Епоха "розвиненого соціалізму" або "роки застою" в Радянському Союзі (1965-1985)

Відставка Хрущова, розділ парт-організацій, заміна місцевих кадрів, що прийшли в хрущовський період. Політичний компроміс: відсталість і консерватизм. Брежнєвська конституція, криза "розвиненого соціалізму". Зміни в суспільному житті, наступники Брежнева.

Рубрика История и исторические личности
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 06.02.2011
Размер файла 92,5 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Нормалізація відносин із Західною Німеччиною була для СРСР важливим політичним і дипломатичним успіхом. Угоди були підписані на умовах, яких безупинно протягом довгих років домагався й вимагав Радянський Союз, а саме: визнання післявоєнних кордонів і політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі, - прийняттю яких чинила опір ФРН. З боку ж СРСР нормалізація не вимагала серйозних поступок. Одним із перших наслідків потепління радянсько-німецьких відносин було відчутне пожвавлення економічного обміну між цими країнами. Для радянських керівників, які розраховували на масовий імпорт західної технології, щоб підвищити продуктивність праці в радянській промисловості, не вдаючись до структурних реформ, швидке налагодження обміну із найбільш економічно динамічною європейською країною мало величезне значення. Угоди, які були укладені на початку 70-х рр. і зіграли роль мирного договору, зробили, нарешті, можливим і скликання конференції по безпеці в Європі, якої так домагався Радянський Союз.

1972 р. був роком важливого повороту в радянсько-американських відносинах. Починаючи з візиту Ніксона до Москви в травні 1972 р. і аж до 1975 р. світ жив у атмосфері «розрядки» напруженості і «згоди» між Сполученими Штатами та Радянським Союзом. Каталізатором тут виявилася несподівана заява, зроблена одночасно в 1 Іекіні та Вашингтоні в липні 1971 р., про намічений на початок наступного року візит Ніксона в Китай. Це стало можливим внаслідок радикальних змін у зовнішній політиці Китаю, керівництво якого відмовилося від установок періоду «культурної революції», яка майже повністю ізолювала Китай на міжнародній арені.

У кінці 60-х рр. відбулися жорстокі зіткнення на радянсько-китайському кордоні, найбільш серйозні - в березні 1969 р., коли загинуло більше і тис. чоловік. Радянські керівники навіть пустили чутку про свій намір завдати превентивного удару по китайських ядерних установках. Таким чином, для Китаю Радянський Союз перестав бути тільки політичним противником, перетворившись на реальну загрозу, велику навіть у порівнянні із Сполученими Штатами. У цих умовах в 1970-1971 рр. Чжоу Епьлай розвернув активну діяльність по встановленню дипломатичних контактів із Заходом, яка увінчалася сенсаційним запрошенням президента США відвідати Китай в липні 197! р. Взятий КНР курс на зближення із Сполученими Штатами викликав у Радянського Союзу найсерйозніші побоювання, що два його головних противника об'єднаються проти нього. Щоб запобігти такому розвитку подій, радянські керівники поспішили запросити Ніксона до Москви, майже відразу ж після того, як було оголошено про його майбутній візит у Китай.

За зустріччю у верхах між Ніксоном та Брежнєвим у травні 1972 р. пішло укладення ряду радянсько-американських угод. У період між зустрічами в Москві та Вашингтоні, який Брежнєв відвідав у липні 1973 р., було підписано 23 угоди про співпрацю двох країн у різних сферах, починаючи із захисту навколишнього середовища до використання ядерної енергії в мирних цілях, не кажучи вже про спільну космічну програму. Власне ж політика «розрядки» складалася з двох компонентів: економічних угод і угод про обмеження ядерних озброєнь.

У 1971-1976 рр. загальний об'єм радянсько-американської торгівлі збільшився у вісім разів при зростанні товарообігу загалом між Сходом та Заходом у п'ять разів. Не маючи можливості негайно компенсувати імпорт рівним обсягом експортного постачання, СРСР вдався до довгострокових кредитів та крупномасштабних угод про співпрацю із західними фірмами. Радянські керівники віддавали перевагу ввезенню останніх зразків техніки, доручаючи іноземним фірмам будівництво цілих заводів. Для американської адміністрації розвиток такого обміну повинен був мати політично вигідні наслідки: реальне включення Радянського Союзу в світову економіку сприяло б зміцненню існуючого світового порядку; «економічна розрядка» могла мати своїм наслідком і політичну лібералізацію в СРСР. Проте, Радянському Союзу не вдалося досягти режиму найбільшого сприяння. З ініціативи сенатора Джексона американський конгрес пов'язав падання цього статусу із зобов'язанням радянського уряду зняти обмеження на еміграцію радянських громадян єврейської національності. Радянське керівництво визнало вимогу неприйнятною. Однак цей інцидент мав лише символічне значення для економіки, оскільки митні перешкоди не грали важливої ролі для країни, де ціни на експортну продукцію призначалися незалежно від її собівартості. У той же час ввезення сучасної техніки в Радянський Союз сильно гальмували списки КОКОМ, які забороняли постачання стратегічної зброї і компонентів до неї в країни соціалістичного табору. Радянсько-американський торговий обмін розвивався головним чином за рахунок масової закупівлі Радянським Союзом зерна. Незважаючи на численні плюси від розвитку обміну між Сходом та Заходом (який дозволяв «обхідним шляхом» і з найменшими витратами підняти запущену економіку), в СРСР зазвучали голоси проти політики «розрядки». Опозиційна «новому курсу» течія, очолювана, мабуть, Шелепіним, заявила про себе вже в 1974 р. І все ж орієнтація на радянсько-американське зближення, яка захищалася Брежнєвим (і поєднувалася з консервативною внутрішньополітичною лінією, як ми вже це бачили), взяла гору.

З усіх укладених між СРСР та США в період «розрядки» угод найбільш новаторською була угода про обмеження стратегічних озброєнь. Досягнутий СРСР в 1969 р. паритет по числу міжконтинентальних ракет спонукав до переговорів по їх обмеженню. Тимчасовий договір, укладений 26 травня 1972 р. в Москві на п'ять років і названий ОСО-1 (Обмеження стратегічних озброєнь), обмежував для обох сторін число міжконтинентальних ракет і ракет, що запускаються з підводних човнів. Дозволені рівні були для Радянського Союзу вищими, ніж для Сполучених Штатів, в тій мірі, в якій Радянський Союз ще відставав від американських систем, що дозволяли одній ракеті нести боєголовку з кількома ядерними зарядами, які можуть спрямовуватися на різні цілі. Таким чином, досягнутий СРСР паритет був досить відносним. Оскільки ж договір ОСО-1 стосувався тільки числа ракет з бойовими частинами, що розділяються, а не числа ядерних зарядів, СРСР мав право удосконалити свою військову техніку і наздогнати США. ОСО-1 не зупиняв, отже, гонки о і озброєнь; це був тільки перший успіх, який, однак, явно провіщав подальший рух.

У політичному плані ця угода означала для Радянського Союзу визнання Сполученими Штатами його статусу великої держави і клала, таким чином, кінець тривалому періоду нерівності в радянсько-американських відносинах. Обидві держави визнавали свою взаємну уразливість та необхідність у підтримці певного балансу в збройних силах. У листопаді 1974 р., під час зустрічі у Владивостоці між новим американським президентом Дж. Фордом та Л. Брежнєвим, була досягнута принципова домовленість, яка повинна була привести до угоди ОСО-2. Цей новий договір повинен був на період Ї977-1985 рр. охопити більше число видів озброєнь (стратегічні бомбардувальники, боєголовки, що розділяються). Це було б значним кроком уперед, однак договір не був укладений, як передбачалося, в 1977 р., головним чином внаслідок чергового «ривка» американської технології, що створила новий тип озброєнь, який зробив справжню революцію в цій області, - крилаті ракети.

Отримавши цей козир, американці відмовилися враховувати нову зброю при узгодженні рівнів озброєнь і без того дуже високих (2400 носіїв, з яких І 300 - з головними частинами, що розділяються). Щоб виправдати своє рішення, вони послалися на відмову СРСР включити в угоду свій новий бомбардувальник, відомий на Заході як «Бекфайр». Погіршення радянсько-американських відносин, що почалося з І975 р. з причин, що лежали поза цими відносинами як такими, висвітило обмеженість ОСО-2: з одного боку, уявлення про вартість, про «військовий бюджет», про «частку витрат, що направляються па озброєння» не співпадали на Заході і в Радянському Союзі, де військово-промисловий комплекс був засекречений і користувався значною фінансовою та економічною самостійністю; з іншого боку, все більш швидкий розвиток озброєнь робив розрахунок на військову рівновагу між двома великими державами дуже проблематичним, і всяка перевага одного табору створювала загрозу іншому.

Ніяка угода не може бути досягнута, якщо немає мінімуму довіри з обох боків. Зрештою, ОСО-2 був підписаний в 1979 р. Брежнєвим і президентом Картером, але так і не був ратифікований американським конгресом: по-перше, через вторгнення Радянського Союзу в Афганістан, по друге, через опір адміністрації Рейгана, яка вважала угоду невигідною. Незважаючи на це, договір ОСО-2 все ж ставив гонку озброєнь в деякі рамки, що дотримувалися обома сторонами, і в цьому була його заслуга.

«Розрядка» напруженості, яка виявилася найбільш глибокою в 1972 1975 рр., була закріплена важливою міжнародною угодою: 1 квітня 1975 р. керівники європейських країн, до яких приєдналися Сполучені Штати й Канада, підписали в Хельсінкі Заключний акт Конференції з безпеки та співпраці в Європі. Це було великим успіхом радянської дипломатії. Радянський Союз, нарешті, досяг мети, яку вже давно переслідував: урочисте визнання територіального й політичного порядку, встановленого ним у Східній Європі. В обмін на це визнання західні учасники наполягли на включенні в Акт, незважаючи на опір радянської сторони, статей п ро захист прав людини, свободу інформації та пересування.

Хоча конкретні форми реалізації цих свобод не були встановлені, сторони підтвердили право людини знати свої права й обов'язки в цій сфері та діяти відповідно до них. Саме на основі цього принципу в СРСР організувались групи дисидентів (яких, незважаючи на це, переслідували не менше, ніж раніше).

Одночасно з Конференцією в Хельсінкі, але поза прямим зв'язком із нею, починаючи з 1973 р. поновилися переговори між представниками країн Варшавського Договору і НАТО про скорочення збройних сил в Європі. Незабаром ці переговори зайшли в глухий кут через жорстку позицію представників Варшавського Договору, який мав перевагу у звичайних озброєннях в Європі. Дисбаланс ще більше збільшився в середині 70-х рр. у зв'язку з установкою в Східній Європі нових радянських ракет середньої дальності СС-20 (що не підпадали під угоди по ОСО). У грудні 1979 р. НАТО вирішив закрити це «вікно уразливості» (Г.КІссінджер), ухваливши «подвійне рішення»: продовжувати переговори по ОСО, але у разі їх невдачі встановити у Західній Європі до кінця 1983 р. як міру у відповідь крилаті ракети «Круїз» та ракети «Першинг» (572 одиниці), здатні досягати території Радянського Союзу.

Такий розвиток відносин означав втрату взаємної довіри, - якщо вона й мала коли-небудь місце - між Заходом та Радянською державою.

По суті, в основі «розрядки» лежало глибоке непорозуміння. Заходу вона представлялася «глобальною», він визнавав існуюче в Східній Європі становище (щонайбільше вимагаючи поваги прав людини - без особливих на те ілюзій), розраховуючи, що у відповідь на це СРСР утримається від участі у конфліктах в інших країнах. Для радянської ж сторони «розрядка» обмежувалася зобов'язанням не втручатися у справи Заходу (наприклад, через компартії, які після виникнення «єзрокомунізму» були все менше схильні слідувати вказівкам Москви). Ці зобов'язання у жодній мірі не означали, однак, що радянська зовнішня політика, в якій перепліталися військова стратегія, міркування ідеологічного характеру та внутрішні проблеми, буде направлена па сповільнення «ходу історії» та відмову від «класових відносин» з країнами, які ведуть «боротьбу проти імперіалізму». У другій половині 70-х рр., слідуючи генеральній лінії, обраній в післясталіпський період, Радянський Союз продовжував глобалізацію своєї зовнішньої політики, беручи на себе псе нові зобов'язання, особливо на Ближньому Сході та в Африці.

Гак, СРСР надихав кубинську інтервенцію в Анголі, допомагав Народному фронту звільнення Мозамбіку, потім безпосередньо втрутився у конф-нікт в районі Африканського Рогу, спочатку на боці Сомалі, потім, поверпу-нпшеь до союзу з Ефіопією, - генерала Менгісту і підтримав його у війні в Огадене. Завойовані Радянським Союзом позиції в Африці відкрили нові можливості експансії його військово-морської потужності, яка в 70-і рр. зна-чиозросла.

Не обмежуючись захистом своїх морських кордонів, флот СРСР, керуючись запропонованою адміралом Горшковим новою стратегією, демонстрував свою присутність і чинив політичний тиск в акваторії Світового океану.

У цих умовах факт існування не тільки країн-союзниць Радянського Союзу, але й тих країн, на чолі яких стояли марксистсько-ленінські партії, які «свідомо здійснють експансію соціалізму» в зонах, стратегічне значення яких прочиняло безліч потенційних можливостей в регіональній політиці, ставав дуже важливим. Хіба Радянський Союз не міг чинити тиск з побережжя Анголи на морські шляхи навколо південноафриканського мису? І більше того, хіба присутність Радянського Союзу в Ефіопії та в Південному Ие-мені, тобто на обох берегах Червоного моря, не давала йому можливість дати відчути зростаючу вагу його військово-морських сил в цьому життєво важливому для Заходу регіоні? Ці сприятливі перспективи відносилися головним чином до політичної та дипломатичної переваги Радянського Союзу і зумовлювалися його здатністю демонструвати силу своїм реальним і потенційним союзникам. У цьому значенні Ангола та Ефіопія були важливими віхами в процесі, який у другій половині 70-х рр. призвів до краху радянсько-американської «розрядки».

Смертельний удар «розрядці» був нанесений радянською інтервенцією в Афганістані в грудні 1979 р. Коли радянські керівники ухвалювали рішення ввести війська в Афганістан, вони, звичайно, не могли уявити собі, які серйозні наслідки спричинить ця їх «ініціатива» і як вона відіб'ється на відносинах між Сходом та Заходом. Вже протягом кількох років Афганістан знаходився у залежності від Радянського Союзу. Державний переворот у квітні 1978 р., внаслідок якого до влади прийшли афганські комуністи на чолі з Таракі, ще більше зміцнив це становище й додав йому безповоротного характеру. Оскільки Захід не прореагував па події 1978 р., радянська сторона, намагаючись втримати завойовані позиції і не бажаючи допустити падіння дружнього їй режиму, вирішила, що може діяти безкарно. Хіба не схожа військова інтервенція грудня 1979 р. на операцію внутрішніх військ, та ще й у зоні впливу, на яку ніхто не претендував? Насправді, на протязі попередніх років міжнародна політична кон'юнктура в цьому регіоні різко змінилася.

Якщо державний переворот квітня 1978 р , який зміцнив радянський вплив в Афганістані, не викликав ніякої реакції з боку американців, то тільки тому, що в Тегерані влада була в іранського шаха. Вторгнення ж в Афганістан сталося менше ніж через рік після катастрофічної поразки Сполучених Штатів, якої вони зазнали, втративши після повалення шаха такого важливого союзника, як Іран, в регіоні, що мав особливо важливе стратегічне значення. В обстановці нищівної невдачі в регіоні, нафтового психозу і, зверх того, захоплення американських заложників у Тегерані в листопаді 1979 р. інтервенція Радянського Союзу сприймалася приголомшеною Америкою як агресія, непрямо направлена й проти неї. Довершена відразу після конфлікту в Анголі та Ефіопії, після підтриманого Радянським Союзом вторгнення В'єтнаму в Камбоджу, інтервенція в Афганістані, здавалося, була апогеєм безпрецедентного розмаху радянської експансії. Завдяки реакції, викликаній цією інтервенцією в США, перемогу на виборах восени 1980 р. отримав Р.Рейган. а його зовнішня політика стала головною перешкодою для радянської дипломатії 80-х рр.

Захоплення Радянським Союзом Афганістану з усією очевидністю підтвердило поступово поширену па Заході з другої половини 70-х рр. думку про те, що «розрядка» була «вулицею з одностороннім рухом», сильно нагадуючи шахрайство на ринку. Економічна співпраця між Сходом та Заходом не тільки не сприяла конвергенції двох систем, про яку мріяв Л.Сахаров, вона ніскільки не знизила військової загрози з боку Радянського Союзу, а можливо, навіть непрямо сприяла її зростанню більш або менш легальним постачанням новітньої техніки. Афганська «справа» поклала, таким чином, початок новому періоду глибокої недовіри, навіть протистояння двох наддержав, яке виражалося в постійних обвинуваченнях, в символіці, яка навмисно чорнила противника («СРСР - це імперія зла», як висловлювався Р.Рейган), у демонстративних акціях (відмова американської, а потім і радянської сторони від участі в Олімпійських іграх відповідно в Москві та Лос-Анджелесі).

Протягом трьох років (1981-1983 рр.) основні зусилля радянської дипломатії були направлені на те, щоб перешкодити розгортанню американських євроракет, які радянські керівники сприймали як спробу США обійти встановлений ОСО-2 рівень і порушити стратегічну рівновагу, зафіксовану ними.

Радянський Союз намагався залучити па свою сторону пацифістський рух, який особливо сильно розвернувся у ті роки в ФРН, Великобританії та Нідерландах, і направити його проти розміщення євроракет. Ця спроба Радянського Союзу потерпіла крах, частково через невдоволення пацифістів ходом «нормалізації» становища у Польщі, яка здійснювалася за радянської підтримки, а також через репресії КДБ проти дисидентів - проблема, яка нікого не залишала байдужим.

Отже, на початку 80-х рр. зовнішня політика СРСР, що проводилася «олігархією дідуганів», приносила переважно невтішні результати, які перекреслювали плоди «розрядки». Період, який безсумнівно сприяв Радянському Союзу, як в дипломатичних, так і в,економічних відносинах, закінчився, і тепер Радянський Союз задихався в гонці за ядерним і технологічним паритетом.

У Східній Європі «Солідарність», незважаючи на переворот 13 грудня 1981 р., пробила пролом у радянському блоці значно більший, ніж «празька весна». У третьому світі досягнуті Радянським Союзом успіхи були дуже відносними. У Латинській Америці сандіпистський режим зазнавав наростаючих труднощів; економічна допомога Ф.Кастро обходилася все дорожче. В'єтнам, союзник СРСР у Швдешю-Східиій Азії, зав'яз у безперспективній війні і камбоджійською опозицією, яку підтримував Китай. В Африці економічна катастрофа в Ефіопії, громадянська війна в колишніх португальських колоніях вже не залишали ніяких надій па успіх радянської політики.

Нарешті, війна в Афганістані, яка стала безоднею, що безперервно поглинала і людей, і матеріальні ресурси. Двохсоттисячний експедиційний корпус вів брудну війну, дуже непопулярну в Радянському Союзі через тисячі загиблих і ще більше число поранених та покалічених молодих людей, знедолених та озлоблених.

Результати зовнішньої політики Радянського Союзу в країнах Західної Європи були не набагато кращими: незважаючи на введення американцями наступного дня після перевороту в Польщі ембарго на постачання в СРСР енергетичного обладнання, економічний обмін із західноєвропейськими країнами продовжувався. Починаючи з другої половини 70-х рр. розширення обміну, завдяки, передусім, великим і довгостроковим контрактам в області енергетики (таким, як угода про постачання сибірського газу по новому газопроводу, який з'єднав Сибір із Західною Європою), сприяло, як би там не було, формуванню взаємозалежності в економіці, якої нелегко було позбутися.

6. НАСТУПНИКИ БРЕЖНЄВА

12 листопада 1982 р., через два дні після смерті Брежнєва, ЦККГІРС одностайно призначив його наступником Ю. Андропова. Незважаючи на те, що повернення Андропова в Секретаріат ЦК (він вже був секретарем ЦК в 1962-1967 рр.), де він замінив померлого в лютому 1982 р. Суслова, зробило його на шість останніх місяців «брежнєвської ери» «головним ідеологом» (Ж.Медведєв) і тим самим дозволило стати конкурентом призначеного Брежнєвим «спадкоємцем престолу» К.Черненко (впливового члена «дніпропетровського угруповання»), більшість іноземних оглядачів задавалися питанням про істинні причини, які примусили радянське керівництво віддати перевагу людині, кар'єру якої, будь то в дипломатії (Апдропов був послом в Угорщині під час подій 1956 р.) або на чолі відділу ЦК, який займався відносинами із соцкраїнами, і, нарешті, протягом п'ятнадцяти років на чолі КДБ (1967-1982 рр.) не відповідала традиційним критеріям вибору на пост голови партії та держави.

Правда, його конкуренти були або старші за нього, або хворі, або просто дуже «сірі». На загальну думку, Ю.Андропов був компетентний, і його інтелектуальні якості, знання становища всередині країни, яке він придбав за роки роботи в КДБ, його обізнаність в питаннях економіки, а також репутація прихильника наведення порядку - все це забезпечило йому підтримку тих, хто ратував за перехід до більш ефективної економіки і за необхідні зміни.

Призначення Андропова було незвичайним також своєю швидкістю («Уолл-стріт джорнел» писала 12 листопада 1982 р.: «Представники адміністрації Рейгана вважають, що боротьба за успадкування престолу Л.Брежнєва продовжиться місяці, а можливо, н рік...») і викликало якщо не надію на нову «розрядку», то, принаймні, безліч питань. Чи можна вважати це призначення ознакою радикальних змін? Чи буде Радянський Союз проводити нові економічні реформи? Чи не поставить КДБ під сумнів законність керівництва партії з її корумпованим і недієздатним, старіючим апаратом?

М. Татю писав з цього приводу на початку 1983 р., що не КПРС тепер доручає своїм людям встановити контроль над діяльністю політичної поліції, а, швидше, остання починає займатися партійними та державними справами... Чи не вдалося Ю.Андропову те, в чому Берія, а за ним і Шелепін (ще один честолюбний керівник, який розраховував через керівництво КДБ стати на чолі партії) потерпіли невдачу? Таким питанням цілком законно можуть задаватися багато які апаратники. Тепер очевидно, що подібні міркування про «зміни» у зв'язку з приходом до влади Андропова виявилися пустими. Якщо можна говорити про зміни, то початок їм був покладений не 12 листопада 1982 р., а через двадцять дев'ять місяців, 11 березня 1985 р., в момент обрання на пост Генерального секретаря партії М.Горбачова, що стало кіпцем, так би мовити, «міжцарів'я». Весь цей період був відмічений саботажем усіх спроб реформ, оголошених Андроповим, а потім, після його раптової смерті в лютому 1984 р., абсолютним застоєм, втіленим К.Черненко, проведеним, нарешті, після невдалої спроби в листопаді 1982 р. на пост, який він займав усього лише рік, будучи абсолютно хворим.

У час «міжцарів'я» жодна серйозна проблема ні внутрішньої політики (економічна криза, соціальна апатія), пі зовнішньої (криза у відносинах між Сходом та Заходом), успадкована від 1 -і років консервативної політики «олігархії дідуганів», не була вирішена хоч би частково. Проте, в перші місяці після приходу Андропова до влади створилося враження, що він має намір здійснити ряд змін, морально очистити партію, приступити до економічних реформ. У своїй першій промові він всі ановив термін у два роки, щоб провести ряд змін, які дозволили б приступи ти до виконання наступної п'ятирічки в кращих умовах. У нього не вистачило на це часу, оскільки він був при владі всього п'ятнадцять місяців, однак, враховуючи його перші кроки, можна засумніватися в результатах, до яких привели б його реформи у майбутньому.

У внутрішній політиці коротке перебування Андропова у влади було відмічене, передусім, спробою покінчити з найбільш волаючими проявами корупції, яка розповсюдилася у свого роду «сімейних колах» партії через стабільність становища й абсолютну безкарність при Брежнєві величезного числа місцевих партійних керівників. Будучи керівником КДБ, Андропов мав усю інформацію про численні справи, пов'язані із сімейністю та корупцією, які творилися у феодальних володіннях «радянських князьків», особливо у другій половині 70-х рр., коли «тіньова» економіка розрослася до того, що проникла у всі сфери економічної діяльності. У зв'язку з поширенням цього явища у вересні 1980 р. ЦК партії прийняв ряд заходів, направлених на боротьбу з корупцією. Вказівки з цього питання були розіслані до місцевих партійних організацій у вигляді секретного листа. Правляча верхівка усвідомлювала, що проблема носила настільки загальний характер, що краще було підійти до неї як можна обережніше, «розбираючи» тільки найбільші зловживання і закриваючи очі па інші. У 1981-1982 рр. прогриміло кілька «скандальних справ», розкритих КДБ під керівництвом Андропова (які Захід трактував як справжнє «оголошення війни КДБ брежнєвській мафії», за висловом «Обсервер» від 7 березня 1982 р.): «скандал із сервізом Катерини II» -справа члена Політбюро Г.Романова, який «взяв напрокат» в Ермітажі безцінний сервіз, щоб відсвяткувати весілля своєї дочки; «велика ікорна справа», до якої був замішаний міністр рибного господарства О.Ішков, старий друг О.Косигіна; «скандал у ВВІРі» у Москві; і, нарешті, «діамантова історія», в якій безпосередньо були замішані дочка Брежнєва Галина та його зять Ю.Чурбанов, заступник міністра внутрішніх справ.

На похоронах батька дочка Брежнєва була в щільному кільці працівників КДБ. На Галину вже був виписаний ордер на затримання, після арешту 9 листопада її близького друга, директора найзнаменитішого продуктового магазина в Москві (Єлисєєвського гастроному). Відразу після смерті Брежнєва газети почали багато писати про корупцію вищих чиновників.

Андропов заявив, що потрібно «більш жорстко боротися проти порушень партійної дисципліни». Журнал «Комуніст» засудив «кар'єристів, що намагаються проникнути в ряди партії, горлохватів, нероб, порушників порядку». Е.Шеварднадзе, Перший секретар Компартії Грузії та член Політ-бюро, виступив у «Правді» із звинувачувальною статтею проти сімейності та корупції і оголосив про усунення з посади більше 300 відповідальних осіб у Грузії. Нарешті, 11 грудня «Правда» несподівано опублікувала звіт про останнє засідання Політбюро, присвячене обговоренню безлічі листів робітників і селян, незадоволених погіршенням умов праці, фальсифікацією статистичних даних, порушеннями в розподілі житла, розкраданням грошових коштів та іншими порушеннями законності й справедливості. Цим повідомленням, за яким пішли пропозиції посилити санкції відносно корупції, сімейності, розкрадання і хабарництва, уряд демонстрував свій намір енергійно боротися з усіма видами злочинної діяльності на всіх рівнях, щоб оздоровити моральний клімат у суспільстві. Ці заходи не були чимось небаченим у радянській історії: популістські кампанії проти корупції «високопоставлених князьків», які вважали, що радянські закони не для них, а для простих людей, неодноразово робив Сталін. При Андропові ці акції були результатом, як відмічає Ж.Медведєв, могутнього тиску знизу. Корупція охопила всі рівні, і багато хто вважав, що погіршення становища з продовольством і промтоварами викликане їх перерозподілом в інтересах номенклатури, яка щедро забезпечувалася високоякісними продуктами через магазини для обраних, і що завдяки широкій мережі таких магазинів-розподільників та системі індивідуальних пайків проста людина може розраховувати тільки на хліб.

Кампанія проти корупції скоро затихла. її основним результатом стало оновлення керівної еліти. Цей процес носив, однак, обмежений характер, і міністри, що з пошаною йшли на пенсію, поступалися місцями своїм першим заступникам. Слідчі органи припинили розслідування великих скандалів, у яких були замішані високі партійні керівники, пов'язані із справжньою «радянською мафією», і зайнялися боротьбою з більш скромними формами тіньової економіки: лівими приробітками, дрібною спекуляцією, щоб, зрештою, перейти до боротьби за зміцнення дисципліни. «Потрібно рішучіше повести боротьбу проти будь-яких порушень партійної, державної та трудової дисципліни», - заявив Андропов у своєму виступі на пленумі ЦК КПРС 22 грудня 1982 р., будучи цілком переконаний в тому, що «хоча й не можна все зводити до дисципліни, починати треба... саме з неї». Поліпшити управління, підвищити ефективність економіки, піднявши продуктивність праці, - такими були основні цілі його «програми економічних реформ». Що ж до способів їх досягнення, то, згідно з Андроповим, після довгих міркувань про розширення самостійності виробничих об'єднань, підприємств, колгоспів і радгоспів настав час практично приступити до розв'язання цих проблем, однак діяти в цій області потрібно обачно, враховуючи й досвід братських країн. В очікуванні підйому'самоврядування Андропов запропонував найпростіший і найдешевший спосіб припинення падіння продуктивності праці: боротьбу з марнотратством і підвищення дисципліни праці.

Боротьба з марнотратством у сільському господарстві, промисловості та на транспорті протягом кількох місяців стала основною темою для обговорення в пресі. Для зміцнення дисципліни були вжито небачених раніше заходів. Тільки вони й залишилися, як нам здається, у пам'яті людей від короткого перебування Андропова у влади. Ці заходи зводилися до наступного: нагляд за старанністю трудящих, перевірка посвідчень особи в магазинах (з метою виявлення тих, хто пішов туди в робочий час), нальоти міліції в бані, кінотеатри (з тією ж метою), зміна розпорядку роботи магазинів для того, щоб дати можливість населенню зробити покупки не в робочий час.

Уряд посилив санкції відносно порушників партійної дисципліни і значно підвищив ціни на продукти харчування. Всі ці заходи нагадували не стільки угорську модель, скільки військове становище у Польщі. Після незначного підвищення в першому півріччі 1983 р. продуктивності праці в промисловості все повернулося на свої місця.

У зовнішній політиці в період «міжцарів'я» напруження між Сходом та Заходом досягло свого апогею. 21 грудня 1982 р., прагнучи запобігти розгортанню американських євроракет, Андропов пішов на серйозні поступки відносно ракет середньої дальності: він запропонував скоротити число СС-20 в Єврош до 162 (кількість аналогічних французьких і британських ракет), перемістивши інші на азіатську частину території СРСР. Сполучені Штати відмовилися від цього варіанту, розсудивши, що, з одного боку, у разі необхідності ці ракети можуть бути без великих зусиль повернуті в Європу, а з іншого - переміщені в Азію СС-20 змінили б стратегічну ситуацію там, створивши загрозу іншим союзникам Сполучених Штатів, особливо Японії.

26 серпня 1983 р., розуміючи, що переговори про ракети середньої дальності близькі до провалу, Андропов оголосив, що Радянський Союз готовий демонтувати всі СС-20, що перевищують число французьких і британських ракет, відмовляючись від їх переміщення в східну частину країни. Однак через кілька днів нова радянська пропозиція була перекреслена знищенням 1 вересня радянським винищувачем «Боїнга-747" південнокорейської цивільної авіакомпанії. Ця акція, яка, здавалося, підтверджувала правоту тих, для кого СРСР був суспільством, повністю підлеглим військовій касті, стала великою політичною катастрофою для Радянського Союзу, який намагався стверджувати, що він нічого не знає про долю літака. Перед фактом численних доказів своєї провини Радянський Союз наважився, нарешті, формально визнати 6 вересня, що літак був збитий радянською ППО. США використали цю трагедію як підтвердження їх уявлень про істинну природу Радянського Союзу, країни з варварським режимом, якою керують брехуни та шахраї. Впіймані на гарячому і поставлені перед необхідністю оборонятися, радянські керівники почали стверджувати, що з самого початку політ «Боїнга» був «витонченою провокацією, організованою спецслужбами США». Радянсько-американські відносини, і без того погані, ще більше погіршилися. 28 вересня Андропов особисто висловив свою думку з приводу кризи, додавши своєму виступу форму урочистої заяви, яка була передана по всіх радянських інформаційних каналах. Тон цієї заяви був безпрецедентним за своєю уїдливістю. Радянські керівники, мабуть, років двадцять не дозволяли собі подібних одповідей. Андропов звинуватив американську адміністрацію у використанні нею провокації з «Боїнгом» для продовження «нестримної» і «безпрецедентної» гонки озброєнь.

24 листопада СРСР перервав переговори в Женеві по євроракетах і оголосив про намір розмістити в Європі нові СС-20. Починаючи з цього моменту були припинені всі переговори між Сходом та Заходом, що стосувалися озброєнь. Ніколи ще після закінчення другої світової війни ситуація на міжнародній арені не була такою напруженою.

Вона залишалася такою ж напруженою і під час короткого перебування у влади К.Черненко, оскільки радянська зовнішня політика як і раніше була в руках Громико.

Влітку 1984 р. стало ясно, що Р.Рейган буде в листопаді переобраний на новий термін. Тому радянські керівники визнали більш розумним поступити так, щоб переобрання Рейгана на пост президента не сталося виключно за рахунок напруженості радянсько-американських відносин, і вирішили відповісти на пропозицію американської сторони повернутися до діалогу між Сходом та Заходом. 28 вересня Громико відправився у Вашингтон на зустріч з Р.Рейганом. За цією зустріччю пішли контакти Громико з держсекретарем Шульцем в Женеві 7 січня 1985 р., тепер вже з ініціативи радянської сторони, стурбованої новим технологічним ривком американців, який дозволив розпочати роботи над програмою «стратегічної оборонної ініціативи», відомою під назвою «зоряних воєн».

Загострення відносин між Сходом та Заходом у період «міжцарів'я» мало серйозні наслідки відносно вибору пріоритетів у радянській економіці. Радянські військові бачили в напружених відносинах між СРСР та США передусім можливість добитися великих асигнувань на оборону. Але становище в країні було настільки важким, що збільшення військових витрат сильно відбилося б на і без того низькому рівні повсякденного життя людей, на атмосфері в суспільстві, яка стала більш напруженою з моменту андроповсь-ких ініціатив «по зміцненню дисципліни».

6 вересня 1984 р. начальник Генерального штабу Збройних Сил СРСР маршал М. Огарков був усунений з посади без будь-яких пояснень. Ця відставка показувала ступінь напруженості, викликаної як міжнародним станом, так і проблемою пріоритетів в економіці країни. В останньому випадку рішення диктувалися безпосередньо кризовими явищами в економіці, про які довго вмовчувалося, хоч вони цілком розвинулися вже у другій половині 70-х рр. Ці явища, згідно Ж. Сапіру, свідчили «одночасно про виснаження можливостей існуючого режиму і про невдачу процесу оновлення форм соціального життя, які дозволили б сформуватися новому типу суспільно-економічних відносин».

Размещено на Allbest.ru


Подобные документы

  • Аналіз зміни ролі споживчої кооперації у суспільному житті, під впливом економічної політики влади протягом ХХ ст. Споживча кооперація як дієвий механізм самозахисту людей від економічних негараздів. Стримування цін у період економічних негараздів.

    статья [19,2 K], добавлен 14.08.2017

  • Реформи хрущовської "Відлиги" в Радянському союзі, їх сутність і напрямки, значення в історії. Період "Застою" як назва однієї з останніх фаз існування радянської економічної та політичної системи, її визначні дати та етапи. Економічні заходи Горбачова.

    контрольная работа [34,6 K], добавлен 27.04.2011

  • Хрущовська Відлига як початок десталінізації у всіх сферах суспільного життя в Радянському союзі. Аналіз основних реформ Микити Хрущова. Розвиток машинобудування та металургії в Україні в 50-60-х роках. Плани Хрущова, що до освоєння цілинних земель.

    презентация [140,6 K], добавлен 15.11.2012

  • Утворення СРСР. Взаємодія союзних та республіканських органів влади, їх правовий статус. Соціально–економічний лад, державний устрій України за Конституцією УРСР 1937 р. Західні регіони України у міжвоєнний період. Утворення національних організацій.

    реферат [29,1 K], добавлен 03.03.2009

  • Внутрішньо-політичний курс уряду Великобританії відповідно до ідеології "демократичного соціалізму". Наростання кризових явищ у 1970-ті рр. Авторитет королеви і монархії. Успіх лейбористів у соціально-економічній сфері. Українсько-Британські відносини.

    презентация [1,3 M], добавлен 16.11.2013

  • Розвиток соціалістичної економіки в період будівництва, вдосконалення розвинутого соціалізму. Місцева промисловість України в 1943-1945 роки: здобутки та проблеми відбудови. Оснащення підприємств технічним устаткуванням для здійснення виробничого процесу.

    статья [21,0 K], добавлен 14.08.2017

  • Моделі зовнішнього економічного ладу: Німецька, Французька, Скандинавська та Лейбористська. Еволюція теорій прибутку підприємства. Світова економічна криза 1929-1933 років в Америці. Причини та мета перебудови в Радянському Союзі в 80-90-х роках.

    курсовая работа [31,8 K], добавлен 02.03.2014

  • Передумови встановлення соціалізму в країнах західних і південних слов’ян, фактори, що визначили шлях розвитку в другій половині 40-х років. Роль комуністичної партії у виборі шляху розвитку Польщі, Чехословакії, Болгарії, Румунії, Угорщини, Югославії.

    курсовая работа [82,7 K], добавлен 26.12.2011

  • Встановлення комуністичного режиму у країнах Східної Європи після війни. Будівництво соціалізму. Криза тоталітарного режиму. Антиурядові виступи в Східній Німеччині. Революції кінця 80-х років. Перебудова в СРСР. Повалення комуністичних режимів.

    реферат [26,3 K], добавлен 17.10.2008

  • Зародження дисидентського руху в Радянському Союзі та зовнішні фактори формування інакодумства. Найяскравіші представники осередку українських шістдесятників. Культурне життя періоду "застою", діяльність української Гельсінкської групи та руху опору.

    реферат [36,5 K], добавлен 17.12.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.