Життя та філософсько-освітня діяльність митрополита Петра Могили

Велику роботу провів Петро Могила щодо зміцнення інституції православної церкви. Позбавлена впродовж тривалого часу централізованого управління, вона не мала уніфікованої системи богослужіння, а в богослужбових книжках не бракувало розбіжностей. Петро Могила особисто брав участь у порівнянні таких текстів із першоджерелами. Описки й помилки сталися, за його власним висловом, через "простоту та нерозсудливість" правників і видавців, котрі потрібне випустили, а непотрібне внесли. Митрополит видав "Служебник" (1629 р.), завдяки якому православну службу в церквах було уніфіковано. Він заборонив друкувати нові службові книжки, не звіривши їх попередньо з оригіналами. Будучи прихильником демократизації церкви, на соборі в Києві 1640 р. підтримав право голосу світських осіб у вирішенні церковних справ.

2.3 Свобода і рівність у справедливій державі: бачення Петра Могили

У 1631 р. зусиллями П. Могили при Лаврі було засновано православну школу, заснування якої водночас зі школою братською (в Києві на Подолі) відображало складну ситуацію, що склалася в українському православ'ї після смерті в 1631 р. митрополита І. Борецького, адже в останні роки його життя загострилися суперечності між двома церковними таборами: консервативним, що принципово спростовував будь-які нововведення, і ліберальним, що визнавав необхідність поширення освіти європейського зразка. За підтримки козаків митрополитом спершу був обраний непримиренний ворог католицизму Ісайя Копинський, котрий не приховував своєї промосковської орієнтації. З таким обранням не міг примиритися польський уряд. Разом з Ісайєю Копинським на керівництво Київською митрополією претендував близький до ідей І.Борецького, лояльний до влади Речі Посполитої і готовий до компромісних рішень Петро Могила, котрого підтримував добре знайомий йому з молодих років королевич Владислав, син померлого у квітні 1632 р. короля Сигізмунда III. Він ставився до православ'я толерантніше, ніж його батько. Перехід митрополії під керівництво П.Могили означав перемогу в українських освічених, раціонально мислячих і ліберальних щодо західної культури сил, які в попередні роки згуртувалися в Києві навколо Є. Плетенецького та І.Борецького. До того ж, П. Могилу підтримували православна шляхта, добре обізнана з європейською культурою, переважна частина киян і королевич Владислав, який фактично виконував обов'язки короля Польщі впродовж 1632 p., ще до свого обрання на цю посаду. П. Могилі вдалося вибороти офіційне визнання вищим законодавчим органом Речі Посполитої (домовленості із Владиславом було досягнуто набагато раніше) Київської митрополії в усій її канонічній повноті - і це була істотна перемога православних та безпосередньо митрополита Петра Могили. Уперше після укладення Берестейської унії відновлена в 1620 р. зусиллями І. Борецького, Є. Плетенецького й П. Сагайдачного православна церква в українських землях здобула недвозначний юридичний статус. Петро Могила зміг домогтися таких самих прав для православної церкви, якими користувалися уніати, - 1 листопада 1632 р. Владислав підписав так звані Пункти заспокоєння народу руського. Для українського духівництва, шляхти, міщанства й козацтва, а також особисто для митрополита це було великою перемогою. Новообраний король, цілком толерантний у релігійних питаннях, який із власного досвіду знав силу й можливості запорозького козацтва, робив усе для досягнення релігійного й соціального миру в державі. Він добре розумів, що від цього залежить саме існування багатонаціональної й багатоконфесійної Речі Посполитої [22, с. 128]. Окрім того, Петро Могила обстоював ідею верховенства у суспільстві духовної влади православної церкви, що об'єктивно сприяло вмотивуванню незалежного від влади Папи Римського і польського короля існування Української православної церкви та збереження ідентичності українського народу. Така позиція стала прикладом втілення у життя ідей суспільного примирення, адже інша - в умовах, коли Україна не мала своєї державності, - означала б визнання легітимності влади польської корони на українських землях. Петро Могила вважав головним для світської влади благо людей, а домінантою його гуманістичного кругозору була ідея людини, цінність якої визначалася не знатністю походження чи багатством (це набуте, від природи всі люди рівні), а її особистою відвагою, доблестю, благородством, великим творчим потенціалом [15, с. 18].

Погляди мислителя були скеровані на те, що верховна влада має діяти в трьох напрямах: політичному, світському і духовному. Закон, відповідно до П.Могили, - це дар, який потрібно берегти. Закони мислитель поділяв на природні, людські та божественні. Людські, де мають утілюватися приписи природних законів, обов'язкові для всіх, зокрема і для правителя. Ідеальним правителем П. Могила вважав православного, що одержує владу від Бога та відповідальний перед ним. Правитель повинен бути носієм політичних і морально-духовних функцій, уособлювати чесність, правдивість, справедливість, піклуватися про благо підданих. Розвиваючи платонівську концепцію "філософа на троні", П. Могила природним вважає прихід того часу, "егда или философи царствовати будут, или царие философствувати", сила яких ґрунтуватиметься не на насильстві, а на розумі, освіченості, законі [19, с. 89]. Природною формою правління П. Могила вважав монархічну, обмежену законом. Кожен народ, вважає мислитель, має право на державність, тому сам і мріє про майбутню українську державу на чолі з монархом, в якій право мало б перевагу над "царським маєстатом" [19, с. 119]. Мабуть, саме з патріотичних почувань здебільшого позитивно ставились до спадкової монархії у формі українського князівства й інші вітчизняні мислителі (І. Домбровський, З. Копистенський, С. Пекалід). Доказів цьому дуже багато, як багато і свідчень байдужості до питання про форму правління в майбутній українській державі. Для більшості суспільних діячів тоді воно не виглядало актуальним, адже на часі була ідея політичної незалежності України, яка пов'язувалася віддавна з власними князями, "Великим Князівством Руським". Сама божественність походження княжої влади мислителями не ставиться під сумнів, але даний Богом володар не виступає ні як "автократор", ні як "август", а лише як "глава землі", як символ або уособлення законної влади. І саме цим український князь відрізнявся від спадкових монархів, для яких піддані були виключно безправними рабами й холопами.

Образ ідеального володаря досить докладно виписаний у П. Могили, який творчо використовував праці не тільки західноєвропейських мислителів, але й візантійських. Яким же бачив П.Могила ідеального правителя? Як зазначає В. Нічик, П.Могила орієнтувався "на міркування про ідеального володаря, наявні у творах східноєвропейських авторів: отців і вчителів церкви, письменників, учених, державних діячів" [14, с. 114], але не тільки. Йому імпонувала ідея освіченого володаря, популярна в Україні ще від Оріховського, тому він малював образ майбутнього монарха, який відповідав би передусім таким вимогам: походив би з давнього українського князівського роду, добре знав звичаєве право предків, любив слов'янську книжність, культуру тощо. П. Могила хотів бачити на троні православного мудрого монарха, батька підданих, доброчинця, який дбає про спільне благо, рівність, справедливість, про свободу вітчизни і захист її від зовнішніх ворогів. Він, як і інші українські мислителі, славить тих князів і гетьманів, які дбають про освіту, яка, на їхню думку, є великим благом для всього суспільства і основою дотримання природних прав людини. Обґрунтовуючи ідею освіченого абсолютизму, Петро Могила стояв на тому, що природним є, якщо правитель не тільки видає закони для підданих, але й сам їх дотримується. Основою справедливих відносин між правителем і підданим, на його думку, повинен бути договір, згідно з яким обидві сторони присягають виконувати свої обов'язки і зобов'язання. Слід зазначити при цьому, що, наприклад, Еразм Роттердамський і Ніколо Макіавеллі припускали (хай навіть декларативно) відступи від цього принципу (перший - для філософа з гурту "семи мудреців світу", а другий - звільняв правителя від дотримання закону, коли в цьому є необхідність), тоді як у вітчизняних мислителів такого вільного поводження з законом не спостерігаємо. Сам П.Могила розвиває ідею просвіченого монарха, котрий вміє урівноважувати і гамувати зростаюче протиборство суспільних станів, отже, його мудрість виявляється в умінні керувати державою на основі законів та їх дотримання всіма членами суспільства, зокрема й королем, який "существом … телесы равен ест всякому человеку" [19, с. 214]. Окрім того, київський митрополит був одним з перших українських мислителів, котрі, "послуговуючись здобутками світової культури, почали розробляти й вивчати поняття совісті" як природного закону [19, с. 231]. Саме як "природний закон" совість спрямовує душу до добра, противиться злій волі людини, радить людині, що вона повинна чинити й що не повинна, засуджує її, якщо вона робить щось погане. На толерантність свободу совісті П.Могила звертав пильну увагу. "Адже вона нагадує людині про те, що відповідає її природі як певної особистості, і як треба поводитися, тобто про те, що повинно бути. Вчення про совість - це наука про належне, тобто про обов'язковість, про те, що повинно бути відповідно до даного Богом природного закону, який за часів Могили сприймався як такий, що належить внутрішньому Я особистості й роду людському загалом" [19, с. 232]. Петро Могила розглядає совість як актуалізацію природного закону, як щабель самопізнання, необхідний для очищення душі та її спасіння. Вона є немовби осередком, що поєднує сенс життя людини, її моральність та раціональність. Водночас совість - це сторож, що охороняє людину від збочень на шляху піднесення до Бога.

Совість спрямовує душу до добра, противиться злій волі людини, радить людині, що вона повинна чинити й що не повинна, засуджує її, якщо вона робить щось погане. Толерантність і свободу совісті П.Могила обстоював упродовж всього свого життя. Поняття совісті в тогочасній свідомості й моральних ученнях гуманістів було пов'язане з емансипацією індивіда, збагаченням його духовного світу.

Опираючись на ідеї важливості втілення гуманістичних та демократичних принципів християнства, котрі тотожні з природно-правовими цінностями (рівність, справедливість, свобода, братерство), Петро Могила у численних філософсько-полемічних творах намагався вирішити проблеми співвідношення релігії і світського життя, влади духовної і світської, їхнього впливу на суспільну свідомість. Людина у християнському світі вже не залишена сам на сам із силами природи, вона відчуває опіку Бога-Отця і Бога-Сина і завжди може розраховувати на Божу любов, ласку, розуміння. Таке відчуття зумовлювало духовну працю над собою, людина відчувала себе особистістю, котра повинна духовно зростати, вдосконалювати свій духовний світ і розум як Божий дар, примножувати добрі справи на славу Бога [5, с.18]. Християнське вчення, по своїй суті, було звернено до вільного волевиявлення людини, відкривало їй шляхи до вдосконалення, усвідомлення значимість свого вибору. Ідея свободи та відносної індивідуалізації людини в християнській релігії заклала основи вчень про права людини. Висока оцінка людського розуму - дуже важливий момент у характеристиці людини, котра стає кращою, добрішою, гуманнішою. Ця оцінка вселяє віру у свої сили, а це, на думку мислителя, сприятиме вдосконаленню всього суспільства. У моральних настановах Петра Могили чимдалі виразніше віддається пріоритет активному, громадянському життю, звучить чіткий мотив, що лише активне, діяльне життя може дарувати людині щастя. Людина постає як вища у своїй реалізації особистість і "починає розуміти обмеженість відносин між нею та суспільством й усвідомлювати необхідність їх заміни іншими відносинами, що могли б врахувати веління природи й розуму людини, уособленням яких повинні стати держава, правитель, закон" [19, с. 66]. Так у свідомості українського суспільства поч. XVII ст. вкорінялися цінності вільного розвитку, людської гідності, поваги до особистості, демократичних принципів рівноправ'я та співжиття. І хоча розуміння цих принципів мало теологічне забарвлення, бо наголошувалась, наприклад, рівність усіх перед Богом-Творцем, Спасителем, Опікуном, це сприяло розвитку ідей рівності та прав людини у цьогосвітньому житті. Такі погляди на рівність, свободу, справедливість доцільно розглядати як провісники норм позитивного права, котре регулює організацію держави, в якій за жодних обставин не ігноруються і не порушуються природні права людини. Вони не повинні залежати ні від стану держави у міжнародному співтоваристві, ні від її внутрішньої політики, бо є загальнолюдськими нормами і стандартами, а не справою внутрішнього законодавства. Україні такі норми, як бачимо, ніколи не були чужими, і це варто брати до уваги у час, коли національні закони змінюються і вдосконалюються.

Як мислитель, Могила дав фундаментальне визначення поняття свободи, а особливо своїми працями продемонстрував, що руське православ'я стає науковим і повчальним.

Ще тоді, коли ченці обрали Петра Могилу архімандритом Києво-Печерської лаври, він досить виразно бачив ті хиби, що супроводжували православне життя України. Насамперед, це недостатній рівень духовної освіти, ушкодження церковних обрядів та звичаїв, брак точного і повного викладу віровчення. Все це давало можливість для зухвалих і безкарних нападок уніатів та католиків на православ'я. До цього слід ще додати, що православні священики і дяки були в масі своїй неписьменними, не знали мов. За свого невігластва вони не могли ні запитувати про Бога, ні відповісти тим, хто їх про це запитував; сильно пиячили і загалом вели недостойний спосіб життя. Петро Могила надзвичайно відповідально підійшов до справи підготовки текстів, які визначали сутність православного сповідування. Адже в ті часи серед різних верств освіченого населення було поширено багато досить-таки вільних тлумачень, або просто переоповідок змісту Біблії. Навіть саме поняття Біблії часто не фігурувало як таке. Відомо, що лише 1580 року в Острозі Іван Федоров видрукував Новий Завіт, а повна Біблія Острозька вийшла першодруком 1581 року. Якість перекладу і тотожність її грецькому текстові були невідповідними. Все це свідчило про неадекватність її тексту сутності християнської ідеології і потребувало подальшої роботи. Перше видання Біблії досить високого канонічного рівня було здійснено в Росії лише в 1876 році. Але й той текст ще наполегливо доопрацьовували аж доки в 1892 році вийшло друге синодальне видання Біблії, яке, власне, й нині вважається найбільш відповідним букві, духові й ідеології віровчення. Така ремарка важлива для того, щоб сьогодні зрозуміти, з якими труднощами зіткнувся Петро Могила в першій своїй великій справі - подати віруючій православній спільноті тексти для вивчення християнської науки. Рівень відповідальності митрополита і його сумління не давали йому права взятись за підготовку тексту і видання Біблії. Він розумів, що для такої справи ще немає достатніх сил. Досить поширеним серед маси українських православних віруючих ще з середини XIV століття було Євангеліє від Фоми, яке прийшло до нас у сербських та болгарських перекладах з грецької мови. Чим далі, тим більше вітчизняні переклади цих текстів поширювались аж до XVIII ст., вбираючи в себе українізми: маєш, нехай, мовлять, слухайте і таке інше.

Що ж до розуміння Бога як Творця, то Петро Могила без усякого сумніву вчить , що Бог спочатку думкою Своєю створив із нічого всі небесні Сили - десять чинів Ангелів. Тут перелік всіх чинів не відрізняється від звичного для православних, хіба що порядок чинів дещо інший. Злі ангели - демони - на переконання Петра Могили, стали такими із власної волі. Після створення небесних Сил Бог створив із нічого і цей видимий матеріальний світ. Саме в своїх міркуваннях про демонів Могила звертається до поняття свобідної волі, присутньої в кожній людині. Він пише: "Впрочем, надобно знать , что демоны не могут употребить насилия ни над одним человеком, они не могут принудить человека ко греху, а только обольщают его искушениями: ибо человек имеет свободную волю, и сей свободе его ни даже Сам Бог не делает какого-либо насилия или принуждения" . Саме йому належить, на мій погляд, найглибше і найпослідовніше визначення поняття свободи: "Свобода человека есть произвольное, независимое желание, происходящее от разума или разумной души, делать добро или зло". Це визначення надзвичайно важливе в тому сенсі, що дозволяє роз в 'язати проблему потойбічного буття душі людини. Пізніше П. Могила писав про те, що для обраних Бога прийде життя вічне, сповнене радощів і задоволення духовного, якому не буде кінця. Тіло обраних буде прославлене, а тому воно зміниться, а самі обрані будуть подібними до Ангелів, їхнє нетлінне тіло не потребуватиме їжі і пиття; буде подібне духові. Тіла ж нечестивих також будуть безсмертними, але в іншій якості, бо їм належить вічна мука. Таким чином, свобода людини, дана їй Богом, дає можливість вибору життя потойбічного. Така концепція відповідає духові вчення Ісуса Христа і докорінно відрізняється від релігійної ідеології латинян, бо останні непевні повноти людської свободи і тому для них чистилище - це можливість вирішення долі людини іншими. Одним із важливих аспектів християнської теології завжди було те чи інше розуміння блаженств євангельських. Треба віддати належне Петрові Могилі. І в цьому питанні він виявився на рівні глибокого розуміння духу християнства. Вже його пояснення стосовно блаженства першого: "Блаженинищий духом: я ко тех есть Царствие Небесное" свідчить про неабиякий філософський хист і досвід митрополита. Відомо, що Петро Могила обіцяв видати досить об'ємне тлумачення православної віри із свідченнями зі Святого Письма, визначень священних Соборів і вчень Отців Церкви. Але не встиг. Втім, надзвичайно глибокі тлумачення сутності Євангелій продемонстрували його можливості. Глибокі знання і тотожне розуміння були притаманні Петрові Могилі - ось головний висновок, який можна зробити з усієї його діяльності. Так, власне, руське православ'я виявляло обличчя наукове й повчальне. І, нарешті, треба віддати належне сповненій високого поетичного натхнення духовності Київського митрополита Петра Могли, який своє Православне Сповідування структурував, спираючись на три християнські чесноти: Віра, Надія, Любов [21, с. 107].

Помер Петро Могила 1 (11 січня) 1647 року, коли йому виповнилося лише п'ятдесят. На посаді митрополита він прослужив всього чотирнадцять років. 3(19) березня 1647 року тіло покійного, згідно з його волею, було перенесено й покладено у Великій церкві Києво-Печерської лаври. У 1996 році Петро Могила був першим, кого канонізували у святі Українські Православні Церкви усіх конфесій. Взагалі Петро Могила був канонізований усіма 15-ма автокефальними Церквами Вселенської Церкви (лише Російська Православна Церква канонізувала його як місцево шанованого святого, тобто святого, якого шанують лише на певній території).

За кілька днів до смерті первосвятитель склав духовний заповіт, оголошуючи Києво-Братську колегію першою спадкоємицею свого майна. Їй він заповів 81 тис. злотих, все своє нерухоме майно, коштовності та бібліотеку. На той час Петро Могила мав одну з найбагатших бібліотек. В ній були твори Сенеки, Горація, Цезаря, Ціцерона, Макіавеллі, трактати Авіценни та ін. Поряд з богословською літературою сусідували польські хроніки, руські літописи, документальні збірники, хронографи. До його бібліотеки також ввійшли книги, які свого часу заповів Могилі Іова Борецький.

Висновки

Петро Могила належить до людей, чиї імена символізують відродження нації. Поряд з іншими культурними діячами XVII ст. він стояв біля витоків прославленої далеко за межами України Києво-Могилянської академії. Величезною була його роль і в оновленні православного богослов'я, що майже не змінювалося впродовж багатьох століть.

Толерантно ставлячись до різних віросповідань, до ідеї зближення всіх християнських церков, Могила підпорядковує свою діяльність зміцненню православ'я, духовної єдності українського народу через такі інституції, як церква, школи, колегії, друкарні, бібліотеки, мистецькі заклади. Високоосвічена людина, П. Могила значно розширив сферу вживання української мови в книгодрукуванні, богослужбах, перекладах, готував українське видання Біблії. Реформи Могили, спрямовані на піднесення освіти, моральності, дисципліни, вивели православну церкву з кризи та занепаду. Його твори були спрямовані на уніфікацію, систематизацію і розробку єдиних правил церковного життя, догматичного вчення, чину богослужб. 1632 p. Mогила заснував Києво-Могилянську колегію - перший вищий навчальний заклад на землях східних і південних слов'ян, котрий відігравав провідну роль у розвитку освіти, науки і культури впродовж майже двох століть. У колегії вперше в Україні почалось викладання філософії і богослов'я як певних розгалужених теоретичних систем.

П. Могила - це фігура європейського масштабу й освіти. З ім'ям П. Могили пов'язані реформи у православній церкві, розгортання системи вищої та середньої освіти в Україні. Його життєвим кредо була теза: "Нам треба учитися, щоб Русь нашу не називали глупою".

Орієнтуючись на вивчення, осмислення і засвоєння досягнень західноєвропейської науки і філософії, П. Могила прагнув підпорядкувати науку церкві. Але це підпорядкування не означало відхилення або заперечення науки, а розглядалося як необхідна умова для оволодіння світськими науками. Таким чином, П. Могила розвивав науку під егідою церкви, вимагав, щоб духівництво було не лише освіченим, а й передовим у науці.

Однією з найважливіших сторін діяльності П. Могили була організація і розвиток книговидавничої справи. У зв'язку з цим більшого значення набуває українська мова, з метою полеміки вводиться й польське книгодрукування, у художньому оформленні книг ширше використовуються світські елементи.

П. Могила написав і видав чимало книг, передмов до різних видань, переклав деякі праці грецьких авторів. У творах він проповідує аскетичні ідеали, самопізнання, моральне вдосконалення, єднання з Богом, прагне піднести моральний авторитет церкви.

У роздумах Могили, як мислителя доби бароко, виразна тенденція до поєднання середньовічної схоластики й ідей Ренесансу і Реформації, античних та християнських авторів. Синтез західної і східної вченості та культури є їх найприкметнішою ознакою. Здійснюючи цей синтез на основі вітчизняної духовної спадщини селективно, П. Могила сприяв прилученню українського народу до культурних надбань людства.

Визначальною рисою Бога, світу і людини, є, за Могилою, любов, а відтак милосердя і терплячість. Ідея серця як осердя тілесного, душевного і духовного життя людини посідає в його творах вельми поважне місце. З нею Могила пов'язує ідею діяльної любові або доброчинства, що в свою чергу стає основою суспільної злагоди й єдності, наслідком яких є побудова "суспільного блага". Досягнення останнього пов'язується ним з діяльністю держави. Могила був одним із перших православних мислителів в Україні, який, виходячи із вчення про природне право, став думати про майбутню українську державу. Основним державотворчим чинником він уважав не якийсь окремий стан, а злагоду, єдність усіх станів, етнічних угруповань і конфесій в Україні. Його ідеалом була сильна монархічна влада, обмежена законом. Закон і право Могила підносив вище будь-якої земної влади (і царської, і церковної), стверджуючи, що вони є не лише дар Божий, а й сам Бог, який його дав. У творах Могили, як і в творах Ю. Ліпсія та Г. Ґроція, спостерігається тенденція до зближення права і моралі. Ідеї і діяльність Могили сприяли духовній єдності українського народу, творенню єдиного комунікативного простору його культури, що було необхідною передумовою подальшої політичної консолідації, здійсненої Б. Хмельницьким.

До основних творів П. Могили належать: "Номоканон" (1629), "Антологія, сиреч молитвы" (1636), "Євангеліє учителноє" (1637), "Літос" (1644), "Православне сповідання віри" (1640 - 1645), "Требник" (1646).

Могила докладав чимало зусиль до розвитку книговидавничої справи. Він очолював друкарську діяльність у Києві, одним з перших запровадив книжну українську мову у тогочасних виданнях, писав передмови до них тощо. Намагаючись пробудити і підтримати інтерес народу до свого історичного минулого, він сприяв випуску історичних праць, Здійснював заходи щодо реставрації Софійського собору та інших культурних споруд. Певна заслуга належить йому в розробці та обґрунтуванні тогочасних українських обрядів, які він описав у "Великому требнику". Для молоді Могила написав спеціальний посібник -"Анфологію", що, за висловом І. Франка, являла собою "чудову енциклопедію моральних і житейських повчань".

Організовуючи вищу школу в Україні, П. Могила прагнув досягти високого професійного рівня її вихованців, забезпечив викладання в академії високоосвіченими, професійними викладачами. Слід відзначити його позитивну роль у впровадженні в навчання філософських курсів. Філософія за П. Могили набула важливого значення й статусу, а його твір "Катехізис" на тривалий час став програмним для філософських студій академії.

Обіймаючи високу церковну посаду, П. Могила свою діяльність спрямовував на утвердження православної української церкви в її боротьбі з католицизмом та унією.

З його ім'ям пов'язане становлення вищої і середньої освіти в Україні. П. Могила прагнув пробудити в українському народі інтерес до знань, "аби молодіж в справжній побожності, в звичаях добрих і в науках вільних навчена була". У передмові до "Анфології" він писав: "З Божою поміччю, постаравшись в міру моїх слабих сил, на кошт мого родинного майна відновити гімназіум, тобто київські школи... Я постачав, постачаю і дуже бажаю за допомогою небесною до кінця мого життя постачати школи книгами, учителями, засобами до утримання бідних студентів, товаришів ваших і інших потребуючих".

Найбільшим своїм здобутком Могила вважав створення Київської колегії (академії), проте його культурно-освітня діяльність не обмежувалася нею. За участю Могили були відкриті колегії у Вінниці, Кременці, Гощі.

Петро Могила здійснив першу, загалом вдалу спробу систематизувати східнохристиянську теологію на раціонально-логічних засадах. Він зумів використати досягнення католиків, ні в чому істотному їм не поступившись.

Саме завдяки невтомній діяльності П. Могили та його однодумців Київ у другій чверті XVII ст. перетворився на центр православної європейської освіченості й богословської культури.

Список використаної літератури

1. Антологія української поезії: в 6 т. - Т.1. - К., 1984. - С. 128-137.

2. Білодід О. Загадка Петра Могили // Київська Старовина. - 1993. - №3. - С.5-39.

3. Видатні постаті в історії України (ІХ-ХІХ ст.): Короткі біографічні нариси. Історичні та художні портрети/ В.І. Гусєв, В.П. Дрожжин, Ю.О. Калінцев та ін. - К.: Вища шк., 2002. - 358 с.; іл.

4. Грушевський М. З історії релігійної думки на Україні. - К.: Освіта, 1992. - 191 с.- С.94-102.

5. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков. - К.: Мистецтво, 1997. - 429 с.: іл.

6. Ісаєвич Я. Освітній рух в Україні XVII ст.: східна традиція і західні впливи // Київська старовина. - 1995. - №1. - С. 8-10.

7. Історія України в особах ІХ-ХVІІ ст. / Авт. колектив Землинський В. та ін. - К.: Україна, 1993. - 395 с. - С. 255-265.

8. Костомаров М. Історія України в життєписах визначних її діячів. - [Репринт відтворення вид. 1918 р.]. - К.: Україна, 1991. - 493 с.: іл. - С. 193-234.

9. Липинський В. Релігія і церква в історії України. - К.: Рада, 1995. - 96 с.

10. Лупейко В. Великий митрополит // Освіта. - 1997. - 8-15 січня. - С.5-8.

11. Нічик В. М. Гуманістичні і реформаційні ідеї на Україні. / Нічик В. М., Литвинов В. Д., Стратій Я. М.; АН УРСР, Ін-т філософії. - К.: Наукова думка, 1991. - 380 с.

12. Нічик В.М. Петро Могила в духовній історії України. - К.: Укр.центр духовн. культури, 1997. - 326с.

13. Панасюк В.В. Митрополит Петро Могила - фундатор національно-культурного відродження в Україні / Авт. кол. Панасюк В.В. та ін. - Львів, 1995. - 29 с.

14. Петро Могила: богослов, церковний і культурний діяч / А. Колодний та ін.; Ін-т філософії НАН України, Нац. ун-т "Києво-Могилянська академія". - К.: Дніпро, 1997. - 215 с.

15. Погорецький В.А. Українська духовна культура і Петро Могила. - Тернопіль: Підручники і посібники, 2009. - 159 с.

16. Садовяк Д. Петро Могила - митрополит Київський. - К.: Вид-во ім. О. Теліги, 2000.-160с.

17. Семчинський С. Петро Могила - митрополит, учений // Пам'ять століть. - 1997. - № 3. - С. 114-159.

18. Ткаченко В. М. Наука і філософія у Києво-Могилянській академії. П. Могила: Наукові записки НаУКМА. - 2009. - Т. 90: Юридичні науки. - С. 62-63.

19. Требник Петра Могили, Київ, 1646 р. 3-тє вид. / Патріарша добродійна фундація Патріарха Володимира; Українська Православна Церква; Київський Патріархат; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М.С.Грушевського; Наукове товариство ім. Шевченка в Європі. - К., 1996.

20. Толочко П. Феномен Петра Могили: (Із виступу на Міжнародному колоквіумі в Парижі) // Київська старовина. - 1996. - № 6. - С. 77.

21. Українська педагогіка в персоналіях: Навч. посібн. для студ. вуз.: У 2-х кн. / Авт. О. В. Сухомлинська та ін. - К.: Либідь, 2005. - Кн. 1: Х-ХІХ ст. - 622 с. - С. 100-110.

22. Феномен Петра Могили: Біографія, діяльність, позиція./ В.Климов та ін.; Ін-т філософії НАН України. - К.: Дніпро, 1996.- 270 с.

23. Хижняк З.І. Києво-Могилянська академія. - 2-е вид., перероб. і доп. - К.: Вища школа, 1988. - 264 с.: іл. - С. 39-53.

24. Чижевський Д. Історія української літератури. -К.: Академія, 2003. - 567с.

Размещено на Allbest.ru