Геологічна будова і рельєф дна Світового океану

Рельєф канадського шельфу тісно пов'язаний з розломною тектонікою. Її дія виявлена в складних контурах берегів, островів та глибоководних жолобів, таких як Сміт-Лінкольн, Мод, Мак-Клур та ін..

Материковий схил Північного Льодовитого океану набагато ширший, ніж в інших океанах, і має східчасту будову. Так, у Чукотському і Східносибірському морях є по дві своєрідні сходинки - занурені ділянки шельфу, їх називають аваншельфом. Материковий схил канадської частини океану вужчий і крутіший, розчленований широкими плоскодонними каньйонами.

Материкове підніжжя займає 900 тис. кмІ і являє собою нахилену, слабо хвилясту акумулятивну рівнину.

Шельф, материковий схил і материкове підніжжя займають 2/3 площі океану. Підводні окраїни материків у Баренцовому морі є продовженням Східноєвропейської платформи, в Карському - Західносибірської плити, в морі Лаптєвих - Сибірської платформи, у Східносибірському і Чукотському морях - мезозойських структур, в морі Бофорта - Північноамериканської платформи.

Рельєф європейського та азіатського шельфів дуже ускладнений великою кількістю підводних долин, що є продовженням річкових долин на суходолі. До континентального схилу простягаються долини Північної Двіни, Печори, Обі, Єнісею, Хатанги, Опенька, Яни, Індигірки й Колими. Вони знаходяться на глибинах від 70 до 90 м. Їх утворення пов'язане з пониженням рівня океану, яке відбувалося двічі. Перший раз Полярний басейн опустився на 270 - 300 м у міоцен-пліоценовий етап, удруге на 120 - 140 м, - у пізньому плейстоцені. Океанічна западина хребтами поділяється на вісім улоговин: Канадську, Макарова, Підводників, Амудсена, Нансена, Гренландську, Норвезьку і Лофотенську, - глибини яких коливаються в межах 2200 - 5500 м. Це переважно плоскі та хвилясті абісальні рівнини.

На дні океану здіймаються три основні хребти. З Атлантичного океану сюди заходить Серединно-Арктичний хребет, який має таку саму природу, що й Серединно-Атлантичний, тому що є фактично його продовженням і також має рифтов долину та поперечні розломи. Він складається з окремих, дуже зсунутих від загальної осі (рифтвої долини) хребтів. На північ від Ісландії тягнеться хребет Кольбейнсей, за ним - хребет Мона, далі хребет Кніповича, який переходить у хребет Гаккеля. Загальна довжина Серединно-Арктичного хребта близько 4500 км. Висота його змінюється від 1 до 3,5 км, а ширина становить кілька сотень кілометрів. У напрямі до дельти Лени він звужується. Паралельно до хребта Гаккеля через середину океану простягається хребет Ломоносова, а за ним - хребет Менделєєва.

Якщо Серединно - Арктичний хребет утворився внаслідок впливу мантійної речовини, то хребет Ломоносова - це брилева структура континентального типу висотою близько 3000 м з крутими схилами і каньйонами, а хребет Менделєєва - старий, значно нижчий серединно-океанічний, нині не активний.

Земна кора в межах океанічної западини, окрім хребта Ломоносова, - океанічного типу. Вона має потужність від 5 до 15 км. На осадові породи припадає від 1 до 4 км.

З усіх океанів Північний Льодовитий наймолодший. Спочатку в кінці юрського і на початку крейдового періодів сформувалася Канадська улоговина, потім - улоговина Макарова, і тільки на початку кайнозойської ери - Норвезька, Гренландська і Лофотенька улоговини. [9]

Висновки

Рельєф дна визначає значний вплив на процеси, що відбуваються в глибинах вод Світового океану. Незважаючи на успіхи, досягнуті останнім часом, дно океанів досліджено ще явно недостатньо, а головне, вкрай нерівномірно. Місцями на величезних обширах південної півкулі немає жодного проміру. Однак наявних даних достатньо для визначення загальних закономірностей будови дна, характеру рельєфу дна океанів та морів. По цим матеріалам створено велику кількість карт самого різного виду та призначення.

Під час досліджень було встановлено, що рельєф дна океану по своїй складності мало чим відрізняється від рельєфу суші, а нерідко інтенсивність вертикального розчленування дна більше, ніж поверхні материків.

Більшу частину дна океану займають океанічні платформи, які представляють собою ділянки кори, що втратили значну рухливість і здатність до деформацій. До активних ділянок дна відносяться геосинкліналі (від грецьких слів «гео» - Земля і «сінкліно» - прогин), широко поширені в західній частині Тихого океану, а також серединні океанічні хребти.

Виділяються чотири основні форми рельєфу дна океану: підводна окраїна материків, перехідна зона, ложе океану і серединні океанічні хребти.

З 73,6 млн. км2 приблизно дві третини підводної околиці материків припадає на північну півкулю. У Тихому океані вона займає лише 10% площі дна, а в Північно-Льодовитому - до 75%. Підводна окраїна складається з шельфу, материкового схилу і материкового підніжжя.

Перехідна зона має переривчастий поширення і займає площу близько 36 млн. км2. І до неї відносять улоговини окраїнних морів, острівні дуги, а також глибоководні жолоби.

Площа ложа дна океану перевищує 200 млн. км2, тобто складає приблизно 60% площі Світового океану.

Серединні океанічні хребти характеризуються високою сейсмічною активністю, вираженою сучасним вулканізмом і вогнищами землетрусів.

Список використаних джерел

1. Богданов Ю.О., Каплин П.О., Миколаїв С.Д. Походження та розвитку океану М.,1978.

2. Енциклопедія для дітей: т.3. Географія - сост. С.Т. Измаилова. Москва, «Аванта+» 1994.

3. Канів В.Ф. Рельєф дна Індійського океану. М., 1979.

4. Леонтьєв О.К. Морська геологія (Основи геології і геоморфологии дна Світового океану) М., 1982.

5. Неспокійний ландшафт Під ред. Д. Брансден і Дж. Дорнкемпа. М., 1981.

6. Проблеми дослідження та освоєння Світового океану. Під ред. А.И. Вознесенского Ленінград, 1979.

7. Фізична географія материків і океанів. Під ред. А.М. Рябчикова, М., 1988.

Размещено на Allbest.ru