Інноваційно-інвестиційна політика, проблеми її реалізації в Україні

Виконавча влада, хто б її не очолював, розуміє, що для забезпечення сталого розвитку національної економіки в умовах глобалізації економічних відносин та посилення конкуренції необхідне реформування структури економіки на основі механізмів забезпечення її сталого розвитку.

Структурна перебудова економіки, про яку так багато говориться, на жаль, в основному залишається лише у колі бажань тих, хто генерує та підтримує таку систему економічних реформ.

Структурна перебудова економіки - це не просто зміна галузевої структури економіки. Орієнтована на використання інтелектуальних ресурсів і розвиток високотехнологічних виробництв вона потребує створення умов для безперервного оновлення технологій і продукції, росту освітнього рівня населення та удосконалення управління шляхом нововведень (інновацій) основаних на новітніх наукових знаннях.

Побудова інноваційної моделі економіки та інформаційного суспільства вимагає зусиль по створенню сприятливих умов для здійснення науково-технічної та інноваційної діяльності. Це вимагає законодавчих зусиль як на рівні реалізації інноваційної стратегії соціально-економічної політики держави через прийняття і виконання прогнозів та програм соціально-економічного розвитку, цільових економічних та науково-технічних програм, а також і на рівні створення правового поля по вирішенню найактуальніших питань розвитку суспільства і формуванню відповідних організаційних механізмів.

Практична реалізація стратегічного курсу на інноваційний розвиток України повинна ґрунтуватися на усвідомленні необхідності органічного поєднання цілеспрямованого впливу держави на розвиток економіки з ринковими механізмами її функціонування. Держава має бути організатором та учасником активних інноваційних перетворень в економіці України.

В щорічному посланні до Верховної Ради України Президент України В.Ф.Янукович, на відміну від попередніх таких документів, багато уваги приділив необхідності розвитку інноваційної діяльності на всіх рівнях та галузях, який дозволить реалізувати інноваційну модель розвитку вітчизняної економіки.

Зокрема Президент України зазначив, що “продовження використання витратної економічної моделі, відсутність стимулів до інноваційних процесів і динамічного розвитку нових технологічних укладів обумовлюють неконкурентоспроможність української економіки”, “невідповідність фіскальної системи вимогам прискореного розвитку національної економіки на інноваційних засадах”. “Модернізація країни можлива лише за умови розбудови сучасної інноваційної системи”.

Відповідно до ст. 3 Закону України “Про інноваційну діяльність” головною метою державної інноваційної політики є створення соціально-економічних, організаційних і правових умов для ефективного відтворення, розвитку й використання науково-технічного потенціалу країни, забезпечення впровадження сучасних екологічно чистих, безпечних, енерго- та ресурсоощадних технологій, виробництва та реалізації нових видів конкурентоздатної продукції.

Державі належить визначальна роль щодо регулювання інноваційної сфери, яке полягає у реалізації таких заходів:

- визначення і підтримки пріоритетних напрямів інноваційної діяльності державного, галузевого, регіонального і місцевого рівнів;

- формування і реалізації державних, галузевих, регіональних і місцевих інноваційних програм;

- створення нормативно-правової бази та економічних механізмів для підтримки і стимулювання інноваційної діяльності;

- захисту прав та інтересів суб'єктів інноваційної діяльності;

- фінансової підтримки виконання інноваційних проектів;

- стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів;

- встановлення пільгового оподаткування суб'єктів інноваційної діяльності;

- підтримки функціонування і розвитку сучасної інноваційної інфраструктури.

Сьогодні інноваційну сферу регулює чимало законодавчих актів, що регламентують науково-технічну та інноваційну діяльність, зокрема визначають правові, організаційні, економічні засади державного регулювання інноваційної діяльності в Україні, встановлюють форми стимулювання інноваційних процесів тощо. Всі установи, задіяні в інноваційних процесах, у своїй діяльності керуються чинними нормативно-

правовими актами, які визначають та встановлюють повноваження, обов'язки, права, відповідальність сторін, що беруть участь у інноваційній діяльності. З огляду на специфіку інноваційної діяльності, основою її реалізації є комплекс заходів правового, фінансово-економічного, організаційно-технічного характеру, спрямованих на підтримку та стимулювання інноваційної діяльності. Означені заходи об'єднані за своєю сутністю і сферою впливу та мають єдине векторне спрямування - забезпечити сприятливі умови для перебігу інноваційних процесів, а їх сукупність утворює механізм державної підтримки інноваційної діяльності.

Враховуючи досвід регулювання інноваційних процесів країн, що мають різний рівень розвитку економічних систем, можна виділити дві полюсні моделі державної участі у пожвавленні інноваційної діяльності в країні:

- втручання держави є мінімальним, а всі заходи щодо активізації науково-технологічного розвитку та впровадження інновацій основані на дії механізму ринкового саморегулювання та самоорганізації;

- держава є активним учасником ринку інновацій та тим регуляторним органом, на котрий покладено

повноваження щодо управління всією науково-технічною сферою, а саме регулювання має жорсткий

директивний характер.

Проте у чистому вигляді жодна з цих моделей не є ефективною і потребує симбіозу. Двофакторний механізм регулювання інноваційної діяльності, який органічно поєднує елементи ринкової конкуренції та механізму прямого державного регулювання, - це і є та передумова, що визначає ефективність інноваційної політики держави. Окрім того, у багатьох країнах у регулюванні інноваційної діяльності беруть участь не лише держава, але і створені нею спеціальні регулятивно-наглядові органи. Водночас застосування заходів державного регулювання інноваційної діяльності повинно основуватися на врахуванні специфіки розвитку тієї чи іншої країни, закономірностей її функціонування, політичних, національних умов тощо, що вимагає творчого підходу до визначення межі та методів втручання у інноваційний процес та інноваційну діяльність.

Тому оптимальним та найдієвішим в реаліях української економіки буде застосування цілеспрямованого та водночас помірного, виваженого впливу з боку держави на процеси, що відбуваються в інноваційній сфері. Регуляторна роль держави у сфері управління інноваціями повинна зводитися до визначення цільових орієнтирів, напрямів та механізмів стимулювання інноваційного розвитку та опосередковуватися чітко окресленими функціями, серед яких найважливішими є: акумулювання коштів на науково-технічні дослідження, розробки, проекти, що є перспективними та пріоритетними для економіки держави; координація інноваційної діяльності; стимулювання інноваційної діяльності; нормативно-правове та інституційне забезпечення інноваційного процесу; формування інноваційної інфраструктури; регіональне регулювання інноваційної діяльності тощо.

Упровадження інноваційної моделі розвитку економіки передбачає трансформацію форм участі держави у керуванні економічними процесами та передбачає поєднання економічних та адміністративно-директивних методів управління. Проте механізм державної підтримки інноваційної діяльності повинен бути орієнтований на використання головно не адміністративних, а стимулювальних важелів впливу, оскільки вони є найдієвішими та не перешкоджають діяльності суб'єктів господарювання.

Щоб забезпечити підтримку інноваційної діяльності, у розпорядженні держави є величезний арсенал стимулювальних заходів та методів. Серед найефективніших та таких, що себе добре зарекомендували - як заходи прямого впливу, зокрема державні цільові програми розвитку інноваційної діяльності, пільгові кредити, субсидії, дотації, так і методи опосередкованого впливу, основані на наданні різного роду кредитних та податкових пільг безпосереднім учасникам інноваційного процесу, а саме: застосування пільгової (прогресивно-ступінчатої) системи оподаткування для підприємств, зайнятих виробництвом інноваційної продукції та прискореної амортизації, оподаткування прибутку за зниженими ставками, звільнення від оподаткування інвестицій, вкладених у пріоритетні напрями інноваційної діяльності, від сплати податку на прибуток протягом певного періоду, митні пільги, страхування інноваційних ризиків тощо.

Водночас надзвичайно важлива роль відводиться регіонам, оскільки інноваційна регіональна політика є невід'ємним складовим елементом державної інноваційної політики. Нагромаджений інноваційний потенціал регіонів, підкріплений відповідною сукупністю управлінських технологій та забезпечений економічною, фінансовою, правовою, інституціональною підтримкою, сприятиме інноваційному розвитку окремих територій та соціально-економічному піднесенню країни загалом. Науковий підхід до формування та реалізації регіональної інноваційної політики потребує обґрунтування пріоритетів розвитку відповідного регіону, формулювання мети, цілей та завдань з одночасним визначенням засобів та механізмів їх реалізації. Основними принципами, покладеними в основу регіонального інноваційного розвитку, повинні бути пріоритетність державних інтересів з одночасним забезпеченням автономності регіонів у виробленні стратегії та тактики реалізації регіональної інноваційної політики, оптимальне співвідношення механізмів взаємодії державних та регіональних органів влади щодо стимулювання інновацій у регіоні, фінансова незалежність регіону, координація та узгодженість інтересів регіонів та центру, соціальна, економічна та екологічна ефективність інновацій. Механізм регіонального регулювання інноваційної діяльності - це сукупність методів, форм та важелів управління інноваційним розвитком регіону, що покликані активізувати інноваційну діяльність у регіоні, раціонально використовувати наявний ресурсний, науково-освітній, трудовий, інноваційний потенціал та забезпечувати економічну, соціальну, екологічну ефективність інновацій. Механізм регіонального регулювання інноваційної діяльності повинен охоплювати стратегічні, проміжні та поточні цілі, перелік форм, методів, об'єктів та інструментів впливу на основні параметри регіонального інноваційного розвитку.

Основне завдання регулювання інноваційних процесів у регіоні полягає в тому, щоб за допомогою застосування правових, адміністративних та економічних методів вплинути на реалізацію стратегії розвитку відповідного регіону. Реалізація інноваційної стратегії розвитку регіону основана передусім на активному використанні економічних методів як найдієвіших та таких, що безпосередньо впливають на обсяг, динаміку, структуру інноваційного виробництва. Економічні методи відображають вплив фінансів на процеси, що відбуваються у інноваційній сфері. Їхня дія виявляється в ході реалізації інноваційних проектів та програм, здійснення інноваційної діяльності. Економічні методи діють за допомогою фінансово-економічних важелів управління. Всі елементи механізму регулювання інноваційної діяльності повинні бути націлені на виконання основних функцій управління, зокрема: планування, прогнозування, оперативного управління, регулювання, контролю та нагляду. Для забезпечення ефективності регіональної інноваційної політики та дотримання домінантності інтересів держави і регіону над інтересами окремих підприємств, установ, організацій важливо підкріпити пріоритети регіонального інноваційного розвитку відповідними важелями управління - стимулювальними, організуючими, забороненими, запобіжними. Важлива роль відводиться регіональним владним структурам, які, використовуючи адміністративне, законодавче, податкове регулювання, здатні скерувати інноваційний процес у потрібному напрямі, узгоджуючи пріоритети інноваційного розвитку із вирішенням найістотніших, актуальних та невідкладних проблем регіону. Механізм регіонального регулювання інноваційної діяльності повинен органічно поєднувати ті форми регулювання, що мають стимулювальний характер.

У сучасних умовах збільшення обсягів виробництва забезпечується, в першу чергу, за рахунок формування адекватного інвестиційного та інноваційного клімату, який сприятиме збільшенню фінансових вкладень у інноваційні ідеї і проекти, а також стане рушійною силою якісного макроекономічного зростання через застосування відповідних засобів фіскальної і грошово-кредитної політики. За допомогою останніх держава повинна регулювати обсяги інвестиційних надходжень і нововведень та здійснювати перерозподіл доходів з необхідним урахуванням iнтepeciв загальнодержавного соцiально-економiчного розвитку. Якщо розглядати роль та місце фіскальної і грошово-кредитної політики в регулюванні структурно-інноваційних та інвестиційних процесів України, то необхідно зауважити, що не слід обмежуватися ортодоксальними засобами, а треба застосовувати і неортодоксальні методи та прийоми, які сприятимуть технологічному оновленню виробничої, науково-технічної бази та виходу на світову арену.

На жаль, сьогодні у нашій країні не створено ефективно функціонуючого фінансового механізму реалізації пріоритетів інноваційної спрямованості функціонування вітчизняної економіки, який передбачає розробку та впровадження чіткої нормативно-законодавчої бази, а також координацію дій усіх учасників інвестиційно-інноваційної діяльності.

На нашу думку, більшість проблем, які виникають у процесі здійснення економічної активності, головним чином, пов'язані з обмеженістю власних коштів у вітчизняних підприємств, з одного боку, і проблематичністю отримання фінансових ресурсів із зовнішніх джерел - з іншого. Водночас сучасна система формування, розподілу та використання фінансових ресурсів не створює відповідних умов для інноваційного розвитку національної економіки.

Однією з найгостріших проблем, яка має бути вирішена шляхом реалiзацiї загальнодержавної економічної політики, є проблема зростання державної заборгованості. Тенденція до її збільшення та зміна її структури потребують детального аналізу, а також розробки дієвої програми щодо ліквідації негативних наслідків цього процесу, враховуючи формування цiлей, задач і тактики використання окремих інструментів.

Макроекономічна ситуація, що склалася в нашій країні, а також політична нестабiльнiсть, незбалансованість дій різних гілок влади є однією з головних причин неефективного використання державних кредитів i збільшення заборгованості. На наш погляд, суттєвими чинниками зростання державного боргу виступають нецільове витрачання державних запозичень та вiдсутнiсть належного контролю за їх використанням.

Паралельно з прямою бюджетною підтримкою має існувати та розвиватися більш гнучка та ефективна схема, що включає формування інститутів розвитку, які повинні за державної підтримки проводити відповідну діяльність щодо залучення інвестицій. У даному зв'язку у світовій практиці (наприклад, в Японії) використовуються інститути розвитку, які дотримуються концепції нульової відсоткової ставки рефінансування економіки.

Особлива увага має приділятися розвитку кредитних відносин на основі поєднання комерційного кредитування та кредитного регулювання з боку Національного банку України, що сприятиме акумулюванню додаткових фінансових ресурсів. У цьому контексті слід зауважити, що не варто розраховувати на власне інвестування коштів з боку великих підприємств, коли мова йдеться про імплементацію стратегії інноваційного розвитку національної економіки. Водночас емісійна складова грошово-кредитної політики Національного банку повинна сприяти забезпеченню впровадження інвестиційних і структурно-інноваційних проектів, не породжуючи при цьому надмірні інфляційні процеси. Одним з можливих шляхів вирішення зазначеної проблеми є використання інвестиційних кредитів.

У Китаї піднесення інвестиційно-інноваційної активності було досягнуто за допомогою трьох найбільших банків розвитку, які безпосередньо рефінансуються центральним банком. Керуючи грошовою емісією, центральний банк спрямовує грошову пропозицію через банки розвитку на структурну перебудову, модернізацію застарілих виробництв та освоєння нових технологій [1]. На жаль, в Україні ще не функціонує жоден інвестиційний банк, який орієнтований на довгострокове кредитування. Однак створено Українську державну інноваційну компанію та Український банк реконструкції і розвитку, а також Міжвідомчу раду з питань інноваційного розвитку та інвестицій, без яких неможлива ефективна реалізація інноваційної стратегії економічного розвитку країни. Саме за їх допомогою мають впроваджуватися інноваційні проекти та надаватися цільові кредити інвестиційного спрямування на пільгових умовах. При цьому зазначені інститути повинні стати основними суб'єктами в реалізації механізму державної підтримки інноваційного розвитку в Україні.

Деякі фахівці вважають, що Українську державну інноваційну компанію не слід розцінювати як простого посередника між бюджетом та суб'єктами господарювання, внаслідок того, що сьогодні йде оздоровлення Українського банку реконструкції та розвитку, який дасть змогу контролювати цільове використання коштів, отриманих позичальниками, у будь-який момент часу. Водночас активізація діяльності Банку реконструкції і розвитку може стати важливим інструментом в реалізації інвестиційної і структурно-інноваційної стратегії нашої країни.

Одним зi шляхiв зацiкавленостi банкiв у наданнi довгострокових кредитiв може бути пiльгове оподаткування певних напрямкiв банківського кредитування. У цьому зв'язку пропонується часткове або повне звільнення банківської інституції вiд сплати податкiв за фiнансування коштiв на виробниче будiвництво, переважно на реконструкцiю та технiчне переоснащення виробництв і впровадження iнновацiйних програм.

З метою активізації інноваційних та інвестиційних процесів в Україні Кабінет міністрів разом з Національним банком прийняли відповідні постанови про створення інструмента, що дозволятиме банкам кредитувати середньо- та довгострокові інвестиційні проекти з використанням механізмів рефінансування Національного банку України, які передбачають підтримку ліквідності банків. Позитивним моментом у реалізації інноваційної парадигми економічного розвитку нашої країни виступає активізація міжурядового співробітництва у фінансово-кредитній та інвестиційній сферах, наслідком якої є підписання відповідних угод і взаємне відкриття представництв і філій національних банків держав.

Значну роль у пpoцeci довгострокового кредитування сучасної ринкової економіки має також вiдiграти парабанкiвська система. Фiнансово-кредитнi інститути цієї системи акумулюють значні грошові ресурси, які можуть використовуватися на довгостроковий пepioд, про що свідчить досвід країн ринкової економіки. В Укpaїнi функціонує значна кiлькiсть пенсійних, профспілкових, страхових та інших фондів, ресурси яких могли б використовуватися як джерело інвестування структурної перебудови. Для цього необхідно забезпечити правову основу даного напрямку їх дiяльностi, а також створити механізми та інститути функціонування, які сприятимуть активізації інвестиційних і структурно-інноваційних процесів.

Формування тактики інноваційно-інвестиційного регулювання як складової загальнодержавної економічної стратегії є відображенням складного процесу економічної трансформації нашої країни, яка передбачає перехід від прямого (адміністративного) до переважно економічного впливу держави на процеси в національній економіці на принципах системного підходу.

Сьогодні спостерігаються кардинальні зміни в інноваційній та інвестиційній діяльності, які характеризуються комбінацією промислових нововведень з інноваціями у сфері послуг, а також інформаційній, науково-технічній сферах. Це виступає надійною передумовою для створення нових інноваційних структур. У даному контексті необхідно також згадати і негативні чинники, які стримують розвиток реального і фінансового секторів економіки України. До них слід віднести наступні: неатрактивність діяльності офіційного фінансового сектору, порівняно з неформальним фінансовим посередництвом; неефективність фіскальної і регуляторної політики; обмеженість ресурсної бази; низьку активність фінансових ринків; відсутність дієвої інфраструктури кредитного ринку (іпотека, факторинг); нерозвиненість механізмів фінансування (лізинг і форми прямого інвестування).

Інституційні важелі регулювання інноваційної діяльності в Україні повинні бути спрямовані, перш за все, на розвиток інноваційної інфраструктури та високотехнологічних виробництв у галузях народногосподарського комплексу за рахунок створення державних центрів науки та високих технологій на основі великих наукових організацій, які займають ведуче місце у відповідних галузях науки та освіти.

Виходячи з світового досвіду, при розробці та впровадженні інноваційної моделі розвитку економіки доцільно розраховувати на допомогу транснаціональних корпорацій і міжнародних фінансово-кредитних установ; необхідно активізувати діяльність спільних підприємств, фінансово-промислових груп, науково-технологічних парків, технополісів, бізнес-інкубаторів, венчурних підприємств на території держави. Тільки великі об'єднання транснаціонального типу можуть освоїти найновітніші науково-технічні напрямки та знайти відповідні ніші на високотехнологічних ринках. У перспективі за результатами співпраці мають бути засновані та впроваджені в промисловість спільні наукові і технологічні проекти.

Головною метою функціонування фінансового механізму слід вважати підвищення ефективності зв'язків на всіх стадіях процесу відтворювання. Не секрет, що процес впровадження інструментів фінансового та монетарного менеджменту характеризується певною відмінністю у державах зі стабільною економікою, фінансовою та грошово-кредитною сферами та у країнах, в яких відбувається економічна трансформація. Це виявляється, передусім, у формулюванні відповідних пріоритетів і цілей різних рівнів: якщо високорозвинена держава може обмежитися підтриманням постійності темпів економічного зростання, то країні, яка проводить реформування економіки, доводиться розробляти та реалізовувати кардинально інші стратегічні цілі і тактичні завдання, тому що проведення загальнодержавної політики в умовах економічної трансформації потребує превалюючого використання адміністративних методів і відповідних засобів, а також передбачає значні витрати на їх впровадження. Крім того, для країн, які щойно почали реалізовувати на практиці якісні економічні зміни, можливим є використання як монетаристських, так і кейнсіанських важелів регулювання, що передбачає можливість схвалювати помірну інфляцію, відпускати процентні ставки в певних межах, або встановлювати бюджетний дефіцит у чітко визначених рамках.

На практиці у розвинених країнах застосовується прагматичний підхід до фінансового аналізу, що поєднує властивості інформаційних змінних зі структурним дослідженням. При цьому спектр методів, які використовує окремий регулюючий орган, характеризується достатньою диверсифікованістю. У сучасних умовах особливу важливість набуває застосування інституційних методів дослідження у фінансовому аналізі для підвищення результативності прямого емпіричного моделювання. Разом з тим інституційні методи дозволяють дослідити ключові особливості функціонування певних суб'єктів господарювання з урахуванням специфіки їх поведінки, а також взаємодії і взаємозв'язків з іншими інститутами.

Останнім часом спостерігаються певні позитивні зрушення у функціонуванні реального сектору економіки. Однак для надання цим трансформаціям нового якісного спрямування, на наш погляд, доцільно звернутися до світової практики застосування прогресивних інструментів управління економічними процесами. Отже, мова йдеться, передусім, про вміле використання ключових засобів фінансової інженерії, що сприятимуть креативному вирішенню проблем у фінансовому секторі економіки України під час просування в інноваційному напрямі.

Практика застосування інструментів фінансової інженерії охоплює багато аспектів, серед яких превалюють напрямки фінансів підприємств, управління ризиками та інвестиціями. Для стимулювання використання засобів фінансової інженерії в Україні, на нашу думку, необхідним виступає виконання таких умов: по-перше, стабільна нормативно-законодавча база; по-друге, підвищення рівня професійної підготовки банківських фахівців з фінансової інженерії; по-третє, готовність менеджерів йти на розумний ризик при здійсненні фінансових операцій.

Важливими заходами щодо управління інвестиційними та інноваційними процесами на основі використання фіскальних і грошово-кредитних засобів, на наш погляд, слід вважати наступні: удосконалення принципів і методів регулювання та фінансування інноваційних процесів; перегляд чинного законодавства щодо стимулювання інноваційної діяльності; реалізацію комплексу заходів для імплементації взаємодії фінансово-кредитної системи з реальним сектором економіки; активізацію діяльності держави на фондовому ринку, що покликаний стати важливим джерелом коштів для розвитку виробництва і залучення інвестицій у реальний сектор економіки; державну підтримку значних і системних інновацій.

Отже, для прискорення реалізації на практиці концептуальних засад обраної Україною стратегії соціально-економічного розвитку з метою сприяння її інтеграції у співтовариство високотехнологічних країн доцільно вжити заходи, спрямовані на подолання розриву між фінансовим та реальним секторами економіки, запроваджувати ефективні механізми управління фінансовими та грошово-кредитними процесами, сприяти створенню відповідної інноваційної інфраструктури.

Висновки

Забезпечення економічного зростання в Україні зумовлює високу актуальність проблеми досягнення його сталості та темпів. Досвід економічно розвинутих країн переконливо свідчить, що в сучасних умовах зазначені економічні параметри вирішальним чином залежать від масштабів та якісного рівня інвестиційної діяльності, структурно-технологіч-них змін на основі інновацій. Можна стверджувати, що саме рівень розвитку і динамізм інвестиційно-інноваційних процесів формують в сучасних умовах стратегічну основу сталого економічного зростання.

Інвестиції - необхідна умова інновацій; в той же час інновації є головним чинником зростання ефективності економіки, що, як наслідок, збільшує інвестиційні ресурси. Інноваційність є важливим критерієм доцільності та ефективності інвестицій. Структура інвестицій нерозривно пов'язана з технологічною структурою виробництва. Якщо структура інвестицій відповідає технологічній структурі економіки, то тим самим забезпечується відтворення, але в межах існуючої структури виробництва. В тому випадку, коли структура інвестицій сприяє відтворенню порівняно відсталих технологічних укладів і недостатньо забезпечує розвиток вищих укладів, структура економіки погіршується, а її ефективність знижується. Для здійснення структурних зрушень та піднесення науково-технічного рівня виробництва необхідно, щоб інвестиції забезпечували відтворення доміную-чого технологічного укладу і пріоритетно концентрувалися на забезпеченні зростання тих виробництв і галузей, які визначають технологічне майбутнє економіки країни; обгрунтовано, що рух інвестицій та інновацій, як важливих складових нагромадження капіталу, в першу чергу визначається динамізмом руху прибутку й масштабами його капіталізації.

Практична реалізація стратегічного курсу на інноваційний розвиток України повинна ґрунтуватися на органічному поєднанні цілеспрямованого впливу держави на розвиток економіки з ринковими механізмами її функціонування. Держава має бути організатором та учасником активних інноваційних перетворень в економіці України на основі використання методів наукового планування на всіх рівнях управління, підвищення рівня інноваційної культури.

Функції державних органів по регулюванню інновацій наступні:

- акумулювання коштів на наукові дослідження та інновації.

- координація інноваційної діяльності завдяки кооперації та взаємодії різноманітних інститутів у здійсненні інновацій, формуванню єдиного технологічного простору, що забезпечує сумісність нововведень;

- стимулювання інновацій завдяки заохоченню конкуренції, різноманітним фінансовим субсидіям та пільгам учасникам інноваційних процесів, частковому або повному державному страхуванню інноваційних ризиків.

- створення правової бази для інноваційних процесів завдяки реально діючим механізмам для її дотримання;

- кадрове забезпечення інновацій, яке включає також навички до постійної самоосвіти протягом всього активного життя;

- формування науково-інноваційної інфраструктури завдяки створенню державних організації та підрозділів, що виконують науково-дослідні розробки, здійснюють нововведення у галузях державного сектора економіки, сприянню організаціям, які впроваджують інновації (великі корпорації, малий бізнес);

- регулювання соціальної та екологічної направленостей інновацій.

Сучасна економіка України характеризується високим рівнем зносу основних фондів, значна їх частина є фізично та морально застарілою. Тому виходом із такого становища є модернізація економіки на основі техноло-гічного інноваційного оновлення. Інноваційний рівень є важливим чинником, що визначає обсяг інвестицій. Нові товари та передові технології стимулюють інвестиції, викликають необхідний підйом, або “хвилю” інвестиційних витрат.

Таким чином, є всі підстави розглядати інвестиції та інновації як ключові категорії в системі сучасного розширеного відтворення, як взаємопов'язані процеси: без інвестицій неможливі інновації, а інновації є критерієм ефективності інвестицій; інновації, забезпечуючи підвищення ефективності економіки, розширюють джерела інвестицій. Реальна економічна практика, сучасні умови досягнення основних економічних цілей суспільства вказують на нову якість взаємозв'язків інвестицій та інновацій, дослідити яку повинна сучасна економічна наука. Проте в економічній літературі та практиці господарської діяльності ці категорії розглядаються і використовуються відокремлено. І більше того, є певний розрив їх у часі та просторі. Для подолання такого розриву необхідно повніше, глибше розкрити внутрішні залежності між інвестиціями й інноваціями, показати специфіку їх взаємо-зв'язків у певних економічних умовах, зокрема в трансформаційній економіці.

Найбільш важливий висновок цього напряму полягає в тому, що ефект зростання досягається за умови, коли інвестиції та інновації взаємопов'язані не лише як категорії, а й як корінні структурно-функціональні фактори, якість співвідношення яких забезпечить структурні технологічні зміни та форму-вання технологічних укладів. Якщо структура інвестицій відповідає техноло-гічній структурі виробництва, то тим самим забезпечується розширене відтворення, але в межах існуючої структури виробництва. Для того, щоб здійснити структурні технологічні зміни та забезпечити розвиток внутрішнього ринку високих технологій, необхідно, щоб інвестиції, забезпечуючи удосконалення усіх видів виробництва, пріоритетно зосереджувались на тих виробництвах і в тих галузях, які визначають прогресивний розвиток економіки, тобто поліпшення її структури на новій інноваційній основі. І навпаки, якщо інвестиції спрямовуються переважно у непріоритетні галузеві напрямки, то її структура може погіршуватися. Різні види залежностей між структурою інвестицій і структурою виробництва та технологічними укладами дають можливість моделювати ці процеси, встановлювати найбільш раціональні і ефективні співвідношення між ними. Формування механізму регулювання інноваційної діяльності у регіоні підтверджує необхідність участі та посилення ролі регіональних владних інституцій у забезпеченні інноваційного розвитку. Водночас модель інноваційного розвитку регіону та механізм регулювання інноваційних процесів у кожному регіоні повинні формуватися з урахуванням специфіки розвитку конкретного регіону та ґрунтуватися на диверсифікації заходів та інструментарію реалізації державної та регіональної інноваційної політики.

Реалізація виваженої, науково обґрунтованої, цілеспрямованої регіональної інноваційної політики може стати універсальним засобом ефективного використання потенціалу регіону та забезпечення конкурентних переваг на державному та міжнародному рівнях.

Таким чином, на сьогоднішній день в Україні має бути розроблений адекватний ринковим умовам ефективний фінансовий механізм інвестиційно-інноваційного розвитку, який органічно об'єднає форми державного та приватного інвестування, врахує взаємозв'язки різноманітних суб'єктів господарювання, а також сприятиме розробці відповідної нормативно-законодавчої бази, що регламентуватиме імплементацію економічної стратегії з інноваційним вектором. Зазначений механізм буде передбачати формулювання довгострокових цілей і тактичних завдань щодо розвитку вітчизняної економіки, на підставі чого у подальшому визначатимуться відповідні важелі стимулювання інноваційної активності, а також розроблятися система фіскальних і грошово-кредитних засобів, узгоджена з пріоритетами економічного розвитку країни. Водночас установи та інститути управління фінансовими і кредитними відносинами повинні знаходитися в тісному контакті, керуватися спільними інтересами, задачами і принципами як ключовими атрибутами реалізації фінансового механізму регулювання інвестиційно-інноваційних процесів у країні.

Прямий вплив держави на інвестиційно-інноваційні процеси у національній економіці виявляється в організації відповідної діяльності з визначенням стратегічних завдань і пріоритетів, розробкою концептуальних засад інвестиційної та інноваційної політики, впровадженням державних програм з необхідним фінансовим забезпеченням тощо. Нами доведено, що активізація інвестиційно-інноваційних процесів в регіонах ґрунтується на узгодженні інтересів і координації зусиль трьох груп учасників: держави, регіону, інвестора.

Механізм впливу держави на забезпечення сприятливого інвестиційно - інноваційного клімату та проведення політики технічного переоснащення складається з трьох компонентів: створення спеціальних фінансових механізмів підтримки такої діяльності, формування відповідної інвестиційної та інноваційної інфраструктури, використання непрямих методів підтримки.

Слід відзначити, якщо дії державної і регіональної влади можуть бути спрямованими на зміну законодавчого, економічного, політичного поля, то регулюючі дії інвестора пов'язані, в основному, з ухваленням рішення про доцільність інвестування в інновації в даному регіоні та про обсяги інвестиційних ресурсів. Державна фінансова підтримка посідає суттєве місце серед важелів реалізації програм державної технічної політики і може здійснюватися, зокрема, у двох важливих напрямах:

- пряме бюджетне фінансування інновацій (через систему державних науково-технічних програм різної направленості або спеціально створені фонди);

- стимулювання науково-технічного прогресу за допомогою механізмів оподаткування.

Невідповідність інтересів держави (регіону) інтересам окремих інвесторів вимагає визначення факторів функціонування регіональної інвестиційно-інноваційної системи, механізмів узгодження та інструментів прямого і непрямого впливу місцевих органів влади на ефективність інвестиційного процесу.

Механізм державного регулювання інвестиційно-інноваційних процесів повинен гнучко поєднувати економічні та адміністративні важелі. При цьому треба враховувати, що економічні регулятори не позбавлені елементів адміністрування, а адміністративні регулятори можуть включати також певні економічні елементи. Відповідно до конкретних умов, одні регулятивні чинники є базовими, тобто виконують функції конструкції, інші - додаткові функції гасіння дії негативних моментів. Комплекс регуляторів державного впливу на регіональну економіку повинен передбачати оперативні адаптивні корективи залежно від конкретних змін у стратегії.

З позиції реалізації мети і завдань щодо активізації інвестиційно-інноваційного процесу в регіоні, більш придатною є така форма державного регулювання, яка дозволяє об'єднати інтереси трьох груп учасників інвестиційного процесу (держави, регіону, інвестора) вже на стадії формування інвестиційно-інноваційного процесу, дає більше можливостей для фінансування інноваційної діяльності, забезпечує функціонування на принципах самоокупності і самофінансування, спрямована на отримання економічного, соціального та екологічного результату від збільшення інвестиційних надходжень в інновації регіону. Органи державної влади зможуть відстежувати вплив інвестиційних чинників на соціально-економічні процеси в регіонах і розробляти своєчасні регулюючі дії для досягнення цілей державного і регіонального розвитку.

Отже, вирішення поточних і довгострокових завдань активізації інвестиційно-інноваційних процесів у регіонах України вимагає як зваженої, всебічно обґрунтованої інвестиційної політики, так і формування дієвих механізмів державного регулювання інвестиціями в інновації з урахуванням особливостей поточного стану господарського розвитку регіонів.

Враховуючи особливості формування та реалізації системи інвестиційного забезпечення інноваційної політики, існуючий загальний механізм управління виявляється недостатньо дієвим, оскільки специфіка визначеного процесу вимагає уточнення концепції управління, розширює зміст елементів управління, передбачає наявність специфічних часткових механізмів та утворюваних ними системних зв'язків.

Таким чином, організаційно-економічний механізм інвестиційного забезпечення інноваційної політики представляє собою систему важелів й інструментів інвестиційного забезпечення інноваційної політики, за допомогою яких організуються, регулюються й здійснюються як зовнішні, так і внутрішні господарські й економічні взаємодії між його складовими підсистемами.

У загальному випадку він включає [350]:

нормативні документи, на основі яких здійснюється взаємодія учасників;

умови фінансування інноваційної політики;

особливі умови обороту продукції й ресурсів між учасниками (наприклад, використання бартерного обміну, надання кредитів, використання пільгових цін для взаємних розрахунків, безоплатна передача основних засобів у постійне або тимчасове використання й т.п.);

зобов'язання учасників по спільних діях при реалізації інноваційного проекту, гарантії таких зобов'язань і санкції за їхнє порушення;

заходи зі взаємної фінансової, організаційної й іншої підтримки, включаючи заходи державної підтримки проекту й/або його учасників у різних формах. Така підтримка може бути як організаційною (наприклад, дозвіл на реалізацію проекту або включення проекту у державні програми), так і фінансовою (наприклад, бюджетне фінансування або податкові пільги);

систему управління реалізацією проекту, що забезпечує (при можливих змінах умов реалізації) належну синхронізацію діяльності учасників, захист інтересів кожного з них і своєчасне коригування їх наступних дій з метою успішного завершення проекту;

основні особливості облікової політики учасників.

Реальний механізм управління завжди визначений, оскільки головною метою його функціонування є досягнення конкретних цілей шляхом спрямованої дії на ті фактори, що забезпечують досягнення поставленої цілі, і ця дія реалізується через використання визначених ресурсів та наявного потенціалу. Механізм формується кожного разу, коли приймається управлінське рішення шляхом узгодження усіх елементів управління.

Необхідно зауважити, що реалізація стратегії інноваційного розвитку в рамках політики підприємства та безпосередньо її інноваційної складової можлива лише в тому випадку, якщо буде сформовано ефективний механізм управління, в якому оптимальним чином будуть узгоджуватися різнорідні механізми.

Виділення механізмів по принципу однорідності їх природи можливе лише за наявності ключових ознак. Однак, в цілому досить складно виділити які-небудь „чисті” механізми або „мономеханізми” [351], які були б суто економічними або організаційними, чи лише правовими. Так, механізм інвестиційного забезпечення інноваційної політики підприємства можна розглядати як економічний механізм, що реалізується в рамках трьох „підмеханізмів”: механізму інвестування та реінвестування власних коштів у розвиток виробництва, механізму використання позичкових коштів, що інвестуються у розвиток виробництва та ринкового механізму конкуренції. Опосередковано впливає і економічний механізм державного регулювання через заохочення інвестиційної активності та прогресивних технологій. З іншого боку, інвестиційне забезпечення інноваційної політики можна розглядати як координацію та узгодження діяльності декількох суб'єктів господарювання в рамках інноваційного процесу та процесу пошуку і залучення джерел фінансування інноваційної політики підприємства, тобто як організаційно-правовий механізм. В свою чергу, інноваційна політика безпосередньо відбиває потреби суспільства, в цьому сенсі зазначений механізм може бути сприйнято як соціальний. Якщо ж фінансування підприємства проводиться в рамках науково-технічної політики держави, то вказаний механізм набуває ознак політичного.

Отож, організаційно-економічний механізм інвестиційного забезпечення інноваційної політики не є мономеханізмом, а являє собою приклад структурного механізму, що включає правову, організаційну, економічну та фінансову складові.

Література

1. Базилевич В. Д., Баластрик Л. О. Державні фінанси. - К.: Атіка, 2002.

2. Базилевич В. Д., Базилевич К. С, Баластрик Л. О. Макроекономіка. -К.: Знання, 2008.

3. Барановський О. І. Фінансова безпека в Україні (методологія оцінки та механізми забезпечення). - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2004.

4. Беляев О. О., Диба М. І., Кириленко В. І., Комяков О. М" СІнельник О.В. Соціальна економіка. - К.: КНЕУ, 2005.

5. Беляев О. О., Бебело А. С, Комяков О. М. Держава і перехідна економіка: механізм взаємодії: - К.: КНЕУ, 2003.

6. Беляев О. О. Системно-економічна трансформація: теорія та практика здійснення в Україні. - К.: КНЕУ, 2006.

7. БілоцеркІвець В. В., Завгородня О. О., Лебедева В. К.та Ін. Національна економіка: За ред. В. М. Тарасевича - К.: Центр учбової літератури, 2009.

8. Бодров В. Г. Трансформація економічних систем: концепції, моделі, механізми регулювання та управління. - К.: Вид-во УАДУ, 2002.

9. Головінов О. М., Держава у ринковому середовищі: питання теорії -Донецьк: ДонНУЕТ, 2007.

10. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Сергій Чистов, Анатолій Никифоров, Тамара Куценко та ін.; М-во освіти України; КНЕУ. - 2-ге вид., доопрац. і доп.. - К.: КНЕУ, 2005. - 316 с.

11. Дідківська Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Дідківська, Людмила Головко,. - 5-те вид., стереотип.. - К.: Знання, 2006. - 213 с.

12. Длугопольський О. В. Теорія економіки державного сектора. -Тернопіль: Наукова думка, 2007.

13. Дмитриченко Л. И. Государственное регулирование экономики: методология и теория. - Донецк: УкрНТЭК.

14. Дорофиенко В.В., Колосюк В.П. Инновационный менеджмент и научно-техническая деятельность: 2008- 234 с.

15. Економіка України: підсумки перетворень та перспективи зростання / За ред. В. М. Гейця. - К.: Форт, 2000.

16. Економічна теорія: вступ, макроекономіка, мікроекономіка / За ред. 3. Г.Ватаманюка та О. З.Ватаманюка. - Львів: "Інтелект-Захід", 2008.

17. Економічна енциклопедія: У трьох томах. / Ред.: С. В. Мочерний (відп. ред.) та ін. - К.: Видавничий центр "Академія", 2000.

18. Економічна політика / О. О. Беляев, А. С. Бебело, M. І. Диба та ін - К. КНЕУ, 2007.

19.3анько В.В. Загальний курс теоретичної економіки. - Вінниця: ВДТУ, 2002.

20. Історія економічних учень: У 2 ч. / За ред. В. Д. Базилевича. - 2-ге вид., випр. - К.: Знання, 2005.

21. Инновационный менеджмент: Учебник / Под ред. проф. В.А. Швандара, проф. В.Я. Горфинкеля. - М.: Вузовский учебник, 2007.- 256 с.

22. Кирина Л.В., Кузнецова С.А. Стратегия инновационной деятельности предприятия // Формирование механизма управления предприятием в условиях рынка / Под ред. В.В. Титова. - 2008. - 491 с.

23. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента: Уч.пособие для вузов / Под ред. проф. В.А. Швандара. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007 - 218 с.

24. Ковалев Г.Д. Основы инновационного менеджмента: Уч.пособие для вузов / Под ред. проф. В.А. Швандара. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007 - 218 с.

25. Ковтун О. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Олег Ковтун. - Вид. 2-ге, оновлене і доп.. - Львів: Новий Світ-2000, 2006. - 337 с.

26. Конкурентна політика держави в умовах трансформації національної економіки / В. Д. Пагутін (заг.ред.). - К.: Київ. нац. торг.-екон. ун-т, 2008.

27. Конституція України: Прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України

28 червня 1996 року / Міністерство юстиції України. - К.: Б. в., 2006. - 122 с.

28. Круш П. В., Регулювання економіки: теоретичні та прикладні аспекти / П. В. Круш, І. А. Максименко; за заг. ред. П. В. Круша. - К.: НТУУ "КПГ, 2008.

29. Лапко О.Н. Інноваційна діяльність в системі державного регулювання. - К.: ІЕП НАНУ, 2007. - 386 с.

30. Лощихін О. М., Економічна функція сучасної держави. Теоретико-правові аспекти: - К.: TOB "Видавництво "Юридична думка". 2008,

31. Лукашевич В. М. Глобалистика. - Львов: "Новый Свит", 2004.

32. Мартиненко В. Ф. Державне управління інвестиційним процесом в Україні. - К.: Видавництво НАДУ, 2005.

33. Марцин В. С. Економічне регулювання ефективності господарської діяльності. - Л.: ЛБІ НБУ, 2005.

34. Медынский В.Г. Инновационный менеджмент: Учебник. - М.: ИНФРА-М, 2008. 123 с.

35. Михасюк І., Мельник А., Крупка М., Залога 3., Державне регулювання економіки. - Львівський національний університет їм. І. Франка. - К.: Атіка, Ельга-Н, 2000.

36. Мікроекономіка і макроекономіка: За заг. ред. С. Будаговської. -К.: Основи, 1998.

37. Морозов Ю.П. Инновационный менеджмент: Уч.пособие для вузов. - М.: ЮНИТИ-ДАНА, 2007. - 321 с.

38. Основы инновационного менеджмента: Теория и практика: Учебное пособие/ Под ред. П.Н. Завлина и др. - М.: ОАО "НПО "Издательство "Экономика", 2006. - 222 с.

39. 0йкен В. Основные принципы экономической политики: Пер. с нем. -М., 1995.

40. Олейник А. Н. Институциональная экономика. - М., 2002.

41. Ольшевський Л. Б., Остова Л. В., Черняхович I. А., Стопчак М. В.. Бичков М. М. Системна трансформація економіки: історико-методопогіч-ний аспект. - Вінниця: О. Власюк, 2005.

42. 0нишко С. В. Фінансове забезпечення інноваційного розвитку. -Ірпінь Націон. академія ДПС України, 2004.

43. Осецький В. Л. Інвестиції та інновації: проблеми теорії і практики. -К.: ІАЕУААН.2003.

44. Радіонова І. Ф. Макроекономіка; теорія і політика. - К.. Таксон, 2004.

45. Романишин В. О., Уманців Ю. М. Центральний банк і грошово-кредитна політика. - К.: Атіка, 2005.

46.Стеченко Д.М. Державне регулювання економіки. - К.: Вікар, 2003.

47. Стігліц Джозеф Е. Економіка державного сектора / Пер. з англ. А. Олійник, Р. Скільський. К.: Основи. - 1998.

48. Стеченко Д. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Дмитро Стеченко,. - К.: Вікар, 2003. - 262 с.

49. Стратегічні виклики XXI століття суспільству та економіці України; В 3 т. / За ред. В. М. Гейця, В. П. Семиноженка, Б. Є. Кваснюка. - К.: Фенікс, 2007.

50. Фаренік С. А. Аналіз зарубіжного досвіду управління соціально-економічними процесами. - К.: Видавництво НАДУ, 2005.

51. Черевко Г. Державне регулювання економіки в АПК: Навчальний посібник/ Георгій Черевко,. - К.: Знання, 2006. - 339 с.

52. Чухно А. А. Твори: У 3 т.: інформаційна постіндустріальна економіка: теорія і практика. - Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка; Науково-дослідний фінансовий ін-т при Міністерстві фінансів України. -К., 2006.

53. Чухно А. А., Юхименко П. І., Леоненко П. М. Сучасні економічні теорії / За ред. А. А. Чухно. - К.: Знання, 2007.

54. Швайка Л. Державне регулювання економіки: Навчальний посібник/ Любов Швайка,. - К.: Знання, 2006. - 435 с.

55. Шевчук В. О. Міжнародна економіка: теорія і практика. - Л.: Каменяр, 2003.

Размещено на Allbest.ru