Згідно з прийнятим рішенням, західноєвропейським країнам, які погодилися взяти участь у цьому трансатлантичному проекті, протягом чотирьох років було надано 13,15 млрд доларів. Це становило 5 % від валового національного продукту США. Нині такий відсоток ВНП означав би 350 млрд. доларів. Витрати були величезними, а результати - вражаючими [34]. Сполучені Штати надали допомогу багатостраждальній Європі в надзвичайно складний для неї час.

Рис. 1. Держави, що отримали допомогу за планом Маршалла [26]

Рівень європейського промислового виробництва становив лише незначну частину довоєнного, а запаси твердої валюти були майже вичерпані. Мешканці континенту, де гостро бракувало вугілля, електроенергії та газу, важко пережили найсуворішу за понад півстоліття зиму. Попереду було засушливе літо [34]. Виробництво харчових продуктів скоротилося до найнижчого у XX ст. показника, через що була запроваджена карткова система. Національні валюти знецінилися; голод став поширеним явищем. "Мільйони людей у містах повільно вмирають від голоду", - повідомив високопосадовець із державного департаменту США, повернувшись із поїздки до Європи.

Сполучені Штати запросили до участі в реалізації плану всі європейські держави. "Наша політика спрямована не проти якоїсь держави чи доктрини, а проти голоду, злиднів, відчаю та хаосу", - сказав Дж. Маршалл. Запрошення прийняли Австрія, Бельгія, Велика Британія, Данія" Франція, Німеччина, Греція, Ісландія, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Норвегія, Португалія, Швеція, Швейцарія, Туреччина (рис.1). СРСР не прийняв запрошення, а Польща та Чехословаччина, які висловили зацікавленість щодо участі в "плані Маршалла", під тиском Кремля мусили відмовитися від неї. З квітня 1948 р. план був затверджений Конгресом США, після чого його почали втілювати в життя.

"План Маршалла" відрізнявся від звичайних програм іноземної допомоги. Сполучені Штати надавали гроші, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за європейцями. Чотирирічний термін, визначений для реалізації плану, був довільним, і після його закінчення економічне відродження не завершилося. Однак промислове та сільськогосподарське виробництво досягло значно вищого рівня, аніж передвоєнний, а валовий національний продукт у декілька разів перевищив вартість плану. Було взято під контроль інфляцію та відновлено довіру до національних валют. Деякі ширші завдання, зокрема усунення торговельних бар'єрів і звільнення Європи від залежності, пов'язаної з отриманням допомоги, також були частково реалізовані.

Європа з вдячністю та захопленням ушановувала Америку. Британський історик А. Тойнбі назвав "план Маршалла" "визначним досягненням нашого часу", важливішим, аніж відкриття атомної енергії. Вінстон Черчілль охарактеризував його як "найбезкорисливіший акт в історії", а Дж. Маршалл казав, що це "майже диво". Висловлена у вересні 1946 р. Прем'єр-міністром Великобританії У. Черчіллем у Цюриху ідея створення "Сполучених Штатів Європи" зумовила утворення в 1949 р. Ради Європи. За цей час в Європі відбувалися наступні важливі події.

Міжнародна організація, що з'явилася внаслідок бурхливого Гаазького з'їзду і подальших переговорів, стала ніби компромісом, хоча насправді це була поразка федералістів. Новостворена Рада Європи була дуже далекою від того, чого хоча й прагнула "досягти тіснішого союзу між своїми членами, щоб захищати й просувати ідеали та принципи, які становлять їхнє спільне надбання, та сприяти їх економічному й соціальному поступу", насправді загалом обмежувалася обміном ідеями та інформацією з соціальних, культурних, законодавчих та інших питань. Починаючи з 1950 р., роль Ради Європи в євроінтеграційних процесах почала зменшуватися з огляду на інтереси країн-членів, які часто не співпадали.

"Холодна війна" та слабкість Ради Європи спричинили появу пропозицій щодо звуження економічної та політичної співпраці між європейськими країнами, і насамперед між Францією та Німеччиною, що гарантувало б мир і безпеку в Європі. Ці основні причини започаткували процеси, в яких зусилля, спрямовані на створення єдиної Європи без Великобританії, почали здійснюватися на іншому підґрунті, зокрема відповідно до планів Р. Шумана та Плевена, про що йтиметься нижче. З часом Рада Європи знайшла свою "нішу" - сферу прав людини, в якій завдяки Суду з прав людини (часто плутають з Судом ЄС) вона стала оплотом захисту громадянських прав та свобод в усій Європі.

За умов зростання популярності ідеї об'єднання демократичних країн Європи і загрози комуністичної агресії в квітні 1949 р. було створено Північноатлантичний оборонний альянс (НАТО), до якого спочатку увійшли 12 держав: США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Данія, Норвегія, Португалія, Ісландія. У наступні роки до цього військово-політичного союзу приєдналися Греція і Туреччина (1952), ФРН (1955), Іспанія (1982). Основною метою союзу було спільними зусиллями протистояти експансії СРСР. У країнах Західної Європи здійснювалось будівництво військових баз, на яких розміщувались американські війська, проводилися спільні оборонні акції. Військово-політичне об'єднання країн Західної Європи супроводжувалося створенням економічних союзів, ініціатором яких були уряди Франції та Бельгії [12].

Отже, економічна допомога США за планом Маршалла стала ключовим моментом у відбудові економіки країн Західної Європи. Його особливістю було те, що США надавали гроші європейцям, але право вибору проектів для фінансування та їх менеджмент залишалися за самими європейцями.

Розділ 3. Особливості функціонування інтеграційних об'єднань на теренах Європи з др. пол. 40-х до 60-х років ХХ ст.

3.1 Утворення та особливості діяльності Європейського Об'єднання Вугілля і Сталі

Перехід від простого міжнародного європейського співробітництва до справжнього наднаціонального співтовариства розпочався 9 травня 1950 р., коли Роберт Шуман виступив з ініціативою, оприлюднивши план розроблений Жаном Моне, по створенню галузевого об'єднання шести країн (Франції, ФРН, Італії і країн Бенілюксу), Європейське об'єднання вугілля та сталі (ЄОВС). Новизною цього об`єднання було створення європейського органу управління незалежного від урядів країн.

Показово виникнення під час і відразу після війни безлічі робіт і проектів майбутньої мирної і єдиної Європи, що свідчить про силу і загальності духовного повороту в Європі, який дав твердий ґрунт для появи Декларації Шумана 9 травня 1950 [13]. Хоча формальні і неформальні переговори між основними можливими учасниками майбутнього союзу (насамперед Францією Англією) велися ще задовго до перемоги над нацизмом, не всі політики погоджувалися з необхідністю участі своєї країни в процесі об'єднання.

Франції, як ініціатору ідеї, вдалося, при посередництві неформальних, дружніх зв'язків, домовитися з Німеччиною, що зробило можливим перетворити Декларацію Шумана з ідеї в реальний проект. Концепція, викладена в Декларації, лягла в основу всього подальшого розвитку європейської інтеграції. Її основні положення можуть бути визначені наступним чином. По-перше, Європа, розділена націоналістичними розбіжностями, соціальними потрясіннями і тоталітарними ідеологіями, повинна бути об'єднана в демократичний і процвітаючий союз.

Інший реальної альтернативи у європейських народів не може бути. Ініціаторами створення нової Європи повинні стати західноєвропейські держави, що керуються принципами демократії, економічного добробуту та соціального консенсусу, принципами миру і рівноправного співробітництва. По-друге, "Європа не буде створена відразу або за єдиним планом. Вона буде будується на основі конкретних досягнень, завдяки яким виникне спочатку фактична солідарність". Європейські країни будуть поступово поширювати цю солідарність на нові сфери спільної діяльності. За основу в будівництві єдиної Європи має бути прийняте економічне співробітництво [3]. Не будучи самоціллю, економічне взаємодія найбільшою мірою відповідає практичним потребам учасників, сприяє зростанню добробуту народів, і в той же час менше торкається таких чутливих - особливо в перший час - сфери державного суверенітету як національна безпека, оборона, зовнішня політика та т.п. Це означає, що рух до єдиної Європи буде поетапним - від початкових і обмежених форм регіональної інтеграції до більш складних і широкомасштабним.

У Декларації Шумана, виголошеній 9 травня 1950 р., містились наступні пропозиції:

передання французької та німецької видобувної та металургійної галузей під спільне наддержавне керівництво,

створення спільної економічної бази як передумови формування європейської федерації,

звільнення від усіх митних платежів у переміщенні вугілля та сталі між країнами-членами новоствореної організації,

скликання міжнародної конференції, яка підготує договір, що міститиме вищезгадані пропозиції.

Шуман стверджував, що "Європу не буде зроблено відразу, або за єдиним планом. Вона буде побудована через конкретні досягнення, які спочатку створять солідарність де-факто" [45].

Декларація про солідарність галузей Німеччини та Франції мала наметі забезпечити Європі та світу тривалий мир, а країнам-членам - економічний розвиток. Звісно, план передбачав, що майбутня організація буде відкрита для всіх бажаючих вступити країн. Завдяки цьому було досягнуто консенсусу щодо національних інтересів: з одного боку, Франція отримала можливість брати участь у контролі німецьких вугільної та металургійної галузей, а з іншого - ФРН змогла стати рівноправним партнером для інших держав.

Перший крок у бік створення сучасного Євросоюзу був зроблений 18 квітня 1951 р., коли було реалізовано план Шумана і Моне. ФРН, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Франція, Італія підписали договір про заснування Європейського Об'єднання Вугілля і Сталі (ЄОВС, ЕCSC - Еurоpеаn Cоаl аnd Stееl Cоmmunіty), метою якого стало об'єднання європейських ресурсів з виробництва сталі й вугілля. Згідно ст.1 Договору ЄОВС грунтувалось на трьох ключових засадах: спільному ринку, спільних цілях і спільних інститутах [34].

В дію даний договір вступив з липня 1952 р. Договір підписаний терміном в 50 років [38]. Договір про ЄОВС заснував такі інституції, які стали прообразом відповідних структур Європейської Спільноти:

Вище правління - виконавчий, колегіальний, незалежний від урядів наднаціональний орган, який мав повноваження прийняття рішень. Складався з восьми членів, призначених за спільною згодою держав-членів на шість років, а також дев'ятого, який керувався іншими вісьмома. Перший голова - Жан Моне (1952 - 1955);

Рада Міністрів представляла уряди для координації діяльності Вищого правління з економічною політикою окремих держав. Одноголосне схвалення Радою або більшістю голосів залишалося необхідною умовою для прийняття важливих рішень, що обмежувало федеративний характер інституціональної системи ЄОВС;

Асамблея - дорадчий орган, який складався з представників парламентів держав-членів для здійснення демократичного контролю над Вищим правлінням. Не мала законодавчих і бюджетних можливостей, але могла висловлювати вотум недовіри і зміщувати Вище правління двома третинами голосів;

Суд складався з призначених урядами, але незалежних від них шістьох суддів, які отримали повноваження вирішувати спірні питання і могли анулювати рішення органів ЄОВС;

Консультативний комітет - дорадчий орган, який не мав можливостей прийняття рішень, представляв промисловців, робітників, комерсантів і споживачів.

Договір окреслив принципи співпраці між державами-членами. Вони базувалися на 4 групах заборон:

на встановлення імпортного та експортного мита чи схожих оплат на вугілля та сталь (а також кількісних обмежень) у межах організації;

на застосування практики протекціонізму, обмежуючого конкуренцію;

на податкові пільги чи будь-яку іншу допомогу з боку держави;

на застосовування обмежень щодо поділу ринків [37, c.128-149].

Процес утворення спільного ринку був завершений 9 лютого 1958 року. Діяльність ЄОВС та його економічні успіхи сприяли заохоченню держав-членів до поглиблення процесів інтеграції, і не лише економічної.

Отож Об'єднання вугілля і сталі - це початок просування до "економічного співтовариства", "перший етап європейської федерації". Пізніше цей загальний принцип був конкретизований у вигляді такої схеми: від митного союзу і спільного ринку товарів - до єдиного внутрішнього ринку зі вільним рухом товарів, послуг, капіталів та осіб - потім, до економічного і валютного союзу - і, нарешті, до політичного союзу.

3.2 Характерні риси діяльності товариств: ЄЕС, Євроатом та ЄАВТ

Наступний етап економічної інтеграції країн Західної Європи розпочався відразу після початку конференції в Мессині (Італія), яка відбулася в червні 1955 р. Учасниками конференції були міністри закордонних справ держав-членів ЄОВС. На конференції утворено групу експертів (на чолі з бельгійцем Паулем Генрі Спааком), яка мала підготувати доповідь про можливість розширення. Доповідь була представлена на черговій зустрічі "шістки" у 1956 р. у Венеції і стала основою для подальших розмов про інтеграцію. Після декількох зустрічей міністрів закордонних справ та голів урядів держав-членів ЄОВС, 25 березня 1957 р. у Римі ці країни підписали два договори: Договір про створення Європейської Економічної Спільноти (ЄЕС) та Договір про створення Європейської Спільноти з питань Атомної Енергії (Євроатом). Обидва договори набрали чинності 1 січня 1958 р. Окрім вищезгаданих договорів, було також підписано Конвенцію про Деякі Спільні Інституції [23]. Відтак, з'явилися Європейський Парламент та Європейський Суд.

В 1957 році дані 2 акти були покликаних зіграти найважливішу роль у розвитку процесів інтеграції й мали важливе значення для розвитку процесів інтеграції в Західній Європі. Євратом нагадував по своєму функціональному призначенню ЄОВС, тобто регулював порівняно вузьку, але дуже важливу (енергетичну) область міжнародного співробітництва. З самого початку формування ЄЕС був закріплений принцип субсидіарності, що дозволяє гармонізувати інтереси всіх учасників ЄЕС.

У Римському договорі було проголошено, що сфери діяльності органів ЄЕС будуть розширюватися за рахунок спільної політики у галузі сільського господарства, торгівлі, регулювання митних правил, соціальних питань науково-технічних досліджень і освіти, політики в галузі навколишнього середовища, співробітництва з третім світом. У всіх цих галузях і сферах макро-регулювання наднаціональними органами ЄЕС були розроблені програми розвитку міжнародної кооперації та співробітництва на базі досягнень науки, передових техніки і технологій, включаючи інформаційні. Можна впевнено стверджувати, що одна з головних, якщо не головна причина того, що Західна Європа у повоєнні десятиліття перетворилася на провідну економічну силу, один з трьох центрів концентрації економічної могутності Заходу, полягає в тому, що лідери Європи стали на шлях тісного економічного зближення в інтересах створення потужного інтегрованого ринку. Одночасно оголошувалося, що ЄЕС - це не замкнута організація, його двері відкриті для інших європейських держав, які поділяють цілі та завдання Спільноти і приголосних беззастережно виконувати всі прийняті установчі документи та угоди в рамках ЄЕС. Всі матеріали і документи органів ЄС переводять на 20 робочих мов: іспанська, датська, німецька, грецька, англійська, французька, італійська, голландська, португальська, фінська, шведська, чеська, естонська, латвійська, литовська, угорська, мальтійська, польська, словацька, словенська.

На відміну від Євратому, створення Європейського економічного співтовариства мало надзвичайно важливе не тільки енергетичне, але й політично-правове значення. Мова йшла про створення інтеграційного об'єднання універсального характеру. До складу Співтовариства ввійшли країни з високим рівнем розвитку, що багато в чому визначило значні темпи його економічного росту протягом наступних 15 років. В 1958 р. середньомісячний дохід на душу населення становив 980 доларів у Нідерландах, 1170 у Бельгії й 800 доларів у Північній Італії. Розрив, як бачимо, невеликий. Сильно відставала лише Південна Італія (360 доларів). За перші 15 років розрив по обсязі ВНП на душу населення між країнами скорочувався: 26% в 1960р., 13.5% в 1970р. і 15% в 1973 р., що в цілому свідчить про зближення рівнів економічного розвитку учасників Співтовариства [38].

Висувалося завдання створення загального ринку товарів, послуг, капіталів і робочої сили, заснованого на митному союзі. У ході побудови загального ринку повинна була бути забезпечена економічна інтеграція держав, створена основа для майбутнього економічного й валютного співтовариства, створений сам механізм для керування інтеграційними процесами.

Договір передбачав поетапне будівництво загального ринку. Співтовариства наділялися необхідними інститутами й матеріальними засобами. Були передбачені 4 головних інститути:

1) Рада (складався з офіційних представників урядів держав-членів на рівні міністрів).

2) Комісія (на відміну від Ради, складалася з міжнародних чиновників, правда вони призначалися тільки за умови одностайної ухвали) складалася з незалежних комісарів. Т. ч., Комісія виступала в ролі наднаціонального органа. Договором про створення ЄЕС також передбачена установа:

3) Парламентської асамблеї, чиї повноваження трохи розширені в порівнянні з ЄОВС;

4) Суду Європейських співтовариств [37, c.43-68].

Одночасно з підписанням римських договорів там же в Римі підписана Конвенція про об'єднання парламентів і судів всіх об'єднань (відповідно, ЄОВС, Євратому і ЄЕС). В 1965 році був підписаний договір про злиття рад і комісій трьох співтовариств. Згідно з положеннями Об'єднавчого Договору, завданням ЄЕС була діяльність, спрямована на посилення гармонізації економічного розвитку, сталого та рівномірного економічного росту, а також прагнення до тіснішої співпраці між країнами-членами Спільноти. Крім того, у Договорі згадувалося про:

поступову ліквідацію митних платежів при товарообміні між країнами-членами ЄЕС,

встановлення спільних митних тарифів і впровадження спільної торговельної політики із третіми країнами,

запровадження спільної сільськогосподарської політики, стандартизації національних законодавств країн-членів до тієї міри, яка буде необхідна для функціонування спільного ринку [33].

Європейська Економічна Спільнота, як і Європейське Об'єднання Вугілля і Сталі, було відкритим для нових членів. Так, в особі ЄЕС була створена широка, універсальна міжнародна організація, що придбала риси й державно-правовий, і міжнародно-правової організації.

Під час роботи над створенням ЄЕС, британці запропонували створити економічну організацію, яка би базувалася на меншій, ніж у ЄОВС, кількості зобов'язань. Виникає запитання: "для чого?", адже вже існувала одна організація, а робота над створенням чергових тривала. Однак англійська еліта мала свої міркування. Навіщо пов'язувати себе тісною співпрацею в рамках Спільноти, наражаючи себе на небезпеку втрати частини суверенітету та "послаблення" взаємин зі США?

Англійська пропозиція була такою: створити сферу вільної торгівлі, де немає внутрішніх мит, але кожна країна-член самостійно і незалежно проводить торгівлю з третіми країнами. Ця пропозиція не зацікавила членів ЄОВС, які прагнули до тіснішої співпраці. Але Великобританія вирішила "власноруч" реалізувати свій план і в 1960 р. разом із Австрією, Данією, Норвегією, Португалією, Швейцарією та Швецією утворила Європейську Асоціацію Вільної Торгівлі (ЄАВТ).

У 60-ті роки між ЄЕС і ЄАВТ розгорілась гостра конкурентна боротьба. В цій боротьбі ЄЕС отримало переконливу перемогу: за десять років (1960-1970) доля ЄЕС у світовому виробництві зросла з 26% до 32%, в той час, як доля ЄАВТ зменшилась з 16,5% до 15%. В результаті цього ЄАВТ розпалась, а її члени один за одним почали переходити в ЄЕС, і першою з них була сама Великобританія [34].

Утворювались також Європейський соціальний фонд (ЄСФ), який мав сприяти врегулюванню питань зайнятості, та Європейський інвестиційний банк (ЄІБ) - для контролю за експортом капіталу. Друга угода мала сприяти розвитку міцної єдиної індустрії з метою збільшення європейського енергетичного потенціалу. Втілення в життя проекту Спільного ринку мало відбутися поступово і передбачало перехідний період у 12 років, що складався з трьох етапів (1958-1961 рр., 1962-1965 рр., 1966-1969 рр.). До 1968 р. частково були виконані перших два завдання Спільного ринку: ліквідація митних бар'єрів до 1 липня 1968 р., що дозволило вчетверо збільшити обсяг внутрішньої торгівлі (з 1958 по 1968 рр.), та введення єдиних зовнішніх тарифів у торгівлі з третіми країнами у відповідності з вимогами ГАТТ. Що стосується третього важливого завдання Спільного ринку, пов'язаного із формуванням спільної сільськогосподарської політики (ССП), то з її виконанням у кінці 60-х років виникли перші в історії існування ЄЕС труднощі. ССП опинилася в центрі боротьби між "протекціоністами” та прихильниками вільного пересування товарів у рамках ЄЕС. За цим протистоянням стояли складні протиріччя між принципами вільногоринку та адміністративної системи управління сільським господарством.

Зустріч на вищому рівні в Гаазі (1-2 грудня 1969 р.) відкрила новий етап у процесі європейського будівництва. Саме тут країнами ЄЕС була схвалена розроблена Ж. Помпіду концепція "завершення, розширення та поглиблення" інтеграції, яка мала вивести Європейське співтовариство на якісно новий рівень. Концепція передбачала виконання трьох важливих завдань:

1) завершення завдань перехідного періоду, в першу чергу, стосовно остаточного врегулювання питань фінансування ССП (згода Франції щодо вступу Англії до ЄЕС була безпосередньо пов'язана із вирішенням саме цієї проблеми);

2) розширення географічних рамок Європейського співтовариства за рахунок приєднання Англії, Данії та Ірландії (необхідна підготовча робота для проведення спільних переговорів мала розпочатися вже з 1 липня 1970 р.);

3) поглиблення європейського інтеграційного процесу, що передбачало перехід до економічного та монетарного союзу, інтенсифікацію співробітництва в галузі наукових досліджень та промисловості, проведення реформ у Європейському соціальному фонді.

Від так, Договір про створення Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) (Римський договір) був підписаний на базі вже існуючих договорів і створених раніше наднаціональних інститутів. Євроатом утворений на принципах управління ЄОВС. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), не сповільнивши стагнації англійської економіки, на що Лондон дуже сподівався, під гнітом подальших успіхів ЄЕС, опинилась під небезпекою економічної ізоляції та падіння конкурентоздатності продуктів країн-членів. Подальші процеси євроінтеграції були призупинені у зв'язку із нафтовою, монетарною та сільськогосподарською кризами, що охопили країни Європи, а більша частина планів на довгий час змушена була залишитись на папері.

Розділ 4. Наслідки і перспективи євроінтеграційних процесів у Європі

Визначальною рисою сучасної Європи є інтеграційні процеси, які забезпечили розвиток країн Заходу, стали взірцем для країн іншої частини континенту. Утворення Європейського Союзу - складний, багатоетапний процес, під час якого країнам-учасницям довелося розв'язати гострі економічні, соціальні, політико-правові проблеми, відшукувати адекватні відповіді на виклики часу.

Вибір оптимальної моделі європейської інтеграції - питання, яке супроводжувало формування європейських співтовариств і Європейського Союзу на всіх етапах. Подальший розвиток інтеграційних процесів у Європі починаючи з кінця 60-х років зазнав впливу нафтової, монетарної та сільськогосподарської кризи, що охопили світову економіку в період з 1973 по 1984 рр. й не тільки перешкоджала виконанню окреслених завдань, але й поставили Європейське співтовариство перед необхідністю переглянути деякі із них. Проте, незважаючи на ці труднощі, загальні результати європейського інтеграційного процесу за повоєнний період були досить значними. Країни Європи у достатньо короткий термін не тільки відновили свій економічний потенціал, а й перетворилися на впливовий центр сили, який поряд із США та СРСР намагався сформувати та проводити самостійну зовнішню політику, що відображала б спільні європейські інтереси та цінності.

Історія доводить, що процес інтеграції може досягти успіху, а може зазнати невдачі. Значною мірою це залежить від передумов, які існують в кожній одиниці, що інтегрує між ними усіма. Ці передумови К. Дойч поділяє на чотири групи: а) взаємна відповідальність частин, що мають інтегрувати; б) сумісність їх цінностей; в) взаємна відповідальність; г) певний ступінь спільної ідентичності або лояльності. Всі ці групи передумов можуть взаємодіяти чи посилювати одна одну [15]. Отже, аналіз сучасного стану європейських інтеграційних процесів неможливий без урахування історії розвитку й об'єднання Європи, а також вивчення основних теоретичних підходів, що розвивалися протягом кількох сторіч європейської історії. Тому дослідження різних аспектів і форм розвитку європейської інтеграції має важливе значення для розуміння суті усіх сучасних процесів об'єднаної Європи. В умовах, коли в ЄС відбувається пошук стратегічних шляхів розвитку, трансформації внутрішньої структури та географічного розширення через приєднання нових членів, теоретичне визначення майбутнього Євросоюзу знову стало актуальним завданням для політичних еліт та наукових кіл.

Процес розширення ЄС після закінчення "холодної війни" у Європі потребував надання допомоги країнам перехідного періоду Південної Європи, а згодом - країнам Центральної та Східної Європи здійснити перехід до ринкової економіки і відкритого суспільства. Цей досвід ЄС намагається використовувати в інших регіонах, аби допомогти іншим країнам досягти такого самого рівня добробуту і стабільності.

Процес європейської інтеграції, поява та діяльність функціональних співтовариств неминуче сприяло появі теорій і концепцій, які стали теоретичною базою для поглиблення співпраці. Політичні й економічні теорії, що пов'язані з процесом європейського будівництва, були покликані аргументувати поглиблення і поширення інтеграційних процесів у Західній Європі. Ці концепції містять визначення сутності, рушійних сил, інституційної архітектури об'єднаної Європи, а також впливу, який євро будівництво здійснює на національні держави. Пошук ідентичності в сучасній Європі йде у двох протилежних напрямках - централізація й децентралізація. Перший охопив весь повоєнний період, виявившись в об'єднанні двадцяти семи країн регіону в ЄС, сучасний символ інтеграції. Європейська інтеграція повинна була, зокрема, стримувати "гегемоністські амбіції" конкретних націй. Інтеграція й умиротворення Німеччини є важливим досягненням Європи, а при розгляді з історичної точки зору, можливо, найважливішим досягненням міжнародної політики.

Другий процес чітко виявився лише останнім часом, як реакція на занадто швидкі інтеграційні процеси. Процес децентралізації виграв від кризи, пов'язаної з відмовою від прийняття Європейської конституції. Проблематичність європейської ідентичності у зв'язку із зростанням культурної й національної невизначеності (мультикультуралізм), правових (співвідношення національного і європейського суверенітетів), політичних (різні підходи до реалізації ідеології прав людини) поширилися в різних країнах Європи і викликали відцентрові тенденції всередині Європейського Союзу.

Досліджуваний період, що охоплює 1950-ті-1960-ті рр., ознаменувався початком досліджень інтеграційних процесів у Європі і швидкою їх реалізацією. Основним чинником цього періоду став інтерес дослідників до пошуку адекватних форм інтеграційного розвитку у повоєнній Західній Європі та аналіз його перших результатів. Інтерес істориків до європейської інтеграції був зумовлений не тільки академічними, а й політичними міркуваннями: її інтерпретація становила зміст боротьби між консерваторами, лейбористами та лібералами. Політична карта Європи ХХІ ст. іще раз свідчить про ефективність проведених інтеграційних процесів й суттєве теоретико-методологічне підґрунтя, яке лягло в основу ЄС.

Інтеграційні процеси у країнах Європи до кінця 60-х років набули більш всеохоплюючого характеру. З 1968 р. ліквідовано митні збори у торгівлі між країнами Співтовариства, дозволено вільне переміщення робочої сили. Такі заходи сприяли різкому збільшенню товарообороту, що з 1956 по 1972 р. зріс у 8 разів. Промислове виробництво у країнах Спільного ринку розвивалося швидше, ніж в інших державах Західної Європи. Із вступом 1973 р. до ЄЕС Великої Британії, Данії та Ірландії значно послабилися позиції ЄАВТ, і з того часу інші країни цієї асоціації почали переорієнтовуватися на вступ до Спільного ринку. Водночас з розширенням економічного співробітництва здійснювалася розбудова політичних структур. У 60-х роках Рада та Європарламент почали утворювати постійні виконавчі органи, зокрема Секретаріат і галузеві комісії, що наділялися правами наддержавних органів управління. Члени Секретаріату і комісій діяли від імені вищого органу ЄЕС і не по винні були отримувати інструкцій від своїх урядів. Розширювалися також права Європарламенту, який з рекомендаційного і контрольного органу поступово перетворювався на законодавчий.

Період 40-60-х років ХХ ст. став початковим у процесі європейської інтеграції, подальший її хід відображає таблиця (табл.1. Основні етапи європейської інтеграції).

Таблиця 1. Основні етапи європейської інтеграції: історія, підвалини, договори та угоди [22]

Протягом наступних років зовнішнє розширення Спільноти супроводжувалося внутрішнім зростанням і консолідацією, хоча й не зі швидкістю і в масштабі, які б подобалися європейським інтеграторам. Європейські Спільноти стали результатом міжнародної солідарності, зміцнілої в контексті післявоєнних подій у міждержавних відносинах та усвідомлених зусиль створити своєрідну єдність у Західній Європі. Коли прагнення політичного об'єднання виявилося передчасним, "європейські архітектори" скористалися економічними елементами міждержавних відносин і "вмонтували" їх у три спільноти - Європейську спільноту вугілля та сталі, Європейську спільноту атомної енергії і Європейську економічну спільноту. Це вмонтування зробили так міцно, що в межах невизначеного поняття політичної спільноти виявилися три юридично визначені на основі договорів Європейські Спільноти. Європейські Спільноти також довели, що наднаціональні інституції змогли функціонувати, незважаючи на різноманітні національні інтереси. І, нарешті, перший спільний європейський ринок зробив великий внесок в економічний прогрес держав-членів, активізувавши, поряд з вугільною і сталеливарною, інші не менш важливі галузі промисловості.

Реальним кроком до політичного об'єднання Європи стало підписання Маастрихтського (1992 р.) та Амстердамського договорів (1997 р.). Власне за Маастрихтською угодою і було створено Європейський Союз (ЄС). У документі визначено такі ключові аспекти, на яких повинен триматися ЄС: економічна інтеграція; співпраця у сфері правосуддя та внутрішніх справ; спільна зовнішня політика і політика безпеки, з обов'язковим схваленням Радою Міністрів, якій у такий спосіб відводилася ключова роль

Від так, сучасний статус ЄС став результатом специфічної форми регіональної співпраці, що розвивалася разом із глибокою відданістю ідеалам демократії, прав людини та верховенства права. Європейська єдність - об'єктивний процес, підготовлений попередніми міжнародними договорами - Маастрихтським (1992) [44], Амстердамським (1997), Ніццьким (2001) і Лісабонським (2007). В економічній і політичній галузях Європейський Союз домігся надзвичайних результатів.

Завершення формування єдиного економічного простору й утворення Європейського валютного союзу актуалізувало питання політичної взаємодії 12 країн-засновниць Європейського Союзу. Намагання держав Європейського Союзу посилити військово-політичну інтеграцію здійснювалося шляхом зміцнення та формування інституційної основи й "оперативного виміру" Західноєвропейського союзу, невід'ємної складової ЄС. Економічні успіхи інтеграції перетворили ЄС в одного з лідерів міжнародних політичних відносин. Спільна зовнішня політика ЄС є порівняно новим напрямком європейської інтеграції, який викликає гострі суперечки як між країнами-членами ЄС, так і за його межами. Незважаючи на це, нинішній Європейський Союз, до якого входить 28 держав, є політичною організацією, що діє в усіх сферах, де людство зіштовхується з найбільшими викликами сучасності.

За більш ніж п'ятдесят років країни, котрі взяли участь у ЄЕС, досягли високого добробуту і стабільності. Крок за кроком організація вийшла за межі суто торгового блоку, що координував торгову політику країн-членів і встановлював спільні тарифи. Незважаючи на побоювання скептиків, Європа все-таки об'єдналася, і об'єднана Європа виявилася провідною економічною державою, яка спроможна конкурувати зі Сполученими Штатами Америки й азіатськими економіками й на рівні обговорювати питання міжнародної торгівлі й фінансів.

Європейський Союз має 130 представництв у різних державах світу та в міжнародних організаціях, які опікуються питаннями співпраці у справах торгівлі, енергетики, довкілля, прав людини та боротьби проти міжнародної злочинності. ЄС підтримує ідею багатостороннього підходу до розв'язання проблем і ухвалення рішень й активно співпрацює в ООН, СОТ та інших інституціях світового врядування [31].

Стратегічним завданням ЄС після його розширення до формату 28 членів є створення єдиної конфедеративної (федеративної) держави, з замкненим виробничим циклом, всіма необхідними ресурсами, що забезпечують її економічну безпеку [24]. Сукупний фінансово-економічний потенціалу Євросоюзу вже зараз за основними показниками випереджається американський й за збереження стану відносної геополітичної стабільності в найближчі 20 років не матиме жодних стимулів для свого розширення.

Однією з проблем діалектичного характеру для Європи, сьогодні, є її внутрішня неоднорідність, висока не тільки економічна, але і культурна диференціація, що має своїм природним наслідком співіснування різних, по-різному функціонуючих і далеко не завжди повністю сумісних одна з одною моделей не тільки державного, але і комерційного управління, що є, з одного боку, чинником, що знижує її конкурентоздатність порівняно з однорідними суспільствами, а з іншого - розквіт європейської цивілізації багато в чому пояснюється саме різноманітністю її культур, оскільки воно дає могутній імпульс до змагання, яке сприяє контактам і взаємному збагаченню [29].

Отже, Європейський Союз - організація, що базується на принципах свободи, демократії, поваги до прав людини та основних свобод, а також верховенства права й узгодження політики усіх країн-членів, зазнав чи не найпотужнішого впливу на подальші інтеграційні процеси саме в період їх зародження й початкового розвитку, а саме у 40-60-тих роках ХХ ст. Безумовно, інституційне реформування у межах ЄС сьогодні, направлене на підвищення ефективності прийняття рішень, зміцнення демократії через посилення ролі європейського парламенту і національних парламентів, а також збільшення прозорості бюрократичної системи, має важливе значення для майбутнього розвитку організації. Проблеми, що постали перед Європою у ХХІ ст. пов'язані із бажання численних держав-членів до зниження рівня всеохоплюючої концентрації прийняття політичних рішень над структурами ЄС, яким уряди віддали значну частину власних суверенітетів. Чи перейде Європа до нової форми інтеграції залежить, перш за все, від уміння політиків та учених дослідити й порівняти досвід минулого - від перших про-європейських ідей та інтеграційних утворень, пригадавши принципи, які об'єднали країни у подібну потужну наднаціональну організацію, тож важливо не втратити і сьогодні імпульс до єдності пронесений Європою крізь сторіччя.

Висновки

Європейський Союз - унікальне об'єднання країн Європи, які через створення спільного ринку, економічного та валютного союзу, а також шляхом реалізації спільної політики й діяльності мають на меті забезпечити безперервне економічне зростання, соціальний розвиток і згуртованість країн-учасниць. Утворився Європейський Союз на базі злиття органів трьох раніше самостійних регіональних організацій, створених шісткою провідних європейських країн - ФРН, Францією, Італією, Нідерландами, Бельгією і Люксембургом:

1) Європейського об'єднання вугілля і сталі (угода укладена в 1951р., а набула чинності в 1952р.);

2) Європейського економічного співтовариства (Римська угода про створення ЄЕС укладена в 1957 р., а набула чинності в 1958 р.);

3) Європейського співтовариства з атомної енергії (угода набула чинності в 1958 р.).

Результати проведеного нами наукового дослідження дають змогу зробити наступні висновки:

1. Європейська інтеграція - це інтенсивна взаємодія політичних процесів, спрямованих на консолідацію, злиття суспільних, політичних, військових, економічних структур або етносів у рамках Європейського континенту й змусила держави вдаватись до змін на національному рівні, а, отже, вдаватися до процесу європеїзації - це зміни, трансформації, реформи, що відбуваються у всіх сферах життя під впливом європейської інтеграції.

2. Ідея об'єднання Європи сягає своїм корінням углиб віків. У різний час із закликами об'єднати країни континенту виступали такі відомі діячі, як французький королівський прокурор П. дю Буа, чеський король І. Подебрад, німецький філософ Е. Кант, теоретик утопічного соціалізму К. Сен-Сімон, французький письменник В. Гюго, перший президент Чехословаччини Т. Масарик, австрійський граф Р. Куденхове-Калергі, прем'єр-міністр Великої Британії У. Черчілль, канцлер повоєнної Німеччини К. Аденауер, президент Французької республіки Ш. де Голль та інші.

3. До передумов виникнення євроінтеграційних процесів, які спричинили утворення в другій половині ХХ ст. Європейських Спільнот та Європейського Союзу, можна віднести: тенденції до зміцнення миру та безпеки; потреби взаємного порозуміння між європейськими країнами, передусім між Німеччиною та Францією; сподівання на економічний розвиток та добробут; прагнення реанімувати провідну економічну й політичну роль на міжнародній арені. Тільки після 1945 року ідея "єдиної Європи" отримала помітне місце в гаслах більшості політичних партій і масових громадських рухів в цілому ряді західноєвропейських країн. Після Другої світової війни взяла гору ліберально-демократичний і інтеграційне розуміння "європейської ідеї".

4. У ХХ столітті чітко окреслилися дві альтернативні моделі "європобудівництва”: федералістська та конфедералістська. Найбільшими прихильниками першої виявилися Франція, Німеччина, Італія, країни Бенілюксу, другої, відповідно Великобританія, Данія. Хоча у цьому контексті варто зазначити, що позиції країн у процесі формування "об'єднаної Європи” не завжди були послідовними. Зокрема, Франція у міжвоєнний період та період ІV республіки стояла на інтернаціоналістських засадах формування інтеграційних процесів у Європі, при цьому атлантизм розглядався нею як невід'ємна складова "європеїзму”. Однак, вже після приходу до влади Ш. де Голля ситуація змінюється, принцип відродження "національної величі” стає домінуючим у зовнішній політиці держави, країна також робить спробу реалізувати незалежний від США зовнішньо-політичний курс. І ця тенденція спостерігається аж до першого терміну президентства Ф. Міттерана, зокрема, до Вільямсберзької зустрічі. Але вже у другому періоді свого перебування на посаді президента Франції Ф. Міттеран трансформує зовнішню політику у бік принципів "голлізму”. Останні також відбилися у висунутому Ж. Шираком проекті багатополюсного світу. Інший учасник європейського інтеграційного процесу - Великобританія, відстоюючи у цілому реалістичну модель об'єднання Європи у межах ЄЕС, тим не менш, зробила спробу піти шляхом альтернативного блокоформування у межах Європейської асоціації вільної торгівлі (1960 р.), проте не досягла особливих результатів на даному напряму. У межах становлення європейських інтеграційних процесів у ХХ столітті відпрацьовувалися й різні стратегії об'єднання Європи: "економічне через політичне”, "політичне через економічне”, "економічне та політичне”, перша з яких активно реалізовувалася у 50-70-х роках.

5. Сучасний Європейський Союз є результатом більш ніж 60-річної інтеграційної діяльності в Європі. В його основі знаходяться Європейські Спільноти, створені ще в 50-х рр. минулого сторіччя. У свою чергу, появі Спільнот в Європі сприяли такі чинники, як історичні, культурні, соціальні, економічні та політичні. Ці чинники були тісно пов'язані з Другою світовою війною та ситуацією, що виникла після її завершення. Договір про створення Європейського економічного співтовариства (Римський договір) був підписаний на базі вже існуючих договорів і створених раніше наднаціональних інститутів (РЄ, ЄОВС, ЄОС). Євроатом був утворений на принципах управління ЄОВС. Європейська асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), під впливом загальної стагнації регіону та успіхів ЄЕС, небезпеки економічної ізоляції та падіння конкурентоздатності власних продуктів, значно втратили вплив на ситуацію в Європі.

6. Становлення й розвиток європейської інтеграції є доказом застосування еволюційного підходу до будівництва Європейського Союзу на принципах поваги до прав та основних свобод людини, свободи, демократії і верховенства права.

Список використаних джерел

1. Барановський В. Политическая интеграция в Западной Европе / В.Г. Барановский. - М.: Наука, 1983. - 159 с.

2. Беніта Ферреро-Вальднер Європейському Союзу 50 років // Дзеркало тижня. - 2007. - С.28-31.

3. Богомолов О. Разговор о современном мире // Экономика и політика. - 2003. - № 12. - С.28-30.

4. Боринець С. Міжнародні валютно-фінансові відносини: підруч. для студ. вузів. / С.Я. Боринець. - К.: Знання. - 1999. - 305 с.

5. Борко Ю. Европейская интеграция: учебник / Ю.А. Борко. - М.: Издательский Дом "Деловая литература". - 2011. - 720 с.

6. Буторина О. Понятие региональной интеграции: новые подходы / О.В. Бутоина // Космополис, 2005 - № 3. - С.17-21.

7. Всесвітня історія ХХ століття [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.rеаdbооkz.cоm/bооks/167.html

8. Герштейн Е.Ф. Дифференциация и интеграция в промышленности: теория и практика развития: Дис. д. э. н.: 08.00.05. / Ефим Феликсович Герштейн. - Минск, 1993. - 340 с.

9. Громогласова Е. Признаки нового этапа в институциональной эволюции ЕС / Е. Громогласова, М. Стрежнева // Мировая экономика и международные отношения. - 2005. - № 9. - С.55-59.

10. Економіка зарубіжних країн: Підруч. // за ред.А.С. Філіпенко, В.А. Вергун, І.В. Бураківський та ін. - 2-ге вид. - К.: Либідь, 1998. - 360 с.

11. Европейская интеграция / под ред.О. Буториной. - М.: ИД Деловая литература, 2011. - 720 с.

12. Егорова Н. Европейская безопасность, 1954-1955 гг.: поиски новых подходов / Н.И. Егорова // Холодная война 1945-1963 гг. Историческая ретроспектива. - М.: Олма-Пресс, 2003. - С.455-485.

13. Егорова Н. Реакция советских лидеров на "планы" Плевена и Шумана / Н.И. Егорова // СССР, Франция и объединение Европы (1945-1957). - М.: МГИМО-Университет, 2008. - С.67-86.

14. Європейський Союз / За заг. ред. Пошедіна О.І. - Київ: НАО, 2008. - 397 с.

15. Європейська інтеграція: Навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів та слухачів магістерської підготовки за напрямом "Державне управління" / за заг. ред. проф.І.А. Грицяка та Д.І. Дзвінчука. - Івано-Франківськ: Місто НВ, 2013. - 464 с.

16. Ильин Ю. Лекции по истории и праву Европейского Союза / Ю.Д. Ильин. - Харьков: Фирма "Консум", 1998. - 156 с.

17. Ковальова О. Стратегії євроінтеграції: як реалізувати європейський вибір України: Монографія // Ковальова О.О. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2003. - 340 с.

18. Копійка В. Розширення Європейського союзу. Теорія і практика інтеграційного процесу: Монографія // В.В. Копійка. - К.: Видавничо-поліграфічний центр "Київський університет", 2002. - 253 с.

19. Копійка В. Європейський Союз: заснування і етапи становлення: навч. посібник для студентів вищих навчальних закладів // В.В. Копійка, Т.І. Шинкаренко - К.: Видавничий дім "Ін Юре", 2001. - 448 с.

20. Копійка В. Європейський Союз: історія і засади функціонування: навч. посіб. / В.В. Копійка, Т.І. Шинкаренко; за ред. Л.В. Губерського. - К.: Знання, 2009. - С.88.

21. Коростышевская Е.М. Научно-производственная интеграция (Политико - экономическое исследование): Дис. д-ра экон. наук: 08.00.01/Елена Михайловна Коростышевская. - СПб.: 1999. - 310 c.

22. Круглашов А. Європейська інтеграція на початку нового тисячоліття: довідник / А.М. Круглашов, І. Озимок, Т.С. Астапенко, В.В. Руссу. - Ч.1. - Чернівці, 2010. - 212 с.

23. Липкин М. Европейская интеграция и советские экономические инициативы (1950-е первая половина 1970-х годов). По новым материалам российских и зарубежных архивов / М.А. Липкин // Новая и новейшая история. - 2009. - №3. - С.59-60.

24. Луць Л.А. Європейські міждержавні правові системи та проблеми інтеграції з ними правової системи України (теоретичні аспекти): Монографія / Л.А. Луць. - К.: Ін-т держави і права ім.В.М. Корецького НАН України, 2003. - 304 с.

25. Медушевский А. Европейская интеграция: механизмы взаимодействия // Вестник Европы. - 2006. - № 17. - С.5-18.

26. "План Маршалла" та відбудова економіки: держави, що отримали допомогу за планом Маршалла. - [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://subjеct.cоm.uа/tеxtbооk/hіstоry/11klаs_v/46.html

27. Політологічний енциклопедичний словник / [за ред. Шемшученко Ю. С.]. - К.: Генеза, 1997. - 400 с.

28. Політологічний словник: навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / за ред. М.Ф. Головатого та О.В. Антонюка. - К.: МАУП, 2005. - 792 с.

29. Посельський В. Конституційний устрій Європейського Союзу / В. Посельський - К.: ”Таксон”, 2005. - 280 с.

30. Сартори Дж. Искажение концептов в сравнительной политологии (ІІІ) / Дж. Сартори // Полис. - 2003. - № 5. - С.67-77.

31. Современные международные отношения: Учебник // Под ред. Торкунова. - М.: РОССПЭН, 2000. - 583 с.

32. Хейфец В. Международная интеграция / В. Хейфец, А. Оводенко // СПб: ГУАП, 2003. - 68 с.

33. Шибаева Е. Правовые вопросы структуры и деятельности международных организаций. / Е.А. Шибаева. - М.: Изд-во Моск. ун-та, 1980. - 309 с.

34. Щупак І. Всесвітня історія: підруч. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закладів // І.Я. Щупак, Л.В. Морозова. - Запоріжжя: Прем'єр, 2010. - 272 с.

35. Юридическая энциклопедия // общ. ред.М.Ю. Тихомирова - М.: Тихомиров, 1998. - 525 с.

36. Ямпольська Л.М. До питання дефініції явища "інтеграція" та розвитку зарубіжних інтеграційних теорій другої половини ХХ ст. // Методичний вісник історичного факультету. - 2008. - № 7. - Х.: Харківський національний університет ім.В.Н. Каразіна. - С.94-102.

37. Аlаn S. Thе Rеcоnstructіоn оf Wеstеrn Еurоpе, 1945-51/Аlаn S.mіlwаrd. - Tаylоr аnd Frаncіs е-Lіbrаry, 2005. - 552 p.

38. Еcоnоmіc rеcоvеry аnd еcоnоmіc cо-оpеrаtіоn 1945-1960 [Електронний ресурс] / аdаptеd by TK Chung. - HW Pооn, 1979. - Режим доступу: http://www.funfrоnt.nеt/hіst/еurоpе/еcоn-cооp. htm

39. Hааs Е. Іntеrnаtіоnаl Іntеgrаtіоn: thе Еurоpеаn аnd thе Unіvеrsаl Prоcеss / Е. B. Hааs // Іntеrnаtіоnаl Оrgаnіzаtіоn. - 1961. - Vоl.15. - № 3. - P.366-377.

40. Lіndbеrg L. N. Thе Pоlіtіcаl Dynаmіcs оf Еurоpеаn Еcоnоmіc Іntеgrаtіоn / Lеоn N. Lіndbеrg. - Stаnfоrd: Stаnfоrd Unіv. - Prеss, 1963. - 367 p.

41. Mеrrіаm-Wеbstеr Dіctіоnаry [Електронний ресурс] // Оffіcіаl wеbsіtе оf thе Mеrrіаm-WеbstеrDіctіоnаry. - Режим доступу: http://www.mеrrіаm-wеbstеr.cоm/dіctіоnаry/іntеgrаtіоn.

42. Mьllеr W. Dіе UdSSR und dіе еurоpаіschе Іntеgrаtіоn // Vоm Gеmеіnsаmеn Mаrkt zur Еurоpаіschеn Unіоnsbuіldung.50 Jаhrе Rоmіschе Vеrtrаgе 1957-2007. - Wіеn-Kоln-Wеіmаr, 2009. - S.617-661.

43. Thе Mааstrіcht trеаty [Електронний ресурс]: prоvіsіоns аmеndіng thе trеаty еstаblіshіng Thе Еurоpеаn Еcоnоmіc Cоmmunіty wіth а vіеw tо еstаblіshіng Thе Еurоpеаn Cоmmunіty. - Mааstrіcht, 1992. - 59 p. - Режим доступу: http://www.еurоtrеаtіеs.cоm/mааstrіchtеc. pdf.

44. Thе Оrіgіns 1945-1957 Frоm Schumаn Dеclаrаtіоn tо thе Trеаty оf Rоmе (1950-1957) [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://www.hіstоrіаsіglо20.оrg/еurоpе/аntеcеdеn2. htm

Размещено на Allbest.ru