Голодомор 1932-1933

38 основных районов Украины должны еще дать 32 млн. пудов хлеба - свыше 40% оставшегося к заготовке без гарнца хлеба по республике. Еще 50 мощных районов должны дать около 30% оставшегося к заготовке хлеба. Из 38 основных районов - 21 в Днепропетровской и 15 в Одесской областях. На этих районах сосредоточиваем наше внимание. Подобрали еще 40 руководящих работников уполномоченными в эти основные районы, а около сотни крепких военных и харьковских работников им в помощь. Одновременно нажимаем на районы, где осталось выполнять немного”.

Однак ніякі заходи не допомогли: на кінець 1932 р. року план хлібозаготівель був виконаний лише на 72%.

27 грудня 1932 р. ухвалено спільну постанову ЦВК і Раднаркому СРСР “Про встановлення єдиної паспортної системи по Союзу РСР та обов'язкової прописки паспортів”.

31 грудня 1932 р. ВУЦВК УСРР і Раднарком УСРР ухвалили постанову про запровадження єдиної паспортної системи в УСРР і обов'язковий запис паспортів (прописку).

1933 РІК

19 січня 1933 р. більшовицьке керівництво СРСР ухвалило рішення про включення хлібозаготівель до складу обов'язкового податку, що встановлювався державою.

22 січня 1933 р. Сталін і В. Молотов надіслали директиву партійним і радянським органам, в якій підкреслювалось, що міграційні процеси, що розпочалися внаслідок голоду серед селян, організовані “ворогами Радянської влади, есерами і агентами Польщі з метою агітації “через селян” у північних районах СРСР против колгоспів і взагалі проти Радянської влади”.

У зв'язку з цим наказувалось органам влади і ГПУ УСРР і Північного Кавказу не допускати масового виїзду селян у інші райони. Відповідні вказівки було дано транспортним відділам ОГПУ СРСР.

24 січня 1933 р. з'явилась постанова ЦК ВКП(б), якою передбачались кадрові зміни в більшовицькому керівництві України і за якою на посаду другого секретаря ЦК КП(б)У призначили Павла Постишева, діяча якому сталінське керівництво доручило шукати вихід із ситуації, що склалася у зв'язку із голодом, а також остаточний погром українського відродження.

13 лютого 1933 р. Голова ГПУ УСРР В. Балицький видав наказ № 2 “Про чергові завдання агентурно-оперативної роботи органів ГПУ УСРР”. Балицький поставив своїх підлеглих до відома, що „аналіз ліквідованих справ говорить за те, що у даному випадку ми зустрілись з єдиним, ретельно розробленим планом організації збройного повстання на Україні до весни 1933 р. року з метою повалення радянської влади та встановлення капіталістичної держави, так званої «Української незалежної республіки». При цьому він поставив перед ГПУ УСРР “найближче основне та головне завдання... - забезпечення весняної сівби”.

13 лютого 1933 р. постановою наркома юстиції УСРР з метою “забезпечити паспортизацію та перешкодити антигромадським і соціально небезпечним елементам незаконно одержувати паспорти” було зупинено справи про зміну прізвищ та імен.

19 лютого 1933 р. у виступі на Першому Всесоюзному з'їзді колгоспників-ударників Сталін висунув гасло: “Сделать колхозы большевистскими, а колхозников зажиточными!”

23 лютого 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) прийняло постанову “Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів”, яким встановлювався порядок. “в силу якого вони зможуть роз'їжджати по СРСР і відвідувати певні пункти лише з дозволу Головного управління міліції”. Світ не мав знати про те, що коїться в Україні, бо саме в цей час Радянську державу почали офіційно визнавати інші країни світу.

10 березня 1933 р. Політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило постанову: “Надати право розгляду справ по повстанству і контрреволюції на Україні з застосуванням вищої міри соціального захисту трійці у складі тт. Балицького, Карлсона, Леплевського”. Разом із П.Постишевим В.Балицький об'їхав голодуючі райони України та вживав на місцях рішучі та жорсткі заходи. Це дозволило йому згодом казати у вузькому колі, що його разом з Постишевим надіслали рятувати Україну, яку за його відсутності довели до загибелі.

15 березня 1933 р. Станіслав Косіор у листі до Сталіна повідомляє: “Всього за регістрацією ГПУ на Україні охоплено голодом 103 райони. Навряд чи ці цифри про кількість районів правильно відбивають стан справ”.

8 квітня 1933 р. Раднарком і ЦК КП(б)У затвердили Тимчасові правила трудового розпорядку у колгоспах, якими встановлювався жорсткий контроль і запроваджувались каральні санкції (штраф до 5 трудоднів, виключення з колгоспу) за невихід на роботу, заборонялась робота поза колгоспом без дозволу його правління. Правління також могло регулювати тривалість робочого дня, відміняти вихідні.

28 квітня 1933 р. з'явилась постанова РНК СРСР про видачу паспортів громАдянам СРСР на всій території країни. Наступного дня її надрукували у газеті “Известия”. Документ передбачав, що паспорти видаються громадянам СРСР, які мешкають “у містах, населених пунктах, що є районними центрами, у робітничих селищах, на новобудовах, на промислових підприємствах, у смузі відчуження залізниць, у радгоспах і населених пунктах, де розташовані МТС”. У постанові спеціально було обумовлено, що “громадяни, які постійно мешкають у сільських місцевостях, паспортів не одержують”.

8 травня 1933 р. у спеціальній інструкції, розісланій на місця, Й.Сталін і В.Молотов засудили “масові невпорядковані арешти” на селі. Інструкція вимагала припинити масові виселення, але разом з тим “дозволяла” виселення ще 12 тис. господарств (в тому числі 2 тис. з України).

13 травня 1933 р. покінчив життя самогубством Микола Хвильовий

8-11 червня 1933 р. відбувся Пленум ЦК КП(б)У, на якому П.Постишев здійснив вирішальну атаку проти М.Скрипника. Виступ останнього не задовольнив П.Постишева, оскільки “та ділянка, якою донедавна керував тов. Скрипник, - я маю на увазі Наркомос і всю систему органів освіти України, - виявилась найбільш засміченою шкідницькими, контрреволюційними, націоналістичними елементами...”

7 липня 1933 р. після чотирьох обговорень його “покаянного” листа на Політбюро ЦК КП(б)У в робочому кабінеті застрелився М.Скрипник, однак боротьба, із “скрипниківщиною” тривала. Протягом лише 1933 р. з апарату Наркому освіти було “вичищено” 200 “націоналістичних, ворожих елементів”, а в обласних управліннях народної освіти за політичними мотивами замінено 100% керівництва, у районних 90%. Всі вони були піддані різним формам репресій. 4000 вчителів були увільнені із, шкіл України, як “класово ворожі елементи”. Значно розширювалася мережа російських шкіл і класів.

20 жовтня 1933 р. Голова ГЦУ УСРР Всеволод Балицький затвердив обвинувальний висновок у справі “Української військової організації” (“УВО”). Ця організація нібито здійснювала “активну повстанську, шпигунську, диверсійну і терористичну роботу з метою повалення диктатури пролетаріату на Україні, відторгнення УСРР від Радянського Союзу і встановлення фашистської диктатури у формі “незалежної” буржуазної республіки”. За твердженням авторів висновку, “УВО” було створено “активними контрреволюційними кадрами українсько-галицького войовничого націоналізму, що пройшли загартування збройної боротьби у громадянській війні і активній повстансько-шпигунській діяльності, спрямованої проти Радянської влади”.

18-22 листопада 1933 р. відбувся об'єднаний Пленум ЦК і ЦКК КП(б)У, на якому П. Постишев підкреслив, що колгоспи в Україні зроблено більшовицькими. Пленум ухвалив резолюцію, в якій було записано, що “в даний момент головною небезпекою є місцевий націоналізм, що поєднується з імперіалістичними інтервентами”. Цей “даний момент” розтягнувся на кілька років і означав послідовне винищення інтелектуальних сил в Україні, погром в системі науки і освіти. При чому цього разу репресивна хвиля зачепила і комуністичну інтелігенцію, тих, хто ще вчора трощив “націоналістів”, а сьогодні сам був оголошений ворогом системи, якій віддано слугував.

21 листопада 1933 р. кореспондент англійської газети “Манчестер Гардіан” писав: “Якщо йдеться про голод, то жоден чесний спостерігач, який дивиться відкритими очима, не може стверджувати, що в селах, які я відвідав, є тепер голод, але не буде й заперечувати, що голод був, причому немалий, переважно в квітні і травні... Можна сміливо сказати, що жодна провінція... не потерпіла стільки, як Україна і Північній Кавказ”.

Виникає запитання, що це, як не цілеспрямована політика проти народу? За міжнародними нормами її не можна трактувати інакше, ніж ГЕНОЦИД проти української нації.

Голод 1932-33 р., як неодноразово зазначали очевидці й дослідники цієї трагедії, був штучним явищем. Причиною голоду був фактор, що досі в історії нечуваний - політика тоталітарного режиму. А, отже, й причини та наслідки його приховувалися й фальсифікувалися режимом не тільки в 30-ті роки, а й до початку 90-х.

Українська політична еміграція ще в кінці 1932 р. забила тривогу в засобах масової інформації. Особливу роль відігравала преса Галичини, в якій друкувалися свідчення утікачів із підрадянської України. Львівська газета “Нова зоря” у статті “Нищать українську націю. Боронімся!” зазначала: “Східна сторона Збруча виглядає на справдішну воєнну лінію, за котрою фізично винищують наш нарід до самого кореня. Хто втікає на сей бік, той паде трупом на границі, тільки рідки виїмки добігають сюди як живі кістяки.”

В тій же газеті читаємо й розлогу статтю “Страшні події на Україні. Слово про обов'язок всіх українців.” Робиться висновок проте, що у боротьбі з масовим винищенням українців потрібно протестувати як в самій Україні, так і по цілому світові.” Зокрема, українська еміграція в Європі й Америці має великий національний обов'язок освідомлювати про мартирольогію України під большевицькою Москвою всі ті народи, серед котрих наша еміграція живе. Освідомлювати устно, в пресі й окремими публікаціями.”

24 липня 1933 р. Український греко-католицький Єпископат галицької церковної провінції в справі подій на Великій Україні звернувся з відозвою “До всіх людей доброї волі!” в якій, зокрема, зазначалося: “На вид таких злочинів німіє людська природа, кров стинається у жилах...

Усі радіостанції просимо рознести наш голос по цілім світі, може дійде він і до убогих хатин, конаючих з голоду селян.”

Варто відзначити значну інформаційну й згуртовуючу роль, яку відігравав український часопис “Тризуб.” Упродовж 30-х років майже в кожному номері друкувалися статті, повідомлення про голод в Україні, свідчення очевидців й висвітлювалися організаційні заходи, які проводила українська еміграція, повідомлялося про акції громадськості за кордоном, допомогу голодуючим та про політику замовчування голоду радянською владою. В результаті заходів українського греко-католицького єпископату та численних українських громадських організацій з Головною Еміграційною Радою та чернівецьким і львівським Комітетом рятунку України на чолі, з ініціативи кількох членів Французького Товариства українознавства було засновано в Парижі 24 серпня 1933 р. Комітет по організації допомоги голодним на Україні.

Проте допомога голодуючим ускладнювалась тим, що більшовики не визнавали голоду, а відтак і організувати допомогу з-за кордону було досить складно. Як зазначала Голова Жіночої Національної Української Ради професор Софія Русова: “Українські жінки, об'єднані на еміграції в Національній Жіночій Раді, безсильні подати нещасному населенню жодну допомогу. Укр. еміграція відгороджена від свого народу страшними більшовицькими загорожами - ні звідти до нас, ні від нас на Україну не перелетить і пір'ячко. Наша кореспонденція з рідними накликає на них жорстокі переслідування. Ми не можемо послати кіло рижу, хоча б і за ту величезну ціну, яку встановили самі большевики, граючися з голодним людом, як кіт з мишою, щоб не підвести наших рідних, наших сестер та їх дітей під страшні кари. Ми можемо лише правдиво освідомлювати культурний світ з тими страховищами, що провадяться поза тими мурами.”

Інформаційно-організаційні акції українських емігрантів досягли певного результату. Світ дізнався про те, що чиниться в Радянському Союзі з українським селянством. Завдяки ініціативі норвезького прем'єра Мовінкеля, питання було порушено у 1933 р. в Лізі Націй, Міжнародному Червоному Хресті та інших громадських установах багатьох країн. Проти голоду висловили протест російські емігранти.

29 жовтня 1933 р. українськими політичними емігрантами було проголошено “день привселюдної жалоби й всенародного гніву - на всіх просторах, заселених українським народом за межами СССР, повсюди, де розкидано світом колонії українські, повсюди, де тільки б'ється українське серце, де тільки чути українську мову...”

Зусилля української еміграції врешті решт знайшли відгук у європейської спільноти. У Відні 16-17 грудня 1933 р. під проводом кардинала Ініцера відбулася міжнаціональна й міжконфесійна нарада всіх організацій, що брали участь в допомозі голодним в СРСР. Скликано її заходами Віденського комітету допомоги. У нараді взяли участь представники міжнародних організацій з Англії та Швейцарії, національних комітетів допомоги -німецьких, єврейських, російських.

Найбільше серед них було представлено українських організацій за кордоном. “Міжнародна нарада ... на підставі фактичного матеріялу ще раз привселюдно ствердила незаперечний факт голоду в СССР, в першу голову на Вкраїні і Північному Кавказі, байдужість широкого світу до долі нещасних, дальшу, ще грізнішу, загрозу голоду, та вдалася до всієї людскости з гарячим закликом - ділом допомогти нещасним.”

В Ухвалі було записано: “1) У відповідь на всякі змагання заперечити страшний голод, що лютував до останніх жнив в СССР, конгрес рішуче стверджує, що за минулий рік голодною смертю загинули мільйони невинних людей навіть у найбагатших краях СССР, як Україна й Північний Кавказ. Так само рішуче стверджується, що у зв'язку з цим масовим вмиранням виникали найжахливіші прояви до людоїдства включно.

2) Ці жертви можна було б оминути. У той час, коли в СССР відігравалась трагедія, заморські хліборобські держави терпіли від надпродукції збіжжа, світові конференції обмірковували питання зменшення збіжжевої продукції. Величезні запаси споживчих продуктів знищено...” Важливо зазначити, що під тиском міжнародної громадськості Радянський Союз змушений був визнати наявність голоду в 1932-33 роках, проте, істинні причини й масштаб його ретельно приховувалися.

У повоєнний час українські емігранти розгорнули широку роботу по збиранню документальних даних про голод 1932-33 рр., особливо свідчення очевидців. У 1948 р. Товариство Українських Політичних В'язнів видало брошуру Г.Сови “Голод в Україні 1933 року”, а також побачили світ праці Д.Солов'я “Стежками на голготу”, “Голгота України”, збірку М.Вербицького “Найбільший злочин Кремля”, публікувалося багато оглядових статей у пресі та ін.

Однією з причин голоду Г.Сова називає державну політику радянської влади загалом. Перший п'ятирічний план загального розвитку СРСР був авантюрним і в дискусіях перемогли прихильники “гігантоманії.” А отже кошти на його реалізацію (на індустріалізацію країни) викачувалися з села, шляхом експорту сільськогосподарської продукції за кордон. Ще одна причина - колективізація проводилась “дуже наспіх, а головне не спиралась на реальні технічні можливості.”

Особливо активізовувалися публікації про голод в Україні у відповідні річниці. У 1955 р. у “Шляхові перемоги” вийшла друком стаття П. Половецького “Співучасники Сталіна в голодовому народовбивстві 1933 р.”

Автор, аналізуючи хід подій, повідомлення в пресі про голод в СРСР зазначає, що винні в приховуванні цієї трагедії не тільки Сталін і “банда кремлівських злочинців, політбюро, москалі”. А винні ті, хто “не тільки мовчав, а й навіть створював атмосферу сумніву та неґації. I це робили люди не з безбожницького Кремля, а представники західньої демократії, що в Москві, Києві та інших містах СССР обсервували життя і людські відносини в новонародженій “справжній соціялістичній державі” - за їх виразом”.

Одним із таких журналістів автор називає кореспондента “Нью-Йорк Таймз” В. Дюренті. Саме цей журналіст спростовував на сторінках газети повідомлення англійця Геріта Джонса, який в березні 1933 року пройшов сорок миль пішки від села до села поблизу Харкова й інформував світ про страхітливу трагедію українців. Публікації про морально-етичний вибір журналіста В. Дюренті публікувалися й у 80-х роках.

Зокрема, один із авторів спеціального випуску “The Ukrainian Weekly”, де на 12 сторінках розглядався великий голод в Україні 1932-33 років, зазначав, що у питанні “чи був голод в Україні в 1932-34 рр.?” склалося різнобачення. З одного боку є ті, що констатують факт “голод був”, а є й інші, котрі відзначають, що мав місце голод великого розмаху.” Так от Дюренті наголошував, що в СРСР існує лише серйозна нестача харчів, є поширена смертність від хвороб через недоживлення. Ситуація погана, але голоду немає. Цим самим він вводив в оману суспільну думку інших країн, підігравав радянському режимові. Більше того, у своїй книзі “Stalind and С°” журналіст писав про те, що російський продовольчий стандарт значно відрізняється від дореволюційного, майже середньовічного, до такого рівня, що цей стандарт сьогодні наблизився до стандарту США, наперекір тому, про що думають американці. I це писала людина в той час, коли в СРСР люди помирали з голоду.

У 1963 р. на сторінках газети “Свобода” друкувалося багато інформаційних статей про голод 1932-33 рр., зокрема, й розділи з книги Валентини Калиник “Руйнування родини в СРСР.” Вона зазначає, що за період голоду на Україні загинуло коло 7 млн. населення.” У 1973 р. у Мюнхені вийшла фундаментальна праця Василя Плюща “Genocide of the Ukrainian Реор1е”, де детально розглянуто причини голоду.

Під впливом величезної агітаційно-інформаційної роботи, яку проводила українська політична еміграція, російські емігранти також у своїх виданнях почали друкувати аналітичні статті про голодомор. Так А.Авторханов зазначив, що саме Сталін і Мікоян штучно організували голод в країні у 1931-1932 рр. На Україні 6 мільйонів людей померло від голоду. Зазначає й про те, що голод локалізований районами України, Туркестана і частини Північного Кавказу. Він є наслідком обов'язкових поставок за безцінь хліба, масла і м'яса в період колективізації.

Авторханов пише й про те, що добре пам'ятає заходи, що їх використовували, починаючи з листопада 1930 року. 1) Запровадження карткової системи на продовольчі й промислові товари; 2) було введено диференційоване постачання різних соціальних груп (1. Чекістський актив, 2. Партійний актив, 3. Офіцерський корпус “Военторг”, 4. ІТР, 5. Педагогічний персонал); 3) також введено диференційоване постачання міст - а) міста особливого списку (Москва, Ленінград), б) міста першого списку (Київ, Харків, Київ, Мінськ, Баку та ін.), в) міста другого списку, г) міста третього списку.

У журналі російських емігрантів “Русская мысль” 1983 року було надруковано виступ Алена Безансона, виголошений 4 червня 1983 р. в Парижі біля пам'ятника Шевченку на церемонії, влаштованій Об'єднаним комітетом українських організацій у Франції. У ньому зазначалось: “Безумное обложение привело к ... голоду. Но если в этом несчастье кое-что еще можно отнести на счет обезличенного социалистического процесса, ослепление утопией, автоматизма безрассудного планирования и бюрократического террора, тут налицо, однако, и сознательное политическое решение, принятое Сталиным и его приспешниками: политически разгромить крестьянство, разбить национальную целостность Украины (виділено ред.).

Истребление крестьянства сопровождалось полным обновлением руководящего состава и “дезукраинизацией” Украины. Это непрерывный геноцид, кульминация которого пришлась на 1932-1933 гг.; он возобновился после войны и продолжается и поныне.”

Автор зазначає, що весною 1933 року від голоду померло близько 10% українського населення - чотири мільйони чоловіків, жінок і дітей. Загальний же демографічний дефіцит - 7 млн. I хоча правда про голод просочилась на Захід ще тоді ж у 1933 році - з'явилися-брошури, статті в газетах і журналах, проте, саме в той же час французький прем'єр Едуард Ерріо засвідчив, що під час його поїздки Україною він бачив багаті колгоспи, ситих людей. I як зазначає Безансон, - “можливо немає іншого такого скандального прикладу того, що я назвав би буржуазною прорадянськістю.”

У 1938 р. Борис Суварин опублікував класичний твір “Сталін”, але й там не було згадки про голод на Україні. Сам же Безансон запізнав сутність голоду як геноциду у 1970 р., коли прочитав твір Василя Гросмана “Все течет”. Французька ж компартія потурбувалася про те, щоб книга не потрапила до читача. Книга Василя Барки “Жовтий князь” вийшла тільки в 1981 році.

Лише через п'ятдесят років новоусвідомлений світ дещо по іншому побачив трагедію українців у 30-х роках. Починаючи з 1980 р., на сторінках журналів “Soviet Studies”, “Slavic Review”, різноманітних європейських газетах розгорнулося обговорення про ціну соціалізму і людського життя, про колективізацію в СРСР та її наслідки, про непомірні людські втрати (вражаючі уяву цифри), друкувалися документальні дані.

У польських “Зошитах історичних” Богдан Осадчук надрукував ряд документів до 50-ї річниці великого голоду в Україні. У вступі він, зокрема, зазначав, що голод 1933 року “це була зорганізована й спланована акція, що мала на меті знищення українського селянства - головної сили і резервуару для поповнення робітництва й інтелігенції в містах. Настав той час коли селянський рух відновився по вікових спустошеннях, що їх здійснювала Росія, починаючи від битви під Полтавою.”

Розглядаючи причини голоду, Б.Осадчук зазначає, що колективний спосіб господарювання зовсім не притаманний українцям. Колгоспи не були готові до таких змін ні організаційно ні технічно, що потягло за собою великі втрати при збиранні врожаю, які сягали 30-40%. Окрім того, в 1931 р. із зібраних 11 мільйонів тон збіжжя конфісковано шляхом примусу 7 мільйонів тон. Сталін вибрав для цього вигідний час. У Німеччині Гітлер прийшов до влади і починав будувати новий лад нацистку диктатуру. В порівнянні з цим трагедія українського селянства була для західної опінії публічно нічим.

Варто зазначити, що на початку 80-х років українським політичним емігрантам вдалося пробити не тільки міцний мур мовчання західних ЗМІ, а й вплинути на уряди країн, зокрема, США по створенню комісій з розслідування голодомору. Зібрані у 1983 р. Клубом друзів України матеріали “50 років потому французька та зарубіжна преса”, засвідчують той світовий резонанс, що мали заходи українських політичних емігрантів по відзначенню 50-ти річчя голодомору в Україні, й показують, що світова громадськість дещо по-іншому почала сприймати те, що відбувалося в Радянському Союзі. Зі шпальт газет не сходило слово “голодомор.” Про голод писали французькі газети та журнали : Le Guotidien De Paris, Le Monde, Lire, L'Alternative; швейцарські, зокрема, Gazette de Laussane; англійські: The Daily Telegraph та інші.

У відповідь на масові публікації в зарубіжній пресі в Радянському Союзі як в союзній пресі, так і республіканській (українській) публікувалася низка статей відповідей “буржуазним наклепам.” Особливо піддавалися критиці книжки Р. Конквеста, що побачили світ у 80-х рр. Було організовано й серію передач на українському радіо. Радіо “Київ” почало повторення циклу бесід доктора історичних наук I.Хмеля “Агогнія відчаю” 2 грудня 1986 р., проведено бесіди з істориком Іваном Курасом “Ватажки буржуазно-націоналістичних угруповань викривляють історію України” - аналіз фільму “Жнива розпачу.” 21 листопада 1986 р. та ін. однією з форм боротьби з безпам'ятством та відповіддю на фальсифіковану інформацію українських вчених у передачах українського радіо та газетних публікаціях стали радіопередачі на радіо “Свобода”.

Аналізуючи чималий внесок української політичної еміграції в усвідомлення українцями й світовим співтовариством історії України варто наголосити, що різні періоди в історії національно-визвольної боротьби українців викликали спротив і фальсифікацію радянськими істориками, проте, найбільш гострою виявилася дискусія з приводу голоду 1932-1933 р. Саме в українських еміграційних виданнях і під їхнім впливом у свідомості незалежних дослідників різних країн було зроблено висновки з приводу голодомору 1932-1933 р.

По-перше, голод в Україні був штучний, спровокований політикою радянського режиму в Україні; по-друге, голод носив локальний характер (охопив Україну, Північний Кавказ, де проживали українці), а отже, висновок - голод є етноцидом - цілеспрямованою акцією на винищення українського селянина (українців як нації), який чинив спротив встановленій владі. Голод набув загрозливого масового характеру (і хоча цифри виморених голодом у різних публікаціях розходилися, проте, загалом, називалися від 5 до 10 млн. осіб). Звернемо увагу на вплив катастрофи 1933-1933 рр. на сільському господарстві, то мусимо зазначити, що його неефективність і досі загальновідома.

У січні 1933 року Сталін заявив, що п'ятирічку виконано за чотири роки і три місяці, причому з реалізації максимальних завдань це було цілковитою неправдою, скільки невиконаними залишилися навіть основні завдання промисловості. Вони виступили лише трохи більше третини запланованого виробництва чавуну, трохи більше половини сталі, три п'ятих електроенергії. У виробництві товарів для сільського господарства справа була ще гіршою: одна восьма запланованої кількості мінерал, добрив менша третина тракторів, тощо.

Головним наслідком масових репресій було винещиння фізичне винещиння найбільш активної та інтелектуальної частини нації і моральне розстріляння тих, кого терор не торкнувся. За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам'яті людства під назвою Великого Терору.

Масштаби та наслідки трагедії українського народу

Мільйони людей, які загинули у 33 р. голодною смертю у часі і просторі. Про них пам'ятають ті, хто вижив, їх діти та онуки. Пам'ятають про загиблих і вікова піраміда народонаселення, яка складається із сукупностей людей, народжених у кожному році.

Населення України за станом на 17 грудня 1926 року у матеріалах центрального статистичного відомства кінця 30- х р. оцінюється в 18926 тис. чол. Ця величина на 117 тис. менша від даних, які публікувалися відразу після перепису.

Аналізуючи демографічні втрати, звернемося до обліку народження і смерті, який вели відділи ЗАГС. В архівному фонді ЦОНГО.

Дані по Україні

Роки	Зареєстровано народжень	Зареєстровано смертей	Природній приріст
1927	1184,4	522,6	661,8
1928	1139,3	495,7	643,6
1929	1081,0	538,1	542,3
1930	1023,0	514,7	484,9
1931	975,3	668,2	460,6
1932	782,0	18050,3	113,8
1933	470,7	483,4	88,2
1934	579,1	341,9	417,2
1935	895,0	361,3	533,7

Колективізація привела до різкого падіння продуктивності сільського господарства. У 1930 р. валовий збір зерна в Україні становив 23 млн. т. , у 1931 р. - 18, у 1932 р. - 13. Цього ще вистачило, щоб прогодувати населення республіки, однак союзний уряд продовжував встановлювати для України непомірні хлібозаготівельні плани. У 1931 році республіканське керівництво звернулося до Москви з проханням знизити цифри. Сталін погодився на незначне зменшення плану, але ще це не могло врятувати ситуацію. Як наслідок, вже наприкінці 1931 р. в Україні почався голод.

Кількість померлих від голоду точно підрахувати. Різні дослідники називали цифри від 2,5 до 8 млн. жертв. За підрахунками Роберта Конквеста, автора книги про радянську колективізацію і голодомор «Жнива скорботи», від голоду померло 5 млн. селян в Україні і ще 2 млн. за її межами. На початку 90-х років С. Кульчинський (Україна) і С. Максудов (США) спробували ці цифри на підставі щойно розсекречених матеріалів радянської демографічної статистики. За оцінкою Кульчинського, прямі втрати від голоду 1933 р. в Україні коливаються в діапазоні від 3 до 3,5 млн. осіб, повні втрати (з урахуванням зниження народжуваності) - від 4,4 до 5 млн.

На думку Максудова, від голоду померло 4- 4,5 млн. осіб, повні втрати становили 5,5-6. дослідники дійшли висновку, що всі відомі людству випадки геноциду за своїми масштабами не йдуть ні в яке порівняння з тим, що скоїлось в Українській РСР на початку 30 - х років. Голод 1933 р. - найстрахітливіший серед численних злочинів сталінщини.

Аналіз даних демографічної статистики 30-х років свідчить про те, що прямі витрати населення України від голоду 1932 р. становлять близько 150 тис. чоловік, а від голоду 1933 р. - від 3 до 3,5 млн. чоловік. Повні демографічні витрати, включили зниження народжувальності під впливом голоду.

“В селі 1933 році померло 600 чоловік, в більшості хат були мертві. Ховали у домовинах і без них. Урожай був, але ходили по хатах спеціальні бригади по викачці хліба, ходили із щупами і шукали хліб. Я лежала на печі і піді мною було зерно. Мене зігнали з печі і забрали зерно. Щоб врятуватись, люди товкли кукурудзяні качани, варили суп з акації, їли гнилу торішню картоплю.” (Із спогадів очевидців.)

Голодомор в Україні був добре продуманий, про це свідчить політичне рішення не визнавати голоду і не допустити на Україну хлібну допомогу з Заходу. Українські еміграційні організації на Заході робили відчайдушні зусилля звернути увагу своїх урядів на голодомор 1932-1933 років в Україні. У Вашінгтоні архів Держдепартаменту переповнений зверненнями з проханням якось втрутитись у цю справу, захистити укра­їнський народ. В липні 1933 року у Львові (тодішня Польща) був створений Український центральний допомоговий комітет, який надав нелегальну допомогу потерпілим на великій Україні продуктовими посилками.

Була спроба створити міжнародний координаційний комітет для надання гуманітарної допомоги на чолі з Віденським архієпископом кардиналом Унніцером. На звер­нення Комітету Червоний Хрест відповів, що він не може діяти без згоди уряду тієї країни, якої це стосується. Представники американських та канадських українських організацій зверталися до тодішнього президента США з проханням надати гуманітарну допомогу голодуючим на Україні - у відповідь - нічого конкретного. Уряд США зробив вигляд, що він не знає про геноцид-голодомор. Дивно, що в розгар голоду (1933 рік) США встановили з СРСР дипломатичні відносини, та ще й підписали торговий договір.

Були й такі, які привселюдно замовчували голод. Представник “Нью-Йорк Таймс” у СРСР Волтер Дуранті був повністю обізнаний з тим, що діється в Україні. Однак у своїх статтях він ні словом не прохопився про цю трагедію, не бажаючи потрапити у немилість радянської влади. Він був інтимно входячим до всіх червоних главарів імперії в Москві. Стоячи на варті голодомору 1932-33 років, Дуранті дезінформував увесь світ: “Неправда! Нема й не було голоду!”

Як не дивно, в цей час він став лауреатом Пуліцерської премії “за безсторонні, змістовні репортажі з Росії”. Але були мужні кореспонденти - Чамберлін, Лойонз, Маггерідж, Геріт Джонс. Їхні кореспонденції-звіти про голодомор 1932-1933 років правдиво інформували весь західний світ. Геріт Джонс, колишній особистий секретар Ллойд - Джорджа, в березні 1933 року побував на Україні, пройшовши 40 миль від села до села в районі Харкова. Про те, що він побачив, він розповів у Берліні, давши інтерв'ю представникам преси: “Тисячі людей померли і мільйони загрожені голодовою смертю”. Майже в усіх офіційних документах, опублікованих в 1988-89 роках в СРСР, простежуються корені трагедії українського народу. У різних фондах, а найбіль­ше в матеріалах ВУЦВК збереглися листи , скарги селян. У найвищому органі влади вони шукали захисту, допомоги, відновлення справедливості. Писали про колек­ти­ві­зацію, розкуркулення, хлібо- та м'ясозаготівлю, висилки людей, голодування сімей. “Внас­лі­док острої потреби в продуктах, яких бракує нашому колгоспові, кож­ного дня виходить із строю (тобто помирає) 8-10 колгоспників. Тому просимо Вас найти можливість і надати яку-небудь допомогу в продуктах… У нас зараз лежить 20 сімей опухлих. Погане становище з дит. яслями, кидають дітей. Просимо відповісти на нашого листа, чи можна розраховувати на допомогу з району” (уривок з листа голови колгоспу “Со­ціа­лістичні лани” с.Олександрівки Харківської області).

Упродовж майже всього періоду голодомору голодуючі були змушені боротися з лихом сам на сам, без будь-якої допомоги ззовні. Лише навесні 1933 року в області по­чала надходити мізерна допомога. Її розподіляли між районами, які було розбито на дві групи в залежності поширення голоду: особливо важкі, важкі й такі, що потребують до­по­моги. Зрозуміло, що мізерна допомога не могла жодним чином покра­щи­ти становище голодуючих, тому люди гинули масово і далі. Лише восени 1933 року, коли було зібрано новий урожай, значно полегшено прес хлібозаготівель, масовий мор припинився, і села поступово почали оживати.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. У 1937 році у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати в Україні, які сталися з попереднього перепису (1926 рік). Сталін дав розпорядження засекретити матеріали перепису, а тих, хто їх проводив - розстріляти. Опубліковані нещодавно дані перепису 1937 року показують, що чисельністю насе­лен­ня в Українській РСР між 1931 та 1937 роком зменшилось на 3 мільйони чоловік. Не можна відкидати можливості й свідомої фальсифікації даних щодо смертності з боку місцевих органів влади, що було досить поширеною практикою під час голодомору. Через довгі десятиліття мовчання про голод 1932-1933 років до нас дійшла інформація про більш-менш точну кількість жертв геноциду в окремих селах, районах. Майже кож­не село, де лютував голод, втратило половину, або ще більше свого населення. Є дані, коли з 700 чоловік мешканців села залишилось в живих лиш троє. За під­ра­хун­ками Роберта Конквеста, у 1932-33 роках в Україні від голоду загинуло 5 мільйонів чоловік. Група російських статистиків на підставі середньомісячного рівня смертності ствер­джує, що в Українській РСР між вереснем 1932 року і лютим 1934 року померло 2 мільйони чоловік. Однак є серйозні підстави вважати цю оцінку заниженою. За підрахунками нових досліджень число жертв голодомору в Україні досягає 7 мільйонів чоловік.

Голод 1932-1933 рр. став національною трагедією українців. Не можна не згодитися зі словами Богдана Кравченка: “Найбільшим досягненням українців у це десятиліття (30-і роки) було те, що вони пережили його”. Окрім очевидних людських втрат та величезного морального удару, голод завдав невиправної шкоди українському національному життю. Він практично знищив старе українське село з його багатими народними традиціями. Замість нього з'явилося колгоспне село. Яке вже ніколи не повстало проти радянської влади. На декілька поколінь наперед голодомор 1933-1933 років імплантував у свідомість селянства соціальний страх, політичну апатію і пасивність. Голод перервав тяглість поколінь у розвитку української національної еліти. Голод призупинив “українізацію” міст Сходу та Півдня України: після нього поповнення міського населення відбувалося в основному за рахунок міграції з Росії. Наслідки голодомору були відчутні до розвалу СРСР: втеча сільської молоді з села, зникнення з карти України тисяч населених пунктів. В українського селянина появилася неповага до громадської власності, що призвело до низької продуктивності праці. Держава, з якими б законами і практикою вона не була, - не п'яний, що ненавмисне, з відключеною психікою, замахнувся і вбив людину. У випадку розправи з Україною в 1933-1933 роках - по-макіавеллівському був продуманий кожен крок убивства.

ЛІТЕРАТУРА ХХ СТОЛІТТЯ ПІДЧАС ГОЛОДОМОРУ

30-ті роки були найтрагічнішими в новітній історії української літератури й мистецтва. Це десятиліття пройшло під знаком жорстокого переслідування діячів національної культури. Їх незмінно зараховували до складу сфабрикованих органами ДПУ«контрреволюційних націоналістичних організацій».

Весною 1933р., у розпал голоду, розпочалася хвиля переслідувань українських письменників. Був заарештований талановитий поет, прозаїк і драматург, член більшовицької партії М. Яловий. М. Хвильовий, його особистий друг, покінчив життя самогубством, залишивши передсмертного листа, в якому писав: «Арешт Ялового переконав мене, що починається переслідування українських письменників. Кров'ю своєю можу засвідчити, що Яловий ні в чому не винен…»

За абсурдними звинуваченнями 1933 року були репресовані Остап Вишня, О. Слісаренко, О. Досвітній. Наступного року розстріляли Г. Косинку, Д. Фальківського, О. Влизька, К. Буревого.

1935 року потрапив за грати й загинув у таборах ГУЛАГу М. Зеров - один з найяскравіших письменників України післяжовтневого періоду. У 1937 р. розстріляли М. Семенка. З 259 письменників, що друкувалися в 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Загалом жертвами сталінських репресій стали близько 500 письменників , які жили і працювали в Україні. Це - четверта частина всіх репресованих літераторів СРСР у 20-50-ті роки. «Розстріляним українським відродженням» назвали дослідники 1922-1933 рр.

У 1933 р. у розпад голодомору, П. Тичина написав вірш «Партія веде», головна думка якого втілювалась в словах :«О прекрасний час! Неповторний час!». У присвяченій Сталіну збірці «Сталь і ніжність»(1940) П.Тичина писав «Корабель пливе річкою, що йому вир, любимо тебе, Сталін, дужий богатир».

В умовах репресій українським письменникам нав'язувалось принизливе почуття «меншовартості », а літературний процес в Україні зображувався як «вторинний», «похідний» від літературного процесу в Росії. За цих надзвичайно складних соціально - політичних умов письменники республіки зберегли українське художнє слово, а отже, і можливості для відродження української літератури в майбутньому.

Ім'я письменника української діаспори Василя Барки мало відоме в Україні, незважаючи на те, що саме він першим написав вражаючий прозовий твір про голодомор 1932 - 1933 рр. «Жовтий князь». Згадуючи, як працювалося над твором, автор зауважував: «Там у мене було більше плачів, ніж писанини.

Я дотримувався правил нічого не вигадувати». І справді, вигадувати Барці не дозволила б власна совість і пам'ять про страшне минуле, адже письменник сам пережив лихоліття голоду.

Багато листів було адресовано Сталіну з різними проханнями, ось одне з них:

Письменник Бернард Шоу і колишній прем'єр Франції Едуард Ерріо, які на той час подорожували по Радянському Союзу, заявили на цілий світ, що ніякого голоду в країні немає. Аж до 1987 р. жодної згадки про голод 1933 р. у радянській історіографії і пресі не було.

Спогади жителів

Полтавська область

Кофтун Леонід Сергійович , 1926 р. н.

«Я Леонід Сергійович Кофтун , народився у 1926 р. у с. Градизьк (суч. Глобинського р-ну Полтавської обл. ) .У нашому селі було дві церкви. Одну потім зруйнували німці, а друга стоїть і дотепер, хоч і не така, як колись…Коли почалась колективізація, то люди добровільно не йшли в колгосп. Балачки були страшні про колгоспи. Я не пам”ятаю такого, щоб хто добровільно хотів вступити, хоча хто його знає. Але змушували. Землю забирали. А людині треба було прохарчуватися, тому йшли до колгоспів, там хоч хліб давали. Ховали худобу, щоб не забрали в колгосп. У 5 км від Градизька біля Дніпра було таке місце, де, коли спадала вода, пасли худобу. Також біля Пивихої гори, Казенна Дубина. Туди заганяли бичка, і він там пасся ціле літо, а вже батько чи син час від часу ходили туди навідуватись. Восени різали бичка на м”ясо .Зараз на цьому місці море.

Причина голоду - неврожай. Але винна влада. Це тільки в Україні такий неврожай, бо в інших районах СРСР хліб був. Приходили у двір люди з палицями десь завбільшки 2 метри з гострим залізним ковпаком на кінці. Потім ходили двором і встромляли у землю, бо врожай ховали у землю. Якщо знаходили зерно, то, звичайно, розкопували й забирали. пам”ятаю . як до нас приходили вранці. Моя бабуся сплеснула долонями, вигукнула: «Ой, прийшли!» й почали плакати. А в нас нічого не було. В хаті все поперекидали, влаштували справжній гармидер, потім пішли на город, 20 соток , все перетикали, нічого не знайшли та й пішли собі. Приходили разів зо два, може, до когось іншого й більше. Жінки, пам”ятаю, дуже сильно кричали, але в бійку не лізли. До нас приходило чоловік чотири, а може, й більше, уповноважені, самі чоловіки, а звідки вони - не знаю. Вони заходили до хати й нишпорили у скринях, звідти все викидали, дивилися все у печі, забирали худобу.

У нашій сім”ї батько робив, а з ним ще 2-3 чоловіки, столярували, ремонтували та виготовляли меблі, але важко було їх продавати, везли в місто, так і перебивалися. Ми не сито жили: хліб і до хліба щось. Так і вижили. Люди ділилися продуктами тільки з родичами, а взагалі ніхто ні з ким нічим не ділився.

Люди ходили по полю після збору врожаю, збирали залишки, а їх за це схоплювали й карали. Категорично не дозволяли збирати у полі колоски, залишки городини, але люди все одно збирали. Вночі навпомацки збирали, щоб ніхто не бачив. Поля охороня- лись чоловіком з членів колгоспу, які жили нормально.

Про те, як виживали, можна цілу книжку писати. Їли собак, голубів, всіх, мабуть, повиїдали. Птахів ловили, горобців, ворон. Їли кукурудзу, збирали качани кукурудзи , перемелювали та їли. Шукали всілякі відходи. Як тільки сходили жито й пшениця, випускали перші колоски, то ходили й зривали їх, брали зерно, хоч воно було м'яке , та все одно його перетирали й так хліб пекли. Їли різне коріння квітів. Змішували молоде колосся з листям, потім перетирали й вживали в їжу. З кори вишень зривали застиглий сік, ми називали його «клеєм», і їли.

Це була страшна картина, коли люди їли все, що тільки можна було знайти.»

Олійник Антоніна Йосипівна, 1919 р. н.

« Я Олійник Антоніна Йосипівна, народилася у 1919 р. в с. Міські Млини (суч. Опішнянського р-ну Полтавської обл. ), там же й жила під час голодомору.

В роки голодомору мені було 12-13 років. У сім'ї було четверо дітей. Батько - Олійник Йосип Іванович - був дрібним службовцем. Мама, Варвара Микитівна, працювала в колгоспі. Біля нас не було городу, взагалі не було землі біля хати, а на тій, що була, де не копнеш, були биті черепки, бо там здавна жили гончарі. Мій батько теж гончар.

Наша сім'я вижила завдяки тому, що в нас була корова, хоч і мало молочна. Годували її сіном, скошеним на луках. Коли люди просили у нас молока, мама не брала в людей грошей за нього. Коли весною зовсім не було що їсти, рвали бур'ян, терли на жорнах голі качани з кукурудзи, робили млинці, але не всі діти могли таке їсти.

Молодшому брату Івану на той час було 7 років. Одного разу, коли мама поділила хліб між усіма за столом, Ваня несподівано свій шматок переклав до тата зі словами: «Тато, їжте, будь ласка, бо як помрете, то ми всі помремо». Цей сердечний порив брата пам'ятаю досі. Голод він пережив тоді, але все ж помер від хвороби в дитячому віці.»

Гулий Михайло Никифорович, 1923 р. н.

«Я народився 21.11.1923 р. в с. Рашівка Гадяцького р-ну Полтавської обл. Мій батько - Гулий Никифор Якович, мати - Гула Ганна Юхимівна. Нас було у них четверо: я, Павло , Галя, Марія.

Під час голоду в нашій сім'ї ніхто не помер , але смерті випадки на селі були. Наш батько жив біля сільради, його постійно брали до складу різних комісій. Від нього я знаю про випадки канібалізму. Одного разу батько пішов з комісією до Квашихи виясняти, де поділися в неї п'ятеро дітей. Вона сказала, що померли.«А де поховала?» - «Та я їх укинула в туалет». Вичистили туалет. А там їх нема. Тоді вона сказала:«Вони померли, а я жарила і годувала живих»… У нашої сусідки, Ганни Квашихи, було 7 дітей, а вижили тільки двоє.

Ми рятувались від голоду тим, що батьки працювали у колгоспі й отримували пайок. Навесні 1933 р. була створена комісія, яка видавала на кожного живого чоловіка чи дитину 5 кг. борошна.»

Багнич Степан Федорович.

«…Я звертаюсь до усіх Вас зі своєю рукописсю про усе те, що нашим людям довелося переживати і мені також у 1932-1933 рр. Переживати і бачити, як наших людей обкладали налогами, забирали у них усе, навіть землю, якою вони користувались, і як ця земля заростала бур'янами скрізь, а люди з голоду вимотали по селах.

***

Пусті були наші поля

З бур'янами стоя.

Всі плакали в селах люди -

Загинула воля.

Загинула наша воля -

Ніхто не знав за що.

До тебе йдуть, усе беруть

Ще й кажуть:«Ледащо!

Іди, в колгосп запишися:

Там ти знайдеш волю,

Там получиш собі їжу,

Буряки та сою.

Про це ж ніде не розказуй -

Тебе арештують,

Засудять і вишлють туди,

Де раки зимують».

Все це мені у цім році

З боллю вспом'янулось.

Я інколи молюсь Богу.

Щоб це не вернулось.

Тоді ж згадували людей

Тих, що повмирали.

Усіх їх звали куркулями

За те, що жили і працювали.

Тяжкі роки страшні муки

Люди в нас переживали,

Багато їх скрізь невинних

З голоду вмирали…

Написав це пенсіонер, ветеран війни і труда…»

(надрукований лист - вірш згазети «Зоря » від 2.07. 1993 р)

Ковнір Тетяна Пантелеївна, 1922 р. н.

«Я проживала в с. Кривуші Кременчуцького р - ну Полтавщини. Батьки працювали в колгоспі. Платили за це не дуже мало, але грошей не платили, а давали зерно на трудодні. Погано стало у 1932 р., коли план хлібозаготівлі зерна на колгосп збільшили, а через погану погоду врожай значно зменшився. На трудодні не давали нічого, а те, що росло на городах, треба було здавати в сільраду як податок, щоб колгосп міг здати хлібозаготівлю.

Тоді люди їли лушпиння від картоплі, буряка, висівки. Сестри й брати пухли з голоду: руки й ноги були тонкі, а животи великі, діти дуже плакали, просили їсти… Єдине, що нас врятувало, це корова, яку не встигли забрати. Мати доїла корову і ходила пішки 15 км продавати молоко до Кременчука, а на гроші купляла нам усім якість харчі. Так деякий час вдавалося виживати, але потім корову забрали, та все ж найстрашніше було позаду.

Влада ходила по хатах і забирала все, що можна було з'їсти, виривала з рота останній шматок хліба. Особливо прискіпливо ставилися до т. зв. куркулів: батьків таких засилали у Сибір, а діти були приречені на голодну смерть. Мерці тоді лежали по вулицях, під деревами, попід тинами, і всім байдуже, навіть страху перед нами не було. Колгосп виділяв щонеділі підводу, що їздила по селі і збирала трупи, які скидали потім в одну яму. Забирали не лише харчі, а й одяг, навіть мило й інвентар. Якщо щось сховаєш, а влада знайде, то на тебе чекало дуже суворе покарання.

Ніхто з села нічим не міг зарадити страшній біді. Але був серед селян найстрашніший прошарок, стукачі - перевертні, що співпрацювали з владою. Ті загалом голоду майже не відчували, бо виконували «важливе завдання», прислужуючи владі. Вони доповідали владі про те, що хтось ще щось приховували або взяв кілька колосків на полі. Був і такий випадок. Жили по сусідству два прати. Один був чесним селянином, а інший продався владі й робив доноси на селян. Ходив по хатах і збирав пожитки. Врешті - решт уже пухлий перший брат зарубав поганця сокирою. Та заарештувати його вже не змогли, бо він наступного дня помер від голоду.

Влада казала, що турбується про народ, а насправді знищувала його. За короткий час від голоду померли сотні тисяч людей, а в цей час хліб гнив у колгоспах. Я й досі не розумію, для чого це робилося і кому від цього стало краще. Мабуть, при владі були деспоти, яким було байдужі долі інших людей. І вони ще й заперечували існування голодомору взагалі… Це жахливо…»

Базай Павло Григорович ,1920 р. н.

«Я жив під час голодомору в с. Велика Багачка на Полтавщині… До весни 1930 р. все було досить задовільно. Потім стався справжній жах. Страшні , незрозумілі здирства й побори. Забирали всю скотину: коней, волів, корів, кіз, овець, навіть кролів і курей. Все спустошували, проводячи цю дику колективізацію. Одного разу прийшло шестеро людей - «колективізаторів» у гарних шкіряних плащах зі зброєю, вони випитували, де харчі і реманент, не хотіли чути благання матері, не залишали нічого на прожиття. Забрали все, мати вчепилася в одного з них, але вони ніяк не реагували , їм було все одно. Вони робили свою чорну справу…

Голод був викликаний прагненням влади винищити український народ… Тоді влада заявляла, що хліб є, але він в руках у куркулів, які приховували його. Забрати «державне майно у куркулів» - це й було «марш - завдання» цих комуністів - убивць. Вони ходили по селах із залізними піками із загостреним кінцем, тикаючи у стрічні хати, шукали сховане селянами зерно. Вони у кожному селянинові бачили куркуля, тому й забирали все у всіх.

Батько закопав на городі великий горщик з пшеницею, з нього брали потроху вночі і робили кашу. Їли кропиву, ходили на поле збирали зернятка, що залишилися. Люди почали пухнути. Дуже хотілося їсти, а потім пити. Але мати казала, що пити не можна. Навколо села з дерев пообдирали кору ,у селі не залишилося жодної собаки чи кота. Одного разу, коли ми з братом випасалали коня, до нас підходили якість дві жінки й казали, що вони нас нагодують, якщо підемо з ними. Мама нас застерегла від таких діл, тому ми не пішли. Вже потім дізналися, що вони так заманювали людей, а потім вбивали їх і їли.

Тоді померло дуже багато людей, понад дві третини села вимерло. Деякі не витримували голоду й топилися. Багато селян в надії на порятунок тягнулися в міста, але там помирало просто на вулиці. Мерців майже ніхто не захоронював. Якщо й ховали, то дуже часто у великих «братських могилах», скидаючи туди десятками. Не було сил навіть ями копати, тому людей скидали в колодязі, яри та інші ями.

Було страшно…Вижили лише дивом завдяки великому бажанню батьків і Богу. Після цього страшно ненависть до комуністичного ладу і (його) лідерів: вони винищували власний народ…»

Лещенко Іван Федорович, 1923 р. н.

Іван Федорович Лещенко народився 1923 р. у селі Кирило - Ганнівка Опішнянського р - ну Полтавської обл.

1932-1933 рр.:«…рік був врожайний, але забрали не тільки хлібопостачу - ходили по хатах, штрикали у землю , шукали чи немає де захованих хліба або картошки. ... Наші ж , українці, дурні (займалися викачуванням хліба)… мій двоюрідний брат. Мати і я залишалися у Косі-Олександровці, потім теж повернулися через Москву. Там було хліба, якого тільки хочеш : білого, чорного… мати купила хліба в гостинці; приїхали в Полтаву. В Москві усякий хліб був, а в Полтаві був розпал голоду. Ми жили на околиці Полтави, я частенько ходив центральною вулицею Шевченківською. Як іду - десятки дітей - більших, менших - уже не могли й слова сказати, з такими животами, пухлі, простягли руки… Та я й сам пух з голоду… батько, хоч і безграмотний, але добре тримав сокиру в руках; він влаштувався теслею. Не знаю, скільки він одержував грошей, але йому пощастило купити на базарі макухи. І та макуха мене протянула, коли я пух з голоду…