Український політичний діяч - гетьман Пилип Орлик

Але з часом Орлик вийшов зі стану депресії. Сталися події, які підбадьорили українського діяча і дали йому надію на краще майбутнє. Смерть Карла XII у грудні 1718 р. .дійсно змінила положення. В оборону Швеції (звичайно, ціною її уступок) виступили сильні європейські держави, Англія і Австрія, разом з польським королем Августом II, які постановили покласти край московським заборчим тенденціям та зорганізувати європейську коаліцію, щоби витіснити росіян (російські війська були вже в Мекленбурзі) з меж Західньої Європи.

Здавалося, що перед Орликом відкривалися необмежені перспективи, і він ретельно взявся до праці. Він зрозумів, що українська дипломатична акція буде мати тільки тоді правдиву вагу, коли він сам стане на чолі Запорозького Війська, що поки що знаходилося під татарською зверхністю. Треба було, отже, виїхати з Швеції і змобілізувати всі можливі сили для виборення інтересів української батьківщини.

Наперед почалася підготовча дипломатична праця. Через Григорія Герцика нав'язано було зносини з польськими магнатами, через- Нахимовського з січовим військом, а листовно, через міністра графа Флеммінга з Августом II.

В основу планів Орлика ліг проект створення спеціальної східної коаліції для поборення Росії, в складі Польщі, Швеції, Туреччини, Криму, буджацьких татар, до яких, безперечно, приєдналися б, з одного боку, запорожці, лівобережні і донські козаки, з другого, підлеглі цареві магометани, татари астраханські і казанські. Для здобуття польської і конформної з нею шведської опінії Орлик сполучував ідею визволення України з ідеєю унії її з Польщею. Принаймні він так представляв справу перед відповідними чинниками.

Але вирватися з Швеції було не легко. Гетьман поспішав, боячись зміни сприятливої поки що для нього європейської констеляції. Нетерпеливо чекав він на фінансову шведську допомогу, без якої не можна було вирушити, та на рекомендаційні листи від шведського короля до австрійського цісаря, королів англійського й польського, до султана, кримського і хотинського сераскера. Шведський король звертався з окремою грамотою (1720) і до кошового та запорожців, обіцяючи їм свою протекцію.

Нарешті 11 жовтня 1720 р. гетьман виїхав зі Стокгольму із усією своєю родиною. Першим етапом його подорожі мав бути Ганновер, де він сподівався побачитись з англійським королем Георгом І. Прибувши на німецьку територію, він попрощався з родиною, яка виїхала прямим шляхом до Вроцлава, і взяв напрям на Ганновер, маючи при собі старшого сина Григорія і секретаря, капітана де Клюара.

Але англійський король саме спішно виїхав з Ганноверу, і Орлик мусів задовольнитися конференцією з міродайним ганноверським міністром графом Бернсдорфом. Ще затримався він в Брауншвайгу, місці нарад європейського конгресу, де мав довірочну розмову з шведським уповноваженим до конгресу, графом Велінгом.

Далі взято було маршрут на Шлезьк. Переїхавши цілу Німеччину, він дістався на початку 1721 р. через Прагу до Вроцлава, де на нього вже чекала його родина.

Часи подорожі це були часи дуже жвавої дипломатичної діяльності, яку гетьман провадив або листовне, або через своїх уповноважених. Важлива була місія доручена Нахимовському для втримання безпосередніх зв'язків з запорожцями, кримським ханом і хотинським сераскером. Запорожцям писав він про повстання сильної європейської коаліції проти Москви, з якою влітку, «дасть Бог», прийде до війни.

Тим часом політична ситуація грунтовно змінилася. Зрештою, це мусів помітити і сам Орлик. Коаліція проти Москви виявила себе ненадійною. Антимосковський напрямок Георга І (що був ганноверським курфюрстом і англійським королем) став причиною гострої опозиції до нього англійських міністрів, які поборювали ганноверські інтереси свого короля і його міністра графа Бернсдорфа. Англійська опозиція була впертою і рішучою, і Георг І мусів здати свої позиції. А це стало сигналом і для Австрії, і для польського короля Августа II, щоби змінити фронт і, замість поборювання Москви, шукати порозуміння з нею.

Швеція, для оборони якої повстала коаліція, залишилася тепер ізольованою і мусила шукати порозуміння з царем. Так само ізольованим став і гетьман України.

Перебування у Вроцлаві, на цісарській території, примушувало його шукати ласки і протекції у цісаря Карла VI. І саме тут він відчув зміну положення. Він звернувся до Відня в момент, коли там ішли вже переговори між російським послом Ягужинським і цісарським дипломатом щодо взаємного порозуміння.

Перші два місяці перебування у Вроцлаві минуло для нього ще розмірне спокійно, але незабаром йому і його родині прийшлося дуже скрутно. Небезпека грозила з російського боку. Петро І тільки чигав на те, щоби зловити його при допомозі своїх численних азидів,-- Здається, не без допомоги Войнаровської російська влада була докладно повідомлена, коли і куди Орлик має їхати з Швеції. В Німеччині вже вартували на нього царські агенти, і вони тільки помилилися в етапах гетьманської подорожі.

Молодому Ягужинському, братові віденського посла, наказано було чекати на Орлика в Гамбурзі. Не знайшовши його там, Ягужинський виїхав через Відень до Вроцлава з наміром арештувати гетьмана і його родину. Орликові готувалася така ж сама доля, як і його швагрові Григорієві Герцикові у Варшаві (тут його ґвалтовно вхопили росіяни) і Войнаровському у Гамбурзі.

Орликові вдалося уникнути цієї небезпеки, завдяки тільки добрим зв'язкам з деякими важливими людьми у Вроцлаві. Взагалі це був час, коли гетьман міг думати навіть про деякі розваги, які вводили його у вроцлавське аристократичне товариство. Саме тоді товариське життя у Вроцлаві значно оживилося, завдяки перебуванню тут голштинського герцога Карла Фридриха. В честь значного гостя улаштовувалися танці і музики, редути і комедії. Орлик зі своєю фамілією брав участь у розвагах та мав нагоду познайомитись"; із самим герцогом і його ад'ютантом, полковником (пізніше генералом) графом Штенфліхтом.

Першу вістку про це знаходимо в його Діярії вже на третій день по приїзді до Вроцлава: «19 січня 1721 р. була моя донька на редутах, де знаходився і герцог Голштинський, який свідчився ласкаво і приязно до мене і казав мене здоровити». Це знайомство грало чималу ролю в деяких сподіваннях і політичних комбінаціях Орлика". Герцог обіцяв йому свою протекцію, і пізніше дипломатичні представники Голштинії дійсно де в чім заступали інтереси гетьмана на петербурзькім дворі.

Знайомство родини Орлика з голштинцями мало своє значення і в персональних справах. В 1723 р. старша Орликівна, Настя, вийшла заміж за генерала графа Штєнфліхта, а коли вона померла в 1728 р. (від неї Штенфлїхт мав двох синів, Карла Густава, названого так в честь Карла XII, і Пилипа -- в честь гетьмана), то він узяв собі за жінку другу доньку гетьмана, Варвару (Басю), перед тим написавши до гетьмана (1731) про дозвіл та покликаючись в цій для православних делікатній справі на патріарха Якова, чоловіка двох сестер і на текст з біблії.

У Вроцлаві познайомився Орлик і з бароном Орликом, цісарським шамбеляном, що походив з тої самої польської лінії Орликів, що й сам гетьман. Цей «свояк» (за висловом Орлика) узяв родину Орликів під свою спеціяльну опіку, увів її в коло вроцлавської аристократії, познайомив гетьмана з графом Шафгочем, вроцлавським обердиректором, з своїм швагром, бароном Менніхом та інш.

Почувши про небезпеку для Орликів з боку москалів, барон Орлик звернувся до чеського кацлера графа Шліка, прохаючи його заступитися перед цісарем, щоби москалям не дозволено було знеславити його дому ув'язненням гетьмана.

А поки що свояк відвіз Орлика в одне безпечне місце, віддалене вісім миль від Вроцлава, в березні 1721 р. Це було зроблено дуже своєчасно, бо саме по від'їзді гетьмана молодий Ягужинський приїхав до Вроцлава і зараз же о першій годині по півночі вдався до помешкання, де проживала родина гетьмана, щоби арештувати її, але ні підступом, ні обманом не міг нахилити господаря відімкнути браму і вернувся, не осягши свого.

Наступного дня Орликів свояк рішив забезпечити його родину іншим способом. Йому вдалося примістити дружину гетьмана «в однім монастирі, чотири доньки у другім, а двох синів (бо третій, найстарший, був при мені) у єзуїтів».

Але й старший Ягужинський, царський посол у Відні, не гаяв часу і енергійно добивався від віденського уряду вислання Орлика з цісарських володінь. Він звертався безпосередньо і до президента цісарської палати, графа Найдгарта, який проживав у Вроцлаві, прохаючи його негайно арештувати або задержати гетьмана, коли б він прибув до Вроцлава, та обіцюючи за це царську ласку. Але граф Найдгарт, заприязнений із бароном Орликом, не мав жодного бажання шкодити нещасливому емігрантові і навіть попередив Орлика про небезпеку, яка загрожувала йому з боку росіян.

Зате у Відні Ягужинському було значно легше попсувати Орликові справи, з огляду на дружні відносини, які запанували між Росією і Австрією. В Орлика знайшлося чимало заступників, але ні чеський канцлер Шлік, ні папський нунцій у Відні, до якого звернувся Орлик через шведського посла графа Бельке, ні інтервенція Августа II, шведського уряду й англійського посла у Відні Сафорина, -- нічого не могли зробити. В квітні 1721 р. граф Бельке сповістив гетьмана, що цісар відмовив йому в праві азилю. Заразом «старший директор» граф Шафгоч дістав у Вроцлаві наказ цісаря змусити Орлика і його родину виїхати з наслідних цісарських країн. Також і граф Шлік, бачучи безнадійність справи, написав до барона Орлика, щоби той намовив гетьмана не противитись наказові і волі цісаря.

Нещастя хотіло, щоб саме тепер, у квітні 1721 p., помер і барон Орлик, що взяв під опіку родину Орлика. Сам гетьман дуже драстично описує цей період свого життя: «Таким способом зусилля і інтриги моїх ворогів перемогли щиру зичливість до мене не тільки найсвітлійшого графа Бельке, але навіть короля Польщі, який дав доручення в цій справі своєму міністрові. Отже, родина моя зісталася у Вроцлаві, укрита в монастирях. Оборону і опіку над нею мій свояк (перед смертю.-- Б. К.) поручив своєму родичеві, панові баранові Мейніхові, людині побожній і чесній... А я, не маючи сталого місця, де б міг прихилити голову, став позорищем світові і людям, переїжджу з місця на місце, для безпечності під прибраним іменем, подаючи себе за чужинця». Не було іншого виходу. Орлик мусів покинути й самий Шлезьк. Вже наприкінці квітня бачимо його в Кракові. Ще з дороги він вирядив свого старшого сина Григорія до Дрездена, де останній мав під прибраним іменем вступити до саксонської гвардії.

Перебування в Польщі не змінило становища Орлика на краще. Дошкуляла матеріальна нужда, а може, ще більша небезпека з боку московських платних шпигунів. Саме тепер упало на нього нове нещастя. У травні 1721 р. несподівано помер в єзуїтьському монастирі коло Вроцлава наймолодший його син Яків, «що подавав найбільше надій».

Пригнічувала також і невиразна політична ситуація. По суті вигляди для Орлика ставали все більш безнадійними. На початку 1721 р. Швеція заключила мир з Москвою після 20 років війни. Польща тепер ставала занадто залежною від Росії, щоби взагалі приймати на увагу політичні проекти Орлика. Спроби порозуміння з царем через впливового в Петербурзі голштинського герцога і його дипломатів не вдалися. В жовтні 1721 р. Штенфліхт повідомив безпосередньо самого гетьмана, що його в мировий проект між Швецією і Росією не включено. Царський уряд врешті готовий був дати гетьману персональну амністію під умовою повороту на Україну, а це українського державного діяча не задовольняло.

А тим часом самі саксонські міністри Августа II, Флеммінг і Мантерфель, попереджали Орлика, щоб він не засиджувався в Кракові, а шукав собі якогось безпечнішого місця. Це значило, що Орликові треба було виїжджати і з самої Польщі. Іншого порятунку не було.

Що до напряму, то тут не могло бути сумнівів. Правда, дотеперішні плини Орлика в справі повстання східно-європейської коаліції стали неактуальними, з огляду на змінену політичну ситуацію в Європї. Але все ж в силі залишалося основне питання. На випадок нової кон'юнктури треба було бути на по.готові, себто десь на турецькій території і поблизу Запорозького Війська. Гетьман ясно розумів, що його сила полягала у війську, без якого він не міг бути повновласним чинником.

Останні місяці 1721 р. і перші 1722 р. посвячені були приготуванням до від'їзду. Клопоти про допомогу з боку польського уряду на подорожні видатки, намацання грунту на південнім сході, для чого вдруге послано було Нахимовського з листами до Запорозького Війська та турецько-татарських достойників, турботи про родину забірали увесь час. Щодо родини, то дальше перебування дружини і дітей у Вроцлаві здавалося Орликові небезпечним, і він. задумав примістити їх у Кракові. Вже в лютім 1722 р. родина його була тут, і дружину вдалося примістити у францисканськім монастирі, дітей у бернардинськім.

Після всіх цих приготувань Орлик виїхав із Кракова 17 лютого 1722 p., взявши з собою сина Михайла, секретаря капітана де Клюара і довголітнього слугу Кароля, і пустився в далеку мандрівку на Схід, у турецькі землі. Вже в березні він перейшов польський кордон і того ж місяця був в околицях Хотина.

3.3 Пилип Орлик в Туреччині

Хотинський сераскер був на той час найвищою військовою владою на польсько-турецькому кордоні. Всі приїжджі зараз же потрапляли під його контролю.

Тут Орликові не дуже пощастило. Почувши про його приїзд, турецький достойник заявив, що він має вертатися туди, звідки приїхав. Це дуже схвилювало гетьмана, тим більше, що він тепер дізнався, що сераскер арештував висланого ним наперед Нахимовського та вислав його назад до Польщі на руки Сєнявського.

Непевний і своєї власної безпеки, гетьман поспішив заявити протест, і сераскер дійсно трохи спустив тону, коли побачив, що в руках Орлика знаходяться рекомендаційні листи шведського короля до султана, великого візиря і до нього самого.

Але становище Орлика все ж таки лишилося непевним і дуже неприємним. Він не міг навіть добитися особистого побачення з сераскером, хоч це йому було й обіцяно, йому доводилося терпеливо дожидати, поки турецький уряд на повідомлення сераскера так або інакше вирішить його долю.

Врешті прийшов із Царгороду наказ вислати гетьмана до міста Сереса в Македонії. Але це був тільки тимчасовий розпорядок. Постійним місцем осадку призначено було йому Салоники. Тут український гетьман опинився вже в листопаді 1722 р.

Як бачимо, Порта прийняла Орлика досить холодно. Видно було, що з огляду на царя, вважалося потрібним тримати його на віддалі, в резерві, хоч у дійсності приїзд гетьмана був скорше корисний для турецького уряду. В його особі Порта діставала закладника-емігранта, яким можна було спекулювати в переговорах із чужоземними державами. На випадок війни з Москвою, Орлик міг стати ще кориснішим.

Отак почалася нова доба підневільного життя гетьмана, «мій полон», як він висловлюється в однім із своїх меморіалів. В Салониках пробув він 12 довгих років, ізольований від рідного оточення, від дружини і дітей. З собою взяв він другого сина Михайла, але нещаслива доля хотіла, щоби саме тут в Салониках, дуже нездоровому місті, в якому, особливо влітку, панували епідемії, включно до холери, Михайло Орлик став жертвою якоїсь чергової епідемії. Гетьман залишився зовсім на самоті.

Гірко відчував він свою долю. «Почесне» заслання і так лягало тягарем на його душу, а тут ще приходили турботи про родину, яка опинилася в дуже тяжкім матеріальному стані. Він і сам не мав засобів, отримуючи від турецького уряду (та й то з великим припізненням і неакуратно) невелику пенсію на утримання. Зрідка міг надсилати родині в Польщу хоч щось в допомогу, отак в 1723 p., як видно з його Діярія, 100 дукатів. А в листопаді 1724 р. знову плакав горючими сльозами над листом своєї дружини, яка була в страшних боргах, і жид з Кракова загрожував їй в'язницею.

Життя в Салониках проходило досить монотонно. Гетьман провадив велике листування, читав голландські, французькі і італійські часописи, звідки робив нотатки про події на Україні або в країнах суміжних з нею, займався і політично-теоретичними проблемами, оскільки якісь книжки можна було дістати.

Знайомих у нього було багато. Український гетьман був видатною фігурою в Салониках, з якою і високі достойники, і дипломати, і вище духовенство дуже рахувались. Час від часу він робив візити турецьким урядовцям,-- муфтію і каді, що також приходили до нього в гості. Тутешні англійські і французькі консули були його добрі знайомі.

Взагалі салоницькі греки, що були православного віросповідання, так само як і гетьман, живо зацікавилися його особою. Не один громадянин міста запрошував його до себе, як почесного гостя, а також чимало відвідувачів приходило на помешкання емігранта, шануючи в нім знатного та спорідненого вірою чужинця. Особливо широкі зв'язки мав гетьман з місцевим грецьким духовенством, починаючи з митрополита і кінчаючи звичайними священиками. Але мав він знайомства і серед католицьких кіл, не раз сходивсь з місцевими пріорами, єзуїтами і т. д.

Будучи глибоко віруючою людиною, він акуратно ходив у неділю і свята до церкви, відвідував нераз і католицькі богослужения. Дуже цікавили його богословські проблеми тодішнього часу. Як видно з його Діярія, він залюбки дискутував на теми теоретично-богословські і з своїми православними священиками, і з католицьким духовенством. Дуже лежали йому на серці питання про основні принципи християнської релігії, хто завинив в роз'єднанні церков і як привести їх поновно до єднання, до вільної сполуки православних і католиків.

А особливо пам'ятними були для нього ті дні, коли хтось з України приходив до нього. Гетьман буквально оживав і жадібно прислухався до тих новин, що приносили йому то якийсь монах з Почаєва, то подорожні і купці, то невільники і невільниці, яких долею він нераз займався, пробуючи здобути їм волю.

В перших роках перебування Орлика в Салониках політична ситуація в Європі була невиразна, і здавалося, що для нього виглядів на будуче взагалі немає. В атмосфері постійної зміни союзів та скороминучих політичних комбінацій, на які так багаті були 20-ті роки XVIII ст., не можна було опертися на щось певне. Після довголітніх війн за іспанську спадщину і великої північної війни Европа почувала себе стомленою і не мала охоти до нових ризикових підприємств. Замість зброї, виступила на перший план метода дипломатичних переговорів. Модою часу стали європейські конгреси, які, хоч і тягнулися роками (брауншвайгський конгрес 1713--1721 pp., конгрес в Камбре з 1724 р., а в Суасоні з 1728 р.), не в стані були полагодити суперечливі інтереси європейських держав.

Трагедією для Орлика було те, що він був цілковито відірваний від рідного терену і від Запорозького Війська. Ще в Хотині він почав перші спроби налагодження безпосереднього зв'язку з січовиками, від яких він бажав надіслання дезідератів війська і його компутів. Але ці спроби, з огляду на спротив і місцевої, і центральної влади, не повелися, тим більше в далеких Салониках.

Тепер гетьман цілу енергію звернув на те, щоби дістатися до Царгороду, де він сподівався розвинути якусь значнішу політичну акцію, вступивши у безпосередні зносини з турецькою владою і представниками європейської дипломатії. Чимало часу віддав він кореспонденції в цій справі з великим візирем, кримським ханом, молдавським господарем, з шведським урядом, з англійським послом у Відні Сафорином, який взагалі був йому за посередника для кореспонденції з європейськими державними мужами і навіть з родиною, а також і з англійським послом у Царгороді Станіяном, якому сам англійський король порекомендував заступитися за Орлика перед султаном. Взагалі англійська дипломатія, в основному ворожа до Москви, поставилася прихильно до гетьмана -- в протилежності до стриманої позиції французів (напр, в особі французького посла в Царгороді Бонака), які ще не були антимосковського наставления.

Але всі ці заходи розбивалися о нехіть Туреччини порушити мирні відносини з Москвою, хоч цар повів агресивну політику на південнім Сході, почавши в 1722 року війну проти Персії, що сильно заторкнуло інтереси Порти і дуже її схвилювало. Султан і далі не дозволяв Орликові покинути Салоники.

Тим часом європейська політична констеляція, коли брати за вихідний пункт 1725 p., стала яснішою. Дві події набрали для Орлика далекосяжного значення. На початку 1725 р. зійшов у могилу впертий і невблаганий ворог його, Петро 1, після смерти якого відживали надії гетьмана на можливість порозуміння з російським урядом. Не менше значення мав і шлюб (в серпні 1725 р.) Марії, дочки Станислава Лещинського, з французьким королем Людовиком XV. Тим самим Франція неминуче вступила в конфлікт з Росією, що так негативно була поставилася до колишнього польського короля. Станислав Лещинський, як тесть Людовика XV, набирав ваги в європейських справах і міг знову кандидувати на польський престол.

Саме тоді різноманітні інтереси європейських держав поділили їх на два ворожі табори. В однім, так званій віденській коаліції, знаходилися Австрія, Іспанія і Росія, в другій -- ганноверській коаліції -- Англія і Франція разом з Голландією і Данією та іншими державами. На боці Англії і Франції стояв Станислав Лещинський, а польський король Август II, цілком зрозуміло, оперся на Австрію. Ситуація в Європі стала загрозливою. Нова європейська війна здавалася неминучою.

Саме ця напружена атмосфера дає можливість Орликові ввійти у новий період свого життя, позначений великою дипломатичною акцією. Починається дуже жвава кореспонденція між Станиславом Лещинським і П. Орликом та зносини його в першу чергу з державами, приналежними до ганноверської коаліції.

Цікаво, що польський екс-король покладав великі надії на Орлика, тримаючись тої думки, що перебування його в Туреччині конче потрібне, тільке не в Салониках, а в Бендерах або Хотині. Лещинський дивився на справу так, що одиноким шансом українського гетьмана є не мир, а війна, збройне повстання на Україні та анишосковська диверсія.

Заходи його, безперечно, не залишилися без відгуку. Важливо було вже те, що взагалі поставлено було українську проблему в європейських масштабах. Є відомості про те, що йому обіцяно було допомогу з боку Англії, Франції і Швеції. На засіданнях конгресу справа України не дебетувалася, але розмови на тему України і Орлика велися, хоч і «поза засіданнями конференції». За нього вступився - кардинал Флері і англійський, голандський та іспанський делегати, але їх спроби переконати російського уповноваженого на конгресі, гр. Олександра Головина в справедливості справи українського гетьмана та потребі її полагодження, ведені за посередництвом шведського посла, барона Гедда, і голштинського графа Бассевіца, не зробили належного ефекту. В грудні 1728 року Головкін заявив, що його уряд не може допустити дискутування української справи на конгресі,, що прихильність російського уряду до козацької нації і без того ясна, бо їй знову дозволено було, всупереч постанові покійного царя, обрати гетьмана, що Орлик є бунтівник і спільник Мазепи і йому можна б дати амністію, коли б він віднині поставився лояльно до Росії. На тім і закінчилася інтервенція: дипломати більше не налягали, а кардинал Флері порадив гетьманові попросту скористатися з запропонованої йому амністії.

Але гетьман звернувся безпосередньо і до представників віденської коаліції. Особливу надію покладав він на інтервенцію голштинського герцога Карла Фридриха перед царицею Катериною І, з дочкою якої Анною той був одружений. Також зав'язав він стосунки з Австрією і з Ватиканом та орденом єзуїтів, пробуючи через них вплинути, з одного боку, на російський уряд, з другого, на Августа II та на закордонні органи Польської республіки. Від Росії він сподівався визнання своїх гетьманських прав на Лівобережну Україну, від Польщі визнання автономії Правобережної України під своєю владою та відновлення козацтва.

Це була, так би мовити, орієнтація на всі боки, включно до фантастичних проектів окатоличення України, щоби, таким чином, знайти шлях до Ватикану, та більш реальних надій на голштинського герцога, якого вплив дійсно щось важив у Петербурзі, поки жива була Катерина І.

Щось нервове, незрівноважене, одчайдушне давало себе знати в цій розкиданій, хоч і напруженій дипломатичній акції. Ясно було, що перебування в Салониках стало Орликові не в терпець. Знову, як за Бендерських часів, уявлялася йому Туреччина свого роду в'язницею, з якої йому хотілося вирватися всіма силами на волю.

Резиденція Орлика була тоді в Бендерах, і тут же чекав на війну і кримський хан, що змобілізував велике число своїх татар. Але, як відомо, Туреччина спочатку вагалася, а потім, коли Станислав примушений був покинути і Гданськ, а російське військо заняло Кам'янець, було вже пізно думати про військові дії.

Орлик потрапив у прикру ситуацію, його нечисленне військо опинилося без фондів, у голоді і холоді. В Царгороді постійно мінялися уряди, і там не було кому подбати про бідолашного гетьмана, хоч не бракувало інтервенцій на його користь. Сам бендерський сераскер пригадував великому візирю, що треба щось зробити для Орликового війська. Тільки Франція мала значнішу допомогу матеріальну, бажаючи й надалі мати приятелів серед козаків.

Пізніше (в 1741 р.) Орлик писав до Швеції, що він мусів розпустити своїх козаків з огляду на брак засобів: запорозька піхота пішла в Січ під московську владу, а Сава (Чалий) зі своєю кіннотою подався на польську службу. Скоріше треба припустити, що військо потроху само розійшлося. Російський посол в Царгороді Неплюєв, їдучи до Росії через Ягорлик в жовтні 1735 p., писав, що «в деревні Каушанах... находится Орликъ, де онъ со всею своею разбойническою станицею квартеру иметь, состоящею во 100 или 150 человекахъ, а сказываютъ, что сего лета было при немъ техъ бездельниковъ до 700 собрано, но разбежались, въ том числі и известный козакъ Савка Чалый отъ него отложився и таки въ Польшу ретировался».

Після переходу Січі під владу Москви й розпорошення власного військового відділу, шанси Орлика дуже підупали. Запорозьке Військо було основою його політичних планів. Без нього він був не стільки шефом окремої країни, спроможним укладати союзи з тою чи іншою державою, скільки дорадником чужих урядів, експертом у справах Східної Європи. Та проте він не переставав працювати далі, хоч і був «у страшному горі». Невтомно випрацьовував всі проекти за проектом, шукаючи виходу з положення.

Старий гетьман мусів, з наказу турецького уряду, їхати з Бендер до Відіну. Він послухався, хоч нове призначення його дуже образило. Він уважав себе такою ж високою особою, як і «герцог Угорщини», і ставати до послуг останнього здавалося йому понижуючим для його гетьманської гідності.

Подорож Орлика відбулася десь у лютім 1738 р. У Відіні, з неохотою виконуючи свої обов'язки, він нетерпеливо чекав на приїзд великого візира. Коли той появився в околицях Відіна влітку 1738 p., гетьман поспішив побачитися з ним.

Розмова була важлива. Орлика принято було з належними почестями, і він мав з візирем довгу конференцію, під час якої заявив, що йому, як шефові козацької нації, не личить бути дорадником князя Ракочого і що спільні інтереси його і Туреччини вимагають його присутности на кордонах України. Візир погодився з цією думкою і дуже цікавився станом речей у Росії та на Україні.

Саме тоді проекти і задуми Орликів -- і батька, і сина -- знову зверталися (в який вже раз?) до ідеї східноєвропейської коаліції. Вони живо відчували потребу консолідації сил: Польща, в якій так багато було опозиційного до Росії елементу, Швеція і Туреччина мали працювати разом. Особливо важливим здавалося українським політикам завдання переконати турків в необхідності активізації східного фронту. Орлик рекомендував замирення з Австрією і зосередження військової енергії на Сході -- в протилежність до французьких діячів в Царгороді, Вільнева і Бонневаля, що стояли за активні дії супроти Австрії і пасивну оборону на Сході. На думку гетьмана, Туреччина мала б негайно виступити на Правобережжі й подати руку лівобережцям, серед яких, з огляду на те, що Україна стала базою війни, панували дуже неприхильні до Росії настрої.

Ha деякий час гетьман звернув на себе увагу турецького уряду. Він був задоволений і, від'їхавши з Відіна, осів в Ясах, де ще на початку 1739 р. сподівався свого покликання до Царгороду на спеціальну нараду з міродайними турецькими чинниками. Тепер він зробився своєго роду турецьким експертом в справах російських, польських і шведських, завів у згоді з візирем жвавіші зносини з опозиційними поляками та спробував наново порозумітися із запорожцями.

Під час. цієї війни, що скінчилася нещасливо для Швеції, ми, бачимо знову Орликів при праці. Особливо Григорій Орлик виявив небуденну енергію, звертаючись з меморіалами до шведів, агітуючи в Польщі, підбурюючи Францію, носячись з проектами нової коаліції, в яку мали входити Швеція, Туреччина, Польща і навіть Прусія. Центральним пунктом була для них звичайно українська справа, яку ще раз спробувано було поставити на порядок денний, користаючи з шведсько-російської війни.

Але час для активної міжнародної української акції вже минув. Всюди стукалися Орлики в зачинені двері, і тільки шведи, яким на війну не щастило, радо приймали послуги невтомних антимосковських агітаторів.

Треба дивуватися впертості, з якою і батько, і син Орлики працювали для добра української нації, як вони його розуміли, не зражаючися безконечними невдачами, що раз у раз зустрічали їх на життєвому шляху. Старий гетьман залишився вірним своєму завданню до кінця свого життя. В останньому листі до французького канцлера Флері з ЗО серпня 1741 р. він, прохаючи й надалі протекції для сина і всієї козацької нації, заповідав, що ніколи не перестане шукати всіх легальних засобів, «щоб заявляти мої права і права моєї нації на Україну».

Закінчення турецької війни, тяжко відбилося і на гетьманові. Знову турецький уряд, щоб не мати конфліктів з Росією, наказав йому переїхати з Букарешту до Адріянополя.

Сам Орлик дуже хотів переїхати до Яс, тим більше, що Порта тоді призначила на посаду молдавського господаря його приятеля Маврокордата. Він відмовився переїхати до Андріянополя, і тоді турецький уряд ужив репресій і перестав видавати йому належну пенсію. Принаймні так було деякий час.

Цей переїзд лежав дуже Орликові на серці. З ним зв'язаний був його план виписати до себе свою родину з Польщі, щоби після двадцятилітньої розлуки хоч решту свого життя прожити з дружиною і одною донькою, що була ще при ній. Саме тоді його дружина проживала в Станиславов і її тяжкий матеріальний стан дуже його пригнічував. Звідти одержав він весною 1741 р, листа, з якого дізнався, що Анна Орлик мусила заставити одному жидові дещо зі свого одягу, бо не було з чого жити. На дружину гетьмана це зробило таке тяжке враження, що вона захворіла на лихоманку.

Тим часом нормальна пенсія Орлика виносила денно 7 талярів і її було замало для власного утримання і утримання родини в Польщі. Замість збільшення дотації, як цього просив гетьман, турецький уряд її зменшив і навіть цю зменшену дотацію мав видавати тільки тоді, коли він переїде до Андріянополя. Становище гетьмана ставало розпучливим. Він уже з два місяці не отримував своєї дотації, наробив боргів і не знав, як їх ліквідувати. Також і оточення його, купка старшин і слуг, не мало охоти їхати за ним до Андріянополя, знаючи неспроможність Орлика утримувати їх та боючись нездорового андріянопольського клімату.

Вкінці на таке сумне становище гетьмана звернули увагу деякі чужоземні чинники. За справу взялися шведські резиденти в Царгороді, молодий Гепкен і Карлсон, та новий французький посол де Кастелян, і їм удалося Добитися деяких полегшень для старого гетьмана.

Орлик переїхав до Яс, але пожив там не довго. Він помер 24 травня 1742 р. в Ясах, на самоті, без надії побачитися І пожити з своїми рідними.

Після смерти Пилипа Орлика українська справа вже не могла бути так актуально поставлена, як за його життя. Це вже була скоріше пропаганда, підготовча акція на майбутнє. І все ж таки знайшлися діячі, що пробували продовжити його працю. Завдяки енергії його сина Григорія, який на французькій службі осяг високого становища, українська справа не зникала з європейського обрію ще в 40--50-их pp. XVIII ст. Два інші емігранти з славної плеяди мазепинців продовжували свою діяльність. Ще в 1754 р. граф Григорій Орлик посилав Нахимовського і Мировича в Крим, аби звідти вони нав'язали стосунки з Запоріжжям.

Також ще один нащадок гетьманського роду, граф Пилип Штенфліхт, син старшої Орликівни (Насті), був в 50-их pp. старшиною в полку свого дяді Григорія Орлика і працював віддано на користь України, їздячи не раз до Стокгольму з дорученням гетьманича, як посередник у французько-шведських перемовах щодо козацьких справ.

ВИСНОВКИ

Наприкінці зберемо до купи все, що може нам допомогти намалювати загальний образ П. Орлика і оцінити його діяльність. Людина чуттєвої, пристрасної вдачі, щирого серця, з гуманним відношенням до людей, включно до своїх власних підданих, гетьман дуже сильно переживав долю і недолю свого життя. Йому, з вродженою товариською вдачею, довелося значну частину свого життя перебувати на самоті, серед чужих людей, здалека від дружини й родини, без стику з українськими людьми. В цьому була найбільша трагедія його персонального життя. Особливо далося йому в знаки 12-літнє сидіння в Салониках, в цій «в'язниці», що не давала йому вільно дихати, -- тим більше, що натура його була непосидюча, нетерпелива, жадібна нових вражень, вимагала живої праці, руху, зміни обставин.

А тим часом П. Орлик був людиною високо культурною, європейцем в повнім розумінні цього слова, що ставив вимоги до-життя і тим болючіше відчував свою недолю. Европа була для нього своя, близька. Він ще належав до людей барокової доби, просякнутих глибокою релігійністю та з дуже великим зацікавленням для теологічних проблем. Маючи значну ерудицію, він знав кілька європейських мов та майстерно латинську мову. Наукові інтереси його поза теологією здебільшого лежали в царині історії й політики. Він був добре ознайомлений з клясичними авторами, Геродотом, Страбоном, Плінієм та іншими, залюбки читав твори знаменитих французьких провідників-красномовців, цікавився правничими проблемами в представленні сучасних йому авторів тощо.

Життя примушувало його до компромісів, але душа його залишалася чесною і щирою, здатною до найбільших обмежень і самопосвяти. Українська справа стала правдивим змістом його життя. Цілу свою небуденну енергію він присвятив політичним завданням; своє звання гетьмана, шефа нації, він відчував, як відповідальний обов'язок, в жертву якому треба було принести свою персональну долю. І брався він за свої завдання з чисто українською впертістю: скільки разів бачив свої пляни' зруйнованими, скільки невдач пережив на своїм віку, і все ж таки знову піднімався, набирався нової енергії і шукав нових шляхів -- і так до кінця свого життя.

Політика його була часом поплутана і скомітлікована, але все ж таки можна помітити в ній, не зважаючи на компроміси, вимушені обставинами часу, провідну лінію. Безперечно, Орлик був видатним українським державником. На його прапорі була виписана незалежна й соборна Україна. Метою його було об'єднання Право- і Лівобережної України (по змозі, разом зі Слобідською Україною і, зрозуміло, разом з Запорожжям) в сильну Українську державу під одним гетьманським регіментом. Це була спадщина, яку він перебрав від Мазепи і якій він зістався вірним ціле своє життя.

Безперечно, прямолінійною його політика не була: іноді виступали на перший плян справи Правобережної України, іноді Лівобережної, іноді орієнтація на Англію, частіше орієнтація на Францію і Швецію, а також і Польщу (Станислава Лещинського, а іноді і офіційну, Августа II).

Особливу ролю в його політичній концепції грала Москва. В основному лінія його політики була антимосковська, хоч він не раз робив спроби порозуміння з російським урядом через різних посередників. Стало -- антимосковською виявилася вона в останнім періоді його життя, в роках 1729--1742. Московську небезпеку відчував він глибоко і в загально-европейськім і спеціяльно східньо-европейськім масштабі. Змагання Росії до завоювань на Заході уявляв він собі походом варварів проти європейської культури. За певних обставин, ціла Европа стояла, на його думку, під загрозою московської експанзії.

Ще небезпечнішою була вона для її безпосередніх сусідів, Швеції, Польщі і Туреччини. Тому й звертається він насамперед до них із своїми численними пропозиціями (особливо після Бендерського часу) про утворення східньої коаліції проти Москви. В цьому відношенні його проекти значно наближаються до задумів Карла XII: він, очевидно, вийшов не тільки зі школи Мазепи, але й шведського короля, з яким прийшлося йому стільки років близько співпрацювати.

В проектах Орлика виступають, як головні учасники антимосковської коаліції, не тільки Польща, Швеція й Туреччина, але й Крим, Буджацька орда, Січ, Гетьманщина, донське козацтво, татари астраханські й казанські і т. д.

Думаючи в таких широких маштабах, він відповідно трактував і ролю України.

Україна стояла в найближчім сусідстві з Москвою і була найбільш загрожена з її боку. Орлик передбачав, що Гетьманщина і Січ не втримаються проти Москви і стануть жертвою її великодержавницької політики. А після того прийде черга на Польщу й т. д. Тим часом існування сильної, з'єднаної України потрібне для європейської рівноваги, загроженої московською експанзією.

Україна має бути охоронним валом і в загальноєвропейськім, і в спеціяльно східньо-европейськім значінні, і саме цей напрям його думок робить його актуальним і на сьогодні. Між минулим і сучасним нав'язуються нитки. Сам Орлик принаймні тридцять років тримав українську справу в Европі в активному стані, а коли взяти до уваги його продовжувачів, сина з його співробітниками, то так було до кінця 50-х років XVIII ст. Його енергійна, вперта та невтомна праця не могла залишитися без наслідків. Вона зберегла нам традиції, створила певні зв'язки з Европою. Ці традиції, хоч як запорошені порохом минулого, знову виходять наперед і дають ще раз нагоду вдумливому українцеві задуматися над долею своєї батьківщини.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антонович О. На чужині, але ж Україною: Міжнародна політична діяльність гетьмана України в екзилі Пилипа Орлика//Політика І частина - 1998. - №3 - с. 68-81.

2. Антонович О.М. Гетьмани України і кошові отамани запорозької січі - К., 1993.

3. Герман Б. Глава Української держави Пилип Орлик з родиною і членами уряду в Кристіантиді (1716-1719)// Пам'ятки України - 1998 №1.

4. Дзюбенко М. Заповіт гетьмана [ Пилипа Орлика] // Голос України. - 1991. 29 листопада.

5. Дорошенко Д. Нарис з історії України. - Львів 1994.

6. Збірник Гетьмани України Камінський та Ю.Ф. Назаренко//Украна, 1991.

7. Ігор Шаров, 100 видатних імен України. Видавничий Дім „Альтернативи”К., 1999, 502 с.

8. Конституція Пилипа Орлика. - 1710.

9. Кухта Б. З історії української політичної думки. - Київ., 1999.

10. Крупницький Б.Д. К.84. Гетьман П. Ормак ( 1672-1742)

11. Політична історія України - К., 2001. - 488 с.

12. Різніченко В. Р.49 Пилип Орлик ( Гетьман- Емігрант) Його життя і діяльність. Репресії відть. вид. 1918 К. 1991-48 с.

13. Смолій В.А. Володарі гетьманської булави. - К., 1994.

14. Хорунжий Ю. Пилип Орлик: [ Історичні постітті України]//Урядовий кур'єр - 1998 - 10 жовтня. - с. 8

15. Хегман Бергіл Пилип Орлик у Швеції ( 1716-1719) // Український історичний журнал - 1996 №3 - с. 151-155

16. Шевчук В. Гетьман вигнанець: Про Пилипа Орлика// Хроніка. - К., 1993. - №3-4. - с 61-73.

ДОДАТОК 1

КОНСТИТУЦІЯ ПИЛИПА ОРЛИКА

В ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа, Бога, славленого в Тройці.

Нехай станеться на вікопомну пам'ять та славу Запорозького війська і всього народу малоросійського.

Дивний і невгадний у долях своїх Бог, милосердний і довготерпеливий, праведний у покарах як завжди від початку видимого сього світу, вивищує на праведнім мірилі свого правосуддя одні держави, а інші за гріхи та беззаконня смиряє; одні уярмлює, інші звільняє; одні підносить, інші скидає долі. Так і народ бойовий стародавній козацький, який раніше називався козарський, спершу був піднесений безсмертною славою, просторим володінням та рицарськими відвагами, якими не тільки довколишнім народам, а й самій Східній державі був страшний на морі й на землі, і то так далеко, що цісар східний, бажаючи його собі довічно примирити, з'єднував подружнім союзом синові своєму каганову дочку , тобто, князя козарського. Потім, славлений у вишніх, той таки праведний суддя Бог через примножені неправди й беззаконня, покаравши численними карами той козацький народ, знизив, змирив і ледве не вічною руїною скинув долі, нарешті військовою зброєю Польській державі піддав через Болеслава Хороброго та Стефана Баторія, королів польських. І хоч недовідомий і постійний у правосудді своїм Бог, караючи, покарав рідних наших предків незчисленними тягарями, однак, не до кінця прогнівляючись і довіку не ворогуючи, а бажаючи вивести згаданий козацький народ до першопочаткової волі із підтяжного на той час польського панування, висунув ревного оборонця святого православ'я, стародавніх прав та вольностей військових Вітчизни, подвижного гетьмана, славної пам'яті Богдана Хмельницького, котрий при всесильній Божій допомозі, при незламному сприянні найяснішого короля його милості, шведського , безсмертної та вічно достойної пам'яті Карла Десятого і при повній підтримці зброї Кримської держави та Запорозького війська, а при своєму добророзумному промислі, визволивши працями та відвагами з польського підданства Запорозьке військо та уярмлений і утиснений малоросійський народ, піддався з ним добровільно під самодержавну руку великих государів, царів та великих князів, повелителів росйських, сподіваючись, що Московська держава, як з нами єдиновірна, дотримає обов'язків своїх у договорах та статтях, відбитих та присягою стверджених і вічно збереже Запорозьке військо та вільний народ малоросійський непорушно при правах та вольностях під своєю обороною. Але після смерті того, славної пам'яті, гетьмана Богдана Хмельницького, коли та Московська держава численними винайденими способами намагалася надвередити і до решти зруйнувати військові права та вольності, які сама ж потвердила, і на народ вільний козацький, якого вона ніколи не завойовувала, накласти невільниче ярмо, тоді, скільки Запорозьке військо в тому терпіло, стільки вимушене було кров'ю та відвагою боронити цілість своїх прав та вольностей, і до такої оборони сам Бог помститель нахиляв. Напослідок, коли вже оце тепер, за гетьмана, славної пам'яті небіжчика, ясновельможного Іоанна Мазепи, згадана Московська держава, бажаючи довести свій лихий намір до завершення і віддаючи злом на добро, замість удячності й уваги за такі численні вірні служби і за гоніння на них до останнього знищення, кошти і утрати, за незчисленні відваги та воєнну криваву працю хотіло неодмінно перетворити козаків у регулярне військо, міста забрати в свою область, права і вольності поламати, Запорозьке низове військо викоренити і ймення його навіки згладити, чого явні були і під сей час знаки, докази й початки. Тоді вище згаданий, славної пам'яті ясновельможний гетьман Іоанн Мазепа, поставивши правдою та ревністю цілість Вітчизни, прав та вольностей військових, а бажаючи щирим жаданням бачити у дні свого гетьманського володіння і залишити квітнучою і наповненою ту ж таки Вітчизну, милу матір нашу, та військо Запорозьке городове й низове, після смерті своєї для вікопомної пам'яті імені свого не лише в непорушних, але і в розширених і розмножених вольностях, віддався у незламну оборону найяснішого короля, його милості, шведського Карла Дванадцятого, який за особливим промислом усемогутнього Бога вступив на Україну зі своїми військами, тим послідуючи й наслідуючи попередника свого, славної пам'яті звитяжного гетьмана Богдана Хмельницького, який із найяснішим шведським королем, його королівської величності однойменним дідом Каролем Десятим, погоджуючись однодумністю та промислами військовими на звільнення Вітчизни своєї від польського тодішнього підданства, не меншу мав поміч у своїх замислах, прагнучи розірвати польські сили . І хоч недовідомі долі Божі такі ревні наміри небіжчикові, за приводом звісної відміни воєнної фортуни , не лише не здійснили, але й самого тут, у Бендері, прикрили смертельним декретом, однак осиротіле після смерті свого найпершого рейментаря Запорозьке військо, не покидаючи прагнути бажаної собі свободи і покладаючи надію на Божу поміч у протекції найяснішого короля, його милості, шведського, і в праведній нашій справі, яка мала звичай тріумфувати, постановило на підпертя її і для ліпших військових порядків та проводу, на спільну раду генеральної старшини, наслідуючи й погоджуючись у тому з волею найяснішого протектора нашого, королівської величності шведської, вибрати собі нового гетьмана, на обрання якого призначити термін, як і належне тому елекційному актові місце під Бендером, з'єдналося на загальну Раду з керівником своїм паном Костянтином Гордієнком, кошовим отаманом. Тоді всі загалом із генеральною старшиною та послами від війська Запорозького та Низового, що лишається біля Дніпра, знісшись, за давніми звичаями та за військовими правами, вибрали собі вільними голосами одноголосне гетьманом його милість пана Пилипа Орлика, достойного тієї гетьманської честі, під сей важкий час спроможного той гетьманський уряд двигати, управляти і при Божій помочі і при протекції найяснішої королівської величності шведської дбати і радити в інтересах Вітчизни малоросійської. А оскільки колишні гетьмани Запорозького війська, лишаючись під московськими самодержцями, осмілювалися присвоювати собі над слушність і право самодержавну владу, якою були значно надвередили давні порядки, права та вольності військові не без всенародного утяження, отож ми, генеральна старшина тут присутня, і ми, отаман кошовий із Запорозьким військом, запобігаючи надалі такому безправству найбільше під сей для того діла вигідний час, коли Запорозьке військо вдалося під протекцію найяснішої королівської величності шведської і тепер її кріпко й непорушне тримається не для чого іншого, тільки для поправи й підняття впалих своїх прав та вольностей військових, домовилися і постановили з ясновельможним його милістю паном Пилипом Орликом, нововибраним гетьманом, аби не тільки його вельможність при щасливому своєму гетьманському володінні, непорушне дотримував усіх тих, що тут ідуть написані, пунктів, договорів та постанов, собою попрясяжених, а також, щоб вони були дотримані і збережені неодмінно і за інших, що будуть потім, гетьманів. Вони мають у собі таке.

Оскільки між трьома богословськими добродійностями перша е віра, тож у першому сьому пункті належить почати діло про святу православну віру східного сповідання, якою раз звитяжний козацький народ був просвічений у столиці апостольській константинопольській ще за володіння козарських каганів, так і тепер, триваючи в ній непорушне, не хитався ніколи жодним іновір'ям . І не таємниця се, що славної пам'яті гетьман Богдан Хмельницький із Запорозьким військом ні на що інше, а тільки за військові права й вольності піднявся і почав праведну війну супроти Річі Посполитої польської, а в першу чергу за святу православну віру, яка всілякими утяженнями була присилувана від польської влади до унії з римським костелом, і ні для чого іншого добровільно піддався із тим Запорозьким військом та народом малоросійським у протекцію Московської держави, а тільки задля православної одновірності. Через се теперішній нововибраний гетьман, коли Господь Бог, кріпкий та сильний у бранях, пособить щасливою зброєю найяснішому королеві, його милості, шведському звільнити Вітчизну нашу Малу Росію від невільничого московського ярма, має й повинен буде у першу чергу дбати та міцно поставати, аби жодне іншовір'я до Малої Росії, Вітчизни нашої, не було запроваджено, а коли десь, чи таємно, а чи явно могло виявитися, тоді владою своєю має його викорінювати, не допускатиме проповідуватися і розширюватися йому, іншовірцям співжиття на Україні, а найбільше лиховірності жидівській, не давати дозволу і на те класти все дбання, щоб була утверджена вічно єдина віра православна східного сповідання під послушенством святійшого апостольського трону константи нопольського з примноженням хвали Божої, святих церков, а із навчанням у вільних науках малоросійських синів розширялася і, наче крин у терні, процвітала поміж навколишніх іншовірних держав. А для більшої поваги першоначального в Малій Росії митрополичого престолу київського і для кращого управління духовних справ, має той таки ясновельможий гетьман після звільнення ним Вітчизни від московського іга справити в апостольській константинопольській столиці первісну екзаршу владу , щоб через те поновилися подання і синівське послушенство згаданому апостольському константинопольському трону, від якого євангельською проповіддю має бути просвічена і зміцнена у святій католицькій вірі.

II

Як кожна держава складається і стверджується непорушною цілістю кордонів, так і Мала Росія, Вітчизна наша, щоб у своїх кордонах, стверджених пактами від Річі Посполитої польської і від Московської держави передусім у тому: які відійшли по ріку Случ за гетьманства, славної пам'яті, Богдана Хмельницького були відступлені, вічно віддані й пактами укріплені від Річі Посполитої польської в гетьманську область, не були насильно змінені й порушені - має про те ясновельможний гетьман старатися при трактатах найяснішого короля, його милості, шведського і кріпко, скільки Бог сили пошле, поставати, де належатиме, а передусім писати про се до найяснішого маєстату його королівської величності, шведської, як оборонця і протектора нашого, щоб його величність не допускав нікому не тільки прав та вольностей, але й військових кордонів пошкоджувати й собі привласнювати. Над те має той таки ясновельможний гетьман після закінчення, дай Боже, щасливої війни впросити в королівської величності шведської такого трактату, щоб його величність та його спадкоємці, найясніші королі шведські титулувалися постійними протекторами України і залишалися такими на ділі для більшої кріпості Вітчизни нашої і для збереження її цілості в наданих правах та кордонах. Також і про те має писати ясновельможний гетьман до найяснішого королівського маєстату, щоб у трактатах його величності з Московською державою було й таке викладене, щоб як невільників наших, які зараз у Московській державі перебувають, було нам вільно повернено після закінчення війни, так і винагороджено і слушно поповнено всі починені від Московської держави у теперішню війну на Україні шкоди. А особливо про те просити і дбати має в найяснішої королівської величності, щоб було всіх звільнено і до нас повернено наших невільників, які залишаються в державі його ж величності.