Аналіз українського та світового досвіду колдоговірної роботи

Для вирішення розбіжностей, що виникають в ході переговорів, після складення протоколу розбіжностей сторонами протягом трьох днів після складення протоколу створюється примирна комісія.У разі недосягнення згоди на підставі пропозиції примирної комісії сторони можуть звернутися до посередника, який у термін до семи днів повинен розглянути протокол розбіжностей і винести рекомендації щодо суті спору. Якщо внаслідок роботи примирної комісії чи посередника не вирішено розбіжностей і не досягнуто згоди між сторонами переговорів, профспілки або інші уповноважені працівниками органи можуть використовувати такі засоби впливу, як проведення зборів, мітингів, пікетування, демонстрацій аж до страйку.

Якщо ж колективні переговори закінчилися успішно і робоча комісія сформувала проект колективного договору, то він передається на обговорення трудового колективу. Процес обговорення може проходити в різних формах: на зборах структурних підрозділів, окремих цехових профспілкових організацій і профгруп, шляхом тиражування і розповсюдження проекту серед працюючих.

Порядок укладення колективного договору і його зміст

Колективний договір укладається на підприємствах незалежно від форм власності і господарювання за умови використання ними найманої праці і наявності права юридичної особи. Під найманою працею слід розуміти виконання працівником роботи за певну винагороду, шо обумовлена трудовим договором або контрактом. Специфіка відносин по застосуванню найманої праці полягає в тому, шо така праця може застосовуватись на базі будь-якої форми власності: на державних, орендних, колективних підприємствах, в кооперативних організаціях, акціонерних товариствах, фермерських господарствах, на колективних сільськогосподарських підприємствах, в домашньому споживчому господарстві тощо.

Колективний договір укладається також на підприємствах, які здійснюють науково-дослідну діяльність або займаються комерцією з метою одержання прибутку.

Розроблений сторонами проект колективного договору виноситься на загальні збори або конференцію трудового колективу. Загальні збори трудового колективу вважаються правомочними, якшо в них бере участь не менше половини працюючих на даному підприємстві.

Конференція представників трудового колективу правомочна при участі в ній не менше 2/3 представників трудового колективу, обраних делегатами на конференцію. Якщо загальні збори чи конференція трудового колективу схвалює проект колективного договору, він підписується уповноваженими представниками сторін не пізніше як через п'ять днів з моменту його схвалення, якщо інше не встановлено зборами чи конференцією трудового колективу.

Підписаний сторонами колективний договір підлягає повідомній реєстрації в місцевих органах державної виконавчої влади відповідно до Положення про порядок повідомної реєстрації галузевих і регіональних угод, колективних договорів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225. Як зазначено в цьому Положенні, повідомна реєстрація проводиться з метою забезпечення можливості для врахування їх умов під час розгляду трудових спорів, що можуть виникнути за результатами застосування норм цих угод (договорів) уповноваженими на те органами, і засвідчує автентичність примірників і копій, поданих на реєстрацію.

Реєстрація проводиться в двотижневий строк з дня одержання колективного договору. Не пізніше наступного дня після реєстрації два примірники колективного договору повертаються сторонам, що його підписали і подали на реєстрацію. Копія договору зберігається реєструючим органом.

Колективний договір набирає чинності з дня його підписання

представниками сторін або з моменту, що встановлений в самому договорі, незалежно від терміну його реєстрації.

Відповідно до ст. 7 Закону України «Про колективні договори і угоди» та ст. 13 КЗпП зміст колективного договору визначається сторонами в межах їх компетенції.

У колективних договорах встановлюються взаємні зобов'язання сторін щодо регулювання виробничих, трудових, соціально-економічних відносин. Зокрема, ці зобов'язання стосуються змін в організації виробництва і праці; забезпечення продуктивної зайнятості; нормування і оплати праці, встановлення форм, систем, розмірів заробітної плати та інших видів трудових виплат (доплат, надбавок, премій тошо); встановлення гарантій, компенсацій, пільг; участі трудового колективу у формуванні, розподілі й використанні прибутку підприємства, якшо це передбачено статутом; режиму роботи, тривалості робочого часу і відпочинку; умов і охорони праці; забезпечення житлово-побутового, культурного, медичного обслуговування, організації оздоровлення і відпочинку працівників; гарантій діяльності профспілкової чи інших представницьких організацій трудящих. Колективним договором можуть передбачатись й інші додаткові порівняно з чиним законодавством і угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Усі передбачені колективним договором норми і зобов'язання діють лише на конкретному підприємстві. Вони стосуються тільки тих суб'єктів, що становлять у своїй сукупності трудовий колектив. При цьому встановлені колективним договором норми і зобов'язання мають тимчасовий характер, оскільки за своєю природою колективний договір є строковою угодою.

Положення колективного договору поширюються на всіх працівників підприємства, незалежно від того, чи є вони членами профспілки. Але одночасно вони є й обов'язковими як для всіх працюючих, так і для власника чи уповноваженого ним органу. Власник і уповноважений ним орган повинні дотримуватись своїх зобов'язань відносно до всіх працівників. Працівники, в свою чергу, повинні дотримуватися виконання зобов'язань, взятих від їх імені профспілковим органом чи іншою представницькою організацією, які підписали колективний договір.

При формуванні структури і змісту колективного договору, а також додатків до нього умови, що включаються в договір, повинні бути вищі порівняно з чинним законодавством про працю, Генеральною, галузевою та регіональною угодами.

Умови колективного договору, що погіршують становище працівників порівняно з чинним законодавством і угодами, є недійсними. Такі умови до колективного договору включатись не повинні.

Контроль за виконанням колективного договору і види відповідальності за невиконання його зобов`язань

Контроль за виконанням колективного договору, угоди проводиться безпосередньо сторонами, що їх уклали, чи уповноваженими ними представниками. Для такого контролю можуть створюватися комісії. Для ефективного здійснення контролю сторони зобов`язані надавати необхідну для цього наявну інформацію.

Порушення чи невиконання зобов`язань щодо колективного договору сторонами тягне за собою накладення штрафу до ста мінімальних розмірів заробітної плати. Ненадання ними інформації, необхідної для здійснення контролю за виконанням колективних договорів, тягне за собою накладення штрафу в п'ять мінімальних розмірів заробітної плати.

Усі ці випадки відповідальності регламентуються ст.ст. 18-20 Закону України «Про колективні договори і угоди» та КпАП.

Відповідно ця відповідальність є адміністративною. Справи з цих питань розглядаються судом за поданням однієї із сторін колективного договору, відповідних комісій або з ініціативи прокурора. Крім адміністративної відповідальності особи, винні в ухиленні від участі в переговорах, порушенні і невиконанні колективного договору, угод, неподанні інформації, необхідної для успішного проведення колективних переговорів і здійснення контролю, можуть бути притягнуті й до інших видів юридичної відповідальності: дисциплінарної, матеріальної, а в окремих випадках навіть кримінальної; а також до громадської.

Дисциплінарна відповідальність полягає у накладенні власником або уповноваженим ним органом на працівника за порушення дисципліни праці, вчинення дисциплінарного проступку стягнення: оголошення догани або звільнення з роботи. Статтею 45 КЗпП передбачено також, шо на вимогу профспілкового органу, який за дорученням трудового колективу підписав колективний договір, власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір з керівним працівником або усунути його із займаної посади, якщо він порушує законодавство про працю і не виконує зобов'язань за колективним договором.

Матеріальна відповідальність полягає у зобов'язанні працівника відшкодувати шкоду, заподіяну підприємству невиконанням зобов'язань за колективним договором.

Кримінальна відповідальність полягає у покаранні працівника за порушення зобов'язань по колективному договору в разі, коли таке порушення створює склад кримінального злочину.

Трудові колективи можуть застосовувати до своїх членів такі заходи громадського стягнення, як товариське зауваження, громадська догана, передати матеріали на розгляд товариського суду. Товариський суд, в свою чергу, може зобов'язати винуватця публічно просити пробачення у колективу, оголосити попередження, громадський осуд, догану з опублікуванням або без опублікування в пресі, порушити перед власником або уповноваженим ним органом питання про звільнення винного працівника відповідно до чинного законодавства.

У Законі України «Про колективні договори і угоди» закріплено також обов'язок сторін, які підписали колективний договір, щорічно, в строки, передбачені колективним договором, звітувати про його виконання. В першу чергу така звітність передбачена перед трудовим колективом, на який поширюється цей колективний договір. Крім того, ст. 16 Закону України «Про колективні договори і угоди» передбачено направлення статистичних даних про колективні договори, угоди в органи державної статистики в порядку, що встановлюється Міністерством статистики України.

V. Система договірного регулювання соціально-трудових відносин в Україні

Досвід багатьох країн свідчить, що успішний розвиток економіки, підприємницької діяльності та особистості працівника досягається тоді, коли забезпечується гармонійне узгодження інтересів і потреб всіх учасників трудових відносин. Найкращим способом виявлення інтересів і потреб сторін та вироблення взаємоприйнятних рішень є договірний процес між ними, який завершується укладенням колективних договорів і угод на відповідному рівні.

Законодавство України, що ураховує існуючу практику, передбачає укладення як колективних договорів на підприємствах, в установах, організаціях, так і угодна державному, галузевому, регіональному рівнях. Вони є правовими актами, якими регулюються трудові і соціально- економічні відносини між найманими працівниками і роботодавцями та встановлюються додаткові порівняно з законодавством соціально-трудові гарантії для працівників. Умови колективних договорів і угод, що укладені відповідно до чинного законодавства, є обов'язковими для підприємств, на які вони поширюються та сторін, що їх уклали. В цьому полягає їх регулятивна функція.

Законодавством забороняється включати до колективних договорів і угод локальні норми або умови, які погіршують порівняно з чиним законодавством становище працівників. Водночас забороняється включати до індивідуальних трудових договорів, що укладаються між найманими працівниками і роботодавцем при прийомі на роботу умов, що погіршують становище працівників порівняно з колективним договором, Генеральною, галузевою, регіональною угодою або ж ті, що суперечать законодавству. Встановлена також чітка ієрархія підпорядкованості колективних договорів і угод. Так, норми генеральної угоди є обов'язковим для врахування в угодах нижчого рівня (галузевих, територіальних) та колдоговорах на виробничому рівні. Відповідно в колективних договорах повинні враховуватися норми галузевої, регіональної угоди.

Разом з тим законодавство встановлює таке виключення: «Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм визначених Генеральною, галузевою або регіональними угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть встановлюватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства, терміном не більше, як шість місяців» Закон України «Про оплату праці» // Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 3.. Тим самим враховується те, що підприємства мають неоднакові стартові умови і фінансові можливості щодо одночасного запровадження норм угод, слабшим дається до півроку для вирішення цих питань.

Конкретний термін такої відстрочки встановлюється у колективному договорі за погодженням сторін.

Аналіз практики укладання колективних договорів свідчить, що соціальні партнери доволі часто застосовують таку можливість, враховується реальний економічний стан суб'єктів господарювання (довідково: в 2001 р. понад 40% промислових підприємств були збитковими). Відтак мінімальні гарантії в оплаті праці, що встановлюються галузевими угодами теж є різними. Наприклад, у 2001 р., коли державна гарантія мінімальної заробітної плати становила 118 грн. на місяць, вони були такими, як зазначено в додатку 1. Такий невисокий рівень мінімальної оплати праці був обумовлений тим, що середній рівень оплати праці в цілому по країні становив лише одну С. 122.величину прожиткового мінімуму. Однак є галузі і підприємства, де цей рівень є значно вищим. Так у 14,7% працівників середньомісячна заробітна плата становила 500-1000 грн., а у 4,4% понад 1000 грн. Прикладом цього є Новокраматорський машинобудівний завод Донецької області, де середня заробітна плата у 2001 р. перевищила 1000 грн. на місяць, а обсяг пільг і соціальних гарантій, що надавалися за колективним договором становив більш як 40 млн. грн. на рік.

Теорія і практика укладення колективних договорів і угод вказує, що ця робота соціальними партнерами повинна здійснюватися виходячи з таких принципів:

* дотримання норм законодавства;

* повноважність представників сторін;

* рівноправність сторін;

* свобода вибору і обговорення питань, які становлять предмет переговорів і зміст колективних договорів і угод (орієнтовний їх перелік названо в ст. 7,8 закону «Про колективні договори і угоди);

* добровільність прийняття зобов'язань;

* реальність виконання зобов'язань;

* систематичність контролю і відповідальність сторін за виконання колективного договору, угоди.

Відповідно до вимог міжнародних правових актів національне законодавство забороняє будь-яке втручання з боку органів представницької і виконавчої влади та господарського управління, власників або уповноважених ними органів, а також політичних партій у діяльність щодо укладення та виконання колективних договорів, угод, яка може певним чином обмежити законні права працівників та їх представників у цій сфері.

Під втручанням, яке може обмежити законні права працівників та їх

представників слід розуміти:

- втручання у формування складу представницького органу профспілки (профспілок) для ведення колективних переговорів, а також в діяльність цього органу;

- вимоги щодо надання права вести переговори та укладати колективний договір, угоду організаціями або органам, не уповноваженим на це трудовим колективом, профспілкою, або ж органом, який створений і фінансується власником (роботодавцем);

- вимоги щодо змісту колективного договору, угоди, які базуються на власних міркуваннях роботодавця, представників органа влади;

- перешкодження представникам профспілок, трудящих здійснювати контроль за виконанням колективного договору, угоди.

Слід мати на увазі, що зміст колективного договору в радянські часи строго регламентувався і тільки в 1987 р. сторонам було надано право самостійно визначати його структуру і зміст, однак це положення регламентувалося відомчим актом. З 1993 р. норма щодо свободи вибору структури та змісту як колективних договорів, так і угод міститься в законодавстві України.

Аналіз ст. 7 закону «Про колективні договори і угоди» дозволяє виділити п'ять груп питань, які законодавець вважає доцільним відобразити як норми зобов'язання сторін: організація праці та виробництва; питання зайнятості, вивільнення працівників, підвищення кваліфікації; норми і зобов'язання, що регулюють умови, оплату праці; питання охорони праці, соціального обслуговування, оздоровлення і відпочинку; права і гарантії діяльності профспілки на підприємствіта зобов'язання роботодавця щодо сприяння цій діяльності.

Законом акцентується увага договірних сторін, що колективний договір може передбачати додаткові порівняно з чинним законодавством колективними угодами гарантії, соціально-побутові пільги.

Подібною є структура колективних угод, однак у законі наголошується на тому, що угодою на державному рівні регулюються основні принципи і норми реалізації соціально-економічної політики і трудових відносин; на галузевому рівні регулюються галузеві норми; угодою на регіональному - норми щодо соціального захисту працівників, встановлюються додаткові порівняно з законодавством гарантії, пільги і компенсації. Законодавством регламентується й процедура укладення колективних договорів і угод. Так, проект колективного договору повинен пройти процедуру обговорення в трудовому колективі, після чого він виноситься на розгляд загальних зборів (конференції) працівників. Якщо вони схвалять проект, то він стає локальним нормативно-правовим актом, який має бути підписаний уповноваженими представниками сторін не пізніше як через 5 днів з моменту схвалення. Якщо ж збори відхилять проект договору, то сторони зобов'язані поновити переговори для пошуку необхідного рішення і повторно, не пізніше як через 10 днів, знову внести на розгляд зборів (конференції).

Дещо іншою є процедура прийняття угод, де з об'єктивних причин неможливо провести громадські обговорення та схвалення трудящими генеральної, галузевих та регіональних угод. Ці документи підписуються повноважними представниками сторін, які вели переговори, не пізніше як через 10 днів після їх завершення Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. // Закони України. - Т.6. - К., 1997..

Після підписання колективного договору, галузевої, регіональної угоди вони подаються на повідомну реєстрацію, яка проводиться органами виконавчої влади або місцевого самоврядування згідно з Положенням, затвердженим Кабінетом Міністрів України від 5 квітня 1994 р. № 225 «Про порядок повідомної реєстрації галузевихі регіональних угод, колективних договорів». Сьогодні діє такий порядок реєстрації: галузевих і регіональних угод - у Міністерстві праці та соціальної політики, колективних договорів - регіональними державними адміністраціями, виконавчими комітетами сільських, селищних та міських Рад. Граничний термін реєстрації - два тижні.

Важливим є питання щодо сфери поширення терміну дії коллективного договору, угоди. Законом “Про колективні договори і угоди” визначено, що положення колективного договору поширюються на всіх найманих працівників незалежно від членства у профспілці і є обов`язковими для сторін, що його уклали. Він набуває чинності з дня його підписання або з дня зазначеного у колективному договорі. Строк його дії визначається сторонами самостійно і становить, як правило, від одного до трьох років. Проте й після закінчення визначеного строку колдоговір продовжує діяти до того часу, поки сторонни не укладуть новий, якщо з цього приводу колдоговір не містить інших регламентацій. Тим самим законодавець стимулює сторони до безперервності колективно-договірних відносин.

В згаданому вище законі також визначено, що колдоговір, угода зберігають чинність у випадках зміни власника (не більше одного року) та реорганізації підприємства на весь термін, на який його укладено, якщо сторони не вимагають іншого.(Див. додаток 2).

У разі ліквідації підприємства колективний договір діє протягом усього строку проведення ліквідації.(Див. додаток 3).

Контроль за виконанням колективних договорів та угод здійснюється сторонами, що їх уклали. Не менше двох разів на рік вони повинні підводити підсумки їх виконання, при необхідності і за взаємною згодою вносити зміни і доповнення та звітувати на зборах, конференціях.

Державний контроль за дотриманням законодавства про колективні договори і угоди здійснюється Державною інспекцією праці Міністерства праці та соціальної політики, а громадський контроль - профспілками.

Законодавством встановлена дисциплінарна та адміністративна відповідальність осіб, які представляють власників, (роботодавців) та найманих працівників у таких випадках:

а) за ухилення від участі в колективних переговорах (навмисне порушення 7-денного терміну початку переговорів після повідомлення іншої сторони або незабезпечення роботи відповідної комісії у визначені сторонами строки - штраф у розмірі від трьох до десяти неоподатковуваних мінімумів доходів;

б) за ненадання інформації, необхідної для ведення колективних переговорів та здійснення контролю за виконанням колективного договору, угоди - штраф від одного до п`яти неоподатковуваних мінімумів доходів;

в) за невиконання колективного договору, угоди - штраф від п`ятидесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У цьому випадку роботодавці несуть також дисциплінарну відповідальність аж до звільнення з посади. Відповідну вимогу щодо цього мають право висувати профспілкові організації підприємств та виборні органи профспілок вищого рівня (ст.45 Кодексу законів про працю, ст. 33 Закону “Про профспілки…” Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. із змінами від 13 грудня 2001 р. - К: «Профінформ» ФПУ, 2002.).

Інші дисциплінарні стягнення на посадових осіб накладаються відповідно до ст. 147-152 КЗпП України та Правилами внутрішнього трудового розпорядку підприємства, установи, організації, а щодо профспілкових представників - згідно із Статутами профспілок.

Аналіз судової практики та діяльності органів Державної інспекції праці свідчить, що незважаючи на поширений перелік мір відповідальності, кількість правопорушень у сфері колективно-договірних відносин є значною. Про це свідчать, зокрема, дані за 2001 р.(див. додаток 4).

При перевірках підприємств за цей період державними та профспілковими інспекторами праці було виявлено 154 тис. Порушень законодавства про працю, внесено 117 тис. пропозицій та складено понад 40 тис. приписів про усунення правопорушень, а також складено і передано до суду 13,6 тис. протоколів про застосування штрафів до посадових осіб. З них за статтею 41-1 (ухилення від участі в переговорах щодо укладення колективного договору, угоди) - 518 протоколів та статтею 42-2 (невиконання колдоговору, угоди) - 204 протоколи.

Під захистом колективних договорів та угод перебуває понад 10 млн.працівників та членів їх сімей, що становить 78% сукупної робочої сили.

VІ. Організаційно-правові засади ведення колективних переговорів

Насамперед зазначимо, що в організації колективних переговорів, виходячи з міжнародного досвіду, можна виділити дві моделі: американську і європейську.

Особливістю американської моделі ведення колективних переговорів є те, що до їх початку має бути сформована так звана колективно-договірна одиниця. Правила її формування визначаються Національним управлінням з трудових відносин (НУТВ), на нього ж покладена функція організації виборів колективно-договірного представника. Підставою для цього має бути подання заяви від працівників чи від профспілкової організації підприємства, підписаної не менше як 30% працівників. На основі таємного голосування більшістю голосів працівники даної колективно-договірної одиниці дають повноваження провести переговори профспілковій організації чи іншій організації працівників, яка в такому разі отримує відповідний сертифікат від НУТВ, що засвідчує її виключне право на ведення переговорів.

Для європейської моделі характерною особливістю є те, що різні профспілки, поодинці чи об`єднавшись (у рамках спільного представницького органу) ведуть прямі переговори з роботодавцем по укладенню колективного договору. При цьому найбільш представницькі профспілки мають певні переваги в колективно-договірному процесі. Закон України “Про колективні договори і угоди” базується на європейській моделі ведення колективних переговорів, яка більшою мірою відповідає Конвенціям та Рекомендаціям МОП з питань регулювання соціально-трудових відносин. Так, статтею 4 право на ведення переговорів і укладання колективних договорів надається профеійним спілкам, об`єднанням профспілок в особі їх виборних органів чи спільно сформованому представницькому органу.

У новій редакції проекту Закону України “Про колективні договори і угоди”, яка узгоджена соціальними партнерами, зазначено, по-перше, що пріоритетне право на ведення переговорів від імені найманих працівників і укладення колективних договорів, угод з власниками мають профспілки. У той самий час збережено право працівників безпосередньо вести переговори і укладати договори з роботодавцем, якщо на підприємстві немає профспілки. У такому разі ведення колективних переговорів покладається на вільно обраних і уповноважених колективно-договірною одиницею представників, що повністю узгоджується з Рекомендацією МОП № 91 про колективні договори (1951 р.).

Потрібно взяти до уваги й те, що Конвенція МОП № 135 «Про захист прав представників працівників на підприємствах та можливостей, які їм надаються» (1971 р.) і Конвенція МОП № 154 «Про сприяння колективним переговорам» (1981 р.) Конвенції та Рекомендації Міжнародної Організації праці: т.1 (1919- 1964). Т.2 (1965 -1999). Укр. Вид. - Женева: МБП, 1999. застерігають, що коли на одному підприємстві діють як профспілки, так і інші організації трудящих чи вільно обрані представники повинні бути запроваджені міри, щоб наявність останніх не використовувалася для підриву позицій профспілок. Проте така постановка питання суперечить чинному законодавству. Адже ради трудових колективів формуються з паритетної кількості представників трудящих та представників роботодавця, тому такий гібридний орган неможливо визнати представницьким органом сторонни найманих працівників для ведення колективних переговорів.

Таким чином, сторонами переговорного процесу з укладення колективного договору, угоди є: працівники в особі профспілок чи вільно обрані трудящими представники та власник або уповноважений ним орган (роботодавець). Процес колективних переговорів складається з таких стадій:

- ініціювання колективних переговорів;

- визнання сторін та формування робочих органів для ведення переговорів;

- висунення вимог і пропозицій щодо змісту колективного договору, угоди;

- ведення переговорів, вирішення наявних розбіжностей;

- укладення колективного договору, угоди, його підписання та реєстрація.

Наведемо правила і послідовність дій соціальних партнерів щодо колективних переговорів.

Правило 1. Потрібно зініціювати переговори щодо укладення колективного договору, угоди.

Статтею 10 Закону “Про колективні договори і угоди” встановлено, що будь-яка із сторін не раніше як за три місяці до закінчення коллективного договору, угоди, або у строки, визначені цими документами, має письмово повідомити про свою ініціативу щодо початку переговорів. Друга сторона протягом семи днів повинна розпочати переговори Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. // Закони України. - Т.6. - К., 1997..

Правило 2. До початку переговорів кожна сторона повинна сформувати повноважний орган (робочу комісію) для ведення переговорів з рівної кількості представників. При цьому, якщо на підприємстві діє кілька профспілок, вони повинні сформувати об`єднаний представницький орган. Цей орган утворюється на засадах пропорційного представництва залежно від кількості членів профспілок, яких вони об`єднують (ст. 20 та 37 Закону “Про профспілки…” Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. із змінами від 13 грудня 2001 р. - К: «Профінформ» ФПУ, 2002). Профспілка, що відмовилася від формування спільного представницького органу для ведення переговорів втрачає права представляти інтереси найманих працівників і підписувати колективний договір.

Правило 3. Переговори повинні бути добре підготовлені

Насамперед необхідно з`ясувати, чого бажають працівники, узагальнити їх пропозиції. З цією метою аналізується стан виконання попереднього колдоговору, угоди та невирішенні питання, робиться порівняльний аналіз рівня життя, зайнятості, соціального захисту працівників з встановленими державою і угодами вищого рівня соціальними гарантіями. Здійснюється запит у роботодавця інформації, необхідної для ведення переговорів, насамперед, фінансово-економічні показники.

На цій основі профспілкова сторона формує вимоги, які доручає своїй переговорній команді обстоювати на переговорах. Інколи, виходячи з фінансових можливостей, профспілки залучають до цієї роботи експертів, консультантів зі сторони.

Одночасно з розробленням пакету вимог та їх обгрунтуванням профспілкам слід визначити можливі важелі тиску на роботодавця у разі їх відхилення. Статтею 11 Закону “Про колективні договори” передбачається, що на підтримку своїх вимог під час проведення переговорів профспілки можуть проводити збори, мітинги, пікетування, демонстрації, а Закон “Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів)” передбачає можливість проведення навіть страйку Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів) від 3 березня 1988 р. // Закони України. - Т.15. - К., 1999..

Правило 4. Проект колективного договору, угоди розробляється спільно або на конкурентних засадах кожною стороною

На практиці застосовуються обидва підходи. Так, на виробничому рівні здебільшого розроблення проекту колдоговору здійснює спільна робоча комісія сторін з урахуванням пропозицій, що надійшли від працівників, громадських організацій. В подальшому цей проект виноситься на розгляд сторін колективного договору, і в разі підтримки - на збори, конференцію трудового колективу. Водночас ст. 4 Закону “Про колективні договори і угоди надається можливість у разі недосягненні згоди щодо проекту колективного договору у спільному представницькому органі профспілок загальним зборам, конференції трудового колективу вибрати прийнятий проект і доручити відповідній профспілці - автору проекту провести переговори з роботодавцем з метою укладення колективного договору. Підкреслимо, що на одному підприємстві може бути укладено лише один колективний договір Закон України «Про колективні договори і угоди» від 1 липня 1993 р. // Закони України. - Т.6. - К., 1997..

Правило 5. Зміст колективного договору повинен враховувати інтереси працівників

Зміст зобов`язань колективного договору, угоди визначається сторонами самостійно в межах їх компетенції, однак ст. 7 та 8 закону про колективні договори і угоди визначено перелік обов`язкових компонентів. Це питання зайнятості, організації праці, оплати праці, охорони праці, пільг і соціальних виплат, соціально-культурного обслуговування, оздоровлення і відпочинку працівників, створення умов для діяльності профспілок тощо. Крім того, у деяких законах України визначаеться, що ті чи інші соціально- економічні питання мають вирішуватися на підприємствах тільки через механізм укладення і виконання колективних договорів. Зокрема, це стосується встановлення розмірів, систем і форм оплати праці (див. Закон “Про оплату праці” Закон України «Про оплату праці» від 24 березня 1995 р. із змін. та допов.// Закони України. - Т.8. - К., 1977.).

Безумовно, встановлені колдоговорами, угодами більш високі порівняно з законодавством гарантії праці, її оплати, соціального захисту мають стимулююче значення для працівників. Вони сприяють стабільності соціально-трудових відносин, продуктивності праці та певною мірою відображають силу профспілок та соціальну спрямованість економічної діяльності власників, роботодавців. Зазначимо, що соціальна вага колективних договорів становила у 2001 р. понад 1 млрд. грн.

Правило 6. Прагнучи досягти поставлених цілей у переговорах, потрібно вміти знаходити і приймати компромісні рішення.

Добрий компроміс завжди цінується більше, а ніж нищівна боротьба, від якої, зрештою, програють обидві сторони. Крім того, потрібно мати на увазі, що кожна сторона, яка йде на переговори у своїх вимогах орієнтується на вищу планку їх задоволення, однак має і запасний варіант, до якого рівня цю планку можна опустити без збитків для себе. Отже, попередня вимога може бути переформульована або запропонована до прийняття частково. В іншому випадку - при непоступливості сторін - така вимога заноситься у протокол розбіжностей, створюється спеціальна група з представників робочої комісії для пошуку можливих варіантів вирішення.

Найчастіше неможливість реалізувати пропозиції профспілкової сторони роботодавець пояснює несприятливими умовами, в яких знаходиться підприємство ( у переговорах на державному рівні - недостатністю коштів у бюджеті). Тому перш ніж піти на уступку профспілкова команда повинна досконально вивчити ситуацію, проаналізувати чи насправді мають місце ці труднощі і наскільки вони впливають на задоволення вимог трудящих. Закон про профспілки (ст. 28) надає їм право на безоплатне отримання необхідної інформації з питань праці, соціально-економічного розвитку та про результати господарської діяльності від роботодавців, органів державної влади і місцевого самоврядування, причому граничний термін надання такої інформації на запит профспілок не повинен перевищувати 10 днів Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» від 15 вересня 1999 р. із змінами від 13 грудня 2001 р. - К: «Профінформ» ФПУ, 2002.

На завершення цього питання наведемо поради американського професора Гаррі Келбера (10 заповідей до колективних переговорів), які, на нашу думку, будуть корисними, насамперед, для профспілок:

1. Потрібно скликати зібрання членів організації для обговорення вимог до роботодавця й для обрання переговорного комітету.

2. Спрямувати всі зусилля для того, щоб робітники почували, що йдеться про їх контракт, були в курсі ходу переговорів

3. Вимоги повинні бути реалістичними, обгрунтованими та здійсненими.

1. Переговорний комітет повинен мати якомога більше фактичного матеріалу та вміти його аналізувати

6. Переговорний комітет «сортує» свої вимоги по трьох категоріях:

а) найбільш важливі, за які треба боротися до кінця;

б) вимоги щодо яких можна буде піти на компроміс;

в) вимоги, що сьогодні не є першорядними, але можуть використовуватись в якості «розмінної монети» за столом переговорів. Пам'ятайте: представники роботодавця готуються до переговорів в принципі так само, як і ви.

7. Слід підготувати досконалу та переконливу аргументацію щодо кожного пункту вимог. Вимоги щодо оплати праці на першому етапі переговорів бажано формулювати лише в загальному плані («суттєве, виправдане, розумне підвищення»), ніж одразу розкривати свої «карти».

8. Кращим аргументом до підтримки вимог профспілки є такий: якщо працівники відчувають справедливе ставлення до себе, вони будуть краще працюватимуть і власник лише виграє від гармонійних взаємин з найманим персоналом.

9. Переговорний комітет повинен передбачити реакцію роботодавця, його тактику та підготуватися до відповідних кроків.

Переговорний комітет повинен перевірити і визначити, чи не блефує роботодавець. Один з засобів перевірити це - організувати контроль фінансового стану підприємства.

10. Переговорний комітет має обрати свого голову, що представлятиме позицію профспілки щодо колективної угоди.

11. Профорганізація повинна бути готова звернутися до громадськості, маючи на увазі також апелювання до акціонерів цієї компанії, споживачів її продукції та банків для того, щоб своїм впливом на роботодавця вони сприяли успіху переговорів в інтересах всіх сторін.

VІІ. Міжнародний досвід колдоговірної роботи

З точки зору правового регулювання трудових відносин у світовій практиці проявляються такі дві головні тенденції: дерегулятивна, що має поширення насамперед у Великобританії, США, Канаді та правоутворююча, що має поширення в Західній Європі.

Дерегулятивна модель трудових відносин базується на тому, що в основу регулювання трудових відносин покладено індивідуальний трудовий контракт як вияв вільного вибору працівниками умов своєї роботи, а колективні договори розглядаються як спосіб протидії такому вільному вибору.

Ще на VІІІ конференції Міжнародної асоціації трудових стандартів (Брюсель, 1989 р.) перші заявили, що «Роботодавці зацікавлені в гнучкому ринку робочої сили і збільшенні індивідуальних трудових контрактів на певний термін». Вже у середині 90-х років строкові трудові контракти отримали широке поширення в більшості країн з ринковою економікою. В Європейському Союзі, наприклад, до третини трудових договорів укладається на строковій основі.

Профспілки, зі своєї сторони, розглядають політику поширення індивідуальних трудових контрактів як намагання роботодавців «локалізувати» працівників від профспілок та знизити рівень їх соціального захисту, який є традиційно більш високим при системі колективних договорів. Як свідчить практика, у країнах, де переважно застосовується дерегулятивна модель регулювання трудових відносин, законодавством обмежується діяльність профспілок та містяться певні вимоги до них щодо надання доказів того, що працівники дійсно добровільно делегували їм право вести колективні переговори від їх імені. Не випадково в цих країнах відмічається низький рівень як членства в профспілках, так і охоплення трудящих колективними договорами. Так, у 1997 р. у Великобританії в профспілках знаходилось 34% працівників, а колдоговірною системою було охоплено 47% робочої сили, в Канаді, відповідно - 38 і 36%, Японії - 24 і 21%, США - 16 і 18%.

В основі правоутворюючої моделі покладено законодавчо закріплене право на ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод. При цьому їхні умови являються юридично обов'язковими, нагляд за дотриманням цієї норми здійснюють трудові суди чи інші державні інстанції.

Рівень членства в профспілках, як і охоплення системою колективних угод у країнах, де застосовується правоутворююча модель трудових відносин, є значно вищим, ніж у першому випадку. Так, у Фінляндії він становить відповідно 81 і 95%, Швеції - 91 і 89%, Данії - 76 і 69%. Навіть у країнах з меншим профчленством, але які застосовують правоутворюючу модель, рівень охоплення трудящих колективними угодами теж є високим. Наприклад, у Німеччині членами профспілок є 29% працівників, а охоплено колдоговорами - 90%, у Франції - відповідно 9 і 95%.

Слід відзначити у цьому плані досягнення українських профспілок, які домагалися від ВР України внесення змін до Кодексу законів про працю (ст. 21), якою визначено право роботодавця на застосування контрактної форми найму на роботу працівників лише у випадках, передбачених законодавством. Таким чином поставлено заслін немотивованому поширенню контрактів на підприємствах різних форм власності на підставі відомчих нормативних актів та власних рішень роботодавців. Відтак кількість працівників, що працюють на контрактній основі, не перевищує кількох відсотків сукупної робочої сили.

Аналіз сучасної світової практики колдоговірної роботи свідчить про існуючі особливості та відмінності в різних країнах. Вони пов'язані з економічними, соціальними та політичними факторами, інтересами певних соціальних груп тощо. В загальному вигляді система колективних договорів, яка діє у кожній окремій країні, являє собою поєднання так званих крупномасштабних угод. Наприклад, у Німеччині укладання тарифних угод відбувається в основному на рівні галузі промисловості, в Японії - на рівні підприємства; у Великій Британії укладання угод змістилося з галузевого на виробничий рівень. А в Німеччині та Франції широко розповсюдженими є регіональні угоди, які включають у сферу своєї дії підприємства певної галузі в рамках землі, департамента. Таким чином, сьогодні в усіх країнах Заходу існує в повному поєднанні централізоване і децентралізоване колективно-договірне регулювання праці, причому співвідношення між цими двома моделями постійно змінюється і залежить від конкретних виробничих, економічних і соціальних факторів.

Типовим прикладом децентралізованої моделі є США, де перевага надається заводським (фірмовим) колективним договорам. У той час як у Європейських країнах переважає централізована модель колективно-договірного регулювання праці, яка формалізується в укладенні загальнонаціональних галузевих угод, що доповнюються в ряді країн міжконфедеральними угодами.

Право на колективні договори в багатьох країнах закріплено в конституціях (Франція, Японія, Греція, Італія, Іспанія, Португалія), або практикується як право похідне від права на свободу асоціації (Австрія, Данія, Люксембург, Німеччина). В деяких країнах це право регулюється окремими законами (США, Японія, Нідерланди, Бельгія, Швеція, Канада, Нова Зеландія). В окремих країнах право на колективний договір спирається на звичай, прецедент, судову практику, а також закріплено в загальнонаціональних угодах, які укладаються між профспілками і роботодавцями (Данія, Норвегія).

У той самий час законодавство Австрії, Німеччини, Франції передбачає можливість укладення колективних угод не тільки за участю профспілок, а й інших органів представництва працівників, однак лише з питань, які не урегульовані в колдоговорах укладених роботодавцями і профспілками.

В окремих країнах колективні договори можуть укладати любі представницькі організації працівників за умови, що вони незалежні від роботодавців. Так, у США і Канаді таке право від імені всіх працівників підприємства отримує та організація працівників, у тому числі профспілка, яка набере в результаті таємного голосування більшість голосів. В деяких країнах встановлено обмеження права на укладення колективного договору щодо окремих категорій працівників. У США воно стосується сільськогосподарських працівників, Німеччині, Японії - державних службовців.

Процедура ведення колективних переговорів значно відрізняється і має національну специфіку. Так, у більшості країн (США, Франція, Канада, Швеція, Люксембург, Японія, Португалія та ін.) за деякими законами роботодавці зобов'язуються вступати в колективні переговори, вести їх добросовісно, але не встановлюється обов'язок укладати колективний договір. І лише в небагатьох країнах, зокрема Великобританії (у націоналізованому секторі) передбачено обов'язок не тільки вести переговори, а й укладати колективні договори. В той самий час у приватному секторі Великобританії, а також в Ірландії, Італії, Бельгії, Нідерландах, Німеччині відсутня юридична обов'язковість роботодавців навіть вести колективні переговори. Якщо в США, Іспанії, Португалії Влада адміністративно контролює колективно-договірний процес, то в Італії і Німеччині вона не втручається в процеси колективних переговорів.

Термін дії колективних договорів залежить, як правило, від рішення сторін, але в деяких країнах він визначений законодавчо (Франція, Бельгія, Нідерланди, Люксембург). Максимальний термін дії колективного договору - 4-5 років, а мінімальний (у Люксембурзі) - 6 місяців. На практиці цей термін становить 1-2 роки. У Великобританії, Франції, Бельгії багато колективних договорів укладається на невизначений термін, доки одна із сторін не зініціює їх перегляд або розторгнення.

Сфера поширення колективних договорів теж різниться по країнах.

В одних, таких як Німеччина, Швеція, Швейцарія, Японія, Бельгія, Ірландія, Данія, Норвегія, Фінляндія всі колективні договори, а в Італії більшість із них поширюються по закону лише на членів організацій, які уклали такі договори, в інших країнах, у тому числі США, Іспанії, Франції - на всіх працівників у колективно-договірній одиниці незалежно від членства в профспілці, яка уклала такий договір. У ряді країн, як і в законі України “Про колективні договори і угоди”, передбачена можливість приєднуватися до чинного колективного договору, угоди будь-якої профспілки та організації роботодавців.

Водночас у країнах континентальної Європи, а також Японії, Австралії існує законодавчий механізм примусового поширення колективних договорів, які відповідають певним умовам, на всіх працівників певної галузі або територій, який здійснюється державними органами. Текст такого договору публікується в офіційному виданні і має силу публічного нормативного акту. Процедура укладення обов'язкових колективних договорів має значну національну специфіку, але провідну роль у цьому відіграють, як правило, міністерства праці. Наприклад, у Франції обов'язкові колективні договори можуть укладатися тільки в рамках комісій, утворених виконуються, в разі ініціювання однією з сторін, через судові, адміністративні органи і забезпечені різними формами відповідальності за їх невиконання, у тому числі кримінальної.

В інших країнах (Німеччина, Данія, Норвегія, Швейцарія) колективні договори розглядаються як звичайні цивільні угоди, які реалізуються цивільно-правовими методами. У Великобританії, наприклад, вони вважаються «джентельменською угодою», яка створює лише моральні зобов'язання для сторін. Юридичну силу колдоговір набуває тільки тоді, коли в тексті це чітко обумовлено.

Державна реєстрація колективних договорів є обов'язковою в деяких країнах (США, Фінляндія) тільки відносно державних службовців. У Швейцарії, наприклад, будь-яка реєстрація колдоговорів взагалі не передбачена. Проте в тих країнах, де вона законодавчо визначена, колективні договори і угоди реєструються в державних органах з метою або статистичного обліку, або для перевірки законності включених до них положень.

Слід звернути увагу на те, що в деяких країнах (США, Канада, Італія, Японія) статути профспілок вимагають ратифікації колективного договору, угоди членами профспілок, а у Франції така ратифікація передбачена тільки стосовно заводських колективних договорів.

У зв'язку з розширенням змісту колективних угод, договорів, зростанням їх кількості (у США діє близько 150 тис., Німеччині - 45 тис.) для збору і обробки інформації про них все частіше використовуються єдині інформаційні системи, що дає змогу трудящим краще знати свої права та пільги, профспілками використовувати ці дані для обгрунтування нових колективно-договірних вимог, а роботодавцям - для їх оспорювання.

Відповідальність за невиконання колективних договорів, угод має юридичну форму: цивільно-правову; адміністративну; кримінальну. Для розгляду колективних трудових спорів у цьому випадку законодавство кожної країни встановлює спеціальну процедуру: судову; адміністративну; примирну. У багатьох країнах страйки протягом дії колективного договору заборонені законом. У деяких країнах положення «про соціальний мир», тобто відмову від страйків і застосування локаутів у період дії коллективного договору включено до тексту як домовленості сторін. Західні правознавці вважають, що «обов'язок миру» є умовою будь-якого колективного договору, навіть якщо це не зафіксовано в його тексті. Ця думка базується на застосуванні до колективних договорів загального принципу договірного права (договори повинні виконуватися). Проте умова про «соціальний мир» може бути відносною, тобто діяти стосовно тих питань, що врегульовані у колективному договорі, або в окремих випадках бути абсолютно, тобто повністю виключено страйки і локаути в період його дії.

Особливістю колективно-договірного регулювання праці є укладення міжнародних колективних договорів. Вони охоплюють працівників транснаціональних корпорацій (ТНК), фіксуючи в уніфікованому вигляді умови праці як на материнських підприємствах, так у філіях міжнародних корпорацій, а також умови розподілу інвестицій та розміщення виробництва (відкриття, закриття, реконструкцію підприємств). Укладення міжнародних колективних договорів вигідно працівникам може деякою мірою протидіяти намірам керівництва ТНК використовувати виключно у своїх інтересах міжнародну диференціацію заробітної плати, умови праці, конкуренцію між працівниками різних країн, а також більшу можливість капіталів, ніж робочої сили.

Хоча закон України “Про колективні договори і угоди” дає чітку відповідь на це питання, а саме, що профспілки мають пріоритетне право щодо представництва інтересів працівників у колективних переговорах з роботодавцями, все ж таки є доцільним розглянути існуючу практику в інших країнах. Це дозволить краще зрозуміти, чому існує такий різнобій щодо членства у профспілках та охоплення трудящих колдоговірною

системою. Так, за даними МОП в Австрії профспілки об'єднують 42% працівників, а колдоговірною системою охоплено 98%, у Фінляндії відповідно 81 і 95%; Франції 9 і 95%; Німеччині 29 і 92%; Швеції 91 і 89%; Австралії 35 і 80%; Великобританії 34 і 47%; Канаді 38 і 36%; США 16 і 18%; Японії 24 і 21%.

Інший аспект цієї проблеми полягає в тому, що застосування принципу свободи об'єднання трудящих у профспілки привело до багаточисельності профспілок та профоб'єднань, які мають різну чисельність, реальний вплив на регулювання соціально-трудових відносин та на становище трудящих.

Отже, постає питання, з ким мати справу соціальним партнерам (державі та роботодавцям) - з усіма профспілками чи з найбільш представницькими організаціями. Така ясність, яка була б встановлена законодавством чи на основі добровільно прийнятих процедур безумовно потрібна. В одних випадках - для цілей ведення колективних переговорів і укладення колективних договорів, угод, в інших - для визначення представництва в тристоронніх органах соціального партнерства, системах соціального страхування або ж при організації страйку, представництва в судах тощо.

Як свідчить аналіз, проведений МОП у 1995 р., завдання щодо визначення найбільш представницьких організацій трудящих, до речі, як і організацій підприємців, вирішувалося в кожній країні по своєму, на основі власне вироблених правил, процедур і критеріїв для визначення ступеня представництва. Але й досі навколо цього точаться дискусії і спори відносно обгрунтованості запровадження поняття «найбільш представницькі організації» та щодо критеріїв визначення представництва на основі членства в профспілках. Наприклад, Міжнародний суд у 70-х роках, розглядаючи скарги і апеляції з цих питань, постановив, що число членів профспілки не можна вважати єдиним критерієм, що визначає представництво профспілки, хоча воно може служити важливим фактором.

Не вирішила цієї проблеми й Міжнародна Організація Праці, хоча ще в 1919 р. при укладенні Версальського договору щодо її створення (ст. 389 (3) і в ст. 5 Статуту МОП міститься поняття «представницької організації». В ній зазначається, що члени Організації зобов'язуються призначати неурядових делегатів на конференції МОП - тобто від сторони трудящих і підприємців, а також технічних радників за погодженням з найбільш представницькими організаціями трудящих і підприємців. Проте критеріїв для визначення таких організацій не вироблено.