По-перше, на відміну від М. Хрущова, який проголосив мирне співіснування генеральною лінією зовнішньої політики СРСР, Л. Брежнєв уже в доповіді 6 листопада 1964 р. продемонстрував інший підхід: на перше місце він поставив завдання згуртування соціалістичних країн, надання підтримки національно-визвольній боротьбі народів Азії, Африки, Латинської Америки, і лише потім йшлося про політику мирного співіснування. У такій самій послідовності перелічувалися зовнішньополітичні пріоритети Радянського Союзу у виступах Л. Брежнєва на партійних форумах до початку 80-х років.

По-друге, з ім'ям Л. Брежнєва пов'язана поява концепції, яку на Заході назвали «доктриною обмеженого суверенітету». Цю доктрину, яка розвивала принципи «братерської взаємодопомоги» та «соціалістичного інтернаціоналізму», було сформульовано в період підготовки та здійснення в 1968 р. військового втручання СРСР та його союзників у події в Чехословаччині з метою обгрунтувати правомірність цієї акції. В ряді виступів влітку--восени 1968 р. Л. Брежнєв наполегливо «просував» тезу, згідно з якою ніхто не вправі втручатися ззовні в процеси побудови соціалізму в країнах «соціалістичної співдружності». В разі ж виникнення загрози соціалізмові в тій чи іншій країні відповідальність за долю соціалізму в ній лежить на всіх членах «співдружності», і передусім на Радянському Союзі. В узагальненому вигляді «доктрина обмеженого суверенітету» дістала відображення в тезі «Захист соціалізму -- інтернаціональний обов'язок комуністів», яка заходила в суперечність із такими основоположними демократичними принципами спілкування між народами і державами, як право кожного народу на самостійний вибір шляху розвитку своєї держави та поважання її суверенітету.

По-третє, розвиваючи прагматичні тенденції політики М. Хрущова, радянське керівництво в період правління Л. Брежнєва взяло курс на подолання високого рівня міжнародної напруженості та конфронтації, характерного для часів «холодної війни», і політику розрядки міжнародної напруженості, яка справила благотворний вплив на міжнародні відносини в другій половині 60-х--70-ті роки. Радянська сторона визначала розрядку як стан міжнародних відносин, протилежний тому їх станові, який прийнято називати «холодною війною», як подолання «холодної війни», готовність розв'язати розбіжності та спори не силою, а мирними засобами, за столом переговорів, як певну довіру та вміння рахуватися із законними інтересами один одного. Разом з тим радянська концепція розрядки також мала класовий аспект. На XXV з'їзді КПРС Л. Брежнєв стверджував, що розрядка жодною мірою не скасовує і не може скасувати або змінити закони класової боротьби, що розрядка є шляхом створення більш сприятливих умов мирного соціалістичного й комуністичного будівництва.

Розділ 3. Нові засади зовнішньої політики СРСР -- нове політичне мислення

Суттєвий вплив на розвиток міжнародних відносин на зламі 70-- 80-х років продовжував здійснювати Радянський Союз, у внутрішньому розвитку, зовнішній політиці та геополітичному становищі якого виразно назрівали серйозні зміни.

Глибинною основою цих змін була недосконалість економічної системи СРСР, що призводила до дедалі більшого економічного відставання цієї країни від розвинутих держав Заходу. Спроби політичної верхівки врятувати ситуацію шляхом косметичних господарських реформ у середині 60-х та кінці 70-х років не лише не дали очікуваних результатів, а й прискорили визрівання економічної кризи. Оскільки ж принципи соціально-економічної та політичної організації радянського суспільства були з самого початку нав'язані й іншим країнам «соціалістичного табору», що входили до складу Ради економічної взаємодопомоги та Варшавського Договору, то економічна криза тією чи іншою мірою охопила практично весь цей «табір», призводячи до наростання дезінтеграційних тенденцій і загального ослаблення ще донедавна доволі потужного блоку соціалістичних держав -- альтернативи західному капіталістичному світові.

Внутрішня криза супроводжувалася деградацією зовнішньої політики СРСР. Замість тверезої оцінки нової ситуації та своїх реальних можливостей політичне керівництво Радянського Союзу всіляко намагалося продовжувати політику силового тиску на Захід. Всесоюзні з'їзди правлячої комуністичної партії (1976,1981,1987 рр.) незмінне констатували у своїх рішеннях «поглиблення кризи» капіталістичного світу і «зростання сили і могутності» СРСР і всього «соціалістичного табору». Як аргументи на користь цих висновків робилися посилання на успіхи дипломатії соціалістичних країн у Гельсінкі (1975 р.), на економічні труднощі західних держав, пов'язані з підвищенням світових цін на нафту, на падіння останніх фашистських і профашистських режимів у Європі (Португалія, Іспанія, Греція) тощо.

Однак західним державам незабаром удалося врегулювати негаразди в цінах на нафту, і наступне здешевіння цієї стратегічної сировини болісно вдарило вже по економіці Радянського Союзу як експортера нафти і нафтопродуктів. Успіх дипломатії Радянського Союзу і країн «соціалістичного табору» на Нараді в Гельсінкі також незабаром обернувся новими труднощами в їхньому внутрішньому розвитку і забезпеченні міжнародного престижу. Справа полягала в тому, що зафіксовані в Заключному акті Гельсінкської Наради основні права людини були для політичного керівництва СРСР та інших соціалістичних країн значною мірою ціною, сплаченою західним державам за їхні поступки в інших питаннях. Ця ціна з самого початку стала здаватися Москві надто високою, оскільки принципи Гельсінкі мало вписувалися у комуністичну ідеологічну схему. Уряди соціалістичних країн дедалі виразніше стали виявляти свою нездатність забезпечити дотримання прав людини, під чим підписалися у 1975 р. в Гельсінкі, і на цьому ґрунті стали незабаром зазнавати критики на міжнародних нарадах, покликаних стежити за виконанням Гельсінкських угод, -- спочатку в Белграді, потім у Мадриді.

З іншого боку, недотримання в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору» прав людини призвело до пожвавлення тут політичного дисидентства, що формувало спеціальні спостережні групи за дотриманням Гельсінкських угод. Висновки таких груп, що широко висвітлювалися на Заході і не могли не ставати відомими певній частині населення самих соціалістичних країн, підточували міжнародний авторитет соціалістичного світу і становили загрозу внутрішній міцності останнього.

Традиційною реакцією на такий поворот подій стали спроби Москви і урядів інших соціалістичних країн створити нові перепони «ідеологічному проникненню» Заходу, однак в умовах інформаційної революції кінця XX ст. вони були вже абсолютно утопійними і бажаного результату не давали, а лише додавали аргументів до критики СРСР та його партнерів.

Внутрішнє ослаблення СРСР і всього соціалістичного світу, чому великою мірою сприяли участь СРСР у гонці озброєнь і конвульсивні спроби всіляко підтримувати військово-політичний паритет зі Сполученими Штатами Америки, з одного боку, і намагання, як і раніше, проводити політику «залізної завіси» щодо західного світу, з іншого, підривали результати розрядки і призводили до нового загострення стосунків зі Сполученими Штатами Америки та іншими західними країнами.

Першим питанням, довкола якого посилилося тертя у стосунках радянського керівництва із західними партнерами, стало дотримання прав людини в СРСР та інших країнах «соціалістичного табору». Політика «залізної завіси» щодо західного світу, постійні гуманітарні проблеми, пов'язані з намаганням Москви обмежити потік еміграції з СРСР, що дедалі посилювався, домінування в Радянському Союзі та його сателітах комуністичної ідеології, що виходила з доктрини «загнивання капіталізму» й «торжества соціалізму» у всесвітньому масштабі, переслідування на цьому ґрунті політичного дисидентства -- все це призводило до охолодження стосунків між західним світом і СРСР не лише на рівні політичного керівництва, а й на рівні громадської думки.

Застій і деградація у внутрішній політиці такою ж мірою негативно відбивалися на радянській дипломатії. У другій половині 70-х років Радянський Союз не зміг скористатися сприятливими можливостями для налагодження стосунків з Китаєм, що виникли у зв'язку зі смертю Мао Цзедуна (1976 р.) і зміною політичного керівництва у цій стратегічно важливій для розвитку міжнародних відносин країні. Короткий період нерішучості радянського керівництва щодо подальшого розвитку стосунків з Китаєм змінився незабаром подальшим погіршанням останніх. Остаточний розрив відбувся у 1979 р., коли спалахнув гострий воєнний конфлікт між двома соціалістичними країнами -- Китаєм і В'єтнамом -- у прикордонній зоні між ними. Радянський Союз надав усебічну допомогу В'єтнаму, різко засудивши дії Китаю як агресію.

Такою ситуацією вміло скористалися Сполучені Штати, домігшись, на противагу СРСР, помітного поліпшення своїх стосунків з Китаєм. У результаті посилилася міжнародна ізоляція СРСР: усі головні центри міжнародної могутності -- США, Японія, Китай і Західна Європа -- опинилися у спільному таборі, що протистояв йому.

Становище СРСР погіршувалося й негативними процесами, що стали розвиватися в самому «соціалістичному таборі» на фоні поглиблення економічної й політичної кризи в радянському суспільстві. Дедалі більше відставання темпів економічного розвитку СРСР і його союзників по Варшавському Договору й Раді економічної взаємодопомоги від розвинутих західних держав, швидке збільшення розриву в рівнях життя населення країн двох систем викликали зростаюче невдоволення громадян соціалістичних держав політикою своїх урядів. У такій ситуації, бачачи нездатність консервативного керівництва СРСР адаптуватися до нових реалій світового розвитку, уряди окремих соціалістичних країн, зокрема Соціалістичної Федеративної Республіки Югославії, стали шукати шляхів упровадження ринкових відносин в економіку при збереженні соціалістичного суспільного ладу, беручи в цьому приклад з нового політичного керівництва Китаю. Тенденцію до зближення з Китаєм стали виявляти й соціалістичні Румунія та Албанія. Гостра реакція Москви на таку поведінку своїх партнерів, традиційна оцінка дій урядів цих країн як проявів «ревізіонізму» й «націонал-комунізму» лише посилювали політичну кризу в соціалістичній системі.

У 1980 р. загальне невдоволення промосковською політикою влади, що вбачалася однією з головних причин занепаду економіки і падіння рівня життя населення, вилилося в Польщі у гостру політичну кризу. Москва кваліфікувала це як результат «підбурливих дій імперіалізму» й усіляко допомогла новій польській владі «встановити порядок» у країні. Але ставало очевидним, що «соціалістичний блок» починав тріскатися по швах.

На тлі зростання розбіжностей у соціалістичній системі й тривожних симптомів щодо її майбутнього розвитку загострювалася криза й у міжнародному комуністичному русі в цілому. Всі спроби Москви скликати ще одну міжнародну нараду комуністичних і робітничих партій не дали результату. Ледве вдалося організувати в Берліні лише зустріч представників європейських компартій (1976 р.). Але заключна заява цього зібрання вже ледве маскувала серйозні розбіжності серед комуністів. На противагу компартіям соціалістичних країн Східної Європи, які, хоч і не без проблем, але продовжували рухатися у фарватері Москви, три найбільші комуністичні партії Західної Європи -- італійська, французька та іспанська (їх Москва називала єврокомуністичними) -- заявили про свою окрему позицію і спробували навіть організуватися між собою. Полеміка між партійними блоками зводила нанівець єдність комуністичного руху навіть у рамках Європейського континенту. Тепер, з утратою комуністичним рухом всесвітнього, універсального характеру, східноєвропейський союз дедалі більше зводився до простого блоку держав, у якому домінувала одна «наддержава».

Чималий вплив на розвиток дезінтегративних процесів у соціалістичному блоці здійснювало в умовах розрядки послаблення зовнішньої загрози, особливо з боку Західної Німеччини. У перші повоєнні десятиліття можливість воєнного реваншу Заходу була одним з найголовніших чинників, що згуртовував Варшавський політичний блок. Тепер же, коли саме соціалдемократична Федеративна Республіка Німеччина була однією з найголовніших дійових осіб у процесі розрядки міжнародної напруженості, на перший план у східноєвропейських соціалістичних державах стали виступати економічні, соціальні, гуманітарні питання, невдоволення дріб'язковою опікою Москви. І хоч Радянський Союз, попри власні економічні негаразди, продовжував надавати своїм східноєвропейським партнерам широкомасштабну економічну допомогу, насамперед енергоносіями, в очах дедалі ширших верств населення країн Східної Європи він усе більше виглядав як гнобитель, особливо після вторгнення в Чехословаччину.

Стала переживати кризу й політика СРСР щодо країн «третього світу». Добрі стосунки з радикальними режимами молодих держав Азії, Африки і Латинської Америки трималися переважно на багатомільярдній економічній підтримці, яку надавав Радянський Союз. Після поразки у стосунках з Китаєм така підтримка розглядалася Москвою як компенсація у виконанні СРСР ролі центра світового революційного і визвольного руху.

Однак Радянському Союзові, що сам переживав далеко не найкращі часи в економічному розвитку, ставало дедалі складніше відшукувати можливості для підтримки попередніх обсягів економічних ін'єкцій прорадянським режимам країн «третього світу». Цим скористалися Сполучені Штати та їхні західні партнери, які, перехопивши ініціативу, стали посилювати свій вплив у згаданих регіонах, завдаючи Москві поразки за поразкою. Та й сама політика Москви після серйозного провалу в Єгипті почала давати нові осічки, пов'язані зі складністю прогнозування розвитку національно-визвольного руху. Так трапилося, зокрема, з перебігом стосунків із Сомалі й Ефіопією: у 1976 р. на ХХУ з'їзді КПРС Москва урочисто вітала диктатора молодої сомалійської держави Сіада Барре як «товариша по боротьбі», а через п'ять років, на наступному партійному з'їзді, змушена була з такою ж урочистістю приймати його противника -- ефіопського диктатора Менгісту Хайле Маріама (Сіад Барре в цей час вів війну проти Ефіопії).

Зайве казати, що підтримка Москвою радикальних режимів у різних кінцях світу не без підстав розцінювалася Заходом як реалізація цілеспрямованого плану світової експансії, а це призводило до ще більшого ускладнення стосунків СРСР зі США і підриву результатів розрядки. На цьому ґрунті в західних суспільствах зростала недовіра до Радянського Союзу і Варшавського блоку.

Серйозним прорахунком зовнішньої політики Радянського Союзу, що остаточно підірвав результати розрядки, стало введення військ у Афганістан.

Афганістан, розташований на південних середньо-азійських кордонах Радянського Союзу, здавна був об'єктом пильної уваги Москви. Ще на початку свого існування Радянська Росія підтримала Афганістан у його третій війні за державну незалежність і першою визнала суверенітет країни (1919 р.). У 1921 р. було укладено радянсько-афганський договір, що відкрив смугу тісних стосунків двох держав, у яких Афганістан продовжував відігравати започатковану ще в попередніх століттях роль своєрідного буфера між Російської та Британською імперіями в районі Середнього Сходу. У 50-х роках дружній Радянському Союзу Афганістан примкнув до Руху позаблокових країн, що користувався підтримкою Москви.

Радянський Союз постійно підгримував свій вплив у Афганістані, надаючи йому дипломатичну й економічну допомогу (будівництво промислових підприємств, прокладання шляхів, тунелів, спорудження аеропортів, стипендії для студентів, військові місії тощо). Останній король Афганістану Захір (1933--1973 рр.) дозволив навіть своєму міністрові Дауду повністю довірити СРСР озброєння й підготовку армії.

Однак у 1974 р. Дауд, спираючись на підтримку створеної у 1965 р. комуністичної партії, змусив короля Захіра зректися престолу і встановив у Афганістані свою диктатуру, що викликало значну підозру до Радянського Союзу з боку ряду держав, особливо Китаю, у причетності до перевороту в Кабулі. У 1978 р. в Афганістані стався новий державний переворот, організований на цей раз групою офіцерів, котрі закінчили військові академії в СРСР й називали себе марксистами. Один із них, Таракі, замінив поваленого Дауда на посту Президента республіки. Радянський Союз хоч і запевняв у своїй непричетності до цих подій, надав Таракі значну допомогу фінансами й радниками.

Однак незабаром з'ясувалося, що промарксистські ініціатори перевороту не мали достатньої легітимності в суспільстві із значними залишками племінних відносин і мусульманською культурою. Опозиція новому режимові, що дуже швидко переросла у збройний партизанський рух, без зайвих проблем знайшла підтримку у сусідньому Пакистані, а також в Ірані, де саме завершилася ісламська революція. Новий державний переворот, організований соратником Таракі Аміном (також випускником військової академії в СРСР), ситуацію не врятував.

Боячись, і не без підстав, несприятливого для себе розвитку подій і встановлення в Афганістані ворожого СРСР уряду, Москва зважилася на введення до цієї країни своїх військ (рішення про військову експедицію в Афганістан, прийняте 12 грудня, почало реалізовуватися 29 грудня 1979 р.). Під час розгортання цих подій Аміна, у свою чергу, було вбито й замінено на посаді Президента Афганістану Бабра-ком Кармалем.

Радянське військове вторгнення в Афганістан викликало бурхливу реакцію світового співтовариства. 14 січня 1980 р. Генеральна Асамблея ООН 104 голосами проти 18 засудила ці дії як агресію. Навіть традиційно дружня Радянському Союзові Індія приєдналася до цієї резолюції. Стали зникати симпатії до СРСР і в інших країнах, що входили до Руху позаблокових держав. Президент США Картер призупинив ратифікацію договору ОСО- 2; натомість Сполучені Штати стали надавати допомогу руху опору в Афганістані фінансами і зброєю. Таку ж допомогу афганській опозиції надавав і Китай, а Пакистан взяв на себе місію транзитної країни для постачання опозиційних афганських сил, притулку численним біженцям і для проведення нескінченних переговорів між керівниками груп опору. На ґрунті такого співробітництва посилилося зближення США і Китаю. Все це вкрай негативно позначилося на міжнародних позиціях і міжнародному авторитеті Радянського Союзу.

Що ж стосується самого Афганістану, то всупереч сподіванням Москви, вторгнення радянських військ лише ускладнило ситуацію. Громадянська війна набула характеру боротьби за незалежність проти іноземної навали. Радянські війська виявилися не готовими до бойових дій в умовах партизанської війни в гірській місцевості і стали зазнавати дедалі більших утрат, безглуздість яких дедалі виразніше ставала зрозумілою радянським людям попри всі спроби офіційної пропаганди пояснити їх виконанням СРСР свого «інтернаціонального обов'язку». Війна проти визвольного руху деморалізувала радянські війська. Економіка ж Радянського Союзу, що, як вже зазначалося, й без того переживала не найкращі часи, стала ще більше виснажуватися величезними витратами на війну, якій не видно було кінця.

Ставало чимдалі очевидніше, що вторгнення в Афганістан загрожувало Радянському Союзові ще більшою поразкою з точки зору міжнародного становища і внутрішнього розвитку, ніж нею стала свого часу для Сполучених Штатів Америки в'єтнамська експедиція.

У зв'язку з таким розвитком подій зовнішні відносини СРСР на початку 80-х років знову опинилися в атмосфері «холодної війни». Чергові Олімпійські ігри 1980 р. мали відбутися у Москві. Цей вибір було зроблено ще в умовах розрядки, і Москва ретельно готувалася до ігор, плануючи використати їх для демонстрації тріумфу своєї політики. Але американський Президент Картер в останній момент, у відповідь на вторгнення радянських військ в Афганістан, оголосив про бойкот Олімпіади. Ігри відбулися, але без тріумфу, бо в них не взяли участь спортсмени із США, Китаю, Західної Німеччини й ряду інших країн.

Одночасно Картер наклав ембарго на економічні відносини з Радянським Союзом. А його наступник на посту Президента Сполучених Штатів, Рейган, проголосив програму переозброєння, збільшивши американські військові витрати вдвічі. Це було зроблено з розрахунку на те, що Москві ставало дедалі важче встигати за Америкою. Нав'язана Сполученими Штатами гонка озброєнь, з одного боку, і виснажлива війна в Афганістані, з іншого, катастрофічне позначалися на стані економіки і рівні життя населення СРСР, остаточно підриваючи його потугу й авторитет як світової держави.

Дипломатична ізоляція СРСР супроводжувалася зростаючим не сприйняттям його політики за кордоном в очах громадської думки, особливо після того, як напередодні Олімпіади 1980 р. в Москві було заарештовано, позбавлено всіх нагород і вислано до м. Горького відомого вченого-правозахисника академіка Андрія Сахарова. Цей і ряд інших аналогічних арештів, здійснених у самий розпал всесвітньої боротьби за права людини та ще й на фоні війни в Афганістані, сприймалися громадською думкою як ще одна ознака політичної не цивілізованості СРСР.

Отже, зовнішня політика СРСР в усіх основних напрямах переживала дедалі глибшу кризу. Ця криза була складовою частиною і наслідком загальної кризи радянського суспільства і настійно вимагала реформування останнього.

3.2 Відмова від «доктрини Брежнєва»

У листопаді 1982 р. відбулася зміна вищого політичного керівництва СРСР, пов'язана зі смертю Леоніда Брежнєва. Однак у країні власне нічого суттєво не змінилося, оскільки його місце на посаді Генерального секретаря ЦК КПРС зайняв представник тієї ж «команди старців» з Політбюро ЦК партії Юрій Андропов. Розпочаті ним заходи щодо «наведення порядку і дисципліни» в країні й кілька тучних судових справ проти представників корумпованого оточення покійного Брежнєва були чисто косметичними і мали швидше пропагандистський характер в умовах дедалі глибшої економічної та політичної кризи.

Не відбулося практично жодних позитивних змін і в зовнішній політиці Радянського Союзу. Стосунки зі США продовжували погіршуватися, досягаючи іноді критичних позначок, як, наприклад, у вересні 1983 р., коли над островом Сахалін було збито лайнер корейської цивільної авіації з 269 пасажирами на борту, помилково прийнятий за ворожий розвідувальний літак. Не відбулося жодного прогресу ні в афганському питанні, ні в питанні щодо «євроракет», ні в інших вузлових проблемах радянсько-американських стосунків. Дійшло до того, що Президент США Рейган оголосив свого роду хрестовий похід проти СРСР, назвавши його «імперією зла».

Найбільше ж ускладнило обстановку проголошення Сполученими Штатами плану створення «космічного щита» -- орбітальної антиракетної системи, здатної блокувати найсмертоноснішу зброю. Для Москви це віщувало або кінець «стратегічної рівноваги», або початок нової, тепер уже геть фантастичної для тодішньої економіки фази гонки озброєнь.

Правління смертельно хворого Андропова тривало лише трохи більше року. У лютому 1984 р. йому на зміну прийшов також тяжко хворий 73-річний Костянтин Черненко. Ще менший за часом період Черненка (помер у березні 1985 р.) був позбавлений навіть тих незначних проблисків нововведень, що з'являлися за Андропова. Стара політика СРСР -- внутрішня і переживала глибоку агонію.

Сподівання на краще постали, коли після смерті Черненка посаду Генерального секретаря ЦК КПРС нарешті посів відносно молодий (54 роки) енергійний Михайло Горбачов, який одразу ж проявив себе як реформатор. Вищі ешелони політичного керівництва країни стали поступово заповнювати, на зміну попереднім перестарілим консерваторам, партійні лідери нового покоління, які називали себе «дітьми XX з'їзду» (прихильниками традицій хрущовського анти сталінського партійного з'їзду 1956 р.).

У галузі внутрішньої політики М. Горбачов висунув гасло «прискорення соціально-економічного розвитку». Це був традиційний намір домогтися пожвавлення економічного й соціального життя без суттєвої зміни господарського механізму та суспільно-політичної системи.

Однак життя дуже швидко показало угопійність цих намірів: надто глибокою була загальна криза суспільства. Тому на зміну гаслу «прискорення» незабаром прийшла виголошена на XXVII з'їзді КПРС (1986 р.) формула «перебудови» всіх сторін суспільного життя. Ця формула передбачала вже «широку демократизацію» і «гласність» як основні рушійні сили реформування країни. Курс на перебудову стосувався й сфери зовнішніх зносин Радянського Союзу. Нові підходи у цій сфері випливали з проголошеної М. Горбачовим тези про необхідність «нового мислення». Малися на увазі нові погляди на світ як єдине ціле з тісним взаємозв'язком між його частинами. Саме під таким кутом зору необхідно було підходити до вирішення суперечностей і конфліктів, що неминуче виникали через незбіг різних інтересів, оскільки розвиток сучасних військових технологій, насамперед ядерних, призвів до переростання цієї проблеми у проблему виживання людства. З появою і нагромадженням нових озброєнь, доводив М. Горбачов, «людство втратило і своє безсмертя», бо якщо справа дійде до «ядерного потопу», «другого Ноєвого ковчега вже не буде».

У зв'язку з цим М. Горбачов закликав усіх політиків відмовитися від традиційних поглядів на війну як на продовження політики іншими засобами, тому що в сучасній ядерній війні вже не буде переможців. А отже, в міжнародних стосунках необхідно відмовитися від самого образу ворога, оскільки в сучасному світі, як в одному кораблі, «навіть противники змушені разом шукати шлях до спільної безпеки». Зіткнення ідей та інтересів мають знаходити свій вихід у мирному змаганні, що передбачає за певних обставин і співробітництво.

У такому контексті ідея перебудови, висунута радянським політичним лідером, стосувалася зовнішньої політики не лише СРСР, а й усього світу. «Перемогти повинні всі, інакше всі програють», -- писав М. Горбачов у своїй книзі «Перебудова й нове політичне мислення для СРСР і всього світу», що була перекладена різними мовами й покликана роз'яснити міжнародному співтовариству суть реформи внутрішньої й зовнішньої політики Радянського Союзу.

У руслі концепції «нового мислення» керівництво СРСР висунуло завдання докорінно переглянути традиційні радянські погляди на зовнішню політику. Йшлося про те, що у цій сфері на зміну принципам ідеологічної нетерпимості й класової боротьби мали прийти інтереси виживання людства перед загрозою глобальних катастроф. Мирне співіснування країн з різним соціально-політичним устроєм мало розумітися вже не як специфічна форма класової боротьби, а як політика взаємних компромісів, зіставлення своїх позицій з позиціями інших, координація й об'єднання зусиль у вирішенні глобальних проблем. «Сучасні політики, --заявляв М. Горбачов, --мають бути здатні до сприйняття інтелектуального потенціалу інших країн та інших народів; інакше їхня діяльність приречена на провінційність, на національну обмеженість або й щось гірше».

Можливості сприйняття нових ідей світовим співтовариством посилювалися з огляду на те, що вони мали певною мірою універсальний характер і стосувалися всіх держав світу -- «великих» і «малих», що були розташовані на різних континентах й належали до різних соціально-політичних систем.

Щодо Європи М. Горбачов пропонував будувати всі стосунки між державами цього континенту, виходячи з ідеї про «спільний дім», і ставив завдання подолання розколу на дві частини, що склався тут історично. У зв'язку з цим він заявляв про готовність СРСР переглянути свої взаємовідносини з соціалістичними країнами Східної Європи в бік забезпечення рівноправних стосунків, котрі б виключали не лише утиски з боку Радянського Союзу, а й односторонню радянську гегемонію. Принципове значення в цьому плані мала відмова СРСР від «доктрини Брежнєва», що виправдовувала пряме, в тому числі військове, втручання у справи країн, котрі входили до сфери радянського впливу. Після часткових виборів у Польщі в червні 1989 р., у результаті яких правляча робітнича партія була позбавлена монополії на владу, лідери ряду ортодоксальних комуністичних режимів стали пропонувати силою повернути ПОРП керівну роль у Польщі. Виступ М. Горбачова в Раді Європи 6 липня 1989 р. остаточно підвів риску під цими спорами. «Будь-яке втручання у внутрішні справи, -- заявив він, -- будь-які спроби обмежити суверенітет держав -- як друзів і союзників, так і кого б то не було -- недопустимі».

Формулюючи завдання радянської зовнішньої політики щодо країн Азії й Азійсько-Тихоокеанського регіону, радянський лідер докоряв Міністерству закордонних справ у «надмірній заамериканізованості», зазначивши, що хороші стосунки з країнами АТР «не менш важливі для нас, ніж стосунки зі Сполученими Штатами», хоч «ніхто й не думає заперечувати головну роль, що належить США». У сфері дипломатії М. Горбачов акцентував увагу на необхідності більшої відкритості й відмови від політичної заангажованості. Метою переговорів, наголошував він, має бути досягнення угоди на умовах взаємної поваги інтересів і поглядів одне одного.

Щодо розвитку взаємин держав у гуманітарній сфері лідер СРСР підкреслював необхідність рішучого повороту в бік реального дотримання прав людини, заявляючи про недопустимість надалі брати це поняття в лапки.

Такі заяви нового радянського керівництва розтоплювали кригу недовіри до СРСР з боку його близьких і далеких сусідів та створювали сприятливіший клімат для практичної дипломатії й подолання міжнародної ізоляції, пов'язаної з військовим вторгненням Радянського Союзу в Афганістан.

Висновки

Радянський період історії тривав 74 роки. У порівнянні з більш ніж тисячолітньою історією країни це, здавалося б, небагато. Але в ці десятиліття уклалося життя декількох поколінь. Радянська влада, що з'явилася на світ в кривавій заграві революції й громадянської війни, припинила своє існування практично без опору, немов підтверджуючи тим самим, що її історична роль зіграна.

За роки свого розвитку в ХХ ст. радянський соціалізм створив певного типу економіку, науку, культуру, виробничу й соціальну сферу, систему забезпечення транспортом, житлом, продовольством і т.п. Але на протягом радянської історії вони не змогли задовольнити зростаючі потреби людей, а при інтернаціоналізації господарського життя, розмиванні границь після смерті Сталіна, порівняння виявилося явно не в радянську користь. Звідси - виникла в суспільстві підозра до офіційних гасел про підвищення матеріального добробуту народу, що до того ж з кінця 70-х років перестав зростати.

Пануюча в Радянському Союзі психологія «фортеці в облозі», замкненість позбавленого демократії суспільства, ізоляція від інших народів, настороженість і підозрілість, -- усе це давало підстави ініціаторам «хрестових походів» проти соціалізму представляти радянську державу як уособлення образу ворога.

«Холодна війна» в 1947--1953 р. не раз приводила світ до порогу справжньої («гарячої») війни. Обидві сторони проявляли завзятість, відмовлялися від серйозних компромісів, розробляли військово-мобілізаційні плани на випадок глобального конфлікту, що включали можливість нанесення першими ядерного удару по супротивнику.

Після приходу до влади Хрущова, відбулося певне потепління в міжнародних стосунках СРСР та інших держав. Але довгий час двома головними «китами» зовнішньої політики СРСР залишалися мирне співіснування і пролетарський, соціалістичний інтернаціоналізм.

Початок перебудови ознаменувався різкими змінами в радянській зовнішній політиці. Суть проголошеного Горбачовим «нового мислення» в області зовнішньої політики полягала в наступному: вся людська цивілізація тісно зв'язана, у сучасному світі неможливо домагатися своїх цілей силовими засобами, необхідно відмовитися від конфронтації, заснованої на ідеологічних розходженнях, і зосередитися на спільному рішенні глобальних проблем, які стоять перед людством.

За п'ять років мир невпізнанно змінився. Припинилося протистояння двох наддержав, зупинилася викликана цим протистоянням смертельна гонка ядерних озброєнь, відійшов в область історії післявоєнний розкол Європи на два ворогуючі табори. Міжнародні позиції Радянського Союзу різко ослабли: країна втратила колишніх союзників, втратила колишній вплив. З іншого боку, СРСР позбувся непосильного тягаря перегони озброєнь і протистояння співтовариству розвинених країн.

Список використаної літератури:

1. Бережков В.М. Страницы дипломатической истории.-- М., 1984;

2. Волкогонов Д.А. Триумф и трагедия. Политический портрет Сталина: В 2 кн. -- М., 1989;

3. Горбачев М.С. “Годы трудных решений”.-- М., 1993;

4. Дмитренко В.П., Есаков В.Д., Шестаков В.А. История Отечества, XX век: Учебное пособие для общеобразовательных учебных заведений. -- М.: Издательский дом «Дрофа», 1995. - 338 с.;

5. Дубинский А.М. Советско-китайские отношения в период японско-китайской войны 1937-1945 гг.-- М. 1980;

6. Дьяков Ю.Л., Бушуева Т.С. Фашистский меч ковался в СССР. -- М., 1992;

7. Земсков И.Н. Дипломатическая история второго фронта в Европе. -- М., 1982;

8. Зубкова Е.Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. 1945 - 1953. -- М.: РОССПЭН, 1999. - 229 с.;

9. Исраэлян В.Л., Кутаков Л.Н. Дипломатия агрессоров. -- М., 1967;

10. История России. ХХ век: Учебник / Отв. ред. А.Н. Сахаров. -- М., 1996.

11. Милюков П.Н. Воспоминания. -- М., 1991;

12. Неизвестная война.-- М., 1990;

13. Россия и мир: Учебное пособие по истории: В 2 ч. / Под общ. ред.

14. А.А. Данилова. -- М.: Владос, 1994. Ч.1 - 496 с.;

15. Россия и мир: Учеб. кн. по истории: В 2 ч. / Под общ. ред. А.А. Данилова. -- М.: Владос, 1994. Ч.2 - 352 с.;

16. Семиряга М.И. Тайны сталинской дипломатии. 1939-1941.-- М., 1992;

17. Славинский Б.Н. Советская оккупация Курильских островов и план захвата северной половины Хоккайдо. //Знакомьтесь - Япония, 1993, №1;

18. Соколов А.К., Тяжельникова В.С. Курс советской истории. 1941-1991: Учебное пособие для вузов. -- М.: Высшая школа, 1999. - 414 с.

19. Фляйшхауэр И. Пакт: Гитлер, Сталин и инициатива германской дипломатии 1938-1939. -- М., 1990;

20. Цветков Г.Н. Шестнадцать лет непризнания. Политика США в отношении Советского государства 1917-1933 гг. -- К., 1971;

21. Черняев А.С. “Шесть лет с Горбачевым”. -- М., 1993;

22. Черчилль Уинстон. Вторая мировая война. В 3 кн. -- М., 1991;

23. Шишкин В. Полоса признания и внешнеэкономическая политика СССР. /1924-1928 гг./.-- М., 1983.