року до мощей приклонився імператор Олександр ІІ. В 1896 р. Феодосій був канонізований. До цієї події була виготовлена цільна срібляна рака на кошти Н.А. Терещенка, (зникла в 1921р.), в якій мощи було перенесено в Спаський Собор.

На початку 1920-х рр. мощі було вивезено до Ленінграду (Санкт-Петербург) на дослідження, а після Другої Світової війни повернені до Чернігова. До 1961 р. вони знаходилися в Спаському соборі. А в 1984 р. нетлінні мощи було повернено до Свято-Троїцького собору. [31, 62-64]

Катериненська церква. Церква споруджена в 1715 р. на кошти Я.Ю. Лизогубом на честь подвигів Чернiгiвського козацького полку при штурмі турецької фортеці Азов. Вона розміщена напроти дитинцю, на схилі пагорба, на мiсцi древньоруського храму ХII ст.

Храм п'ятикамерний, в стилі українського бароко, який у своїй композиції i деталях йде вiд монументальних образів дерев'яних так званих "козацьких" храмiв України.

Кожен з п'яти основних об'ємів храму завершується банею, вікна мають видовжену форму, прикрашені наличниками, портали входів у стилі бароко, а над головним входом вікно у вигляді вікна. Простір от що вражає в церкві.

Іконостас був великим триярусним. На 1874 р. він мав пошкоджений вигляд, занедбаний. його замінили на одноярусний, який не підходив до внутрішнього простору храму. царські ворота від старого вівтаря були збережені, але під час другої світової війни вони були знищені. Цікаво що на воротах фігури хоч і вдягнуті в середньовічні одежі, але мали ярко виражені єврейські риси обличчя.

Наприкінці ХІХ ст. до церкви був прибудований додатковий вівтар, в 1908 р. побудована дзвіниця. але під час реставрації були розібрані. Під час другої світової церква згоріла, після війни проведена консервація, реставрація відбулася лише наприкінці 1970 рр. Зараз тут міститься музей народно-декоративних мистецтв Чернігівщини. [31, 67-69]

Єлецький Успенський монастир. Заснований в ХІст. чернігівським князем Святославом Ярославовичем (1027-1076 рр.). В 1239 р. спалений монголо-татарами. Відбудований 1445-1495 рр. В 1646 р. український письменник К.Ставровецький надрукував тут першу на Чернігівщині книгу "Перло многоценное". Архімандритами монастиря були відомі українськими діячами Л.Баранович и И.Галятовский. Архітектурний ансамбль монастиря має риси українського бароко. На території розташовано: Успенський собор (ХІІ ст..), 36-метрова надбрамна дзвіниця, Петропавловськая церква з трапезною, келії, усипальниця родини чернігівського полковника Я.Лизогуба. [25, 120-122]

А от легенда про заснування монастирю. За церковною легендою, одного разу в дрімучому лiсi за Черніговом перехожі побачили світло, пішли до нього i знайшли ікону Божої Матерi, яка стояла на гiлках ялини в оточенні великого сяйва. У цьому чудесному явленнi люди побачили знак Божий i на тому мiсцi заснували монастир, назвавши його Єлецьким. За церковним переказом, пiд час нападу на Чернiгiв монгольських вiйськ у 1239 р. ця iкона, як найбiльша святиня монастиря, була замурована для збереження в стiну собору i так врятована. При ремонтi храму в другий половинi XV ст. Iкону знайшли i встановили на найпочеснішому мiсцi. Але пiд час нападу польського вiйська в 1611 р. iкону було втрачено: за однією версією - вона згоріла, за другою - захоплена поляками, за третьою - вивезена московськими вiйськами, що відступали. Про подальшу долю цiєї iкони вiдомостей немає, хоча в Успенському соборi Харкова була iкона, яку називали Єлецькою Чернiгiвською. [25, 123]

Троїцько-Іллінський монастир. Троїцький монастир входить до складу ансамблю Троїцько-Iллiнського монастиря ХІ - ХVIII ст. - одного з найбільш цiнних архiтектурно-художнiх ансамблiв України. Троїцький монастир, будiвництво якого було розпочате за iнiцiативою Лазаря Барановича 1677 року, зведено на найвищему плато Болдіних гір на захiд вiд Антонiєвих печер та iллiнської церкви. Головною спорудою нового монастиря став Троїцький собор, збудований за проектом Iоанна Баптиста (Зауера) в 1679 - 1695 рр. Складний об'єм споруди, де поєднанні композицiйнi принципи давньоруської, української та захiдноевропейської культової архітектури, завершується п'ятьма банями i з заходу двома верхами квадратних кутніх веж. [30, 3-6]

У пiвнiчнiй з них - сходи на хори собору, а пiд пiдлогою собору - великий семикамерний склеп, відкритий для огляду; нещодавно виявлено три склепи-камери, iзольованi вiд основного об'єму храму. До ансамблю Троїцького монастиря входять одноповерховi келiї, трапезна з двоглавою церквою Введення у храм та iншi споруди. Над ними домiнує нарiвнi з собором п'ятиярусна п'ятдесятивосьмиметрова надбрамна дзвiниця, збудована одночасно з огорожею у 1774 - 1778 рр. у стилi пізнього барокко. [30, 24]

П'ятницька церква. Точна дата заснування П'ятницької церкви губиться у глибині століть. За архівними джерелами та архiтектурно- археологiчними дослiдженнями, цю пам'ятку споруджено в кiнцi ХII - на початку ХIII ст. Будувалася вона посадськими майстрами, можливо, за участю відомого древньоруського зодчого Петра Милонега. Одноглавий чотиростовпний храм оригінальний завдяки своєї динамiчнiй стрункiй композицiї, багатому орнаментальному декору фасадів, де вдало використані декоративнi можливостi цегли - плiнфи, а також незвичайна для того часу техніка будування в скриню.

У ХVII-ХVIII ст. церква зазнала значної реконструкцiї i була перетворена на семиглавий храм, а у ХIХ ст. об'єднана в єдину мальовничу композицiю разом з побудованою круглою ротондою - дзвiницею А.Карташевського.

У ХVII - ХVIII ст. храм був у складi П'ятницького дiвочого монастиря. У вереснi 1943 р. церква була зруйнована фашистською авiацiєю, а пiсля вiйни вiдтворена у первiсному виглядi за проектом архiтектора-реставратора П.Д. Барановського. [31, 74-78]

Чернігівський колегіум. На руїнах древнього валу дитинця у 1700 - 1702 рр., над раніш побудованим двоповерховим будинком колегіуму, що входив до складу Борисоглiбського монастиря, здійнявся угору восьмерик двох'ярусної мальовничої башти. У монастирi ще у сiмдесятi роки ХVІІ ст. відомий церковний, політичний діяч i письменник Лазар Баранович заснував слов'яно-латинську школу, перетворену пiзнiше Iоанном Максимовичем на колегiум. У висотнiй -- захiднiй частинi будинку колегiуму мiстилася дзвiниця кафедрального собору i невелика церква Iоанна Богослава для учнiв колегiуму, а у двоповерховому корпусi, зi сходу, -- церква Усiх Святих при трапезi. Зруйнований пiд час Великої Вiтчизняної вiйни, будинок колегiуму вiдновлено за проектом архiтектора М.. М. Говденко у первiсних формах i деталях унiкального пластичного декору фасадiв (за винятком глав церкви Усiх Святих), iз 1967 року вiн увійшов до складу архiтектурно - iсторичного заповiдника. [31, 79-80]

Чорна могила. За легендою в ніх поховано засновника Чернігова князя Чорного. В 1872-1873 рр. тут було проведено археологічні дослідження та знайдено багато пам'яток матеріальної культури Х ст.. В 1873 рр. на могилі було встановлено пам'ятник. [31, 81]

Iллiнська церква. Iллiнська церква - одна з найцiкавiших пам'яток давньоруської архітектури ХI - ХII ст. у Чернiговi. Цей безстовпний одноглавий мурований храм споруджений на південному схилi Болдиної гори. На штучно створеній площадці бiля входу до Антонієвих печер, якi складають з церквою єдиний комплекс колишнього Iллiнського монастиря. Церква примикає своєю пiвнiчною стороною до схилу гори, а з трьох інших боків виходить на широку лугову заплаву Десни, до древньої дороги з Києва i до чернiгiвського подолу.

У ХVI - ХVIII ст. церква була перебудована : з одноглавої вона перетворилася на триглаву з характерними для тогочасної української архітектури багатоярусними барочними верхами. З західного боку на мiсцi старого притвору споруджений гранований об'єм "бабинця", надбудована апсида зi сходу, з пiвдня добудована невисока різниця.

Пiзнiше з пiвнiчного боку каплиця ХІХ ст. була перетворена на дзвiницю, а вхiд до печер зробили пiвнiчнiше вiд церкви. Антонiєви печери також зазнали змiн. [31, 83]

Підсумовуючи, зазначимо, що Чернігів -- це одне з найстародавніших міст в Україні, яке не загинуло і не загублося у лихолітті століть. Цьому древньому місту на Десні справді є чим здивувати гостей. Чернігів серед інших міст України посідає осібне місце, як один з найдавніших історичних, духовних центрів, де збереглися всесвітньовідомі пам'ятки архітектури та історії, шість з яких ще домонгольського періоду і, на думку фахівців, є одним із найдавніших у Східній Європі.

Розділ 3. Луцьк - культурний центр Волині

Бруківкою центральних вулиць, затишними кав'ярнями та картатими крамничками зустрічає гостей Луцьк. Таке компактне і водночас просторове та вільне, це місто-акварель, місто-весна, місто - Європа.

Луцьк - старовинне i водночас сучасне місто, що поєднало в собі європейську вишуканість i щиру українську гостинність. Сьогоднi Луцьк вiдiграє помітну роль у політичному та економічному житті країни, є важливим промисловим центром. Тут гармонiйно поєднується iсторiя i сучаснiсть.

Казкова країна старого мiста i вируюче життя сучасних масивiв завжди поруч - це додає Луцьку особливої чарiвностi. I щоб зрозумiти її, необхiдно зазирнути до скарбниць iсторiї древнього мiста.

Лучеськ, Лоучеськ, Луцьк - милозвучні слова, що повертають нас у часи сивої давнини - на острiв, де зародилося мальовниче i водночас могутнє мiсто. Мiсто, що протягом своєї багатовiкової iсторiї неодноразово було ареною доленосних iсторичних подiй. Розташований на перетинi торговельних шляхiв, що вели до країн Заходу та Прибалтики, Луцьк поступово перетворився на важливий економiчний центр; судноплавнi артерiї з'єднували мiсто з Києвом, портами України та iнших чорноморських держав. Однак розвиток стародавнього Луцька був би неможливий без вигiдного оборонного розташування - з пiвночi та заходу межi мiста визначалися вигином рiки Стир, на пiвднi протiкав Глушець, схiд оточили непрохiднi болота. Звiдси i назва мiста - Лучеськ - вiд слова "лук", тобто "колiн, вигин рiки". Iнша легенда пов'язує назву "Лучеськ" з iм'ям вождя схiднослов'янського племенi дулiбiв - Луки, який i започаткував стародавнє мiсто. [7, 11-13]

Iснують iншi легенди про назву нашого мiста. Вперше згадка про Луцьк з'явилася у Iпатiївскому лiтописi (датованому 1085 роком), який вже тодi вказав на досить iстотний розвиток мiста. Близько 1000 року Володимир Великий приєднав Волинь до Київської Русi i збудував у Луцьку фортецю, що згодом перетворилась на iстотну перепону на шляху загарбникiв. Ця фортеця витримала облогу вiйськ польського короля Болеслава Смiливого, Андрiя Боголюбського, галицького князя Володимира Володаревича, Ярослава Осьмомисла. Мiсто тривалий час було нездоланною перепоною на шляху татаро-монгольської орди, однак у серединi ХIII столiття лучани були змушенi зруйнувати свої обороннi укрiплення. Вже у тi часи Луцьк вiдiгравав роль економiчного та адмiнiстративного центру Волинського князiвства, яке у складi Галицько-Волинської держави перегорнуло одну з найважливiших сторiнок українського державотворення. [9, 20-23]

1388-1480 - роки князювання литовського князя Вiтовта. Саме тодi, у 1429 роцi в Луцьку вiдбувається з'їзд наймогутнiших монархiв Європи, пiсля чого мiсто наноситься на європейськi карти. Мiсто пережило вiйну 1431 року. Саме тут українська полiтична верхiвка переховувалася вiд татарського вiйська у кiнцi XV столiття.

Подiї XVI-XVII столiтть згадуються у тогочасних хронiках. У 1595 роцi козаки С. Наливайка здобувають мiсто, а у 1648 роцi вiдбувається нове повстання проти гнiту та утискiв з боку польської шляхти. Не менш розмаїтим було i релiгiйне життя мiста. У 1569 роцi внаслiдок Люблiнської унiї волинськi землi переходять пiд владу Польщi. А у 1596 роцi Брестська унiя законодавчо затвердила католицизм на Волинi. Ополячення викликало рiшучий протест українського народу, який мужньо пiднявся на захист рiдної мови та вiри. Саме цей перiод залишив нам численнi релiгiйнi архiтектурнi пам'ятки. У 1706 роцi внаслiдок шведського загарбання мiсто зазнає значних спустошень. [7, 18-21]

III-й подiл Польщi врештi-решт возз'єднує захiдну Волинь з рештою споконвiчно українських земель i тим самим поповнює володiння Росiйської iмперiї, однак вже у 1921 роцi Ризький договiр передає Волинськi землi Польщi. Розташований на межi проживання українських, польських та бiлоруських народiв, Луцьк постiйно перебував у колi iнтересiв таких могутнiх держав як Росiйська, Австро-Угорська iмперiї, Литовське князiвство. Поєднання елементiв культури усiх цих народiв i зумовило самобутнiсть мiста як з культної, iсторичної, так i з архiтектурної точки зору. [9, 28-29]

Луцький Замок (Верхній), XIII-XIV ст. Розташований у старій частині міста на невисокому пагорбі. Він був однією з наймогутніших фортець Волині, основною ланкою системи міських зміцнень, у яку входив також Нижній замок (зберігся частково) і міські стіни. Оточений водами рік Стир і Малий Глушець, а з напольного боку - глибоким ровом, укріплений з півдня і заходу обхідним градом замок протягом декількох століть був неприступною твердинею. Замок, шо мав спочатку дерев'яні зміцнення, заснований на місці давньоруського XI-XIII стст. Наприкінці XIII - початку XIV стст. дерев'яний замок поступово заміняється кам'яним. В описі Луцька 1545 р. зазначено, що у Верхньому замку В'їздна, Стирова і Владича вежі кам'яні. Спочатку стіни і вежі замка були трьохярусними і завершувалися зубцями - мерлонами. Пізніше, у зв'язку з поширенням вогнепальної зброї, зміцнення були модернізовані. Перебудови не раз проводилися і пізніше. Спочатку замок був у стилі романо-готичної архітектури, але при перебудовах у середині XVI ст. він придбав риси ренесансу. У 30-х рр. XX ст. проведені часткові ремонтно-консерваційні роботи. У 1970-1977 рр. у замку здійснені великі реставраційні роботи (архітектори М.М.Говденко, Є.М.Годованюк), у результаті яких були відновлені покриття над вежами, оборонні пристрої уздовж стін. В одній з веж розташований музей дзвонів. [12, 3-4]

В'їздна вежа (Надвратна), кінець XIII ст. Можна припустити, що кам'яні вежі почали зводити, коли замок у цілому ще залишався дерев'яним. В'їздна вежа розташована в західному куті замка. Спочатку була трьохярусной, але пізніше стала п'ятиярусной. Лицьова поверхня стін выложена з цегли, середина забутована вапняком і кирпичем на вапняково-піщаному розчині. Загальна висота вежі 27 м. Через рів був перекинутий звідний міст, що входив у ніші, сліди яких простежуються на західному фасаді. Звідний міст у XVI ст. замінили постійним, а проїзд і прохід у вежі заклали, замінивши одним прорізом напівциркульної форми. Первісна проїзна арка була стрілчаста, сліди її збереглися з внутрішньої сторони. Вежа з'єднувалася зі стінами, цегельними крученими сходами. Другий і третій яруси західного фасаду декоровані нішами, що у середині XVI ст. мали лиштви з піщанику. З занепадом замка у XVI ст. вежа поступово руйнується. Після реставрації у 1969-1974 рр. вежі повернули вигляд, що склався до XVII ст. [14, 79]

Стирова вежа, XIII - XIV ст. Розташована в східній частині замка над р. Стир, від чого й одержала свою назву. При розкопках 1978 р. під нею були виявлені залишки більш древньої кам'яної, можливо середини XII ст. У XV ст. замурували зубці-мерлони, надбудували ще один ярус, пробили нові бійниці. У 1552 р. при перебудові замка над нею з'явився аттик і кам'яні витісані обрамлення вікон. Висота вежі 27 м. [14, 79-80]

Владича вежа, кінець XIII ст. Розташована в північно-західному краї замка. Загальна висота вежі 13,5 м. Стіни замка, кінець XIII - початок XV стст. оточують замок по всьому периметру. У XV ст. зубці на стінах замурували, висоту стін збільшили на 3-4 м, улаштували бійниці в два, а подекуди в три ряди, придатні для вогнепальної зброї. Загальна висота їх досягала 10-12 м. Із внутрішньої сторони уздовж стін тягнуться дерев'яні настили в кілька ярусів, з яких під час облог воїни стріляли по ворогу. [14, 80]

Житловий будинок шляхетський, 1789 р. Розташований у південної стіни замка між В'їздною і Стировою вежами на місці древнього князівського "готичного" палацу, що існував на початку XV ст. Він мав 50 м у довжину, 13 - у ширину і 18 м у висоту до верха даху, критою глазурованою черепицею. У 1781 р. він остаточно зруйнований під час великої міської пожежі, а в 1789 р. його зовсім розібрали, а на фундаменті і залишках стін звели кам'яний, одноповерховий, так називаний шляхетский будинок. У ньому розмістилися міський архів і суд. При цьому розібрана частина замкової стіни перед вікнами, що заслоняла світло. Після відновлення в 1960-1963 р. у будинку розміщається експозиція Луцького краєзнавчого музею. [15, 56-57]

Єпископський житловий будинок, початок XIX ст. Побудований на місці єпископського палацу неподалік від Владичої вежі. Належав казенному відомству. [15, 57]

Оборонна вежа князів Чарторийських. Відноситься до XV ст. Вежа та стіна залишками зміцнень Обхідного замка, побудованого в XIV-XV стст. Обхідний замок підсилював обороноздатність Верхнього замка з півдня і заходу. Зі східної, південної і західної сторін Обхідний замок обгороджувала кам'яна стіна з чотирма кам'яними вежами. В'їзд на територію здійснювався за допомогою моста, перекинутого через рів, що наповняється водою. Рів знаходився між валами. Збережена до наших днів вежа князів складена з цегли на вапняному розчині. На початку XVI ст. вежа реконструйована, а первісний квадратний план її був змінений у XVII ст. Вежа мала перекриті лучковими перекриттями бійниці й амбразури, перетворені згодом у вікна. Стіна, що примикає до вежі, складена з цегли і каменю вапняку на вапняному розчині, спочатку була довершена зубцями - мерлонами і мала дерев'яну бойову галерею, від якої до наших днів збереглися лише гнізда балок. Внутрістінні ніші, що грають роль невеликих камер, у даний час закладені кирпичем. У 1971 - 1973 рр. були проведені роботи з консервації вежі і стіни. Фрагмент стіни, зв'язаною з вежею, прикрашений сітчастим ромбовидним готичним орнаментом з кольорових стусанів цегельної кладки. [15, 61-63]

Синагога. Споруджена XIV-XVI ст., не зважаючи на заборони і обмеження щодо будівництв синагог пап Олександра Третього (1159 р.) та Пйотрковського (1542 р.), як справжній шедевр оборонного будівництва, вона входила в оборонну ланку кільця Обхідного замка. Зазнала багато руйнувань. Майже була знищена в 1941-1944 роки ХХ ст. Відрестврована 1981 р., на 2001 рік в приміщенні був спортзал. [15, 65]

Покровська церква. Побудована у XV ст. Була реконструйована в 1873-1876 рр. Олійні розписи оновлювалися в 1932 р. і 1966 р. Колись тут була ікона Волинської Богоматері, яка відноситься до ХІІІ-XIV ст. Зараз зберігається у Києві. [15, 65]

Святотроїцький кафедральний собор. Знаходиться в центрі міста на Театральній площі. Історія будівлі пов'язана з історією бернардійського кляштору, адже це є колишня будівля кляштору, яку після скасування католицького приходу в 1864 р. царським урядом передали в 1878 р. православним.

Нажаль не збереглося точного опису споруди до перебудови кляштору в православний храм. З “Opis Miasta Lucka i Wolynia” дізнаємося, що комплекс мав виконувати роль замку для оборони під'їзду до фортеці. В плані набула споруда форму підкови, приміщення можливо мали бійниці, на випадок облоги були три підземні ходи, якими можна було дістатися до річки та до міських укріплень. Орлович при описі споруди теж відмічав її оборонний характер, що видавали дві напівкруглі башти в середній частині “підкови”. Л.Маслов називає костьол бернардинців типовим єзуїтським костелом, а таким є Іль Джез в Римі, на якій схожий за зображеннями XIX ст. цей костьол, хоча існують і певні відмінності (поділ простору нави, абсидна частина, декор).

Але повернемося до історії “народження” будівлі. Чернечий орден Бернардійців становив гілку ордену францисканців. Бернардинський орден, дуже відомий своїми суворими правилами, відігравав важливу роль в житті Луцька в XVII . і на початку XVIIІ ст. [15, 72-73]

Діяльність ченців ордену в Луцьку розпочинається з 1645 р., в 1646 р. вони отримали від польського короля Владислава IV привілей на купівлю плацу у Юзефа Сеницького. Цікавий факт, що плац той на окописьках, де було поховано 40тис. мешканців, які загинули під час нападу військ Б. Хмельницького.

Побудований кляштор в 1648 р. на місці старої Георгівської церкви. Фундаторами були Станішевська та Ліневський. На кошти Агнешки Станішевської побудований був перший дерев'яний кляштор. В 1696 р. сталася пожежа, підпалив органіст, щоб приховати крадіжку. Після пожежі був побудований другий теж дерев'яний костел але на мурованому фундаменті.

В 1720 р. був закладений новий мурований кляштор, основним фундатором якого став віленський староста князь Карл Радзивілль. Як раз тоді абрис набув форму підкови, і тоді були зроблені муровані підземні ходи, на які особисто князем було виділено 16тис польських злотих, а на будівлю кляштору - 40тис. Під час виконання дорожних робіт в другій половині ХХ ст. підземні ходи було знищено. [15, 74-75]

Слід зауважити що кошти на будівництво виділяв не тільки Карл Радзивілль, а й інші. Цікавий переказ можна зустріти в літературі присвяченій собору. “як то постукався пізно ввечері в двері бернардинського кляштору бідновдягнутий чоловік, попросив їжі та притулку, додавши, що дуже щедро віддячить. Та настоятель Сокирський відповів що всі вже пообідали і наказав дати подорожньому хліб та кухоль пива. Незнайомцю такий прийом не сподобався і він пішов до тринітарів, де його три дні приймали та годували. Віддячив незнайомец дуже щиро віддав свої скарби тринітарам - так був побудований тринітарський кляштор. А незнайомцем був Павло Майковський з Брацлаву, якій вирішив використати свої багатства на славу Богу. І взнавши, що бернардійці не мають мурованого кляштору спочатку подався до них…”

В 1737 р. закладається третій вже мурований костел. Він повинен був бути в плані у вигляді троянди. Але за проектом Павла Гіжиського був розроблений новий костел, попередній план не влаштовував зламаним дахом. Фундамент вже закладеного костьолу розібрали почали будувати новий. Фундатором виступив знову Карл Радзивілль. Завершення будівництва фундували житомирський каштелян Станіслав Прушинський та Соболевський. Портрети їх подружжя висіли в костьолі, а серце Прушинського містилося у срібній скриньці над дверима різниці.

Через рік після освячення костелу, в 1793 р. костел зайняли російські війська, які використовували його під склад до 1800 р.

Скасований кляштор бернардінців в середині ХІХ ст, і почалася переробка костелу під православну церкву, допоміг цій справі архітектор Раструханов. Будівлю кляштору віддали для гімназії. В 1920-30 рр. В приміщеннях розміщався Воєводський уряд.

Розписи собору в 1905 р. виконував чеський майстер Параляк, а в 1960 рр. художниця с Острога Лідія Спаська. В 1986 р. розписи поновлювалися, собор навіть отримав потрібну кількість сусального золота, але його так і не встигли пустити на собор, за рішенням Волинського обкому, золото було передано до Корецького жіночого монастиря. [15, 76-78]

Монастир Домініканців. Cпоруджений 1390 р. Перебудований у XVIII ст. на кам'яний. 1847 року ліквідовано. В колишніх келіях почав діяти військовий шпиталь. Зараз це будинок творчості. [15, 79]

Хрестовоздвиженська церква. Споруджена в 1619 р. Спочатку була дерев'яна, потім поступово перебудовувалася в кам'яну. Є підземелля. Після пожежі перебудувалася 1890 р., але потім ще неодноразово перебудовувалася. [15, 81]

Підземелля. Підземні лабіринти біла Кафедрального костелу, географічно розташовані під ним. Відносяться до XIV-XVIII ст. Дослідження розпочалося 1970 р. Але значну роботу було проведено клубом школярів "Ентузіаст" на чолі з їх вчителем. За легендами, підземні ходи з'єднували Луцьк з навколишніми селами Шепелем, Жидичевим, Оликою.

Завітавши до самого підземелля, ви зустрінете екскурсовода, який залюбки проведе вас по освітленим місцям лабіринту, та розповість багато цікавих легенд та фактів. Під кафедральним костелом св. Петра і Павла виявлено тюремний комплекс з камерою - одиночкою, приблизно 50 кв см.

В підземеллі розташований склеп. А під час другої Світової війни, деякі місцеві переховувались у підземеллях, про це свідчить ціла родина загиблих від обвалу. [15, 83-84]

Будинок Лесі Українки. Двоповерховий будиночок, що здобув славу саме завдяки своїм мешканцям - у 90-х роках ХІХ ст тут проживала родина Косачiв, що подарувала Україні двох талановитих письменниць - Олену Пчiлку та Лесю Українку. [15, 84]

Розділ 4. «Українські Афіни». Острозький культурний феномен

Історія Острога - це частина історії України. За своє майже 900-річчя Острог пережив і роки піднесення, розквіту, слави, ставав центром культури та освіти України, і роки занепаду, коли він пертворювався у звичайнісіньке провінційне місто.

Але доля розпорядилася так, що наприкінці кожного століття, починаючи з XVI, відроджувався, ніби фенікс.

Наприкінці XVI століття Острог стає великим освітнім, культурним і духовним центром України. Тут були академія і друкарня. Значення Острога притемнювало велич золотоверхого Києва. Князь Констянтин-Василь Острозький був воєводою Київським, маршалком землі Волинської і старостою Володимирським.

Цей науковий та ідеологічний осередок називали тоді «українськими Афінами». Саме тут у 1576 році з ініціативи князя Василя-Костянтина Острозького було засновано школу, що на той час мала найвищий освітній рівень з-поміж усіх східнослов'янських навчальних закладів. Згодом виник літературно-науковий гурток, до якого увійшли відомі вітчизняні та іноземні перекладачі, а ще пізніше в Острозі під орудою Івана Федорова з'явилася друкарня, яка стала невід'ємною частиною культурного центру. [16, 13-14]

Переважну більшість вищих навчальних закладів середньовічної Європи становили академії, що були однією з форм гуманістичної організації інтелектуального життя і функціонували не як школи у традиційному значенні цього слова, а як товариства вчених, митців, вчителів та учнів. Такий характер мали Римська академія і Платонівська академія у Флоренції. Західноєвропейська концепція гебрайсько-грецько-латинської освіти за зразком Еразма Роттердамського, що використовував гуманістичний практицизм для перекладу і редагування біблійних текстів, трансформувалася в Україні у грецько-латинсько-слов'янську тримовність. Заснування Острозького колегіуму як слов'яно-греко-латинського закладу засвідчило перехід до нового етапу культурного синтезу. [21, 16-17]

Найяскравіша згадка про Острозьку академію викладена у передмові до Острозького букваря 1578 року. Розповідається про те, що засновник академії і друкарні Василь-Костянтин Острозький зібрав у місті свого діда знавців грецької, латинської і руської мов. Принцип тримовності згодом успадкували Львівська братська школа та Києво-Могилянська академія. [21, 22-24]

У тисячолітній історії української культури Острог відігравав роль інтелектуального центру на зламі XVI--XVII століть, а академія, що діяла тут протягом 1576--1636 років, була провідною науковою установою України. Її друкарня прославилася першим у світі виданням Біблії церковнослов'янською мовою (1581). Ренесансна культура Острога та його околиць, іконопис і хорове мистецтво належать до кращих зразків того часу.

Засновник академії та її фундатор Василь-Костянтин Костянтинович Острозький був одним із найбагатших магнатів держави, меценатом. Як зазначає С.Кардашевич, князь утричі перевершував за багатством самого короля Речі Посполитої. Йому належала третина всієї Волині, маєтності у Київському, Володимирському, Білоцерківському, Богуславському, Переяславському, Канівському та Черкаському староствах. У володіннях князя перебувало понад 3040 міст і сіл, торгові доми у Гданську, Ярославі, Львові, замки у Дубні, Турові, Тарнові, двори-палати у Варшаві та Вільно. Відомий Острозький в історії і як талановитий полководець. [18, 53-55]

В історії академії можна виразно окреслити три періоди. Перший із них -- час становлення (1576--1586). Він характеризується різким інтелектуальним спалахом. Уже в перші роки свого існування академія стає унікальним культурно-освітнім центром зі створеним у ній видавництвом. До праці у закладі залучалися діячі різних конфесій -- Герасим Смотрицький, Іван Федоров, греки Імануїл Мосхопулос, Діонісій Раллі та Євстахій Нафанаїл, Симон Пекалід, протестанти білорус Андрій Римша та українець Мотовило.

Наступний період діяльності академії (1587--1620) характеризується найвищим її розквітом. До Острога прибували видатні особистості -- українці і чужоземці з багатим європейським науковим та педагогічним досвідом. Українець Купріян навчався в Падуї та Венеції, Ісакій Борискович -- в Александрії. З вихованців Падуанської академії вирізнялися греки Никифор Кантакузин і Кирило Лукаріс. Взаємовигідні культурні зв'язки з монастирями Афона були налагоджені ще в 70-х роках XVI століття. Туди мандрували Іван Вишенський, Ісакій Борискович. Водночас афонські ченці приходили до Острога по місцеві видання, постачаючи друкарні потрібні рукописи. [21, 31-34]

З академією активно співпрацювали польські діячі. Одним із них був Ян Лятош -- астроном, математик, доктор медицини, випускник Падуанського та Краківського університетів. Славу Острогу принесли і українці-самоуки, визнаний православний публіцист Герасим Смотрицький -- перший ректор однойменної академії, полеміст Іван Вишенський, літератор Дем'ян Наливайко, його брат, керівник народного повстання в Україні Северин Наливайко. У бурхливій діяльності академії визначальну роль відігравала і сама атмосфера, що панувала в Острозі на межі двох століть: тут співіснували різні національно-культурні традиції. У місті з населенням п'ять тисяч чоловік із допомогою італійських архітекторів у стилі Ренесансу було збудовано замок, три дерев'яних палаци, ратушу, міські вежі. Діяли костел, дві синагоги зі знаною єшібою -- духовною і загальноосвітньою школою, татарська мечеть, кальвіністський та протестантський храми. У місті жили, крім українців, поляки, німці, шотландці, угорці, греки, татари, євреї. [32, 184- 186]

Зібрані матеріали, що визначають особливості мистецького середовища Острога епохи академії, дають підстави повернути «українським Афінам» ще один незаслужено забутий і вагомий аспект історії міста. Як і Афіни, Острог також характеризується активним мистецьким життям. Серед вихованців академії -- чимало культурно-освітніх і церковних діячів. Один із них -- Йов Княжицький -- заснував Манявський скит, де в особливій шані був церковний спів, зокрема болгарський. Скит на два століття став головним осередком культивування цього яскравого музично-стильового явища в Україні. Добрим знавцем церковного хору вважався і майбутній київський митрополит Йов Борецький, що теж навчався в Острозі. [23, 19-21]

Велику любов і шану до церковного співу та музики виявляв патрон академії князь Острозький. Польський хроніст Рафал Янчинський у середині ХVII століття писав: «У народі він (князь Острозький) мав авторитет і популярність, особливо через свою набожність… умів цитувати псалми та гімни (церковні), у святинях свого обряду мав хори…» [21, 36]

Співпраця видатних людей академії поступово наводила їх на думку про необхідність пошуків альтернативного щодо Заходу і православного Сходу культурного розвитку, такого шляху, який би синтезував здобутки візантійсько-руської духовності з трансформованими на вітчизняних теренах елементами духовного життя інших культур. Острозькі книжники вперше в історії української думки обережно підійшли до здійснення такого синтезу, поєднуючи його з українською та грекофільською орієнтаціями.

Завдяки сприянню князя Острозького місто стало найбільшим на Волині і одним із найвпливовіших в Україні. Важливим у житті міста став 1585 рік, коли на прохання князя Острозького король Стефан Баторій надав місту привілей на магдебурзьке право. Король дозволяв «…ратуш будовати, крами, вагу, постригальню, лазню посполитую меть… корчми вольниє держати, ремесла цеховиє…»

Протягом 60-річного існування Острозької академії (1576--1636 рр.) її випускниками стали, за найскромнішими підрахунками, понад 500 осіб. Серед них -- відомі вчителі, літератори, друкарі, проповідники. Навіть на основі тих нечисленних даних, що збереглися, можна стверджувати, що більшість відомих українських і білоруських діячів кінця XVI початку XVII століть були пов'язані з Острогом.

Занепад академії, а згодом і її ліквідація, виявилися результатом діяльності єзуїтів. Вони прагнули до посилення своєї ролі у цьому регіоні, а це ставало неможливим без ліквідації видавничого літературно-наукового гуртка й усього культурно-ідеологічного осередку. Адже острозька еліта своєю активною православною пропагандою стояла на заваді здійсненню далекосяжних намірів Ватикану та польської шляхти. Оскільки єзуїтам не вдалося схилити князя Острозького на свій бік, вони спрямували всю свою енергію на спадкоємців князя. Католиком став його старший син Януш, а в 1583 році змінив віру й другий син -- Костянтин. Ще один син, Олександр, у 1592 році одружується з відомою покровителькою єзуїтів Ганною Костчанкою. 1636 року над острожанами організовано шляхетський суд, і їх жорстоко катували та страчували. Суд ухвалив введення унії на Острожчині. Заснований у 1624 році єзуїтський колегіум активно сприяв польсько-католицькій експансії. Найбільшим виявом фанатизму Ганни-Алоїзи Острозької став у 1654 році її заповіт, за яким численні маєтності і великі суми грошей переходили у власність протегованого ордену єзуїтів, костьолів, католицьких шпиталів. [21, 58-63]

Національно-православне спрямування Острозької академії не викликало захоплення в ортодоксальних католицьких колах. Маючи на увазі саме цей навчальний заклад, польський письменник, єзуїт Петро Скарга писав: «…і не було ще на світі і не буде жодної академії, колегії, де б теологія, філософія й інші визволені науки іншими мовами вивчились і порузумівались. З слов'янської мови жоден не може бути вченим». [32, 186]

Острогу недавно виповнилося 900 років. Воно й сьогодні відоме далеко за межами України своїм історичним, політично-культурним та духовним впливом на суспільний розвиток України впродовж XIV--XVIII століть. Починаючи з двадцятих років XVII століття, уряди іноземних держав, до складу яких входив Острог, робили все для того, щоб перетворити один із найбільших культурних центрів у провінційне містечко. Незважаючи на те, що їм значною мірою це вдалось, Острог зберіг своє національно-культурне значення. Сюди, як в «український Єрусалим», приїжджали видатні українці: І. Мазепа, Т. Шевченко, М. Костомаров, П, Куліш, І. Нечуй-Левицький, М. Коцюбинський. В роки незалежної України світло науки, просвітництва і культури, яке запалила Острозька академія 420 років тому, засвітилася вдруге: 12 квітня 1994 року Президент України Леонід Кравчук видав указ про утворення Острозького колегіуму, який через два роки отримав статус академії. Історична доля навіки поєднала Острозьку академію та Києво-Могилянську академію, адже у XVI столітті перша стояла біля джерел створення другої. Нині реставруються храми і пам'ятки історії, вчені працюють над пошуками і обробкою новознайдених матеріалів. Іван Мицько видав грунтовну монографію з соціально-економічної історії міста XVI--XVIII ст., в якій досліджується діяльність Острозької академії і розкривається взаємозв'язок культурного життя з ідеологічною боротьбою в Україні її періоду; вийшли також вагомі праці львівських вчених-істориків. Є надія, що дослідження цього питання української історії триватиме. Адже у межах формування в Острозі реформаційних ідей відбувалося становлення ідеології визвольного руху в Україні. З ідеї демократизації Церкви поступово викристалізувались ранньобуржуазні політичні принципи; свобода совісті стала поштовхом до утвердження принципу інтелектуальної і моральної автономії особистості з ознаками вродженої рівності, свободовиявлення волі, свободи боротьби за свої права і переконання.

Місто Острог є державним історико-культурним заповідником. В місті діє історико-краєзнавчий музей, музей "Книги та друкарства", музей нумізматики. Тут збереглися пам'ятки культури та архітектури XIV-XIX ст.

Висновки

Головним "брендом" кожної країни є не її політичний устрій, не обличчя її правителів, і навіть, як це не парадоксально може прозвучати, не її економічне благополуччя й процвітання. Брендом кожної країни - тим, який впливає на зарубіжну аудиторію найбільш безпосереднім чином, на найбільш особистому, підсвідомому рівні, - є національна культура.

Брендом Польщі в світі був і залишається Шопен, брендом Фінляндії - Сібеліус, брендом Швеції - Пеппі Довга Панчоха і Карлсон, що живе на даху. Приклади взято навмання, такі "культурні паспорти", байдуже, більші чи менші, має кожна "доросла" країна. [29, 5-6]

Коли Україна 1991 року з'явилась на карті світу, ніяких, і близько подібних, "розпізнавчих знаків" за нею не було, і міжнародна реакція на появу нової держави була цілком логічна - як у Маяковського: "что это за географические новости?". Пересічні європейці і не знали про існування такої країни, як Україна, адже до цього був один і неподільний СРСР. Тільки дослідники, країнознавці, представники наукових кіл та української діаспори могли назвати культурні візитівки України та її визначних міст -- Києва, Чернігова, Острога та Луцька. Так, в України дуже багата культурна історія та традиція і Україна є частиною Європи. Якщо знати свою історію, свої надбання, то так, за своїми витоками, за спадком, за ментальною й психологічною "матрицею" країна, безумовно, є частиною європейського культурного материка. [10, 3]

Але насправді Україна сама про це не знає. Нормальний, пересічний український громадянин - "неспеціаліст" - дуже погано знає свою історію і майже не знає своєї культурної спадщини.

Дуже важко кудись "інтегруватись", якщо ми самі в собі не є культурно "інтегрованими". Дуже важко "інтегруватися" чомусь, що позбавлене історичної пам'яті, погано розуміє себе самого і слабо уявляє, з якого боку і з чим себе співвіднести, порівняти.

Образ України в Європі все-таки має визначатися відкриттям того, що в цій країні колись була висока культура, яку відобразили своїми пам'ятками Київ, Острог, Луцька, Чернігів та інші міста і що ця країна все ж таки спроможна цю культуру експортувати. Потрібно налагоджувати туристичний бізнес, щоб усі охочі жителі Європи, приїжджали помилуватися Києво-Печерською Лаврою, Антонівськими печерами, відвідали музей книги в Острозі, Святотроїцький кафедральний собор або будинок Лесі Українки у Луцьку. Наші, українські культурні пам'ятки величчю своєю не уступають пам'яткам, Відня, Софії, Парижу, а навіть перевершують їх, за датами заснування та історичним значенням.

Іноді здається, що зараз ми повернулися в 1920-ті роки - до тих часів, про які саркастично писав Тичина: "Ради Бога, манжети надіньте, що-небудь їм скажіть: вони питають, чи єсть у нас культура". [10, 4] Культура в нас є і дуже багата, але державі потрібно докласти ще чимало зусиль для того щоб культурні центри Чернігів, Київ, Луцьк та Острог стали ще й туристичними, які б поширювали знання європейців про славетну культуру України. Для прикладу, минулого року архітектурно-історичний заповідник "Чернігів Стародавній" відвідало понад 200 тисяч туристів - не тільки з України, а й із Франції. США, Великобританії, Росії та інших країн світу. І все ж сказати, що Чернігів став визначним туристичним центром, на жаль, не можна. Хоча 1000 років тому на шляху "із варяг у греки" Чернігів був справді значним і культурним і торговим, і політичним осередком. До речі, ті ж войовничі варяги несли службу у князівській дружині, а майстровиті греки будували церкви. Та й вся Київська Русь тоді була невід'ємною, високорозвинутою частиною Європи. На жаль, у своєму історичному розвитку ми так і залишилися на півдорозі. не наблизившись ні до варягів, ні до греків. І зараз, через 1000 років, ми ще тільки прагнемо достукатися до Європи, ще тільки плануємо "включити міста Чернігів, Острог та Луцьк у міжнародні туристичні маршрути".

Список використаної літератури

1. Андрухов П.З. 600 імен в історії Волині // Сокаль, 1992. - с. 6;

2. Антонович В. Українські міста // Розвідки про міста і міщанство на Україні-Руси в XV -- XVIII вв. -- Львів, 1904. -- Ч.2;

3. Вербич В. Луцьк - столиця Європи? // Сім'я і дім. Нар. трибуна. - 2003. - 24 квіт.;

4. Водзинський Є.Є., Ієвлєва В.П. Київ туристичний. Перспективи розвитку. //Туристично-краєзнавчі дослідження - Київ, 1998. - Вип. 1, ч. І. - С. 352-358;

5. Гозенпуд А. Україна в західноєвропейській художній літературі // Радянська Україна. -- 1941. -- № 1;

6. Дашкевич Я. Україна на межі між Сходом і Заходом (XIV-XVIII ст.) // ЗНТШ. -- 1991. -- Т. 222;

7. Денисюк В. Луцьку - 910 років: Іст.-краєзн. нарис. - Луцьк: Надстир'я, 1995. - 64 с.;

8. Дзюба О. Києво-Могилянська академія очима німецького пастора // Київська старовина. -- 1994. -- № 2;

9. Дублянський А. Луцьк: Іст. нарис. - Луцьк: Ініціал, 1996. - 32 с.;

10. Забужко О. "Вони питають, чи єсть у нас культура..." // Кримська Світлиця// №14// 06.04.2007;

11. Європейський вибір Луцька // Мер. - 2003. - № 5. - С. 2-7;

12. Кривицький А.Ф. Луцьк у плині віків // Минуле і сучасне Волині: Літописні міста і середньовічна культура: Матеріали VІІІ Волин. обл. іст.-краєзн. конф. - Луцьк, 1998. - С. 3-4;

13. Культурна спадщина Києва: дослідження та охорона історичного середовища. - К. : АртЕк, 2003 р. - 136 с.;

14. Луцький замок // Шкiльна бiблiотека.- 2007.- №2.- С.79- 80;

15. Михайлюк О.Г. Історія Луцька / О.Г.Михайлюк, І.В.Кічий. - Львів: Світ, 1991. - 190 с.;

16. Матеріали VІІ- ІХ науково-краєзнавчих конференцій «Остріг на порозі 900-річчя» 1996- 1998 роки». - Остріг. - 2000;

17. Наливайко Д.С. Очима Заходу. Рецепція України в Західній Європі XI -- XVIII ст. -- Київ, 1998;

18. Новосілецький А. Острог на Волині: Науково-популярний нарис з найдавніших часів до початку 20 століття. - Острог: Острозька Академія, 1999. - 160 с.;

19. Одвічні джерела: Острогу - 900: Бібліогр. покажч./ Рівнен. держ. обл. б-ка; П.І. Демчук, М.П. Манько, Н.П. Тимощук; Наук. конс. М.П. Ковальський, І.В. Мілясевич. - Рівне: Волинські обереги, 2000. - 192с.;

20. Орлов М.А. Крупные туристские центры. - М.: Стройиздат, 1986. - 158 с.;

21. Острозька Академія 16 - 17 ст.: Енциклопедичне видання.- Острог: Острозька Академія, 1997. - 201с.: іл.;

22. Пиріг П.В. Нариси соціально-економічної історії Чернігівщини в другій половині XVII ст. - К.: Стилос, 1998. - 183с.;