Паризька мирна конференція

По-друге, у Версальському договорі були важливі статті, які визначали становище Німеччини у післявоєнній Європі.

Насамперед, усе лівобережжя Рейну на 15 років підлягало окупації союзними військами. Окупована територія поділялася на три зони з центрами у Кельні, Кобленці та Майнці. Крім того, впродовж усього правого берегу Рейну створювалась демілітаризована зона шириною в 50-60 км, не повинно було бути ніяких військових споруд або військ Німеччини. Усі укріплення в районі Рейну, які існували раніше, наказувалось зруйнувати.

Військові сили Німеччини були суттєво обмежені. Німеччина позбавлялась права утримувати велику постійну армію. Їй дозволялась лише армія в 100 тис. солдатів, при цьому вона повинна була набиратися не на основі загальної військової повинності, а на основі вільного найму. Увесь німецький військовий флот, за невеликим виключенням, передавався союзникам, Німеччину позбавляли права мати підводні човни, військову авіацію, заборонили їй будувати кораблі великого тоннажу.

Нарешті, Версальський договір зобов'язував Німеччину сплачувати репарації за втрати, завдані країнам Антанти в роки війни. Проте ані питання про загальну суму репарацій, ані розподіл цих платежів між країнами Антанти до кінця конференції так і не отримали свого розв'язання. Була створена особлива репараційна комісія, якій доручалось до 1 травня 1921 р. вивчити проблему та пред'явити німецькому уряду остаточні репараційні вимоги. До цього терміну Німеччина повинна була сплатити в рахунок репарацій 20 млрд. золотих марок.

По-третє, Версальський договір розподілив колишні німецькі колонії, роздавши мандати на управління ними.

Африканські колонії Німеччини поділили Англія і (в меншому обсязі) Франція. До Англії відходила німецька Східна Африка, яка пізніше отримала назву Танганьїка, західна половина території Того та невелика частина Камеруну, яка граничила з Нігерією. Британський домініон Південно-Африканський Союз отримав мандат на управління німецькою Південно-Західною Африкою, яка отримала згодом назву Намібія. Менша частина колишніх африканських володінь в Африці - східна половина території Того і більша частина Камеруну - перейшли у розпорядження Франції. Територія Руанда-Бурунді була передана Бельгії.

Тихоокеанські володіння Німеччини були поділені між Японією та Англією. Японія отримала в своє управління тихоокеанські острови, розташовані на північ від екватору - Маріанські, Каролінські, Маршаллови. До її рук перейшла також колишня військово-морська база Німеччини на території Китаю - Кяо-Чао. Крім того, Версальський договір санкціонував вчинене Японією під час Першої світової війни захоплення китайської території в районі півострову Шаньдун. Колишні німецькі колонії, розташовані в Тихому океані на південь від екватору, - східна частина Нової Гвінеї з прилягаючими островами і західна частина архіпелагу Самоа, - були передані відповідно під управління британських домініонів Австралії і Нової Зеландії.

Договори, укладені протягом 1919-1920 рр. з колишніми союзниками Німеччини, також сильно перекроїли карту Європи та Азії.

По-перше, з території Європи зникла величезна багатонаціональна Австро-Угорська імперія. Багатолітня боротьба народів Австро-Угорщини за незалежність примусила керівників Паризької мирної конференції визнати політичну незалежність ряду регіонів. Крім власне Австрії та Угорщини була утворена незалежна Чехословацька держава. Територія Сербії і Чорногорії, які до Першої світової війни були самостійними державами, була сильно розширена за рахунок приєднання до них інших областей, населених південнослов'янськими народами - Словенії, Хорватії, Далмації, Боснії та Герцеговини, Македонії. З усіх цих територій була утворена Сербо-Хорвато-Словенська держава (Королівство сербів, хорватів і словенців), яка отримала згодом назву Югославія. Решту території, яка раніше входила до складу Австро-Угорщини, керівники Паризької мирної конференції поділили, мало рахуючись з національними принципами. Півострів Істрія з містом Трієст на узбережжі Адріатичного моря, а також розташований в передгір'ях Альп Південний Тіроль отримала Італія. До складу Польщі увійшли Галичина та Західна Україна. Нарешті, Трансільванія і Буковина були віддані Румунії. Весь морський флот Австро-Угорщини, а також її дунайська флотилія перейшли до рук країн-переможниць.

По-друге, після війни була значно послаблена Болгарія - колишня союзниця Німеччини в Першій світовій війні. Договір в Нейї закріпив за Румунією Південну Добруджу, яка була відторгнута від Болгарії ще в довоєнні роки. Невелика територія на заході Болгарії була передана Югославії. Нарешті, Західна Фракія, через територію якої Болгарія мала раніше вихід до Егейського моря, була тепер відторгнута та пізніше передана Греції. У Болгарії був відібраний майже увесь флот, різко обмежена чисельність армії. На Болгарію наклали велику контрибуцію в розмірі 2,5 млрд. франків.

Нарешті, по-третє, конференція в Парижі санкціонувала поділ володінь колишньої Турецької імперії і, по суті, намагалась перетворити Туреччину в напівколонію найкрупніших держав. За умовами Севрського договору, територія Туреччини обмежувалась Малою Азією та невеликою областю навколо Стамбула на європейському березі Босфору. Решта європейських володінь Туреччини, а також великий порт на малоазійському узбережжі Егейського моря - Ізмір - передавались Греції. Азійські володіння Туреччини на Арабському Сході були поділені між Англією та Францією. Англія отримала мандати на управління Палестиною, Трансйорданією та Іраком, а Франція - мандати на управління Сірією і Ліваном. Крім того, передбачалось вирішити питання про передачу мандатів на управління ще двома областями, які входили до складу Турецької імперії. Першою з них була Вірменія, до складу якої передбачалось включити Західну Вірменію, вірменське населення якої було майже повністю знищене в результаті геноциду 1915 р., вчиненого турками, і Східну Вірменію, яка входила до складу Російської держави, а в 1918 р. отримала незалежність. Другою областю, яку передбачалось оголосити підмандатною територією, був Курдистан, де мешкала основна маса курдського населення.

Протоки Босфор і Дарданелли передавалися під контроль міжнародної комісії з представників великих держав. Був встановлений і міжнародний фінансовий контроль над Туреччиною.

Проте на відміну від решти договорів, укладених в 1919-1920 рр., Севрський договір повністю не був здійснений. Повному перетворенню Туреччини в колонію великих держав перешкодив національно-визвольний рух турецького народу, який розгорнувся після закінчення Першої світової війни. Цей масовий рух призвів до повалення влади султана і до утворення національного уряду Туреччини на чолі з Мустафою Кемалем. Новий уряд встановив дружні стосунки з Радянською Росією і зміг організувати всенародну відсіч англо-грецьким військам, які вторглися до Туреччини, і внутрішній контрреволюції в особі султана та оточуючих його феодальних кіл. Туреччина була проголошена незалежною республікою. Все це фактично анулювало Севрський договір. Він був замінений іншим договором, який був підписаний в 1923 р. в Лозанні. Лозаннський договір визнав незалежність Туреччини, скасував фінансовий контроль над нею та повернув Туреччині Ізмір і Східну Фракію. У складі Туреччини залишились Західна Вірменія і Курдистан, що ускладнило їх перетворенню в підмандатні території, але, з іншого боку, зберегло впродовж до сьогоднішнього дня систему національного гноблення для курдського населення (вірменського населення в Туреччині після 1915 р. фактично не залишилось). Колишні турецькі володіння на Арабському Сході (Сірія, Ліван, Ірак, Палестина і Трансйорданія) залишились підмандатними територіями Англії і Франції.

Версальський та інші мирні договори, укладені в Парижі в 1919-1920 рр., наприкінці 1921 і на початку 1922 рр. були доповнені новими договорами, укладеними на Вашингтонській конференції (про неї пізніше). В чому ж складалась сутність Версальської системи як системи договорів 1919-1920 рр.?

Использованая Литература:

1.Ачкинази Б.А. Версальский мир и борьба партий во Франции в 1919 году // Французский ежегодник. 1986.- М., 1988.

2.Ачкіназі Б.О. Ставлення до „німецького питання” у політичних колах Франції після закінчення першої світової війни // Вопросы германской истории: Сб. науч. трудов / Ред. кол.: С.И.Бобылева (отв. ред.) и др.- Д., 2001.

3.Баев В.Г. Вопросы репарационной политики Веймарской республики (По материалам рейхстага) // Вопросы истории.- 1977.- №9.

4.Зубачевский В.А. Из истории становления Версальской системы: дипломатическая борьба вокруг проблемы выхода Польши к морю накануне и в период работы Парижской мирной конференции // Советское славяноведение.- 1989.- №6.

5.Европа в системе международных отношений (1917-1945): Сб. статей.- Свердловск, 1990.