Голод 1932-1933 рр. на Поділлі: передумови, хід та наслідки

У доповідних записках цитувалися листи голодних селян та членів їх сімей до посадових осіб різного рівня з проханням про допомогу. Так, учень 7-ої групи Сальницької школи Свіргун, звертаючись до голови сільради, писав: "Кузьма Петрович! Тиждень як помер від голоду батько. Мати лежить хвора і вся попухла на печі. Окрім мене залишилося ще троє дітей. Вони попухли. На мою долю випало бути головою двору. Допоможіть чим можете. У нас сьогодні на вечерю не залишилося і буряків. Рятуйте маму і дітей. Ми вступимо в колгосп. І буду я там з мамою працювати, щоб забезпечити цих малих дітей хлібом. Не відмовте, Кузьма Петрович. Невже я 7 років вчився, щоб померти голодною смертю".

Секретар Бердичівського міському партії писав: "...В последнее время участились обращения с письмами к Сталину, Калинину, Крупской, Пятковскому со стороны рабочих и кустарей, поражённых от полного истощения. Приведу выдержку из письма жены Рабочего 9 кожзавода Шрабер на имя Н.К. Крупской. "Это письмо ищет человек, который сидит в ожидании голодной смерти. Ох, то это за чувство, какие это муки, какой это ад -- голодать и знать, что ничто за исключением гнусной голодной смерти не предстоит. Это тёмное как пергамент лицо, опухший. Хоть бы кусочек хлеба. Если бы скорее смерть, лишь избавиться от этих невыносимых мучений. Я сама лежу вся иссохшая, с отёками лица и ногами, жёлтая и меня ждёт та же участь, что и мужа -- голодная смерть. Помогите нам, мы хотим еще жить и трудиться. Мы не хотим умереть голодной смертью, дать голоду нас победить. Не оставьте нас без помощи". Цей лист був пересланий Бердичівській міській раді з особистою резолюцією Надії Костянтинівни Крупської: "Уважаемые товарищи. Пересылаю Вам полученное мною письмо Х.М. Шарбер. Человек работал с раннего детства. Нужна скорая помощь. Её можно оказать на месте...". На жаль, доповідна записка не дає інформації, чи була надана допомога людині, яка гинула від голоду.

Інформації партійних органів та ДПУ констатували не лише голодну покірливість та безвихідь. Голод у певної частини населення стимулював захисну реакцію. Так, робітник заводу "Молот" Дахновський у розмові з іншими робітниками заявив: "Что вы сами сделаете? Попробуете что-нибудь сказать, то вас сейчас же посадят в Допр. Надо всем нам организоваться, тогда бы мы своего добились, а один человек ничего не сделает, расстреляют и всё". Доведені до відчаю робітники гайсинського цегельного заводу, 19 липня 1932 р., отримавши зменшену пайку хліба, відмовились від роботи і оголосили себе страйкуючими. Колгоспники Вовчанського колгоспу "Зразковий господар" Немирівського району подали заяву керівництву колгоспу з вимогою забезпечити їх потреби в харчуванні. Якщо їх вимоги не будуть виконані, то вони розпочнуть страйк.

Тяжке лихо, що спіткало хлібороба в 1932-1933 рр., тривалий час ховалось від людських очей, продовжуючи нищити село. Голодний, безсилий селянин не міг працювати так, як веліла його хліборобська совість. "В ряді випадків, -- відзначалося в постанові бюро Вінницького обкому партії 11 травня 1933 р., -- колгоспники виходять на роботу з великим запізненням, а закінчують раніше встановленого часу, працюють явно недобросовісно, а правління колгоспів і партійні осередки відносяться до цих грубих порушень трудової дисципліни благодушно, бояться порушити "единство" в колгоспах і цим самим потурають падінню трудової дисципліни".

Голодні хлібороби втрачали працездатність, а земля -- господаря. За даними на 12 квітня 1933 р., Вінницька область засіяла ранніми зерновими всього 152963 га, що становило 7% загального плану.

Особливо відставали Тростянецький, Вороновицький, Тиврівський, Немирівський райони. Там план весняної посівної кампанії викопувався на 5-7%. Напевно, ця обставина примусила голову ВУЦВК Петровського відвідати Вінницю 13 квітня 1933 р. Він був присутній на засіданні бюро Вінницького обкому партії. Стенограми засідання не збереглося, а у рішенні бюро записано: "Констатувати, що за останні місяці, після посланих ЦК інформацій, продовольче становище в уражених районах області погіршало: число голодуючих за попередніми орієнтовними підрахунками охоплює біля 50 тисяч чоловік". Як видно з постанови бюро, ні всеукраїнський староста, ні обком партії не були у змозі допомогти голодуючим подільським селянам. Рішення приймала лише московська верхівка, очолювана Сталіним.

Посівна кампанія 1933 року затягнулася майже до жнив. За даними статистичного відділу, на 25 травня область виконала план сівби на 67,9%, а по індивідуальному сектору -- на 57,9%. Брацлавський район засіяв 43,9% площі, Іллінецький -- 48,8%, радгосп "Пролетар" Меджибізького району -25%, "Жовтневий" Кам'янець-Подільського району -- 25%, "Більшовик" Копайгородського району -- 25%, у с. Попівка було засіяно лише 9,3% відведених площ, "Осламів" Затонського району -- 8,9%, "Дзержииський" Дзер-жинського району -- 5,3%. У с Розсоші Липовецького району, де одноосібні господарства мали засіяти 1200 га ранніх ярих, протягом квітня було засіяно лише 30 га. У колгоспі "Вперед до комунізму" горох посіяли по стерні, а у бритавському колгоспі "Ленінські лани" Чечельницького району овес руками розкидали по ріллі і не заборонували. Таких прикладів було багато.

Владні органи застосовували каральні заходи до селян, які не вчинили злочину, а відмовились здавати свій хліб, якого здебільшого в них не було. Колгоспників і селян-одноосібників судили не за злочин, а за переконання, за відмову скоритися тоталітарному режиму.

Свого апогею на Поділлі голод досяг взимку і навесні 1933 р., коли вимирали цілі села. Перший секретар Вінницького обкому Чернявський у листі до Косіора писав: "...В області уражених у продовольчому відношенні районів тепер нараховується до 37, із них особливо важке у 20. Важке продовольче становище охопило до 300 сіл і близько 50000 чоловік. В останній час збільшилось число смертей і не припиняються факти людоїдства і трупоїдства. В деяких уражених селах щодня до 10 випадків смертей. В цих селах велика кількість хат забита. В більшості хат селяни лежать пластом і пі до якої праці за своїм фізичним етапом не здатні. В таких районах, як Немирівський, є окремі хутори, де одноосібники цілком усі лежать...". Продовжуючи далі характеризувати катастрофічне становище в районах області, Чернявський закінчує свій лист до Косіора так: "Прошу питання про продовольче становище нашої області терміново розв'язати і надати необхідну допомогу в тих мінімальних розмірах, про які я пишу". Косіор це питання вирішити не міг, а Сталін не хотів.

Таким чином, архівні документи свідчать, що населення Поділля протестувало проти тієї політичної системи, яка розпочала економічну реформу, результатом якої були сотні тисяч людських жертв.

Архіви засвідчують, що в подільському селі вже у першій половині 1932 р. існували не просто продовольчі труднощі, а лютував справжній голод. Близько третини населення не мали ніяких засобів для існування, майже 10% селян пухли від голоду.

Повідомлення про пряму загрозу голодної смерті зустрічаються вже з грудня 1931 р. Навесні 1932 р., коли закінчилися їстівні припаси, заготовлені переважно на присадибних ділянках, у багатьох районах Поділля розпочався голод. В архівах є багато документів з приймальні голови ВУЦВК, куди голодуючі зверталися за порятунком.

Сталін не бажав обговорювати проблему голоду. Це означало б визнання факту економічної катастрофи, до якої дійшла країна внаслідок політики "наступу соціалізму по всьому фронту". А вже потрібно було розпочинати жнива 1932 р.

2.2 Голодомор на Поділлі за свідченнями очевидців

Не тільки офіційні архівні документи донесли до нашого часу страшні сторінки голоду на Поділлі. Працівники державної архівної служби області зібрали чимало спогадів очевидців голодомору 1932-1933 рр. на Вінниччині.

Ці спогади -- це просто диво, коли пам'ять виявилась дужчою від страху і заборон, міцнішою від змови мовчання. Як же близько був для цих людей той далекий 33-й рік, як він їм болів.

Раніше, коли архівісти проводили непросту роботу -- розсекречення документів, -- свідчення очевидців голоду мали, за попереднім задумом, стати доповненням, ілюстрацією до матеріалів, видобутих зі спецсховищ колишнього партархіву з красномовним написом "Особая папка".

Спогади про голодомор в Україні 1932-1933 року -- це енциклопедія горя і смутку, трагедія народу, висповідана голосом людей-мучеників. Говорять документи, кожна сторінка яких омита сльозами українського селянина. Нелегко їх читати. Як проводилась ота колективізація, яка передувала голодомору, говорить Гордійчук Григорій Михайлович з села Долиняни Муровано-Куриловецького району: "Хто не пішов у колгосп до 1932 року, то взяли силою, прикладали пістолет до голови чи до грудей і казали - пиши заяву, що поступаєш у колгосп добровільно. Правління в той час було: голова колгоспу Юхим Олійник, Олійник Михайло -- бригадир, а ще Щидловський Андрон Афтимонович і Рекунчак Матей. І прислуги, які ходили до селян, забирати не лишки, а все до крихітки. Це Столяри, Сянди, Лугани Сергій, Семен...

Правда, рік той був засушливий. Хліб, який вродив на колгоспних полях, загорнули весь до грама. І людям нічого не дали, кажуть неврожай. Не виконали плану державі. І тоді всі засновники колгоспу пішли в село збирати лишки, які в селян лишилися з городу. Пішли на обшуки, у кожного з тих Столярів була залізна палка, і вони тими палками почали клювати хата в хату.

А друга бригада -- від сільради. Збирала налоги, які були великі для селян, і мясопоставку. Хто не в силі виплатити налогу, то забирали все, що було в хаті, подушки, верета, бо тоді кращого не було. І в 1933 році після тих ударних бригад, які ходили з залізними палками, після доброї прочистки, почали пухнути, хворіти і вмирати з голоду."

86-річна Луцак Ганна, жителька с Погорілої Муровано-Куриловецького району, розповідає: "В 1933 я була вдовою з маленьким дитям. Коли попросила активістів, щоб мені залишили хоч кілька картоплин, "двадцятип'ятитисячник" сказав активістам: "Берите всё. Пусть подыхает кулацкая дочь..." Весною 1933 в селі померло 930 чоловік, залишилось багато дітей-сиріт, пустих хат."

Страшне і суворе питання задає у своїх спогадах Романовський Петро Кирилович, 1926 року народження, учасник Великої Вітчизняної війни: "Я бачив війну. Разом із своїми побратимами я штурмував Берлін -- місто, звідкіля вороги принесли моєму народові стільки горя. На війні було мені не страшно. Я не боявся дивитись на трупи. Війна є війна.

А от як згадаю 33-й, то не була війна, той голод нам принесли не пришельці з-за кордону. То ж були "свої", "наші", хоч і прикро їх так називати.

Хто, чому, навіщо прирік людей на страшну голодну смерть?

Я подаю свій позов тому, кого колись називали "батьком". Я подаю свій гнівний позов деспоту Сталіну. Я читав у газетах, нібито селяни саботували хлібозаготівлі, і іншого виходу, як силою забирати У них хліб, просто не було. То неправда.".

Свідчить Михальчук Ганна Лук'янівна з села Заливанщина Калинівського району, 1913 року народження: "Почалося все у 32 році. Ходила бригада по дворах і забирала зерно, все забирала, аж з горшків. Добували й картоплю, закопану на насіння. Почався голод, зимою 1932-33 року люди мерли. В сусіда Красноголового Василя померло два сини і дві дочки. У Красноголового Павла -- вся сім'я (дівчинка Віра, два хлопці Іван і Петро). Прийшли з сільради виконавці, їх на підводу склали, викопали яму і всіх в одну яму.

Члени комнезаму витрусили зерно, але потім і вони померли від голоду. Активістку Зіну посадили в яму над померлими і казали: сиди і виконуй хлібопоставку.

За день вмирало в селі по 9-10 чоловік. На кутку помер Харитон з жінкою. Лишилося двоє дітей: дівчина і хлопець. Хлопець помер, а дівчина його, поки прийшли, об'їла.

Бондарук Василь взяв жінку з Чернятина. То вона розказувала, як зарізала свою дитину.

-- Я беру дитину на цеберчик, а воно питає: "Що ти будеш, мамо, робити?.." -- Нічого, нічого.

Сусід побачив, що вона щось смажить. Коли прийшли -- вона запихається, їсть. Їй дали три роки. Коли вона призналась чоловікові, він не захотів її знати."

Воістину перевернувся тоді світ українського села: хто був нічим -- став усім, хто був господарем -- лежав в могилі. Трагічну хронологію знищення, загибелі своєї сім'ї, приводить у своїх спогадах Петро Макарович Соловищук з села Луки Дашівського району на Вінничині: "Батько кладе на тачку моїх два брати і сестру, везе на цвинтар. Розгріб лопатою мамину могилу, розгорнув рядно, поклав їх трьох, туди ж до мами. Батько почав лопатою кидать землю в яму, а я собі руками. А тоді помер і батько. І так від моєї родини ніякого сліду -- ні могили, ні хреста".

Свідчить Джулай Марія Григорівна з села Городище Літинського району Вінницької області: "Помер чоловік мій, Ваня. За ним померли діточки: Павлик двох років і Віра -- піврочку. Малесенька моя дівчинка хотіла ссати, але ж то був порожній мішок, з нього і капки не видушити. Обох їх я занесла на цвинтар сама. Як прийшла хоронити доню, то була свіжа ямка на чиюсь дитину. Я збоку видовбала дірочку та й поклала туди. А на Павлика вже сама копала".

Свідчить Анатолій Дмитрович Юревич, житель міста Бершаді, який працював у той час головним землевпорядником району: "... Мені довелося бачити голодуючих та вмираючих, опухлих від голоду людей у різних селах району... У сільраді мені секретар сказав, що сьогодні померло 15 чоловік, і голова колгоспу розпорядився ставити на один віз по кілька домовин, бо не вистачало тягла. Вулицями жалібно скрипіли вози, на яких везли до кладовища покійних. Мене вражало: найбільш страшне і несправедливе те, що першими голодують хлібороби".

На голодному Поділлі, у місцях масового вимирання селян, було вдосталь складів із хлібом, які посилено охоронялись.

Вчителька Олена Гінголь з Бершаді згадує: "... До кінця днів своїх не забуду своїх учнів -- голодних, виснажених, з потухлими оченятами, впалими щічками, з простягнутими ручками, які благали кусочка хліба.

А тут же, на площі, де міститься автобусна станція, димів своїми трубами спиртзавод, де спирт виготовлявся з доброго зерна. До заводу з'їжджалися люди з навколишніх сіл, розташовувались цілими родинами, брали брагу з спиртзаводу, проціджували і пекли так звані млинці на багаттях, які горіли вдень і вночі, і від цього вмирали... Це треба було отій владі так знущатись над власним народом."

Трагедія українського села, та й не тільки, як ми переконалися українського, бо сталінська політика не знала національних кордонів, була схована під таємним покровом різноманітних грифів. Але пам'ять людська не піддається засекречуванню.

2.3 Документи ДПУ як джерело вивчення голоду 30-х років на Поділлі

Демократичні зміни, які відбулися у нашому суспільстві, дали змогу розсекретити архівні документи, які носили гриф "таємно", "цілком таємно". Це стосується в першу чергу масиву документів Державного Політичного Управління. До документів ДПУ довгий час існував один підхід -- їм вірили, вони користувалися безмежним авторитетом. Сучасні історики використовують їх сьогодні як ілюстративний матеріал для опису історичних подій.

В умовах інтенсивного розвитку сучасного джерелознавства, удосконалення методики історичної обробки нових масивів документів, інтерес до подібних джерел як об'єктів дослідження цілком закономірний. Розкриття їх генезису, політичного, ідеологічного значення основних змістовних компонентів дозволить визначити місце цього джерела історичного дослідження серед інших джерел, а головне - більш повно і ефективно використати закладену в них інформацію.

Уже сьогодні дослідники зіткнулися з ситуацією, коли історичне джерело, документи ДПУ, створювалися завідомо з метою фальсифікації історичних подій. В таких випадках об'єктом дослідження винен стати сам момент фальсифікації, сама тенденційність джерела. Виявлення мотивів, цілей викривлення істини важливо для розуміння особистості, характеру творця самого джерела, тих соціальних груп партії, виразником інтересів яких він був.

Очевидно, що питання про співвідношення об'єктивного і суб'єктивного в джерелі, про рівень його достовірності є складним. Рішення його можливе лише на основі дотримання принципів наукової діяльності -- об'єктивності та історизму.

Відродження національної самосвідомості супроводжується надзвичайним сплеском інтересу громадськості до історичного минулого, особливо до тих сторінок, які довгий час замовчувалися. До них, безперечно, належить проблема суцільної колективізації та голоду в Україні. Сьогодні в архівах йде інтенсивний пошук документальних свідчень цієї трагедії.

У багатьох офіційних документах ми не знайдемо навіть згадки про голод. Цього терміну намагалися уникати, замінюючи його таким визначенням, як "продовольчі труднощі", "прорив на господарському фронті", "бідування населення від недороду" тощо. До таких документів слід підходити особливо критично. Коли вони готувалися, спрацьовував механізм замовчування правди про дійсне становище голодуючих селян і причини, що призвели до трагедії.

Тематична спрямованість більшості архівних документів у своїй сукупності все таки досить об'єктивно розкриває суть сталінської аграрної політики. В цьому плані на окрему увагу заслуговують документи окружного, Вінницького оперсектору, обласного відділу Державного Політичного Управління з грифом "таємно", "цілком таємно", "не підлягає оголошенню". Їх автори не розраховували на стороннє око дослідника й досить відверто змальовували ситуацію, називаючи речі своїми іменами.

Прискорена постановою ЦК ВКП(б) від 5 січня 1930 року "Про темпи колективізації і заходи допомоги держави колгоспному будівництву" - колективізація мала закінчитися на Україні у стислі строки -- восени, 1931 року або навесні 1932 року. Цей процес одразу взяв шалений старт тим більше, що листом від 24 лютого 1930 року ЦК КП(б)У вважав за можливе здійснити цю кампанію ще раніше -- до осені 1930. Неабияку роль у цьому процесі повинні були відіграти органи ДПУ. Центральними, окружними, районними партійними комітетами їм було доручено під час масової колективізації розробити інструкцію про прядок складання списків, представити на розгляд трійки з ліквідації куркуля механізм виселення даної категорії населення з місць постійного проживання та контрольні цифри сімей, які виселялися, і найголовніше, здійснити цю по суті військову операцію з переселення великих людських мас.

За контрольними цифрами, які мало ДПУ, лише з Вінницького округу потрібно було розкуркулити та виселити 2959 сімей, з них за межі України -- 1328.

Спираючись на розроблену ДПУ інструкцію та контрольні цифри, на кожний округ, район, сільраду, село, спускалася рознарядка на необхідну кількість розкуркулених.

Одночасно органи ДПУ інформували обласний партійний комітет та ЦК КП(б)У про хід розкуркулення, колективізації, реагування населення на ці переломні події на селі. Оперативні зведення дорожньо-транспортних відділів ДПУ надавали інформацію про невдоволення робітників-залізничників, що вони змушені брати участь в операції з депортації куркулів та їх сімей у північні райони. Залізничники вважали, що вивозять простих, працьовитих і чесних людей. Також робітники не могли зрозуміти, чому вивозять дітей, які в холодну осінь 1930 року просто не доїдуть до місця призначення.

Найсистематизованіший характер у висвітленні процесів колективізації носять інформаційно-аналітичні зведення обласного відділу ДПУ. Їх можна класифікувати за такими ознаками:

-- приналежності:

1) інформаційні зведення Вінницького обласного відділу ДПУ;

2) інформаційні зведення дорожньо-транспортного відділу ДПУ;

3) інформаційні зведення окремих підрозділів ДПУ;

-- часу: періодичні одно-, п'яти-, семиденні, декадні, двотижневі, щомісячні інформаційно-аналітичні зведення Вінницького обласного відділу ДПУ

-- предмету: проведення розкуркулення, колективізації, виселення селян, голод серед населення області тощо.

Слід відмітити, що інформаційні повідомлення мають деякий суб'єктивний характер. Уповноважені відділів ДПУ -- члени ВКП(б), і в їх аналізі поточних подій закладені ідеологічні позиції партії. Але суб'єктивність у сприйнятті дійсності автором цього джерела не означає його ілюзорність, неадекватність дійсності, недостовірність у передачі історичних подій. При всій неповторній сукупності індивідуальних рис і можливостей людей, при найбільш різкій відмінності класових, політичних поглядів, всі вони невідворотно відбивають в своїх уявленнях, образах різні сторони об'єктивної реальності. Таким чином, у будь-якому інформаційному зведенні може бути виявлено відбиток таких історичних явищ, які були зафіксовані поза бажанням волі автора джерела.

В інформаційно-аналітичних доповідних записках Вінницького обласного відділу ДПУ подаються зведені статистичні дані проведення розкуркулення по районах області. У Чечельницькому та Немирівському районах розпродано по 700 господарств, у Тиврівському районі -- 265 господарств, з них 50% бідняцько-середняцьких. У Літинському районі з 15172 господарств було розкуркулено 446, в Іллінецькому районі з 15282 господарств розпродано у 1931 році 126 сімей, за шість місяців 1932 року -- 241, з них 149 середняків. Як бачимо, під розкуркулення потрапила значна кількість середняцьких господарств. Такий же висновок зробив і заступник начальника Вінницького обласного відділу ДПУ Рахліс, підписуючи доповідну записку про ситуацію з розкуркуленням у Вінницькій області на адресу обкому партії.

Документи ДПУ свідчать, що розкуркулювали буквально за все: за невиконання хлібозаготівель, несплату податків, штрафів. Весь цей процес супроводжувався жахливими беззаконними діями представників місцевої влади. На місцях намагалися виправдати власне самоуправство і всіляко замасковувати дійсність. Селянину досить було елементарно висловити свій протест проти свавілля або в запалі обізвати конкретного представника місцевої влади, як він зараховувався до антирадянських елементів.

Ліквідація непу й сталінська аграрна політика були спрямовані передусім на те, щоб вилучити більше хліба з колгоспів та одноосібників для потреб держави. Ні колгосп, ні селянин-індивідуальник уже не були господарями своєї продукції. У вжиток ввійшло слово "план", як доводився до кожного колгоспу, села як обов'язковий. Розкладка хлібозаготівельного плану означала повернення до політики воєнного комунізму. По суті, з хлібозаготівлями були пов'язані всі головні події на селі, бо заради цього проводилась блискавична колективізація, накладався завжди підвищений план, застосовувалися репресії за невиконання. В багатьох документах відбито переплетіння цих про відображено їх у всій складності.

Інформаційні повідомлення обласного відділу ДПУ змальовують яскраву картину беззаконня, яке творилося на селі. Так, у квітні 1932 року секретар Вінницького обкому партії був проінформований, що цілий ряд сільрад Погребищенського району приймають на своїх пленумах та загальних зборах постанови про виселення за межі району або України осіб, які ведуть антирадянську агітацію. Свої постанови мотивують так: "Громадянин такий-то веде шалену агітацію проти засівної кампанії, чим веде розкладницьку роботу. Тому просимо вислати його за межі району чи України". Такі постанови надсилають до райвиконкому з проханням про затвердження. Начальник Вінницького обласного відділу ДПУ Левоцький писав, що подібні постанови лише шкодять загальній справі: "...Когда ставится вопрос открыто на пленуме сельсовета или общем собрании, то лица, в отношении которых выносятся постановления, узнавая об этом и боясь этих репрессий, не ждут, пока их вышлют, а просто удирают из села. Этим создается пополнение рядов антисоветского элемента. На лиц, о выселении которых ходатайствуют сельсоветы, в большинстве случаев компрометирующих материалов нет. Считаем целесообразным дать указание Погребищенским райпарткому и райисполкому, чтобы они запретили сельсоветам таким порядком поднимать вопрос о выселении граждан". Левоцький не був противником виселення селян -- він проти такого гласного порядку проведення його.

Обласний відділ ДПУ постійно інформував партійне керівництво області про всі зловживання представників влади на місцях, часто з своїми рекомендаціями щодо подальших дій обкому КП(б)У стосовно того чи іншого керівника. В інформаційно-аналітичних довідках повністю розкривається механізм проведення хлібозаготівлі, цифровий матеріал щодо її виконання, розпродажу селянських господарств та зловживань сільських керівників майже по всіх 69 районах тодішньої Вінницької області. Таким чином, партійне керівництво області мало повну картину подій, що відбувалися на селі.

Відчувши на собі недоїдання 1931 року, селяни почали чинити опір такій аграрній політиці партії. Тема опору майже не висвітлена в історичній літературі. Між тим, про бунтування і протести селян під час суцільної колективізації йдеться майже в кожному архівному документі. Становлять інтерес поведінка, позиція, дії офіційних осіб та установ, селян у цей страхітливий час, коли навіть за одне необережне або сміливе слово саджали за ґрати, не кажучи вже про невиконання тих чи інших завдань. Зміну настроїв селян одразу зафіксувало у своїх спецзведеннях Державне Політичне Управління. Селяни, які мали антиколгоспні настрої, підпадали під розряд куркулів і підлягали арешту. Водночас з антиколгоспними настроями інформаційні повідомлення ДПУ зафіксували "...резкий рост религиозности населения. В Тепликском районе посещаемость церкви в 1932 году значительно возросла. Церковь посещали колхозники, члены коммуны, рабочие сахарного завода, комсомольцы..." самі аналітики ДПУ такий різкий ріст релігійності пояснювали не тільки відсутністю масової виховної роботи на селі, але і "...переживаемыми в настоящее врем продовольственными затруднениями на селе". Це теж було свого роду протестом проти заходів партії на селі.

Як відзначали інформаційні зведення, основним видом протесту був вихід селян з колгоспу, який мотивувався продовольчою незабезпеченістю. Винуватцями цих подій, за словами працівників секретно-політичного відділу обласного ДПУ, були куркулі та місцеві колгоспні керівники, які не змогли забезпечити хлібом селян.

Соціально-політичну напруженість в області погіршували численні страйки робітників, які теж вимагали хліба. До вересня 1932 року такі спецповідомлення частіше завершувалися рекомендаціями про поліпшення постачання робітників та посилення політико-виховної роботи. Надалі рекомендації припинилися -- ДПУ одразу проводило пошук ініціаторів страйку і заарештовувало їх.

У липні 1932 року Вінницьке обласне ДПУ надало інформацію, що всі заходи уряду та партії стосовно села проходять у напруженому стані. Начальник обласного відділу ДПУ Левоцький звинувачував у цьому в першу чергу місцевих керівників за їх викривлення під час проведення колективізації, розкуркулення, хлібозаготівлі тощо. Місцеві керівники просто не враховували політичних особливостей Вінницької області, яка була прикордонною, а місцеве населення під час визвольних змагань початку 20 сторіччя інтенсивно підтримувало політику незалежності України...

Звинувачуючи місцеве керівництво у створенні продовольчих утруднень, незважаючи на масовий опір населення, сталінський уряд продовжував вилучення хліба. Населення почало масово вимирати. Документи обласного відділу ДПУ та партійних органів чітко дають хроніку моменту масової смертності та канібалізму серед населення України.

Найчастіше при інформуванні Вінницького обкому партії про випадки канібалізму в області або про різке збільшення смертності серед населення обласний відділ ДПУ користувався позачерговими спецповідомленнями, які в січні-травні 1933 року набули характеру майже щоденних.

Іноді для більшої наочності та концентрації інформації про голод третє відділення секретно-політичного відділу Вінницького облвідділу подавало її у вигляді таблиці по районах, селах області з кількістю голодуючих сімей колгоспників та одноосібників, кількістю смертних випадків серед них. У примітках вказувалися кількість опухлих селян, кількість померлих дітей тощо. голодомор поділля архівний очевидець

Періодичні інформаційно-аналітичні повідомлення ДПУ є також мінним джерелом щодо вивчення настроїв серед населення. При їх складанні використовувалися найбільш характерні та типові висловлювання різних верств населення. За цими повідомленнями також можна простежити динаміку зміни настроїв. Якщо в 1932 році було зафіксовано лише просто невдоволення міського населення, то в 1933 р. і настрої на фоні масової смертності стали войовничими, голодні люди почали втрачати страх перед системою. Різко збільшилася кількість розмов серед чисельних груп населення. Люди прямо вимагали зміни влади. З іншого боку, в цих же повідомленнях простежується змирення людей з ситуацією, яка склалася: "...Когда молодые рабочие в цеху во время работы говорили: "...бросай работу и будем спасаться, ибо на заводе всем грозит голодная смерть", старый кадровый рабочий Мушинский ответил: "...пусть уже домучают, всё равно не сегодня, так завтра подохнем. Нам спасенья уже нет".

Особливе місце в інформаційно-аналітичних повідомленнях ДПУ займали повідомлення про настрої та найменші прояви діяльності колишніх представників інших політичних партій, бо вони, в разі виникнення непередбачуваних ситуацій, могли очолити рух протесту проти режиму. Але колишні політичні діячі тверезо оцінювали можливості народу, якому вже бракувало сил на боротьбу. У повідомленнях рідко зустрічалися настрої, схожі на сподівання колишнього меншовика Сегала, який тішив себе надією про повернення до ІІ Інтернаціоналу.

Огляд документів Державного Політичного Управління переконує: перед дослідниками велике поле діяльності, багато потенційних можливостей для аналізу подій 30-их років в Україні.

Висновки

Голодомор 1932-1933 рр. - це була безкровна, нерівна людожерська війна проти мирного, працьовитого народу. Вирішено було голодом виморити його, винищити розбратом, ворожнечею придушити опір сталінщині, колективізації. Прелюдією голодомору стали хлібозаготівельні кампанії 1931-1932 pp.

Майбутній голодомор визрівав поступово, мав конкретні соціально-економічні та політичні передумови. Він не переріс би у невідворотне фатальне явище, якби не нехтування вищим політичним керівництвом країни об'єктивних законів розвитку суспільства, не підміна їх волюнтаризмом, екстремістськи-революційною нетерпимістю.

Двадцяті роки не були легкими для Радянської держави. Країна з величезними труднощами заліковувала рани, спричинені революційними потрясіннями, громадянською війною, вторгненнями численних інтервентів. Розруха і нестатки нагадували про себе буквально на кожному кроці, поставали серйозними перепонами на шляху до проголошеного кращого життя.

На XIV з'їзді ВКП(б), що проходив з 18 по 31 грудня 1925 р. був висунутий план форсованого розвитку промисловості.

"Ще ніколи в історії будь-яке суспільство не робило спроби здійснити величезні економічні перетворення за такий короткий час. Якщо в період промислового буму XIX ст. на спорудження кількох десятків індустріальних підприємств на Україні пішли десятки років, то в 1930-х роках Ради будували щороку сотні заводів, -- відзначається у відомій праці О. Субтельного "Україна. Історія". -- ...Перші п'ятирічки досягли вражаючих темпів. У 1940 р. промисловий потенціал України в сім разів перевищував рівень 1913 року (Росії -- у дев'ять разів). Зросла також продуктивність праці... Таким чином, якщо весь СРСР із п'ятої в світі найбільшої індустріальної держави став другою, Україна (котра за виробничими потужностями приблизно дорівнювала Франції) перетворилася на одну з найпередовіших промислових країн Європи".

Зрозуміло, що для цього потрібні були неабиякі зусилля і кошти. Джерелом став стрімко зростаючий експорт сировини. Особливо, зерна. Хліб перетворювався у винятковий стратегічний продукт. Він був потрібний як на зовнішньому, так і внутрішньому ринках не лише як "розмінна монета" із зарубіжжям, але й як невід'ємний продукт харчування зростаючого населення міст, сировина для вітчизняної харчової та переробної промисловості. Без нього не могло існувати й село. Взяти ж хліб держава могла лише в головного його виробника -- селянина. У першу чергу, українського.

Проте підвищення цін на промислові товари і низькі заготівельні ціни, що були у 2 рази меншими від ринкових, досить швидко призвели до втрати селянами матеріальної зацікавленості у реалізації хліба державним заготівельним органам. Виникла так звана криза хлібозаготівель.

У грудні 1927 р. відбувся XV з'їзд ВКП(б), який прийняв рішення про "всемірне розгортання колективізації...". "Завдання полягало в тому, щоб, спираючись на бідноту, всебічно зміцнювати союз з середняками, розвивати наступ на куркульство, всіма засобами обмежувати розвиток капіталістичних елементів на селі, послідовно і наполегливо добиватись добровільного переходу індивідуальних селянських господарств на соціалістичний шлях розвитку".

15 грудня 1927 р. до ЦК КП(б)У надійшла телеграма від А.І. Мікояна про необхідність прискорити хлібозаготівлі в Україні до союзної комори. 28 грудня відбулося засідання комісії Політбюро з хлібозаготівель. Л. Каганович, що був тоді Генеральним секретарем ЦК КП(б)У (невдовзі на цьому посту його змінив С. Косіор), запропонував відрядити на село комуністів для форсування темпів хлібозаготівель.

Та, незважаючи на крайню суворість, у 1928 р. з України було вивезено лише 4,1 млн. т зерна, або ж четверту частину валового збору. Заготівлі показали, що навіть силоміць більше хліба не заготовити з 5,2 млн. селянських дворів. Селяни всіляко чинили опір (переважно пасивний). Вони почали ховати хліб на "чорний день". Розкладка пробуксовувала, а репресивні заходи дратували селян, створювали вибухову соціальну ситуацію.

І тоді було дано "зелене світло" колективізації. Причому суцільній, що ототожнювалося із поняттям "насильницької". В організаторів колективізації сільського господарства розрахунок був простим: ставши членом колгоспу, селянин тим самим втрачав свободу і перетворювався в найману силу, придатну для будь-яких маніпуляцій. До того ж забрати хліб у кількох десятків тисяч колгоспів швидше і легше, ніж у 5 млн. хазяїв.

Вже на 1 червня 1930 р. у республіці було розкуркулено 90 тисяч господарств. Всього ж за роки колективізації за найскромнішими підрахунками було експропрійовано майно більше 200 тис. сімей українців. Розправляючись із "останнім експлуататорським класом", влада суттєво підривала продуктивні сили села, адже серед приречених на загибель та страждання на чужині було чимало найпрацелюбніших, найдосвідченіших, найздібніших хліборобів.

Селу силоміць нав'язувалося життя, йому незрозуміле і чуже. Руйнувалися вікові традиції, хаос породжував беззаконня. Це сприяло нехтуванню елементарних норм моралі та прав людини. У селянській масі зрів протест, що переріс, врешті, у відкритий опір. В 1930 р. на Поділлі відбувалися повстання селян проти колективізації в усіх без винятку районах. Тільки в одній Тульчинській окрузі навесні 1930 р. відбулися повстання в 148 селах. Всі вони придушені збройною силою.

А тим часом, не зважаючи на впровадження сільськогосподарської техніки у виробництво, валові збори зернових зменшувалися, оскільки катастрофічно знекровлювались продуктивні сили.

В той же час невпинно зростали обсяги хлібозаготівель. Розпочаті у січні 1928 р. за розверсткою, яка, власне, відтоді не відмінялася, вони досягли свого апогею у 1932-1933 рр. У селян і колгоспників, в одноосібних і колективних господарствах забирали не лише зерно, а й іншу продукцію.

Так в українське село прийшов жахливий голод, котрий супроводжувався надзвичайно високим рівнем смертності серед населення, спалахами епідемій, проявами масового жебрацтва і, навіть, трупоїдством та канібалізмом. Причому голод зачепив своїм чорним крилом не лише села, а й міста, примноживши загальну кількість безневинних жертв. Він був багатонаціональним. Шаленів як в українських, так і в польських селах, в єврейських містечках. Від нього однаково гинули українці, росіяни, євреї, поляки, вірмени, представники інших національностей, котрі жили в Україні, області. Він не рахувався ні з робітниками, ні з інтелігенцією. Але особливо нещадно косив селян.

Влада ж залишалася "глухою" і "сліпою" до людських страждань, всі свої зусилля зосереджувала лише на одному -- безмірній заготівлі хліба будь-якою ціною. Досить часто такі "заготівлі" нічим не відрізнялись від відвертого грабіжництва. Невпинно зростав арсенал репресивних заходів.

7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР прийняли постанову, власноручно написану Сталіним, що була нібито спрямована на захист соціалістичної власності. В народі її охрестили "законом про п'ять колосків". Відповідно до цієї постанови за півкишені зерна, принесеного з поля голодуючій сім'ї, можна було отримати 10 років концтаборів, а при "отягчающих" обставинах -- розстріл з конфіскацією всього майна.

Згідно прийнятої 20 листопада 1932 р. постанови Раднаркому України "Про заходи посилення хлібозаготівель" заборонялося видавати зерно колгоспникам на трудодні у колгоспах, що не виконали державного плану. Проте ключовими серед нових репресивних заходів були пункти про дозвіл райвиконкомам передавати в рахунок хлібозаготівель всі створені в колгоспах натуральні фонди -- насіннєвий, фуражний, продовольчий, запровадження "натуральних штрафів", повернення розданого колгоспникам під час жнив авансового хліба.

Ще одним з надзвичайних методів "боротьби" за виконання хлібозаготівель стало занесення на "чорну дошку" тих колгоспів, які особливо відставали у виконанні планів. Рішення про занесення на "чорну дошку" супроводжувались припиненням поставок будь-яких товарів у дане село. Крім того на колгоспи накладалися грошові штрафи, у них забиралася худоба, їх трудівники позбавлялися навіть надії на якусь допомогу.

Згідно постанови ЦК ВКП(б) та РНК СРСР від 14 грудня 1932 р. репресії поширилися на колгоспний актив, особливо комуністів, а також на керівників районної партійно-радянської ланки. Як зазначалося в документі, найзліснішими ворогами визнавалися "саботажники з партквитком у кишені", котрі "на догоду куркулям та іншим антирадянським елементам" провалюють завдання партії та уряду. Як міра покарання, передбачалося їх засудження на 5-Ю років, заточення в концтабори, розстріл.

23 січня 1933 р. було встановлено "залізне кільце" на кордонах України. Потерпілі від голоду не могли без спеціального дозволу перетнути межі республіки. Селян затримували і повертали до місця проживання, яке в ті часи нагадувало резервацію...

Отже, голод стався через соціально-економічну політику сталінського тоталітарного режиму -- масовий терор, суцільну колективізацію, розкуркулення, хлібозаготівлі за розкладкою. Він стався тому, що упродовж 22 місяців селянам систематично не видавали хліба, позбавляли їх засобів до існування...

Голод 1932-1933 років, без сумніву, був найстрашнішим злочином Сталіна і його оточення проти українського народу. Антинаціональна спрямованість дає змогу назвати його "геноцидом", який є цілком адекватним для визначення характеру голоду 1932-1933 років в Україні. Сталінська модель організації сільськогосподарського виробництва мислилася і створювалась не тільки з метою викачування коштів для форсованої індустріалізації, а й розв'язання інших першочергових завдань. Ці плани передбачали вимогу черпати із села для потреб індустріалізації якомога більше, не зупиняючись ні перед чим. У всіх цих планах дано чи неявно селянство розглядалось як чужа соціалізму, небезпечна для нього маса, придатна тільки для того, щоб вилучити із неї будь-які, нічим не обмежені ресурси для розвитку соціалістичної індустрії. Усі ці плани виходили з того, що індустріалізація є метою, а селянство -- засобом.

Список використаних джерел та літератури

Збірники документів:

1. Голод 33 - народна книга-меморіал. Вінниця 2007р.

2. 33-й: Голод. Народна книга-меморіал. К.: Радянський письменник, 1991. -- С 28.

3. Голод 1932--1933 рр. на Україні: очима істориків, мовою документів / Упорядн. Р.Я. Пиріг. -- К., 1990. -- 605 с.

4. Голод 1932-33, 1946-47. Вінницька область: Документи і матеріали / Авт.-упоряд. Ф.А. Винокурова, Р.Ю. Подкур. -- Вінниця: Антекс-У ЛТД, 1998. -- 224 с.

5. Колективізація і голод на Україні: 36. док. і матеріалів. -- К., 1992. -- 734 с.

Монографії:

1. Васильев В., Виола Л. Коллективизация и крестьянское сопротивление на Украине (ноябрь 1929 -- март 1930 гг.). -- Винница, "Логос", 1997. -- С. 91

2. Веселова О.М., Марочко В.І., Мовчан О.М. Голодомори в Україні. 1921--1923, 1932-1933, 1946--1947. Злочини проти народу. -- 2-е вид. -- К.; Нью-Йорк, 2000. -- 270 с.

3. Винокурова Ф., Подкур Р. Голод 1932--1933, 1946--1947. Вінницька область / Вступ. стаття С. Гальчака. -- Вінниця, 1998. -- 224 с.

4. Гальчак С. "Білі плями" скорботи (Причини голодомору 1932-1933 рр. та голоду 1946-1947 рр. на Поділлі). -- Вінниця, 1999. -- 51 с.

5. Голодомор 1932-1933 років як величезна трагедія українського народу: Матер. Всеукр. наук. конф. Київ, 15 листоп. 2002 р. - К.: МАУП, 2003. - 280 с.

6. Голодомор на Поділлі 1920 - 1940рр. м. Вінниця 2007 р.

7. Голодомор як засіб політичного терору: Матеріали наук.-практ. конф. (Вінниця, 29 листопада 2002 р., 26 листопада 2005 р.) / Ред. кол.: С.Д. Гальчак (гол.), М.Г. Баландюк, В.I. Лазаренко та ін. -- Вінниця: Книга-Вега, 2004. -- 156 с.

8. Конквест Р. Жнива скорботи: Радянська колективізація і голодомор: Пер. з англ. -- К., 1993. -- 384 с.

9. Кульчицький С.В. Ціна "великого перелому". -- К., 1931. -- 431 с

10. Маркова С. Голодомор 1932 -- 1933 рр. на Поділлі. Автореф. канд. іст. наук -- Чернівці, 2002, 20 с.

11. Маркова С.В. Голодомор на Поділлі 1932--1933 рр. -- К., 2003

12. Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни українського народу середини XVII ст.: Матеріали Всеукр. історико-краєзн конф. -- Стара Синява, 1998. -- С. 243--246.

13. Рибак I.В., Матвеев А.Ю. Трагічний перелом: Колективізація і розкуркулення на Поділлі та Південно-Східній Волині. -- Кам'янець-Подільський, 2001. -- 140 с.

14. Слободянюк П.Я., Телячий Ю.В. "Чорна дошка" України (події 30-х років за матеріалами ДАХмО).-- Хмельницький, 2001. -- 90 с.

15. Субтельний О. Україна. Історія. -- К., 1993. -- С. 499; 501.

16. Трагедія голодомору на Вінниччині 1932 --1933 рр.: Бібліографічний покажчик / Укладач О. Ніколаєць; Вступ, ст. В. Петренка. -- Вінниця, 2003. -- С. 21--64.

17. Шульга І.Г. Голод на Поділлі. Вінниця: Континент-ПРИМ, 1993. -- -- 224 с.

18. Шульга І.Г. Людомор на Поділлі: (До 60-річчя голодомору): Нариси з історії подільського селянства у 1921--1933, 1945--1947 рр. -- К., 1993. -- 235 с.

19. Голодомор на Поділлі: Книга свідчень / Упоряд. Мацько В.Л. -- Кам'янець-Подільський, 1993. -- 102 с.

20. Манаков В. Голод 1933 року на Поділлі: Спогади очевидців. -- Хмельницький, 1998. -- 38 с.

Статті

1. Васильєв В., Подкур Р Невідомий голод 1934--1935 рр. на Поділлі // Тези доповідей і повідомлення XIX Вінницької обласної історико-краєзнавчої конференції. -- Вінниця, 1993 -- С. 53--54.

2. Винокурова Ф. Листи у вічність. -- Камертон. -- 1993. -- 10 вересня.

3. Губа А.П. Спогади. -- Авангард / газ.; Львівська обл. 1988 Р. Грудень.

4. Петренко В.І. Трагедія українського селянства // Наукові записки Вінницького державного педуніверситету ім. М. Коцюбинського. Серія: Історія. -- Вінниця, 2001. -- Вип. 5. -- С. 155.

5. Петренко В.І. Трагедія українського селянства // Наукові записки Вінницького Державного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. -- Вінниця, 2003. -- Вип 5. С. 117--126.

6. Петренко В.І. Червоний мор: про трагедію українського 1932--1934 рр. за матеріалами Поділля // Подолія. -- 2003. -- 5 лют.

7. Шульга І.Г. Людомор на Поділлі // Вінниччина. -- 1993. -- 17 серпня.

Размещено на Allbest.ru