Країни Тропічної і Південної Африки (1900–2002 рр.)

В результаті декількох десятиліть, коли посилювався внутрішній і зовнішній тиск, уряд ПАР, на чолі якого в 1989 р. став Фредерик де Клерк, пішов на кінець на демократичні міри. В 1990 р. було знято заборону зі всіх заборонених політичних партій, а політичних в'язнів звільнили із тюрем. На виборах 1994 р., вперше в історії ПАР загальних парламентських виборах, перемогу отримав Африканський Національний конгрес і його лідер Нельсон Мандела, який провів у тюрмі 27 р., став президентом ПАР.

Перехід влади від білих до чорної більшості не супроводжувався ні кривавою банею, яку багато хто чекав, ні навіть скільки-небудь серйозними ексцесами на відміну від усіх інших країн Африки зі значним білим населенням (Алжир, Ангола, Мозамбік, Родезія - Зімбабве, Кенія), де така зміна влади була зв'язана з громадянськими війнами або збройними повстаннями. В цьому заслуга Африканського національного конгресу і особливо Нельсона Мандели. Значну роль зіграла і та обставина, що в ПАР перехід влади відбувався вже після закінчення „холодної війни”, коли внутрішні протиріччя африканських країн не підігрівались ззовні.

Нова влада поставила своєю метою покінчити з расовою дискримінацією більшості населення країни. Були розроблені програми покращення умов життя і освіти для тих, хто зазнавав дискримінації, для їх включення в ті види діяльності, які раніше були монополією білих. Разом з тим уряд прагнув уникати таких дій, які б принесли шкоду важливим для країни економічним структурам. Ця політика не завжди задовольняла всі расові групи. Розчарованою виявилась значна частина чорного населення, яка надіялася, що з переходом влади її положення покращиться негайно і кардинально. А в середовищі білих росла невпевненість у майбутньому і боязнь розвитку чорного расизму. Почалася еміграція білої молоді.

І все таки це не виходило за помірковані рамки. В 1999 р. Африканський національний конгрес на загальних парламентських виборах отримав майже дві третини голосів і ще більше зміцнив свої позиції. Не дивлячись на величезне безробіття, ситуація в ПАР була більш стабільна ніж у більшості країн Тропічної і Південної Африки. Це притягувало в ПАР настільки масову імміграцію із розорених громадянськими війнами і бідуючи сусідніх держав, що властям країни прийшлося її різко обмежити.

7. Вступаючи у Вік ХХІ. Африка і світове співтовариство

З початком 90-х років у країнах Тропічної і Південної Африки відбулися зміни - не тільки важливі, але і дуже складні, багатозначні. Вони викликані як тенденціями розвитку самих африканських держав, які пройшли за цей час уже немалий шлях, так і подіями всесвітнього значення: закінченням „холодної війни”. Припинилась боротьба двох блоків за вплив на Африку.

Проявляються тенденції до демократизації, до створення громадянського суспільства. Більшість держав, де існувала однопартійна система, перейшли до багатопартійності. Правлячі партії, в програмах яких ще зберігались положення про марксизм-ленінізм, відмовились від цих установок, а в Ефіопії режим Менгісту Хайле Маріама, який притримувався цих положень, був скинутий в травні 1991 р.

Разом з тим в 90-ті роки цей регіон охопили ще більші міжетнічні конфлікти і громадянські війни ніж у попередні десятиліття. Громадянська війна з яскраво вираженим етнічним забарвленням, яка почалася в Ліберії в 1889 р., привела до масової втечі жителів до сусідніх країн. Число біженців досягло 1 млн. чол. Країна виявилась в стані розрухи. Лише введення міжнародних збройних сил дещо приглушило конфлікт.

Внутрішньополітична обстановка в сусідній Республіці Сьєра-Леоне була дестабілізована в результаті військових переворотів і збройних конфліктів, які теж привели до громадянської війни. Втручання Організації африканської єдності (тепер Африканський Союз) і ООН також дещо пом'якшило гостроту конфліктів, але економіка країни - в стані глибокої кризи.

В Сомалі боротьба між багатьма військово-політичними організаціями, які сформовані на кланово-племінній основі, привела до розвалу більшості державних структур і виникла загроза розпаду єдиної сомалійської держави. ООН провела в 1992-1995 рр. ряд операцій, які були направлені на стабілізацію положення, але очікуваних результатів вони не принесли.

Кривава трагедія розгорнулась в Руанді і Бурунді. Різке загострення боротьби між народами тутсі і хуту в середині 90-х років привело до геноциду, жертвами яких в Руанді стали близько 1 млн. чол. В Бурунді більше 600 тис. чоловік втекли в інші райони країни і ще більше 350 тис. за її межі. Обстановка в Руанді і Бурунді ускладнювалася подіями в сусідній Демократичній Республіці Конго, державі, яка набагато більша за чисельністю населення (близько 50 млн. чол. в 1999 р.) і за площею. Диктаторський режим Мобуту, який був встановлений в 1965 р. в результаті військового перевороту, викликав все зростаюче незадоволення в країні. Широка збройна боротьба проти цього режиму привела в 1997 р. до скинення Мобуту, але і новий уряд на чолі з Л.Д.Кабілою не зміг перебороти глибоку соціально-економічну кризу, яка наростала десятки років, і пом'якшити етнічні протиріччя. Збройна боротьба проти цього уряду на сході країни, вбивство Кабіли, поставило під питання саме збереження Конго як єдиної держави.

В конголезьку кризу були втягнуті ряд держав Африки: ПАР, Ангола, Намібія, Уганда, Руанда, Зімбабве. Всі вони заявили про необхідність врегулювання конфлікту, але при цьому одна група африканських держав підтримала центральний уряд Конго, а інша - повстанців.

В Республіці Чад, яка і без того послаблена внутрішніми протиріччями і чадсько-лівійськими військовими діями 1987 р. громадянська війна початку 90-х р. привела до того, що економіка країни виявилась майже зруйнованою. Багаторічна збройна боротьба Ерітреї за відділення від Ефіопії, яка привела в 1993 р. до проголошення незалежності Ерітреї, виснажила обидві країни.

Уряд Зімбабве спробував у 2000 р. відвести від себе гнів народу, розпалюючи ненависть до білих, сприяючи при цьому захопленню ферм, які належать білим.

Такі і подібні трагедії характеризують положення на більшій частині Тропічної і Південної Африки. В 90-х роках соціально-економічна криза ставала все більш загрозливою. Етно-політичні протиріччя і релігійно-політичний екстремізмприводили до послаблення державної влади і до загрози самому існуванню ряду держав. Африка продовжувала відставати від інших регіонів „третього світу”. Середньодушовий доход скоротився із-за росту безробіття. Високі темпи приросту населення ще більше загострили проблему зайнятості. Міста не справлялися з швидким ростом урбанізації (в 2000 р. в Кіншасі було вже близько 5 млн. жителів, в Аддис-Абебі - близько 3 млн.). Боляче била по економіці Тропічної і Південної Африки і кон'юнктура світового ринку: падіння цін на багато видів сировини. В 1996 р. у багатьох країнах Африки (Гана, Замбія, Конго-Заїр, Ліберія, Малагасійська Республіка, Нігер, Руанда, Сенегал, Чад, Центральноафриканська Республіка) середньодушовий доход був нижче рівня 1960 р.

На кінець 90-х р. в деяких державах Африки вже було помітно економічний ріст, але ще і сьогодні немає достатніх причин і основ для впевненості, що цей ріст виявиться стабільним.

Думки про тенденції розвитку Африки і про її перспективи, які висловлювалися як в самій Африці, так і особливо за її межами, були аж ніяк не радісними. Появився навіть вираз - „афропесимізм”. В 50-70-х роках радянські вчені пояснювали труднощі розвитку Африки майже виключно згубним впливом колоніалізму. Тепер же, на рубежі ХХІ століття шукають пояснення і в характері доколоніального минулого. Підкреслюють в цьому минулому „дефіцит соціально-економічного детермінізму” і абсолютне панування ідей і норм, які направлені „на розчинення особистості і її потреб в колективі, на подавлення її волі і стримування її соціальної і економічної активності, на збереження її психологічної несвободи”.

Враження про труднощі Африки посилюються похмурими міркуваннями про неї, які широко побутують в масовій свідомості, особливо в Європі. Про Африку говорять як про головний центр злиднів, голоду, хвороб, злочинності, корупції, непотизму. Про те, що в Африці вирубаються ліси - легкі всієї планети. Про те, що Африка не повертає мільярди боргів (250 млрд. долл.). На Заході вкоренилась думка, що голоси африканських держав, які складають третину складу ООН, зробили цю міжнародну організацію недієздатною. В Росії „бритоголові” вбачають в африканцях головне зло - вони ніби жують генофонд людства.

Список подібних міркувань і засуджень - різнорідних і протирічивих - можна продовжувати. Багато з них не потребують коментарів. Є і такі, які мають під собою ґрунт - корупція, непотизм, етнічна ворожнеча і ще багато чого. Але хіба це властиве тільки Африці? Хіба може гордитися перед Африкою Європа, яка дала світу у ХХ ст. Гітлера і Сталіна? Або Азія, яка породила Паг Пота? Латинська Америка - з її безліччю диктаторів майже в кожній країні?

І навіть Центральноафриканська імперія з її опереточним імператором Бокассою, над яким сміявся весь світ?! А чи всі пам'ятають, що тільки чотири десятиліття раніше в 1936 р., Муссоліні, виступаючи перед багатотисячним тріумфуючим натовпом проголосив: „Через 15 віків Велика Римська імперія відродилась на вічних нетлінних холмах Риму!” Приводом до цього послужили події на африканській землі - захоплення Ефіопії Італією. Італійський король Віктор Еммануїл був проголошений імператором Ефіопії, а П'єтро Бадольо, який командував італійськими військами в Ефіопії - першим маршалом імперії і герцогом Аддіс-абебським.

Міжетнічні конфлікти? Так, це трагедія Африки. Взаємне винищення народів тутси і хуту ніяк не вдається зупинити. Але хіба і багато ще чого властиве тільки народам Африканського континенту? Хіба мало подібного, наприклад, в Азії і республіках колишнього Радянського Союзу? Грузія - Абхазія, Вірменія - Азербайджан (Карабах), Молдова - Придністров'я, Таджикистан? А Чечня, Інгушетія, і т.д. в Росії?

Самі ж африканці звинувачують країни Півночі - Європу, в тому числі і Росію, і Північну Америку, в тому, що з закінченням „холодної війни” їх інтерес до Африки помітно ослаб. Звичайно, Африка знаходиться в жахливому стані. Але як би не складала її доля, її втягування в загальносвітові зв'язки буде прискорюватися, а її роль у світі - зростати. Достатньо привести тільки один фактор - демографічний. Приріст населення в багатьох африканських країнах на рубежі ХХ-ХХІ ст., не дивлячись на жахливі хвороби, складає 2,5-3 %, а в деяких - 3,5 %. На фоні старіння Європи і скорочення чисельності жителів в ряді європейських країн (і в Україні теж) значення цього фактору створює перспективу, з якою неминуче прийдеться рахуватися всім, хто буде жити у ХХІ ст. За підрахунками експертів ООН, чисельність африканців на 2050 р. збільшиться з 728 млн. до 4,6 млрд. чоловік і буде складати більше 40 % населення Землі.

Навіть якщо не вірити точності підрахунків, тенденція все таки показана вірно, і на рубежі ХХ і ХХІ ст. вона стала привертати до себе все більшу увагу у всьому світі. Завдання усвідомити цю проблему лежить на державах Заходу і Росії.

В ХХІ ст. Африка буде не тільки відчувати на собі вплив Півночі і всього іншого світу, але і робити все більший вплив на них. Її вплив не тільки в переселенні мільйонів африканців у Європу. Вона все більше буде впливати на настрої в цілому на порядки культурного, політичного і державного життя Півночі, навіть на нормах поведінки і моралі. А ідеї афроцентризму, як і сходоцентризму швидко розвиваючись і посилюючись тиснуть звичний світові євроцентризм.

Африка потребує допомоги, яка була б заснована на ясному розумінні її справжніх труднощів та їх глибинних причинах. В кінцевому рахунку весь світ повинен бути зацікавлений в такій допомозі Африці. Інакше короткозорий егоїзм країн, які вирвалися вперед в своєму розвитку, може привести до трагічних наслідків для них самих. Адже хвороби одних можуть заразити інших.

Роль СРСР - Росії - України. Після розпуску Комінтерну і до середини 50-х років країни Півдня не займали суттєвого місця в радянській геополітиці. Активізація СРСР в Тропічній і Південній Африці почалася з другої половини 50-х років, після Бандунгської конференції афро-азіатських народів і проголошення незалежності Гани. У програмі КПРС національно-визвольний рух був проголошений однією із головних антиімперіалістичних сил. В ході холодної війни Радянський Союз енергійно боровся за вплив на африканські країни, протистоявши Заходу, а з початку 60-х р. - і Китаю.

На рубежі 50-60-х років в державних і культурних установах і організаціях Радянського Союзу були створені відділи і сектори. В ЦК КПРС - сектор Африки, в міністерстві іноземних справ - африканський відділ., в АН СРСР - Інститут Африки. В доповнення до існуючої вже давно кафедри африканістики Ленінградського державного університету були створені кафедри африканістики в Московському державному університеті і Московському державному інституті міжнародних відносин. Виникли Радянський комітет солідарності з країнами Азії і Африки, і Асоціація дружби з народами Африки. Московське радіо почало передачі на африканських мовах, радянські виробництва стали випускати безліч книг про Африку, в тому числі і переклади з африканських мов.

Під час VІ Міжнародного фестивалю молоді і студентів в липні-серпні 1957 р. в Москву вперше приїхали сотні африканців. Скоро частиною радянської державної політики стало залучення африканських студентів в радянські вузи. Був організований Університет дружби народів ім. Патріна Лумумби. Ідеологічне спрямування радянської політики виразилося в теорії „некапіталістичного розвитку” і „соціалістичної орієнтації”. Із неї робився висновок, що африканські держави, як і інші країни, що розвиваються, можуть іти до соціалізму, минуючи капіталізм, при умові, що вони будуть орієнтуватись на соціалістичний табір, очолюваний Радянським Союзом.

СРСР був ініціатором прийняття ХV сесією ГА ООН в 1960 р. „Декларації про надання Незалежності колоніальним і залежним країнам і народам” і прагнув встановити дипломатичні, ділові, громадські і культурні, громадські зв'язки з кожною із африканських країн негайно після проголошення незалежності. Радянський Союз надавав цим країнам фінансову матеріальну, технічну допомогу, направляв гірничих інженерів, лікарів, спеціалістів у різних сферах діяльності. Левова доля цієї допомоги припадала на країни, керівництво яких погоджувалось з ідеями „некапіталістичного розвитку”. Важливий напрямок допомоги: поставки військового спорядження, підготовка африканських кадрів в радянських воєнних учбових закладах і направлення в африканські країни радянських військових радників. Автоматів Калашникова виявилось в Африці в такій огромній кількості і зіграли таку роль у оснащенні військ і міжусобних війнах, що цей автомат зображений на гербі Республіки Мозамбік.

Співробітництво в ідеологічній сфері виразилося в обміні партійно-урядовими делегаціями і в підготовці ідеологічних кадрів, яка здійснювалась в московській Міжнародній ленінській школі і інших партійних школах. В штатахрадянських посольств в ряді африканських країн були радники в партійних справах для консультацій з питань партійного будівництва. Але взаємна ейфорія - в СРСР і африканських країнах поступово згасала. В Африці зростало розчарування тим, що СРСР і інші країни соціалістичного табору не змогли надати значну економічну допомогу. А Радянський Союз переконувався, що розвиток африканських країн іде не так, як чекали в Москві. До того ж якраз країни „некапіталістичного розвитку”: Ангола, Мозамбік, Ефіопія відчували найбільші соціально-економічні труднощі і на їх долю випали криваві міжусобні війни. В ряді цих країн зміцнилися тоталітарні режими.

І як результат: на час розпаду СРСР радянська політика в Африці збирала не кращий врожай. Це було викликано не тільки максимальною ідеологізацією радянської політики, але і тим рівнем знання Африки, - по суті незнанням, - яке існувало у радянського керівництва під час розробки планів і ходів впливу на Африку.

З розпадом СРСР ідеологізація політики Росії, України припинилась. Росія скоротила число посольств в Африці, а Україна лише шукає свої шляхи на континент, часто невдалі (літаки, кораблі і ін.). Почалися пошуки нових зв'язків, заснованих не на ідеології, а на взаємовигідних відносинах, насамперед, економічних Не можна сказати, що радянський досвід повністю негативний. Він привів до кращого знання Африки в наших країнах, до вивчення африканських соціально-економічних і політичних структур, тенденцій розвитку, історії, культури, мов. (В Росії більше, в Україні - одиниці.) Цей досвід слід удосконалювати і розвивати далі.

Література

1. Васильев Л.С. История Востока. - М., - 1994, т.2.

2. История Тропической и Южной Африки. 1918-1988. - М., - 1989.

3. Давидюк А. Тропическая и Южная Африка в ХХ веке. // Новая и новейшая история. - 2000. - №5.

4. Кораблев Ю. Образование Африканского союза: смена названия или постановка новых задач? // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №8.

5. Андреев А. Африка: Эпидемия сепаратизма: можно ли приостановить ее распространение? // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №3.

6. Васильев А. Большая африканская война. // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №1, 2.

7. Винокуров Ю. Патрис Эмери Лумумба: взгляд сквозь годы. // Азия и Африка сегодня. - 2001. - №1.

8. Куприянов П. Сорок лет деколонизации Африки - время упущенных возможностей. // Азия и Африка сегодня. - 2000. - №8.

9. Косухин А. Политическое лидерство в странах Африки: основные черты и особенности. // Восток. - 2000. - №4.

10. Давидюк А., Филатова И. Англо-бурская война и Россия. // Новая и новейшая история. - 2000. - №1.