Володимир Великий і хрещення Русі

Устремлiння київсъкої влади до константинопольської моделi та спроби перейняти її символiку засвiдчують, зокрема, данi нумiзматики. На златниках i срiбляниках Володимира князь зображувався в iмператорських регалiях, з короною на головi та з хрестом у правицi. Зображення Христа й напис "Володимир на столi" надавали владi київського князя сакрального характеру. В середньовiчнiй символiцi влади хрест надiлявся синтезуючою силою, що поєднувала земне i небесне. Процедура вiнчання на царство вiзантiйського iмператора передбачала передачу йому хреста, якого вiн мав тримати в правiй руцi, з рук патрiарха. Проте не варто перебiльшувати вплив вiзантiйської моделi влади на київську. Спроби iмiтацiї вiзантiйської iмперiальностi не привнесли, як гадають дослiдники, докорiнних змiн у мiсцеву традицiю князiвської влади, сакралiзацiя якої мала iнше обгрунтування: князiвсъка гiднiсть легiтимiзувалася (узаконювалася) тут виключно приналежнiстю до роду. Схiднохристиянська концепцiя державної влади засвоювалася на Русi повiльно, модифiкувавшись в офiцiйну державну доктрину не ранiше середини ХI ст.

Для Київської Русi доби Володимира актуальним було не суперництво її з Вiзантiйською iмперiєю, а забезпечення автономностi нової християнсъкої держави в рамках церковної супрематiї (зверхностi) василевса, який стояв над усiм схiдним християнським свiтом. Невипадково в пам'ятках давньоруської писемностi наполегливо пiдкреслюється самостiйна роль київського князя в запровадженнi християнства на Русi, усвiдомлення ним цього вибору. Слiд також вiдзначити намагання майже всiх слов'янських правителiв забезпечити церковну самостiйнiстъ своїх держав шляхом створення осiбної церковної єпархiї чи навiть окремої автокефальної (самостiйної, незалежної) Церкви. Остерiгаючись опинитися спершу в церковно-релiгiйнiй, а вiдтак i в полiтичнiй залежностi вiд Вiзантїї, київсъкий князь також ужив вiдповiдних запобiжних заходiв. Уряд князя Володимира вiдводить митрополитовi другорядну роль, визначивши мiсцем його перебування окраїнний Переяслав.

Боротьба за почесне мiсце Київської Русi в iєрархiї християнської ойкумени тривала i по смертi Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Надзвичайно важливою за цих обставин акцiєю Ярослава та його пресвiтерiв було посмертне охрещення князiв язичницької епохи. 1044 року в Десятиннiй церквi вiдбулися урочистостi, пов'язанi з охрещенням останкiв загиблих пiд час усобиць князiв Ярополка i Олега Святославичiв (канонiзацiя цих язичникiв 13 правлячої династiї, схоже, вiдбулася всупереч волi митрополита та константинопольського патрiархату) В такий спосiб прославлявся князiвський рiд, Русь християнська пов'язувалася з язичницькою в одне цiле, християнiзувалася вся її iсторiя. Це мало засвiдчити сусiдам Русi силу i мiць нової релiгiї.

Підбиваючи підсумки варто звернути увагу, що Володимир одружившись з Анною практично став імператором Русі, та й загалом після запровадження християнства починається така собі конкуренція, або навіть, зверхність над Візантією. І це зрозуміло, як доречно зазначив Лев Любимов, руському народу притамана велич, як духовна так і матеріальна. Прояви можна побачити як у архітектурі, літературному та співочому, образотворчому мистецтві так і в контамінації християнства та язичництва, що багате розмаїттям звичаїв, обрядів та свят обох релігійних систем[12, c.99-100].

2.2 Наслідки водохрещення

Християнство як вчення, як ідеологічна система, як релігія запроваджене на Русі 988 року за часів князювання Володимира Святославовича, його прийняття було закономірним для тогочасного розвитку давньоруського суспільства, підготовленим усім ходом історії та об'єктивними потребами доби. Язичництво становило собою ідеологію первісного суспільства, Русь же наприкінці X ст. була суспільством класово розшарованим, антагоністичним. Вона потребувала релігії, яка б об'єднала всі давньоруські племена. З іншого боку, релігії, яка б підтримувала суспільно-економічні процеси класового ранньофеодального суспільства, підносячи авторитет князя і зміцнюючи його владу. В цьому полягало внутрішньополітичне значення християнства як державної релігії Київської Русі.

Таким же значним за своїм змістом було й зовнішньополітичне значення прийняття християнства. На час хрещення Русі провідну роль у Європі відігравали християнські держави, які виявляли явну погорду до поганських племен. Отже, щоб увійти в коло європейських народів, закріпити за собою місце в міжнародній політичній структурі і налагодити взаємовигідні, рівноправні стосунки з християнськими державами, треба було прийняти християнство, тобто замінити багатобожжя єдинобожжям.

З історичних фактів відомо, що запровадження християнства не починає собою літочислення давньоруської цивілізації. І до 988 року розвивалися градобудівництво, прикладне та образотворче мистецтво, музика, філософія, усна словесність і писемність. Так, зокрема, про існування писемності в дохристиянський період свідчать договори Русі з греками 911 і 944 pp., писані руською мовою, тексти яких подає "Повість минулих літ". Однак прийняття християнства поглибило культурно-просвітницькі процеси, благотворно вплинуло на розвиток духовності всього давньоруського суспільства.

Християнство формувалося не як регіональна, а як світова релігія, що відігравала роль стимулюючого фактора міжнародного і міждержавного культурного спілкування. Отже, Русь, прийнявши християнство, змогла наблизитися до надбань європейської культури, тим самим поглиблюючи і розвиваючи свою власну. І. Франко справедливо зазначав, що національну літературу як складову частину національної культури формують два складники: "місцева різнорідність і замісцеві, привозні, міжнародні, отже, для різних народів спільні елементи... Кожна національна література -- це в більшій або в меншій мірі органічний виплід свого місцевого, оригінального і своєрідного, з привозним, чужим із довговікових міжнародних зносин".

На час християнізації давньоруська держава мала політичні та культурні зв'язки з багатьма європейськими країнами. Але найглибшими і найінтенсивнішими вони були з тими, які послуговувалися (кожна своїм) слов'янським письмом, тобто місцевою мовою (і де ця мова була мовою культу), бо саме такою країною була Київська Русь. Тому, скажімо, з сусідньою Польщею культурні зв'язки у цей час були обмеженими. Ця держава прийняла хрещення від латинського церковного центру, а тому латинська мова була мовою богослужіння, політики й культури, а роль слов'янської мови -- мінімальною. З країнами, в які християнство прийшло з центру Візантійської держави -- Константинополя, Русь підтримувала тісні політичні та культурні контакти.

Історична наука оперує численними фактами, які засвідчують багатогранність візантійського впливу на розвиток давньоруського суспільства. Але якщо, скажімо, на розвиток права, церковної архітектури, малярства, музики цей вплив був безпосереднім, то на освіту і письменство -- через посередництво слов'яномовної Болгарії, оскільки руське суспільство грецької мови не знало. А давньоболгарська мова для тогочасної Русі в цілому була зрозумілою.

Найінтенсивніше засвоєння давньоруським суспільством візантійської і болгарської літературно-культурної спадщини відбувалося у X--XI ст. Із запровадженням князем Володимиром шкільної освіти й активним храмобудуванням постала нагальна потреба у християнській церковній і учительно-проповідницькій літературі. Ввозилося передусім те, що було необхідне для практичних потреб, нового християнського культу. У болгарських перекладах на Русь прийшли основоположні зразки християнської літератури і, звісно, передусім санкціоновані церквою: біблійні, богослужбові, проповідницькі, агіографічні. їх не тільки бережно зберігали, а й переписували, тобто їх літературна доля продовжувалася на новому суспільно-історичному та культурному ґрунті. Найактивніше, звичайно, використовували біблійні тексти, перекладені з грецької мови болгарськими вченими-просвітителями Кирилом і Мефодієм та їхніми учнями. Книга релігійних пісень Псалтир, "Остромирове євангеліє", "Учительне євангеліє", "Азбучна молитва" -- це ті тексти, якими щодня послуговувалися служителі церкви. Великою увагою користувалися також перекладні тексти учительно-проповідницького спрямування, авторами яких були "отці церкви", відомі ідеологи християнства Іоанн Златоуст, Григорій Богослов та інші. Широко проникала на Русь із Болгарії перекладна агіографічна література -- так звані "житія святих", найбільшою популярністю з-поміж яких користувалося житіє Олексія -- "чоловіка божого". Цей запозичений сюжет про ідеального християнина став пізніше розроблятися в українській духовній пісні, а також у шкільній драмі та поезії XVII--XVIII ст.

Окрім канонічних, освячених церквою текстів літературних та проповідницьких жанрів, на Русь із Болгарії прийшло і чимало апокрифів -- творів на теми Старого й Нового заповіту, що доповнювали та уточнювали Святе письмо. Найпопулярнішими були апокрифи про апостолів Петра і Павла, про пророків Іллю та Мойсея, "Ходіння Богородиці по муках". Останній з його високопоетичним образом Святої матері як матері-страдниці належав до найактивніше розроблюваних не тільки духовною, а й світською літературною традицією, зокрема Т. Шевченком у поемі "Марія".

Ймовірно, що, крім церковних книг, через Болгарію на Русь потрапили й пам'ятки історичного змісту. У них викладалася історія Вавилона, Єгипту, Греції, Риму, Візантії, дохристиянська і християнська міфологія, частково історія римської та візантійської культури. Перекладні хронографи знайомили давньоруського читача із всесвітньою історією, спонукали до роздумів про своєрідність Русі, її долі в загальносвітовій родині народів. їх також враховували при створенні зразків вітчизняної історіографії, зокрема "Повісті минулих літ". Проте руські літописи, запозичивши певною мірою манеру викладу й багато цікавих матеріалів, не копіювали хронографи і були не реєстром, зводом коротких записів, а розлогими, детальними творами.

Засвоєння чужого культурного досвіду у X--XI ст. свідчило не про відсутність свого власного, а, навпаки, про високу культуру давньоруського суспільства, адже перекладна література могла з'явитися лише на ґрунті розвиненого власного письменства. Свідченням цього є те, що уже в першій половині XI ст. русичі стали звертатися до візантійської культурної спадщини безпосередньо і самостійно. Князь Ярослав, як і його батько, великий князь Володимир, дбав про розвиток освіти, за що в народі був названий Мудрим. Літопис оповідає, що сам князь читав книги "днями і ночами", збирав "писців", тобто копіїстів і письменників, доручаючи їм у спеціально відведених приміщеннях -- скрипторіях переписувати книги і перекладати з грецької мови. Він зібрав у храмі святої Софії велику бібліотеку, названу Ярославовою. Частину цієї бібліотеки як весільний посаг повезла з собою до Франції його дочка княжна Анна. На сьогодні з неї залишилася лише одна книга, відома серед істориків і мовознавців як Реймське євангеліє. Аналіз лінгвістичних особливостей цієї пам'ятки дає підстави вважати, що вона створена на Русі у першій половині XI ст. На Реймському євангелії королі Франції присягали при коронуванні. Цікаво, що культурно-освітній рівень Анни Ярославни тогочасне французьке суспільство оцінило надзвичайно високо: їй було дозволено ставити свій підпис на документах державної ваги. Чітко виведені нею знайомим "уставом" літери стояли поруч з хрестиками неписьменних королівських чиновників, придворних і самого короля Генріха І. Анна знала латинь -- офіційну мову того часу, якою писали й розмовляли в Західній Європі освічені верстви суспільства. Вже навіть ці поодинокі факти засвідчують, що в XI ст. Київська Русь була не тільки за територією найбільшою державою Європи, а й у культурному плані являла собою одну із найрозвиненіших держав. У XII --на початку XIII ст. освіта й культура Київської Русі досягли такого рівня, що не лише розвивалися самостійно, а й справляли вплив на розвиток балканських, зокрема південнослов'янських, культур. У пам'ятках руського письменства цього періоду зникають болгаризми, тобто переклади з візантійських пам'яток здійснюються безпосередньо, а не через посередництво болгарської мови. Тепер вже самі болгарські пам'ятки включають елементи руської мови. Починаючи з XII ст., на Балканах поширюються не тільки руські переклади з грецької, а й оригінальні пам'ятки, насамперед "житія". Показовим у цьому плані є сербський список "Житія Феодосія Печерського" Нестора-літописця (XII ст.), що містить чимало болгарських рис як у мові, так і в графічному оформленні.

Отже, руська пам'ятка через Болгарію прийшла на Балкани. І такий приклад непоодинокий. Він показує, наскільки важливо для вивчення руської культури і писемності враховувати її зв'язки з різними країнами. Процеси "приживлення" на давньоруському грунті пам'яток візантійської та давньоболгарської літератури сприяли засвоєнню нових ідей, розширенню світоглядного й естетичного кругозору та розвитку оригінальної творчості місцевою мовою.

Висновки

Прийшовши до влади через тривалі міжусобні чвари та труп свого брата-християнина, Володимир отримав тяжку спадщину. Держава, де розкладається первіснообщинний лад, знесилена воєнними походами, ще дотримувалася традицiйних язичницьких вiрувань, та позиції язичництва вже підірвані, була схильна бiльше до органiзацiї зовнiшнiх военно-полiтичних акцiй, нiж до внутрiшнього облаштування Київської держави. Оточена сусідами-християнами - візантійцями, поляками, чехами, болгарами, - Русь немовби застигла на порозі перелому, що мав остаточно вивести її на християнську орбіту.

Давня Русь розвивалася аналогічно Західній Європі і підійшла одночасно з нею до рубежу утворення ранньофеодальної держави, зійшовши на престол великий князь робить невдалу спробу злиття місцевих богів у єдиному пантеоні, бажаючи обгрунтувати територіальну єдність, неподільність підлеглих князю земель, соціальну та етнічну спільність підданих. Пристосування прадавнiх язичницьких культiв схiдних слов'ян до нових форм економiчного й суспiльнополiтичного життя не змогло задовольнити потреби ранньофеодалъного суспiльства i його держави. Протягом усього кiлькох рокiв з часу проведення унiфiкацiї i об'єднання язичницьких культiв на основi традицiйних вiрувань схiдних слов'ян вiдбулося перегрупування полiтичних сил всерединi панiвної верстви Київсъкої Русi, загалом завершилося їi станове оформлення та консолiдацiя. Язичництво, нехай i реформоване в полiтеїзм, уже не вiдповiдало соцiалъним i полiтичним вимогам та претензiям правлячої верхiвки, що прискорено феодалiзувалася. Збереження язичництва перешкоджало рiвноправним вiдносинам Київської Русi з християнськими державами середньовiчного свiту. Тiльки монотеїзм мiг послужити сталою опорою для реалiзацiї цих прагнень i допомогти забезпечити мiцне становище владi великого князя.

Тому вже у 988 році відбувається охрещення Русі.Це дало можливiсть Киiвськiй державi як рiвноправнiй увiйти до кола наймогутніших держав Європи, активiзувати полiтичнi, економiчнi, вiйськовi, культурнi зв'язки з ними; -- сприяло бурхливому розвитковi торгiвлi, кам'яного будiвництва, а також культурним зв'язкам iз християнським свiтом.

Утвердження християнства зачіпало усі прояви соціального життя. Насамперед відповіло на одвічне питання про першопричину світу, перевернуло погляд на життя, переоцінку цінностей, людина вчиться систематизувати власні уявлення про дійсність, духовне життя людини займає нове місце.

Безглуздість кривавих жертвоприношень, подолання страху над силами природи, розкриває людину як боже створіння, потрібне суспільству.

Християнська церква не спромоглася остаточно викоренити язичницькі вірування, вони продовжували жити в повір'ях, обрядових піснях, самих обрядах, звичаях та побутовій символіці, що дійшли до нашого часу. Зокрема найбільш поширені язичницькі свята були максимально наближені до християнських, тому в наш час вони стали невід'ємною частиною християнської релігійної обрядовості.

Церква суттєво розширила межi великокнязiвської влади, витворивши iдеальний образ християнського володаря та пов'язану з цим систему поглядiв на прерогативи монарха, засоби i форми здiйснення його влади. Розвиваючи схiднохристиянську концепцiю верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспiльствi нової полiтичної моралi.

Освячуючи приватне володіння і приватні багатства християнство через церкву активно сприяло майновому розшаруванню давньоруського суспільства та загальному утвердженню влади імущіх.

Християнство вплинуло на мораль i культуру, сприяло їх гуманiзацii, оскiльки в центрi вчення християнства стоїть людина, її особистiсть, виступало проти невiльництва, навчало милосердю, пошанi та любовi до ближнього. Християнство пов'язало Русь з надбаннями європейсъкої та свiтової культури: вiдкривалися новi школи, розвиток писемності, літератури, мистецтва, архітектури. Засновувались монастирi, де перекладали й переписували книжки; досвiд слов'янських майстрiв збагачувався завдяки запозиченням архiтектурного та малярського мистецтва розвинутих краiн, насамперед Вiзантiї. Розвиток зодчества і образотворчого мистецтва, муровані споруди, храми, що щедро прикрашені монументальним та іконописним живописом.

Зміцнення і зростання могутності та уся велич християнства має і негативну оцінку: по-перше, нова релігія стверджувала феодальний лад, що вкорінило експлуатацію однієї частини населення іншою. По-друге, християнство спотворило образ навколишнього світу, переконало у безнадійності і непотрібності боротьби за покращення життєвих умов, знову ж таки на перевагу "розумного і потрібного" феодального ладу. Так християнська ідеологія трактує земне життя як тимчасове, ефімерне. У світі земному покірливість і непротиставлення можновладцям гарантувало блага у потойбічному раю, від яких нібито і відмовляються ці ж можновладці, аби зберегти земні цінності.

хрещення русь християнство язичницький

Використані джерела та література

1. Брайчевський М.Ю. Суспільно-політичні рухи в Київській Русі / М.Ю. Брайчевський. - К., 2004. - 700.

2. Брайчевский М.Ю. Утверждение християнства на Руси / М.Ю. Брайчевський. - К., 1989. - 205.

3. Горелов М.Є. Цивіліцаційна історія України / Горелов М.Є., Моця О.П., Рафальський О.О. - К., 2005. - 630.

4. Зайцев Ю. Історія України / Ю.Зайцев.- Львів, 1996. - 385.

5. Іванченко М.Г. Дивосвіт / М.Г.Іванченко. - К., 1991. - 200.

6. Кислюк К.В., Кучер О.М. Релігієзнавство / К.В.Кислюк .- К., 2007. - 636.

7. Козаченко А. Українська культура: її минувшина і сучасність / А.Козаченко. - Х., 1931. - 100.

8. Коляда А.І. Історія України / А.І.Коляда. - К., 1997. - 160.

9. Концевич Н.М. Стяжания духа святого в путях Древней Руси / Н.М.Концевич. - К., 1990. - 180.

10. Кузьмин А. Падение Перуна.Становление християнства на Руси / А.Кузьмин. - М., 1988. - 240.

11. Лозко Г.С. Коло Свароже / Г.С.Лозко. - К., 2004. - 230.

12. Любимов Л.Д. Исскуство Древней Руси / Л.Д.Любимов. - М., 1981. - 335.

13. Моця О.П Київська Русь: від язичництва до християнства / Моця О.П., Ричка В.М.-К.,1996. - 224.

14. Нечуй-Левицький І. Світогляд українського народу / І.Нечуй-Левицький - К., 2003. - 90.

15. Носова Г.А. Язычество в православии / Г.А.Носова. - М., 1975. - 150.

16. Павлюк С.П. Українське народознавство / С.П.Павлюк. - К., 2006. - 568.

17. Пархоменко В. Начало християнства на Руси.Очерк из истории Руси ІХ-Х вв. / В.Пархоменко. - П., 1993. - 260.

18. Повість минулих літ\\Поетичні скарби минулого.-К.,2004. - 127.

19. Полонська-Василенко Н. Історія України / Н.Полонська-Василенко. - К., 1993. - 386.

20. Рыбаков Б.А. Язычество древних словян / Б.А.Рыбаков. - М.,1981. - 608.

21. Толочко П.П. Древняя Русь.Очерки соц-пол. Истории / П.П.Толочко. - К., 1987. - 245.

22. Толочко П.П. Від Русі до України / П.П.Толочко. - К., 1997. - 393.

23. Юрій М.Ф. Історія світової та вітчизняної культурию / М.Ф.Юрій. - К., 2007. - 445.

24. Яковенко Н. Нарис історії України / Наталя Миколаївна Яковенко. - К., 2006. - 582.

25. Ямпольская Т. История русской культуры / Т.Ямпольская. - М., 2007. - 832.

Размещено на Allbest.ru