Історія міжнародних відносин України

Отже, на початку війни проти СРСР у німецьких планах щодо України відбулося не просто зміщення акцентів з політичних на економічні, а фактично трансформувалася сама модель майбутнього розвитку українських земель. Якщо у довоєнний період планувалося утворення бодай маріонеткової держави - “Великої України”, то вже на початку агресії проти Радянського Союзу українські землі розглядалися як бездержавний сировинний придаток, джерело продовольства і робочої сили, з перспективою після знищення значної частини населення, онімечення і колонізації. Ця трансформація не випадкова, вона пояснюється гранично утилітарним, прагматичним підходом німецьких політиків до долі українських земель. Саме тому в планах фашистів у довоєнний період ці землі - козир у дипломатичній грі; у воєнний - матеріальна база і зручний плацдарм для ведення бойових дій; у повоєнний - одне з кращих місць для розгортання німецької колонізації.

28 січня 1944 р. відбувся пленум ЦК ВКП(б), який розглянув пропозицію Рад наркому СРСР щодо розширення прав союзних республік в галузі оборони та зовнішніх відносин і схвалив їх на винесення на наступну сесію Верховної Ради Союзу РСР. На 10-ій Сесії Верховної Ради СРСР першого скликання 1 лютого з доповіддю “Про перетворення Наркомату оборони і Наркозаксправ із загальносоюзних в союзно-республіканський наркомат” виступив заступник голови рад наркому закордонних справ СРСР Молотов. У цей день Верховна Рада ухвалила закони: “Про утворення військових формувань союзних республік...” та про “Про надання союзним республікам повноважень у галузі зовнішніх зносин...”.

Статус суверенних держав давав змогу Сталіну активніше використовувати радянські республіки у проведенні своєї зовнішньої політики, насамперед у розв'язанні питань майбутнього їх членства в ООН, проблем післявоєнних кордонів тощо. Наявність двох міністерств закордонних справ - загальносоюзного і республіканського - створювала дуже вдалий зовнішньополітичний інструмент, який посол США у Радянському Союзі А.Гарріман влучно назвав “двохстволкою”. Разом з тим, конституційні поправки1944 р. були також певною ідеологічною рекламою сталінської національної політики.

На Кримській конференції 1945 р. Сталіну усе ж таки вдалося позитивно вирішити для себе питання Західної України і Західної Білорусії, а ось прибалтійська проблема залишилася без змін. Не допомогла навіть спроба радянських дипломатів запропонувати Литві одна з трьох крісел, що належали СРСР в ООН. Де-юре Литва, Латвія і Естонія ніколи не були визнані Заходом складовою частиною Радянського Союзу. Те, що суверенітет республік був лише “паперовим”, у західних політологів не викликало жодних сумнівів.

Постановою Верховної Ради СРСР від 1 лютого 1944 р. Україні, зокрема у галузі міжнародних відносин, було повернено статус, який вона втратила 1922 р. після передачі Києвом своїх зовнішньополітичних компетенцій. Питання про відновлення безпосередньої участі Української РСР у міжнародних відносинах було розглянуте і вирішене в березні 1944 р. УІ сесією Верховної Ради Української РСР. Сесія одноголосно висловилась за відновлення безпосередньої участі УРСР у міжнародних відносинах. 4 березня 1944 р. ухвалила Закон про утворення союзно-республіканського народного комісаріату закордонних справ УРСР. Уже 5 лютого 1944 р. указом президії Верховної ради УРСР наркомом закордонних справ республіки було призначено 38-річного О.Є.Корнійчука. Така кадрова політика, що її проводив Хрущов, відповідала вищезгаданому пропагандистському наступу і мала на меті посилити патріотичні почуття українського народу та його лояльності до радянської влади.

Для виконання вищесказаного завдання О.Корнійчук пропонував звернутися до наркома закордонних справ СРСР Молотова з проханням дати вказівку радянським послам у Лондоні і Вашингтоні прозондувати настрої урядових кіл щодо можливості обміну дипломатичними місіями з УРСР.

Однак перебування Корнійчука на посаді наркома закордонних справ України виявилося недовгим. 13 липня його замінив на цій посаді старий більшовик, відомий діяч Комінтерну Мануїльський, який на той час працював заступником завідувача Інформаційним відділом ЦК ВКП(б). За його політичну діяльність на Україні Троїцький назвав Мануїльського “одним з найогидніших регентів українського комунізму”. За відставку Корнійчука Хрущовим було висунуто такий “непристосований” аргумент, як незнання ним іноземної мови.

12 липня 1944 р. на засіданні політбюро ЦК КП(б)У шляхом опитувального голосування було прийняте рішення “обрати товариша Мануїльського членом політбюро ЦК КП(б)У”, а вже наступного дня, 13 липня 1944 р., були оприлюдненні укази про призначення Мануїльського наркомом закордонних справа України та заступником голови РНК УРСР, а також про перехід О.Корнійчука на іншу роботу.

Мануїльський в своєму проекті “зовнішньої діяльності наркомату зовнішніх справ республік” загалом не просто обмежував участь республік у міжнародній діяльності, але фактичної зводив до нуля. У концепції новопризначеного наркома чітко простежувалося намагання центру використовувати республіканські НКЗС лише як свої допоміжні філії, що діяли в суверенних державах, вирішуючи, таким чином, геополітичні та пропагандистські завдання сталінської політики.

Подальший розвиток подій в Україні цілком відповідав планам, накресленим Мануїльським. Утім, майже весь 1944 і 1945 рр. пройшли під знаком очікування в Україні встановлення дипломатичних стосунків з іноземними державами. Надалі, представники НКЗС УРСР, зустрічаючись з членами різних іноземних делегацій, також запевняли їх у намірах українського уряду встановити з ними найближчим часом дипломатичні відносини. Зокрема, на запитання прем'єр-міністра Югославії І.Шубашича, який наприкінці листопада побував у Києві, чи має намір уряд України встановити після війни дипломатичні стосунки з Югославією та іншими країнами, завідуючий консульським відділом НКЗС УРСР К.Волохов відповів, що республіканські наркомати, зокрема наркомзаксправ України, утворені з цією метою, тобто для встановлення зовнішніх зв'язків республіки. Навіть нарком Мануїльський під час конференції у Сан-Франциско в травні 1945 р. наголошував на тому, що Україна готова в будь-який момент обмінятися дипломатичними і консульськими представництвами з будь-якою країною.

Серед країн, з якими вже найближчим часом очікувалося встановлення прямих контактів, були передусім слов'янські сусіди України - Польща і Чехословаччина. Про специфічні національні цілі республіки, що визначали потребу встановлення зв'язків саме з цими країнами, часто говорили українські депутати у Верховній Раді СРСР і Верховній Раді УРСР, писала преса.

Своєю чергою, нові, зорієнтовані на СРСР уряди Польщі і Чехословаччини висловлювали бажання встановити дипломатичні відносини з Україною.

Надія на встановлення тісних зв'язків між Україною і Чехословаччиною не зменшилася й після приходу в наркомзасправ УРСР Мануїльського. Влітку 1945 р. Президент Чехословаччини Е.Береш висловився за те, що Україна могла б стати ключовим членом слов'янського блоку.

Щодо встановлення дипломатичних відносин УРСР з країнами Заходу, то останні досить швидко розпізнали суть “сталінської гри” з “розширенням прав республік”. “Дезінтеграція” союзного НКЗС, як вважали західні дипломати, не позбавляла його філії в республіках здійснення функції над контролю і, передусім, щодо проведення його зовнішньої політики. Тому від встановлення безпосередніх зв'язків з Україною західні країни відмовилися. Додамо, що пропозиція британського уряду про встановлення дипломатичних відносин з Україною викликала роздратовану реакцію Молотова, який “запевнив” британців у тому, що Київ не зацікавлений у розширенні дипломатичних контактів.

У самому зовнішньополітичному відомстві України після приходу Мануїльського поступово почали усвідомлювати справжнє місце українського наркомзаксправ.

Щодо Наркомату оборони, то прийняття Верховною Радою СРСР 1 лютого 1944 р. Закону “Про створення військових формувань союзних республік і про перетворення у зв'язку з цим Народного Комісаріату Оборони із загальногосподарського в союзно-республіканський Народний Комісаріат”. Сталіна цікавило тільки те, щоб за допомогою такої “політичної гри” зміцнити міжнародні позиції СРСР, і отримати якомога більше голосів, за рахунок республік, у майбутній міжнародній Організації Об'єднаних Націй. Для досягнення цієї мети Сталін був змушений проголосити новий статус республіканської державності, надавши союзним республікам, серед інших повноважень, і право створити власні збройні формування. Безумовно, робота з формуваннями республіканських збройних загонів повинна була залишитись тільки на папері.

Після отримання права на створення власних військових формувань в Україні, не гаючи часу, приступили до його конкретної реалізації. Перший крок полягав у призначенні Наркома оборони УРСР. На цю посаду, згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР від 11 березня 1944 р. було призначено генерал-лейтенанта В.П.Герасименка.

У жовтні 1945 р. у Сан-Франциско було ратифіковано документ про вступ УРСР та Білоруської РСР до ООН. Незадовго до цієї події генерала В.П.Герасименка було раптово звільнено з посади командувача Київським військовим округом і переведено на посаду командувача Прибалтійським військовим округом, а цю посаду зайняв генерал-полковник А.А.Гречко.

Незважаючи на те, що Наркомат оборони УРСР не міг вирішувати завдання зі створення власних збройних формувань і майже жодної діяльності в цьому напрямку не розвивав, на папері він проіснував аж до 1977 р. Так, 1946 р. Наркомат оборони УРСР став називатися військовим міністерством УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 25 вересня 1946 р.), а з 1953 р. - Міністерством оборони УРСР (указ президії Верховної Ради УРСР від 10 квітня 1953 р.).

Основними причинами відновлення зовнішнього представництва УРСР були, з одного боку, намагання цією акцією заспокоїти міжнародну громадську думку, мобілізувати український народ на завершення війни та відбудову; нейтралізувати дії національно-визвольних сил, які боролися за відродження української незалежної держави; розколоти українську діаспору в західних державах, а з іншого - бажання створити зручний і безвідмовний додатковий інструмент для здійснення зовнішньополітичних планів керівництва СРСР. Хоча в основі відновлення зовнішнього представництва УРСР лежала певна децентралізація і тому цей крок союзного керівництва був своєрідною поступкою, все ж він робився не в бік лібералізації чи демократизації режиму, а навпаки, був спрямований на посилення впливу тоталітарного режиму у внутрішній і зовнішній політиці. Це було парадоксальне “послаблення для посилення”. Проте навіть за цих обставин сам вихід України наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, та вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови української державності.

16 серпня 1945 р. між СРСР і Польською Республікою було укладено договір щодо радянсько-польського державного кордону. Він мав проходити в основному по “лінії Керзона”, з відхиленням на схід 5-8 км. Однак серпневий договір фіксував на окремих ділянках 17 кілометрів і навіть 30 кілометрове відхилення від “лінії Керзона”. Остаточно процес польсько-українського розмежування завершився 1951 р., коли відбувся обмін майже однаковими за площею прикордонними ділянками. Внаслідок цього до Львівської області увійшли землі в районі м.Кристополя (Червоноград), а в межах польської держави опинилася територія довкола Нижніх Устриків Дрогобицької області. За міждержавними угодами до 1946 р. з України в Польщу виїхало близько 810 тис. поляків, а з Польщі в Україну - 480 тис. українців.

Питання про подальшу долю Закарпатської України ускладнювалося тим, що Чехословаччина розглядала цей край як невід'ємну частину своєї держави. Активно відбувався процес самоорганізації місцевого населення, з'являються громадські представницькі органи - народні комітети. В основі їхньої діяльності був народний рух за возз'єднання з єдинокровними братами українцями. 26 листопада 1944 р. І з'їзд делегатів Народних комітетів Закарпатської України, що відбувся в Мукачево, ухвалив маніфест про возз'єднання Закарпатської України з УРСР. Під тиском обставин чехословацька адміністрація змушена була залишити Закарпаття, а в червні 1945 р. договір між Чехословаччиною та СРСР юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево.

Останню крапку у визначенні повоєнних кордонів України було поставлено 10 лютого 1947 р. під час підписання радянсько-румунського договору, в якому Румунія визнавала право УРСР на Північну Буковину, Хотинщину, Ізмаїльщину, тобто юридично зафіксувала кордони, встановлені в червні 1940 р.

Під час повоєнного територіального розмежування Україна не тільки змінила конфігурацію власних кордонів, а й суттєво поповнила демографічний потенціал та збільшила територію (Західна Україна, приєднана до складу УРСР, простягалася на 110 тис. кв. км., де проживало майже 7 млн. населення). Внаслідок цього наприкінці 1945 р. територія України становила понад 580 тис. кв. км. Останнім актом повного завершення формування державної території стало включення в 1954 р. Кримської області до складу УРСР.

Початок “холодної війни” пов'язують з виступом колишнього прем'єр-міністра Великобританії У.Черчілля перед студентами Вестмінстерського коледжу в американському місті Фултоні 5 березня 1946 р., у зв'язку з присудженням йому почесного ступеня доктора цього вищого навчального закладу. У.Черчілль закликав створити новий британсько-американський військовий союз замість антигітлерівської коаліції з метою “боротьби з міжнародним комунізмом на чолі з СРСР”. Президент США Г.Трумен тоді відмовився прокоментувати виступ лідера британських консерваторів. А в березні наступного 1947 р. в США було прийнято доктрину “стримування комунізму” Г.Трумена, яка й стала початком глобального суперництва, що завершилось розпадом СРСР 8 грудня 1991 р. На тлі аналізу міжнародного становища, відносини між Сходом і Заходом в роки “холодної війни”, стає більш чіткішим і місце України на міжнародній арені в цей період.

Вже у 50-х роках представники УРСР працювали у 16 міжнародних організаціях. УРСР вступила до шести міжурядових організацій (крім ООН). 1948 р. УРСР стала членом Всесвітньої метеорологічної організації, метою якої було сприяння співробітництву держав у галузі метрологічних спостережень та досліджень, а також використання метеорології в авіації, мореплавстві, сільському господарстві тощо. Того самого року президія Верховної Ради УРСР ратифікувала підписану в Атлантік-Сіті (США) конвенцію електрозв'язку. З цього часу Україна - член Міжнародного союзу електрозв'язку і розширює співробітництво у цій галузі.

Прохання уряду Української РСР про прийом республіки до Всесвітнього поштового союзу було підтримане усіма країнами - членами цього союзу. 1949 р. Президія Верховної Ради УРСР ратифікувала Всесвітню поштову конвенцію.

1954 р. СРСР, УРСР. БРСР вступили до Міжнародної організації праці. У цьому ж році Україна стала членом ЮНЕСКО (Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки і культури).

Україна бере участь у Міжнародному агентстві з атомної енергії (МАГАТЕ), яке було створене на міжнародній конференції, що відбулася у 1956 р.

УРСР була учасником Конференції Об'єднаних Націй з питань промислового розвитку (ЮНІДО), Програми розвитку ООН (ПРООН), Дитячого фонду ООН (ЮНІСЕФ), Європейської економічної комісії, Статистичної Комісії, Комісії в справах народонаселення, Комісії з соціального розвитку, Комітету по природних ресурсах та багатьох інших організацій ООН.

І все ж аналіз документів і матеріалів про участь УРСР і її уряду в міжнародному житті чітко показує, що інформація про ці “міждержавні зв'язки” зводиться до даних про “...відвідання Києва і УРСР окремими особами чи делегаціями у часі їхнього побуту в СРСР на запрошення московського центрального уряду”. Роль “суверенного” українського радянського уряду і його “міністерства зовнішніх справ” не більша від ролі звичайного туристичного бюро, представники якого мають показати гостям чи відвідувачам особливості країни. З “міждержавними зв'язками” це вже не має нічого спільного, а намагання показати ті відносини як вияв “живих міжнародних зв'язків України” тільки черговий раз розкриває справжній характер позиції УРСР на міжнародній арені.

Політика США щодо українського питання. До приходу у Білий дім Д.Ейзенхауера, котрий взяв на озброєння далласівську доктрину “визволення”, а початок президентства якого майже збігся у часі зі смертю Сталіна та завершенням збройної боротьби ОУН-УПА, політика США в “Українському питання” базувалася на принципах, закладених у документі “Цілі сполучених Штатів щодо Росії”, розробленому держдепартаментом для Ради національної безпеки у серпні 1948 р.

У документі наголошувалося на тому, що Сполучені Штати не зацікавлені у підштовхуванні українського сепаратизму, бо це могло б зіпсувати їхні стосунки з Росією, яка обов'язково визнає незалежність України недійсною. Але закінчується документ словами: “Якщо український народ докаже помилковість таких суджень, США підтвердить моральне право України на самостійний статус”.

У зовнішньополітичних службах США ставлення до “українського питання” у період від його першої появи на американському політичному “небосхилі” (1917 р.) й аж до припинення боротьби ОУН-УПА і приходу до влади у білому домі Д.Ейзенхауера визначалася ситуативністю. Розглядалося воно не скрізь призму існування у Європі бездержавного народу, що потребує підтримки, а з погляду ускладнень у міжнародних відносинах. Небажаючи створювати додаткових проблем у стосунках з Москвою, балансуючи між політикою ізоляціоналізму й інтервенціонізму, Вашингтон ставив це питання радше в ідеологічному, ніж політичному аспекті. Білий дім і держдепартамент розглядали політичний курс в “українському питанні” у річищі радянської політики. Сам термін “Україна” використовувався майже винятково у матеріалах “закритого характеру”.

Аналіз показує, що, по-перше, Україна та її незалежність не входили до числа першочергових пріоритетів американської зовнішньої політики часів існування СРСР; по-друге, головний вплив на поступовий розпад Радянського Союзу Сполученні Штати Америки, як, між іншим, і більшість західних країн, здійснювали політико-ідеологічними методами ерозійного характеру; по-третє, офіційний Вашингтон керувався неможливістю мирного розпаду більшовицької імперії; по-четверте, у своїй політиці щодо СРСР більшість вищих державних керівників брала до уваги неминучість вкрай небажаного хаосу і дестабілізації, як наслідок можливого розпаду СРСР.

Отже, можна зробити висновок, що час України як у самому СРСР, так і на міжнародній арені для відстоювання своїх інтересів ще не настав. Якщо була якась міжнародна діяльність, то це тільки кон'юнктура, якої СРСР потребував і використовував винятково для своїх цілей. Найкращим доказом цього є той факт, що коли СРСР не хотів, щоб УРСР взяла участь у Європейській конфедерації з безпеки і співробітництва В Гельсінках, то він просто не допустив її до участі в тій конференції без огляду на те, що УРСР є в Європі, і в тій конференції взяли участь усі європейські держави.

Однак, незважаючи на те, що власної зовнішньої політики Україна не мала, специфічну міжнародну діяльність УРСР не варто знецінювати.

Представники України неодноразово обиралися на високі посади у різних органах ООН. Так, у вересні 1945 р., коли в Лондоні зібралася підготовча комісія ООН, що мала прийняти тимчасовий порядок денний першої сесії Генеральної Асамблеї, Ради Безпеки, Економічної і соціальної ради з опіки, розв'язати питання про місце перебування ООН тощо, першим віце-головою Підготовчої комісії обрано народного комісара закордонних справ УРСР Мануїльського.

10 січня 1946 р у Лондоні відкрилася перша сесія Генеральної Асамблеї ООН. Через два дні Україну обрали (разом з іншими 17 країнами) членом Економічної і Соціальної Ради терміном на один рік.

Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією.

На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав - США , Англії та Франції.

Формування нової структури міжнародних організацій спричинило появу численних спеціалізованих органів і установ систем ООН. Україна стала як її членом, так і членом 60 їхніх постійних або тимчасових органів. 1947 р. Україна стала членом Європейської комісії для Європи. Під час роботи першої сесії Генеральної Асамблеї ООН делегата України призначено членом Ревізійної комісії ООН. На третій сесії ГА ООН головою комісії з перевірки повноважень делегації обрано представника України. Україна була однією з держав-засновниць Всесвітньої організації охорони здоров'я, яка існує з 17 квітня 1948 р.

У міру своєї можливості Україна добивалася певного авторитету на міжнародній арені. Про це свідчило обрання її на другій сесії ГА ООН 13 листопада 1947 р. непостійним членом одного з головних органів ООН - Ради Безпеки на дворічний термін (1948-1949 рр.). Як член РБ ООН Україна входила до складу комісії з атомної енергії (у лютому 1948 р. була її головою), Комісія ООН з озброєнь звичайного типу, Комітет з прийому нових членів ООН. Вдруге наша країна брала участь у роботі Ради Безпеки у 1984-1985 рр., представник України виконував функції голови Ради Безпеки ООН.

Навіть у розпал “холодної війни” Україна виявила певну дипломатичну активність. Представники УРСР увійшли до Всесвітньої Ради Миру. У вересні 1951 р. у Києві відбулася перша Українська республіканська конференція прихильників миру. Україна підтримала прохання про вступ до ООН Цейлону і Лаосу. Українські дипломати в 50-х роках працювали в 16 міжнародних організаціях, підписали 60 мирних угод і конвенцій.

Україні формально було надано право встановлення прямих міжнародних відносин, у тому числі обмін дипломатичними місіями, але відсутність реального суверенітету, справжньої державності республіки робили це право нездійсненним на практиці. Тому пропозиції урядів Англії (1947 р.) та Судану (1956 р.) щодо встановлення прямих дипломатичних відносин з Україною так і залишилось без відповіді.

Крім того, УРСР обиралася членом Економічної і соціальної ради ООН (1946 та 1977-1979 рр.), Комісії ООН з народонаселення (1946-1983рр.), Економічної і соціальної комісії ООН із становища жінок (1981-1984 рр.), Адміністративної Радим Міжнародної Організації праці (1963-1966, 1972-1975 та 1981-1984 рр.), виконавчої Ради ЮНЕСКО(1980-1985рр.) та інших організаціях.

Робота в ЮНЕСКО сприяла певному авторитету України в цій організації. Про це яскраво свідчать факти обрання українських представників на пости генеральних доповідачів та віце-президентів сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО.

Незважаючи на обмежений характер своєї діяльності, УРСР все-таки брала участь в цілому ряді міжнародних договорів. Так, на Віденській конференції 1968-1969 рр. з питань права міжнародних договорів під час обговорення питання про здатність держав - членів федеративних союзів укласти договори відзначилась широка участь у них України і Білорусії. Як уже зазначалося, Українська РСР є учасником такого важливого міжнародного договору сучасності, як Статут Організації Об'єднаних Націй, мирних договорів з Болгарією, Італією, Румунією, Угорщиною, Фінляндією, Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, космічному просторі і під водою, багатьох інших угод, які стосуються питань війни і миру. УРСР підписала Женевські конвенції 1958 р. про територіальне море і прилеглу зону, про відкрите море і континентальний шельф, в яких регулюються питання зовнішніх морських кордонів, прикордонного режиму, міжнародного морського судноплавства і транспорту. Українська РСР брала участь у багатьох важливих угодах, що регулюють питання міжнародного зв'язку, а саме: в Європейській конвенції радіомовлення, Всесвітній поштовій конвенції, Міжнародній конвенції електрозв'язку тощо.

21 квітня 1961 р. Україна підписала Європейську конвенцію про зовнішньоторговельний арбітраж, а з 1960 р. стала учасником Паризької конференції 1926 р. про міжнародні виставки, яка теж регулює питання , пов'язані з зовнішньою торгівлею. Протягом 1970-1980-х рр. кількість договорів, учасницею яких була Україна, зросла.

Отже, участь Української РСР в заснуванні ООН відкривала широкі перспективи виходу в сферу зарубіжної діяльності українських дипломатів, економістів, юристів, інших фахівців. Делегації України неодноразово виносили на розгляд світового співтовариства проекти резолюцій, рекомендацій, поправки з актуальних міжнародних економічних проблем.

Однак Українська РСР виконувала в ООН великою мірою декларативні функції. Її делегації змушені були завжди виступати з позиції СРСР. Постійне Представництво УРСР при ООН мало не чисельний штат працівників.

Українська РСР як член ООН з початку 50-х років брала участь у роботі ЕКОСОР, МОП, ЮНІДО, ЮНТАКТАД, ЄЕК. Зокрема, помітну роль відігравала Україна у розв'язанні проблем пошуку коштів для держав “третього світу”, розробки програм розвитку їхньої промисловості, підготовки кадрів, регламентації торгівлі.

Краще усвідомлювати свої інтереси і почати працювати заради них у міжнародних економічних організаціях Україна отримала можливість тільки у 90-ті роки.

У післявоєнний період важливе значення для України мало утворення економічного блоку східноєвропейських країн - Ради Економічної Взаємодопомоги і понад 20 інших міжнародних економічних організацій. РЕВ була створена у 1949 р. як організація багатостороннього економічного співробітництва та інтеграції прокомуністичних країн.

До середини 50-х років Україна брала участь у співробітництві з прокомуністичними країнами тільки через загальносоюзні установи, виконуючи їхні рознарядки і плани. Згодом, не маючи змоги утримувати все управління в одному центрі, союзні органи почали передавати частину своїх другорядних функцій на місця. Так, в Україні з'явилися структури, що організаційно забезпечували виконання зобов'язань Радянського Союзу щодо міжнародного співробітництва. У 1957-1961 рр. функціонував Державний науково-технічний комітет Ради Міністрів Української РСР. Після його ліквідації виник Державний комітет Ради Міністрів УРСР по координації науково-дослідних робіт як вищий республіканський орган, у компетенцію якого входило науково-технічне співробітництво із зарубіжними країнами. Згодом він набув статус союзно-республіканського.

Міжнародні відносини України в часи “Хрущовської відлиги”

Не можна назвати гнучкою українську дипломатію періоду хрущовської “відлиги”. ХХ з'їзд КПРС (1956 р.), який його започаткував, став знаменитим не лише тому, що викрив сталінські злочини, а й тому, що дійшов висновку: “фатальної неминучості термоядерної війни немає”. Він проголоси принципи мирного співіснування країн з різним суспільно-політичним ладом, право народів обирати свій шлях розвитку.

За умов введення радянських військ у 1956 р. в Угорщину подолати атмосферу недовіри і неприязні, в якій опинилась і українська дипломатія, було нелегко. Лише з кінця 50-х років ХХ ст.. для України з'явилася можливість відкрити зовнішній світ для себе і самій стати відкритою для інших країн. Цьому сприяло заснування 1957 р. постійного представництва Української РСР при ООН.

Основним змістом діяльності України на міжнародній арені стала боротьба за мир і безпеку народів, мирне співіснування держав з різним суспільним ладом. Як член ООН, республіка значної уваги надавала питанням недопущення нової світової війни. На ХІІ сесії Генеральної Асамблеї ООН в жовтні 1957 р. голова української делегації Л.Паламарчук (очолював українську дипломатію 1954-1966 рр.) заявив, що з метою послаблення міжнародної напруженості треба насамперед радикально розв'язати проблеми роззброєння, повністю заборонити атомну і водневу зброю, припинити її виробництво, істотно скоротити збройні сили і військові бюджети. 3 сепрня 1960 р. постійне представництво УРСР при ООН надіслало Ноту на ім'я Генерального секретаря ООН, в якій висловлювалася пропозиція про особисту участь глав урядів держав - членів ООН у розгляді проблеми роззброєння на Генеральній Асамлеї.

Немало зусиль українські дипломати доклали до того, щоб членами ООН стали Албанія, Болгарія, Румунія (1955 р.), Монголія (1961 р.).

Різноманітнішою була діяльність України в ЮНЕСКО. На ХУІ сесії ГА ООН українська делегація внесла резолюцію про заходи у справі ліквідації неписьменності в усьому світі. Цей проект було схвалено. Актив ер співпрацювала республіка і в Міжнародному бюро освіти (МБО). Свідченням внеску українського народу у скарбницю світової культури було рішення ЮНЕСКО про відзначення 150-річчя від дня народження Т.Шевченка.

Представники України з 1957 р. брали участь у роботі Міжнародного агентства з атомної енергії (МАГАТЕ).

Динамічного спрямування набули зовнішні зв'язки Української РСР. Якщо в 1957 р. підприємства республіки поставляли продукцію в 31 країну світу, то 1960 р. - у 41, а вже 1965 р. - у 81 країну. В 1965р. підприємства республіки здійснювали поставки машин, устаткування приладів і матеріалів для 390 об'єктів, які споруджувалися у інших країнах за технічною допомогою СРСР. Питома вага України в зовнішньоторговельному обороті СРСР становила 23%. Особливо збільшилася поставка таких видів продукції, як металопрокат, вугілля, чавун, залізна руда, металорізальні верстати, екскаватори, автонавантажувачі. З 1964 р. республіка розпочала експорт літаків ТУ-124, АН-24, з 1965 р. автомобілів “Запорожець”, автобусів “ЛАЗ”, тепловозів М-62 та іншої продукції машинобудівного комплексу.

Тісні багатогранні зв'язки встановилися між порідненими областями і містами України та зарубіжних прикордонних країн. Їх ініціатори створили у 1957-1958 рр. радянсько-польські, радянсько-чехословацькі, радянсько-болгарські, радянсько-угорські, радянсько-румунські товариства дружби. На середину 1962 р. такі зв'язки мали 15 областей і міст України.

У лещатах “Брежнєвської доктрини”

Післяхрущовський період (1964-1984 рр.) у житті народів СРСР, в т.ч. й України, увійшов в історію як період “застою”, що проявився в економіці, суспільно-політичному та культурному житті. Він характеризується надмірною ідеологізацією суспільної свідомості, посилення тоталітарних тенденцій в адміністративно-державному управлінні, боротьбою з інакомисленням. Було припинено хрущовські реформи, які, незважаючи на непослідовність, все ж вели до лібералізації та гуманізації суспільства.

Новий радянський керівник взяв курс на консервацію суспільних відносин, що склалися. Це добре розуміла світова демократична громадськість, у свідомості якої, незважаючи на відносну міжнародну розрядку, СРСР залишився тоталітарною державою. “Брежнєвська доктрина”, яка визріла ще під час придушення Радянським Союзом “празької весни” 1968 р. і яка на практиці зводилася до обмеження національного суверенітету країн Східної Європи, надовго визначила характер “братніх” відносин країн “соціалістичного табору”.

Наприкінці 60-х - у першій половині 70-х рр. відбулося певне оздоровлення міжнародної обстановки, сформувався курс на розрядку. Однак уже з другої половини 70-х років цей процес з вини обох протилежних блоків почав гальмуватися. Радянська інтервенція до Афганістану в грудні 1979 р. та масове розгортання Радянським Союзом ракет СС-20 поклали край процесові розрядки.

Міжнародна діяльність УРСР “ери Брежнєва”, як і в попередні періоди радянської історії, визначалася центром. Хоч почасти серйозних можливостей для самостійної дипломатії УРСР, як і раніше, не мала, і все ж, незважаючи на це, УРСР тією чи іншою мірою була причетна до багатьох важливих міжнародних подій періоду 1964-1979 рр. Вона зробила певний внесок у розв'язання вагомих міжнародних проблем. УСРС брала участь у підготовці й проведенні Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі (Гельсінкі, 1975 р.).Як і раніше, однак, головною трибуною міжнародної активності УРСР залишалася ООН. За період з 1971 по 1979 рр. Українська РСР або її представники 37 разів обиралися або призначалися членами органів міжнародних організацій і конференцій. Глави делегацій УРСР 14 разів виступали на сесіях Головної Асамблеї ООН. У цей період українські делегації 287 разів висували поправки, проекти резолюцій, спільні заяви з питань, що обговорювалися в міжнародних організаціях та на міжнародних конференціях. Делегації УРСР взяли участь у роботі 10 засідань Генасамблеї та 4-х спец сесій ООН. УРСР підписала і ратифікувала 64 міжнародні документи. Серед них: Договір про заборону розміщення на дні морів та океанів і в надрах ядерної зброї та ін. Видів зброї масового знищення (1.03.1971 р.), міжнародний пакт про економічні, соціальні й культурні права (19.10.1973 р.), Віденська конвенція про представництво держав у їхніх відносинах з міжнародними організаціями універсального характеру (17.10.1975 р.), міжнародна конвенція електрозв'язку (15.12.1976 р.), Додаткові протоколи до Женевських конвенцій від 12 серпня 1949 р. про захист жертв війни (9.12.1977 р.), конвенція про психотропні речовини 1971 р. (27.10.1978 р.), конвенція про визнання навчальних курсів, дипломів про вищу освіту та вчених ступенів у державах регіону Європи (21.12.1979 р.) тощо.

До середини 60-хроків у Києві мали Генеральні консульства Польська Народна Республіка і Чехословацька Соціалістична Республіка. У 1966-1971 рр. свої генеральні консульства відкрили в столиці радянської України ще п'ять європейських соціалістичних держав - Німецька Демократична Республіка (1966 р.), Угорська Народна Республіка (1969 р.), Соціалістична Республіка Югославія (1970 р.) і Народна Республіка Болгарія (1971 р.). В Одесі у 1970 р. відкрито Генеральне консульство Республіки Куба.

Дедалі більше розширювалися зв'язки і співробітництво УРСР з східноєвропейськими країнами по державній лінії. У цьому напрямку у Верховній Раді УРСР працювала постійна комісія у закордонних справах. До функції комісії входили підготовка і попередній розгляд питань зовнішньої політики, які передаються на затвердження Верховної Ради її Президії, контроль за діяльністю державних органів і відомств та громадських організацій республіки, що безпосередньо здійснюють контакти і співробітництво з зарубіжними країнами та міжнародними організаціями, винесення рекомендацій з питань зовнішньополітичної діяльності.

З 1989 р. підвищується активність підприємств і організацій республіки у зовнішньоекономічній сфері. Зареєстровано понад 2000 учасників зовнішньоекономічних зв'язків. І надалі повний контроль зовнішньоекономічних зносин України, як і усієї міжнародної діяльності, здійснював Центр, що ускладнювало вихід республіки на міжнародну зовнішньоекономічну арену і міцно тримало її біля Москви.

Про це досить яскраво свідчить парадоксальне рішення уряду колишнього СРСР від 1987 р., згідно з яким Україна могла самостійно торгувати тільки з Австрією в межах так званої придунайської торгівлі.

З прийняттям Декларації про державний суверенітет України республіка усе настирливіше намагається самостійно налагоджувати контакти із світовим співтовариством.

Українське керівництво, базуючись на Декларації про державний суверенітет України, починаючи з другої половини 1990 р. активно шукало шляхів розбудови незалежної закордонної політики й прагнуло ввести республіку до міжнародного співробітництва. Активну позицію в цьому питанні зайняло МЗС України на чолі з А.Зленком, який був призначений на посаду міністра МЗС України 28 липня 1990 р.

Після прийняття Декларації демократична опозиція намагалася надати відносинам з іншими республіками СРСР міжнародного характеру. Так 29 серпня 1990 р. представники Народної Ради і російські депутати з боку “Демократична Росія” підписали “Заяву про засади державних відносин України і РСФСР на підставі Декларації про державний суверенітет”. До кінця 1990 р. Україна підписала двосторонні угоди з Литвою, Латвією, Естонією, Білорусією, Узбекистаном і Казахстаном.

Велике значення мали зарубіжні візити лідерів Руху до США. Вони допомагали подолати наслідки радянської пропаганди, що зображала НРУ як небезпечний націоналістичний рух.

У цей час новостворена комісія із закордонних справ Верховної Ради України на чолі з Д.Павличком активізувала діяльність в ООН. Так, восени 1990 р. плідно працювала українська делегація на 45-й сесії Генеральної Асамблеї ООН. Уперше за всю діяльність в ООН наша делегація використала сесію для налагодження дипломатичних контактів. Були проведені переговори з міністрами закордонних справ Болгарії, Чехословаччини, Польщі, Румунії, Югославії, Туреччини, Австрії, Канади, Ватикану, зустрічі з керівниками дипломатичних відомств КНДР і США.

Рубіж 90-х років ознаменувався посиленням зв'язків та співробітництва з українською діаспорою.

Проте зусилля України, спрямовані на здобуття міжнародного визнання, були ускладненні різноманітними проблемами, особливо непевним майбутнім Радянського Союзу й нерозв'язаним питанням про те, яке місце посідатиме у ньому Україна. Західні лідери, зокрема президент США Дж. Буш та міністр закордонних справ Великобританії Д.Херд, під час своїх візитів до Києва навесні та влітку 1991 р. дали зрозуміти, що вони воліють мати справу з однією Радянською державою на чолі з Горбачовим, а не наражатися на ризик і небезпеку, у тому числі й через можливе розповсюдження ядерних арсеналів, які дедалі більше пов'язувалися з Україною (а радянські представники в це й час докладали максимум зусиль, щоб посилити ці побоювання), з розпадом СРСР.

Позиція Заходу викликала розчарування у прихильників вільної, демократичної та без'ядерної Української держави, які припускали, що можуть розраховувати на підтримку західних демократій. Протягом наступних років стало дедалі очевиднішим, що західні уряди не тільки по-різному підходять до розв'язання його численних проблем. Тоді, як українські демократи вважали, що розпад радянської імперії та утворення демократичних держав, зокрема демократичної Росії, - єдиний шлях гарантувати стабільність у Східній Європі й усунути військову та ядерну загрозу Заходу, то західні держави віддавали перевагу тому, щоб, - як 1 серпня 1991 р. заявив президент США Дж. Буш українському парламенту, - Україна та інші республіки підтримували Горбачова в його зусиллях зберегти цілісність Радянського Союзу.

У цей час робляться перші спроби встановлення двохсторонніх відносин із сусідніми державами. Так, 24 серпня 1990 р. у Будапешті відбулися переговори міністрів закордонних справ Угорської Республіки Г.Єсенські та Української РСР А.Зленка. Сторони висловили зацікавленість у встановленні добросусідських відносин і взаємовигідного співробітництва між УРСР та Угорською Республікою, які відповідатимуть їх національним інтересам та будуть конкретним внеском у будівництво спільного європейського дому. Відбувся обмін думками щодо майбутніх відносин України та Угорщини, зокрема можливостей заснування дипломатичних, консульських або торговельних представництв тощо. 27 вересня 1990 р. в Києві відбулася зустріч голови Верховної Ради УРСР Кравчука і Президента Угорської Республіки Гьонца, який перебував у Києві з офіційним візитом. У ній сторони підтвердили своє прагнення підтримувати і розвивати взаємовигідне співробітництво та добросусідські відносини, які відповідають їхнім національним інтересам. Як перший крок у цьому напрямку вони погодилися на встановлення консульських відносин на обмін консульськими установами і найближчим часом, враховуючи реальності, проведуть переговори щодо встановлення дипломатичних відносин у повному обсязі.

У цей період активізується робота по розгортанню українсько-польських відносин. Свідченням цього стала Декларація про принципи та основні напрямки розвитку українсько-польських відносин від 13.10.1990 року., яку підписали МЗС України А.Оленко і МЗС Польщі К.Скубішевський.

Не дивлячись на свою залежність від Центру, Україна у цей період намагається, в міру своєї можливості, включатися в життя міжнародної спільноти. Так, Українська РСР виступила проти агресії Іраку проти Кувейту, рішуче підтримала зусилля міжнародного співробітництва, спрямовані на трелювання кризи в районі Персидської затоки.

У справі розбудови міжнародних відносин неабияке значення мала Постанова Верховної Ради Української РСР від 25.12.1990 р. “Про реалізацію деклацій про державний суверенітет України в сфері зовнішніх зносин”.

Протягом трьох років УРСР входила до складу Економічної і Соціальної Ради - одного з головних органів ООН. Обиралася членом таких допоміжних органів, як Комісія з прав людини, Комісія соціального розвитку, Комітет з природних ресурсів, Комітет з народонаселення та деяких органів ЮНЕСКО і Міжнародної організації праці тощо. Однак варто зазначити, що навіть після 16 липня 19990 р, коли Верховна Рада прийняла

“Декларацію про державний суверенітет України” не дивлячись на те, що Україна була членом ООН та 15 організацій системи ООН, а також понад 60 їхніх постійних або тимчасових комісій, її делегація не отримала статусу спостерігача на Паризькій зустрічі в верхах НБСЄ у листопаді 1990 р. на знак протесту міністр закордонних справ УРСР А.Оленко вийшов із складу радянської делегації, очолюваною Горбачовим, і залишив конференцію.

Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 р. становить один з важливих кроків уперед. Свідченням того є міжнародні контакти, що встановлюються на парламентському та урядовому рівнях після схвалення цього документа.