Деякі питання української історії

26. Встановлення радянської влади в Україні: передумови, причини, наслідки

Перша спроба радянізації України:

1)встановлення червоного терору

2) формування в УНР органів радянської влади

3) утворення регіональних республік

4)ведення жорсткої промислової та фінансової політики

5)розгортання аграрної революції на селі.

2-5 липня 1918 р. у Москві була утворена Комуністична партія (більшовиків) України, яка провела свій I з'їзд. На початку серпня 1918 р. більшовики в Україні спробували підняти масові повстання, але вони були передчасні, погано підготовлені, тому легко придушені. У листопаді 1918 р. Німеччина потерпіла поразку у війні. 13 листопада 1918 р. Радянська Росія анулювала Брестський мирний договір. Наприкінці листопада було утворено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України, який 29 листопада 1918 р. у м. Суджі видав маніфест про відновлення влади Рад в Україні. У цей час в Україні тривають антигетьманські повстання, при владі затверджується Директорія, проводиться окупація військами Антанти півдня України. Також починають наступ в Україну і радянські війська, які діють успішно і у 1919 р., займають: 3 січня - Харків, 12 січня - Чернігів, 19 січня - Полтаву, 27 січня - Катеринослав, 5 лютого - Київ, 18 березня - Вінницю, 10 березня - Херсон, 15 березня - Миколаїв, 6 квітня - Одесу, а 4-29 квітня - Крим. Тим самим на квітень 1919 р. на більшості території України було знову встановлено Радянську владу. Знову почалося створення державного апарату Радянської влади в Україні. Держава дістала нову назву - Українська Соціалістична Радянська Республіка, яка була закріплена у першій Рад. Конституції УСРР, затвердженій у березні 1919 р. на III Всеукраїнському з'їзді Рад. Вищим органом законодавчої влади став Всеукраїнський з'їзд Рад та його виконавчий орган - Всеукр. Центральний Виконавчий Комітет, головою якого з 1919 р. став Г.І. Петровський. Уряд у січні 1919 р. було перейменовано на Раду Народних комісарів, очолив його Раковський. В основу політики більшовиків в Україні в цей час були покладені принципи «воєнного комунізму», політичного курсу, який з 1918 р. активно проводився в Росії. Це особливо засвідчили рішення III з'їзду КП(б)У, який відбувся у березні 1919 р.

27. Аграрне питання в Україні у період революційних перетворень і громадянської війни

14 листопада 1918 р. на підпільному засіданні Українського національного Союзу була створена Директорія на чолі з В. Винниченком, яка взяла на себе функцію відкритої боротьби проти гетьманського режиму. 14 грудня 1918 р. Скоропадський зрікся влади і разом з німецькими військами виїхав до Берліна. До Києва тріумфально в'їхала Директорія. 26 грудня 1918 р. вона опублікувала свій програмний документ - Декларацію, в якій проголошувала ліквідацію гетьманського режиму і відновлення незалежної Української Народної Республіки. Становище Директорії, якій спочатку співчувало селянство, досить швидко змінилося після публікації земельного закону 8 січня 1919 р. У законі декларувалось ліквідація приватної власності на землю, але земельна власність іноземних поміщиків оголошувалася недоторканною, її долю мав вирішити спеціальний закон; недоторканними лишалися й 15-десятинні господарства; не давалось відповіді на головне питання: коли ж селянство одержить землю? Усе це призвело до невдоволення Директорією селянства і виступу проти неї Виконавчого Комітету Всеукраїнської ради селянських депутатів («Спілки»). Фактично одночасно з падінням гетьманату розпочався новий етап боротьби за владу в Україні між більшовиками і українськими національно-демократичними силами в особі Директорії.

28. Зовнішня політика Директорії УНР. Участь делегацій УНР і ЗУНР у Версальській мирній конференції та українське питання на ній

Зовнішня політика

Директорії вдалося добитися розширення міжнародних зв'язків УНР. Україну визнали Угорщина, Чехословаччина, Голландія, Ватикан, Італія і ряд інших держав. Але їй не вдалося налагодити нормальних стосунків з країнами, від яких залежала доля УНР: радянською Росією, державами Антанти та Польщею. 31 грудня 1918 року Директорія запропонувала Раді Народних Комісарів РСФРР переговори про мир. Раднарком погодився на переговори, незважаючи на те, що не визнавав Директорію представницьким органом українського народу. Під час переговорів радянська сторона відкинула звинувачення у веденні неоголошеної війни, лицемірно заявивши, що ніяких регулярних російських військ в Україні немає. Зі свого боку, Директорія не погодилася на об'єднання Директорії з українським радянським урядом і відмовилася прийняти інші вимоги, що означали самоліквідацію УНР.

Версальський мирний договір -- підписаний у Версалі 28 червня 1919 року державами-переможницями у Першій світовій війні (США, Британією, Францією, Італією, Японією, Бельгією тощо) з одного боку, і переможеною Німеччиною -- з іншого. Умови договору були вироблені на Паризькій мирній конференції 1919--1920 рр. Для тодішньої революційної України Версальський договір обернувся не бажаними діями зі сторони Антанти. Хоча делегації УНР та ЗУНР були присутні на конференції, вони не змогли достукатися до лідерів великих країн, які дозволили фактично Польщі окупувати Східну Галичину та Волинь, Румунії - Буковину. За Сенжерменським договором Закарпаття передали Чехословаччині. Таким чином, Україні не дозволили встановити контроль над своїми землями.

29. Соціально-економічне та політичне становище України у період радянсько-польської війни. Політика радянської влади у Східній Галичині

У жорстких внутрішньопартійних суперечках розпочинався період нової економічної політики та побудови «соціалізму в одній країні». Зважаючи на економічне становище та ресурси України, вона повинна була стати міцною комуністичною базою для Росії. РКП(б) визнало відмінність України від Росії, особливості українського селянства, потужність національного руху. Ризька мирна конференція 1920-1921 рр. була переломною віхою в українській історії XX ст. Україна, опинившись напередодні конференції у вирі радянсько-польської війни, стала ареною як внутрішньої ідейно-політичної боротьби, так і зовнішньої окупації. Для уряду УНР його опірна українсько-польський союз, оформлений Варшавським договором 1920 р., позиція польського уряду на конференції була життєво важливою.

1 серпня 1920 р. в Тернополі проголошено утворення Галицької Соціалістичної Радянської Республіки. Її уряд - Галицький революційний комітет (Галревком) очолив більшовик В. Затонський. Енергійно розгортався розподіл земель, впроваджувалися українське шкільництво, безплатна медицина, а селянська біднота створювала комнезами і комуни. Однак процес радикальних соціальних змін і національного оновлення швидко затьмарився самоуправними реквізиціями в дусі воєнного комунізму, які здійснювалися військовими підрозділами в селах, непомірним оподаткуванням господарств, розгулом репресій. Це позбавило Червону Армію підтримки селянства, і вона зазнавши ряд поразок, почала відступати. Розпалися ревкоми, припинив свою діяльність Главревком.

30. Процес міжнародного визнання УCPP (Ризький і Рапалльський договори)

Ризький мир -- договір, підписаний у Ризі 18 березня 1921 представниками РРФСР і УРСР, з одного боку, та Польщі -- з другого, який формально закінчив польсько-радянський збройний конфлікт 1919 -- 1920 років, санкціонував поділ українських і білоруських земель між Польщею і Радянською Росією та фактично анулював Варшавський договір 1920. Ризький мир був завершенням переговорів, які велися спершу (серпень 1920) у Мінську, а згодом (від 21 вересня 1920) у Ризі. Польську делегацію очолював Я. Домбський, радянську -- К. Данішевський (Мінськ) і А. Йоффе (Рига); УРСР репрезентував спершу Д. Мануїльський, а потім Ю. Коцюбинський і Е. Квірінґ. Обидві сторони визнавали незалежність України і Білорусії, та зобов'язувалися шанувати суверенні права і не втручатися у внутрішні справи другої сторони, а особливо не дозволяли на творення і перебування на своїй території організацій, «які присвоюють собі роль уряду другої сторони або частини її території.» РРФСР і УРСР забезпечували за поляками на своїй території повну релігійну і культурну свободу, а Польща гарантувала ті самі права своїм меншинам російської, української і білоруської національності.

Рапалльській договір між РРФСР і Веймарськой республікою було укладено 16 квітня 1922 р. в місті Рапалло (Італія) під час Генуезької конференції.

Рапалльській договір означав зрив міжнародної дипломатичної ізоляції більшовицької диктатури Росії. З боку Росії (РРФСР) договір підписав Георгій Чічерін. З боку Німеччини (Веймарської республіки) -- Вальтер Ратенау. Договір передбачав негайне відновлення в повному об'ємі дипломатичних відносин між РРФСР і Німеччиною. Сторони взаємно відмовлялися від претензій на відшкодування військових витрат і невійськових збитків і домовлялися про порядок врегулювання розбіжностей між собою. Німеччина визнавала націоналізацію німецької державної і приватної власності в РРФСР і відмовлялася від претензій, що випливають «із заходів Української РСР або її органів по відношенню до німецьких громадян або до їх приватних прав за умови, що уряд РРФСР не задовольнятиме аналогічних претензій інших держав».

31. Особливості соціально-економічної політики в УСРР у 1922-1928 рр.

Новам економімчна полімтика (неп) -- економічна політика, яка проводилася в Радянських республіках починаючи з 1921 року. Була прийнята весною 1921 року X з'їздом РКП(б), змінивши політику «воєнного комунізму», що проводилася в ході Громадянської війни. Нова економічна політика мала на меті відновлення народного господарства і подальший перехід до соціалізму. Головний зміст НЕП -- заміна продрозкладки продподатком в селі, використання ринку і різних форм власності, залучення іноземного капітал у формі концесій, проведення грошової реформи (1922--1924), в результаті якої рубль став конвертованою валютою. НЕП дозволив швидко відновити господарство, зруйноване Першою світовою і Громадянською війнами. Продподаток був спочатку встановлений на рівні приблизно 20% від чистого продукту селянської, причому згодом його намічалося понизити до 10% урожаю і перевести в грошову форму. 30 жовтня 1922 вийшов Земельний кодекс РРФСР, яким відмінявся закон про соціалізацію землі і оголошувалася її націоналізація. При цьому селяни могли самі вибирати форму землекористування -- общинну, приватну чи колективну. Також була скасована заборона на використання найманих робітників. Також була скасована заборона на використання найнятих робітників. Радикальні перетворення сталися і в промисловості. Главки були скасовані, а замість них створені трести, стали виникати синдикати. Бурхливо розвивалася кооперація всіх форм і видів. Відродилася кредитна система. З жовтня 1928 р. почалося згортання НЕПу.

32. Партійно-політична система Радянської України та її трансформація у командно-адміністративний апарат

Розвиток правової системи в 30-ті роки, як і державного апарату в цілому, був також спрямований на зміцнення командно-адміністративної системи управління, подальшої її централізації. Характерною рисою правової системи стає пріоритет загальносоюзного законодавства над республіканським. З одного боку, поширюється пряма дія союзних нормативних актів, а з іншого -- відроджується існуюча в 20-ті роки тенденція запозичення республіканським законодавством якщо не всього змісту загальносоюзних законодавчих актів, то хоча б їх ідеї. Передумовою виникнення командно-адміністративної системи управління стала монополія більшовицької партії на владу. Знищення опозиції прискорило формування тоталітарного режиму. Відбулося повне зрощення партійної влади з владою державного апарату. В 1939 році Сталін зазначав: "Кадри партії -- це командний склад партії, а оскільки наша партія стоїть при владі -- вони є також командним складом керівних державних органів". Керівники партії одночасно займали керівні державні посади. В командно-адміністративній системі, що склалася, державні і господарські органи діяли під жорстким контролем партійних органів і в рамках централізованого управління відомчого апарату. Сформований привілейований прошарок бюрократії займав керівні місця в партійних, радянських, військових, господарських, репресивних органах. Боротьба в керівництві партії привела до зміцнення єдиновладдя. Режим особистої влади Генерального секретаря партії, який також прибрав функції глави держави, стає характерною ознакою радянської політико-державної системи майже до середини 50-х років.

33. Політика українізації в УСРР. Її зміст і результати

Українізація -- Тимчасова політика ВКП(б), що мала загальну назву коренізаціі -- здійснювана з 1920-х до початку 1930-х років ЦК КП(б)У й урядом УРСР з метою зміцнення радянської влади в Україні засобами поступок у вигляді запровадження української мови в школі, пресі й інших ділянках культурного життя, а також в адміністрації -- як державної мови республіки, прийняття в члени партії та у виконавчу владу представників української національності. Українізація означала виховання кадрів з представників корінної національності, впровадження в роботу партійного, господарського і радянського апаратів рідної для населення мови, розширення мережі шкіл та інших навчальних закладів з навчанням рідною мовою, розвиток національної культури. Проголошений радянською владою курс на українізацію відчутно позначився на роботі школи. Чисельність шкільних закладів з українською мовою викладання зростала. Якщо в 1925 р. їх було 79% від усіх шкіл, то в 1930 р. - 85%. У решті шкіл викладали мовами народів, які проживали в Україні: російською, грецькою, польською, німецькою, чеською, єврейською та ін. Політика українізації 20-х років викликала духовний ренесанс, розмаїття літературних організацій і об'єднань. Літературно - художні об'єднання виникали і розпадались, дискусії спалахували з новою силою. Найвідомішими об'єднаннями цього часу були: "Плуг" - спілка селянських письменників (П. Панч, А. Головко), "Гарт" - спілка пролетарських письменників (В. Еллан-Блакитний, М. Хвильовий, В. Сосюра), ВАПЛІТЕ - Вільна Академія Пролетарської Літератури (П. Тичина, М. Бажан, Ю. Смолич, Ю. Яновський). Виділялися групи неокласиків (М. Зеров, М. Рильський, Ю. Клен), символістів (П. Тичина, Ю. Меженко), футуристів та ін. Великою популярністю користувалися твори драматургів І. Кочерги, М. Куліша. У середині 20-х років в Україні нараховувалось 45 професійних театрів. У цей час на сцені ряду міст України виступали талановиті українські актори, які склали справжню плеяду представників українського театрального мистецтва. Театр "Березіль" у 1922 - 1923 рр. очолював талановитий реформатор і експериментатор театру, актор і режисер Лесь Курбас.

Наслідки:

В наслідок політики українізації, розпочатої в 20 -х роках - на початку 30 -х років ХХ ст., українська культура ще зазнавала піднесення. Українська мова поширювалась не тільки в селі, а й у місті. Вона використовувалася в державному апараті, в галузі освіти, в художній і науково-технічній літературі, в періодиці, в театральному мистецтві тощо. Поряд з українською розвивались також мови національних меншин. Однак, період національного піднесення був нетривалим. Українізація з самого початку була політично й ідеологічно обмеженою. Уже наприкінці 20-х років з'явився сигнал згортання українізації, а разом з нею і загального наступу на українську культуру. Так, у 1929 р. Центральний Виконавчий Комітет СРСР прийняв постанову, згідно з якою підприємства і установи центрального підпорядкування з Москвою і між собою мали спілкуватися російською мовою. Це призупинило опанування чиновниками української мови, а тих, хто нею спілкувався, називали націоналістами. М. Скрипник, який відповідав в уряді за освіту і підтримував українізацію, був звинувачений у створенні націоналістичної контрреволюційної організації і покінчив життя самогубством. Жертвами розправи стали й інші члени комісії з українізації.

35. Формування та діяльність інституцій радянської влади в Україні. Радянська Україна у Конституціях СРСР (1924 і 1936 рр.) й УСРР(УРСР) 1929 і 1937 рр.

26 січня 1924 р. відбувся II з'їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію Радянського Союзу. У ній було окреслено коло питань, що належали до компетенції вищих органів влади СРСР: зовнішня політика, кордони, збройні сили, транспорт, зв'язок, планування господарства, оголошення війни і підписання миру. Формально кожна республіка мала право виходу з СРСР, але механізму такого виходу так і не було розроблено. Тому, не змінюючи своєї зовнішньої форми, „союз республік” фактично перетворився на жорстко централізовану, унітарну державу. У травні 1925 р. завершується процес входження України до складу СРСР. IX Всеукраїнський з'їзд Рад затвердив новий текст Конституції УСРР, у якому було законодавче закріплено вступ Радянської України до Радянського Союзу. Конституція Української СРР 1929 склалася на основі тих змін у державному будівництві, в політичному та економічному житті УСРР, які відбулися в період з 1919 по 1929 рік. Конституція 1929 року, як і перша Конституція УСРР, законодавча закріпила принципи диктатури пролетаріату і республіку Рад як державну форму цієї диктатури. Конституція УСРР 1929 року, як і перші радянські конституції, закріпила рівноправність громадян, незалежно від їх расової і національної належності, та проголосила суперечним основним законам Української Радянської Республіки встановлення або допущення будь-яких привілеїв чи переваг з причин расової або національної належності, а також і будь-яке обмеження рівноправності національних меншостей та багато іншого. Після опублікування 12 червня 1936 року проекту нової Конституції СРСР Президія Центрального Виконавчого Комітету Української РСР 13 липня 1936 року утворила Конституційну комісію для розробки проекту Конституції УРСР. До кінця 1936 року робота над підготовкою проекту Конституції УРСР була комісією остаточно завершена. Конституція Української РСР 1937 року була побудована на основі Конституції СРСР 1936 року і в цілковитій відповідності до неї. Принцип відповідності Конституції УРСР, як і конституцій всіх інших республік, основним положенням Конституції СРСР випливав з спільності і єдності економічних, політичних та ідеологічних основ розвитку всіх радянських республік у складі СРСР. Разом з тим Конституція УРСР враховувала національні особливості республіки.

36. Соціальні наслідки політики індустріалізації та колективізації в УСРР

Наслідки індустріалізації

Позитивним підсумком індустріалізації України стало зростання підприємств важкої промисловості (майже в 11 разів), будівництво нових шахт, електростанцій і в підсумку перетворення України в індустріально-аграрну країну, яка за рівнем окремих галузей промисловості випередила деякі європейські держави. Негативні наслідки: підрив розвитку сільського господарства, легкої і харчової промисловості; нераціональне й нерівномірне розміщення продуктивних сил; посилена централізація управління промисловістю; ігнорування економічних механізмів розвитку економіки; зниження життєвого рівня населення (поширення державних позик, торгівля алкогольними напоями, черги, продовольчі картки, хронічний дефіцит товарів і послуг, житлові проблеми тощо).

Наслідки колективізації

Примусові методи, накладена на колгоспи безрозмірна продрозкладка, жорстка регламентація їхньої господарської діяльності тощо призвели до глибокої деградації продуктивних сил села. Рівень 1928 р. у виробництві зерна і поголів'я худоби вдалося остаточно перевищити лише в 50-х роках. Сумним наслідком суцільної колективізації стала ліквідація економічної самостійності селянства. Фактично відбулося нове закріпачення селян, знищення найбільш вправної і працьовитої верстви селянства; у решти зникла матеріальна зацікавленість у результатах праці, атрофувалося почуття господаря. Одним із найжахливіших наслідків сталінської колективізації став голодомор 1932--1933 pp. Багато трагедій пережив український народ, але страшнішого лиха, ніж голод 30-х років,, історія України не знає.

37. Сталінські репресивні заходи та їх наслідки для українського суспільства

Стамлінські репремсії -- масові репресії, що здійснювалися в СРСР в 1930-і -- 1950-і роки і звичайно пов'язані з іменем Й.В. Сталіна, фактичного лідера Радянського Союзу в цей період. До цього явища можна віднести чистки в рядах правлячої ВКП (б) (після 1952 р. КПРС), розкуркулення, депортації цілих етнічних груп і гоніння за підозрілими особами, всюдисущий контроль за «саботажниками», масові ув'язнення і розстріли «ворогів народу». Сталіну і партійному керівництву для проведення колективізації на селі потрібна була опора. Сталін розумів, що найбільшим ворогом його планам є клас заможного селянства і тому партія взяла курс на ліквідацію куркульства. Сталін закликав до «ліквідації куркульства як класу». Тих, хто чинив найвпертіший опір, розстрілювали або масово вивозили в табори примусової праці на Північ чи до Сибіру. Решту позбавляли всієї їхньої власності, не приймали до колгоспів, лишаючи їх напризволяще. Розкуркулювання сягнуло апогею взимку 1929/1930 рр. Найпоширенішою його формою стала депортація. У 1929 р. почався сфабрикований процес проти вигаданої «Спілки Визволення України». У належності до таємної націоналістичної організації під назвою «Спілка визволення України» (СВУ) було звинувачено 45 провідних учених, письменників та інших представників інтелігенції. «Шахтинська справа -- відкритий процес, що відбувся в 1928 на Донбасі. 53 інженери і керівника звинуватили у навмисному шкідництві, створенні підпільної шкідницької організації. 11 чоловік засуджені до розстрілу. Максимуму своєї інтенсивності сталінські репресії сягають у 1936--1938, коли НКВС очолив Микола Іванович Єжов. Цей період в історії став відомим під назвою «Єжовщина», або «Великий терор». Сигналом до початку масових репресій послужило вбивство Сергія Кирова 1 грудня 1934 р Трагічною сторінкою історії України стало знищення радянською владою цілого покоління української інтелігенції, що увійшло в історію під назвою розстріляне відродження. Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року, коли «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки були розстріляні понад 100 представників української інтелігенції, серед яких Лесь Курбас, Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Пилипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші.

37. Центри української еміграції в Польщі, Чехословаччині й Румунії

Головним скупченнями нової еміграції були середня й західна Європа, де вона осіла численна й очолила організацію життя українську діаспору, -- а інколи й брала участь у житті українців на тих землях, які опинилися в тих чи тих країнах внаслідок мирних договорів (зокрема на Закарпатті). Так постали нові центри української діаспори, а наявні зміцнилися: в Чехословаччині, Німеччині, Польщі, Франції, Бельгії, Австрії, Румунії, Югославії, при тому найдинамічнішим було українське скупчення в Чехословаччині (Прага стала поряд Харкова, Києва і Львова одним з центрів української культури, а навіть політичного життя).

В Східній Європі українська діаспора поділена так:

у Польщі: 200--300 тисяч українців

у Чехословаччині: 120--150 тисяч українців

у Румунії: 100--150 тисяч українців

у Югославії: 45--50 тисяч українців

У всіх цих державах українці мали статус національних меншостей, культурно-суспільні організації (єдині і напіврядові), шкільництво, пресу й видавництва. Ці права були в кожній з цих країн різні -- найширші в Югославії. Найчисленнішою була українська діаспора в Польщі, що складалася з українців: які залишилися на західних окраїнах України: їх на підставі радянсько-польського договору приєднано до Польщі -- вони не переїхали в УРСР та їх було вивезено (їх кількість невелика);

яких поляки переселили на західні й північні землі Польщі, котрі до 1945 р. належали Німеччині. Українці в Чехословаччині жили на Пряшівщині, частково на своїй етнічній території -- і користувалися досить широкими правами; також вони жили і в Чехії на понімечених землях. Українці в Румунії жили як на окраїнах української етнічної території (Буковина, Мармарощина), так і в розпорошенні.

38. Діяльність української політичної й військової еміграції. Її вплив на міждержавні відносини в 1910-1930-ті рр.

Українська міжвоєнна еміграція - це еміграція військова та політична, яка є результатом поразки національно-визвольної боротьби на Україні 1917-1920-х рр. Українці емігрували разом з установами уряду та військами її армії. Центрами скупчення міжвоєнної української еміграції стали Франція, Німеччина, Італія, Англія. Однак, вважаючи своє становище емігрантів тимчасовим, яке неодмінно мусить змінитись їхнім поверненням на незалежну батьківщину, головні еміграційні хвилі з Центральної та Східної України, Галичини та Буковини були спрямовані у найближчі сусідні європейські країни, зокрема Польщу, Чехословаччину, Румунію. Розпорошившись по багатьох європейських країнах, українські емігранти, проте, не перетворились на безлику людську масу, а виявили достатні внутрішні сили для самоорганізації і не припинили політичної діяльності, спрямованої на відродження української державності. В еміграції продовжили діяльність екзильні уряди УНР та ЗУНР, старі та новоутворені політичні партії, а великим досягненням українців було створення в основних емігрантських центрах численних громадських, культурно-освітніх та наукових установ, організацій, гуртків тощо. Окрім угруповань Армії УНР, на територію Румунії потрапила незначна кількість вояків-галичан, рештки українських партизанських загонів А. Гулого-Гуленка, Н. Махна та інших партизанських з'єднань, а також певна кількість військовиків Руської армії, серед яких були й українці за походженням, які були інтерновані у кількох таборах. Кількість українського вояцтва у румунських таборах була значно меншою (близько 2 тис. чоловік), ніж у Польщі та Чехословаччині.

3. Формування політичної свідомості українців в системі суспільно-політичних Росії і Австро-Угорщини (др. пол. ХІХ - початок ХХ ст.)

Соціально-економічна і національна дискримінація породжувала в українців відчуття несправедливості, розуміння нерівноправного порівняно з іншими народами імперії становища, була важливою, але не єдиною передумовою формування у селян національної свідомості. Також пробудженню свідомості і гідності селянських мас сприяли значною мірою суспільно-політичні рухи - народовський і радикальний та густа мережа українських культурно-освітніх господарських і молодіжних товариств та організацій. Отже, соціальний статус селян, їх важке соціально-економічне становище, наявність ідеологічних засад, в основі яких лежала ідея створення незалежної соборної держави України, з чим пов'язувалося остаточне вирішення аграрно-селянського питання, створення українських політичних партій (РУРП, УНДП, УСДП), які послідовно опрацьовували цю ідею, роз'яснювали, поширювали та агітували за неї селянство, діяльність товариств „Просвіта”, „Сокіл”, „Січ” були важливими передумовами формування національної свідомості селян й залучення їх до національно-визвольних змагань.

40. Суспільно-політичне життя на західноукраїнських територіях у 1920-ті рр. Політика пацифікації Ю. Пілсудського в Східній Галичині

Пацифікацією були названі масові репресії восени 1930 щодо українського населення Галичини, проведені урядом Польщі, який тоді очолював Пілсудський. Приводом для пацифікації послужили численні протипольські акції, зокрема підпали майна польських власників, пошкодження ліній зв'язку, які відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. Відповідальність за ці дії польська влада поклала на українське підпілля, тим паче, що провід ОУН (УВО) публічно визнав причетність до організації саботажів як форми протесту проти національної політики Польщі на українських землях. Рішення про проведення пацифікації затвердив особисто маршал Юзеф Пілсудський, який з 24 серпня 1930 року очолив уряд Польщі. Її метою, окрім "умиротворення" Галичини та послаблення українських політичних сил, було забезпечення максимального успіху урядовому таборові на виборах до сейму у листопаді 1930 року. Під час поліційних експедицій у трьох воєводствах Галичини було проведено понад п'ять тисяч брутальних обшуків, численні арешти активістів українських організацій та установ, здійснювалось побиття і знущання над місцевими українськими селянами, учителями, священиками (сім осіб загинуло). У багатьох громадах було ліквідовано осередки організацій "Пласт", "Луг", "Сокіл", філій "Просвіти", кооперативів. Репресії, тиск влади на українське громадянство спричинилися до зменшення українського представництва у парламенті. Українці Галичини здобули у сеймі 20 місць, у сенаті -- чотири. Одним із головних наслідків пацифікації стало зростання серед галичан національної свідомості, настроїв ворожості до польської держави і поляків, що вело до подальшого посилення боротьби ОУН.

41.Діяльність українських політичних партій і рухів на західноукраїнських територіях у 1930-ті рр.

Незважаючи на антиукр. політику правлячих кіл Польщі ЧСР та Румунії їхні політ режими допускали певну політ діяльність. Так у Польщі в 1925 р існувало 12 укр політ партій. Укр. Народно демократичне об'єднання (УНДО) , яке утворилось у 1925 р, було ліберальною партією інтелектуальної еліти краю. УНДО виступала за конституційну демократію і незалежність Укр. Вагомою політ силою була Укр. Соціал-радикальна партія (УСРП) , яка була партією соціалістичного напрямку. Її підтримували селяни, сільська інтелігенція. Радикали прагнули поєднати принципи демократичного соціалізму з ідеєю незалежності Укр. Ще однією впливовою силою була Комуністична партія Сх. Галичини, яка в 1923 р перетворилася на комуністичну партію Зх Укр. (КПЗУ). Вони боролися за місця у польському парламенті. У 1920 р була заснована Укр. військова орг-я (УВО), яку очолив Є. Коновалець. У 1929 р. була заснована ОУН в результаті об'єднання УВО з іншими націоналістичними орг-ями. ОУН очолив Є. Коновалець. Програма ОУН ґрунтувалася на радикальному націоналізмі Д. Донцова, який проголошував прийнятними для здобуття незалежності Укр. будь-які методи та засоби. У Закарпатті політ. життя було особливо складним. Суто укр. партій тут не було, проте діяли певні політ. течії. Найвпливовішими течіями були русинство і народовці (українофіли). Русинський напрям вимагав автономії краю, користувався підтримкою населення. Народовський послідовно відстоював укр. характер населення краю і виступав за автономію з перспективою возз'єднання з Укр. державою. Мадярофіли прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини. Комуністи виступали за приєднання до Рад. Укр. У Румунії були найменш сприятливі умови для діяльності укр. політ. партій. Там діяла єдина легальна партія 1927 р Укр. нац. Партія (УНП) це була партія ліберального спрямування, на чолі з В. Залозецьким. (шукали компроміс з урядом Румунії). Комуністична партія Буковини 1918 р боролася за возз'єднання з Рад. Укр. 1926 р вона об'єдналася з Компартією Румунії лідери С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк. Націоналістичний табір (лідери О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський) використовуючи умови конспірації зуміли об'єднати навколо себе молодь і селянство. У 1938р в Румунії була встановлена військова диктатура й всі партії перейшли на нелегальне становище.

42. Особливості функціонування націоналістичних організацій на західноукраїнських землях

Найвпливовішими чинниками, які забезпечили українському народові збереження національних ознак, були легальні партії, українське представництво в польському сеймі -- легітимні (законні) центри захисту інтересів народу; кооперативний рух -- знаряддя самоврядування та економічного самозахисту; таємний Український університет та НТШ -- осередки збереження і розвитку української культури, формування нової генерації національної еліти; греко-католицька церква -- духовний посередник між владою і українським народом; робітничий та селянський рух, що були не тільки виявами невдоволення широких народних мас, а й демонстрацією потенціальних можливостей протидії антинародній політиці; ОУН -- чинник, який дестабілізував внутрішню ситуацію в Польській державі та підтримував у народі революційні настрої, готовність до боротьби за національну незалежність. Наростав політичний рух і в українських землях, підвладних Румунії. Найактивнішим він був на території Буковини, де діяли три основні політичні формування: 1. Комуністична партія Буковини. 2 Українська національна партія. Утворена 1927 р. Лідер -- В. Залозецький. Виступала за «органічну» роботу і компроміс з існуючим режимом. За час свого існування (1927--1938) цій партії вдалося здобути декілька місць у румунському парламенті. 3. «Революційний», або націоналістичний табір. Сформувався в середині 30-х років. В основному він охоплював молодь і студентство, але мав і певну підтримку селянства. Лідери -- О. Зибачинський, І. Григорович, Д. Квітковський. Основними політичними течіями на Закарпатті стали: мадярофіли -- прибічники ідеї повернення Закарпаття до Угорщини;

* русофіли -- українці (або русини, як вони себе називали), що вважали себе частиною єдиного руського народу;

* комуністи Закарпаття, які були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України; укр. народовецький (українофільський) табір, що розглядав населення Закарпаття як частину єдиного українського народу й боровся за автономію краю, а в перспективі --за возз'єднання із самостійною незалежною Українською державою.

43. Комуністичний рух на західноукраїнських землях

Комуністична партія Західної України (КПЗУ), утворена 1923 року. Комуністи, як завжди, бажали шляхом соціалістичної революції досягти соціального та національного визволення. Виходячи із загальних інтернаціональних поглядів, керівництво КПЗУ вважало важливим союз із польськими трудящими. Партія активно використовувала легальні й нелегальні методи роботи. Більшість членів партії становили українці, хоч серед партійців були також євреї й поляки. Комуністична партія Буковини Утворилася 1918 р.; з 1926 р. -- складова Комуністичної партії Румунії. Лідери --С. Канюк, В. Гаврилюк, Ф. Стасюк та ін. Боролася за возз'єднання з Радянською Україною. Комуністи Закарпаття були складовою частиною комуністичного руху в Чехословаччині й виступали за приєднання Закарпаття до Радянської України.

44. Карпатська Україна як спроба створення Української держави у 1939 р.

30 вересня 1938 р -- Мюнхенська змова, яка поклала початок розчленуванню Чехословаччини. 11 жовтня 1938 р надання автономії Підкарпатській Русі(офіційна назва Закарпаття). Голова автономного уряду -- А. Волошин. 2 листопада 1930р - Віденський арбітраж, за рішенням якого частина території Закарпаття передавалася Угорщині. Укр. уряд переїхав до Хусту. 30 грудня 1938 р зміна назви «Підкарпатська Русь» на «Карпатська Україна». Проведення низки реформ (українізація, початок створення збройних сил -- «Карпатської січі», вибори до Сейму тощо). 14 березня 1939 р початок окупації Закарпаття румунськими військами. 15 березня 1939 р - проголошення незалежної карпатської України, обрання президентом А. Волошина. Цього дня сейм ухвалив закон, за яким: Карпатська Укр. - незалежна держава, держ. Мовою є українська, прапор - синьо-жовтий та ін. Воєнізована орг-я, створена для охорони краю, - «Карпатська Січ» - незважаючи на героїчний опір, не змогла зупинити вторгнення 40-тисячної угорської армії. В кінці березня 1939 р - остаточна окупація території Закарпаття угорськими військами. Попри морок окупації, який знову захопив Закарпаття, проголошення незалежної держави мало велике історичне значення, бо продемонструвало непоборне прагнення населення краю до возз'єднання в єдиній Укр. державі.

45. Конституційний устрій Польщі, Чехословаччини(ЧСР) і Румунії та його значення для умов розвитку українського суспільного руху

Польська конституція 1921 р гарантувала права українців на рідну мову на побутовому рівні і в навчанні в початкових школах. Крім цього, закон від 26.03.1922 надав самоврядування Сх. Галичині. Але як тільки 14.03.1923 Рада послів Англії, Франції, Італії та Японії визнала Сх. Галичину частиною Польщі, усі ці права залишилися на папері. У 1923-1926 рр. польські правлячі кола наполегливо провадили політику спрямовану на асиміляцію поневолених народів. З 01.07.1924 був прийнятий закон, за яким польська мова проголошувалася державною. Почалось закриття укр. шкіл. Польський уряд намагався витравити самі поняття «Україна», «українець». На укр. землі переселялись польські колоністи, яким виділялись кращі землі. За 1921-1923 рр. переселилося 77 тис. поляків. Політична криза 1926 р призвела до повного повороту в політиці стосовно укр. 1926-1937 рр. пов'язані зі встановленням режиму «санацій» на чолі з Ю. Пілсудським. Суть нового курсу полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. Але з 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій. На поч. 1920-х рр. чеський уряд намагався створити враження сумлінного виконання міжнародних зобов'язань щодо надання Підкарпатській Русі автономних прав, зазначених у Сен-Жерменському договорі. Свої зволікання з наданням автономії вони пояснювали непідготовленістю населення краю до самостійного життя через низький рівень освіти і відсутність підготовлених кадрів. У др. пол. 1920-х - 1930-ті рр. уряд ЧСР провів серію реформ, покликаних забезпечити запровадження системи освіти, проведення земельної реформи тощо. У жовтні 1938 р уряд ЧСР надав краю автономію. Уряд ЧСР не сприяв розвитку економіки краю. Румунія від самого початку взяла курс на повну асиміляцію українців, позбавивши їх будь-якої змоги розвиватися. До економіки краю не надходило ніяких капіталовкладень. Його становище характеризувалося безробіттям, малоземеллям, хижацьким використанням природних ресурсів. У Румунії проводилась політика румунізації, переслідувалась укр. церква.

46. Кооперативний рух в Україні: особливості в УСРР і на західноукраїнських територіях

У 1920-ті рр. кооперування здійснювалося досить успішно. Подальше втілення ідеї кооперації дістали в рішеннях ХV з'їзду ВКП(б) і в першому п'ятирічному плані, затвердженому на весні 1929. Це давало можливість зробити вирішальний крок у здійсненні Ленінського кооп. плану. Проте у 1928 р у зв'язку із хлібозаготівельною кризою під тиском Сталіна було прийняте рішення посилити роль колгоспів і радгоспів, і надалі було порушено добровільну основу розвитку кооперації. Ця заборона мала негативні економічні і соц.-політ. наслідки. Ідеї ленінського кооп. Плану були спотворені. Відтак в УСРР суть кооперації було обмежено самим лише терміном «колгосп» й здійсненням політики насильницької колективізації. В розвитку економіки зх.-укр. земель важливе значення мав кооперативний рух. Важливим чинником у зростанні ролі кооперативів стали ветерани укр. армії, що вступали до них. Кожен організований кооператив, кожен гріш, що клався до укр. , а не польської кишені, вони вважали за удар по польському ворогові, ще одним кроком до незалежності. Кооперативи швидко утворили розгалужену мережу. У міжвоєнний час кооперативи об'єднували переважно сільських споживачів і торгівельні орг-ї і регулювали ціни на с\г продукти та готові вироби. Кількість кооперативів у Сх. Галичині різко зросла. Польський уряд перешкоджав розвитку кооперативного руху Галичини. Але попри всі труднощі кооперативний рух прискорював суспільну мобілізацію та національну інтеграцію серед укр. Галичини і свідчив про їхнє прагнення опікуватися власними справами.

47. Діяльність укр. національних партій в УСРР на початку 1920-х рр. і національних секцій в структурі КП(б)У

Суспільно-політ. Життя УСРР у 20-ті рр. було вкрай суперечливим. В умовах непу лібералізація виявилась в певній мірі лише в економічній сфері. У сфері політичній неухильно зберігалася монополія Комуністичної партії на владу. Деякий плюралізм думок в ідеологічній сфері перебував під жорстким контролем партійного апарату. При цьому, основні тенденції часів громадянської війни, спрямовані на придушення інакомислення і усунення суперників Компартії за впливи на маси, зберігалися і продовжувалися. Особливо жорстоко переслідувалися політичні опоненти Компартії. У травні 1921 р в Укр. відбувся гучний судовий процес над керівниками УПСР, а у 1922р процес над меншовицьким «Південнім центром». Діяльність же єдиної легальної опозиційної партії в УСРР УКП всіляко обмежувалася, і більш того під тиском КП(б)У у березні 1925 р УКП заявила про саморозпуск.

48. Центри укр. еміграції в Європі, їх політична, культурна, просвітницька діяльність

Концентрація великої кількості укр. емігрантів у країнах Центральної Європи в міжвоєнний період привела до активізації там укр. політ., громадянського, наукового та культ. освітнього життя, розбудови низки академічних осередків, громадських і просвітницьких орг-й у Бухаресті, Варшаві, Відні, Подєбродах, Празі та інших містах. (Укр. вільний університет, Укр. науковий інститут у Берліні, Укр. науковий інститут у Варшаві, Укр. високий педагогічний інститут, Укр. господарська академія). Зокрема заходами Укр. академічного комітету були проведені два наукових з'їзди а Празі 1926 та 1932. Наприкінці 20-поч 30-х рр. відбулося поступове розширення центрально та сх.- європейської укр. еміграції.

49. Сутність заходів Ю. Пілсудського у рамках політики «санації» і суспільне життя на укр. Землях

Режим «санації» у Польщі - режим особистої влади Юзефа Пілсудського, встановлений після державного перевороту 1926 р. Суть цього режиму полягала в державній асиміляції нац. меншин і відмові від нац. асиміляції. Важливим елементом нової моделі нац. політики стала спроба перетворення Волині на «колиску польсько-укр. порозуміння». Було збільшено держ. інвестиції на Волині, почалося масове створення двомовних шкіл, дозволено певну українізацію православної церкви. Ця політика проводилася з метою розколу серед укр. :між галичанами і волинянами. У 1935 р найбільша укр. партія УНДО взяла курс на «нормалізацію» польсько-укр. відносин. Її лідер В. Мудрий став віце-маршалом польського сейму. Були амністовані в'язні концтабору в Березі-Карузькій. Але починаючи від 1937 р польські правлячі кола знову змінюють курс. Почалася нова хвиля репресій.

50. Міжнаціональні відносини і релігійне життя в УСРР у 1920-1930-ті рр.

В Укр. на поч. 30-х рр. існувало 25 нац. районів, включно з російськими, німецькими, єврейськими тощо. Діяло понад 1000 нац. селищних і сільських рад. Вільного розвитку набули нац. мови. Ними користувалися у сферах управління законодавства, освіти, літ. і мистецтва. Але із зміцненням адміністративно-тоталітарної системи з'являються спотворення у сфері нац. політики. Класовий принцип почав переважати над національним, і від його жорстокого дотику найбільше постраждала сфера нац. відносин. Ігнорувалися специфіка екон., соц.-культ. розвитку цілих нац. регіонів. Проводилися репресії багатьох нац. кадрів. Не можна погодитися, що з приходом радянської влади в нац. розвитку і в міжнац. відносинах не сталося суттєвих змін. За радан. влади УРСР стала чітко окресленим національним і територіальним цілим, із власним адмін. центром і апаратом. Таким чином, українці нарешті отримали те ритор.-адмін. Рамки, що відображали їхню нац. самобутність, тобто те чого вони не мали з часів козацької Гетьманщини. В районах Укр., населених нац. меншинами у 20-ті рр. активно здійснювалась політика коренізаціі. Відкривалися школи з нім., болгарською, єврейською, пол.. та іншими мовами навчання. Створена у 1918 р Всеукр. Церковна рада наполягала на утвердженні в Укр. авто кафедральної церкви. Підтримка автокефалії радян. владою пояснювалася бажанням розколоти і послабити російську православну церкву. Так з жовтня 1921 р було покладено початок УАПЦ. Але уже з 1926 р на укр. церкву почався наступ , а у січні 1930 р вона була ліквідована. Наслідком антицерковної політики в Укр. стали глибокі моральні деформації в суспільстві, зростання бездуховності.

51. Характер і наслідки урбанізації в Радянській Україні у 1920-1930-ті рр.

Бурхливий розвиток важкої промисловості в 1930-х рр. вплинув не лише на зайнятість українців, а й на їхнє розселення.. Унаслідок політики індустріалізації, відбувся українців, що йшли працювати на промислові підприємств. Незворотний потік людей із села в місто, який у цей час набирав темпи, призведе до важливих зрушень у тому способі життя, що протягом тисячоліть був визначальним для українців. Міста розросталися дивовижно швидко. Чисельність міських мешканців Радянської України (а темпи її зростання майже в чотири рази перевищували темпи росту всього населення) між 1926 і 1930 рр. подвоїлася. У 1920 р. українці складали 32 % міського населення й здебільшого мешкали в невеликих містах. У 1939 р. українцями були понад 58 % міських жителів, причому велика їх частина переселилася до великих промислових центрів. Зріс також відсоток українців серед пролетаріату. Якщо у 1926 р. вони становили якихось 6 % робітників, то в 1939 р. майже 30% усіх українців належали до пролетаріату. Величезний приплив нових мешканців створював у містах надзвичайно важкі умови існування й особливо загострив дефіцит житла. Новоприбулих розміщували в переповнених гуртожитках, де вони часом жили роками. Продукти харчування розподілялися за картковою системою. Єдина втіха для багатьох робітників у новій ситуації полягала в тому, що яким би тяжким не здавалося нове становище, все ж воно було кращим, ніж життя на селі.

52. Українське питання в політиці держав Європи напередодні Другої світової війни (вересень 1938р. - вересень 1939р.)

Українське питання у вузькому розумінні -- це питання про місце і роль українського чинника у внутрішньому житті держав, до складу яких входили українські землі, у широкому -- це питання про умови і механізм возз'єднання українських земель та створення власної української державності. Напередодні Другої світової війни чітко визначилося три групи країн, зацікавлених у вирішенні укр. питання. Перша група -- СРСР, Польща, Румунія, Чехословаччина -- країни, до складу яких входили українські землі. їх основна мета -- втримати вже підвладні землі й приєднати нові. Друга група -- Англія, Франція і частково США (тобто країни -- творці Версальсько-Вашингтонської системи), які своїм втручанням у вирішення українського питання або, навпаки, дипломатичним нейтралітетом задовольняли свої геополітичні інтереси. Третя група -- Німеччина, яка, борючись за «життєвий простір», претендувала на українські землі, і Угорщина, яка, будучи невдоволеною умовами Тріанонського мирного договору 1920 р., домагалася повернення Закарпатської України. Драматизм ситуації полягав у тому, що багатомільйонний український народ самостійно не міг вирішити українського питання. Все залежало від балансу інтересів різних, насамперед великих, держав і від співвідношення сил, які могли ці інтереси захистити.

53. Україна в дипломатії країн-учасниць антигітлерівської коаліції

На Кримській конференції в лютому 1945 р. США та Англія зобов'язалися підтримати пропозицію Радянського уряду щодо прийняття Української РСР та Білоруської РСР у члени ООН. Отже, боротьба за голоси (а значить і вплив) в ООН -- одна з головних причин відновлення прав зовнішнього представництва України. На першій сесії Генеральної Асамблеї ООН Україну обрано до складу Економічної і соціальної ради, а в 1948-- 1949 рр. вона була постійним членом головного органу ООН -- Ради Безпеки. Молода українська дипломатія була досить активною. У липні 1946 р. вона бере участь у Паризькій мирній конференції, у лютому 1947 р. укладає мирні договори з Італією, Румунією, Угорщиною, Болгарією та Фінляндією. На Дунайській конференції 1948 р., що розглядала питання про права судноплавства на Дунаї, українська делегація, підтримуючи СРСР, виступила проти збереження конвенції 1921 р., яка забезпечувала привілейоване становище в цьому регіоні недунайських держав -- США, Англії та Франції.

Вихід Укр. наприкінці Другої світової війни на міжнародну арену, її вступ до ООН мав велике значення для подальшої розбудови укр. державності.

54. Формування кордонів УРСР під час та по закінченні Другої світової війни

Встановлення кордону з Польщею:9 вересня 1944 р. -- укладення між урядом УРСР і Польським комітетом нац. визволення Люблінської угоди, згідно з якою частина укр. земель (Холмщина, Лемківщина, Надсяння, частина Підляшшя) з населенням майже 800 тис. українців передавалася Польщі. 18 серпня 1945 р. -- укладення договору про радянсько-польський кордон, який встановлювався по «лінії Керзона» з відхиленням на схід на 6-8 км, а в окремих районах навіть на 17-30 км. 1951 р. -- завершення процесу україно-польських територіальних домовленостей, коли на прохання Польщі відбувся обмін прикордонними ділянками (до Львівської області відійшли землі в районі м. Кристинополя, а до Польщі відійшла територія довкола м. Нижні Устрйки Дрогобицького р-ну). Встановлення кордону з Чехословаччиною: 26 листопада 1944 р.-- схвалення з'їздом Народних комітетів Закарпаття в м. Мукачево Маніфесту про возз'єднання Закарпатської Укр з Радянською Україною. 29 червня 1945 р. -- договір між ЧСР і СРСР, який юридично закріпив рішення з'їзду в Мукачево. 22 січня 1946 р. -- указ Президії Верховної ради СРСР про утворення у складі УРСР Закарпатської обл. Встановлення кордону з Румунією:10 лютого 1947 р. -- підписання радянсько-румунського договору, за яким до УРСР відходили Північна Буковина, Хотинщина, Ізмаїльщина (тобто закріплювалися кордони, встановлені у 1940 р.).

55. Радянізація західноукраїнських земель (1939-1941 рр.)

22 жовтня 1939 р. вибори до Народних зборів Зх Укр..( під контролем радян. Військ та політ. працівників) , які наприкінці жовтня ухвалили декларацію про входження Зх. Укр.. до УРСР ;листопадові сесії союзної та укр.. В Рад затвердили закони про возз'єднання Зах. Укр. з УРСР у складі СРСР.2 серпня 1940 р. рішення ВР СРСР про прийняття Бессарабії та Пн. Буковини до складу СРСР. Таким чином, майже всі укр. етнічні землі були об'єднані в єдиній державі. Радянізація. -- це система заходів, спрямованих на установлення радянської влади, побудову соціального суспільства за економічною та політ моделлю СРСР у західноукраїнських землях. Основні заходи радянізації: -- поширення радян. законодавства; -- уніфікація адміністративно-територіального устрою (скасування поділу на воєводства, поділ на області та райони і т. ін.); '-- направлення зі сх.. районів великої кількості кадрів (часто російськомовних);-- націоналізація промислових підприємств; -- конфіскація поміщицького та інших великих землеволодінь і передача землі селянам; -- початок примусової колективізації (весна 1940 р.) -- заборона всіх політ. партій, громадських, кооперативних, культурно-освітніх товариств, створених раніше; дозволено діяльність лише КП(б)У, комсомолу, радянських профспілок; --- розширення мережі навчальних закладів усіх рівнів; заснування бібліотек, клубів тощо;-- українізація освіти, преси;-- уведення безкоштовного навчання, медичного обслуговування;-- суворий контроль партійно-радянського керівництва над усіма сферами життя;--- командно-адміністративні методи впровадження радянської