Методи використання мистецтва аргументації на телепрограмі "Шустер-лайф"

На сьогоднішній день ці поняття можна визначити таким чином:

Емпірична аргументація - це обґрунтування тези шляхом безпосереднього звертання до дійсності (аргументами в ній виступають експерименти, спостереження, досліди тощо). Теоретична аргументація - це обґрунтування тези, в основу якого покладені міркування (аргументами в ній виступають інші відомі положення, до яких апелює оратор).

Насправді, в ораторській практиці часто зустрічаються такі випадки, в яких аргументація поєднує в собі й звернення до досвіду, і теоретичні міркування.

Початковим етапом створення доведення є теза. Теза потребує доказу, а часто і додаткового розгортання. Теоретично кожна теза, ніби, має право на докази її істинності чи неістинності. Проте, практично більшість тез приймаються без доказів як, очевидно, істинні для оперативної пам'яті. Спільні фонові знання формують «енциклопедичне середовище», з якого кожний учасник мовного спілкування в разі потреби шукає і добирає потрібні аргументи.

Теза створює базу для наступних міркувань. Вона може бути дуже стислою, але глибоко змістовною чи полемічно загостреною, або й просто примітивною. В античній риториці вимагалось від ораторів вміння аргументувати будь-яку тезу. Арістотель вважав, що треба вміти розвивати і аргументувати тезу в обидві протилежні (позитивну і негативну) сторони і під різними кутами зору, наприклад, шукати істинність і неістинність, корисність і некорисність, доцільність і недоцільність. Такі зумисне дискусійні ситуації у напрямках як «за» (pro), так і «проти» (contra) були, як правило, ігровими, тренувальними. В реальних мовних ситуаціях тези аргументуються в одному напрямку - істинності або неістинності.

Форма, або схема аргументації, - це спосіб, який застосовується для обгрунтування тези.

Аргументація за формою може бути:

¦ дедуктивною;

¦ недедуктивною (правдоподібною).

Дедуктивна аргументація - це аргументація, яка будується за схемами дедуктивних міркувань. Вона, як правило, будується на підставі аргументів, які були прийняті раніше. Якщо вам вдалося дедуктивно обгрунтувати тезу, то вона набуває такого ж статусу достовірності, як і аргументи, з яких вона виводиться.

Дедуктивна аргументація є універсальною. Її можна застосовувати під час обговорення різноманітних проблем у будь-якій аудиторії. Однак при цьому треба пам'ятати вислів Аристотеля: «Не слід вимагати від оратора наукових доведень, так само, як від математика не слід вимагати емоційного переконання».

Хоча дедуктивна аргументація є досить сильним способом переконання, однак застосовувати її слід цілеспрямовано. Спроба побудувати таку аргументацію в тій області, або для такої аудиторії, де вона не є придатною, може привести лише до ілюзії переконання. Супротивник легко розкритикує подібне обгрунтування.

Недедуктивна (правдоподібна) аргументація - це аргументація, яка будується за схемами недедуктивних (правдоподібних) міркувань. Характерною рисою правдоподібної аргументації є те, що теза тут завжди має ймовірний характер і потребує подальшої перевірки. Істинність аргументів в такій аргументації ще не гарантує істинності тези, при детальнішому аналізі вона може виявитися хибною.

Останньою, але обов'язковою вимогою аргументування є наявність аргументів. Аргумент - це наступне положення (мовні висловлювання чи текст), яке стосується тези й обґрунтовує її чи переконливо доводить істинність тези. Аргументи бувають прямі (безпосередні) і непрямі (опосередковані), в ролі яких можуть виступати аксіоми, точки зору та думки авторитетних людей.

Аргумент - це думка, істинність якої уже встановлена раніше, і яка може бути використана для обґрунтування істинності довільного положення.

До аргументів відносять:

1) факти дійсності;

2) закони;

3) аксіоми;

4) дефініції;

5) раніше доведені положення.

Демонстрація - це спосіб, форма зв'язку тези і аргументів. Демонстрація не може бути виражена судженням. Самі по собі теза і аргументи, поза логічним зв'язком, ще не є доведенням. Довільне положення лише тоді стає аргументом, коли із нього виводиться теза. Демонстрація як процес виведення тези із аргументів завжди має форму умовиводу.

Обов'язковими учасниками, або суб'єктами аргументації, є: пропонент, опонент і аудиторія.

Пропонентом називають учасника, що висуває і відстоює певне положення. Без пропонента немає процесу аргументації, оскільки спірні питання не виникають самі по собі, вони повинні бути кимось сформульовані і поставлені на обговорення. Пропонент може виражати свою особисту позицію або представляти колективну думку - наукової школи, партії, релігійної спільноти, трудового колективу, звинувачення.

Опонентом називають учасника, що висловив незгоду з позицією пропонента. Опонент може безпосередньо бути присутнім та особисто брати участь в обговоренні. Але може і не бути безпосереднім учасником процесу аргументації. Наприклад, в лекції з історії політичних вчень оратор висловлює незгоду і піддає критиці погляди античного мислителя Платона, позиція якого несумісна з розвиненою оратором концепцією. У цьому випадку Платон з його поглядами виконує роль опонента.

Опонент - це не завжди явний і персоніфікований учасник обговорення. Бувають виступи, коли присутні не заперечують пропонентові, проте в аудиторії знаходиться неявний опонент, який згодом може виступити із запереченнями. Пропонент може також «винайти» собі опонента, міркуючи за принципом: «Нам ніхто зараз не заперечує, але можуть так-то і так-то заперечити». Потім починається розбір «заперечень» уявного опонента. Позиція в суперечках не така вже часта, але продуктивна.

Аудиторія - це третій, колективний суб'єкт процесу аргументації, оскільки як пропонент, так і опонент бачать головну мету обговорення не тільки і не стільки в перепереконання один одного, скільки в завоюванні на свій бік аудиторії. Тим самим аудиторія - це не пасивна маса, що має своє обличчя, свої погляди і свої колективні переконання, а соціум, який виступає основним об'єктом впливу.

Аудиторія не є пасивним об'єктом аргументативної обробки й тому, що вона може активно висловлює свою згоду або незгоду з позицією провідних учасників - пропонента і опонента.

Як вже вище згадувалося, поняття «аргументація» тісно пов'язане з поняттям «суперечка». Саме в суперечках найчастіше застосовують різні види аргументацій. Суперечка - це процес обміну протилежними думками. Можна виділити кілька класифікацій суперечок. По-перше, суперечка за формою може бути:

¦ дискусією;

¦ диспутом;

¦ полемікою;

¦ дебатами.

Дискусія - це публічна суперечка, мета якої полягає у з'ясуванні і порівнянні різних точок зору, у знаходженні правильного рішення спірного питання. Вона вважається ефективним засобом переконання, тому що її учасники самі приходять до певного висновку.

Диспут - це публічна суперечка з приводу наукового або суспільно важливого питання. Раніше словом «диспут» позначали публічний захист наукового твору, який писали для отримання вченого ступеня.

Полеміка - це суперечка, де є конфронтація, протистояння, протиборство сторін, ідей, думок. У зв'язку з цим її можна визначити як боротьбу принципово протилежних думок з якогось питання, як публічну суперечку з метою захисту, відстоювання своєї точки зору і спростування протилежної.

З цього визначення випливає суттєва різниця між полемікою, з одного боку, та дискусією і диспутом - з іншого. Якщо учасники дискусії або диспуту, відстоюючи протилежні думки, намагаються дійти консенсусу, якоїсь єдиної думки, знайти спільне рішення, встановити істину, то мета полеміки зовсім інша. Тут потрібно одержати перемогу над супротивником, відстояти і захистити свою власну позицію.

Дебати - це суперечки, які виникають при обговоренні доповідей, виступів на зборах, засіданнях, конференціях тощо.

Окрім наведених вище, існують також інші класифікації суперечок. Так, залежно від мети, розрізняють такі види:

¦ суперечка заради істини;

¦ суперечка заради переконання;

¦ суперечка заради перемоги;

¦ суперечка заради суперечки.

Суперечка заради істини (діалектична суперечка) у чистому вигляді зустрічається рідко. У такій суперечці дуже старанно підбираються та аналізуються докази тих, хто сперечається, ретельно оцінюються позиції та точки зору протилежних сторін, тобто, по суті, ведеться спільне дослідження істини. Такий спір можливий лише між компетентними, освіченими в даній проблемі людьми, які зацікавлені в її вирішенні. Як зазначав відомий філософ та логік С.І. Поварнін - цей вид суперечки «дає, окрім безперечної користі, істинну насолоду і задоволення і є насправді «розумовим бенкетом».

Завданням суперечки може бути не тільки перевірка істинності якогось положення, а й переконання іншої людини. У цьому випадку говорять про суперечку заради переконання. Тут важливо зазначити два моменти. Людина може переконувати іншу людину або тому, що сама щиро вірить у те, що є предметом переконання, або ж тому, що «так треба» з огляду на певні обставини, хоча вона сама, насправді, не поділяє думку, яку відстоює.

Метою суперечки також може бути не дослідження чи переконання, а перемога. У цьому випадку говорять про суперечку заради перемоги. Мотиви проведення такого спору можуть бути різними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший - захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як має бути, четвертому потрібно самозатвердитися тощо. Головне завдання, що стоїть перед сперечальниками в цьому випадку, полягає у тому, щоб «узяти гору» над «противником» за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Таку суперечку іноді називають ще еристичною суперечкою.

Досить часто зустрічається такий вид спору, як суперечка заради суперечки. Це своєрідне «мистецтво для мистецтва», своєрідний «спорт». Для людей, які ведуть подібний спір, все одно про що, з ким і з якою метою сперечатися. Головне для них - перебувати в стані сперечання. «Такий «спортсмен», - пише С.І. Поварнін, - часто не розуміє, заради чого потрібно сперечатися, а заради чого не потрібно. Радий сперечатися про все і з будь-ким, і чим парадоксальніша, чим важча думка, яку відстоюють, тим вона іноді для нього стає ще привабливішою».

За кількістю осіб, що беруть участь в обговоренні проблемних питань, виділяють три види суперечок:

¦ суперечку-монолог (людина сперечається сама з собою, це так званий внутрішній спір);

¦ суперечку-діалог (сперечаються дві особи);

¦ суперечку-полілог (спір ведеться кількома особами).

У свою чергу суперечка-полілог може бути:

¦ масовою (усі присутні беруть участь в спорі);

¦ груповою (спірне питання вирішує окрема група осіб у присутності всіх учасників).

І, нарешті, за способом ведення боротьби думок суперечки поділяють на:

¦ усні;

¦ письмові.

Усна форма спору передбачає безпосереднє спілкування конкретних осіб. Такі суперечки, як правило, обмежені за часом і замкнені в просторі: проводяться на конференціях, засіданнях, заняттях тощо.

Письмова форма суперечки передбачає опосередковане спілкування учасників спору. Такі суперечки більш тривалі за часом, ніж усні.



2.2 Дослідження методів аргументування

Для того, щоб доцільно вести власну розмову (суперечку) з опонентом потрібно звернути увагу на важливий момент - вибір методу аргументації. Усі методи аргументації поділяються на такі види: залежно від сфери впливу на аудиторію - універсальні (поширюються на всі аудиторії) й контекстуальні (ефективні лише в певній аудиторії); залежно від мети учасників суперечки, - логічні, риторичні, психологічні (позалогічні).

Логічні методи аргументації:

- за формою побудови: дедуктивні, індуктивні, за аналогією;

- за типом побудови аргументації та виведення тези з аргументів: аподиктичне (строге виведення тези з наданих аргументів), імовірнісне (нестроге виведення тези з аргументів);

- за способом побудови - антиномічні («за» і «проти», наведення аргументів і контраргументів);

- за способом спростування (критика тези, критика аргументів, критика демонстрації).

Риторичні методи аргументації, на відміну від логіки, наголошують на словах, які повинні виражатися і зафарбовуватися відчуттями. До них належать: красномовство оратора, що виступає з промовою, використання метафор, життєвих прикладів, ілюстрацій, дотепність, гумор (як елемент міркування); апелювання до здорового глузду, прийнятих у суспільстві традицій та ін.

Психологічні методи аргументації - це засоби, покликані створити певний емоційний стан, вплинути на відчуття учасників дискурсу, сферу їхніх вірувань, щоб змусити погодитися з поглядом того, хто використовує психологічні методи аргументації. До психологічних методів аргументації належать «аргумент до людини», «аргумент до публіки», «аргумент до авторитету», «аргумент до марнославства», «аргумент до жалю», «аргумент до сили», «залякування» тощо.

Риторичні й психологічні методи аргументації повинні створити емоційний стан в аудиторії, суб'єктивну впевненість у доцільності чи недоцільності висунутих доводів, навіяти певні погляди, думки всім іншим учасникам дискурсу. Риторичні та психологічні методи аргументації для деяких учасників можуть бути переконливішими, ніж логічні. На це звернув увагу французький філософ Д. Дідро. На його думку, «всі хитрощі метафізики не варті одного аргументу. Щоб переконати, інколи достатньо спровокувати відчуття - фізичне чи моральне. За допомогою палиці одному піроністові було доведено, що він помиляється, «заперечуючи існування палиці».

Визначимо особливості психологічних аргументів, які використовують у дискурсі. Латинські назви певних аргументів засвідчують, що змінюються предмети (теми) обговорення, проблеми, котрі дебатуються, суб'єкти (учасники суперечок), а визначені ще в епоху античності методи аргументації дотепер активно використовують.

«Аргумент, заснований на фактах» (argumentum ad rem) - істинний аргумент, відповідно, суперечність фактам не дає доведення (contra factum non datur argumentum). Оскільки факти є найважливішим доказовим і переконливим аргументом, то деякі учасники дискурсу навмисно здійснюють суб'єктивну гру з фактами: підтасовують їх, односторонньо добирають, замовчують певні факти, тенденційно висвітлюють їх. Мета такої гри - не дати скласти об'єктивної картини про предмет обговорення.

«Аргумент до авторитету» (argumentum ad verecundiam; argumentum ipse dixit - сам сказав) - спосіб обґрунтування істинності або хибності висловлювання (тези чи антитези) внаслідок посилання на авторитет. Залежно від контексту авторитетом може бути: загальноприйнята думка; релігійні догми; висловлювання з певних питань відомих діячів політики, науки, філософії, мистецтва тощо, які вважаються істинними й актуальними. Посилаючись на авторитет, використовують такі вислови: «Як написано в Біблії…», «Як відзначав філософ Н.», «Я лише повторюю думку великого вченого Р.»; «Як висловлювався мій учитель, якого я дуже поважаю…» «Аргумент до авторитету» не може замінити теоретичне обґрунтування певної тези через посилання на об'єктивні аргументи - наукові закони, наукові факти.

«Аргумент до жалю» (argumentum ad misericordiam) - позалогічний (психологічний) засіб, який використовують окремі особистості в дискурсі (міркуваннях, суперечках) з метою викликати співчуття в інших учасників, щоб схилити їх на свій бік (наприклад, студент, звертаючись до викладача, каже: «Не ставте мені «задовільно», бо я не буду отримувати стипендію»).

«Аргумент до здорового глузду» (argumentum ad Judicium) - спосіб обґрунтування певного твердження внаслідок звертання до здорового глузду: («Те, що він каже, суперечить здоровому глузду», «Ваше твердження суперечить здоровому глузду, отже, його не можна сприйняти»).

«Аргумент до більшості» (argumentum ad numerum) - засіб обґрунтування істинності висловлювання, посилаючись на те, що більшість людей так вважають, так думають: «Більшість завжди права», «Більшість людей підтримують мене, отже, те, що я кажу, - істинне»).

«Аргумент до людини» (argumentum ad hominen) - позалогічний метод, коли замість обґрунтування істинності чи хибності тези за допомогою істинних аргументів апелюють до людини, посилаючись на її інтелектуальні, моральні, естетичні й інші якості: «Мій підсудний не міг скоїти цей злочин, оскільки він - людина добропорядна»).

«Аргумент до марнославства» - позалогічний засіб, сутність якого полягає в тому, що один учасник дискурсу вихваляє іншого (інших), щоб змусити погодитися з його твердженням (тезою чи антитезою).

«Аргумент до незнання» (argumentum ad ignorantia) - спосіб обґрунтування висловлювання на істинність або виправдання певних дій суб'єкта: «Я не знав, що цього робити не можна».

«Аргумент до неосвіченості» (ignorantia поп est argumentum) - метод обґрунтування висловлювання на істинність або виправдання певних дій суб'єкта: «Ми університети не закінчували», «Що з них взяти, вони неосвічені».

«Аргумент до публіки (до аудиторії)» (argumentum ad populum) - психологічний засіб переконання в дискурсі з метою впливу на відчуття слухачів, щоб викликати певний емоційний стан і вважати його підтвердженням істинності того, що стверджує один із учасників дискурсу.

«Аргумент до скромності» (argumentum ad verecundiam) - посилання на морально-психологічні якості людини, щоб особа не дуже активно відстоювала свій погляд: «Скромнішим треба бути», «Поводьте себе скромніше».

«Аргумент до сили» (argumentum ad baculinum, дослівно - аргумент за допомогою палиці) - позалогічний спосіб тиску на опонентів у дискурсі; залякування про використання фізичної сили, якщо інші учасники дискурсу не погодяться з поглядом того промовця, який використовує «аргумент до сили».

«Все заперечувати» - поширений метод у дискурсі. Його мета - не погоджуватися з думкою інших учасників дискурсу, навіть якщо вона істинна.

«Це брехня» - засіб одного з учасників дискурсу. На всі аргументи, наведені іншими з приводу нечесності або інших негативних характеристик певної особи, він відповідає: «Це брехня».

«Не сперечатися» - маневр, який застосовують певні учасники дискурсу з метою промовчати й уникнути обвинувачення на свою адресу: «Ніколи не супереч. Стій на своєму - і баста!» (Б. Шоу).

«Образа». Поширений метод для принижування когось з учасників дискурсу, щоб «ображений» не використовував логічних доводів, а змовчав або виправдовувався: «Ти такий дурень, світ не бачив такого», «Мій супротивник - брехун, вірити йому не можна».

«Огульна критика». Її використовують певні учасники дискурсу з метою дискредитації інших учасників - деструктивно критикувати все, що промовив інший, і навмисно не бачити позитивного в промові.

«Подвійна мораль» - маневр, який активно використовують у сучасних дискурсах - за одні й ті самі дії критикувати інших (протилежну команду) і не критикувати себе, а лише виправдовувати.

«Свавільний аргумент» - суб'єкт наводить будь-які аргументи відповідно до його установ, логічно не зв'язаних із тезою, темою обговорювання.

Окрім згаданих аргументів, у дискурсі застосовують:

- засоби пов'язані з використанням інтонації голосу, зокрема підвищення чи пониження тону мовлення; надання голосу «металевого», чи навпаки, «оксамитового» тону («довід слабкий, підвищити голос»), використанням міміки або жестів;

- засоби, що засвідчують відсутність певної культури ведення дискурсу: підняти галас, перебивати, перекрикувати інших, підняти на сміх, свистіти тощо.

2.3 Невербальні засоби масової інформації як спосіб аргументування

Громадяни часто роблять помилку не звертаючи увагу на невербальне мовлення. На перший погляд, це додаткові деталі до самого мовлення, однак, насправді, вони містять в собі набагато більше інформації, так само як і «невербальну» аргументацію.

Вербальне спілкування, яке здійснюється за допомогою усної і писемної мови, не вичерпує усього багатства обміну інформацією. Складні психологічні процеси, які є основою спілкування, реалізуються і за допомогою невербальних засобів (безсловесної «мови тіла») - жестів, міміки, постав тіла, через які передають стан, почуття, психологічні установки учасників взаємодії. Навіть предмети, які оточують людину, мають для співрозмовника певну інформаційну значущість.

Результати досліджень засвідчили, що інформативне послання однієї людини іншій на 7% складається зі слів, на 38% - з інтонацій і на 55% - із жестів.

Невербальне спілкування - вид спілкування, для якого характерне використання невербальної поведінки і невербальних комунікацій як головного засобу передавання інформації, організації взаємодії, формування образу, думки про партнера, здійснення впливу на іншу людину.

Невербальне спілкування здебільшого супроводжує і доповнює мову, по-своєму відображаючи зміст висловленого або сприйнятого. За твердженнями учених, приблизно 60-80% інформації передається у безпосередньому спілкуванні невербальними засобами, які сприймаються різними сенсорними системами: зором, слухом, тактильними відчуттями тощо.

У невербальному діловому спілкуванні кінесичні засоби («мова тіла») є найуживанішими і найважливішими. Вони можуть бути підсвідомими (емоційний стан співрозмовника) або свідомими (набуті, осмислено відпрацьовані сигнали певними частинами тіла). У традиціях багатьох народів сформувалися свої поведінкові механізми привітання, прощання (рукостискання, поклони, потирання носами), реакції на інформацію (кивки головою «так» і «ні»), спрямування очей під час привітань і розмови тощо.

Спілкування супроводжується жестами, які є носіями різного типу інформації, виражаючи позитивне або негативне ставлення до співрозмовника і теми розмови, впевненість або невпевненість, довіру чи недовіру, симпатію чи антипатію, рівність або домінування, відкритість чи закритість тощо.

Жести - свідомі чи несвідомі рухи людини, які сигналізують про її внутрішній емоційний стан. Жести, які сприяють глибшому розумінню висловленого, називають ілюстраторами. Наприклад, розводячи руками, співрозмовник говорить: «Ось такої величини» або, навпаки, зводячи руки: «Зовсім крихітний». Жести, за допомогою яких регулюють відносини, називають регуляторами. Вони вказують напрям, скорочують чи збільшують дистанцію спілкування. Наказуючи: «Йди сюди», вказують рукою, куди йти. Коли під час спілкування намагаються символічно відтворити суть висловленого, користуються жестами-емблемами. Наприклад, підняті догори вказівний і середній пальці рук (умовно буква V) символізують перемогу. У скрутних ситуаціях людина вдається до жестів-адаптерів, які свідчать про внутрішнє хвилювання. Це несвідомі фіксовані реакції (посмикування, почісування, погладжування тощо).

Спостерігаючи за жестами, можна багато дізнатися про настрій людей, їх стосунки, потаємні цілі і бажання. Немало жестів є підсвідомими, тому реакція на них теж підсвідома. Наприклад, на жест, який видається ворожим, людина відповідає захисним або ще агресивнішим. Тому для кожної людини важливо вміти правильно оцінювати невербальні сигнали, перш ніж реагувати на них. За таких умов вона може керувати власною поведінкою, адекватно сприймаючи співрозмовника, оскільки іноді його жести можуть бути спричинені лише фізичними особливостями (наприклад, підморгування - як прояв нервового тику тощо).

Жести відносно легко можна розшифрувати, тому співрозмовники за необхідності намагаються їх замасковувати діями, які мають протилежний зміст. Оскільки спілкування значною мірою полягає у взаємному вивченні, оцінюванні, здогадах і маневруванні, воно не передбачає активне використання елементів гри і маскування.

Територія - це зона чи простір, який людина розцінює як свій особистий. Він ніби є продовженням її тіла. У кожної людини є своя особиста територія. Це зона, яка існує навколо її майна - дім і сад, огороджений тином, салон автомобіля, спальня, улюблене крісло та повітряний простір навколо тіла.

Повітряний простір людини («повітряний ковпак») залежить від густоти населення, де виросла людина; визначається культурним середовищем, соціальним статусом особистості.

Дослідженнями встановлено, що радіус повітряного простору навколо людини середнього класу розвинутих цивілізованих країн практично однаковий. Його можна поділити на чотири основні зони:

· Інтимна зона (від 15 до 45 см). Це найосновніша з усіх зон, її людина сприймає як особисту власність. Лише найближчим людям дозволено в неї входити. Ними можуть бути батьки, діти, тобто члени сім'ї, близькі друзі та родичі. У внутрішню зону (ближче 15 см) можна входити лише під час фізичного контакту. Це найбільш інтимна зона.

· Особиста зона (від 46 см до 1,22 м). На такій відстані від інших ми знаходимося на вечірках, офіційних прийомах, дружніх зустрічах чи на роботі.

· Соціальна зона (від 1,22 до 3,6 м). Якщо ми зустрічаємося зі сторонніми особами, то хочемо, щоб вони тримались саме на такій відстані від нас. Нам не подобається, коли сантехнік, столяр, поштарка, новий колега чи просто малознайома людина підходить до нас на ближчу відстань.

· Публічна зона (понад 3,6 м). Якщо ви звертаєтеся до групи людей, то така відстань для нас є найбільш оптимальною.

Якщо ви дружньо обнімаєте людину, з якою щойно познайомились, і вона зовні посміхається, виявляючи до вас симпатію, в глибині душі вона може почуватися негативно, але не хоче вас образити. Якщо ви хочете, щоб люди почувалися комфортно у вашій компанії, тримайте дистанцію. Це золоте правило. Чим ближчі ваші стосунки, тим ближче ви можете підходити. У громадському транспорті, на масових заходах, у місцях великого скупчення народу людина підкоряється неписаним правилам, у результаті чого вона просто не реагує на інших, на їх вторгнення в інтимну зону. Інша ситуація складається під час мітингу, у натовпі, де люди об'єднані спільною метою. У міру того, як густота натовпу збільшується, особистісний простір зменшується, у людей виникає почуття ворожості та агресивності. Це добре відомо міліції, яка завжди прагне розбити натовп на невеликі групи. Отримуючи особистісний простір, людина робиться спокійнішою. Прагнення зберегти значну дистанцію - ознака недостатньої впевненості в собі, підвищена тривога. І навпаки - спокійна, впевнена в собі людина менше піклується недоторканістю «своїх кордонів». Людина напориста, агресивна, сильна прагне до буквального розширення своїх кордонів: про це свідчать, наприклад, витягнуті чи широко розставлені ноги, широкі жести, що ніби випадково торкаються людей чи предметів, які стоять поруч. Для людей, схильних до агресії, характерна загострена чутливість до порушення особистісного простору (враховуючи, що він вже є досить розширеним). Відомо, наприклад, що оратор часто зменшує дистанцію спілкування, щоб створити ефект довіри в слухачів, забезпечити більшу «відкритість» спілкування.

Людям не подобається мати за спиною неконтрольований простір. Тому, щоб почувати себе комфортно в будь-якій ситуації, намагайтеся зайняти таке положення, щоб не відчувати спиною пустоти. Якщо ви дозволите співрозмовнику зайняти таке саме «безпечне» положення, ви позбавите його неусвідомлених незручностей. За даними естонського дослідника М. Хейдеметса, якщо лейтмотивом спілкування є суперництво, то люди сідають напроти один одного, а якщо кооперація - то поряд. Тобто, за позою партнера по спілкуванню, дистанцією, на якій він перебуває, можна досить точно оцінити його настрій та наміри.

У процесі спілкування партнери також можуть черпнути корисну для себе інформацію, аналізуючи особливості постави та її динаміку. Постава може демонструвати внутрішню відкритість (поворот голови і тіла у бік співрозмовника, нахилений тулуб уперед, вільні плечі) і внутрішню замкнутість (відхилення спини назад, схрещення рук на грудях, переплетення пальців); домінування (нависання над партнером, руки на плечі співбесідника) і залежність (погляд знизу, згорбленість); гармонію у спілкуванні (однакові постави тіла, зверненість їх назустріч одна одній, розслабленість м'язів) або протистояння (стиснуті кулаки, руки на паску, плечі спрямовані вперед).

За спостереженнями психологів, люди, які ходять швидко, розмахуючи руками, здебільшого готові негайно все зробити для досягнення своєї мети, а ті, які тримають руки в кишенях (навіть у теплу погоду), є переважно критичними і потайними, їм подобається тиснути на інших людей. Пригнічений внутрішній стан також виявляється у тому, що людина ходить, тримаючи руки в кишенях, тягнучи ноги і рідко дивлячись угору або у тому напрямку, куди йде.

Людина, яка при ходьбі тримає руки на стегнах, нагадує більше спринтера, ніж бігуна на далекі дистанції. Вона хоче досягти своєї мети найкоротшим шляхом і за найкоротший час, її раптові зблиски енергії змінюються періодами пасивності, коли ця особа планує наступний вирішальний крок.

Зайняті вирішенням проблем особи обирають медитативну позу, яку характеризують опущена голова, зчеплені за спиною руки. Хода у них дуже повільна, вони часто зупиняються, щоб щось штовхнути чи підняти, покрутити і знову викинути, начебто думаючи: «Подивимося на це з усіх боків». Самовдоволені, дещо помпезні особистості ходять з високо піднятим підборіддям, енергійно махають руками, їх ноги наче дерев'яні. Так крокує лідер, який вважає, що його підлеглі мають йти позаду в прямому і переносному значенні.

Під час спілкування важливо уміти розшифровувати повідомлення, які виражає міміка співрозмовника, однак варто пам'ятати, що співрозмовник також стежить і оцінює вирази обличчя партнера. Міміка - різноманітні вирази обличчя, рухи його частин. Відсутність міміки, невміння адекватно сприймати її і реагувати на неї суттєво ускладнюють спілкування, оскільки співрозмовникам непросто робити висновки про правдивість почутого, щирість намірів їх партнерів.

Міміка може виражати гнів (відкритий рот, опущені кутики губ, розкриті, примружені й блискучі очі, зближені до перенісся брови, вертикальні складки на лобі й переніссі, динамічне обличчя); презирство (рот закритий, кутики губ опущені, очі звужені, блискучі, брови зближені до перенісся, вертикальні складки на лобі й переніссі); страждання (рот відкритий, кутики губ опущені, очі широко розплющені, тьмяні, брови зближені до перенісся, обличчя статичне); страх (рот закритий, кутики губ підняті, блиск очей не виражений, брови підняті догори, горизонтальні складки на лобі, статичне обличчя); здивування (рот закритий, кутики губ підняті, очі примружені або розплющені, блискучі, підняті брови, динамічне обличчя, горизонтальні складки на лобі) та ін.

Під час ділових переговорів можна спостерігати різноманітні вирази обличчя. Агресивний вираз сигналізує співрозмовнику, що перед ним жорстка людина, яка вважає, що повинна за будь-яку ціну досягти своєї мети, як правило, вона дивиться в очі співрозмовнику, широко розплющивши свої, міцно стискає губи, брови насуплює і навіть говорить інколи через зуби, майже не рухаючи губами. Якщо співрозмовник демонструє вишукані манери, погляд немовляти з-під напівприкритих вій, завуальовану посмішку, його брови миролюбно вигнуті, на чолі жодної зморшки, ймовірно, він є здібною людиною, яка вірить в кооперацію як динамічний процес.

Багато про що інформують очі співрозмовника, які справедливо вважають дзеркалом душі людини. За твердженнями психологів, блискучі очі виражають радість, матові - сум. Широкі зіниці є свідченням страху, нерухомі - концентрації уваги, бігаючі - неспокою. Якщо людина короткочасно поглядає вбік, вона почувається винною, побоюється осуду свого оточення; дивиться вниз - відчуває несміливість, провину, страх.

Психологи стверджують, що рівний сміх, який звичайно називають сердечним, видає приязну, уважну людину. Надто голосний сміх, при якому обличчя деформується, свідчить про те, що людина погано володіє собою. Так звана закрита посмішка, за якої куточок вуст піднімається чи опускається, видає самовпевнену особистість, а також може свідчити про насмішку чи навіть про зневагу. Якщо співрозмовник не може вирішити, чи засміятися йому, почувши жарт, його вуста зімкнуті, а погляд нерухомий. Людину, яка сміється із закритими очима, можна вважати «тихим епікурійцем». Нестачу почуттів приписують людям, у яких під час сміху зморщується чоло. Уривчасто сміється людина, яка безкомпромісно йде до мети. Тихий регіт видає людину, яка любить товариство і легко завойовує дружбу.

Якщо жести й постава можуть певною мірою контролюватися співрозмовниками, то міміка практично неконтрольована. За допомогою міміки можна виявити різноманітні почуття.

Невербальними формами спілкування є жести, міміка, постави людей як прояви їхнього стану, почуттів, психологічних установок. Уміння читати ці безсловесні сигнали допомагає зрозуміти істинність чи неправдивість інформації, поданої у словесній формі. Знання форм невербальної комунікації є незамінними як в індивідуальному, так і в груповому діловому спілкуванні.

Багато політиків талановито користується мовою тіла, щоб переконати електорат повірити їх словам. Часто неправду приховують виразом обличчя (посмішка, кивок голови, підморгування).

Уміння читати мову тіла дає можливість розуміти істинні значення слів того, хто говорить. Уміння користуватися деякими відкритими жестами підвищує ефективність процесу спілкування.

Невербальне спілкування дає змогу зробити певні висновки про особистісні якості співрозмовника (темперамент, самооцінку, соціальний статус, рівень культури), про стосунки учасників взаємодії (близькість чи віддаленість, рівноправність чи домінування), ставлення до розмови (бажана чи небажана, комфортна чи дискомфортна, цікава чи нецікава). Уміння розшифровувати такі сигнали під час спілкування допомагає оцінити ступінь достовірності інформації, поданої у словесній формі. Знання форм невербальної комунікації допомагає менеджеру в індивідуальному і груповому спілкуванні.

У другому розділі дипломної роботи «Загальні положення мистецтва аргументації в сучасному використанні», ми намагалися чіткіше охарактеризувати кожен окремий елемент, який бере участь в процесі аргументації.

Розглянувши детально процес аргументування визначили його відмінність від суперечок, так як часто ці два поняття сприймають за синоніми. Однак, аргументація є цілим компонентом, а суперечка - процесом, в якому залучається аргументування. Доведення ми можемо використовувати під час спілкування загалом, коли комунікатори мають спільні думки, а ось суперечка характеризується зіткненням двох різних ідей чи поглядів.

Також ми виокремили методи аргументації - логічні та риторичні. Описали психологічні моменти, які залучаються при виборі аргументів-доказів. А також розділили їх на різновиди та детально описали кожен з них.

Враховуючи той факт, що мистецтво аргументації має широкі межі свого вжитку, в цьому розділі ми описали один із важливих моментів його використання - невербальна мова. Вербальна мова характеризується спілкуванням як таким, а ось невербальну потрібно відокремити і вивчати як окрему дисципліну. Тому що знаючи усі нюанси теми, можна отримати нові знання в питаннях впливу та маніпуляції, не лише для власного користування, а й в аспектах інформаційного захисту (ЗМІ).



3. Мистецтво доведення в телевізійній програмі «Шустер live»

3.1 Історія створення та розвитку телепрограми «Шустер live»

«Шустер LIVE» - популярна в Україні суспільно-політична телепрограма, яка за свій, відносно, недовгий період існування (майже 6 років) зайняла особливе місце на українському телебаченні і в серцях українців. Розповсюдження: ефірне - понад 90% території України, кабельне, супутникове, Інтернет. Головною особливістю і перевагою цього ток-шоу є прямий ефір тривалість чотири з половиною години, що дозволяє глядачу відчувати нібито власну присутність і при тому бачити все, що відбувається, без ніякої фальші чи вирізаних кадрів. Саме ця програма викликає довіру в українського глядача.

Популярні нині телевізійні ток-шоу стали чи не найпомітнішою ознакою сучасного телебачення. Політичні, розважальні, інтелектуальні… Сучасний авторитетний телеканал виробляє по кілька ток-шоу, охоплюючи провідні сфери суспільного життя. Їх диференціюють відповідно до видів аудиторії, ідеологічних цілей, а також маркетингових завдань. Так, у денному ефірі переважають ток-шоу для домогосподарок, шкільної та студентської молоді. Опівночі - для інтелектуалів. У цьому випадку менеджери свідомо йдуть на збитковість програмного виробництва, адже нічна аудиторія нечисленна і залучити достатньо реклами для самоокупності важко. Зате можна мати інший зиск - іміджевий. Вдало продумана тема і ретельно підібраний склад учасників її обговорення можуть шляхом резонансу (наприклад, цитування цікавих і нестандартних думок у пресі) надати телеканалу вигідного образу - осередку інтелектуальної еліти; тобто формується імідж інтелігентного та стильного ТБ. Телевізійні критики досить прискіпливо оцінюють новомодний формат, надто розважального характеру. Однак це не впливає на високий рейтинг розважальних ток-шоу. Суперечність між ставленням телекритики та смаками глядача, очевидно,

мотивована недостатнім розумінням ролі й суті популярного жанру.

Варто зазначити, що жанр ток-шоу виник на американському телебаченні. В 60-х роках ХХ століття його творцем став журналіст Філ Донахью. Під час проведення інтерв'ю з гостем своєї студії, ведучий, у якого більше не виявилося запитань, підбіг до одного з глядачів студії: «У вас є запитання до нашого гостя?» Гість не розгубився, таким чином здобувши для Філа Донахью славу винахідника ток-шоу. Це було в 60-х. А вже наприкінці 80-х рр. жанр був настільки популярний, що практично на всіх телеканалах США - від великих, загальнонаціонального значення, до дрібних провінційних - з'явилися свої ток-шоу, де все менше приділяли увагу соціальним і політичним питанням і усе більше - скандалам, пліткам і тому подібним «запорукам рейтинговості». Цим шляхом американське телебачення іде і досі.

Принадність ток - шоу зумовлена ілюзією причетності до обговорення актуальної проблеми. Телевізійне ток-шоу задовольняє потребу аудиторії в спілкуванні. Не завжди у своєму середовищі щастить зустріти цікавого співбесідника, з яким можна обговорити щось актуальне чи поділитися наболілим. Ток-шоу дає таку можливість, щоправда, віртуальну. Нерідко автори надають програмі певної скандальності, створюючи подекуди диявольський театр абсурду, що є не менш необхідним. Психологи пояснюють популярність скандальної ознаки ток-шоу підсвідомим прагненням аудиторії грати роль судді. Тобто пересічному глядачеві імпонує позиція стороннього спостерігача. Головна мета сценаристів за получити якомога більшу аудиторію. А враховуючи той факт, що українське суспільство переживає не найкращі політичні часи, і тому хоче бути проінформованих в всіх причетних проблемах в цьому питанні, українське телебачення зробило крок на зустріч.

Телевізійні продюсери не помилилися в нашому випадку - створили цілком «апетитне» ток-шоу, яке на вечерю смакує український глядач. Це суспільно-політичне ток-шоу за участі відомих політиків, політологів, журналістів, діячів мистецтва, громадських активістів тощо. У програмі підводяться підсумки найважливіших подій тижня. Програма проходить у власній студії із аудиторією, що являла собою соціологічну вибірку та відображала структуру населення України. Запрошені гості сидять у дві лінії розташовані одна проти одної, та розсаджувалися, зазвичай, за приналежністю до політичних сил (парламентської більшості чи опозиції, правого чи лівого спрямування) чи позицією щодо обговорюваних питань. Між двох рядів гостей програми розташовувався головний мікрофон, до якого запрошувались ті чи інші гості. Під час ефіру проводиться опитування аудиторії, що дозволяє визначити позицію українських громадян щодо обговорюваних питань. Протягом усієї програми глядачі у студії також постійно голосують щодо того, чи підтримують вони слова поточного мовця чи ні. Частки присутньої аудиторії за позицією щодо поточних слів гостя відображуються у кутку екрану.

Програма має ряд інших унікальних особливостей. Одна з них - це VJ-коментатор, головне завдання якого - читати повідомлення, які надсилають телеглядачі на електронну адресу програми, а також слідкувати за новинами на інших телеканалах та повідомляти їх глядачам. Іншою особливістю ток-шоу є музична кінцівка, під час якої виступають відомі в Україні та світі виконавці.

Виходила на телеканалах ТРК Україна (з 5 вересня 2008 року по 24 грудня 2010 року), «Перший національний» (з 21 січня 2011 року по 15 лютого 2013 року) та «Інтер» (з 22 лютого по 20 грудня 2013 року). З 7 березня 2014 року знову виходить на «Першому національному».

«Шустер LIVE» - ток-шоу, яке характеризується обговоренням яскравих подій і наболілих питань і насичене «гарячими» суперечками і боротьбою протилежних думок. В ній глядач почує лише важливу інформацію та якісну аналітику, побачить впливових гостей студії і зможе сам зробити висновки з отриманої інформації.

За весь період трансляції змінювалися телеканали, студії, учасники програми, але єдине, що залишалося сталим - ведучий і автор програми. Савік Шустер - журналіст із канадським та італійським громадянством, який за свою довгу журналістську кар'єру добився високих висот, особливо, на українському телебаченні. Однак ставлення до нього є двозначним - одна частина аудиторії вважає його маніпулятором і провокатором, а інша свіжим подихом правди.

Дев'ять років із політичним ток-шоу Савіка Шустера, яке виходило в ефір на різних каналах і під різними назвами, - достатній термін, щоб посадити багатомільйонну аудиторію на «інформаційну голку»; тим більше, що з різних причин реальних конкурентів цього ток-шоу так і не з'явилося, хоча спроби були - і часом далеко не безталанні. Варто, втім, зауважити: потенційні конкуренти не претендували й не претендують на ту роль, яку відіграє програма Шустера: вони намагалися й намагаються зараз інформувати телеглядачів, проводити публічні дискусії, знайомити аудиторію з розумними людьми, з'ясовувати ті чи інші проблеми, пропонувати варіанти тих чи інших рішень. Тим більше, що можна простежити позитивні зміни в самих випусках програм, які в основному характерні в поведінці учасників дискусії. Якщо раніше було багато зайвих балачок та образ зі двох сторін, то зараз ми отримуємо від розмов лише велику кількість інформації для роздумів та кваліфіковані коментарі експертів.

Теленаркотик, як і наркотик звичайний, може залежно від дози та характеру спричиняти як негативний (галюцинації), так і позитивний (стимуляція чи знеболювання) вплив. Але не забуваймо, що доза залежить індивідуально від кожного глядача, тому надавати глобалізованих значень цьому ток-шоу не варто. Всьому є початок, всьому є і кінець.



3.2 Дослідження методів аргументування в випусках програми «Шустер live»

Для вивчення використання аргументації в засобах масової інформації ми обрали телевізійну програму «Шустер live», яка розглядає суспільно-політичні питання українського народу в прямому ефірі, з залученням компетентних і впливових осіб, які дискутують на певні теми. А де є дискусія, там є аргументація.

Для того, щоб подати більше інформації і видів використання аргументів в програмі, ми обрали два випуски «Шустер live», але на різних каналах і у великому часовому відрізку, щоб дослідити чинники, які впливають на якість використання мистецтва аргументації, звичайно, якщо такі будуть присутні.

Для дослідження було обрано випуск програми на телеканалі «Інтер» за 6 вересня 2013 року та випуск програми на «Першому Національному» за 23 травня 2014 року.

Телеканал «Інтер»:

Гості студії - Ірина Геращенко (депутат партії «Удар»), Юрій Мірошниченко (представник президента у Верховній Раді), Інна Богословська (партія «Регіони»), Петро Порошенко (Міністр закордонних справ), Олександр Єфремов (лідер фракції партії «Регіони»), Андрій Шевченко (партія «Батьківщина»), Вадим Карасив (політичний експерт), аудиторія (100 українців), трибуна професорів.

Перший же тип аргументування, який використовується в програмі Савіком Шустером, це подача даних опитування в студії, які виводяться на електронне табло. Дані ці отримуються від голосування всі телеглядачів, результати підраховуються і оприлюднюються в студії. Ці аргументи являють собою не як компонент дискусії в розмові, а як суто фактичні докази для підтвердження, в нашому випадку, питання «Яким шляхом повинна йти Україна». Звичайно, з іншого боку це можна розглядати як і комунікацію народу в електронному режимі, однак, відкритої комунікації ми не спостерігаємо.

Прослухавши вступне слово ведучого, робимо висновок, що Шустер використовує регресивну аргументацію. Тобто він наводить певні факти, цитати політиків і з них виводить тезу, яка буде обговорюватися протягом програми. Візьмемо до уваги, що саме питання не подається прямолінійно, а випливає з коментарів самого ведучого. До речі, можна помітити, що він сам певним чином підштовхує до розгортання масштабної суперечки. В програмі йде мова про підписання України альянсу з ЄС і відповідні дії Росії на цю співпрацю. При тому, що на цей час, самі дії не мали воєнного характеру, ведучий формулює думку так, що на верх випливає слово «війна», хоча про це мова не йде.

Наведені аргументи протягом всієї програми не мають чіткого розподілу. Тобто використовується як емпірична, так і теоретична аргументація. Крім наведених результатів спостереження, чого достатньо для доведення певної думки, які відносяться до емпіричної аргументації, наводяться також і приклади з історії (в нашому випадку приклади дружби з Росією), тобто досвід, що властиве для теоретичної аргументації. Така перемішка видів аргументування не є проблемою, однак для кращого розподілу думок варто використовувати лише один вид властивий гуманітарним наукам.

Дискусія між політиками, яка відбувається протягом програми, насичена різними аргументами, які наводять гості програми. Однак, вони є не дедуктивними, а правдоподібними. Тобто кожен аргумент немає чіткого підтвердження фактами, що означає його ймовірність, але не надає 100% впливу на аудиторію. Іншими словами - вся розмова немає чіткого грунту, фактів, які б дозволяли якісно використовувати вплив (доведення) на опонентів. В цьому й полягає основний мінус програми, хоча не стільки програми, скільки самих учасників дискусії - нечіткість вияву думок. Такий вид доказів використовують політики під час обіцянок народу перед вибору. По суті, аргументи є, але довіри вони не викликають.

Для кожної аргументації важливими суб'єктами є пропонент, опонент і аудиторія. В досліджуваному випуску програми немає чіткого розподілу і серед учасників. Аудиторія є сталою - це глядачі, присутні в студії, та глядачі, які переглядають програму онлайн по телебаченню. А ось пропоненти і опоненти змінюються в залежності від обговорюваного питання. Політики, крім того, що не мають власної чіткої думки щодо обговорюваного питання, також і змінюють її протягом програми. Тому з опонентів перетворюються в пропонентів і навпаки.

Також ми чітко бачимо, які психологічні аргументи використовують учасники дискусії в своїх виступах. Найкраще ними оперую Петро Порошенко та Олександр Єфремов. Найбільше вони використовують аргумент до публіки, аргумент до людини, аргумент до жалю і аргумент до незнання.

Цей випуск програми показує нам високу активність використання аргументації під час дискусії. Однак, ми чітко бачимо, що якість цього використання не є високою. Це мистецтво характеризується доведенням на фактах і чітких аргументах, а не на емоціях. А в цій програмі (саме цей випуск) ми спостерігаємо дзеркальний ефект.

Телеканал «Перший Національний»:

Гості студії: Ігор Сніжко (голова СБУ), Вадим Карасев (голова Інституту Глобальних Стратегій), Сергій Висоцький (політичний оглядач), Олександр Мартиненко (генеральний директор інформаційного агентства «Інтерфакс»).

Ведучий програми розпочинає програму із прямого запропонування розпочати дискусію, яка буде ґрунтуватися на статті американського видання щодо позицій новообраного президента України - Петра Порошенка. Після певних термінологічних уточнень, Савік Шустер задає пряме питання до учасників дискусії. Звернемо увагу, що в попередньому прикладі ток-шоу, його манера аргументації відрізнялася від цієї. Адже, там він користувався маніпулятивним способом розгортання всієї дискусії, тим самим надаючи їй гострого характеру. Цього разу ми спостерігаємо прогресивну аргументацію, яка базується на поставленій тезі (стаття з журналу) з продовженням знаходження аргументів на її підтвердження чи спростування. Часто багато критиків скептично, а так навіть негативно, відносилися до Савіка Шустера і до його способу вести телевізійну програму. Звинувачення стосувалися переважно створення конфліктів, які загострювали відносини між опонентами та викликали негативні відчуття у глядачів. В цьому випуску програми такої тенденції ми не спостерігаємо.

Тут же даються в знаки і інші зміни - чітка теоретична аргументація, яка присутня в коментарі Ігоря Сніжка. Він обґрунтовує цитати з статті, спираючись на історію політичних взаємозв'язків США та інших країн. Немає ніяких власних емпіричних припущень і думок, а лише факти.

Учасники дискусії, протягом програми, намагаються користуватися дедуктивним способом створення аргументації. Будуючи ланцюжок доказів, починаючи з минулого і закінчуючи сьогоденням, вони створюють краще сприйняття власної ідеї та думок щодо поставленого перед ними питанням. Дедуктивна аргументація дає високий результат довіри і сприйняття інформації аудиторією. При цьому, за аргументи вони беруть факти дійсності та закони.

Також активно використовуються логічні методи аргументації - за способом побудови (висуваються усі за та проти) і за способом спростування (критика тези). Майже не застосовуються риторичні методи аргументування - мінімум емоцій при виступі, гумору чи сатири, звернень до здорового глузду. Психологічні методи є присутніми, але не в такій великій кількості як у попередній програмі.

Перші випуски «Шустер live» носили більше характер розважального шоу, хоч і на суспільно-політичні теми. Запрошені гості програми дозволяли собі використовувати в повній мірі свої емоції - ненормативна лексика, схильність до бійок, відсутність етичних норм. Можна припустити, що це було пов'язане з бажання оволодіти як найбільшою кількістю глядачі. Але все змінилося після сумних, для українського народу, подій, які розпочалися у 2013 і тривають до сих пір. Можливо зміна політичної ситуації призвела до того, що програма набула серйозніших рис подачі інформації, проводження дискусій. Все відбувається без емоційної закраски (якщо вони і є, то мінімальні), що і є головною ознакою мистецтва доведення.

За використанням аргументації, вибрані нами дві програми для дослідження, кардинально відрізняються одна від одної. Відчутний прогрес у використанні аргументів, правильній постанові тез, чітко визначених методів. Що є причиною таких змін? По-перше, змінене політичне становище в Україні, нові потреби глядача у отриманні впливових думок, серйозне відношення до потреби дискусій самих її учасників.