Зовнішня політика США у пост біполярний період

Так США отримали легітимне право на застосування щодо Афганістану воєнної сили. Підготовка антитерористичної операції розпочалася з 28 вересня 2001 року.

7 жовтня 2001 року - початок операції під умовною назвою «Непохитна свобода». Головні військові цілі США в Афганістані були наступними: усунення руху «Талібан» від влади; захоплення в полон чи знищення керівництва і членів терористичного угруповання «Аль Каїди»; формування в країна підконтрольного Вашингтону уряду і створення умов, за якого терористи не могли б використовувати афганську територію.

Окрім цього, США переслідували власні національні інтереси у цьому регіоні: 1). Політичний розгром ісламського фундаменталізму як перепони на шляху встановлення американського світового порядку; 2). Посилення контролю над нафтоносними регіонами Каспійського басейну та Перської затоки, а також забезпечення безпеки маршрутів транспортування енергоносіїв; 3). Зниження політичного впливу в регіоні Середнього Сходу трьох найбільш ядерних держав - Росії, Китаю та Індії.

Реалізація операції «Незборима свобода» передбачалася у два етапи: 1. нанесення ракетно-авіаційних ударів (через повітряний простір Пакистану) із зони Індійського океану по об'єктах військової інфраструктури руху «Талібан» (аеродроми, командні пункти, системи ППО,мости, місця дислокації підрозділів у районах Кабула, Кандагару і Джелалабаду) та таборах «Аль-Каїди»; 2.Після усунення від політичної влади руху «Талібан» проведення збройними силами США та їх союзників обмежених операцій - розвідувально-пошукових рейдів та окремих спец операцій з метою пошуку У.бен Ладена та його соратників, а також виявлення і знищення баз терористів і інфраструктури наркобізнесу.

Нагадаю ще одну особливість анти терористичної війни: на відміну від війни 1980-х років, коли проти радянських військ боролися багато численні формування місцевого населення, на цей раз більшість афганців не підтримували талібів.

Отже, загальна операція «Незборима свобода» розпочалася 28 вересня, а її військова фаза 7 жовтня 2001 року. Завершити операцію планувалось до 13 листопада цього ж року, тобто до початку мусульманського свята Рамадан.

У «Незборимій свободі» брало участь тією чи іншою мірою 40 країн: контингент військ нараховував 15 тис. вояків, з них 7,5 тис. американські військовики. Безпосередню участь брали Великобританія, Іспанія, Німеччина, Італія, Канада, Туреччина і Франція. Австралія, Йорданія, Пакистан, Філіппіни, Оман та інші не брали у бойових діях коаліції. Казахстан, Узбекистан, Киргиз стан, Таджикистан, Туркменистан дали згоду на розташування на своїй території підрозділів збройних сил коаліції. Україна дозволила використовувати свій повітряний простір. Росія підтримала анти терористичну операцію.

Окрім цього, було сформовано у складі міжнародних сил поліційний підрозділ чисельністю в 5,5 тис. вояків (20 країн) для підтримання порядку в Афганістані. З технічних засобів коаліція мала 140 стратегічних бомбардувальників, 320 одиниць крилатих ракет, 51 корабель.

Загальне керівництво здійснював Верховний головнокомандувач збройними силами СІЛА президент Дж.Буш, безпосереднє командування здійснював головнокомандувач Об'єднаного Центрального командування збройних сил США генерал Т.Френк.

У розпорядженні талібів було 80-85 тис. вояків, 160 танків, 250 БТР та БМП, 200 гармат та мінометів, 22 винищувачі МІГ-21, 300 зеніток, 200 зенітно-ракетних комплексів типу «Стріла» та «Стінг».

7-8 жовтня по об'єктах на території Афганістану було випущено до 70 крилатих ракет морського базування. Удари завдавалися з кораблів та підводних атомних човнів ВМС США і Британії з району Аравійського моря та з допомогою стратегічних бомбардувальників. Характеристики ракетно- бомбових ударів: вони мали вибіркове спрямування; цілі поражались практично одночасно по всій території країни; удари наносились вночі з метою зниження загрози застосування переносних зенітно-ракетних комплексів противника.

8 листопада розпочалася наземна операція Північного альянсу та інших антиталібських сил (генерал Дустум та інші). 12 листопада таліби залишили Кабул. Наступного дня союзники зайняли Джелалабад. Коаліціанти контролювали понад 70 відсотків території Афганістану. Духовний глава талібів мулла М. Омар рятується втечею до Пакистану. Останнім притулком керівництва руху «Талібан» стало місто Кандагар: тут залишилось приблизно 17 тис. вояків, в тому числі до 5 тис. іноземних найманців - пакистанців, арабів, чеченців, бангладешців тощо. Таліби перейшли до партизанської війни.

Результати антитерористичної операції: 1. юридичне усунення руху «Талібан» від політичної влади в Афганістані відбулося 5 грудня 2001 року згідно з підписанням у Бонні представниками всіх 24 етнічних та політичних груп країни рамкової Угоди про між афганське врегулювання; 2. військової мети в цілому досягнено: загони талібів та бойовиків «Аль-Каїди» (на час операції, за даними експертів, Усама Бен Ладен мав у своєму розпорядженні 12 тис. бойовиків, після війни - декілька сотень) позбавлені можливості використання Афганістану як бази для організації та ведення терористичної діяльності; 3.12 таборів «Аль-Каїди» з підготовки терористів знищені; 4. не вдалося ліквідувати представників організації «Талібан» і «Аль-Каїди». Вони відмовились від відкритої збройної боротьби з США на території Афганістану і перейшли до тактики партизанської боротьби; 5. Головний висновок, який випливає з аналізу цієї операції, полягає у тому, що світ зіткнувся на початку XXI століття з новим типом воєн - війною проти міжнародного антидержавного тероризму, що має релігійно-національну основу.

У грудні 2001 року В Афганістані була створена тимчасова адміністрація (тимчасовий уряд країни) на чолі з Хамідом Карзаєм, яка отримала всі повноваження щодо управління країною У червні 2002 року була скликана

Лойя джирга - все афганська нарада найбільш впливових релігійних, племінних і громадських діячів, під час роботи якої Х.Карзая було обрано президентом країни.

В січні 2004 року Лойя джирга прийняла нову Конституцію країни, за якою Афганістан проголошувався президентською республікою, з іншого боку, в Основному законі стверджується верховенство норм ісламу. Стаття З проголошує, що жоден закон не може суперечити священній релігії Ісламу.

У жовтні 2004 року відбулися перші легітимні президентські вибори, на яких перемогу отримав ставленик США пуштун Хамід Карзай. Парламентські вибори було перенесено на осінь 2005 року через те, що ні ООН, ні НАТО не змогли забезпечити безпеку населенню під час виборів.

У грудні 2001 року РБ ООН на основі Боннської угоди прийняла спеціальну резолюцію, яка вперше санкціонувала розгортання в Афганістані (переважно в Кабулі та його околицях) Міжнародних д сил безпеки (МСБ), тобто поліційних сил чисельністю 5 тис. вояків з двадцяти країн світу. З серпня 2003 року керівництво, комплектування і забезпечення МСБ взяла на себе НАТО.

На вересень 2004 року кількість американських військ в Афганістані склала 16 тис. осіб, а чисельність МСБ - 7300; у 2005 році - вже чисельність американських військових частин дорівнювала 18 тис. осіб. Зараз США висловлюють гостре незадоволення партнерами по НАТО та своїми союзниками, які не прагнуть пропорційно нести тягар умиротворення в Афганістані. У 2007 році в цій країні дислокувалося 41 тисяча військовослужбовців НАТО, з них 26 тис. - зі США, але їх не вистачає для придушення опору Талібану. З 1 листопада 2007 року Японія, яка постачала пальне військам антитерористичної коаліції, призупинила свою участь у цій місії.

У грудня 2007 роу відбувся міні-саміт НАТО в Единбурзі, на якому домовилися про попередій план дій в Афганістані тільки на три-п'ять наступних років.

5. Друга іракська війна 2003 року: причини, перебіг та результати

6. США та країни Латино-Карибської Америки (JIKA)

Після Другої світової війни у країнах регіону, територія якого складала 20,6 млн. кв. км, проживало 95 млн. осіб (приблизно 5% населення Землі). Це були терени 20 республік. Питома вага колоніальних володінь, які належали США, Великобританії, Франції та Нідерландам і які знаходились головно у Карибському басейні, була незначною - 2,5% території і приблизно 4,5% населення регіону.

Нині регіон Латино-Карибської Америки (ЛКА) складається з 34 суверенних держав і низки залежних територій ( острови Ангілья - 91 кв.км у Карибському морі - володіння Великобританії; острови Аруба у Центральній Америці на Малих Антильських островах володіння Нідерландів; острови Гваделупа - це заморський департамент Франції у Центральній Америці; Гвіана - заморський департамент Франції у північно-східній частині Південної Америки), які репрезентують досить неоднорідний масив. Приклад щодо населення: від 190 млн. осіб у Бразилії і декількох десятків тисяч в острівних державах Карибського моря. Або ж інший показник: дохід на душу населення: 10 тис. дол.. на Багамах; 5-8 тис. дол.. - в Аргентині, Мексиці, Бразилії, Чилі; 400 дол. - на Гаїті.

Наше ставлення до латиноамериканських держав залишається значною мірою стереотипнее, яке не виходить за межі розмов про футбол, карнавал і «мильні серіали». Але С.Хантінгтон у своєму «Зіткненні цивілізацій» виділяє латиноамериканську цивілізацію в якості самостійної поряд з сімома іншими і вперше вивів її тим самим за межі «західної цивілізації», частиною якої її вважали. Але виявилось, що 200 років для країн регіону було замало, щоб дорівнятись до економічних, соціальних та політичних показників країн Північної Америки - США та Канади.

Перша особливість латиноамериканської підсистеми міжнародних відносин полягає у тому, що стан економіки та зовнішньоекономічних зв'язків країн ЛКА віддзеркалює периферійну обумовленість їхнього розвитку, яка більш залежна від зовнішніх впливів, ніж це притаманно країнам першого ешелону, так званих центрів світової політики й економіки.

Така залежність позначається на характері зовнішньої політики держав ЛКА, на змісті їх міжнародних відносин. Це конкретно проявляється в обмеженій автономності зовнішньополітичної діяльності країн регіону, в акценті на внутрішньорегіональні або ж локальні проблеми. Звідси країни ЛКА не є членами «клубу» глобального регулювання. Разом з тим, регіон оцінюють сьогодні як свого роду резерв нарощування впливу. Особливо цей варіант можливий, якщо група країн ЛКА підтримає той чи інший центр світової політики.

Друга особливість полягає у наявності так званих «порогових країн», які через наявність вагомого потенціалу при відповідному збігові обставин можуть бути кооптовані у перспективі до «клубу» глобального регулювання. Такі шанси має передовсім Бразилія і до певної міри Мексика. Щоправда, допуск до «клубу» залежить від самих цих країн, їхньої можливості нарощувати національний економічний і науково-технічний потенціал. З іншого боку, чи захочуть члени «клубу» демократизувати міжнародні відносини і самих себе, чи захочуть вони перерозподілити відповідальність у світових справах.

Проміжне, або ж серединне, місце ЛКА у світовій ієрархії дозволяє сказати, що інтереси і підходи держав цього регіону значною мірою кореспондуються з позиціями країн Азії та Африки, які відносяться до групи країн, що розвиваються. Це стосується найменш розвинених країн світу - Болівії, Гаїті, Гондурасу. Ці країни зорієнтовані на співпрацю з колишніми метрополіями.

Останнім часом відновились широкі зв'язки Іспанії з латиноамериканськими державами. Традиційними стали саміти держав ібероамериканського світу (ЛА і країни Іберійського півострова). Так формується нова міжнародна спільноста, яка може впливати на світову політичну ситуацію. Бразилія, наприклад, входить до складу лузофонного співтовариства - об'єднання португаломовних країн Європи, Африки і Америки, де вона відіграє провідну роль.

Характер включення країн ЛКА в систему міжнародних відносин диктується цивілізаційними особливостями. Мається на увазі етнічний склад та домінуючу релігійну орієнтацію населення. Достатньо сказати, що ЛКА - один з найбільших католицьких регіонів світу. Звідси маємо схильність латиноамериканських спільност до західних християнських цінностей. Наголосимо на особливій увазі Ватікану до цього регіону. Етнокультурна і мовна близькість - основа співпраці з Іспанією, а у випадку Бразилії - з Португалією. Італія має достатньо численну діаспору в ЛКА - в Аргентині, Бразилії, Венесуелі.

Водночас, відчуваючи обмеженість «переговорного потенціалу», економічну вразливість своїх позицій на світовій арені, країни ЛКА об'єктивно зацікавлені в альтернативних варіантах міжнародного партнерства. Коли існував СРСР, то він був противагою гегемонії США в регіоні. Сучасна Російська Федерація не може скласти нині конкуренцію Штатам.

Звідси випливає один з сучасних орієнтирів зовнішньої політики країн ЛКА, а саме: а) концепція «відкритого регіоналізму»; б) колективні дії на регіональній чи субрегіональній базі; в) розвиток співпраці з партнерами поза межами Західної півкулі.

Нарешті, виділимо низку основних напрямків у міжнародних зв'язках ЛКА: північноамериканський і дотичний до нього міжамериканський; внутрірегіональний; європейський, маючи на увазі насамперед Європейський Союз; азійсько-тихоокеанський, в тому числі двосторонні відносини з ключовими державами цієї зони - Японією і КНР, стосунки з Росією та іншими країнами СНД; співпраця по лінії Південь-Південь; діяльність в ООН та в інших організаціях світового масштабу.

Зовнішньополітичні доктрини США щодо Латино-Карибської Америки визначали у кожен конкретний період цільові орієнтири та інтереси Вашингтона. Так, Ф.Д.Рузвельт проголосив доктрину «доброго сусіда» в Латинській Америці. Відлома також крилата фраза 32-го президента США, яка стосувалася диктатури Сомоси в Нікарагуа: «Сомоса - сучий син, але це наш сучий син».

Адміністрація Г.Трумена (1945-1953) посилила віймькову складову політики «доброго сусіда». Так, у 1946 рооці була запропонована ідея інтеграції армій країн регіону у військовий комплекс США у формі «стандартизації озброєнь». Ідея, щоправда, не була зреалізована. Було віддано перевагу підписанню Міжамериканського договору про взаємодопомогу (Пакт Ріо-де-Жанейро), який передбачає спільні дії у випадку «агресії», або ж у ситуації, яка «загрожуватиме миру Америки».

Головним інструментом військово-політичної гегемонії США на континенті стала Організація американських держав (ОАД), створена1948 року. Її деколи називали «міністреством колоній» США. У 1951 році ОАД санкціонувала використання збройних сил за межами Західної півкулі. За цим США підписали низку двосторонніх договорів про військову допомогу. 1950 року під егідою ООН схвалено участь країн регіону у корейській війні (практично участь взала лише Колумбія - силами одного батальйону).

Д. Ейзенхауер (1953-1961) проголосив у регіоні доктрину «доброго партнера», але його уряд прямо причетний до усунення законнного уряду Гватемали; до підготовки у квітні 1961 року висадки на Плайя Хірон. Рефреном виступів американських державних і політичних діячів, істориків, соціологів у 1950-х роках були фрази «Привид комунізму бродить по Латинській Америці», «Революцією пронизана вся атмосфера Латинської Америки».

Як панацею від радикальних процесів в Латинській Америці Дж.Кеннеді (1961-1963) запропонував глобальну доктрину «нових рубежів», серцевиною і конкретизацією якої у масштабі Західної півкулі стала сформована у березні 1961 року програма «Союз заради прогресу» (аналог європейського плану Маршалла для ЛА), яка була схвалена на спеціальній сесії ОАД у серпні 1961 року (після провалу висадки на Плайя Хірон).

«Союз заради прогресу» передбачав фінансову допомогу США латиноамериканським країнам. Її розмір: по 2 млрд. (1,1 млрд. - урядова допомога; 0,9 млрд. - приватні капіталовкладення і позики міжнародних фінансових установ) щороку упродовж 10 років. Країни регіону зобов'язувалися натомість надавати на схвалення ОАД свої плани економічного й соціального розвитку та дотримуватися низки показників: домагатися темпів зростання економіки на 2,5% в рік, здійснити демократичні реформи.

Водночас американська дипломатія часів Дж.Кеннеді застосовувала більш розмаїті та гнучкі методи співпраці, окрім різноманітних програм, пропонувалися нововведення: сепціалізовані організації «Корпус миру» (організація добровольців, які з власної волі вирушали у відсталі країни, де працювали медиками, вчителями тощо), програма «Продовольство для справи миру», «Агенство міжнародного розвитку».

Але США залишались вірнми собі і у 1962 році домоглися, що ОАД виключила Кубу зі свого складу. Прикінцево це рішення оформилося 1964 року. Країни ОАД за відповідною резолюцією зобов'язувалися перервати будь-які стосунки з фіделістською Кубою. 19 країн ОАД з 20 розірвали дипломатичні відносини з Кубою (окрім Мексики). До речі, Канада також зберегла дипломатичні відносини з цією країною.

Після цього у США багато писали «про мирну і регульовану революцію» в латиноамериканському регіоні. Щоправда, до «мирної і регульованої революції» вірогідно відносяться і спроби фізичного усунення Ф.Кастро, щонайменше 8 спроб за участю ЦРУ упродовж 1961-1965 років. Центральне розвідувальне управління причетне також до вбивства у 1970 році чилійського головнокомандувача генерала Рене Шнайдера, який залишився вірним констиуції країни напередодні приходу до влади С.Альєнде. Родичі генерала ще у 2002 році позивалися до Г.Кіссінджера та Р.Хелмса. Але до цих пір тогочасні матеріали залишаються засекреченими.

З початком війни у В'єтнамі США зміцнили свій інтервенціоністський курс в Латинській Америці. «Доктрина Джонсона» стверджувала право Вашингтона на втручання у внутрішні справи латиноамериканських держав; вона проголошувала недопущення в ЛА «другої Куби»; підтримку місцевих військових диктатур.

Р.Ніксон успадкував основні напрямки латиноамериканського курсу Л.Джонсона, але назвав свою політику щодо ЛКА політикою «рівного партнерства», або політикою «непомітної присутності». Реалізацію цієї політики можна проілюструвати такими фактами: у 1972-1974 роках монополії США вклали у ЛА понад 2 млрд. дол., а вивезли звідси близько 13 млрд.дол., тобто на кожен вкладений долар мали чистого прибутку 4-5 дол. Або ж інший аспект політики «непомітної присутності» та «рівного партнерства»: діяльність «тихих американців» з ЦРУ. Існують докази причетності США з допомогою спеціального таємного міжнародного «Комітету-40» до скинення чилійського уряду Народної єдності на чолі з С.Альєнде.

Латиноамериканський курс уряду Джеральда Форда (1974-1977) пов'язують з політикою «нового діалогу», розробником якої вважається

Г.Кіссінджер. Суть «доктрини Форда» полягає у тому, що США за підтримки провідних латиноамериканських країн виступлять проти Куби, якщо вона «втручатиметься де-небудь у Західній півкулі».

У 1970-х роках ОАД все більше втрачала репутацію «міністерства колоній». Так, на нараді міністрів закордонних справ у Мехіко в 1974 році у підсумковому документі, який отримав назву «конференція Тлателолко», є знакова фраза про «право кожної держави без іноземного втручання вибирати собі політичну, економічну і соціальну систему і не втручатися у справи інших держав». Так само змінювалося ставлення ОАД і до антикубинських «колективних санкцій». На 15-й консультативній нараді в Кіто (1974) члени ОАД (12 держав) висловилися за скасування санкцій проти Куби. До початку 1975 року 9 країн регіону нормалізували дипломатичні відносини з Кубою, а у середині цього ж року на 16-й консультативній нараді міністрів закордонних справ ОАД прийнято рішення про скасування санкцій проти Гавани.

Президенство Джіммі Картера (1977-1981) дозволяє говорити про деякі зовнішньополітичні новації щодо ЛКА: 1. Картер відмовився від традиційного декларування нової континентальної доктрини, щодає підставу трактувати цей факт як очевидну девальвацію доктрин США щодо латиноамериканського регіону; 2. Загальноконтинентальні концепції адміністрації Д.Картера замінила диверсифікацією відносин з кожною конкретною країною з урахуванням країнознавчої специфіки; 3.Глобальна доктрина «прав людини», адресовна насамперед СРСР, була поширена на найбільш одіозні режими Латинської Америки; 4. Наголосимо, що президент Картер був дещо непослідовним, проголошуючи доктрину «прав людини», оскільки доостанніх днів підтримував «американського сучого сина» - режим Сомоси в Нікарагуа. За місяць до перемоги Сандиністської революції було скликано за ініціативою США нараду ОАД. Вашингтон запропонувапв віжрядити в Манагуа посередницьку місію і допомогти нікарагуанцям сформувати «уряд національного примирення». США наполягалитакож на відрядження в Нікарагуа багатонаціональних сидл з підтримки миру. Американські резолюції не були підтримані членами ОАД, більшість яких проголосувати за відставку Сомоси і проти будь-якого втручання у внутрішні справи Нікарагуа.

Адміністрацію Картера критикували найбільше за його неефективну зовнішню політику (передовсім за трагічні події із закладниками в Ірані), але й за втрату Нікарагуа. Ще госрішою була критика президенства Картера за розв'язання питання юрисдикції Панамського каналу. 7 вересня 1977 року він підписав з президентом Панами О. Торріхосом у присутності президентів Л А договір, за яким з 12 годин дня 31 грудня 1999 року Панамі повертається суверенітет над зоною каналу. Також було підписано договір про постійний нейтралітет і експлуатацію каналу, який замінив договір 1903 року.

Для Картера договір про передачу Панамі зони каналу, поряд з провалом плану звільнення американських заручників в Ірані, коштував поразки на чергових президентських виборах.

Реваншизмом характеризується латоамериканський курс президента Р.Рейгана. Передвиборча риторика Рейгана - «прокліпали Латинську Америку», «недопустити другої Куби», другого Нікарагуа», які у відповідності до «концепції доміно», загрожують американському пануванню в цій заповідній зоні світу. Ще за півроку до обрання Р.Рейгана на посаду президента його мозковийцентр розробив «нову міжамериканську політику на 80-і роки», відомий як «документ Санта-Фе», в якому провідна роль у зовнішній політиці США відводилася Латинській Америці. Для збереження контролю над цим регіоном у документі прпопонувалося не гребувати жодними методами. Вперше за 20 років після Карибської кризи радники президента відкрито пропонували війну проти Куби.

У доктрині Рейгана « боротьби проти міжнародного тероризму» була і латиноамериканська складова. Розроблялися плани вибіркового використання хімічної, бактеріологічної та метеорологічної зброї проти Куби. У межах «екологічної війни» передбачалась штучне провокування штормів, повенеей з метою знищення плантацій цукрової тростини. 1981 року на Кубі з'явилися вогнища епідемій, грибкових захворювань тютюну, тростини; лихоманка «денге».

24 лютого 1982 року Р.Рейган, виступаючи у штаб-квартирі ОАД, запропонував «Карибську ініціативу» - програму допомоги країнам Центральної Амери ки і Карибського басейну. Але «Карибська ініціатива» була перекреслена інтервенцією проти Гренади, кількість жителів якої у 100 разів менша населення лише Нью-Йорка. Нагадаємо, що Гренада отримала незалежність у 1974 році і є членом Співдружності націй. Після приходу до влади у Гренаді лівої партії Новий рух ДЖУЕЛ («Новий об'єднавчий похід за добробут, освіту і звільнення») на чолі з М.Бішопом розпочалися соціальні реформи і найголовніше здійснення незаленої зовнішньої політики, яка привела до встановлення дипломатичних відносин з Кубою і СРСР. 19 жовтня 1983 року гренадський керівник Бішоп був убитий у результаті внутрішніх сутичок. 25 жовтня цього ж року 1900 американських морських піхотинців висадилися на Гренаду під приводом «вакууму влади» і «загрози анархії», «загрози для життя американським громадянам», перетворення Гренади у «кубино-радянську військову базу». США заручилися підтримкою ще шести малих регіональних держав і навіть не повідомили Великобританію про свої наміри та дії.

Далі - позиція США під час Фолклендської війни між Великою Британією та Аргентиною. Вашинтон підтримав Лондон, незважаючи на те, що вперше після Другої світової війни Латинська Америка стала об'єктом нападу з боку держави, яка розташована за межами Західної півкулі. До того ж Аргентина є членом Пакту Ріо про взаємодопомогу (1947) та ОАД.

За президенства Рейгана виник у Центральній Америці тривалий і вибуховонебезпечний регіональний кофлікт. Його учасники, з одного боку, Нікарагуа з гаслом «революція без кордонів», Сальвадор, охоплений герильєю на чолі з Фронтом національного звільнення імені Фарабундо Марті, Гватемала, де тривала громадянська війна; з іншого, - США,

Гондурас, Коста-Ріка. Цей конфлікт був на межі «в'єтнамізації». США відрядили до Сальвадору підроздідли «зелених беретів», мобільні групи сальвадорських, гватемальських, гондураських вояків; здійснювалися операції з знешкодження кубинських ліній поставки зброї до Нікарагуа.

Поряд з інтервенціоністською політикою вироблявся і інший напрямок - розв'язання центральноамериканського конфлікту мирними методами. 1983 року на панамському острові Контадора розпочалися переговори міністрів закордонних справ Венесуели, Колумбії та Мексики (без США). Звідси назва Контадорський процес. Через два роки до переговорів приєдналися країни Південної Америки: Бразилія, Аргентина, Уругвай, Перу. У рамках Контадорського процесу була прийнята у 1986 році у Гватемалі «Декларація Ескіпулас-1», 1987 року - «Ескіпулас - 2», тобто графіки ліквідації регіонального конфлікту.

Президент Коста-Ріки Аріас за свої ініціативи щодо врегулювання центральноамериканського конфлікту отримав 1987 року Нобелівську премію миру. Контадорський процес вичерпав себе на середину 1990-х років з припиненням громадянсьої війни в Нікарагуа, Сальвадорі і Гватемалі.

Остання збройна інтервенція США в ЛА, найбільша акція з часу завершення в'єтнамської війни - це напад на Панаму 20 грудня 1989 року, в якому було задіяно 30 тис. солдатів та офіцерів. Причиною цієї операції слугував той факт, що командувач Сил національної оборони Панами Мануель Антоніо Норьега не визнав перемогу на президенстьких виборах 1989 року кандидата від опозиції і заховив владу, очоливши уряд (вважається, що Норьега був тривалий час агентом ЦРУ). Тоді США інкримінували йому зв'язки з наркоділерами, що було використано Вашингтоном як привід для інтервенції у грудні 1989 року. Вперше в історії керівника латиноамериканської держави депортували у наручниках до США, а у 1992 році американський суд засудив Норьегу до 40-річного тюремного ув'язнення. В інценденті з Панамою необхідно враховувати ще один сценарій, пов'язаний з тим, що у 1999 році Вашингтон повинен був передати відповідно до договору від 1979 року Панамський канал під контроль панамського уряду. США мали намір переукласти договір з Панамою, проте з Норьєгою, який мав у країні фактичну владу і який притримувався націоналістичних і антиамериканських поглядів, неможливі були будь-які домовленості.

Правління Дж. Буша-старшого (1989-1993) співпало з розпадом СРСР і ліквідацією світової соціалістичної системи. Завершилась епоха військової та політико-ідеологічної конфронтації з радянською «імперією зла». Втратили свій сенс багатоваріантні концепції американської національної безпеки з метою «відкидання комунізму».

Зовнішньополітичні і зовнішньоекономічні пріоритети країн Латино- Карибської Америки по-старому сконцентровувались передовсім на відносинах з США, які характеризувалися двома особлимвостями: 1) асиметричною взаємозалежністю та переплетінням інтересів; 2) конфліктністю. Після розвалу біполярного світу країни ЛКА найбільш важко пристосовуються до квазімонополярної системи міжнародних відносин, яка є найбільш очевидною у Західній півкулі.

Часто політику Буша-старшого щодо ЛКА називають "панамською політикою», тобто як політикою примусу до встановлення представницької демократії. Йому також належить ідея АЛКИ - «зони вільної торгівлі обох Америк». За президенства Дж. Буша-старшого нового імпульсу набрала блокада Куби. 1992 року набрав чинності «закон Торрічеллі» (його автор - конгресмен Р.Торрічеллі), який запроваджував всеохоплюючі санкції щодо країн, що провадили торгівлю з Гаваною.

Білл Клінтон (1993-2001) також відмовився від проголошення власної доктрини щодо латиноамериканського регіону. До того ж на цей час відбулися суттєві зміни і у ЛА: авторитарні, частіше військово-поліцейські, режими були замінені громадянськими, конституційними. Разом з тим Б.Клінтон не відвідав латиноамериканський регіон у період свого першого президентського терміну. Тільки 1997 року він відвідав Мексику, Коста-

Ріку, Барбадос, Венесуелу, Бразилію, Аргентину. Під час його візиту у 1998 році Колумбії було підписано «план Колумбії», який передбачав надання колумбійському уряду допомоги у сумі 1,3 млрд. дол. для боротьби з нарковиробництвом і наркотрафіком.

Ця проблема має свою історію. Справа у тім, що ціла низка американських ініціатив не отримала підтримки регіональних держав. Так,

1997 році Вашингтон запропонував створити Міжамериканський центр вивчення континентальної безпеки та багатонаціональні формування для боротьби з наркотрафіком (не підтримали Бразилія, Мексика, Нікарагуа);

1998 року - ідея створення стратегічного пояса довкола Амазонії, тобто йшлося про розміщення за рахунок США радарних установок в Перу, Колумбії, Еквадорі, Болівії, Венесуелі для відстеження наркотрафіку (Бразилія заперечила цю ідею, оскільки це могло поставити перераховані країни під контроль США); 1999 року обговорювалась ідея американської або ж багатосторонньої інтервенції в Калумбію у зв'язку з тим, що 23 липня цього ж року колумбійські антиурядові сили збили американський літак- розвідник; у червні 1999 рокуна сесії ОАД створено новий колективний механізм - Міжамериканський комітет боротьби з тероризмом, складовою якого є борогтьба з наркобізнесом.

Так само Б. Клінтон проголосив політику «примусу до демократії», яка була пов'язана з подіями на Гаїті. Тут у 1994 році путчисти усунули від влади президента Ж.-Б. Арістіда. США готувалися до інтервенції: сили вторгнення 20 тис. вояків. Проте Рада Безпеки ООН прийняла 31 липня 1994 року рішення використання на Гаїті багатонаціональних сил. Президент Арістід повернувся до Порт-о-Пренси і пробув на посаді до 1996 року, поки не збіг термін його повноважень. Тоді ж «блакитні шоломи» ООН були замінені місцевою поліцією.

Розпад СРСР і втрата Кубою свого головного союзника співпала з посилення американської блокади. 1996 року набрав чинності закон «Про свободу і демократичну солідарність з Кубою», або ж закон Хелмса-

Бертона(за прізвищами авторів законопроекту сенатора Дж.Хелмса і конгресмена Д.Бертона). У відповідності з цим законом президент США отримував право призупиняти надання допомоги будь-якій державі, яка здійснювала економічну співпрацю з Гаваною. Каральні заходи поширювалися на позики, банківські гарантії, преференційні тарифи, скорочення чи списання боргів в обмін на інвестиції. Вашингтон міг оподатковувати підприємства третіх країн, які мали комерційні інтереси на Кубі. Закривався доступ до США всім тим, хто відвідав Кубу. Будь-які зв'язки з Кубою кваліфікувалися як злочинні. Проте практично всі латиноамериканські країни відновили дипломатичні відносини з Кубою.

Так само центр ваги у континентальній політиці адміністрації Б.Клінтона - це зовнішньоекономічна сфера. 1994 року набрав чинності Північноамериканський договір про вільну торгівлю між США, Канадою і Мексикою (НАФТА). Щоправда, конгрес США заблокував підключення до НАФТА інших латиноамериканських держав, а також позбавив президента мандата на прискорену процедуру укладення інтеграційних угод («фаст трек»).

Адміністрація Б.Клінтона вирішила реалізувати ідею Дж.Буша-старшого про економічну інтеграцію обох Америк. В грудні 1994 року відбулася в Майамі зустріч 34 голів держав та урядів Західної півкулі. Делегація США виснула на порядок днний питання створення «Зони вільноїї торгівлі двох Америк» (ФТАА). У 1998 році - нова зустріч керівників 34 країн. Домовилися реалізувати запропонований проект у 2005 році.

Адміністрація Дж.Буша-молодшого (2001-2009) - перша в історії США, для якої відносини з латиноамериканськими країнами перестали бути пріоритетними. Але, з іншого боку, у Штатах нині проживає понад 35 млн. латиноамериканців. Це майже стільки ж, скільки і афроамериканців. Одним з головних подразників у відносинах США і низки латиноамериканських держав: виробництво і транзит наркотиків і відмивання наркодоларів. Так, через мекеикано-американський кордон йде 70% наркотичного зілля, через карибські країни 30%. Колумбія постачає 70% світового кокаїну.

Разом з тим Дж.Буш-молодший розкритикував латиноамериканську політику свого попередника, який, на його думку, перебрав дозу у закликах щодо дотримання моральних цінностей і не був цілеспрямованим у забезпеченні інтересів США у цьому регіоні.

Дж.Буш-молодший проголосив принципово прагматичну лінію, спрямовану на: розв'язання конкретних завдань безпеки і стабільності демократичних інституів на південь від Ріо-Гранде; на зміцнення борогтьбиз міжнародним тероризмом і наркотрафіком. Основна економічна мета полягала у реалізації проекту свого батька-президента «Ініціативи для Америк», тобто створення Зони вільної торгівлі Америк (AJIKA, або ФТАА), запланованої на 2005 рік. Це мав би бути найбільший у світі спільний ринок - 800 млн. осіб і 13 млрд. дол. ВВП. Латиноамериканські країни поділяють загалом задекларовані цілі проекту, оскільки доступ на колосальний американський ринок, так само як і доступ до найбільшого джерела нових технологій є надто привабливим для країн регіону, особливо Мексики та країн Центральної Америки і Карибського басейну. Водночас існує серйозна пересторога щодо вірогідності того, що США своєю могутньою економічною потугою задушать господарські системи своїх південних сусідів. Особливо в цьому плані струбована Бразилія, яка прагне зберігти за собою самостійну роль у світовій економіці і політиці і отримати шанс на створення власної зони впливу в регіоні. Звідси, Бразилія пропонує вести переговори з США на колективній основі ( а не індивідуальній) і таким чином збільшити «свій переговорний потенціал» і більш ефективно відстоювати свої позиції. Якщо врахувати, що Бразилія є співголовою з боку ЛКА переговорного процесу, тоо цим мандатом бразильський президент Лула де Сільва повинен скористатися.

Ці перестороги пролунали чітко після подій 11 вересня 2001 року у поміркованому виступі бразильського президента Ф.Е.Кардозо. Тези його промови зводилися до наступного: 1) у боротьбі з міжнародним тероризмом не можна обмежуватися лише силовими методами; 2) необхідна увага світового співтовариства до переборення об'єктивних причин активізації тероризму; 3) причини тероризму криються у колосальному розриві між рівнями економічного розвитку провідних та розвиткових країн.