Російське самодержавство 1905-1914 рр.

Загалом можна сказати, що аграрним реформам Столипіна не вистачило часу. Приблизно за десять років тільки 2,5 млн. селянських господарств вдалося "звільнитися" з-під опіки сільської громади. Рух за скасування "мирського" правління на селі досяг найвищої точки між 1908 і 1909 рр. (близько півмільйона запитів щорічно, що свідчило про одне з таємних бажань багатьох селян - вийти з-під опіки "миру"). Однак згодом цей рух помітно скоротився. Випадки повного розпуску громади загалом були дуже рідкими (всього 130 тис). "Вільні" селянські землеволодіння становили лише 15% загальної площі обробленої землі. Навряд чи половині селян, що працювали на цих землях (1,2 мли.) дісталися відруби або хутори, закріплені за ними постійно, як власність. Водночас це був найбільш важливий етап, оскільки тільки він перетворював селянина на справжнього власника, господаря достатнього для життя наділу. Власниками змогли стати лише 8% загального числа трудівників, але вони губилися в масштабах країни.

Не вистачило також часу для проведення в намічений десятирічний термін і шкільної реформи, затвердженої законом від 3 травня 1908 р. (передбачалося ввести обов'язкове початкове безкоштовне навчання для дітей з 8 до 12 років). І все ж з 1908 по 1914 р. бюджет народної освіти вдалося збільшити втроє, було відкрито 50 тис. нових шкіл. Усього ж у країні в 1914 р. нараховувалося 150 тис. шкіл, тоді як було потрібно 300 тис. Іншими словами, для реалізації плану загального початкового навчання дітей такими темпами, як в 1908-1914 рр., було потрібно ще не менше 20 років.

Для проведення своєї лінії Столипін уміло скористався економічними і політичними "козирями", які знаходилися в його руках.

У Третій думі, прозваній "поміщицькою", оскільки вона була обрана на нерівноправній основі (курія поміщиків і перша міська курія, тобто менше за 1% населення, становили 65% виборців), значній більшості правих, "урядовому блоку" (225 депутатів від націоналістів і октябристів), протистояла ослаблена новою виборчою системою опозиція (52 кадети, 26 депутатів від національних меншин, 14 трудовиків і 14 соціал-демократів). Аж до 1909 р. завдяки позиції октябристів між урядом і Думою не було конфліктів. Партія октябристів була однією з провідних у Думі. її очолив О.Гучков, онук кріпосного селянина, який розбагатів на виробництві тканин. Починаючи з 1909 р. взаємовідносини між Гучковим і Столипіним погіршилися, каменем спотикання стало, передусім, питання про військові витрати країни, які Гучков прагнув поставити під безпосередній контроль Думи. Але до того часу на хвилі націоналізму в ділових колах частина октябристів, які представляли інтереси російської буржуазії, пішла на зближення із владою. Частина депутатів об'єдналася із представниками правих націоналістичних кіл помірного плану, утворивши нове угруповання - Партію російських націоналістів, яку очолив П.Балашов. Це угруповання згодом перетворилося на "законодавчий центр" Третьої Думи. На нього аж до 1911 р. спирався Столипін. Націоналістичний чад за ці роки розповсюдився й на більш ліві кола. Зрозуміло, кадети не підтримували антисемітські, ксенофобні лозунги надто правих, проте, їх, безсумнівно, притягала ідеологія раціоналізму, яка на той час в Росії, як і в інших країнах Європи, являла собою альтернативу соціалізму. Соціалістична ідеологія в Росії втрачала популярність.

Столипін використав у своїх цілях як роздробленість революційної опозиції, так і відсутність згоди серед радикально настроєної інтелігенції. Якщо в 1905 р. обставини змусили революціонерів різних поглядів згуртуватися, то після поразки революції різнородність руху ослабила його й розколола. Багатьом революціонерам довелося знову емігрувати. Надія Крупська добре описала стиль мислення емігрантів-революціонерів, які вважали себе громадянами деякої власної республіки. Втративши будинок, сім'ю, батьківщину, вони підкорялися лише своїм власним законам, особливому кодексу честі революціонерів, ритуалу своїх зборів. Між ними існувала сувора ієрархія, з власними ренегатами і відщепенцями, і кожний з них діяв відповідно до тієї ідеології, яку він сповідував.

1907-1911 рр. стали роками спаду революційного руху. Число членів дозволених із березня 1906 р. профспілок скоротилося з 250 тис. в 1907 р. до 12 тис. в 1910р.; число страйкуючих робітників знизилося до 50 тис. У партії соціал-демократів стався остаточний розкол через полярність висновків, зроблених кожною фракцією з поразки революції 1905-1907 рр. Меншовики, проаналізувавши невдачу московського повстання в грудні 1905 р., прийшли до думки, що Росія ще не дозріла для соціальної революції- Поки потрібно було надати ініціативу буржуазії, допомогти їй скинути царський режим, а головне - не сполохати її починів. Більшовики ж па досвіді революції 1905-1907 рр. переглянули свою революційну тактику і запропонували новий план дій, більш прийнятний для специфічних умов Росії, як підтвердило майбутнє. Більшовики вважали, що дуже ризиковано довіряти буржуазії керівництво майбутньою революцією, - як показала невдача ліберального руху, у буржуазії немає ні сил, ні справжнього бажання знищити самодержавство і здійснити докорінні соціальні зміни. Тільки робітничий клас у союзі із селянською біднотою, слідуючи за авангардом професійних революціонерів, зможе примусити буржуазію здійснити нову революцію.

Серед соціал-демократів йшла постійна боротьба різних тенденцій, а конструктивних дій було мало. На IV (Стокгольм, квітень 1906 р.) і V (Лондон, травень 1907 р.) з'їздах партії збереглася лише зовнішня їх єдність. Полеміка розгорілася з особливою силою з питання про експропріації, здійснені підпільними більшовистськими загонами. Найбільш відома з цих акцій була проведена 13 червня 1907 р. Тер-Петросяном, соратником Сталіна. Він вилучив із Державного банку у Тифлісі 340 тис. руб. Меншовики та частина більшовиків виступили проти подібних дій. Ленін же відмовився від засудження цих "партизанських дій" і па V партійній конференції, що відбулася в Парижі в грудні 1908 р., різко обрушнвся па меншовиків, звинувативши їх у бажанні "ліквідувати" підпільні організації й обмежитися тільки легальною діяльністю. У ці роки більшовикам довелося боротися із тенденцією, що виникла в робітничому середовищі, яку Ленін охарактеризував як "ліквідаторську". Вона ставила за мету створення легальної демократичної робітничої партії за зразком західних країн, дуже далекої від тієї підпільної бойової організації, якою була партія більшовиків. Кращим союзником Леніна в його боротьбі з "ліквідаторами" став сам уряд, з його безкомпромісністю і повною відсутністю будь-якої соціальної політики, направленої на поліпшення життя робітників. Леніну довелося боротися і з численними внутрішньопартійними фракціями. Суперечки виникали з будь-якого приводу: з питань теорії, методів революційної боротьби, керівництва газетами, розпорядження грошовими фондами. Фракції розділилися таким чином: з одного боку - уго-дівці (на чолі з Риковим), які схилялися до загальних дій із меншовиками, з іншого - одзовісти, які вимагали відклику депутатів соціал-демократичної партії з Думи, оскільки вважали всяку парламентську діяльність зрадою по відношенню до народу. Ленін боровся з ними, називаючи їх "ліквідаторами навпаки".

Партія есерів, незважаючи на всі зусилля Чернова, також знаходилася в стані розпаду. Група максималістів, прихильників негайного здійснення всіх пунктів програми есерів відразу ж після захоплення влади, тяжіла до минулого тероризму і діяла бойовими організаціями. Хоча формально ці загони перебували в партії, вони, по суті справи, вже не підкорялися їй. До їх складу легко проникали агенти царської охранки, найвідомішим з яких став Азеф, організатор вбивства Плеве та великого князя Сергія. Він встиг зайняти відповідальний пост у партії, перш ніж був викритий в 1908 р. Справа Азефа остаточно дискредитувала терористичний напрям в есерівської партії. Протилежне крило есерів представляли трудовики. Вони, як і раніше, брали участь в роботі Думи, обговорювали земельну реформу, вели серед селян легальну пропаганду на захист усуспільнення землі.

В той час як революційні угруповання дробилися в пошуках своїх шляхів, філософські течії, які десятки років володіли розумами російської лівої інтелігенції, такі, як позитивізм, матеріалізм, соціалістичний марксизм, переживали занепад. З новою силою відродився потяг до націоналізму, містицизму, естетики "чистого" мистецтва, тоді як інтерес до політики і соціальних проблем падав. Яскравим прикладом відмови підпорядковувати будь-яке заняття мистецтвом або інтелектуальною діяльністю соціальному утилітаризму або політиці стало поява збірки "Віхи", яка викликала широкий відгук і пристрасні обговорення. Авторами її стали сім видних інтелігентів, в основному колишніх марксистів, які прийшли або повернулися до віри (П.Струве, М.Бердяєв, С.Булгаков та інш.). Бердяєву, зокрема, належить одна з ключових думок збірника: "Любов до зрівнювальної справедливості, до суспільного добра, до народного блага паралізувала любов до істини, майже знищила інтерес до істини". У той час як Бердяєв викривав "внутрішнє рабство" російської інтелігенції, Струве обрушувався на її безвідповідальність. Інтелігенція у всіх бідах Росії звинувачує уряд, писав він, неначе вона сама не несе ніякої провини за них і вони стосуються її лише тому, що змушують бунтувати проти уряду. При такій позиції, завершував свою думку Струве, суспільству надаються тільки дві можливості - деспотизм або диктатура натовпу.

Десятиріччя з 1905 по 1914 р. було відмічене небувалим розквітом мистецтва, літератури й філософії. Досить згадати про колосальний всесвітній успіх російського балету Дягілєва, досягнення російського авангарду як в області музики (Стравіиський), так і в області живопису (Кандінський, Мале-вич, Ларіонов), про розквіт поезії в творчості символістів (Білий, Блок), акмеїстів (Гумільов) або футуристів (Маяковськнй). Соціалістичні ідеали 1890-х рр. похитнулися. Не випадково пізніше Максим Горький, наприклад, хоч і сам віддавав данину містичним настроям (1910 р.), назвав ці роки "ганебним десятиріччям". Відмова від позитивізму і служіння соціальним ідеалам, до яких схилялася радикальна інтелігенція XIX в., поєднувалася із запереченням буржуазних цінностей і матеріальних благ і підкресленим презирством інтелігентів до режиму, який їх звеличував. Частина творчої еліти з нетерпінням і тривогою чекала останнього часу "буржуазної цивілізації". У багатьох просвічених колах столиці говорили про грядущий "кінець світу". Чекали апокаліпсису - як в релігійному значенні, так і в політичному. Цим апокаліпсисом повинна була стати революція, яка відкриє нову еру, надасть кращим розумам можливість реалізувати свої задуми в оновленому суспільстві, яке вийшло з горнила революції. Поки ж у Санкт-Петербурзі панувала вседозволеність. Столиця стала найбільш "сучасним" і, безумовно, найбільш вільним з європейських міст того часу. Парадоксально, але бурління новаторських ідей в художньому та інтелектуальному жити, захоплення есхатологією та моральний еклектизм - все це, разом узяте, швидше порушувало минулу рівновагу освічених кіл суспільства, ніж сприяло появі нових непорушних духовних цінностей, суцільних філософських теорій і загальної системи принципів, якими можна було б згодом керуватися в соціальному і політичному житті.

Реалізації планів Столипіиа сприяли не тільки політична та ідеологічна ситуації, які він успішно використав, але й чудове економічне становище. Зростання промисловості в Росії поновилося ; небувалою швидкістю через сприятливу зовнішню кон'юнктуру. Завдяки масовому експорту продовольчих товарів (Росіііська імперія експортувала і ретину своєї товарної продукції зернових і була найбільшим у світі постачальником зерна), зовнішня торгівля була прибутковою, державний бюджет урівноваженим, навіть незважаючи на виплати по зовнішньому боргу. За п'ять років (1908-1913 рр.) промислове виробництво зросло на 54%, загальна кількість робітників збільшилася на 31% - це були конкретні показники росту промисловості. Всі галузі промисловості знаходилися на підйомі, особливо виробництво сталі, металургія, видобуток нафти, виробництво електроенергії, сільськогосподарських машин. До того ж у провідних галузях намітився небувалий процес концентрації виробництва, як в плані технічному (в Росії процент робітників, зайнятих на заводах, де працювало понад 1000 чоловік, - 40% загального числа робітників, - був вищим, ніж у США), так і в плані збільшення торгового обороту і грошового прибутку. Картелі, трести, концерни монополізували більшу частину виробництва та розподілу в найбільш сучасних галузях економіки. Концентрація забезпечувалася діяльністю кількох великих банків, які, як і в Німеччині, повністю керували ринком. У 1913 р. більше половини банківських операцій проводилося за допомогою шести найбільших ділових і депозитних банків Росії, які знаходилися у Санкт-Петербурзі. У столиці в цей час розквітла біржова та фінансова діяльність, чому сприяло помітне зростання курсу цінних паперів на біржі, особливо з 1909 р.

Досить важко визначити точно частку іноземного капіталу в російській економіці того часу. Однак можна сказати, що до 1914 р. третина загального числа всіх акцій товариств, які діяли на території імперії, належала іноземним власникам. Внески іноземного капіталу були особливо значними в металургійній і нафтовій промисловості, а також у банках. У 1914 р. 65% капіталу найбільшого Російсько-Азіатського банку належали французьким вкладникам. Іноземці робили також значні капіталовкладення в найбільш технічно розвинені галузі промисловості, такі, як електротехніка, кораблебудування, автомобілебудування. Якщо виходити із загальної суми капіталовкладень, французи займали перше місце серед інвесторів, особливо враховуючи суми, надані ними у вигляді позик. Частка французького капіталу сягала 12,5 млрд. франків, частка німецького капіталу - 8 млрд., частка британського - З млрд.

Національний прибуток країни збільшувався з кожним роком. Період з 1908 по 1914 р. можна по праву назвати золотим віком капіталізму в Росії. Капітал щойно створених протягом цих років акціонерних товариств становив 41% загальної суми капіталу всіх товариств, створених після 1861 р. Більше 70% нових вкладень, починаючи з 1908 р., було зроблено вітчизняними фондами. Свідченням цього багатства, розподіленого дуже нерівномірно, було подвійне збільшення розмірів внесків в ощадних касах і на поточних рахунках у банках, а також те, що росіяни почали активно викуповувати цінні папери, які здавна знаходилися в руках іноземців.

Для того, щоб дати об'єктивну оцінку цій картині загального досягнення успіху, потрібно розі лянути її в світовому масштабі. У 1913 р. загальний рівень промислового виробництва в Росії залишався у два з половиною рази меншим, ніж промислове виробництво Франції, в шість разів меншим, ніж у Німеччині, в чотирнадцять разів - ніж в Америці. Тут постає одне важливе питання: чи сприяв курс економічного розвитку, взятий Вітте і продовжений Столипіним, докорінному перетворенню російської економіки і російського суспільства?

Р.Порталь у своєму дослідженні, яке вже стало класичним, відповідав на нього ствердно. Він вважав, що період з 1905 по 1914 р. сприяв виникненню в Росії справжнього класу підприємців і ринку приватного попиту, здатного як у місті, так і в селі замінити собою державне стимулювання у всіх секторах економіки. Якби аналіз Порталя відповідав дійсності, можна було б вважати, що Росія перед 1917р. наблизилася до західної моделі держави, як вважають деякі історики.

Однак твердження Порталя заперечувало багато яких англійських і інших дослідників, особливо такі, як Т.С.Оуен, Ж.Л.Вест і К.Гольдберг. Вони висували наступні доводи:

- У сільському господарстві передвійськове десятиріччя швидше сприяло сільським громадам (вони викупили 6 мли. га землі), аніж справжнім "селянам-підприємцям" (вони викупили лише 3,4 млн. га землі в особисту власність).

- У промисловості разом із закінченням кризи і поновленням виробництва збільшився попит в основному на металеві заготовки, що більше відповідало урядовій програмі переозброєння, ніж потребам приватного підприємництва.

- Російська буржуазія, яка являла собою досить різнорідну групу підприємців, за своєю ідеологією була далека від норм Шумпетера: частина з них паразитувала на державній діяльності, інша - вихідці із "старообрядницьких" кіл - піклувалися про прибуток не ради нього самого, а як можливість "послужити країні" і затвердити російську могутність.

З цієї точки зору економічна політика Вітте - Столипіна не привела до якого-иебудь дійсного наближення до західної моделі. Нав'язана зверху, вона в певному сенсі випереджала методи, використані Сталіним у 1928 р.

У травні 1911 р. французький повірений у справах у Санкт-Петербурзі зазначав, що капіталісти Росії, які мають у своєму розпорядженні великі суми і заохочуються розквітом справ у країні, розпочали русифікацію промисловості. Ця тенденція енергійно під гримувалася міністром фінансів, який ніколи не робив таємниці із бажання звільнитися від вимог іноземного ринку.

Відбувалося посилення різних форм націоналізму. По-перше, націоналізму, спрямованого зовні імперії (пан- або нєославізм), що вже свідчило про прагнення до завоювання. Старі мрії про Константинополь, які в минулому базувалися на релігійних, містичних та ідеологічних мотивах, отримали тепер економічну основу: встановлення контролю над протоками Босфор та Дарданелами служило інтересам торговців, які могли б експортувати зерно та прокат чорних металів через південні порти країни. Чи не було це прагнення закріпити за собою, подібно усім великим державам, зону впливу, відчутним свідченням того, що Російська імперія вступила в наступну стадію розвитку? Між експансіоністською політикою самодержавства та економічними інтересами національної буржуазії існувала повна відповідність. Кадети явно не прагнули до критики подібної орієнтації самодержавної політики.

Наступною формою вияву націоналізму можна, безумовно, вважати бажання буржуазії та чиновництва позбутися присутності іноземного капіталу в економіці. Бажання звільнитися було таким великим, що не тільки інтелігенція, але й ті, хто безпосередньо стикався з іноземною присутністю й конкуренцією, усвідомлювали російське відставання і залежність країни від закордону. З поширенням вищої освіти службовці все гостріше відчували ураженість свого положення, фінансову і ієрархічну дискримінацію, яких вони зазнавали в порівнянні з іноземцями, що працювали на тих самих підприємствах. Посол Франції у Санкт-Петербурзі М.Палеолог доповідав про новий стан розумів: "Мати іноземців як співробітників - будь ласка, але дати їм можливість стати господарями ринку - ні. Такий, здається, нинішній девіз". Дана форма національної самосвідомості росіян, видно, відповідала певному етапу розвитку економіки, переходу до більшої незалежності.

Третя форма вияву націоналізму в Росії, яка спричинила численні наслідки для режиму, - почуття переваги росіян над неросійськими народами, які проживали в імперії, що всіляко розпалювалося владою та самим Столипіним.

Незважаючи на сприятливі економічні, ідеологічні та політичні обставини, Столипін здійснив все ж ряд помилок, які поставили його реформи під загрозу невдачі. Першою помилкою Столипіна була відсутність продуманої політики відносно робітників. Як показав досвід Прусії, для вдалого проведення консервативної політики необхідно було поєднувати жорсткі репресії по відношенню до революційних партій з одночасними зусиллями в області соціального забезпечення робітників. У Росії ж, незважаючи на загальний економічний підйом, за всі ці роки життєвий рівень робітників ніскільки не підвищився, а соціальне законодавство лише робило свої перші кроки. Закон 1906 р. про десятигодииний робочий день майже не застосовувався, так

само, як і закон 1903 р. про страхування робітників, які отримали каліцтва на підприємстві. Легальні профспілки знаходилися під пильним контролем поліції і не користувалися довірою серед робітників. Тим часом кількість робітників постійно й помітно росла. Нове покоління виявилося сприйнятливим до соціалістичних ідей. Очевидно, Столипін не розумів значення робітничого питання, яке з новою силою постало в 1912 р.

Другою помилкою Столипіна стало те, що він не передбачував наслідків інтенсивної русифікації неросійських народів. Столипін не приховував свої націоналістичні переконання: одного разу на засіданні Думи він різко відповів польському депутату Дмовському, що почитає за "вище щастя бути підданим Росії". Він відкрито проводив націоналістську великоруську політику і, природно, налаштував проти себе і царського режиму всі національні меншини. Фінляндія стала притулком для багатьох опозиціонерів. Столипіна обурювало, що сейм Фінляндії складався переважно із соціалістів та лібералів. У 1908 р. він безуспішно намагався обмежити повноваження сейму, двічі розпускав його, а потім знову ввів у країні колишні диктаторські методи. До 1914 р. неприязнь фінів до "російських окупантів" стала повсюдною. Що стосується Польщі, там ситуація була складнішою, оскільки відношення поляків до Росії не було єдиним. Частина поляків під керівництвом Дмовсь-кого намагалася, використовуючи панслов'янські симпатії уряду, добитися для своєї країни більшої автономії. Інша частина, керована Пілсудським, вимагала повної незалежності. Столипін закрив польськомовні школи, а в містах створив муніципальні установи з переважаючою кількістю службов-ців-росіян. На Україні, де преса й вищі учбові заклади зазнали насильної русифікації, росла національна самосвідомість української еліти, засіювана на розумінні економічної могутності краю, який став житницею та індустріальним центром всієї імперії. Царські власті жорстоко переслідували українських націоналістів, які організували Союз звільнення України і знайшли притулок у Галичині, що входила до складу Австро-Угорщини. Австрійські власті охоче протегували українським націоналістам, бажаючи всіляко зашкодити російській владі в помсту за їх підтримку антиавстрійських настроїв малих слов'янських народів Богемії та на Балканах. З тих же причин тюркські меншини на території Азербайджану, які об'єдналися в 1912 р. в партію Мусават ("Рівність"), рішуче пішли на зближення з оновленою після младо-тюркської революції Туреччиною. Частина мусульманської інтелігенції татарського походження, яка проживала в Криму та на Нижній Волзі, намагалася відродити тюрко-татарську цивілізацію, домагаючись її визнання рівною із російською. Царський уряд, природно, не бажав йти на подібні поступки, вважаючи мусульманські народи слаборозвинутими. Він також заохочував російську колонізацію Середньої Азії не менш жорстко, ніж це робили інші європейські держави-завойовники по відношенню до країн Азії та Африки.

Столипін здійснив помилку і в питанні про заснування земств у західних губерніях (1911 р.), внаслідок чого він позбавився підтримки октябристів. Справа в тому, що західні губернії економічно продовжували залежати від польської шляхти. Щоб поліпшити в них положення білоруського та російського населення, які складали більшість, Столипін вирішив заснувати там земську форму правління. Дума охоче його підтримала; однак Державна рада зайняла протилежну позицію - класові почуття солідарності із шляхтою виявилися сильнішими національних. Столипін звернувся із проханням до Миколи II перервати роботу обох палат на три дні, щоб за цей час уряд терміново ухвалив новий закон. Засідання Думи були припинені і закон прийнятий. Однак дана процедура, яка продемонструвала зневагу державної влади до власних установ, привела до розколу між урядом і навіть найбільш помірними лібералами. Самодержавство поставило себе в ізоляцію, відтепер його підтримували тільки представники крайньоправих націоналістичних кіл. Столипін же втратив підтримку Миколи II, якому явно не подобався занадто енергійний міністр, звинувачений крайньоправими противниками, які користувалися впливом при дворі, в бажанні "експропріювати всіх поміщиків взагалі" за допомогою аграрної реформи.

1 вересня 1911 р. Столипін був убитий в Києві одним із подвійних агентів, якими поліція наповнила революційні організації. Його смерть означала поразку спроби свідомого й цілеспрямованого оновлення країни. Будучи консервативною, вона все ж була не позбавлена творчої думки.

4. 1912-1914 рр.: політичний застій і соціальне бродіння

Столипіна змінив міністр фінансів В.Коковцов, відомий своїм висловом "Слава Богу, у нас немає парламенту!" Він як не можна краще характеризував і самого діяча, і його програму. Добре розбираючись в технічних питаннях фінансової справи, він зумів успішно провести переговори з метою отримання другої великої позики від французької влади: 2,5 млрд. фр. терміном на п'ять років. На відміну від Столипіна у Коковцова не було ніякої політичної або соціальної програми, якщо не рахувати бажання зберегти статус-кво. Внаслідок виборів до Четвертої думи в жовтні 1912 р. уряд виявився в ще більшій ізоляції, оскільки октябристи відтепер твердо встали нарівні з кадетами в легальну опозицію. Соціальне бродіння досягло найвищої точки в 1912-1914 рр. Воно поновилося відразу після смерті Л.Толстого (7 листопада 1910р.) і почалося із студентських заворушень та численних маніфестацій, особливо проти смертної страти, за скасування якої боровся великий письменник. У січні 1911 р. міністр народної освіти Кассо заборонив будь-які збори у вищих учбових закладах. Студенти обурилися цим посяганням на автономно і відповіли загальним страйком, який продовжувався протягом багатьох місяців і охопив більшість університетів країни. Робітничі заворушення поновилися 4 квітня 1912 р. у зв'язку з трагічними подіями на сибірських золотих копальнях компанії "Лена голдфілдс", пов'язаної з великими банками і палацовими колами. У цей день війська розстріляли групу страйкуючих, які вимагали поліпшення умов праці. Загинуло 270 чоловік і стільки ж приблизно було поранено. На засіданні Думи міністр внутрішніх справ Макаров з приводу цих подій так відповів на депутатський запит: "Так було і так буде надалі". Громадська думка була обурена не тільки розстрілом робітників, але й переконаністю уряду в своїй правоті. 1 травня 1912 р. застрайкували сотні тисяч робітників. Число страйкуючих продовжувало невпинно рости, у першому кварталі 1914 р. воно досягло 1,5 млн. чоловік. Стикнувшись із жорсткою реакцією господарів (лише 38% страйків в 1913-1914 рр. досягли успіху), робітники діяли все більш рішуче. Ідея загального страйку знову заволоділа розумами. У травні і 914 р. на знак солідарності із страйкуючим Баку зупинили роботу підприємства Петербурга та Москви. В обох столицях спостерігалася значна радикалізація політичних поглядів робітників, соціалістична ідеологія та лозунги більшовиків все глибше проникали у свідомість. Із соціологічної точки зору тому був ряд причин. По-перше, в цих містах була вже достатня кількість робітників, які втратили зв'язок із селом; по-друге, за десять років помітно виріс рівень письменності, особливо серед молодих робітників, які легко піддавалися революційній агітації. Нарешті, по-третє, в столичних містах була сильна робітнича солідарність. Робітниче середовище остаточно розчарувалося в монархії та лібералах, ідеї соціалізму, і насамперед більшовиків, проникали в їхню свідомість. У січні 1912 р. більшовики остаточно порвали з меншовиками і "ліквідаторами"; вони створили свій власний Центральний Комітет, якому належало посилити легальну і підпільну діяльність в Росії. З іншого боку, під впливом Мартова і Троцького соціал-демократи інших напрямів утворили у Відні так званий Серпневий блок. У Думі фракція більшовиків складалася із шести депутатів, меншовиків було сім. Розкол між ними стався в жовтні 1913 р. Кожний табір мав свої сфери впливу: так, меншовики користувалися підтримкою в Грузії та на Україні, в той час як Санкт-Петербург, Москва й Урал підтримували більшовиків. У кожного були свої газети: у меншовиків - "Промінь", у більшовиків - "Правда". Щоденний друкований орган більшовиків став виходити з 5 травня 1912 р. в кількості 40 тис. примірників. "Правда" користувалася великим успіхом серед робітників столиці завдяки злагодженому ланцюжку розповсюджувачів, які самовіддано виконували своюроботу. Газету забороняли й закривали вісім разів, однак аж до липня 1914р. вона всякий раз виходила в світ під іншою назвою. Хвиля страйків, яка захлеснула переважно Москву та Санкт-Петербург у першій половині 1914 р., безсумнівно, загрожувала революційними подіями. Однак вона все ж не була, як про те писали радянські історики, передвісницею революції, неминучої та необхідної, йдучої в руслі історії. Доказом тому служить швидкість, з якою зліт патріотизму, з одного боку, і урядові репресії - з іншого, поклали кінець страйкам з початком війни в серпні 1914 р. Нездатність уряду до реформ ще раз продемонструвала себе в січні 1914 р. призначенням на пост прем'єр-міністра І.Горемикіна, який вже довів у 1906 р. свою повну некомпетентність; в цьому призначенні проявилася відсутність у влади можливості оновлення та її політична безперспективність. Модернізація економіки країни, її перехід до капіталістичної стадії передбачали мир як неодмінну умову. Це розуміли як Вітте, лютий противник російсько-японської війни, так і Столипін, і Коковцов. Зміна міністрів, проведена в січні 1914 р., розв'язала руки войовничо налаштованим ультраправим націоналістам. Війна з Німеччиною - "кращий подарунок революції" від царського уряду, писав Ленін відразу після цих подій. Його думка з даного питання співпала з прогнозами колишнього міністра внутрішніх справ Дур-ново, який вважав, що "конфлікт із кайзером може привести тільки до соціальної революції у самих крайніх формах і до повної анархії". Оголошення війни поклало початок шести рокам потрясінь, які завершилися такими радикальними перетвореннями, яких не випробовувало в такий короткий термін ще жодне суспільство.