Гетьмани України

Експлуатація українських ресурсів мала різноманітні форми. Між 1709 та 1722 рр. Україна повинна була утримувати десять російських полків, розміщених на її території. Десятки тисяч українців посилали на північ працювати на будівництві Ладозького каналу та нової царської столиці Санкт-Петербурга, де у надзвичайно суворих умовах багато з них загинули. У 1719 р. українцям заборонили експортувати зерно безпосередньо на Захід. Натомість вони мали довозити його у російські порти Ригу та Архангельськ, де воно продавалося за встановленими урядом цінами. Нарешті, російським купцям створювалися пільгові умови для продажу в Гетьманщині своїх товарів, у той час як українці мусили сплачувати величезне мито за крам, що везли на північ.

Але найбільшим ударом для українців стало те, що у 1722 р. Малоросійська колегія - урядовий орган Москви, що складався з шести російських урядовців, які постійно перебували на Україні, - дістала право ділити з гетьманом владу. Це вже було занадто навіть для терплячого Скоропадського. Він поїхав до Санкт-Петербурга просити царя переглянути цю справу. Петро І відмовив йому, і невдовзі, повернувшись до Глухова, старий гетьман помер.

Отже, Павлом Петромвич Скоропамдський (3 (15) травня 1873, Вісбаден - 26 квітня 1945) - український громадський, політичний і військовий діяч, гетьман Української Держави у 1918 році (29.4.1918 - 14.12.1918), один із лідерів та ідеологів гетьманського руху. З кінця 1918 р. в еміграції у Швейцарії та Німеччині, де і далі очолював гетьманський рух, Вісбаден, навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політичні і громадські організації та діячі.

3.3 Павло Полуботок (1722-1724 рр.)

Після смерті Скоропадського старшина звертається до царя з проханням дозволити їй обрати нового гетьмана. А тим часом наказним гетьманом вони обирають чернігівського полковника Павла Полуботка - людину шановану й тверду. Полуботок негайно вживає енергійних заходів, щоб стати на заваді Малоросійській колегії, повторюючи прохання про вибори нового гетьмана. Роздратований його наполегливістю цар відповідає, що всі гетьмани виявилися зрадниками і виборів не проводитимуть доти, доки не знайдуть вартого довіри кандидата. Але відважний Полуботок не відступався. Якраз коли Петро І вів війну в Ірані, наказний гетьман добився того, що імперський Сенат віддав колегії розпорядження, аби та знайомила гетьмана зі своїми планами й узгоджувала свої дії з українською адміністрацією. Оскільки колегію було створено нібито для розгляду скарг українців на адміністрацію й особливо на корумповану систему судочинства, Полуботок вирішує сам розв'язувати ці справи, а не лишати їх на розсуд росіян. Він реорганізовує суди на засадах колегіальності, забороняє хабарі та призначає інспекторів для нагляду за виконанням його наказів. Щоб зменшити кількість скарг від селян, він тисне на старшину, аби вона пом'якшила визиск своїх підданих.

Ці зміни дуже розгнівили царя. Влітку 1723 р. він викликає до столиці гетьмана та його спільників, вимагаючи пояснити, чому вони заважають роботі колегії. Побачивши нагоду підірвати становище Полуботка, президент колегії Вельямінов переконав кількох українців написати на того донос, а також просити впровадити у Гетьманщині російські порядки. Наказний гетьман посилає на Україну емісара, щоб організувати кампанію петицій, що засвідчила б підтримку українського самоврядування переважною частиною населення. Ще більше розлючений його непокірністю, Петро І ув'язнює Полуботка й усіх, хто підписав петицію. Лише смерть царя у 1725 р. рятує їх від заслання до Сибіру. Більша частина старшини повернулася додому, окрім Полуботка: за кілька місяців до смерті Петра І він помирає в Санкт-Петербурзі у камері Петропавловської фортеці.

Отже, Полуботок, Павло Леонтійович (бл. 1660 - 24 грудня 1724) - наказний України (1722-1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.

3.4 Кирило Розумовський (1750-1764 рр.)

Якщо Бірон приніс українцям мало добра. то фаворит наступної імператриці Єлизавети прислужився їм більше. Імператриця взяла морганатичний шлюб з Олексієм Розумовським - простим вродливим козаком із Гетьманщини, що колись співав у придворному хорі. Хоч Олексій уникав політики, він палко любив свою батьківщину. Ймовірно, що це позначилося й на його дружині, особливо після того, як її з великим ентузіазмом приймали під час відвідин Києва у 1744 р. З цієї нагоди українська старшина звернулася до Єлизавети з котрим уже проханням про призначення нового гетьмана. Відповідь імператриці була позитивною. Однак вона відклала справу, бо кандидатові, якого вона мала на думці, - молодшому брату Олексія Кирилові було лише 16 років, і перш ніж зайняти цю посаду, він мав набратися досвіду. Кирила послали вчитися до університетів Західної Європи. Тим часом із Гетьманщини було виведено російські війська, а "Правління гетьманського уряд" поступово розпущено. Після повернення з Європи Кирила призначають президентом Імператорської Академії наук. 1750 р. у Глухові 22_річного Кирила з великою помпою проголошують новим гетьманом.

За Розумовського Гетьманщина переживала «золоту осінь» своєї автономії. Проводячи більшу частину часу в Санкт-Петербурзі, де він брав активну участь у придворній політиці, Розумовський також підтримував тісні контакти з Лівобережжям. Розуміючи, що суспільство Гетьманщини стало надто складним, щоб старшина могла виконувати в ньому судові, адміністративні та військові функції, Розумовський починає організовувати окрему систему судочинства. У 1763 р. після тривалої підготовки Гетьманщину було поділено на 20 повітів, кожен із власними судами, які розглядали карні, цивільні та межові (земельні) справи. Суддів обирали звичайно з маєтної знаті. Як і раніше, міщани судилися власними судами. Розумовському ще раз удалося підпорядкувати Київ і запорожців. Крім того, він розпочав дещо поверхову модернізацію козацького війська шляхом систематизації його вишколу, забезпечення уніформою та вдосконалення артилерії. Планувалося заснувати університет у давній столиці Мазепи Батурині, а також охопити початковою освітою всіх козацьких синів. Проте політичні події перешкодили здійсненню цих планів. Усе ж гетьманові вдалося надати Глухову європейської витонченості, прикрасивши його грандіозними палацами, англійськими парками й театром, де виступали оперні трупи навіть з Італії. У місті було багато кав'ярень, а знать поголовне захоплювалася французькими модами.

Оскільки гетьман часто їздив до столиці імперії, країною на власний розсуд правила старшина. Саме за гетьманування Розумовського козацька верхівка нарешті домоглася свого, завершивши почате ще наприкінці XVII ст. перетворення з корпусного офіцерства на типове дворянство. Тепер вона стала називати себе шляхтою, тобто дворянством.

Однак загалом прихильна Єлизавета не сприймала багато з гетьманових ініціатив. Коли він попросив дозволу встановити дипломатичні стосунки з європейськими дворами, його петицію було відхилено. Намагання Розумовського звільнити українське військо від участі у війнах, прямо не пов'язаних з українськими інтересами, теж зустріли негативну реакцію. Навіть у цей сприятливий для автономії Гетьманщини час форсувалися деякі централізаторські заходи імперії. Так, у 1754 р. бюджет Гетьманщини було поставлено під російський контроль, а митні кордони між Росією та Україною скасовано. Коли Розумовський добивався права вільно розподіляти землі на Лівобережжі, йому повідомили, що цією прерогативою користується лише імператриця. Очевидними були певні рамки, в яких українцям дозволялося вести власні справи.

Коли у 1762 р. до влади прийшла Катерина II, Розумовський повертається в Гетьманщину й займається її справами. У 1763 р. він збирає старшину на важливу раду в Глухові. Спочатку її метою було обговорення реформ судочинства. Але ця дискусія швидко поширилася й на проблему занепаду політичних прав Гетьманщини. Під кінець ради делегати ухвалили надіслати імператриці петицію з рішучим закликом повернути втрачені вольності й створити на Лівобережжі шляхетський парламент на кшталт польського сейму. В основі Глухівської петиції лежали посилання гетьмана й старшини на те, що їхня країна є окремим політичним та економічним цілим, пов'язаним з Росією лише в особі монарха. На думку Зенона Когута, ця петиція містила найбільш самостійницькі погляди, які не висловлювалися так відкрито з часів Мазепи. Слідом за цим Розумовський звернувся до імператриці зі сміливою пропозицією зробити посаду гетьмана спадковою в його родині. Інакше кажучи, українці просили Катерину взяти постійне зобов'язання шанувати їхню автономію.

Але українська знать прорахувалася. Саме тоді під впливом нападок на українську автономію, що містилися у записці Теплова, колишнього вчителя Розумовського, Катерина II вирішує скасувати цю автономію взагалі. Вона наказала Розумовському прибути до столиці та зажадала його відставки. 10 листопада 1764 р. після деяких зволікань і спроб досягти компромісу Розумовський залишив гетьманство.

Отже, Розумовський Кирило - останній гетьман Лівобережної України (1750-1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук.

Висновки

Отже, Дмито «Байда» Вишневецький, Іван Садовський, Криштоф Косинський, Григорій Лобода, Северин Наливайко, Самійло Кішка, Петро «Сагайдачний» Конашевич, Михайло Дорошенко, Богдан Хмельницький, Іван Виговський, Юрій Хмельницький, Петро Дорошенко, Дем'ян Многогрішний, Іван Мазепа, Пилип Орлик, Іван Скоропадський, Павло Полуботок, Кирило Розумовський - всі вони тим чи іншим шляхом прагнули покращити долю своєї країни, визволити її з-під гнету іноземних держав.

Дмитро Вишневецький полишив по собі славу великого лицаря, у піснях його оспівували під ім'ям Байда. В історії козацького війська він займає важне місце. Він перший побудував на Запорожжі замок на такий зразок, як бували тоді скрізь замки на Україні. Утримував там сторожу цілий рік, не тільки в літі, як це робили звичайні уходники. Кілька літ він мав під своїм проводом відділ козаків і міг завести між ними кращий військовий лад. Від того часу козаки почали вважати себе за окреме запорозьке військо.

Перший козацький старший, що мав відвагу стати проти польських військ, був Криштоф Косинський.

Северин Наливайко славився, як член так званого "острожського гуртка" українських учених і письменників, почав свою військову карієру від служби в міліції князя Острожського. Як пушкар князя Острожського приймав участь у розгромі Косинського під П'яткою. Але тяга до козацької вольниці заставила його покинути княжу міліцію та перейти до козаків. Як козацький отаман виступає Наливайко вже в 1594 р. й громить турків на нижньому Дністрі. Мав він тоді під собою півтретя тисячі козаків, переважно селян-утікачів.

Самімйло Кімшка - козацький отаман, старший війська Запорозького. Керував козацьким військом в Інфляндській кампанії, низкою морських походів: на Гезлев, Ізмаїл, Очаків, Білгород-Дністровський.

Петро Сагайдачний - людина нестримної, кипучої енергії, патріот своєї землі, він пішов на Запорозьку Січ. Освічений, талановитий і хоробрий Сагайдачний незабаром зайняв помітне місце серед козацької старшини. Він очолював відважні морські походи козаків на Стамбул, Трапезунд, Синоп. Розробив і вдосконалив козацьку тактику морського бою на «чайках» - швидкохідних човнах. З 1600 року він керував майже всіма значними походами, що набули загальноєвропейського значення. Особливої слави заслужив у народі після взяття 1606 року неприступної турецької фортеці в Кафі. У результаті походу був знищений турецький флот, а з неволі визволено тисячі полонених. 1616-1622 рр.

Михайло Дорошенко - український військовий діяч, з 1618 р. - козацький полковник, козацький гетьман (1622-1628 з перервами). Брав участь у поході Сагайдачного на Москву. Брав участь у Хотинській війні 1620-1621. В 1622 обраний гетьманом замість Оліфера Голуба. Здійснив вдалий похід на Перекоп. Вперше згадується в документах про Хотинську битву 1621 р. як козацький полковник і прихильник гетьмана Сагайдачного. Дід пізнішого гетьмана Петра Дорошенка.

Дем'ян Многогрішний мав репутацію ватажка, здатного змусити підлеглих якщо не віддано служити собі, то хоч коритися. З падінням свого номінального зверхника Дорошенка Многогрішний облишив і думати про розрив із Москвою й натомість іще раз поклявся у вірності цареві, за що дістав у нагороду визнання його гетьманом Лівобережної України.

Іван Мазепа - український державний і політичний діяч, мав добрі військові, державні й дипломатичні здібності, гетьман Лівобережної України (1687-1708 рр.), гетьман Війська Запорозького обох берегів Дніпра, князь Священної Римської Імперії. Протегував ремесла і торгівлі, був меценатом, збудував державним і власним коштом чимало церков і монастирів.

Пилип Степанович Орлик - гетьман України (у вигнанні) в 1710-1742 роках. Один із найвизначніших в історії борців за волю України. Пам'ять про Пилипа Орлика вшановано, зокрема, тим, що на його честь названо вулицю на Липках, в привілейованому районі центральної частини Києва, на якій знаходиться Верховний Суд України. В шведському місті Крістіанстад на будинку, де проживав П. Орлик, встановлено пам'ятну дошку на його честь.

Полуботок Павло Леонтійович - наказний гетьман України (1722-1724) по смерті Івана Скоропадського, чернігівський полковник. Полуботок виступав проти знищення залишків українського суверенітету та обмеження царського впливу в Україні. За наказом Петра І був ув'язнений у Петропавловській фортеці, де і помер внаслідок тортур.

Розумовський Кирило - останній гетьман Лівобережної України (1750-1764), граф, російський генерал-фельдмаршал, президент Петербурзької академії наук.

Список джерел

вишневецький гетьман козацький скоропадський

1. Грушевський М.С. Ілюстрована Історія України. - К.: 2000. - 430 с.

2. Полонська-Василенко Н. Історія України, 1995. - 173 с.

3. Субтельний О. Історія України. - К.: 2000. - 230 с.

4. Батіг С. Історія України, Тернопіль, 2000. - 250 с.

5. Малий словник історії України. Відповідальний редактор Валерій Смолій. - К.: Либідь, 1997. - 85 с.

6. Бокаль В., Польовий Л. Історія Культури України: Навч. посібник. - К.: МАУП, 2002, - 3-тє вид., стереотип. - 256 с.

7. Мирончук В., Ігошкін Г. Історія України: Навч. посібник. - 2_ге вид., випр. - К.: МАУП, 2002 - 66 с.

8. Костомаров М. Гетьманування Виговського й Юрія Хмельницького. Руська Іст. Бібліотека, т. ХІІ. Тернопіль 1892.

9. Бойко О.Д. Історія України: Посібник. - К.: Видавничий центр «Академія» 2001. - 656 с.

10. Котляр М. Довідник з історії України. «Шляхами віків». К.: Видавництво «Україна» 1993 р.

11. Історія України. К.: Видавничий дім «Альтернативи» 1997. - 240 с.

Размещено на Allbest.ru