Діяльність ОУН до початку другої світової війни

В ім'я історичної правди кожен мусить признати, що Степан Бандера став провідником ОУН на ЗУЗ, а потім усієї ОУН не врезультаті якихось «вождівських» заходів і не завдяки якимсь закулісним махінаціям, тільки завдяки своїм непересічним організаційним здібностям, своїй праці і своїй безприкладній відданості справі революційної боротьби за волю нації. Цим він здобув собі велике довір'я і відповідні позиції ступнево, крок за кроком, від сірого рядового члена в „первопочинах” організування українського революційного націоналізму -- органічно. І саме Степан Бандера був тим, що так підкреслював дії в практиці суспільно-громадського та політичного життя. Провідником людина стає завдяки своїм здібностям, кваліфікаціям, і завдяки своїй праці та відданості справі. Іншими словами, людина, що змагає стати провідником на будь якому ступені організованого життя, мусить виявити свої здібності і кваліфікації, які дають їй право зайняти такий чи інший провідний пост і своєю працею та відданістю справі здобути собі довір'я настільки, щоб люди одноголосно чи більшістю запропонували даній людині даний провідний пост.

Остаточна ліквідація спірного стану в організованому українському підпіллі -- ОУН-УВО, розбудова й закріплення в ОУН виразних форм підпільної організації, введення нових, успішних методів політично-пропагандистської діяльності ОУН, практичне введення в діяльність організаційного принципу соборності, модифікація й посилення бойової діяльності націоналістів, здорова сполука підпільної та легальної праці членства ОУН в українських організаціях і установах та культивування високої особистої моралі в громадській праці -- це були засади праці ОУН, яким вона завдячує свій імпозантний ріст і здобуття серед українського загалу такої пошани й довір'я, якого не мала жодна українська політична партія чи організація. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - К, 2003.- С. 67

Варто навести тут ї польську оцінку ОУН в той період. В журналі «Бунт Млодих», з датою 20 грудня 1933 р., у статті п. заг. «П'ять мінут до дванадцятої» читаємо:

«...Таємнича ОУН -- Організація Українських Націоналістів-- і нині сильнішою від усіх українських легальних партій докупи. Вона панує над молоддю, вона творить загальну опінію, вона працює із страшним темпом, щоби втягнути маси в круговорот революції... Нині є вже зовсім ясне, що час працює проти нас. Кожний староста в Малопольщі (тобто в Галичині -- П. М.), а навіть на Волині може вичислити низку сіл, що ще недавно були зовсім пасивні, а сьогодні стали жаждучими до боротьби, зревольтовані протидержавною акцією. А це ж значить, що противник зріс у силах, а польська держава втратила». Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. - С. 203

Польська преса того часу, очевидно, не згадує зовсім Степана Бандери, бо тоді не тільки польські журналісти, але й керівництво польської поліції не мали найменшого поняття про те, хто керує тією таємничою й могутньою ОУН. І щойно в часі варшавського процесу в 1936 р. всім стало відомо, що тим, хто своїми організаційними здібностями та своєю відданою працею справі української національної революції виніс ОУН на вершини організаційної справності, бойової сили та політичного авторитету був Степан Бандера.

3. РОЗКОЛ В НАЦІОНАЛІСТИЧНОМУ ТАБОРІ

3.1 ОУН ПЕРЕД ПРОБЛЕМОЮ ВЕЛИКОГО СВІТОВОГО КОЛАПСУ

В другій половині 1939 року польська держава, по кількатижневім спротиві німецькій агресії, перестала існувати. Брами польських тюрем розкрились, і тисячі українських політичних в'язнів, а між ними й Степан Бандера, вийшли на волю.

Але розвал Польщі не розв'язував проблеми самостійності України. Польсько-німецька війна не тільки не заторкнула московського панування на східних й середніх українських землях, але й віддала в московське ярмо ще й західні українські землі. Революційна боротьба ОУН супроти цього мусила вестися далі. Та вибух другої світової війни, на жаль, застав ОУН в стані серйозної внутрішньої кризи.

Арешти й засудження на довгі роки цілого складу Крайової Екзекутиви ОУН на ЗУЗ у зв'язку з убивством Пєрацького було дошкульним ударом для ОУН. Та ця криза в революційній дії гурта і провідних членів ОУН компенсувалося величезним морально-політичним капіталом, що його приніс для ОУН вдалий атентат на польського міністра внутрішніх справ у столиці Польщі, та геройська постава Степана Бандери і його друзів на судовому процесі в Варшаві і потім у Львові. Гурт провідних членів, вирваних ворогом з бойової лави й запроторених в тюрму, треба було заступити гуртом нових провідників революційної боротьби, як це сталося по смерті таких визначних керівників революційного ОУН, як сотника Юліян Головінського та Степана Охримовича. А здобутий для ОУН її всесторонню діяльністю під керівництвом Степана Бандери беззастережний авторитет і симпатії серед найширших мас українського населення давали змогу розгорнути революційну діяльність ОУН ще ширше і ще повніше. Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К., 1995.- С. 113

ОУН до Другої світової війни була напівпідпільною організацією, яка готувала молодь до майбутнього повстання, розповсюджувала українські націоналістичні ідеї на всіх рівнях. З початку 30-х рр. ОУН діяла переважно терористичними методами, що викликало переслідування поліцією.

З вибухом війни (1939р.) суперечки, що довгий час вирували в ОУН, вирвалися назовні. Суперечки виникли між ветеранами боротьби 1917-1920рр. із закордонного проводу ОУН та молодими галицькими радикалами, котрі вступили до організації у 30-х рр.Обидва табори не мали розбіжностей у принципових питаннях, бо підтримували основні догмати українського інтегрального націоналізму, проте їх розділяли питання тактики.

Після вбивства Є.Коновальця, яке було здійснине радянським агентом у Ротердамі у 1938р., встало питання щодо голови ОУН. Можна сказати, що ОУН на початковому етапі свого існування були притаманні ейфорія та об'єднаність, але патриотичний підйом змінився внутрішнім конфліктом та розколом на два табори, які більше сперичалися, ніж були підтримкою один одному. Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів, 1993.- С. 157

Війна повністю змінила українську політичну ситуацію як в Україні так і поза нею. На Україні, окрім ОУН, зникли всі політичні партії. Керівники цих партій, які перебували в еміграції не могли вести ніякої політичної діяльності. У Німеччині рух Скоропадського скоро втратив популярність. Тільки ОУН утвердилась скрізь, як вирішальна сила. Але в 1940 в ОУН відбувся розкол. Члени центрального керівництва ОУН (Провід Українських Націоналістів, ПУН) довгий час перебували за кордоном і здійснювали управління через зв'язкових.

Радикальна зміна політичного контексту у Східній Європі і можливість німецько-радянського конфлікту сприяли тому, що серед керівництва ОУН появилися глибокі розходження і, зокрема, між членами ПУН (Мельник, Капустянський, Сушко та ін.) та молодими революціонерами, що недавно прибули з України або перебували там (Бандера, Стецько, Шухевич…). Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1. - С. 207

Ветерани боротьби 1917-1920 рр. наступником Є.Коновальця пропонували Андрія Мельника (близького його соратника), який бачив майбутнє ОУН лише з мирними методами боротьби (публікація петицій, друк, пропагування у Польщі та Румунії). Молоді радикали пропонували Степана Бандеру. У вересні 1939р. Бандера, розуміючи неминучість великої війни, проголошував думку, що ОУН повинна створити підпільну армію (яка мала боротися з кожним, хто стоятиме на шляху української незалежності, навіть з Німеччиною). Саме під час військового часу, мобілізація сил СРСР на ведення бойових дій дозволить звільнити всі українські землі від панування “колонізаторів”. Він вимагав, щоб ОУН зав'язала із західними союзниками такі ж контакти, як з Німеччиною. Мельник же з прибічниками доводили необхідність збереження пріоритетної орієнтіції на Німеччину, заперечували створення армії, тому що це могло б викликати каральні заходи німців.

Найсильніші пристрасті розгорілися літом 1939р. навколо питання про новий провід ОУН. У серпні 1939р. фракція Мельника скликала в Римі конференцію, яка офіційно проголосила Андрія Мельника головою ОУН.

Лідер молодих революціонерів Степан Бандера вже раніше виконував важливі завдання організації на Україні. Як крайовий провідник ОУН та крайовий комендант УВО у 1933-34 рр., він був засуджений до смертної кари за віддання наказу вчинити замах на міністра внутрішніх справ Польщі Пєрацького, яка потім була замінена на пожиттєве ув'язнення. Після утечі тюремної адміністрації він був звільнений групою українських політичних в'язнів і повернувся до Львова.

На початку 1940 р. голова Крайової Екзекутори в Україні Юрій Тимчій-Лопатинський, таємно перейшовши кордон, прибув до Бандери у Відні. Вони зразу вирушили до Риму, де в цей час перебував голова Проводу ОУН полковник А. Мельник. Вони хотіли усунути розходження у поглядах, що виникли між ними і Мельником.

Розходження були різного роду. Так зокрема молоді революціонери хотіли встановити нову політику і стратегію ПУН, встановити контакти з іншими державами. Крім того молоді активісти висловлювали недовіру деяким членам ПУН і вимагали змін у його складі. Розмова з А. Мельником в Римі не дала ніякого результату. Це був розкол. Молоді лідери зібралися у Кракові й вирішили створити інше керівництво націоналістичного руху. 10 лютого 1940 р. було сформовано Революційний Провід ОУН, керівництво якого було довірено Степану Бандері, на якій його фракція відкинула рішення римської конференції. Обидві фракції не змогли досягти компромісу, кожне угруповання оголосило себе єдиним законним проводом ОУН. Ті, що стали на бік Бандери, а це була молодіжна більшість організації, стали називатися ОУН-Б або ОУН-Р (революційна), чи просто бандерівцями; прибічників Мельника, що складалися з поміркованих інтегральних націоналістів, називали ОУН-М, або мельниківцями. Таким чином, ми можемо сказати, що розкол остаточно зформувався 10 лютого 1940р., але треба зауважити - ОУН багато в чому залишалася єдиною організацією. Але з того дня існували вже дві різні українські націоналістичні організації, які мали одну і ту саму назву, але дуже часто протистояли одна одній. В обох випадках основу фракцій складали молоді люди, патріоти та ентузіасти, на національних почуттях яких тримався весь український національно-визвольний рух. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. - К., 1998.- С. 89

Після двох конференцій(Римської та Краківської) ОУН остаточно розділилась на два табори - ОУН(Б) і ОУН(М). Революційне керівництво ОУН (Б), окрім постійного зв'язку з рухом у країні встановило контакт з іншими опозиційними рухами на території СРСР. ОУН (Б) мала намір залучити до боротьби всі поневолені нації. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ, 1994.- С. 76

Програма ОУН (Б) була викладена у грудні 1940 р. в маніфесті. Політична програма нового керівництва була надзвичайно широкою і амбітною, вона зверталася не лише до українського народу. А й до інших народів СРСР.

У преамбулі даного документу проголошувалося, що світ, заснований на насиллі скоро зникне. СРСР, будучи частиною цього світу приречена на загибель. ОУН (Б) закликала вставати на боротьбу проти цієї "Тюрми народів".

Що стосується соціальної програми то ОУН (Б) підкреслювала: українські націоналісти борються проти "приниження людини", збіднення громадян, терору, депортацій, економічного грабунку України та інших пригноблених країн.

Скликавши у 1941р. 2-й Великий збір ОУН, революційне керівництво ОУН (Б) пішло на остаточний розрив. Серед резолюцій, прийнятих другим Великим Збором, є одна резолюція, яка характеризує загальну тенденцію ОУН (Б). У ній зокрема сказано, що ОУН продовжуватиме боротьбу за незалежність українського народу, "…незважаючи на територіальні і політичні зміни, які можуть статися у Східній Європі".

Українці зовсім не знали намірів Німеччини. Обидві націоналістичні організації вирішили прийняти участь у війні проти Росії - відкритого ворога української незалежності.

ВИСНОВКИ

Тож, що таке націоналізм? Погане чи добре, потрібне чи не потрібне, важливе чи не важливе, трагедія чи героїзм... Цих „чи” може бути безліч, до того ж проблема українського націоналізму існуватиме доти, доки саме суспільство в Україні буде біполярним. Коли на Заході ОУН вважають своїми героями, а на Сході „запроданцями” та „месниками”.

Головна мета цієї роботи - це визначення націоналізму, що ж це був за рух, який переливався у крові, обєднував націю, вів агресивну, а іноді не виправдану, боротьбу.

Чогош ці молоді хлопці та дівчата почали цю боротьбу за українську мрію. Але навіщо і з якою метою? Навіщо ризикувати своїм грішним життям за якусь „безглузду” мрію. А справа в тому, що без цієї „мрії” немає українця, немає України - а є Малопольща, Малоросія, Верхння Волощина, Мадярська Русь...

В цій роботі я намагався знайти проблему в історії і дати відповідь на запитання: „А що таке націоналізм”? І я зрозумів, що проблеми в історії немає, томущо вона є лише результатом, і зброєю у багатополярному суспільстві. Вона неможе бути різною, вона або правдива або викривлена, частіше друге і нажаль з обох сторін. Отже, проблема існує і проблема в суспільстві, і лише в українському суспільстві. Немає такого антикультурного елемента власнї самобутності, як українець.. Ось де проблема - в нас і в нашій душі, частіше безсердечності і неймовірної овечої тупості.

Чи не є проблема коли на Заході українець вважає себе націоналістом, а на Сході той самий українець, в якого кров того самого коліру, вважає націоналіста вовком, котрий прийде і зїсть жевцем його дітей. Немає єдності в суспільстві, немає золотої середини, покищо немає - головне, щоб пізно не було.

Таким чином націоналізм, як явище суспільної української боротьби, немає духовного визначення, воно літає. „Розірвана і пошматована” - писав Шевченко, але він не знав, що ті хто буде боротися за незалежну Україну будуть їй непотрібні.

Проблема в суспільстві, проблема в освіті, проблема в відсутності одного вектора української історичної науки, проблема власного негілізму - проблема за проблемою, а вирішення немає. Але, як той самий наш український Кобзарь писав: „Все йде, все минає і краю немає”.

Нажаль я дав більше запитань, а ніж зміг знайти відповіді на них. Але це проблема теперішнього, а не історії, яка є лише майбутнім минулим.

І як писав невідомий український письменник: «Доброю надією - жити довго будем, доброю країною - панувати будем, добрими людьми - станемо докола. Шкода, що це мрії - мрії УКРАЇНИ»!..

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Андрусяк Т. Політична та правова думка українського національно-визвольного руху 30-50х рр. // Республіканець .- 1995.- №1-2.- С.72-77.

2. Баган О. Націоналізм і націоналістичний рух. Історія та ідеї. - К, 2003.

3. Бандера С. Перспективи Української Революції .- Мюнхен, 1951.

4. Білас І.Г. Репресивно-каральна система в Україні 1917-1953рр.: суспільно- політичний та історико-правовий аналіз .- К., 1994.

5. Бедрій А. ОУН і УПА \\ К.: Генеза, 2004.

6. Богун А. Между Гитлером и Сталиным \\ СПб.: Издательский Дом «Нева», 2004.

7. Борець Ю. (Чумак). Рейд без зброї. - К.: Наукова Думка, 1994.

8. Гордасевич Г. Степан Бандера: людина і міф .- Львів, 2001.

9. Грушевський М.С. Вільна Україна. // Великий Українець: матеріали з життя та діяльності М.С.Грушевського .- К., 1993.

10. Гузенкова Т.С. Национальный язык и национальная культура: Возможности согласия и компромисса. // Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур”. - Available. - 1999.

11. Гунчак Т. Україна: перша половина ХХ століття: Нариси політичної історії .- К.: Либідь, 1993.

12. Дашкевич Я. Фальсифікація новітньої історії українського народу в сучасній Польщі. // Український Час. - 1991. - С.15-19.

13. Дейчаківський М. На визвольних стежках Європи \\друга частина: Спогади зв'язкового ОУН .- Торонто, 1961.

14. Донцов Д. Націоналізм. -- Лондон--Торонто, 1966.

15. Дужий П. За яку Україну боровся Степан Бандера? - Київ - Львів, 1994.

16. Зайцев Ю.Д. Дисиденти - опозиційний рух 60-80х рр. // Сторінки історії України ХХ століття. - К., 1992. - С.195-235.

17. Зеленчук М. Хто був Петро Полтава? // Шлях перемоги .- 1992.

18. Каптелов Б. ОУН на службе фашизма. // ВИЖ. - 1991. - №5. - С.45-57.

19. Кітура Я. Відновлення військових традицій українського народу - наш національний обов'язок. // Шлях перемоги .- 1994.- С.5

20. Книш З. Далекий приціл. УВО в 1927-29 роках. - К., 2002.

21. Книш З. Смерть Станіслава Собінського на тлі шкільного народовбивства в Західній Україні .- К, 2002.

22. Книш З. В сутінках зради. Убивство Тадеуша Голуфка на тлі зради Романа Барановського .- К, 2002.

23. Книш З. Перед походом на Схід \\ Частина ІІ, спогади й матеріяли до діяння ОУН в 1939-41 рр. - К., 2002.

24. Коваль В.С. Міжнародний Імперіалізм і Україна .- К., 1966.

25. Кочан І. Шаль ювілейної сверблячки (памфлет). // Дніпро. - 1975. - №10. - С.110

26. Кремінь В.Г., Безлюда Д.М., Бондаренко В.Д. та ін. Соціально-політична ситуація в Україні: поступ п'яти років // Available. - 1999.

27. Кричевський Р. ОУН в Україні: ОУН-З і Закордонні частини ОУН: причинок до історії українського національного руху .- Львів: Меморіал, 1991.

28. Кузьо Т. ОУН в Україні, Дмитро Донцов і Закордонні частини ОУН. // Сучасність.- 1992.- №12.- С.33-38.

29. Кухта Б. З історії української політичної думки .- К.: Генеза, 1994.

30. Липинський В. Народи поневолені і народи бездержавні // Сучасність .- 1992.

31. Липинський В. Хам і Яфет // Сучас' ність. -- 1992. -- N96.

32. Липинський Д. Націоналізм, патріотизм і шовінізм // Сучасність. 1992. -- № 6.

33. Лупейко В. Кайдашизм, Доки ж Будемо самоїдами? Есеї // Available. -

1999.

33. Мірчук П. Нарис історії Організації Українських Націоналістів .- Нью-Йорк, 1961 .- Том 1

34. Мельник Л.Г. Викриття сучасних націоналістичних фальсифікацій. // УІЖ. - 1987. - №1

35. Мороко В., Мороко О. Вивчення діяльності ОУН-УПА на уроках історії України в 10 класі (з досвіду роботи). // Історія в Школі. - 1997. - №10-11. - С.25-27.

36. Полтава П. Концепція самостійної України і основна тенденція політичного розвитку сучасного світу. // Літопис УПА.- Львів, 1992.- т.9.- С.15-75.

37. Полтава П. Хто такі бандерівці та за що вони борються. - Дрогобич, 1991 (реп. вид. 1950).

38. Потульницький В.А. Історія української політології .- К.: Либідь, 1992.

39. Прус Е. Антинародна діяльність українських і польських буржуазних націоналістів…// УІЖ. - 1972. - №8. - с.77-85.

40. Ребет Л. Світла і тіні ОУН .- Мюнхен, 1967.

41. Розумний М. Справа честі: алгоритм національного самоопанування (політологічні ессе).- К.: Смолоскип, 1995.

42. Скакун О. Политическая и правовая мысль на Украине (1861-1917).- Харьков: Вища школа, 1987.

43. Соненко А.М. Українська національна ідея .- Дніпропетровськ: Вид. ДДУ, 1994.

44. Стебельский І. Шляхами молодості і боротьби \\ спогади з 1939 року про Леґіон полк. Сушка .- Львів, 1993.

45. Субтельний О. Історія України .- К.: Либідь, 1991.

46. Суворов В. Ледокол: Кто начал Вторую мировую войну? - М.: Новое время, 1993.

47. Терен В. ОУН міцна всенародною підтримкою: до 70-річчя ОУН. // Українське слово. - 1998. - №27. - С.4.

48. Тимчишин Я. Дзвін нашої тривоги мусить бути гучним! //За Вільну Україну .- 1995.- С.2.

49. Ців'юк Д. За волю розбійник не стане .- Луцьк, 2004.

50. Хмурович О. Степан Стебельський - “Хрін”. // Альманах “Гомону України” .- С.74-84.

51. Черныш А.М. История политических учений в Украине .- Запорожье: Изд. ЗГУ, 1997.

52. Червак Б. Український націоналізм: дослідження, інтерпретації, портрети .- К, 2001.

53. Чепинога В. Трибуна. // Смолоскип України. -№9. - 1996. - С.1.

54. Швидько Г. Деякі питання вивчення в школі міжнаціональних стосунків в Україні в ХХ ст. // Історія в школах України. - 1997. - №4.- С.15-18.

55. Шевченко А.К. Погружение в трясину: Украинско-российские отношения в зеркале опасного мифа// Материалы III-ей Международной научно-практической конференции “Диалог украинской и руской культур” - Available. - 1999.

56. Шумук Д. Пережите і передумане: спогади і роздуми. - К.: 1998.

57. Ямпольский В.П. Как трезубец вплелся в свастику: о несостоявшемся походе украинских националистов на Москву. // ВИЖ. - 1996.- №2. - С.77-83.

58. Життя і смерть полковника Коновальця .- Львів: Червона калина, 1993.

59. Ідея і чин: повна збірка документів .- Нью-Йорк - Торонто - Мюнхен, 1968.

60. Історія Українського Війська: частина ІІ. / Крипякевич І.- Львів: Вид. Івана Тиктора, 1936.

61. Початки УВО в Галичині. Збірник ч. 2 .- Ужгород .- 2002.

62. Тези у 300-річчя возз'єднання України з Росією (1654-1954) схвалені ЦК КПРС. - К., 1954.

СПИСОК СКОРОЧЕНЬ

ОУН - Організація Українських Націоналістів;

УВО - Українська Військова Організація;

ЗУЗ - Західно-Українські Землі;

УПА - Українська Повстанча Армія;

УГКЦ - Українська Греко-Католицька Церква;

УНДО - Українське Народно-Демократичне Обєднання;

КУН - Конгрес Українських Націоналістів;

ПУН - Провід Українських Націоналістів;

ЛУН - Легія Українських Націоналістів;

ГУНМ - Група Української Національної Молоді;

СОУН - Союз Організації Українських Націоналістів.