Співвідношення ринкових і державних методів регулювання економіки

Філософські та методологічні принципи соціального напрямку були обґрунтовані Р. Штаммлером у роботі "Господарство та право з погляду матеріалістичного розуміння історії". Визначаючи право атрибутом соціальної діяльності держави, він стверджував, що "соціальне життя є ззовні відрегульованим суспільним життям людей", а тому "цінність має значення лише для обміну товарів на основі... існуючого правопорядку". Наголошуючи на об'єктивній зумовленості історичних процесів, вчений запере-чував будь-яку активність людей, в тому числі політичну боротьбу, трактуючи останню як невизнання людьми об'єктивних законів суспільного розвитку.

РОЗДІЛ 2. ПЕРІОДИЗАЦІЯ ГОСПОДАРСЬКОГО РОЗВИТКУ В НІМЕЦЬКІЙ ІСТОРИЧНІЙ ШКОЛІ ЯК ОСНОВА АНАЛІЗУ КАПІТАЛІСТИЧНОЇ СИСТЕМИ ГОСПОДАРСТВА

2.1 Економічна періодизація господарського розвитку держав в працях економістів «старої німецької історичної школи»

Економічна періодизація господарського розвитку держав в працях економістів «старої німецької історичної школи» викладена в працях Ф. Ліста, В. Рошена, Б. Гільдебрандта та спирається на економічне трактування кожним важливості категорій «капітал»(«мінова вартість») та «продуктивні сили».

1. Погляди Ф.Ліста на економічну періодизацію розвитку держав[21].

Ф. Ліст, розрізняючи економічні категорії "мінові вартості" і "продуктив-ні сили", на перше місце ставив формування людського капіталу шляхом піз-нання, засвоєння та примноження накопичених людством знань, ідей, винахо-дів, відкриттів, навичок професійної діяльності тощо. Відтак важливого значен-ня Ф. Ліст надавав розвитку освітніх, наукових, духовних та правових закладів, мистецтва тих, хто завідує судом та адміністрацією, в чиїх руках освіта та релігійне виховання, хто розвиває науку, культуру тощо.

Таким чином, німецький дослідник трактував продуктивні сили:

- як постійне джерело суспільного добробуту та найважливішу передумо-ву прогресивного розвитку націй;

- здатність створювати багатство, яка набагато важливіша за саме багат-ство;

- інтелектуальні, соціальні, матеріальні сили нації, сукупність суспільних умов, які сприяють економічному зростанню.

Спираючись на теорію продуктивних сил, Ф. Ліст обґрунтував концепцію економічного прогресу нації. Аналіз історичного матеріалу, дослідження ево-люції галузевої структури економіки та оцінка рівня розвитку продуктивних сил сучасних йому економічних систем дали змогу німецькому вченому виок-ремити такі стадії економічного розвитку націй:

-- стан дикунства;

-- стан розвитку скотарства;

-- стан землеробства (цієї стадії, на думку Ф. Ліста, досягли сучасні йому Іспанія, Португалія, Італія);

-- землеробсько-мануфактурний стан (на шляху до цієї стадії, на думку вченого, перебували на той час США та Німеччина);

-- землеробсько-мануфактурно-комерційний стан суспільства (Ф. Ліст вважав, що цієї стадії досягла на той час лише Англія, до якої наближається Франція).

Визначаючи п'яту стадію як господарський ідеал, який забезпечує найкра-щу комбінацію та гармонійний розвиток продуктивних сил нації, вчений ствер-джував, що досягнення цієї стадії є метою розвитку усіх народів. Водночас він звертав увагу на необхідність певних передумов реалізації зазначеної мети:

- вигідного географічного розташування, наявності великих територій та значних запасів природних ресурсів, необхідних для розвитку національної індустрії;

- схильності до мануфактурного розвитку нації, її здатності до самовідданої праці заради майбутнього прогресу.

У зв'язку з цим Ф. Ліст зазначав, що дух німецької нації переважає у інші народи. Відтак для економічного піднесення країни необхідно "окрилити" її кордони за рахунок невеликих держав-сусідів (Голландії, Данії), союз яких з Німеччиною буде запорукою їх подальшого успішного розвитку.

2. Погляди В.Рошера на економічну періодизацію розвитку держав [29].

Поставивши за мету вплинути на формування національної політики доповнивши та розвинувши учення класиків на основі залучення до аналізу історичного методу дослідження, В. Рошер:

1. Стверджував, що не існує єдиної політичної економії та універсальних законів господарського розвитку всіх націй, оскільки генезис господарського життя кожної країни є специфічним, залежним від її геополітичного становища, конкретно-історичних та природних умов, традицій і звичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.

Критикуючи методологію класичної школи, вчений звертав увагу на те, що окремі індивіди керуються у своїх вчинках не лише прагненням економічної вигоди, але і суспільними інтересами, сімейними турботами, почуттям національної єдності тощо. Відтак позаекономічні чинники суттєво впливають на вчинки та прагнення людей, значно збагачуючи їх палітру.

2. Особливий наголос вчений робив на необхідності міждисциплінарного підходу як важливого засобу подолання обмеженості та "шкідливого впливу" класичної доктрини. Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиків власну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва (засоби виробництва, людська праця, грошовий капітал).

В історії розвитку націй вчений виділив три великих періоди:

I -- найдавніший, за якого головним фактором виробництва була земля;

II -- середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця, капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;

III -- новий, пов'язаний із пануванням капіталу.

Аналізуючи третій період еволюції суспільства, В. Рошер вказував на зростаючі можливості економічного прогресу націй, зумовлені розвитком індустрії, транспорту, витісненням ручної праці машинною. Водночас вчений звертав увагу на викликане цими змінами загострення соціальних суперечностей, розшарування суспільства на багатих та бідних тощо.

Вчений стверджував, що історія народів торує собі шлях мирними засобами "позитивного права", а нація стає учасником цього процесу під керівництвом держави. Вважаючи законними лише еволюційні форми розвитку суспільства, він зазначав, що "кожна революція, яка б не була велика потреба у змінах, здійснюваних нею, залишається все-таки завжди найбільшим нещастям, великою і нерідко смертельною хворобою народного життя".

3. Погляди Б. Гільдебранда на економічну періодизацію розвитку держав [9].

Б. Гільдебранд здійснив спробу періодизації історії господарського розвитку народів, поклавши в її основу мінову концепцію, спосіб обміну. Запропонована вченим концепція стадійного економічного розвитку знайшла відображення у назві його праці "Натуральне господарство, грошове господарство і кредитне господарство" (1864). Таким чином історичний шлях економічного розвитку націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:

I -- натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;

II -- грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші функціонують як необхідний посередник обміну;

III -- розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється на основі кредиту.

Виходячи з того, що кредитне господарство створює могутні стимули підвищення економічної активності господарюючих суб'єктів, Б. Гільдебранд уважав третю стадію вершиною економічного розвитку націй. Ліквідація на цій стадії "панування грошей та капіталу" перетворює, на думку вченого, ринкову економіку на справедливий устрій, "доброчинне" суспільство, засноване на довірі та високих моральних якостях громадян. Метою цього суспільства є задоволення наперед визначених потреб людей, рівність та справедливість.

2.2 Економічна періодизація господарського розвитку держав в працях економістів «нової німецької історичної школи»

Теоретико-методологічні особливості нової історичної школи знайшли відображення у працях Карла Бюхера (1847--1930) -- відомого дослідника економічної історії, автора книги "Виникнення народного господарства" [6].

1. Погляди К. Бюхера на економічну періодизацію розвитку держав[6].

Найбільш виразно економічні погляди К. Бюхера відобразились у запропонованій ним періодизації економічної історії людства та поясненні генезису капіталізму на основі розвитку структури ринку. На основі мінової концепції вчений виокремив три ступені господарської еволюції народів:

I -- самодостатнє натуральне господарство, діяльність якого підпорядкована задоволенню власних потреб (первісний лад "нецивілізованих народів", антична латифундія, земельне господарство вільних селян та маєтки раннього середньовіччя);

II -- міське господарство, у якому рух продукції від виробника до споживача опосередковується місцевим ринком (робота ремісників на замовлення, обслуговування місцевого ринку);

III -- народне господарство зі сформованим національним ринком та значною кількістю посередників обміну (зріле ринкове господарство, в якому торгівля набуває широкого розвитку). К. Бюхер був переконаний, що істинний капіталізм існує лише на останній, стадії, яка характеризується найповнішою реалізацією таких економічних категорій, як капітал і процент. Вчений виходив з того, що еволюція форм обміну супроводжувалась вдосконаленням промислового виробництва та сприяла поширенню сфери впливу капіталу аж до повного охоплення ним національної економіки. Підкреслюючи вирішальну роль грошового капіталів розвитку національної економіки, К. Бюхер тлумачив фінансовий капітал як наслідок абсолютного підпорядкування промислового капіталу позичковому.

2.3 Сутність капіталістичної економічної системи господарського розвитку держав в поглядах економістів еволюційного розвитку «нової німецької історичної школи»

Подальший еволюційний розвиток «нової німецької історичної школи» у періоді кінця XIX - початку ХХ сторіччя викладений в працях німецьких еко-номістів В.Зомбарта (1863--1941) та М. Вебера (1864--1920), які запропону-вали оригінальну теорію генези капіталізму.

У своїй пионерной роботі «Протестантська етика і дух капіталізму» [«Die Protestantische Ethik und der Geist des Kapitalismus»] (1904) М. Вебер пов'язав генезис капіталізму з радикальною зміною типу громадських зв'язків. Він виділив два типа [7]:

- «природну спільність» [Gemeinwesen] - суспільство, новобудоване з урахуванням общинних, родоплемінних і патерналістських відносин - тобто. традиційних зв'язків - для людей;

- і «громадянське суспільство» [Gesellschaft] - суспільство, новобудоване з урахуванням добровільного формування перетинів поміж і люди, вільними тиску громади чи роду. Капіталізм як господарська система можливий лише у громадянському суспільство. Тому його генезис пов'язані з руйнацією природною спільності.

На думку М. Вебера, така руйнація була викликане поступовим поширенням крайніх напрямів протестантизму - кальвінізму, пуританства тощо. Етика даних конфесій орієнтувала їхніх адептів для досягнення максимального успіху господарської діяльності; це з кальвіністської доктрини приречення, за якою одні люди ще до його свого народження визначені Богом для раю, інші - для пекла. Критерієм, що дозволяє визначити, хто куди визначений, таки служить успіх у справах, конкретно вимірюваний сумою накопиченого капіталу. Теорія М. Вебера має непроминуще значення і є сьогодні при дослідженні перетинів поміж релігією й економікою.

Вважаючи тенденцію до раціоналізації соціально-економічного життя ос-новою розвитку суспільства, Вебер пов'язував генезис капіталізму з подолан-ням традиціоналізму та утвердженням принципу формальної раціональності у всіх сферах суспільного життя (релігії, науці, праві, державному управлінні, організації підприємств тощо).

На думку німецького мислителя, капіталізм виникає там, де "існує раціо-нальне прагнення до капіталістичного прибутку", а людська діяльність «спря-мована на планомірне використання матеріальних засобів або особистих зусиль для отримання прибутку таким чином, щоб розрахований у балансі кінцевий дохід підприємства, виражений матеріальними благами в їх грошовій цінності, перевищував капітал».

На відміну від інших представників історичної школи, які відводили провідну роль державі, М. Вебер розглядав суспільство як сукупність вільних індивідів, пояснюючи соціально-економічні процеси і явища на основі індивідуальних мотивів господарської поведінки. Водночас він визнавав існування суперечностей між індивідуальними та суспільними інтересами, покладаючи на державу важливі функції з їх врегулювання.

Одним із яскравих представників наступного етапу розвитку нової істо-ричної школи був учень Г. Шмоллера -- Вернер Зомбарт (1863--1941) -- ні-мецький соціолог, філософ, економіст, професор політичної економії Бреслав-льського, а згодом -- Берлінського університетів, автор праць "Сучасний капі-талізм" (1902), "Буржуа. Етюди з історії духовного розвитку сучасної економіч-ної людини" (1913), "Три політичні економії" (1929), "Німецький соціалізм" (1934) та ін.

Гучну славу та визнання німецькому досліднику принесло побудоване на багатому історичному матеріалі фундаментальне дослідження "Сучасний капі-талізм. Історико-систематичне дослідження загальноєвропейського економіч-ного життя від його зародження до сучасності" (1902) [32]. Центральне місце у цьому творі займає історична економічна соціологія. На її основі вчений здійс-нив спробу осмислити походження та форми розвитку капіталізму, виявивши сис-тему господарських цінностей, притаманних різним стадіям його еволюції.

У цій та інших працях вчений [31]:

1. Розмежував поняття "господарська система" (абстрактно-теоретична конструкція, позбавлена історичної специфіки і призначена для систематизації емпіричних фактів) і "господарська епоха" (реально існуюча господарська сис-тема). Структуру господарської системи В. Зомбарт характеризував поєднан-ням трьох груп факторів:

- технологічного способу виробництва (субстанції);

- суспільних відносин (форми);

- господарського духу (спонукального мотиву розвитку).

Виходячи з цих міркувань, вчений виокремив три групи найважливіших чинників еволюції господарської системи: техніко-економічні, соціально-орга-нізаційні та соціально-психологічні, включаючи до складу останніх суспільну свідомість, мислення та ідеологію. В. Зомбарт був переконаний, що фактори, які зумовлюють господарську діяльність, знаходять свій прояв у певних інсти-туціях, дослідження яких уможливлює виокремлення своєрідних рис того чи іншого економічного устрою.

2. Дослідив еволюцію капіталізму на основі вивчення "історії духовного розвитку сучасної економічної людини". Завдяки В. Зомбарту термін "капі-талізм" став загальновживаним. Аналізуючи розвиток європейського капіта-лізму як органічний цикл з еволюційними фазами, вчений виокремив: стадію його народження, молодості (ранній капіталізм), зрілості (розвинений капіта-лізм) та старості (пізній капіталізм).

3. Німецький дослідник трактував стадії економічного розвитку капіта-лізму як вираження певних форм господарської діяльності, спрямованої на збільшення багатства, особливо у грошовій формі. Водночас зрілий капіталізм вчений визначав як господарську систему, підпорядковану виробництву вик-лючно заради прибутку.

4. Дослідив особливості "капіталістичного духу" як рушійної сили гос-подарського розвитку націй/ У складі "капіталістичного духу" В. Зомбарт виділяв:

- дух підприємництва, пов'язаний із грандіозністю ініціатив, багатством ідей, жадобою грошей, насильством, авантюризмом, героїзмом, жагою пригод тощо;

- бюргерський (міщанський) дух, в основі якого лежать бережливість, скромність, уміння рахувати та заощаджувати, працьовитість, поміркованість, схильність до раціоналізації тощо.

5. Визначив підприємництво як прагнення до "нескінченного", до само-визначення і влади, яка у сфері матеріальних прагнень рівнозначна збільшенню суми грошей. "Прагнення до влади і прагнення до грошей, -- писав німецький дослідник, -- переходять одне в одне: капіталістичний підприємець прагне до влади, щоб здобувати (прибуток) і здобуває, щоб добитися влади".

6. Найважливішими функціями підприємців вчений вважав:

- організаторську, засновану на вмінні підбирати та об'єднувати фактори виробництва в працездатне ціле;

- збутову, яка передбачає уміння вести переговори, завойовувати довіру та спонукати до купівлі запропонованих товарів;

- облікову, пов'язану з точним кількісним підрахунком та зіставленням затрат і результатів.

7. Впровадив в економічну теорію поняття "економічної кон'юнктури", протиставивши учення про її коливання марксистській теорії криз. Стверджую-чи, що теорія криз має бути розширена до теорії кон'юнктури, вчений пов'язав ритмічний рух капіталістичної економіки з розвитком підприємництва та очі-куванням прибутків, здатними породжувати спекулятивне піднесення та укруп-нення виробництва. Розширення виробництва, яке з часом наштовхується на диспропорції між: видобувними та переробними галузями, а також між обся-гами основного та грошового капіталів, на думку вченого, неминуче породжує спад економіки.

Водночас В. Зомбарт стверджував, що чергування періодів піднесення і періодів спаду є необхідною передумовою розвитку "капіталістичного духу": у період піднесення розвивається спекулятивно-користолюбна його складова, пов'язана з новаторством та ризиком, а в період спаду -- розрахункова, орга-нізаційна, спрямована на внутрішнє вдосконалення капіталістичної системи та вибір найефективніших форм господарювання.

8. Обґрунтував можливості еволюційного прогресу капіталізму, його мир-ного переростання в соціалізм.

Виступивши одним із авторів теорії "організованого капіталізму", В. Зом-барт стверджував, що в майбутньому на зміну ліберальному буржуазному сус-пільству прийде устрій, заснований на етатизмі, планомірності, корпоративізмі, ієрархічності, принципі "фюрерства", автаркії, підпорядкуванні індивідуальних інтересів державним тощо.

9. Започаткував концепцію "соціального плюралізму," згідно з якою роз-виток суспільства відбувається не шляхом зміни господарських систем, а шля-хом їх співіснування, приєднання основних елементів нового устрою до попе-редніх. Відтак В. Зомбарт був переконаний, що капіталістичне суспільство прямує до нової "змішаної" господарської системи, у якій будуть гармонійно поєднуватись приватні, кооперативні, суспільні, колективні, великі та дрібні, селянські й ремісничі господарства. Розвиток різних укладів та посилення впливу держави, на думку вченого, сприятимуть трансформації капіталізму в стабільне та високоефективне суспільство майбутнього.

У ХХ столітті під час силового та ідеологічного економіко-політичного протистояння капіталістичного та соціалістичного напрямків розвитку світо-вого суспільства відродження конструкцій „німецької історичної школи” здійснив економіст В. Ростоу в своїй теорії «стадій економічного зростання».

В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Heкому-ністичний маніфест» (1960) [28], в якій виклав власну концепцію суспільного розвитку, як альтернативу марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство, 2) підготовка передумов для піднесення, 3) піднесення, 4) рух до зрілості, 5) ера високого масового споживання.

1) «Традиційне суспільство» характеризується примітивною ручною технікою, ручною працею, переважанням сільського господарства. Перша стадія хронологічно охоплює всю історію людства до XVII ст.

2) «Друга стадія зростання -- це суспільство в перехідному стані». На цій стадії створюються передумови для піднесення. Визначальною рисою стадії є утворення централізованих національних держав. В економіці з'являються «нові типи підприємливих людей... які бажають мобілізувати заощадження й узяти на себе ризик, прагнучи прибутку або модернізації». На другій стадії виникають банки, зростають інвестиції, пожвавлюється зовнішня та внутрішня торгівля.

3) Третя стадія, стадія піднесення, визначається тим, що сили економіч-ного прогресу починають домінувати в суспільстві. Відбувається розвиток в інтересах усього суспільства. Частка інвестицій росте і досягає 10 % річного національного доходу.Існує хоча б одна галузь промисловості з високим типом росту і політична підтримка цієї галузі. У. Ростоу визначив тривалість стадії в 20-30 років. Цю стадію різні країни пройшли в історично різні відрізки часу. В Англії -- це (приблизно) два останні десятиріччя XVIII ст., у Франції і США -- кілька десятиріч перед 1860 p.

4) Четверта стадія характеризується постійним прогресом, удосконален-ням техніки, поширенням нової технології на всю сферу господарської діяль-ності, більш швидким зростанням випуску продукції порівняно зі зростанням кількості населення. Саме цю стадію Ростоу називає «індустріальним суспіль-ством». Становлення індустріального суспільства характеризується збільшенням норми нагромадження до 20 %. Це стадія триває 60 років. У. Ростоу вважав початком цього періоду для - Великобританії - 1850 р. , Швеції - 1930 р., США - 1900 р. , Японії - 1940 р., Німеччини - 1910 р., Росії - 1950 р., Франції - 1910 р., Канади - 1950 р.,

5) Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є ви-пуск товарів масового користування. На цій стадії змінюються пріоритети сус-пільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і благоден-ство в самому широкому розумінні». Тривалість - близько 100 років.

6) П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію суспільного розвит-ку. Майбутнє суспільство він зв'язує зі стадією «за споживанням», якої ніби вже досягнуто у США. Для неї характерним є переважання сімейних та інтелектуальних цінностей над споживанням. Ростоу вважає, що високе масове споживання стане загальним і закликає людство прискорити цей процес.

У викладеній їм концепції в основі економічного росту і історичного переходу суспільства від однієї стадії до іншої лежать принципові розходження трьох основних характеристик [28]:

- Рівня розвитку техніки;

- Норми нагромадження;

- Рівня споживання.

Теорія стадій росту У. Ростоу для середини ХХ сторіччя при масовому післявоєнному становленні „світової системи соціалістичних держав” з марк-систсько-ленінською ідеологією під керівництвом СРСР, стала помітною по-дією в суспільної науці свого часу. Вона являла собою новий погляд на істо-ричну еволюцію суспільства, багато в чому відмінної від марксистської концеп-ції соціально-економічних формацій, а також технократических теорій росту першої половини XX століття. Однак теорія У. Ростоу носить занадто загальний характер і більше орієнтована на питання про історію росту в епохальному плані, ніж дає представлення про механізм і про джерела самого економічного росту.

РОЗДІЛ 3. РОЛЬ ДЕРЖАВИ В РЕГУЛЮВАННІ ГОСПОДАРСЬКИХ ПРОЦЕСІВ У ВІДОБРАЖЕННІ ПРЕДСТАВНИКІВ НІМЕЦЬКОЇ ІСТОРИЧНОЇ ШКОЛИ

3.1 Роль державного регулювання господарського розвитку економіки в працях економістів «старої німецької історичної школи»

Концепція стадійного економічного розвитку дала Ф. Лісту підстави дійти висновку, що економічна політика держави має враховувати специфіку кожного етапу господарського прогресу нації з метою створення передумов неухильного зростання її продуктивних сил.

1. Погляди Ф.Ліста на державне регулювання господарського розвитку економіки [21].

При обґрунтуванні активної економічної ролі держави та політики "виховного протекціонізму" німецький дослідник висунув ідеї, що для країн, які перебувають на III (аграрний) і V (аграрно-мануфактурно-комерційній) стадіях, доцільною є політика свободи міжнародної торгівлі, яка дає змогу повною мірою реалізувати національні інтереси. "Нація, яка досягла переваг в галузі мануфактурного виробництва, -- писав учений, -- може вберегти своїх фабрикантів і комерсантів від втрати завойованих позицій та апатії лише шляхом вільного імпорту продуктів харчування і сировини та конкуренції з зарубіжними товарами".

Водночас для держав, які перебувають на IV (аграрно-мануфактурній) стадії, украй важливим є протекціонізм, спрямований на захист молодої і ще не зміцнілої національної промисловості. На думку вченого, саме за допомогою протекціонізму держава здійснює "індустріальне виховання нації" на шляху переходу до вищої стадії економічного розвитку. "Протекціонізм -- зазначав Ф. Ліст, -- не збільшує безпосередньо кількість матеріальних благ, а значить і капіталу, але розвиває і зміцнює продуктивні сили, які створюють цей капітал". Обґрунтовуючи цю думку, вчений звертав увагу на те, що наслідування принципам економічного лібералізму класичної політичної економії може забезпечити певну абстрактну вигоду для світового господарства в цілому з погляду отримання мінових цінностей. Водночас він виступав з критикою теорії, "яка зайнята лише вартістю і не звертає ніякої уваги на продуктивні сили, розглядаючи весь світ як єдину і неподільну республіку торговців". Ф. Ліст стверджував, що свобода міжнародної торгівлі буде корисною за умов, коли всі держави досягнуть однакової стадії розвитку.

Слід зауважити, що теорія протекціонізму Ф. Ліста має оригінальний характер, оскільки митний захист держави не є для вченого універсальним засобом історичного розвитку всіх націй. Німецький дослідник був переконаний, що політика протекціонізму не має абсолютного значення і є виправданою лише як виховний засіб, спрямований на розбудову продуктивних сил націй та вирівнювання економічного розвитку країн.

Вчений був впевнений, що у майбутньому, при досягненні високого рівня розвитку усіх країн, вільна торгівля стане загальним правилом поступово будуть створені усі необхідні передумови для формування загальносвітової спільноти людей та міжнародного союзу промислово розвиненні націй. "Країна, яка досягла могутності шляхом обмежень мануфактурної та комерційного панування, коли ця мета досягнута, повинна повертати до свободи торгівлі", -- писав Ф. Ліст.

Таким чином, на відміну від класиків, протекціонізм Ф. Ліст трактував не як перешкоду, а як "найпотужнішу рушійну силу кінцевого об'єднання народів і, як наслідок, справжньої свободи торгівлі". У зв'язку з цим вчений виступав за виважений протекціонізм, який "відповідає своєму рівню промислового виховання", оскільки "будь-які надмірності протекціонізму шкідливі, тому що нації можуть прийти до вдосконалення мануфактур лише поступово". Автор "Національної системи політичної економії" не зводив діяльність держави лише до ролі "нічного сторожа". На думку Ф. Ліста, за умов ринкової економіки держава покликана створювати матеріальні, інституціональні та культурні передумови:

- для швидкого індустріального піднесення країни; формування і розвитку єдиного внутрішнього ринку;

- узгодження суспільних інтересів та спрямування зусиль нації на реалізацію стратегічних перспективних завдань.

У цьому контексті на особливу увагу заслуговує обґрунтування Ф. Лістом необхідності розвитку державного сектору економіки як невід'ємної складової народногосподарського комплексу, яка включає "державні засоби уряду, споживання цих засобів та управління ними". На думку вченого, "державна економія" покликана справляти стимулюючий вплив на економічний прогрес країни. Принагідно зазначимо, що Ф. Ліст близько підійшов до розуміння поняття "зовнішніх ефектів". Свідченням цього є його зауваження щодо необхідності урахування довгострокових та побічних наслідків створення нових галузей, які знаходять своє вираження у зміцненні економічного потенціалу країни та зростанні добробуту населення. Таким чином, науковою заслугою Ф. Ліста стало визначення та обґрунтування нових теоретико-методологічних положень, які не тільки засвідчили обмеженість підходів, заснованих на абстрактних узагальненнях, ігноруванні національної специфіки та нерівномірності розвитку окремих країн, але і збагатили економічну науку новими підходами до трактування предмета та методології економічного аналізу.

3.2 Роль державного регулювання господарського розвитку економіки в працях економістів «нової німецької історичної школи»

Лідер нової історичної школи Р. Шмоллер робив особливий акцент на ролі господарського «етоса» (грецьк. «ethos» - звичай), тобто. на моральних і правових рамках, у яких функціонує економіка.

1. Погляди Г. Шмоллера на державне регулювання господарського розвитку економіки [32].

Відповідно до його думки, процес економічного (у цілому громадського) розвитку залежить від поступового підпорядкуванні правовим і моральних нормам всіх природно сформованих громадських відносин для людей. Прикладами таких норм є право приватної власності, заборона рабства і расової дискримінації тощо. Наявність господарського етоса є необхідною передумовою в існуванні вільного обміну грошового обертання, поділу праці та інших характеристик ринкової економіки. Усі економічні відносини є похідними від етичних і правових аспектів: наприклад, попит товару є частку конкретної історії етичних стосунків в даного народу цей час часу. Р. Шмоллер критикував класичну політичну економію передусім за ігнорування її представниками етичного характеру господарських явищ і підвищення ролі правових і соціальних моральних норм принаймні економічного розвитку.

Особливо важливим елементом підходу Р. Шмоллера є вчення про роль держави. На його думку, цю унікальну установу, яка була хіба що «над» інтересами різних соціальних груп, і класів. Саме держава створює значну частину господарського этоса (особливо те, що пов'язані з правової системи).

В усьому вченні про господарському етосі можна побачити зачатки концепцій й особливо нового інституціоналізму. Так, саме поняття господарського этоса близько неоинституциональному терміну «інституціональна середовище», а опис роль держави схоже трактування деяких нових институционалистов цієї наукової установи організацію, відповідає передусім за специфікацію і здійснювати захист прав собственности [31].

Економіст «нової німецької історичної школи» Г. Шмоллер вважав державу "найбільш вагомим речовим капіталом нації", покликаним протистояти проявам класового егоїзму та класових зловживань. Виходячи з того, що життєвий устрій народу набуває свого вираження шляхом державного етико-правового регулювання, вчений відводив останньому вирішальну роль у забезпеченні успішного економічного розвитку нації та усуненні соціальних суперечностей.

Погоджуючись з висновками К. Маркса щодо існування класового конфлікту найманих робітників та капіталістів, німецький дослідник віддавав перевагу реформістському напрямку суспільної перебудови на основі усвідомлення державою своєї відповідальності перед суспільством.

Хоча Шмоллер і відкидав економічний діагноз капіталізму, поставлений К. Марксом, він погоджувався з висновками про неминучість соціалізму. Однак соціалізм, на його думку, повинен був виникнути не в результаті пролетарської революції, а на основі спільних дій монархії і більш освічених робітників.

Виходячи з "етичного принципу", вчений надавав великого значення моральному фактору як найважливішому засобу подолання наявних у суспільстві суперечностей. Відтак він відстоював сильну патерналістську державу, здатну не лише забезпечити соціальний захист робітників, але виховати їх у дусі "соціальної солідарності" з підприємцями. Стверджуючи, що не революція, а зміна моральності людини виступає найдійовішим засобом суспільного прогресу, Г. Шмоллер наполягав на проведенні реформ, які б усунули надмірну майнову нерівність. Водночас він був противником законодавчого обмеження робочого дня, не визнавав законності профспілок, підтримував організацію союзів підприємців, локаути, "чорні списки" тощо.

2. Погляди Л. Брентано на державне регулювання господарського розвитку економіки [5].

Економіст «нової німецької історичної школи» Л. Брентано заперечував уявлення про вище призначення держави порівняно з індивідом. Звертаючи увагу на схильність державних діячів до зловживання владою, німецький дослідник стверджував, що саме особистість, наділена інтелектом та високими моральними якостями, здатна ініціювати корисні для суспільства реформи. Водночас Л. Брентано не був прихильником економічного лібералізму, допускаючи помірні масштаби державного законодавчого регулювання.

В той же час, Л. Брентано - один з основоположників «Держави загаль-ного благоденствування», однієї з сучасних апологетичних теорій буржуазних реформістів про суть капіталістичного суспільства і буржуазної держави, яка зображається як сила, що усуває несправедливість капіталістичних суспільних відносин і забезпечує зростання добробуту широких мас населення. Як самос-тійне поняття концепція «Держави загального благоденствування» набула по-ширення після 2-ої світової війни 1939--45 рр. і стала невід'ємним елементом офіційної буржуазної пропаганди, а також різних партійних платформ і прог-рам (наприклад, Лейбористській партії у Великобританії, Ліберально-демокра-тичній, -- в Японії і ін.). Згідно цієї концепції, у минулому буржуазна держава стояла на позиціях невтручання і не боролася з соціальними несправедливос-тями капіталістичних суспільних відносин, а нині вона перетворилося в силу, яка нібито протистоїть монополіям і добивається соціальної гармонії. Розвиток державно-монополістичного капіталізму після 2-ої світової війни, що супровод-жувався посиленим втручанням буржуазної держави в економіку, здобуті в боротьбі трудящими соціальні завоювання в ряду капіталістичних країн були використані для пропаганди ідей «Держави загального благоденствування».

Таким чином, економічні ідеї Л. Брентано про регулятивну роль держави при капіталізмі були вдало використані як ідеологічне підгрунття подальших теорій „конвергенції” соціалізма та капіталізма на принципах справедливого державного управління [2].

3.3 Сучасне використання ідей та методологій економістів «німецької історичної школи»

Найбільший вплив „німецька історична школа” в сучасній економічній політології здійснила на наукову періодизацію - узагальнену характеристику об'єкта дослідження шляхом поділу процесу розвитку на якісно відмінні періоди, усвідомлення його структурної еволюції в кожний конкретний період розвитку. Питання періодизації історичного розвитку господарських систем є дискусійним у вітчизняній і зарубіжній історико-економічній науці. На сьогодні, після краху історичного експерименту „світової соціалістичної системи” та її еволюційної трансформації в капіталістичну систему під керівництвом бувших ідеологів марксистсько-ленінської політології, загальновизнаної обґрунтованої концепції періодизації, що охопила б усю історію людства, не існує [3].

Основою сучасних концепцій періодизації є розгляд зазначеної проблеми, по-перше, в контексті цілісного осмислення всесвітньо-історичного розвитку як соціокультурного процесу, що розглядається як система, складовими якої є економічна, соціально-політична, культурно-інформаційна сфери людської життєдіяльності, їх взаємопов'язана якісна трансформація, по-друге, через визнання ідеї багатофакторності соціокультурного, у тому числі історико-економічного процесу (відносин економічної власності, технологічного способу виробництва, рівня розвитку товарно-грошових відносин, способу управління та координації економічної діяльності тощо), по-третє, на основі системно-синергетичної концепції [11].

Представники німецької історичної школи (40-ві роки XIX ст. - 30-ті роки XX ст.) основним критерієм розвитку господарства визначали національний рівень відносної відокремленості господарських одиниць, спосіб розподілу та обміну життєвих благ (так звана мінова концепція) [2].

Б. Гільдебрант виокремив три стадії в історії господарства: "природне" натуральне господарство середніх віків, в умовах якого відсутній грошовий обіг і практикується обмін товару на товар; грошове господарство мануфактурного періоду, що характеризується поширенням грошей як посередника обміну; розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється переважно через кредит [9].

Основу періодизації К. Бюхера становила довжина шляху товару від виробника до споживача: самодостатнє (домашнє) натуральне господарство; міське господарство, в умовах якого продукт переходить безпосередньо від виробника до споживача через місцевий ринок; народне господарство, де панує національний ринок [6].

Згідно з концепцією В. Зомбарта [12] і М. Вебера [7] еволюцію економіки визначали індивідуальне, перехідне та соціальне господарства. Вчені обґрунтовували соціальний плюралізм (плюралізм факторів), що поєднує техніко-економічні, соціально-організаційні та соціально-психологічні чинники, проте надавали перевагу позаекономічним чинникам. Визначальним фактором формування капіталістичного суспільства М. Вебер вважав протестантську релігію, В. Зомбарт - війни, етнічні конфлікти, розкоші.

Світовий економічний розвиток, розроблений німецьким вченим К. Марксом у 40-х роках XIX ст. [10], трактувався як процес виникнення, розвитку та послідовної зміни таких стадій-формацій: первісної, докапіталістичної з азійським, античним, германським способами виробництва, капіталістичної з мануфактурним і індустріальним періодами та комуністичної. Базисною основою переходу від однієї формації до іншої К. Маркс вважав рівень розвитку способу виробництва - історично конкретної єдності продуктивних сил і виробничих відносин, стосовно яких держава, релігія, філософія, право, мораль тощо є похідними, своєрідними надбудовами. Марксизм характеризував економіку через відносини власності та статус праці, що еволюціонувала від рабської до селянської та найманої [10].

Сучасна українська та російська історико-філософська наука через 150 років переосмислює концепцію історичного прогресу К. Маркса, при цьому активно використовує історичний підхід „німецької історичної школи” в частині виокремлення „національно-індивідуальних” шляхів економічного розвитку різних культурних націй світу.

Ще у 70-80-х роках XX ст. науковці колишнього СРСР (Л.С. Васильєв, В.Ф. Теніт, І.М. Дьяконов, В.П. Ілюшечкін, М.Ю. Кобіщанов, Л. Куббель, Г.О. Мелікішвілі, Г.С. Померанець, А.І, Першиць, В.В. Cтpyeв, A.M. Хазанов) під впливом західних концепцій і на основі власних досліджень почали відмовлятися від традиційної для радянської науки п'ятичленної формаційної системи, опрацьовувати нові підходи щодо стадійності та полінійності історичного процесу, а їх погляди ґрунтувались на наявності таких умов [11]:

- по-перше, використанні технологічно-технічного критерію для поділу історії на первісність, стадію докапіталістичних станово-класових суспільств, капіталістичне класове суспільство та комунізм;

- по-друге, визнанні рабовласництва і феодалізму як явищ, притаманних лише європейським суспільствам, відмові від визнання їх окремими формаціями, а також від штучних понять "давнина" і "середньовіччя". Останні традиційно співвідносилися з рабовласницькою та феодальною формаціями і не мають за межами Європи ніякого історичного змісту (поняття "феодальна економіка" та "рабовласницька економіка" в економічній літературі зберігаються);

- по-третє, визнанні ідеї "осьового часу" К. Ясперса філософською революцією, а власне "осьовий час" трансформаційною стадією в історії доіндустріальної цивілізації;

- по-четверте, приділенні значної уваги проблемі полілінійності, зокрема відмінностям суспільств західного і східного цивілізаційного розвитку; визначенні різних типів цивілізацій; аналізі східного і західного типів розвитку людства як базових моделей;

- по-п'яте, виділенні в історії первісного суспільства таких епох, як кровноспорідненої общини, родового і племінного ладу;

- по-шосте, обґрунтуванні невідповідності історичним реаліям положення формаційної парадигми щодо переходу від первісності до цивілізації та держави через утвердження приватної власності та експлуатації людини людиною. Опрацьовуючи концепцію переходу від первісності до цивілізації, радянські вчені у 1970-х роках відкрили феномен "влади-власності", згідно з яким основою формування експлуататорського суспільства був процес монополізації знаттю державних посад і присвоєння нею суспільного додаткового продукту в межах підвладного колективу. В умовах ранніх цивілізацій держава, уособленням якої є особа вождя (князя, короля, царя), продовжує використовувати редистрибутивну систему, яка є основою східного, "азійського", або державницького способу виробництва, що не здатний самостійно продукувати приватну власність і капіталізм. Принципово відмінний тип суспільства, так званий західний, побудований на приватній власності, сформувався в античних суспільствах, де були закладені підвалини європейського шляху розвитку, що привів до капіталізму;

- по-сьоме, розробленні концепції ранньокласового та станово-класового суспільств. Ранньокласове (станове) суспільство аналізували як першу стадію доіндустріальної цивілізації, в системі якої відсутня приватна власність. Станово-класове суспільство - друга стадія доіндустріальної цивілізації, її характеризують розвиток особистісної самосвідомості людини, приватновласницьких відносин, індивідуальної трудової діяльності, товарно-грошових відносин як економічного укладу, поступова трансформація редистрибутивної системи у податковий апарат, поглиблення соціальної та економічної диференціації, різні форми експлуатації в межах домогосподарств.

Відповідно проведеному історичному аналізу та переосмисленню економічних переіодів з врахуванням робіт У. Ростоу та Д. Гелбрейта, ще у пері-од „перебудови” в СРСР були сформовані нові загальні характеристики індус-тріальної ринкової економіки (4-а стадія за класифікацією У.Ростоу) [11]:

- Машинний, автоматизований технологічний спосіб виробництва. Людина-виробник перетворилася на придаток до машини, частку виробничого процесу. Основний вид енергії - механічна (двигуни парові та внутрішнього згорання, різноманітні генератори), електрична, нафтова. Інтенсивний тип економічного зростання. Наука й освіта - складові продуктивних сил. Інноваційний розвиток економіки на основі науково-технічного прогресу.

- В організації господарської діяльності головну роль відіграє капітал - база виробничих відносин, основна форма багатства суспільства. Панування приватної власності, різноманітність її форм і видів. Багатоукладність економіки. Домінантною є корпоративна форма власності.

- Розвинена система поділу праці. Структура народного господарства характеризується постійною зміною співвідношення сфер, секторів і галузей щодо їхнього внеску в створення валового внутрішнього продукту (ВВП) і частки в зайнятості населення. У загальному обсязі промислового та сільськогосподарського виробництва промислове становить 80-90 %. У промисловості зайнято 45- 65 % працездатного населення.

- Стандартизація виробничих процесів та продукції, вузька спеціалізація, максимізація обсягів виробництва.

- Повна економічна самостійність і економічна відповідальність товаровиробників. Співіснування багатоваріантності організаційних видів і форм суб'єктів господарювання. Суб'єкти ринкової економіки: домашні господарства, підприємства, держава. Домінування індивідуального інтересу.

- Панування товарної форми виробництва та обігу. Система ринків і конкуренції. Розвинена ринкова інфраструктура.

- Зростаюче значення вдосконалення організації та управління економікою на макро-, мега- і мікрорівнях. Розвиток менеджменту і маркетингу.

- Еволюція від об'єктивного саморегулювання економіки і вільної конкуренції до державно-монополістичної та соціально орієнтованої економіки. Держава втручається у нагромадження національного доходу і впливає на його розподіл між різними сферами економіки.

- Розвиток міжнародної економіки як системи світового господарства і міжнародних економічних відносин. Міжнародна економіка розвивається циклічно, нерівномірно за країнами та регіонами.

- Соціальна структура суспільства базується на майнових факторах і не є жорстко ієрархічною. Зростання споживання, рівня та якості життя. Основний соціальний конфлікт - між працею та капіталом.

Відповідно, загальні характеристики постіндустріальної економіки (5 стадія за класифікацією У.Ростоу) формулювались як [11]:

- розвиток технологічного способу виробництва на основі сучасної науково-технічної, технологічної, інформаційно-телекомунікаційної революції. Розвиток самовідтворювальних технологічних структур. Інноваційно-інвестиційний тип економічного зростання. Перетворення знань та інформації на визначальні необмежені фактори суспільного виробництва поряд з традиційними - землею, працею та капіталом;

- утвердження та переважання в структурі національних і світового господарств сфери послуг, всебічний розвиток інформаційного сектору суспільного виробництва;

- інтеграція сфер матеріального та духовного виробництва, їх органічне поєднання у структурну цілісність, спрямованість на всебічний розвиток особистості;

- домінуючий об'єкт власності - інформація. Домінуючий тип праці - інтелектуальна творча праця. Перетворення знань людської особистості на основну форму багатства суспільства, людини - в критерій і головний фактор розвитку. Переважання частки людського капіталу в національному багатстві розвинутих країн;

- основними рисами структури власності є змішана економіка із єдністю ринкового механізму та державного регулювання, багатоманітністю форм власності. Домінуючі позиції корпоративної форми власності, зростання значення індивідуально-трудової форми власності. Використання державної форми власності у загальнонаціональних інтересах;

- формування єдиної глобальної світової економіки.

ВИСНОВКИ

Основні напрямки сучасної економічної думки ХІХ сторіччя сформувалися наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст. в період становлення індустріального суспільства, характерний виникненням і ростом монополій, активним втручанням держави в економіку:

1) неокласична політекономія - виникла на базі класичної політеконо-мії, є основною теорією ринкового господарювання. Теорія виступає за обме-ження державного втручання в економіку, за вільну конкуренцію. Нині нео-класична теорія поділяється на дві течії:

- монетаризм ( англ. money - гроші) - теорія , яка виступає за обмежене втручання держави в економіку. згідно з цією теорією головну роль в економіч-ній діяльності країни відіграє стан грошового обігу (кількість грошей, їх реаль-на купівельна спроможність);

- неолібералізм - теорія, яка заперечує активну роль держави в економіці, пропонує повернення до «вільного» саморегульованого ринку.

2) неоінституціоналізм (лат. institutum - установа) - виник на базі „ні-мецької історичної школи”. Рушійною силою розвитку ця теорія вважає соці-ально-правові, психологічні фактори. Інститутами в сучасних умовах вважа-ють корпорації, державу, профспілки та ін., а вирішальними факторами роз-витку - техніку і науково-технічний прогрес. Головним державним інститу-том вважають державу, яка проводить активну соціальну політику. Найбільш прогресивними ідеями інституціоналістів є ствердження необхідності участі трудящих в розподілі власності та управлінні виробництвом, надання їм соці-альних гарантій.

3) Кейнсіанство (30 роки ХХ сторіччя) - макроекономічний підхід до аналізу соціально-економічних процесів, який доводить необхідність державного регулювання економіки, а розширення функцій держави необхідне для боротьби із зростанням безробіття, кризами, для раціонального розподілу трудових ресурсів.

4) теорія Великого Неокласичного Синтезу (50 роки ХХ сторіччя) - універсальна теорія поєднання макроекономіки кейнсіанства з мікроекономі-кою неокласичної школи та інституціоналізмом (економіка на рівні держави формується з множини мікроекономічних явищ; економічна система ефективна, якщо вона поєднує вплив держави на ринок і економічну свободу виробників і споживачів).

Як показує проведений в курсовій роботі порівняльний аналіз, ідеї економістів ХІХ віку „німецької економічної школи” мають сучасне продовження в нових теоріях „індустріального” та „постіндустріального” капіталізму ХХ -ХХІ віків.

„Німецька історична школа” ХІХ сторіччя в економіці, співіснуючи в одному історичному періоді як альтернатива класичній та марксистській політекономіям, являє собою одне з головних неортодоксальних (для свого часу) напрямків в економічній науці XIX століття.

Основними представниками „старої німецької історичнаї школи” в ХІХ сторіччі були: Фрідріх Ліст (1789-1846), Бруно Гільдебранд (1812-1878), Вільгельм Рошер (1817-1894), Карл Кніс (1921-1898); „нової німецької історичної школи”: Густав Шмоллер (1838-1917), Карл Бюхер (1847-1930), Луї Брентано (1844-1931). Основними послідовниками розвитку ідей „німецької історичної школи” в ХХ сторіччі були німецькі економісти В. Зомбарт (1863-1941) та М. Вебер (1864-1920), а також засновник школи американського інституціоналізму Т. Веблен (1857-1929) і засновник теорій постадійного розвитку капіталізму як економіко-політичного суперництва окремих націй У.Ростоу(1916-2003).

Проведений в курсовій роботі аналіз співвідношення ринкових і державних методів регулювання у працях представників „німецької історичної школи” показав, що підхід представників „німецької історичної школи” відрізнявся наступними особливостями, які ставили національний німецький державний механізм та його „виховну” роль вище „економічної самоорганізації індивідуумів англійської нації” по А. Сміту:

1. Негативне відношення до будь-яких спроб створення універсальної економічної теорії й, зокрема, до класичної політичної економії. На думку адептів німецької історичної школи, економічна наука повинна займатися дослідженням специфіки конкретних національних господарств, оскільки кожне національне господарство має свої специфічні властивості, які найчастіше не мають аналогів. Саме тому універсальна економічна теорія являє собою нонсенс.

Звідси витікає інша особливість ідей німецької історичної школи.

2. Антикосмополітизм. Представники німецької історичної школи в тій або іншій ступені були схильні підкреслювати роль національних факторів та національної держави у господарському розвитку.

3. Негативне відношення до абстрактно-дедуктивних методів аналізу. Головний акцент в економічній науці потрібно робити на конкретні історико-економічні дослідження (чим, як правило, і займалися більшість епігонів цієї школи).

4. Трактування народного господарства як єдиного цілого, частини якого перебувають у постійній взаємодії між собою, а не як простої суми окремих індивідів. Звідси витікає, що «життя» такого «цілого» управляється особливими законами, що відрізняються від законів, яким підкоряється життя окремо взятих суб'єктів.

5. Негативне відношення до концепції економічної людини. «Німецька історична школа» відкидає уяву про індивіда як людини, вільної від впливу суспільних факторів і автономно прагнучої до досягнення максимальної особистої вигоди. Людина - це культурна істота, орієнтована на суспільні цінності, регулятором яких є інститути держави „національного духу”.

Звідси витікає ще одна особливість вчень німецької історичної школи -

6. Трактування господарства як однієї із частин соціального життя й, як слідство, облік при аналізі економічного розвитку націй різноманітних позаекономічних факторів - етичних, психологічних і правових.